Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Розділ шостий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Припускаю, що членство у Пеклі надає тобі можливості спілкування з мільйоном зильйонів знаменитостей вищого ґатунку… Щодо мене, то єдина особа, яку я бачити не бажаю, це мій покійний дідусь. Давним-давно померлий Татобатько Бен. Це довга історія. Будь ласка, віднеси несподіване бажання на рахунок дитячої допитливості, але я не можу не скористатися нагодою, я просто маю піти на цю коротку оглядову прогулянку і дізнатися про те, хто складає мені компанію в рядах кліток».

Будь ласка, не витрачайте на мене своєї дешевої психології: я справді сподіваюся, що сподобаюсь Дияволу. Знов-таки, не забудьте про мою давню прихильність до слова, що починається з літери «ч». Оскільки я сиджу тут, замкнена у клітці, само собою зрозуміло, що Бог не є моїм найбільшим фанатом; батьки ж мої, схоже, тут жодного впливу не мають, як і мої улюблені вчителі, дієтологи, і взагалі – всі авторитетні особи, яким я намагалася догодити останні тринадцять років; отже, немає нічого дивного в тому, що я перенесла всю свою недорозвинену потребу в увазі й любові на єдину присутню тут особу, що могла б замінити мені батьків, тобто – на Сатану.

Ось вони обидвоє: слово, що починається на «Ч», і слово, що починається на «К» – доказ моєї невгамовної схильності до всього веселого й оптимістичного. Чесно кажучи, на сьогоднішній день всі мої зусилля залишатися незаплямованою, тримати спину рівно, перебувати в гарному настрої, постійно бадьоро посміхатися – спрямовані на те, щоб примусити Сатану полюбити мене. У найкращому варіанті розвитку подій я бачу себе своєрідним супутником і блазнем, веселою повнощокою зухвалою дівчиною, що всюди супроводжує Короля брехні, розважає його мудруватими жартами та підтримує його его, коли воно слабшає. Хоробрість так глибоко просякла мою душу, що я просто не можу дозволити Сатані насолодитися песимістичним настроєм. Насправді, я така собі пігулка антидепресанту, тільки з плоті та крові. Можливо, у цьому й полягає причина того, що Сатана досі не з'явився: він просто чекає, доки в мене скінчиться енергія, і лише тоді він заскочить до мене на вогник.

Так, наскільки я популярну психологію розумію. Може, я й мертва, і життєрадісна, але не збираюся відмовлятися від можливості справити шалено гарне враження.

Навіть татко сказав би: «Вона справжній дервіш». Тобто: я часто виснажую оточення.

Саме з цієї причини, коли Блакитний Ірокез відмикає двері моєї клітки й так розчиняє їх, що старі іржаві петлі аж риплять, я роблю крок назад, углиб клітки, замість того, щоб стрибнути вперед, до свободи. Незважаючи на діамантовий перстень, що його мені кинув хлопець і що зараз сидить у мене на середньому пальці правої руки, я не підкоряюся жазі до мандрів. Я цікавлюсь у хлопця, як його звати.

– Мене? – перепитує він і пхає завелику англійську булавку назад у щоку. Відповідає: – Клич мене просто Стрілець.

Все ще не бажаючи виходити з клітки, я питаю:

– За що сидиш?

– Я? – перепитує хлопець, Стрілець. – Просто одного дня я поцупив у свого старого напівавтоматичний АК-47… – він стає на одне коліно, приставляє до плеча невидиму рушницю і продовжує: – Та пристрелив старого разом зі старою. Потім жорстоко вбив молодших братика й сестричку. Після них настала черга бабусі. Потім прибив нашу колі, Лессі, – наче ставлячи крапку після кожного речення, Стрілець натискає невидиму гашетку та опускає ствол своєї фантомної зброї. Кожного разу, коли він натискає гашетку, плече в нього смикається назад, наче через відбій, примушуючи синє волосся майоріти. Все ще дивлячись у невидимий приціл, Стрілець каже: – Я змив в унітаз свій психостимулятор, взяв машину батьків, поїхав до школи та поцілив там університетську футбольну команду й трьох викладачів… всіх убив, убив, убив, – він підіймається з коліна, підносить до рота вільний кінець уявного дула, складає губи трубочкою та дме на уявний дим, що нібито йде звідти.

