Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

I бiльше вона нiчого не могла сказати за слiзьми. Давно був час починати вчиття. Учитель тихо взяв Олександру за руку i, сказавши їй кiлька ласкавих слiв, повiв у свою хату, щоб вона там заспокоїлась. Як повернувся вiн у клас, то з десяток рук простяглися до його, i в кожнiй руцi була якась їжа.

– Нате! дайте їй! хай попоїсть!

Учитель глянув на дiтей. Хлопцi були нi в сих нi в тих, дiвчата деякi плакали. Вiн забрав усе, що дiти надавали, i понiс Олександрi. Але вона нiчого не хотiла їсти i все плакала. Вiн, скiльки мiг, розважив її, а сам пiшов у клас i звелiв спiвати молитву перед початком науки. Як заспiвали молитву, вiн непомiтно ввiв у клас Олександру.

***

Олександра пiсля цього довго соромилась глянути учителевi в вiчi. Але нi вiн, нi школярi нiколи не нагадали їй про те, що було. Та й не треба було їй нагадувати. З того часу вже нiщо не могло спокусити її. Дiвчата-товаришки її люблять i часто дають їй чого їсти – такого, що з дому приносять. Але вона зрiдка бере, хоч i часто сидить на сухому хлiбовi. Цього року вона здасть останнього екзамена i вийде з школи розумною, правдивою i чесною дiвчиною.

1891 р.

ДЗВОНИК

Її звали Наталею. Вона була маненька, їй було тiльки сiм рокiв. Мати її вмерла рокiв уже з пiвтора, батько був калiка, та ще й п'яниця. П'яницею вiн був iздавна, але поки не був калiкою та жива була жiнка, то вiн якось там хазяйнував на своєму клаптику землi. Але вiн, пiдковзнувшися, впав на льоду, переломив собi руку й тодi вже мало що мiг робити. А тут жiнка вмерла. Вiн зовсiм розпився, прогайнував господарство, продав землю, зосталася сама обiдрана хатка. Вiн мало коли бував дома, а в тiй хатi сидiла Наталя. Сидiла й голодувала. Добрi люди помiтили, що вона голодує, почали закликати її до себе обiдати, а потiм якось поклопоталися за бiдну сироту, щоб узято її до сирiтського дому. Наталю вiдвезено до губернiї й там здано до того дому. Добрi люди казали, що Наталi буде там краще. Вона й сама силкувалася так думати, але чогось їй страшно було туди їхати. Як приїхала, то стало все її життя по-новому. Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то наїдалася хлiба та порожнього борщу з буряками, бо каша не щодня бувала; а тепер вона могла їсти добру смачну їжу щодня i скiльки схотiла. Дома вона ходила в дранiй, латанiй та задрипанiй одежi, а тут була в неї одежа чистенька: влiтку – легенька, взимку – тепленька, саме добре. Дома вона мерзла в обiдранiй, нечупарнiй хатi, спала на голому полу, тiльки в голови пiдмостивши поганеньку подушечку, а тут хати були великi, чистi, теплi, i спала вона на м'якому лiжку, засланому тоненькою ряднинкою. Дома її батько п'яний лаяв, а часом бив, а тут нiхто не бився, не лаявся: коли що треба було робити чи не робити, то начальниця просто велiла чи забороняла завсiгди спокiйним, рiвним, однаковим голосом,– вона навiть не кричала нiколи. Це нове спокiйне життя в достатках спершу здавалось Наталi, пiсля її вбогого сiльського життя, якимись розкошами, якимсь пишним, панським, трохи не царським, життям.

