Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

CAM СОБI ПАН

Я їхав залiзницею, третiм класом i, як звичайно, у вагонi з написом: "Для некурящих". Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожнiми, щоб вони справдi не курили, – це знає кожен, кому траплялося сiдати до таких вагонiв, сподiваючися заховатися в них од огидної отрути димом з паленого листу. Будь ти дитиною, кашляй вiд тяжкої хвороби на груди, – все дарма: напуватимуть тебе тiєю отрутою, смiючися i з твоїх прохань, i з твоїх протестiв. Цього разу трапилося, що в нашому вагонi людей було дуже мало i з них виявився тiльки один курiй, високий лiтнiй селянин у кудлатiй капелюсi, з-пiд якої блищала пара виразних розумних очей. Вiн їхав з двома своїми товарищами, i з їх розмови я довiдався, що цих трьох дядькiв уже не вперше посилає сiльська громада до мiста клопотатися за одну громадську справу.

Тепер вони верталися додому i були веселi: справа клалася на добре: от-от уже добудуть свого. Трошки глузуючи, пригадували собi, як сьогоднi тупцялись у якiйсь губернськiй писарнi та розмовляли з панками. Дядько в капелюсi витяг тим часом з кишенi критого кожуха курецьке знадiб'я та й почав поважно длубатись у кисетинi, добуваючи звiдти тютюн та натоптуючи його в люльку своїми товстими робочими пальцями. Як вiн узявся був до сiрникiв, я попрохав його не курити, показавши на напис.

– Хiба? – пiдвiв вiн голову i глянув за моїм пальцем, читаючи: "Для не-ку-ря-щих". – А й справдi, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звiсно, пiд яким правом чоловiк є, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цiєї таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б i нiчого б ви зо мною не вдiяли, – казав вiн, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн iз люльки.

– Тодi б я нiчого вам i не казав, бо й я корився б тодi тому праву.

– Хiба? – спитався вiн, зашморгнувши зразу кисет i знову, як i перше, пiдводячи голову. – Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так буває, щоб люди пiд право хилилися, а пан – нi. Це вже я вивiрив i на оцьому курiйствi, бо менi була така притичина.

– А яка ж саме притичина вам була? – запитавсь я, зацiкавившись.

– То справдi притичина! – засмiявся старий сивий дiд, товариш мого курiя.

– Чудасiя! – додав тоненьким голосом другий товариш – худий гостроносий чоловiчок, швидкий на рухи. – Я б такого i не вдав, як Данило – не витримався б. Бо це треба як затятися, то вже щоб i не зрухнутися iз свого.

– Так, може б, ви й менi розказали про вашу пригоду? – попрохав я Данила.

– А таки й розкажи, Даниле, пановi, розкажи! – задрiботiв тоненько гостроносий, крутнувшись до Данила. – Воно чудне, ну й чудне!

Данило помовчав трошки, всмiхаючися з-пiд рясного темного вуса в невеличку бороду, i загомонiв:

– Та що ж там такого?… От собi, звичайно, чоловiк щось робить, а тим часом то про те, то про се думає, мiзкує. Отак i я… Що так воно дивно на свiтi: усi люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик – одно життя, а пан – зовсiм iнше. I шана кожному не однакова: зараз пан увiходить куди, то лакей пiдбiгає й кланяється, i пальто пановi скидає, i говорить: "Пожалуйте, пожалуйте!" Ще й дверi ширшенько прочиняє, щоб не зачепився, буває, пап; а наш братчик, сiром'яга, туди ж поткнися, то зараз: "Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!" I зараз тiї дверi, хоч би й навстiж зяли, то зачинить… Ну, сказати, лакей, то, звiсно, панська помийниця, – яких помий туди влий, такими й смердiтиме… така вже в нього душа… так же й iншi туди ж… Чого ж воно так? Невже через грошi? Бо в пана грошей багато: зараз вiн лакеєвi тиць у руку, – вiн йому й кожушинку скине, i дверi прочине… Або хоч от на машинi: сiдаєш у третiй клас, то там на тебе кондухтор нагримає, а iнодi й межи плечi наштовхає, а такiсiнський собi мугиряка, як i наш братчик, тiльки що з гудзиками… А пан за великi грошi сiдає до первого класу, то вже вiн там на кондухтора гримає, а той тiльки все – "як завгодно"… Мат-терi його ковiнька, як же воно недобре на свiтi зроблено!… Ну, та вже, – думка в мене, – нехай собi там хто що хоче, а вже я дознаю, як воно так на свiтi жити, щоб нiхто тобою не поштурхував, а щоб сам собi пан був! Їздять пани у первому класi, поїду й я! Бiс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожiю. Хазяйствечко в мене хоч там i не велике, та не зовсiм i мале, а син у мене один, – роботящий паруб'яга, – то все воно йому самому припаде… от там хiба ще за дочкою що дам, а бiльше нiкого й нема. Отак собi надумавiпися, – це було цiєї осенi, – та й лаштуюсь у дорогу, та й нiкому не хвалюсь. У мене в городi було-таки й дiло до знайомого чоловiка. Як прийшов той день, – удяг добру чумарчину, узяв карбованцiв iз двадцять грошей та й на станцiю вже б то йти. А жiнка:

– Що це ти, чоловiче, в дорогу йдеш, а куди й не кажеш? Що воно за мода? Мабуть, уже знову за якимись громадськими дiлами? Тiльки грошi переводиш.

А я на смiх i кажу:

– Пiду панського права добувати.

– Тю! – каже. – Чи ти не здурiв? Чи тобi на свiтi жити надокучило?

– Нi, – смiюся, – тiльки надокучило мужицьке право.

– Що ж ти робитимеш? – питає, а сама, бачу, вже й боїться, й роботу покинула, i не знає, що їй i казати.

– А що ж я робитиму? Де пани бувають, там i я побуваю, подивлюся, чи не можна якось так, щоб i мужик в однiй хатi з паном сидiв.

Вона як заголосить:

– Ой лишечко! Пропав же ти, пропав же ти навiки! Та тебе ж закатують, та тебе ж на Сибiр завдадуть або на Соколиний острiв запроторять!… Та там же гаду-гаду, що й ступнути хрещенiй душi нiде… (I звiдки вона те знає – про той гад?) Та дiточок же наших дрiбнесеньких посиротять!… А вони, тi дiточки, таки й дрiбнесенькi: сина цiєї осенi оженив, та й до дочки вже тi, що куниць шукають, рипаються… Гаразд хоч, що обох на той час у хатi не було, а то б i їх стара до лементу призвела. Уже не радий, що й признався. Почав її вмовляти, почав їй тс та се… Так-сяк розважив, затихла… Затихла, а сама своє думає: як випроваджала, то так сльози i бринять на очах… I шкода менi її, i самому неначе трохи смутно стало, – ну, а все-таки того, що намислив, не кидаюсь, простую на станцiю. Прийшов. Узяв бiлета первого класу… таки дали, нiчого й не сказа– ли… Ов-ва! Та й дорого ж, нехай йому всячина!… Це так, що не дурно папське право достанеться!… Ну, та дарма: один той день, що батько у плахтi. Вийшов я до вагонiв, подивився, де синiм помальовано, – ото й мое. Так просто й чимчикую у первий клас… А назустрiч iз вагона кондухтор.

– Не сюди, не сюди!… – гримає. – Куди пхаєшся? Наперед iди, – там третього класу вагони. А я таки собi тиснуся.

– Чи ти чуєш, мурло, що я тобi кажу? Не тут третiй клас, а спереду.

– Та чого ви гукаєте? – вiдказую. – Менi й не треба третього класу, а первого, – та й показую йому бiлета.

– А, пановi бiлета несеш, – ну, иди, коли так… Та не барись там, бо скоро поїзд рушить, – та й побiг далi.