– Лайно собаче! – кричить хтось. Це інший хлопець, Паттерсон, футболіст; він уже повністю відновився, перетворившись на підлітка з рудим волоссям, сірими очима й великим номером 54 на спортивній куртці. В одній руці у нього шолом. Ноги його шкрябають кам'яну підлогу, підошви черевиків тупають і швидко перебирають гострими сталевими шипами. – Повне лайно! – повторює Паттерсон, хитаючи головою. – Я бачив твою справу, коли ти щойно прибув. Там було написано, що ти звичайнісінький паршивий крамничний злодюжка.

Леонард, зануда, регоче.

Стрілець хапає з підлоги тверду, наче камінь, кульку попкорну та кидає її одним швидким рухом прямісінько у вухо зануди.

Повітря наповнюється шматочками попкорну й ручками, що випали в нього з кишені. Леонард замовкає.

– Так тобі й треба, – зазначає Паттерсон. – Згідно з досьє пана Серійного Вбивці, він намагався поцупити хлібину і пачку підгузків.

Тут Бабетта відволікається від свого відображення в дзеркальці й питає:

– Підгузки?

Стрілець робить великий крок уперед, наближається до ґрат клітки Паттерсона, просовує крізь них підборіддя, гарчить крізь стиснуті зуби та каже:

– Замовкни, качок!

Бабетта не вгамовується:

– У тебе є дитина?

Стрілець повертається до неї та кричить:

– Замовкни!

– Повертайся до клітки, – радить йому Леонард, – доки ми через тебе в халепу не вскочили.

– Що? – продовжує волати Стрілець. Він повільно підходить до клітки Леонарда, водночас витягуючи з щоки булавку, і починає колупатися в замку. – Хвилюєшся, що це піде до твоєї особистої справи, чи не так, бовдуре? – чіпляючи пружину, Стрілець питає: – Боїшся через це не потрапити до коледжу, що входить до Ліги плюща? – на цій ноті він розчиняє двері клітки навстіж.

Леонард хапає двері, різко зачиняє їх і просить:

– Не треба, – оскільки двері не замкнені, вони розчиняються. Леонард знову зачиняє їх, тримає обома руками і благає: – Замкни швидше, доки якийсь демон не заскочив…

Синя голова Стрільця вже підпливає до клітки Бабетти; діставши булавку з щоки, він каже:

– Агов, красуне, я знаю одне мальовниче місце, що виходить на західний край Бурхливого комашиного океану, від якого в тебе дух перехопить, – і починає шкрябати булавкою в замку.

Леонард продовжує тягти за двері клітки, щоб не розчинялись.

Двері моєї клітки розчинені. Я стискаю руку в кулак, ховаючи діамантовий перстень.

Паттерсон кричить:

– Ти лузер, та ти ж минулого разу навіть до протилежного берега Озера лайна не дістався!

Відкриваючи двері клітки Бабетти, Стрілець пропонує:

– Тоді ходімо з нами, качок. Покажеш дорогу.

Бабетта повертає косметичку до фальшивої сумочки «Коуч» і каже:

– Ага… коли тобі сміливості вистачить.

Вона безглуздо бере кінчиками пальців подол і без того короткої спідниці та трохи підіймає її, наче боячись забруднити об підлогу. Бабетта, справжнісінька пані Блудниця Блудницька, ноги якої видно майже до розвилки трусиків, виходить із клітки, обираючи, куди поставити ноги в підроблених туфлях «Маноло Бланік».

Леонард нахиляється, щоб зібрати розкидані ручки. Витрушує шматочки попкорну з волосся.

Стрілець наближається до клітки Паттерсона. Тримає англійську булавку по свій бік ґрат, щоб Паттерсон не міг вихопити її в нього. Дражливо питає:

– Готовий трохи прогулятися на волі?

Щоб отримати увагу Леонарда, я розповідаю йому свою теорію щодо терапії, спрямованої на зміну поведінки, у порівнянні з простими, старомодними екзорцизмами. Про те, як сьогодні, коли хтось із моїх подружок – живих подружок, звичайно, – весь день сидить у своїй кімнаті та блює, їм ставлять діагноз «булімія». Ніхто не стане викликати священика, щоб той поговорив із дівчиною щодо її недостойної поведінки, висловив любов і турботу, і вигнав із її тіла демона, що там оселився… сучасні родини зазвичай викликають психотерапевта, фахівця з поведінки. Важко повірити, але ще у1970-ті релігійні лідери кропили святою водою дівчаток-підлітків із розладами харчування.