А все ж Наталi тяжко було жити. Чому? Вона була зовсiм чужа серед цього життя. З самого початку їй довелося звикати до багатьох речей, цiлком їй нових, – починаючи з завички їсти м'ясо не руками, а ножем та виделкою. Вона нiяк не вмiла пристромити шматок м'яса в борщi виделкою, а тодi вiдрiзати його ножем: звичайно шматок вискакував з-пiд ножа i з-пiд виделки й ляпав додолу або на колiна Наталi чи якiй подрузi, а борщ розхлюпувався на стiл. Обляпана подруга сердилась i казала: "От, ляпало недотепне! Селючка!" Олександра Петрiвна, начальниця, завважала Наталi, що так не можна робити, що треба бути обережною та охайною. Дiвчина й сама це добре знала, дак коли ж вона нiяк не могла керувати тими струментами! Зараз же, другого дня, вона знову те робила, а Олександра Петрiвна велiла їй виходити з-за столу й обiдати самiй окремо пiсля всiх. Вона мовчки покiрно виходила з-за столу й сiдала в куточку. Вона дивилася на дiвчат, як вони всмак обiдали, весело смiялися, як не було начальницi (хоч їм смiятися за обiдом i заборонювано), i дожидалася своєї черги. Врештi дiвчата починали вставати, соваючи та стукаючи ослонами, деякi зараз бiгли з хати, а деякi зоставалися прибирати зо столу, начальниця виходила. Тодi Наталя мусила йти обiдати. Їй хотiлося їсти, й вона мовчки сiдала за стiл. Дiти часто бувають нежалiсливi,– обляпана Наталиним борщем подруга, а за нею й ще дехто починали кричати на Наталю:

– Селючка обiда! Ляпало обiдає. Тiкайте, а то всiх пообляпує.

Наталя кидала їсти: їй було сором, тяжко, хотiлося плакати, але вона не плакала, тiльки губи в неї тремтiли i все її обличчя якось кривилося. Вона спускала свої великi темнi очi додолу, її довгi вiї виразно визначалися тодi на зблiдлому обличчю. Так вона сидiла мовчки, аж поки дiвчата облишували її й бiгли в садок. Тодi вона вставала, голодна йшла в якийсь закуточок i ховалася там так, щоб нiхто не бачив, i сидiла доти, аж поки голосно дзенькне дзвоник, кличучи всiх до вечiрньої науки. Вона вся здригалася з несподiванки, тодi тихо вставала i йшла. Потроху вона одначе звикла обiдати так, як i всi, але дiвчата все ж дражнили її ляпалом. Це нечупарне прiзвище нiяк не приставало до її тоненької невеличкої постатi з чорноволосою голiвкою, до її замисленого обличчя з великими засмученими очима. Але вже як приложили, то так воно й зосталося.

I з одежею клопiт. Це була зовсiм не та сiльська одежа, що в нiй звикла ходити Наталя,– та була така проста. А в їй Наталя почувала себе нiяково. А найгiрше спершу було те, що вона не вмiла якось сама в неї вбиратися. Копається, копається й нiчого не вдiє. Треба дожидатися, поки Маринка, подруга, до неї трохи прихильна, пособить. Але поки та поспiє, аж тут уже – дзень! дзень! дзень! – кличе дзвоник до снiдання. Поспiшається Наталя, руки в неї тремтять… боїться вона опiзнитися, бо скоро дзвоник задзвоне, зараз бiгти треба. Та потроху й до одежi Наталя звикла. Але нiяк не могла звикнути до панської мови. Вона її дуже погано розумiла, їй казано надiти iншу "юпку", а вона не розбирала, що це говориться про спiдницю, i вдягала пальто – ту юпку, що зверху вдягають. Її посилано в "чулан", а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала, що воно i де воно той "чулан"; їй велено вчитися "прилежно", а вона нiяк не могла зрозумiти…– навiщо це, вчачися, треба лежати, коли їй краще сидiти. Багато її подруг, хоч i самi були такi спершу, але тепер смiялися з неї, а Олександра Петрiвна звала її нерозумною й казала, що вона зовсiм погано вчиться. Наталя справдi погано вчилася, але не через те, що нiби нерозумна була, нi! Дома вона все розумiла, дотепна була розмовляти, знала безлiч казок та пiсень. Нiхто з її подруг сiльських краще вiд неї не вмiв спiвати, а казки оповiдаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звiрiв чи людей, про яких казала. А тут – тут вона була нерозумна, бо нiяк не розумiла тих слiв, "що в книзi пописано"… Вивчившися врештi читати, вона насмiшила весь клас, бо прочитала: "Усердно занялся делом", а переказала те так: "У середу занявся дом".