Брешеш, думаю, я сам собi пан. Та й посуваюся у той первий клас. Iду, а самому таки трохи моторошно. Увiйшов туди. Бий тебе сила божа! – вiдразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе пролiз тiсненькою вуличкою та й уступив у таке, що воно вже й не вагон, а таки зовсiм панська свiтлиця: тут тобi й столики, тут тобi й постелi, тут тобi й тапчани… Народу не дуже багато: панiв кiлькоро та панiй двоє, бачу… Сидять пани, – треба й менi сiдати. Набачив порожнє мiсце, пiдiйшов та й сiв на тапчанику та так i пiрнув у нього!… Ну та й м'яко!…

– Мужичок, а мужичок! – каже менi панок молоденький з бiлявенькими вусиками позакручуваними. – Не туди попал, тут первий клас.

– А так, – кажу, – пане, первий.

– Ну, так зачим же ти, – каже, – сюди, коли тобi в третiй?

– Нi, – кажу, – менi iменно в первий, а третiй менi тепер не в моду, бо в мене бiлет не туди.

– Што ти, – каже, – вигадуєш абищо!

– Чого б же я вигадував? – одказую. – Подивiться самi.

Та й даю бiлета. Глянув вiн раз, два… знизнув плечима… Тодi ззирнувся з iншими панами. А тi слухають, що ми говоримо.

– Справдi, – каже до них, – у нього первого класу бiлет.

Тут iще дехто з панiв пiдiйшов, дивляться на мiй бiлет та дивуються.

– Хто ж це тобi дав? – питають.

– Нiхто, – кажу, – менi не давав, я сам собi купив.

– Нащо ж ти його купив? Це ж дорого – у третьому класi дешевше, – озивається товстий пан з такою бородою, що з щiк телiпається, а посерединi голе.

– А дешевше, – одвiтую.

– Так нащо ж ти сюди купив?

– А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третiй? Адже ж i вам дешевше було б.

Один пан, такий огрядний собi, з чорною бородою, засмiявся та й каже:

– Правду говорить.

А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди вiд губiв до шиї, вже трохи й сердитенько:

– То ти, а то я! – навчає. – Ти не рiвняй, а коли вже сiв тут, так сиди тихо та чорт зна чого не розказуй.

– Та хiба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, – вiдговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собi. І воно замовкло i пiшло в куточок до вiкна та й сiло навпроти мене, тiльки навскоси трохи, бо я скраю сидiв.

Поки ми так оце балакали, вже й поїзд рушив, а трохи згодом i кондухтор ускочив, – той-таки, що мене виряджав до третього класу. Дивиться на бiлети та цокає по них. Дiйшов i до мене та:

– Ти чого тут? Я ж тобi казав, що не в цей вагон.

– Аж воно таки в цей, – одказую та й подаю йому бiлета. Вiн зирк та й нi в сих, нi в тих.

– Так це, – каже, – твiй… ваш бiлет? – уже не знає, як йому й казати.

– Та мiй же, мiй, – одповiдаю.

Вiн тодi глянув так неймовiрно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, та й киває з-за книги головою:

– Його, його, – каже.

Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по бiлетовi та й вернув. Подався далi. Коли це трошки згодом пiдходить до мене той молоденький панок iз бiлявими вусиками. Зiперся на стовпчик, утупив у мене очi та й питає:

– А ти ж, мужичок, як це: завсiгди їздиш у первому класi? – Випитує б то, що воно за чоловiк. – Так, як бог дасть, – кажу. – Чи, може, ти козак?…

– Та козак.

– А де ж ти живеш: на селi чи хутiр свiй маєш?

– На селi.

– Далеко вiд станцiї?

– Де там, зараз i станцiя.

– Ти ж на станцiю ходиш чи їздиш?

– Як коли йду, а як треба, то й їду, – вiдказую спокiйненько, – що то воно далi буде?

– А їздиш же ти одним конем чи парою?

– Як треба, то й трьома поїду.

– Возом, чи, може, чим iншим?

– Як треба возом, то й возом, а як чим iншим, то й iншим, – одспiвую паничевi, згадуючи свою гарбу.

– Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?

– Чому нема?

– А хата ж у тебе велика? Докучило вже менi це.

– Та саме як на мене, – кажу. – А у вас, пане, яка, – чи велика?

– Як? – говорить.

– Та хата, – кажу, – у вас велика?

– А тобi яке дiло до моєї хати? – вже сердиться панок.

– Та ви ж за мою питаєте, – вiдказую так собi плохенько. – А наймита ви держите, пане, чи самi на станцiю їздите?