Так, надія в мене здається вічною; утім, прокляття, Леонард мене не слухає.

Тим часом Стрілець уже звільнив Паттерсона. Бабетта приєднується до них, і їхнє тріо вже неквапливо рухається у напрямку полум'яного обрію, в оточенні шалених криків і зграй чорних мух. Паттерсон подає Бабетті руку, щоб вона не впала через високі підбори. Стрілець глузливо посміхається, але, можливо, таке враження складається через булавку, проколоту крізь його щоку.

Я все ще продовжую базікати, роз'яснюючи деталі теорії про те, як моя схильність до заспокійливого могла бути викликана одержимістю бісами, а Леонард, цей власник чудових карих очей, розчиняє двері клітки й мчить слідом за мандрівниками, що вже майже зникли з очей. Мій останній нещодавній друг у Пеклі, Леонард, продирається крізь район, повний постарілих Ведмедиків Гаммі та тліючого вугілля. Голова в нього крутиться, наче на шарнірах, спостерігаючи, чи не з'явиться раптом демон, але він кричить: «Агов! Стривайте!» І мчить собі далі, не зводячи очей із знебарвленого синього ірокеза Стрільця.

Коли вся четвірка вже майже зникла і здається на цій відстані атиповими крапками на тлі киплячих екскрементів і бракованих льодяників від кашлю, – лише тоді я відчиняю двері власної клітки і роблю перші заборонені кроки, пересуваючи свої «Басс Віджинз» слідом за ними.

Розділ сьомий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Як і багато інших туристів, ми рушаємо в невеличку подорож, щоб вивчити Пекло. Звертаємо пильну увагу на загальну топографію місцевості. Помічаємо кілька цікавих об'єктів. І в мене з'являється думка, що треба зробити маленьке зізнання».

Наша невеличка група обігнула кордони лускатої, слизької Пустелі лупи, де пекучі вітри, гарячі, немов мільярд фенів, здувають струпи змертвілої шкіри у кучугури висотою з Матергорн. Ми пропленталися повз Великі рівнини битого скла. Наприкінці важкого шляху ми опинилися на кручі з вулканічної золи, що відкривалася на просторий блідий океан, який простягався до самого горизонту. Жодна хвиля чи брижі не порушували його опалової поверхні; він мав відтінок заплямованої слонової кістки, схожий на потерту штучну шкіру черевичків Бабетти – підроблених «Маноло Бланік».

Поки ми стоїмо і милуємося краєвидом, тягучий приплив цього не зовсім білого, тягучого бруду наче підіймається та поглинає шматок (у палець шириною) блідого, попелястого пляжу. Гнила рідина така густа, що вона, скоріше, згортає берегову лінію, аніж змиває її, коли потік наближається. Очевидно, у цього конкретного океану відпливів не буває, а трапляються лише припливи, які завжди тільки підіймаються.

– Ось воно, – промовляє Стрілець і робить велику дугу огорнутою в шкіряну куртку рукою, обрамовуючи пейзаж. – Шановне панство, дозвольте познайомити вас із Великим океаном розлитої сперми…

Геть увесь еякулят, коли вірити Стрільцю, який вилився під час мастурбацій упродовж людської історії (принаймні починаючи від Онана), збігає у це місце і збирається тут. Аналогічним чином, пояснює він, вся пролита на Землі кров теж збігається та накопичується в Пеклі. І всі сльози. Будь який плювок, що впав на землю, теж опиняється тут.

– З часів винайдення відеомагнітофонів та Інтернету, – додає Стрілець, – цей океан почав зростати рекордними темпами.

Я пригадую свого Татобатька Бена і здригаюсь. Я вже казала: це дуже довга історія.

У Пеклі порно створює ефект, який можна порівняти з глобальним потеплінням на Землі.

Наша команда робить крок назад, подалі від мулу, що підіймається та мерехтить.

– Тепер, коли цей бовдур помер, – зазначає Паттерсон і б'є Леонарда кулаком у потилицю, – мабуть, спермове море не буде наповнюватися так швидко.