– I сгорєл? – спиталася, глузуючи, вчителька.

– I згорiв…– одказала Наталя, але, почуваючи, що щось не так i страшенно червонiючи, зараз же додала: – Нi, цього в книзi не написано…

Голосний регiт не дав їй далi казати. Увесь клас реготавсь, аж сльози втирав. I в Наталi забринiли на очах сльози, але не з смiху. З цього часу її прозвано Середою, а Ляпалом звати облишили. Увесь клас нашорошував уха, як Середа вставала проказувати вивчене: вона не тiльки погано його знала, а ще й завсiгди казала якусь кумедну нiсенiтницю, звеселяючи тим нудну лекцiю. А як вона щиро вчила тi завдання, скiльки вона працювала, щоб їх знати, щоб не бути посмiхом усьому класовi! I не могла, досi не могла подужати незрозумiлої книжки. I ця книжка робила з її головою щось дивне. Наталя блукала по їй очима й думкою, так, як дитина блукала б темної ночi серед невiдомого безкрайого степу, шукаючи шляху додому. Вона стiльки разiв помилялася, стiльки разiв її осмiяно за цi помилки, навiть карано, що вона тепер не була певна нi в одному словi, чи розумiє його, як треба. Написано "масло",– може, це й справдi те масло, про яке досi знала Наталя, а може, й щось зовсiм iнше: адже думала вона, що "орать" – це на полi орати, а сьогоднi її вилаяно дурною й сказано, що це значить – репетувати; або от учора: вона думала, що "рожа" то квiтка така, а їй кажуть, що це – пика… Може, й з маслом так буде… I потроху Наталя зовсiм перестала вiрити своїй головi; вона вiрила тiльки тому, що скаже вчителька, а своя думка в неї замирала, переставала жити, працювати. Дiвчина справдi ставала дурною. Знаючи себе i своє знання, вона боялася того класу як огню i тим ще гiрше робила собi, бо страх вигонив у неї з голови й те, що там удержувалося так-сяк.

Еге, вона боялася класу i вся здригалася враз, почувши, як ударить голосний дзвоник, наказуючи їй до того класу йти. "Дзень-дзень-дзень!" – розкотиться скрiзь, а їй так i виявиться, як вона стоїть перед учителькою, блiдне, червонiє, знову блiдне, мучиться, силкується щось iзгадати – i нiчого не може… Ох, цей уже їй дзвоник! Як вiн їй упiкся! Вiн дзвонив на день шiстнадцять разiв! Другого ж дня, як вона приїхала сюди, її вразив цей дзвоник. Був ранок, i вона ще спала. Їй снилося рiдне село й те, що так часто бувало з нею справдi. Зелена-зелена, квiтками змережена, лука, на тiй луцi вона з дiвчатами бiгає й грається. Ясно сяє над їми небо, пишно пахнуть, навкруги квiтки, всмiхаючися до неї своїми червонимиї, блакитними, жовтенькими блискучими личками… Дзвiнко та весело розкочується по всiй луцi дитячий гаїмiр, смiх. I так їм, дiтям, гарно, так без мiри гарно йi весело, що тiльки пташкам вiльним, щебетливим вiльнiше й веселiше, нiж їм… Та й вона, Наталя, мабуть, уже пташкою стала, бо ось уже вона не на луцi, а на вербi гiллястiй над водою, – широко-широко розлилася весняна вода, пойняла луки, городи, i верба тая, де Наталя сидить, теж у водi, аж гiлля в їй купає…

Сидить Наталя й голосно веснянки вигукує:

 
Розлилися води
На чотири броди…
 

I далеко по водi розлягається тоненький голосок:

 
Соловей щебече,
Садки розвиває…
 

Розвилися садки, та густi-густi – як лiс. I справдi, це вже не садок, а лiс густий, а пiд дубком сидять вони вдвох: Наталя та її подруга Оксанка… Це вони сюди заховалися вiд батька Наталиного: вiн прийшов додому п'яний i хотiв Наталю бити, а вона вирвалась i втекла, i тут вони з Оксаною заховалися… Вони одна одну так люблять… Обнявшись, оповiдають одна однiй про своє горе й щастя… Старша й дужча Оксана пригортає до себе маленьку Наталю, пригортає й цiлує… Ох, як гарно, як любо! Коли це вiдразу як гримне щось над їми… Озирнулися вони, – аж позад них батько Наталин п'яний… Скрикнула Наталя як несамовита, схопилася й побiгла…

– Стривай! Куди ти? Чи вона здурiла? Кiлька рук ухопило її, держать.