– Чорт зна що говориш! – одказав менi на те панок та одвернувся та й пiшов.

Ну, дарма. Сидимо собi та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собi про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене. Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловiк заживав, то жiнка й не вигонила б у сiни з люлькою. Е, а це вже не ладанець! Товстий пан iз двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й мiцна! Ця й менi дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить. Отак собi думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив… Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже вiд мого люлечного. Зараз i пiдбiгає той паничик iз закрученими вусиками:

– Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?

– Та, – кажу, – пане, покурити схотiлося.

– Не можна тут курить! – говорить.

– Адже ж пани курять, – одказую, – от i у вас цигарка в руках.

– То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.

– Коли ж у мене нема iншого. А хiба ж, – питаю, – тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?

– Авжеж!

– А де ж це написано?

– Отам! – та й показує на табличку.

– Нi, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.

Коли тут як зiрветься з мiсця той пан з двома мичками на щоках, як пiдбiжить до мене, як гуконе:

– Вон, мужлан! Вон! Не смiй курить своєї смердючої гидоти!

А сам аж труситься зо злостi, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, менi спершу трохи моторошно стало, а далi думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собi люлечку:

– Ви, пане, не кричiть i не тупотiть, бо й мої такi самi грошi, як i вашi, а ота цигарка, що в вас у руцi, може, вона менi смердючiша, нiж вам моя люлька.

Як же затупотить мiй пан, як же зарепетує: – Кондухтор! кондухтор!

Та й побiг iз вагона. За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:

– Не кури!

– А хiба ж не вiльно?

– У первому класi не можна такого тютюну.

– А де це написано?

Тик-мик – i цей нiчого не вiдкаже, тiльки все:

– Не кури, бо я тебе виведу!

– Нi, не виведете, бо я бiлета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вiльно, то й менi.

– Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та постояв там надворi та й покурив.

– Коли пани виходитимуть надворi курити, то й я виходитиму, вжеж!

Тут той панок iз закрученими вусиками як пiдбiжить до мене, як кине менi на тапчан цигарку:

– На, – каже, – кури, чорт би тебе взяв, та тiльки не чади своєю смолою!

– Нi, – одвiтую, – у мене й свiй є, – нащо менi цей? Не кидайте менi, пане, бо я не собака.

Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув її додолу. Як iзчиниться тут лемент та крик! Як позбiгаються всi! Пани лаються, панiї дрiботять та знов-таки лаються, кондухтор лiзе вiдчиняти того вiтрогона, що вгорi, та собi верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.

– От буде станцiя, – я тебе на станцiї виведу, їхати не дам далi! – каже кондухтор.

А той пан iз чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:

– Хiба ви маєте право не давати пасажирам їхати? Кондухтор верть, – поживився, як пес макогоном, – нiчого не вiдказав та й подався собi. Змовкли й пани, тiльки сопуть та плюють, а той пан iз чорною бородою чогось смiється мовчки з-за своєї книги. Загула машина, – уже й станцiя. Дожидаюся я того кондухтора, – не йде мене виводити. I поїзд рушив, а його нема. Ну й гаразд! Я тим часом давно вже й люльку докурив, i дим од неї розвiявся, затихли й пани мої зовсiм. Проскочили ми так iще станцiй зо три, – знов заманулося менi курити. Тепер уже, думка, – вийду справдi з вагона та надворi покурю – однак же мене жiнка вигонить, як я курю в хатi, – вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, – з незвички, то їм воно i в носi, i в горлянцi теє… Треба й їх пожалiти, авжеж… А свого права я вже доказав. Одначе тiльки сягнув у кисет по люльку, хотiв тут набити, бо надворi вiтер, – коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересiдає до мене.

– Куди їдете? – питає.

– Та до Ч. – вiдказую.

– Дiло там маєте?

– Атож! – кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далi.

– Чи не хочете, – говорить, – мого?

Та й подає менi повен капшучок цигарок панських.

– Та спасибi, дякую, – у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.

– Та свiй i надалi здасться, – умовляє, – а я був би дуже радий, якби мого зажили: який вiн вам буде на смак.