Леонард морщиться, потирає забиту голову і відповідає:

– Ти не повіриш, Паттерсоне, але гадаю, он там пливе твій живородящий сік.

Стрілець кидає погляд на Бабетту, облизує язиком губи й каже:

– Одного дня ми опинимося по самісінькі очі в…

Бабетта дивиться на діамантовий перстень у мене на пальці.

Стрілець, все ще не зводячи з неї очей, питає:

– Гей, Беб, ти колись була по самі свої хитрі очі в гарячій спермі?

Різко крутнувшись на одному потертому підборі, Бабетта відрубує:

– Пішов ти, Сід Вішез![1] Я тобі не Ненсі Спаджен,[2] – вона робить нам знак рукою йти за нею, перебираючи в повітрі довгими білими нігтями, потім дивиться на Паттерсона, який так і залишився у спортивній куртці, і заявляє: – Твоя черга. Тепер ти маєш показати нам щось цікаве.

Паттерсон нервово ковтає слину, знизує плечима і питає:

– Агов, друзі, бажаєте побачити Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях?

Ми, тобто решта нас, синхронно хитаємо головами. Ні. Повільно. В унісон, досить довго – ні, ні, ні. Безумовно, ні.

Бабетта іде геть від Океану пролитої сперми, і Паттерсон кидається за нею слідом. Парочка береться за руки і йде далі разом. Капітан команди і голова групи підтримки. Решта нас – Леонард, Стрілець і я – ідуть за ними, кілька кроків позаду.

Чесно кажучи, мені хочеться, щоб ми всі могли побалакати. Попліткувати трохи. Адже, я знаю, бажання – ще один симптом надії, але нічого не можу вдіяти. Ми неквапливо рухаємося далі, продираючись крізь шари сірки й вугілля, що димлять, і я ледве утримуюсь від питання: чи хтось іще відчуває непереборне відчуття сорому? Чи вважають вони, що, коли померли, розчарували всіх, хто хоч трохи любив їх? Після всіх зусиль, які інші поклали на те, щоб виростити їх, нагодувати і дати освіту – чи відчувають Стрілець, чи Леонард, чи Бабетта, що не виправдали сподівань своїх близьких? Чи непокоїть їх те, що вмирання є найбільшим гріхом, який вони тільки могли вчинити? Чи обмірковували вони можливість того, що, померши, кожен із нас створив біль і горе, що їх ті, хто залишився, вимушені нести із собою до кінця своїх днів?

Помираючи – а це значно гірше, ніж завалити іспит чи потрапити під арешт, чи спокусити неповнолітню, – можливо, ми жахливо, невідворотно все псуємо.

Але ніхто цієї теми не торкається, отже, і я промовчала.

Якби ви спитали в моєї мами, вона б розповіла вам, що я завжди була трохи боязка. Мама сказала б: «Медісон, ти вже мертва… Тож припини бути такою емоційно залежною».

Мабуть, всі люди в світі здаються боягузами, коли їх порівняти з моїми мамою і татом. Мої батьки завжди орендували реактивний літак, аби злітати до Заїру та назад і привезти із собою на Різдво всиновленого хлопчика чи дівчинку – не те щоб ми святкували Різдво, – але коли мої однолітки знаходили під ялинкою щеня чи кошеня, я знаходила там нового члена родини з чергового відлюдного місця, яке щойно отримало незалежність, але не припинило бути нічним жахом наяву. Батьки бажали мені добра, але дорога до Пекла вимощена добрими вчинками про людське око. Усі всиновлення відбувалися під час медійного циклу виходу на екран фільмів матусі чи первісного розміщення капіталу татуся, і про це оголошувалося під акомпанемент шквалу пресрелізів і фотосесій. Після медійної атаки мого нового братика чи сестричку здавали до підходящого, дуже дорогого інтернату, де вони більше не голодували, а отримували освіту й щасливе майбутнє, але більше ніколи не з'являлись за нашим обіднім столом.