Вона розплющує очi й бачить, що нема нi лiсу, нi Оксани, нi батька, – круг неї дiвчата, держать її й говорять:

– Як iсхопиться сонна, як побiжить!… Чого ти? Наталя спершу не знає, що їй казати, тодi вiдмовляє:

– Злякалася… щось загримiло…

– Загримiло? От дурна! Та то ж у дзвоника вдарено, щоб ми вставали.

Озирнулася Наталя й бачить, що круг неї дiвчата встають, убираються… Ще вся тремтячи з переляку, вона й собi почала вбиратися, коли це знову несподiвано вдарив дзвоник i примусив її здригнутися… Тяжко-сумний був той день Наталi. Вона почувала всiєю своєю душею, що минулося її щастя, що не побачить вона села рiдного, лук квiтчастих, гаїв зелених; не обнiме її, не пригорне, не приголубить Оксанка… Сльози бризнули з очей у Наталi, як вона згадала Оксанку… Як вона житиме тут без неї? Тут i дiвчат багато, та всi вони не такi: всi чужi, нема рiдних, нема подруги… Вона втекла вiд їх, забилася в куточок i сидiла там мовчки. Дiти знайшли її, силкувалися витягти звiдтiля, займали її, але вона мало й озивалася. Деякi смiялися з неї, що вона така дика, деякi жалiли її, але й тi, що жалiли, не були такi, як Оксанка, i Наталi вони були чужi. Вона сидiла й мовчала. Дiти її кинули. I пiшли днi за днями. Серед людей жила Наталя в самотинi. Жила? Нi, вона не жила. Вона слухалася – дзвоника. Дзвоник будив її – вона вставала, кликав снiдати – вона йшла, велiв учитися – вона вчилася, випускав з класу пiсля лекцiї i знову наказував сiдати – вона слухалася. I так усе: сон, їжа, гулянки, наука – все дзвоник велiв, промовляючи своїм гострим, уховi дошкульним голосом. Тепер у неї не було своєї волi – вiн усю забрав. А вона не звикла до цього. Вона звикла, рано вставши, вибiгати на волю i ввесь день робити, що хочеться: бiгати, смiятися, борюкатися, плюскатися в чистих хвилях оточеної зеленими очеретами рiчки. Ото життя! А тут нема життя, бо вiн одняв волю. Їй стало здаватися, що вiн живий i що навiть начальниця слухається його й через те вона така завсiгди однакова… Її, Наталю, дзвоник знає i вмисне так вигукує, бо хоче їй дошкулити. Вона, звiсно, знала, що це не так, але не могла збутися тiєї думки. I вона зненавидiла його. Вона зненавидiла його всiєю своєю душею, всiм своїм серцем, всiма своїми думками. Темними ночами вона думала про те, як би його збутися. Розбити? Але ж вiн мiцний i високо висить. Утекти вiд його? Не було куди. Зненависть задавлена почала перемiнятися на одчай. Нiколи Наталя не вирветься з тiєї тюрми, не збудеться свого ворога. Хiба що надзвичайне зробиться. Може, хата ця, тюрма ця, згорить? Може, проженуть її вiдцiля?