Подивився я на нього, – смiється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так пiдносить турецького. А втiм, видко, що добрий чоловiк, – може, вiн, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого менi сваритися, коли вiн до мене по-людському озивається.

– Добре, – кажу, – коли ваша ласка, то й вiзьму. Узяв, подякував, закурив та й думаю собi: «Бач, як воно на свiтi дiється: то як собацi кидали, а тепер уже як людинi подають та припрохують. Еге-ге! Треба тiльки не подаватися! Так же я тепер i робитиму!» Ото собi думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добiгає.

Приїхав я до Ч., – у мене, кажу ж, таки й дiло було там до знайомого чоловiка. До обiд iз тим чоловiком, а тодi покупив дещо… Увечерi б можна й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж iще подивитися, яково то самому собi паном бути. Куди б же менi пiти? Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насмiялися, а надумав собi так, що пiду до тiятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш менi розказував, що там шуткуючи таке роблять, неначе справдi воно є: i кохаються, й цураються, i миряться, i сваряться, ще й убивають одне одного… а що вже спiвають та танцюють!… i так каже, що без сорому при людях i цiлуються… А пани сидять та дивляться. Отож пiду й я подивитися та й куплю собi панське мiсце.

Пiшов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здоровi газети налiплюють, з оттакелезними лiтерами – шукаю, чи нема де тiятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогоднi нема. От менi не щастить. Ходжу вiд стовпа до стовпа, як дурний… Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тiятр, та таки щось на нього скидається: "у залi дворянського собранiя концерт". Одмiна його зна, думаю собi, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають i спiвають, – ну, то можна й слухати. А почому ж там платять? Є мiсця по пiвкарбованця i по карбованцю й по два. Ото вже саме панськi, як по два. А де ж це воно є? Написано: "в залi дворянського собранiя". Це ж, мабуть, там, де пани-дворяни збираються… то я ж знаю, бо колись туди сам до призводителя дворянського доступався за громадською справою. Чого ж менi ще й шукати? Ото и моє – де пани, там i я. Ну, поки ще рано, то вернувся на квартиру до знайомого чоловiка, дещо розпитався, куди та як у те собранiє йти, та, дiждавшися того вечора, й простую туди. Пiдходжу до великого того дому, – от, що, знаєте, позад собору, аж там уже перед дверима народу-народу – тиск! Раз у раз тiї хвалiтони пiд'їздять та все туди, та все туди! Це ж буде тiснота така, що й києм не протиснеш. Ну, думаю, голубе, держись цупко, бо тут, гляди, ще дужче завихорить, як на машинi в первому класi! Та так смiливо слiдком за одним паном у тi ж дверi.

Тiльки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!

– Ти чого сюди?

– Не хапай, – кажу, – не поспiшайсь! – та одвiв його руку та й подався собi.

Iду далi так, як менi сказано, коли справдi сидить за столом якась панночка i бiлети продає. Пiдiйшов i собi.

– Дозвольте менi, коли ваша ласка, бiлет!

– Нєту, – каже, – всi попродала, тiльки в первих рядах єсть.

– Отого ж менi й треба – первого ряду, – давайте його менi.

– Два рублi, – каже.

– Дарма, – вiдказую, – давайте! – та й подаю їй два карбованцi.

Взяла грошi й дала бiлета. Там пани ще роздягаються, ну а я собi був у чумарчинi, то так просто й пiшов у ту залу, – не питався й куди, бо менi вже розказано, де повертати. Як увiйшов, то тут уже – не буду брехати – таки стало менi дуже моторошно. Хата така здорова, як клуня, та де! ще бiльша!… та вся блищить, – ну, незистино ще дужче, як у церквi!… А повнiсiнько стiльцiв наставляно… народ вештається, та все пани та панi, – якi сидять, якi ходять… Зроду-звiку не бачив такого, – якби не намiрився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.