Ідучи вперед, тепер ступаючи у власні сліди, що перетинають Великі рівнини битого скла, Леонард пояснює, як давні греки збагнули ідею життя після смерті у вигляді Аїду, місця, куди потрапляли і грішні, і праведні, щоб забути гріхи й залишки его, що керували ними на землі. Євреї вірили у Шеол, що перекладалося як «місце чекання», і де, знову-таки, збиралися докупи усі душі, незалежно від їхніх злочинів чи чеснот, де вони відпочивали й знаходили спокій завдяки тому, що відкидали згадки про свою провину та емоційний зв'язок із землею. Щось на кшталт Пекла як центру детоксикації та реабілітації, а не місця відбування покарання. Упродовж людської історії, зазначає Леонард, люди переважно вважали Пекло чимось на зразок стаціонарного відділення в клініці, куди ми потрапляємо, аби позбутися згубної звички до життя.

Не уповільнюючи ходи, Леонард продовжує:

– Іоанн Скот Еріугена писав у дев'ятому столітті, що Пекло – це місце, до якого людину ведуть її бажання, викрадаючи її від Бога та первісних планів, які були в Бога щодо вдосконалення її душі.

Я кажу: мабуть, варто завітати до того болота, із перерваними вагітностями. Шанси дуже високі, що я зустріну там давно загубленого братика чи сестричку.

Може, я і говірка, але дуже добре розумію, що це за штукенція – здоровий механізм психологічного захисту.

Продовжуючи бубоніти, Леонард читає нам лекцію про владну ієрархію Аїду. Він розповідає, як всередині п'ятнадцятого століття один австрійський єврей, якого звали Альфонсо де Спіна, прийняв християнство, вступив до ордену францисканців, з часом став єпископом, і, врешті-решт, склав перелік видів демонів, що населяють Пекло. Рахунок у нього йшов на мільйони.

– Якщо побачите істоту з рогатою головою цапа, жіночими грудьми і чорними крилами величезного крука, – казав Леонард, – то це демон Бафомет, – продовжуючи свій повчальний виступ, розмахуючи вказівним пальцем, наче диригент, що дає сигнали оркестру, Леонард каже: – Серед них є єврейський демон Шедім, грецькі королі демонів Абаддон і Аполліон. Абіґор командує шістдесятьма легіонами чортів. Алоцер командує тридцятьма шістьма легіонами. Фурфур, Великий граф Пекла, командує двадцятьма шістьма…

Землею керує ціла ієрархія лідерів, каже Леонард, і це також вірно й для Пекла. Більшість теологів, включаючи Альфонсо де Спіна, описують Пекло як таке, що має десять груп демонів. Серед них є 66 князів, кожен з яких наглядає за 6666 легіонами, а до кожного легіону входять 6666 демонів. Серед них є Валафар, Великий князь Пекла; Ріммон, головний лікар Пекла; Укобах, головний інженер Пекла, який нібито винайшов феєрверк і подарував цей винахід людству. З язика Леонарда так і сиплються імена: Зебос, який носить на плечах голову крокодила… Кобаль, демон-заступник комедіантів…Суккот-Бенот, демон ненависті…

Леонард каже:

– Це як комп'ютерна гра «Підземелля і дракони», тільки у сто разів краще! Ні, я серйозно: найліпші мізки Середньовіччя присвячували все життя дуже дрібному підрахунку надзвичайно великих і важливих чисел.

Я хитаю головою і кажу: хотіла б я, щоб мої батьки теж такою дурнею займалися.

Час від часу Леонард зупиняється та тикає пальцем на якусь фігуру вдалині. Та, що летить у помаранчевому небі, змахуючи блідими крилами з воску, що тане і тече униз великими краплями, – це Троян, нічний демон російської культури. В інший бік летить ще один, дивлячись униз яскравими совиними очима на широкому черепі, – це Тецкатліпока, ацтекський бог зла. Огорнувшись циклонними вітрами, дощем і пилом, ходять оні, японські демони, які, за традицією, живуть у самому серці буревію.

Для світових лідерів попередніх століть цей великий опис мав таке ж значення, що його матиме проект розшифровки генома людини для майбутніх дослідників, пояснює Леонард.

За свідоцтвом єпископа де Спіни, третина ангелів небесних була скинута до Пекла, і ця божественна децентралізація, це небесне прибирання зайняло цілих дев'ять днів – на два дні довше, ніж було потрібно Богу, щоб створити Землю. У цілому, такого вимушеного переселення зазнали 133 306 668 ангелів, включаючи колись дуже поважних херувимів, володарів, серафимів і домініонів, серед них – Азвіель і Гаап, Оза і Марут, і Уракабараміл.