Може, батько схоче назад її забрати? Може… багато ще дечого думало бiдне дiвчатко, але нiчого того не робилося, i вона знала, що нiчого й не зробиться. Безнадiйнiсть страшна обняла Наталю… А життя йшло все одним ладом. Вона їла, пила, спала, вставала не з своєї волi, а з чужого наказу. Незрозумiла їй шкiльна наука пригнiтила їй мозок, упевнила її, що вона, Наталя, дурна, нiчого не хоче сама розумiти й повинна робити одно тiльки: питатися старших та їх слухатися. Коли хочеш ступнути, то спершу спитайся, а тодi вже ступни. Iншi дiвчата часто дурили начальницю: робили крадькома, не питавшися. Вона так не могла: дуже вже пригнiчена в неї голова була. Може, ще занадто правдива була й занадто полохлива. I вона жила дивним життям: життям без своєї волi, без надiї. З покiрним нерозумним виглядом вона слухалася всього, що їй велено, не робила нiчого, чого їй не наказувано. З подругами мало коли й гралася, але часто ховалася вiд усiх у садку й сидiла в гущавинi сама нерухомо. Спершу вона ховалася таким робом, щоб виплакатися, а тепер рiдко коли плакала, а тiльки сидiла й дивилася: як листя зелене коливається, як жучок лiзе. Їй подобалося це: їй тодi було спокiйно. Подругам i начальницi вона здавалася байдужою до всього, i дiвчата вже продражнили її Сонною Середою – така вона була з погляду. Хоч вона спала мало: вночi бiльше лежала тихо, нерухомо i згадувала, як листя зелене коливалося, як жучок лiз… Iнодi своє село згадувала… В душi маленькiй, дитячiй глибоко й далеко вiд людського ока ховався тяжкий бiль… I нiколи не переставало болiти.

У дворi в їх був глибокий-глибокий колодязь. Одного разу, як витягано з його воду, Наталя перехилилася через цямриння й дивилася вниз. Глибоко-глибоко блищала там вода. Як далеко!…

– Не перехиляйся, бо впадеш та й утопнеш, – сказали їй дiвчата.

– То що? – спиталася Наталя.

– От дурна! То жити не будеш.

Вона знову хотiла сказати: то що? – та спинилася й не сказала.

Але другого дня, як нiкого поблизу не було, вона знову пiдiйшла до колодязя й почала зазирати в його: її чогось тягло туди. Саме в цю мить дзенькнув дзвоник, i вона аж уся затремтiла. Але дивна рiч: з того дня, тiльки почує вона дзвоника, зараз їй згадується колодязь, i глибоко-глибоко блищить у йому вода. Що, як упаде вона в колодязь, то чи довго падатиме, поки води досягне? З того часу думка про колодязь не покидала її. Ворог її, дзвоник, шiстнадцять разiв на день нагадував їй про його. Як вiн дзвонив, їй здавалося, що вiн так i вимовляє: топись! топись! топись! Вiн зучив її до цiєї думки, i ця думка запанувала над нею цiлком. От тiльки що перехилятися через цямрину Олександра Петрiвна гостро заборонила… Але ж ця думка так її пече… Вона мало не зовсiм перестала спати за нею. Запаморочена голова мало що стала розумiти до пуття. Вона не працювала, в їй цiлком запанувало тiльки двi речi: глибокий-глибокий колодязь i заборона перехилятися в його…

Одного разу Наталя обiбрала такий час, що Олександра Петрiвна сама була в своїй хатi. Вона пiдiйшла до її дверей i постукала. Серце в неї замирало…

– Хто там? – озвалася Олександра Петрiвна.

– Це я.

– Хто?

– Наталя.

– Чого тобi? Iди.

Вона ввiйшла i стала бiля порога. Олександра Петрiвна сидiла за столом i щось писала, її худе, сухе обличчя виразно визначалося проти вiкна своїм профiлем. Як i завсiгди, воно було спокiйне, без усмiху.

Наталя стояла й дивилася на неї.

– Ну, дак чого ж тобi? – I начальниця повернула голову до Наталi i, з пером у руцi, дожидалася, що та скаже.

– Олександре Петрiвно, дозвольте менi втопитися в дворi в колодязi! – промовила несмiливо дiвчина.

– Що?!

– Дозвольте менi втопитися…

Олександра Петрiвна встала, пiдiйшла до неї ближче i глянула на неї.

– Ти хвора?

– Нi.

– Дак що ж ти кажеш?

– Я кажу… Я не хочу тут жити… Я хочу втопитися… Дозвольте менi…

– Не смiй цього й думати! – аж скрикнула начальниця (Наталя ще не чула, щоб вона коли кричала). – Бач, що вигадала! Я тобi велю не думати про це нiколи! Чуєш?