– Держись цупко! – знов кажу собi та все посуваюся, та все посуваюся помалу промiж панами та промiж стiльцями, до свого первого ряду цiляючи… Та ще тi панiї з довгими хвостами, – ну їй же ти боговi моєму, – однiй так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, – мало не впав… Щось менi за це й сказано, та не розiбрав… Дивляться на мене всi та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свiй сьомий номер та й сiв. Бiля мене нiкого нема, – тiльки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому рядi сидять. Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на тi здоровеннi патрети, що по стiнах, та на той хортоплян, що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, i вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: "Смотри! Смотри!" Зирнув я так трохи через плече, – коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разiв зо два та й став коло мене.

– Мужичок, – каже, – ти не туди попав.

– Нi, туди, – ось у мене й бiлет є, – вiдказую, а сам собi думаю: точнiсiнько, як i на машинi.

– То що, що бiлет, – каже, – то дарма, а можна тут сидiти тiльки тому, хто в панськiй одежi, а в мужичiй – нi.

– Хiба, – доводжу, – одежа слухає? Адже люди!

– Та люди – люди, та тiльки не в такiй одежi. Це дворянське собранiє, так мужикам не годиться.

Дошкулив вiн мене. Стривай же ти, думаю, – загну й я тобi карлючку. Та й питаю:

– А хiба, – кажу, – пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?

А вiн собi круть та й побiг од мене, нiчого не сказавши. Бiжи! Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, – здається, той лакей, що одежу з панiв iзнiмав.

Прийшов:

– Мужичок, уставай, iди!

– Чого? – питаю.

– Нiдзя, тут только господам можна, панам.

– Хто заплатив за бiлет, той тут i пан, – одказую. – Я заплатив, то й сидiтиму.

– Iди, бо виведуть!

– Побачимо, – кажу. – Ви лучче йдiть до свого дiла, – чого ви до мене причепились, як шевська смола?

Побiг i цей тим слiдом. Може, вже й годi, i покинуть? – думаю собi. Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стiльцi валя, – так поспiшається.

Прибiг та як зашипить:

– Вон отсюда!

– Ваше благородiє, – кажу, – ви на мене не кричiть, бо я грошi вiддав так, як i пани.

– Взять його!

Тут де не взялись отой самий лакейчук та полiцейський. Ухопили мене та й ведуть. Iду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться. Ну й сором же було промiж того панського натовпу йти! А вони, гемонськi, ще й смiються!…

Коли це якiсь паничi назустрiч:

– За що ви його ведете: вiн же має бiлет.

– Не ваше дiло, не мiшайтесь у полiцейськi дiла! – загарчав хватальний.

Вивели мене в сiни, каже хватальний до солдата:

– Забери його в полiцiю, – хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!

Повiв мене солдат. Iдемо вулицею – темно вже надворi, лiхтарi скрiзь посвiтилися.

Пройшли трохи мовчки.

– А куди це ми йдемо? – питаюся.

– Хiба не чув? – одказує. – У полiцiю йдемо.

«А бодай би ти пiшов круга-свiта!» – думаю собi, а сам питаю:

– Так хiба це ви й справдi в полiцiю мене ведете?

– А веду.

– А нащо?

– Бо звелено.

– А що ж у полiцiї буде?

– Закину тебе в темну, то переночуєш. Хiба не чув?

– Чув, – кажу. – А як переночую, то що буде?

– А тодi надзиратель буде тобi розказувати по-своєму.

– Що ж то воно: по-своєму? – питаю.

– Хiба не знаєш?

– Не знаю.

– Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так менi мов окропом хто в обличчя линув, а далi й дух перебило. Зроду мене не бито, – хiба коли мати, як пустував малим, сторч ганчiркою вдарила. Це вскочив по самi вуха!

Ще помовчали. Тодi я й кажу:

– А що якби я зараз оце вiд вас та втiк?

– Який швидкий! – одказує. – Помалу, бо попа звалиш.

– Ну, а якби таки втiк? – знову я намагаюся.

– То я б тебе наздогнав i морду набив.

«А щоб ти i в старцях щастя не мав за таке слово!» – думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпiти, щоб не було гiрше. А вiн на мене скоса позира та:

– Не оставайсь, не оставайсь позаду, – iди лиш попереду!

– Та я, – кажу, – й не зостаюсь, а я так собi думаю: що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?

– То тодi б, наздогнавши, морди не бив, а тiльки узяв за шияку та таки й потяг би у полiцiю.