Бабетта, все ще ідучи попереду нас, рука об руку з Паттерсоном, раптово заходиться сміхом – голосним і різким, і таким же штучним, як її підроблені туфлі.

Стрілець люто дивиться їм у спини, і велика булавка утикається в м'язи його стиснутої нижньої щелепи.

З рота Леонарда сиплються імена демонів, які можуть трапитися на нашому шляху: Ваал, Вельзевул, Веліар, Лібераче, Діаболос, Мара; Пазузу – ассирійський бог з головою кажана і хвостом скорпіона; Ламашту – шумерська жінка-демон, яка однією груддю годує свиню, а іншою – собаку; чи Намтару – месопотамська версія нашої сучасної Старої з косою. Ми шукаємо Сатану так само завзято, як мої мама і тато шукали Бога.

Коли пригадати, то батьки завжди штовхали мене до розширення свідомості: я нюхала клей і бензин, а ще жувала таблетки мескалу. Лише через те, що вони робили свого часу: ледарювали у підлітковому віці, вештаючись брудними полями Вермонту і соляними рівнинами Невади, не прикриваючи тіл нічим, окрім фарб для обличчя та товстого шару поту й бруду, прикрашаючи голови гірляндами смердючих дредів, серед яких повзали міріади вошей, і прикидаючись, що вони знайшли Просвітлення… все це зовсім не означає, що і я маю зробити таку ж саму помилку.

Вибач, Сатано, я знову вимовила слово на літеру «Б».

Навіть не зупиняючись, Леонард постійно вказує головою чи рукою на колишніх богів давно зниклих культур, які нині опинилися в підземному царстві. Серед них: Бенот, вавилонський бог; Дагон, бог філістимлян; Астарта, богиня сидонян; Тартак, бог гевітів.

Підозрюю, що батьки плекають свої злиденні спогади про епізоди на музичному фестивалі у Вудстоку чи фестивалі «радикального самовираження» у Невадській пустелі не тому, що ці розваги допомогли їм помудрішати, а тому, що такі дивацтва були невід'ємними від того періоду їхніх життів, коли вони були молоді й не мали нести тягар відповідальності. Вони мали вільний час, пружні м'язи, а майбутнє ще здавалося надзвичайною, цікавою пригодою. Більше того: і тато, і мама не мали певного соціального статусу, а отже – їм не було чого втрачати, і вони могли дозволити собі розгулювати голяка, намазавши гноєм набухлі геніталії.

Саме через те, що вони свого часу вживали наркотики та наражалися на небезпеку церебральних порушень, вони наполягали на тому, щоб я брала з них приклад. Кожного разу, відкриваючи коробку зі сніданком, я знаходила там бутерброд із сиром, пакет яблучного соку, нарізану моркву й п'ятсот міліграмів «перкосету». У панчосі на Різдво – хоча ми його й не святкували – завжди лежали три апельсини, фігурка миші з цукру, губна гармошка – і «кваалюд». У кошику на Великдень – хоча це свято ми Великоднем не називали – замість карамельок я знаходила шматочки гашишу. Все на світі віддала б за те, щоб забути ту сцену, в день, коли мені виповнилося десять: я молотила мітлищем по піньяті на очах у однолітків і їхніх недорозвинених батьків – колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх анархістів. У ту мить, коли різнокольорове пап'є-маше розірвалося, замість ірисок і шоколадних цукерок з начинкою на всіх пролився дощ із «вікодину», «дарвону», «перкодану», ампулнітрату аміла, марок ЛСД і різноманітних барбітуратів. Батьки, тепер багаті й поважно-дорослі, були просто у захваті, тоді як ми з друзями не могли не відчувати, що нас трохи надурили.

А ще не треба бути нейрохірургом, щоб зрозуміти: дуже мало дітей дванадцяти років справді отримають насолоду від участі в нудистському дні народження.

Деякі з найбільш жахливих образів тут, у Пеклі, здаються просто сміховинними, коли порівняти їх із цілим поколінням дорослих людей, абсолютно голих, які борються один з одним на підлозі, важко дихають і хапають ротом повітря в божевільному змаганні за жменьку капсул кодеїну, що розкидані навколо.