– Чую…

– Я тобi забороняю це. Розумiєш?

– Розумiю.

– Iди!

Дiвчина тихо повернулася й вийшла. Слiдком за нею вийшла й начальниця – наказати своїй помiчницi, щоб та пильнувала нерозумну дiвчину. Того ж дня колодязь накрито вiком i те вiко замкнено. I того ж дня Наталя занедужала, i нездужала довго… хоч i встала-таки…

1897 р.

У Чернiговi.

9 СIЧНЯ

Вони йшли повнi вiри й надiї.

Натрудженi тяжкою працею, зашкарублi робiтницькi руки несли емблеми того, чому поклонялися їх прадiди, дiди, батьки i перед чим хилились вони самi.

Тi емблеми мали їх захищати, мали говорити за них, казати, що йдуть вони покiрнi й смиреннi; що йдуть знеможенi тяжкою працею, безрадiсним життям, безправним поневiрянням пiд гнобительством дужих i злих, що йдуть вони благати – благати слова того, яке зняло б вагу з їх плiч намуляних, з х спин iзгорблених, яке внесло б свiт i радiсть у їх темнi, сумнi хати.

Щоб хоч не вони, хоч дiти їх могли вирости дужими й вiльними, щасливими людьми.

Адже й тому, хто крутить колесо, хто б'є молотом, хто копає землю, адже й тому треба свiту, волi, щастя – так саме, як i тому, хто п'є з золотого кубка.

Так саме треба – без нiякої рiзнацiї.

I вони йшли з дитячою вiрою, що й їм капне хоч одна крапелина того щастя.

Без зброї вони йшли.

Зброя їх зустрiла.

Простреленi впали емблеми покiрностi, впали, щоб не пiднятися нiколи…

Нiколи не пiднятися нi в душах їх, нi в душах дiтей їх, нi внукiв.

Простреленi, впали вони самi,– полягли купами, як купами йшли: могучi молодi робiтники, знеможенi працею дiди, матерi й сестри, маленькi дiти – квiтки надiї кожного народу.

I густо-густо закрасили бiлий снiг червоною кров'ю…

А тi, що зосталися живi, зосталися на те, щоб нiколи не забути сього дня.

Щоб робiтницькi груди нiколи не прострелювали тяжкi кулi.

Щоб жiнки не припадали, ридаючи, до трупiв батькiв, чоловiкiв, синiв.

Щоб живi – живi й веселi могли щебетати маленькi дiти – квiтки-надiї кожного народу.

I щоб вони виростали дужими й вiльними, щасливими людьми.

I щоб се зробилось – твердо, мiцно, навiки.

Зробилося там, де червона кров закрасила бiлий снiг.

1906 р.

ОЛЕСЯ

Це було давно. Це було тодi, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українськi ходили з козацтвом одбиватись од ворогiв. Тодi на Волинi було невеличке село. Воно заховалося в улоговинi. Круг його були лiси. В селi жили простi люди-хлiбороби. Якби не татари, то їм жити було б непогано. А то часто й густо набiгали татари. Вони грабували, палили й руйнували села. Старих та малих убивали, а молодих брали в неволю та й продавали рабами на тяжкi роботи туркам. Iнодi гнали татари з України тисячi безщасних людей.

I цьому селу довелося зазнати лиха, але поки ще тiльки один раз. Село заховалося в лiсах, i знайти його було не легко.

Край села стояла невеличка хатка. Бiля неї пишався рясний садок. У садку гули бджоли. Там була пасiка.

У хатцi жив старий дiд Данило. Колись вiн козакував, був у неволi турецькiй, але визволився вiдтiля. Тепер жив дома, пасiчникував. Жiнка його давно вмерла. Вiн прийняв до себе двоє сирiт: дiвчину Олесю та хлопца-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дiвчина, рокiв шiстнадцяти.

Дiд був щасливий з дiтьми, а дiти були щасливi з ним. Дiти так любили, як дiд розмовляв з ними. Вiн розказував їм про турецьку та про татарську неволю. Оце, було, сидить дiд у пасiцi, робить що-небудь, граблi чи ще що.