– А якби два карбованцi, то, може б, вам важко було бiгти?

– Нi, не дуже… Ти багач, бiлети в первому рядi купуєш.

– Отож, що багато витратився я, – кажу. – Нi, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не пiдбiжите?

– Хто його знає… А що ж я надзирателевi казатиму?

– Скажете, що втiк по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.

– Хто його знає… Давай три, то, може, й важко буде.

Виняв я три карбованцi та укинув йому в руку. А ми дiйшли саме до темнiшої вулички. Я й метнувся туди, – бiжу, аж земля пiдо мною горить, аж дух менi забиває. Озирнувсь, – уже його в темному не добачу. Тодi завернув у другу вулицю, чую – торохтить… їде звощик. Пiдождав та так на нього й скочив.

– На станцiю, та швидше! Чи вспiємо на поїзд?

– Поганятиму, то вспiємо.

– Так поганяй же!

Поки до станцiї, то все боявся, що спiзнюся, а як увi йшов у станцiю, то вже не знаю, як i бiлета вхопив, як i у вагон ускочив. I що ж би ви думали? Аж поки поїзд рушив, то трусився. Не страшно менi тих полiцейських самих, та страшно тiєї ганьби та зневаги. Отак я того права добувався… та й не добувся… Вернувшися додому, то й жiнцi довго не признававсь. А далi таки й сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стiльки грошей перевiв.

– Тобi, – кажу, – байдуже, що з мене так назнущалися, тiльки за грошi клопочешся!

– Так тобi й треба! – гримає, – не витiвай абичого!

Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цiлий вернувся, так i байдуже, – аби грошi! Та то б iще дарма, а то бiда, що хоч я їй наказував, щоб нiкому анiтелень, одначе вона таки розказала про все своїй сестрi Хотинi, а в тiєї язик як лопатень, – так усi й довiдалися. Смiються тодi з мене: панського права, – кажуть, – добувався. А воно й неправда: не панського, а таки людського. Та де воно в нас є?

1902. XII. 5

м. Чернiгiв

УКРАЛА

Тiльки вчитель увiйшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярi юрмою оточили когось i про щось палко й голосно гомонiли. Гомiн був неласкавий, сердитий. Зрозумiти поки нiчого не можна було. Чуть тiльки було, що на когось дiти сердились, комусь докоряли.

Зараз же дехто побачив учителя, i почулось промiж дiтьми:

– Василь Митрович прийшов… Учитель прийшов.

Дiти стихли i всi повернулись до вчителя. Учитель пiдiйшов i спитавсь:

– Що тут у вас дiється?

Усi мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тiй партi сидiла Олександра. Олександра була школярка першого року, дочка сiльського писарчука-п'янички. Вона сидiла, низько похнюпивши голову i втупивши очi у свiй стiл. Її бiляве, усе у веснянках, обличчя було бiле як крейда. Вона вхопилася руками за стiл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силомiць.

Учитель ще раз спитавсь:

– Що тут у вас сталося?

Озвалась Прiська – подруга й товаришка Олександрина. Батько її був у економiї за прикажчика. Прiська була дiвчина сита, добре годована – вона завсiгди приносила з дому гарну їжу: пирiжки, перепiчки, коржi тощо. Вона погано вчилася, але була дуже весела i не могла говорити не смiючися. Вона й тепер, осмiхаючись, загомонiла:

– Та Олександра…– Прiська почала й засмiялась, не доказавши.

Учитель спитавсь:

– Що Олександра?

– Украла в мене хлiб! – доказала Прiська i зовсiм зареготалася, i її нерозумнi сiро-синi очi з смiху аж сховалися за ситими щоками.

Ця звiстка дуже вразила й здивувала вчителя. Такого в школi ще не було. Учитель знав, що деякi з дiтей ще дома, перш нiж у школу почали ходити, були де в чому грiшнi, але в школi поки нiхто в грiх не вскакував. На Олександру вiн теж нiколи нiчого не думав. Вона була просто дiвчина боязка – мабуть, налякав її батько-п'яниця.

Учитель глянув на Олександру й спитавсь:

– Олександре, правда цьому?