Це були ті ж самі люди, які боялися, що я виросту такою собі пані Німфі Німфогаймер.

Тепер ми зі Стрільцем і Леонардом ідемо в хвості Бабетти і Паттерсона, прокладаючи карколомний шлях крізь пагорби обрізків нігтів, сірі кучугури, що розповзаються, що містять кожна малесенький шматочок нігтя, який коли-небудь зрізали. Деякі фрагменти нігтів пофарбовані у рожевий чи червоний, чи навіть блакитний колір. Ми пробираємося вузькими каньйонами, а тонкі струмочки нігтів стікають униз. Нігті, що стікають донизу, погрожують перетворитися на лавину, яка може поховати нас живцем в осипі колючого кератину. Над головою у нас вигинається палаюче жовтогаряче небо, а в бокових каньйонах, унизу, видніються зменшені відстанню, крихітні купки кліток, де такі ж, як ми, прокляті душі сидять у постійно забрудненій самотності.

Ми блукаємо навмання, а Леонард продовжує називати імена демонів, яких ми можемо зустріти: Мевет, юдейський бог смерті; Ліліт, що викрадає дітей; Решев, демон мору; Азазель, демон пустелі; Астарот… Роберт Мепплторп… Люцифер… Бегемот…

Перед нами ідуть Бабетта та Паттерсон: вони підіймаються на невеликий пагорб, який перекриває вид на навколишній простір. Діставшись самого верху, парочка зупиняється. Навіть іззаду ми бачимо, як напружується Бабетта. Реагуючи на те, що відкрилося їй вдалині, вона підіймає руки і затуляє обличчя, пальці щільно закривають очі. Бабетта трохи нахиляється убік, притискає лікті до талії і відвертається, витягуючи шию, наче збираючись блювонути. Паттерсон повертається до нас і робить знак головою: давайте, покваптеся! Він хоче, щоб ми побачили якесь нове звірство просто тут, за цим новим обрієм.

Ми зі Стрільцем потроху просуваємося вперед, забираючись на гору обрізків від нігтів, які піддаються, коли на них наступити, наче сніг чи м'який пісок; ми видираємося нагору, аж доки не опиняємося поряд із Бабеттою та Паттерсоном, біля краю крутої скелі. Ще півкроку – і земля щезає, а просто під нами кипить море комах, що тягнеться до самого горизонту… жуки, стоноги, полум'яні мурахи, щипавки, оси, павуки, гусінь, сарана і так далі постійно крутяться, формуючи живий, м'який пливун, що складається з щипців, вусиків, членистих ніг, жал, панцирів і зубів, темних і переливчастих, чорних із жовтими, як шершні, чи зеленими, як коник, плямами. Їхнє постійне клацання й шарудіння виробляє шум, досить схожий на звук солоного, океанського прибою, що розбивається об берег.

– Скажіть, круто? – зазначає Паттерсон, розмахуючи шоломом, наче бажаючи привернути нашу увагу до цього болота жахів, яке клекоче і рухається, мов хвилі. Каже: – Ось, будь ласка – Море комах.

Вдивляючись у нарости, що підіймаються, та западини, що котяться, створені шурхотливими тілами жуків, Леонард кривить губи в праведній відразі та зазначає:

– Павуки не є комахами.

Вибачте, що відволікаюсь, але підроблені предмети розкоші насправді являють собою приклад поганої економії. Засвідчую: білі пластмасові туфлі Бабетти ось-ось розваляться: ремінці геть протерлися, а підошви взагалі лише на чесному слові тримаються, відкриваючи її гнучкі ноги гострим обрізкам нігтів і битому склу, у той час як мої надійні шкільні туфлі «Басс Віджинз» після довгої прогулянки підземним світом не мають майже жодної подряпини.

Ми все ще дивимося на величезний пудинг комашиного життя, який звивається і гуде, коли ззаду до нас долітає крик. Там, між пагорбами з обрізків нігтів, важко дихаючи і хапаючи ротом повітря, щодуху мчить бородата фігура, вдягнена в тогу римського сенатора. Витягуючи шию, озираючись назад, чолов'яга чеше до нас, увесь час вигукуючи: «Полудниця! Полудниця!»