Вона мовчала й сидiла нерухомо, як кам'яна. Учитель зрозумiв, що Прiська казала правду. А Прiська вже не мовчала й торохтiла:

– Вона не вперше це краде. Вона кiлька разiв у мене тягала. Тiльки кинеш торбу з пирогами – так i потягне. Та я все мовчала. А оце вже сьогоднi… Бачу, вхопила хлiб та й побiгла з школи у двiр, та зайшла за дерево, та й їсть. Я прибiгла до неї, а вона злякалась. "Не кажи,– каже, вчителевi, я тобi малюнок дам…"

Учитель ще раз спитався:

– Олександре, правда цьому?

Але й тепер Олександра мовчала i сидiла нерухомо. Один великий школяр, не зовсiм розумний i не дуже жалiсливий, загомонiв:

– Та що там її питаться? Хiба й так не видко, що правда. Бач, що вигадала, – красти! її треба прогнати з школи!

Школярi загули:

– Треба! Треба!

Учитель сказав:

– Чому ж то так?

– А тому, що вона краде, а ви або ми на кого iншого думатимемо по-дурному.

Iншi казали:

– Це нiчого не можна буде й положити в школi, якщо крастимуть.

– А хiба воно гарно, як казатимуть на школярiв, що вони крадуть, – додавали третi.

Учитель сказав:

– Ось що, дiвчата й хлопцi. Ви он уже налагодились вигонити Олександру з школи, а ще не знаєте до пуття дiла. А може, воно й не так було? Треба послухати спершу, що Олександра скаже.

Той-таки великий школяр почав був знову:

– Та що там слухати, хiба й так не видко?… Але його зараз же спинено:

– Цить! Василь Митрович правду кажуть. Вже ж треба знати, що вона скаже.

Усi обличчя повернулися до Олександри, усi очi втупилися в неї. Всi дожидали вiд неї слова. Але вона й тепер сидiла, мов скам'янiвши. Вона сховала голову межи плечi й прищулилась, неначе сподiвалась, що її ось-ось ударять, хоча знала, що в школi не б'ються.

Учитель спитався:

– Ну, Олександре? Кажи, – ми ждемо.

Мовчить. Учитель знову:

– Не думай, що ми всi хочемо нападатися на тебе. Нам треба тiльки знати правду. Може, це ще й не так, як кажуть, та я й думаю, що не так.

Блiде обличчя в Олександри зробилося вiдразу як жар червоне. Але ж вона мовчала.

А вчитель казав далi:

– Еге, я думаю, що це не так. Менi здається, що Прiська якось помилилася i що ти не винна.

Олександрине обличчя нахилилося аж до столу.

– Певне, то ти свiй хлiб їла, бо я нiколи не повiрю, що ти можеш украсти.

Голосне гiрке ридання розiтнулося у школi. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярi вiдразу притихли. Очi їм якось широко порозплющувалися, i вони мовчки, затаївши духа, дивилися на Олександру. А вчитель казав:

– Не плач! Коли цьому неправда…

– Правда!… Правда!…– скрикнула Олександра.– Я вкрала!

I вона заридала ще дужче. У великiй класовiй свiтлицi стояло шiстдесят школярiв мовчки, не ворушачись, а серед їх, припавши головою до столу, гiрко плакала маленька бiлява дiвчина. Довго вона плакала, i всi мовчали, аж поки вона трохи заспокоїлася.

Тодi вчитель, сiвши бiля неї, спитавсь:

– Нащо ж ти це зробила?

Вона мовчала знову i знову похнюпилась. Учитель бачив, що сказати те, через вiщо вона це зробила, їй так само важко, як було важко признаватися. Але вона перемогла себе. Кiлька разiв вона починала казати, ворушила губами, але зупинялася. Нарештi промовила:

– Я їсти хотiла.

– Хiба ти дома не їла?

– Не їла.

– Чому?

Вона знову змовкла i… зовсiм несподiвано уп'ять заридала.

– У нас… у нас… нема чого їсти… Батько нiчого… не приносять з волостi… усе пропивають… Ми їмо су… су… сухарi вже другий тиждень.