Безумний римлянин добігає краю кручі, зупиняється в двох кроках від нас, стоїть хитаючись і показує тремтячим пальцем у тому напрямку, звідки він взявся. Глипаючи на нас широко розкритими очима, він верещить: «Полудниця!» – і стрибає, стрімко падає, лупцює руками повітря, зникає під киплячою поверхнею комашиного моря. Один… два… три рази римлянин з'являється над морем, хапаючи ротом повітря, але рот у нього вже повний жуків. Цвіркуни й павуки жалять його і відривають шматки м'яса з його рук, що сіпаються. Щипавки кидаються на нього, вигризаючи із западин очі, а стоноги пролазять у зазублені, криваві діри, що з'явилися між його реберних кісток, які вже добре видно.

Ми все ще дивимося, охоплені жахом, і міркуємо, що ж могло примусити людину скоїти такий безумний вчинок… Бабетта, Паттерсон, Леонард, Стрілець і я… ми водночас повертаємося і бачимо величезну незграбну істоту, яка наближається до нас.

Розділ восьмий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Можливо, тебе розсмішить моя історія про те, як нам заступив дорогу демон нечуваного зросту. Це викликало найдивовижніший акт героїзму та самопожертви – справді-справді, та ще й від члена нашої команди, від якого ми найменше цього чекали. На додачу, я пропоную тобі ще трохи інформації про своє минуле – на той випадок, коли тобі хочеться більше дізнатися про мене як про цікаву, багатогранну особистість із великою вагою».

Наша невеличка команда стоїть на скелі, що виходить на Море комах, а в цей час до нас повільно наближається неймовірно жахлива істота. Від кожного її громоподібного кроку здригаються найближчі пагорби, так що із них починають бігти запилючені потоки прадавніх обрізків нігтів; і ця істота така висока, що ми можемо розрізнити лише її силует, намальований на тлі палаючого жовтогарячого неба. Вага гіганта так сильно хитає землю, що скеля, на якій ми всі стоїмо, зітхає та тремтить у нас під ногами, а обрізки нігтів, що з'їхали з пагорбів, погрожують доповзти до нас і скинути нас у море жуків, що клекочуть і хочуть нас зжерти.

Першим голос подає Леонард; він шепоче одне-єдине слово: «Полудниця».

У новому спільному горі Бабетта, здається, занадто переймається власною особистістю, а убога якість її модних аксесуарів (занадто криклива метафора, але її просто неможливо ігнорувати) віддзеркалює її вибір на користь поверхової привабливості, а не внутрішньої якості. Паттерсон, цей качок, здається, застряг у традиційній, такій, як треба, поведінці; схоже, він із тих людей, для кого правила у Всесвіті були встановлені дуже давно і залишаться назавжди такими, без жодних змін. На відміну від нього, бунтар Стрілець презентує себе як психа, що не погоджується… ні з чим. З усіх моїх нових знайомців лише Леонард натякає на здатність брати участь у чомусь більш тривалому, ніж «знайомство». І – так, у «натяку» я знову впізнаю симптом уїдливої, глибоко вкоріненої схильності до надії.

Саме через цю надію, яка проявилася у вигляді інстинкту самозбереження, коли Паттерсон дуже повільно надіває свій шолом і каже: «Тікайте», мої товстенькі ноги не вагаються. У той час, коли Стрілець, Бабетта і Паттерсон біжать кожен у своєму напрямку, я біжу поряд із Леонардом.

– Полудниця, – важко дихаючи, повторює він; ноги його прокладають собі шлях крізь м'які, піддатливі шари нігтів, зігнуті руки качають повітря, підтримуючи рушійну силу. – Серби називають її «жінкою-буревієм полудня», – хапаючи ротом повітря, він біжить поряд зі мною, і його наповнена ручками сорочка б'ється об худорляві груди. Він продовжує: – Її спеціальність – доводити людей до божевілля, потім відривати їм голови і розривати на шматки, кінцівка за кінцівкою…

Я кидаю погляд назад і бачу жінку, яка ростом може зрівнятися з торнадо; обличчя її так далеко від землі, що на тлі неба здається крихітним; воно розташоване так високо над моєю головою, як сонце чи місяць. Її довге чорне волосся, схоже на сліпучу лійкувату хмару, шмагає та тече з її голови, доки вона стоїть на місці, наче розмірковуючи, за ким із нас погнатися.