Михайлик-стрибунець i собi щось тут майструє, i дiвчина Олеся з шитвом сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть. То оце Михайлик:

– Розкажiть, дiдусю, про неволю турецьку.

А дiдусь:

– Та я вже розказував, – ти ж чув. Ще й не раз, – хiба тобi мало?

А Михайлик та Олеся:

– Ще, ще, дiдусю! Так гарно слухати!

I дiд починає оповiдати, а дiти слухають i очей не зведуть з його.

Олеся схилить чорняву головоньку на руку, а Михайлик-стрибунець уже не стриба, а теж сидить, слуха. А дiд розповiда, як був вiн на турецькiй каторзi:

– Три роки вибув я на каторзi турецькiй, прикований до мiсця. Так от за поперек узято ланцюгом та й приковано. Сидiти можна, i встати можна, i лягти, а пiти – нi. А каторга – це корабель такий. Там гребли ми веслами, женучи судину. А за те нашi голi спини раз у раз доглядачi списували нагаями та колючою червоною таволгою…

– А нащо їх списували? – питає Михайлик.

– А щоб ми швидше гребли… Як здасться турковi, що помалу робимо, дак ото й покропить нам голi спини.

– I кров текла? – скрикує Михайлик.

– Текла, – каже дiд.

– Я б їх усiх повбивав, тих татар та туркiв проклятих! – погукне хлопець, стискаючи кулаки. Олеся нiчого не скаже, тiльки все обличчя їй зблiдне. А дiд далi:

– Покалiчено тодi мене добре. А вже що годували погано бусурмани: цвiлими сухарями та смердючою водою!. За таким життям уся сила пропала, бо мене ще й порубано трохи, як у бран брато. Ну, то як визволили мене козаки – не здатний я вже був козакувати. Вернувсь я додому. Тут я ваших батькiв зазнав: i твого, Олесю, i твого, Михайлику. Ви були сусiди. Тiльки Михайлик був ще тодi дуже малий – рокiв зо два йому було. А тобi, Олесю, вже рокiв iз сiм було, i ти бiгала вже швиденько. Жили ви гарно. Коли це набiгла татарва… Що тут казати? Одбивались ми завзято, та нiчого не вдiяли. Село татари спалили, багато людей повбивали, багато у бран забрали. А дехто повтiкав. Отi втiкачi вернулись сюди потiм та й знов тут побудувались. Мене вдарено чимсь важким по головi. Я й упав. Але я не вмер i вночi очутивсь. Дивлюсь: мiсяць свiтить, видко. Тихо скрiзь. Коли гляну круг себе, аж я на пожаринi, а круг мене все люди лежать… Як розвиднилось, пiшов я помiж трупами та й знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав i плакав бiля мертвої матерi. Тут i батько твiй був з розрубаною головою.

– Проклятi! Ой, проклятi! – скрикує Михайлик.

– I твiй тут батько й мати були, Олесю, мертвi… А тебе вже я згодом знайшов у лiсi. Ти забiгла якось туди… От i все…

Змовкне дiд. Олеся сидить, не ворухнеться. В неї обличчя блiде, в очах пала якийсь огонь. Дiд гляне на неї та й похита головою:

– Гай-гай! – каже. – Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що ж робити! Без лиха не проживеш. Не журiться, дiточки, – вашi батьки полягли доброю смертю, рiдний край боронячи. Кожен чоловiк повинен боронити вiд усякого ворога рiдний край, не жалiючи свого життя.

– Еге, не жалiючи свого життя!…– промовить дiвчина тихо та й замислиться ще дужче i довго замислена ходить.

Ото одного разу була недiля. Олеся з Михайликом лагодились iти в лiс по ягоди, а дiд казав:

– Глядiть, дiточки, далi вiд багновицi, а то лихо буде.

У лiсi було величезне болото-багновище. Iнодi, не знаючи, набреде на його людина та й утопне. Дiд i боявся, щоб з дiтьми чого не було. Олеся каже:

– Не бiйтесь, дiдусю, хiба ми не знаємо?

А Михайлик-стрибунець i собi тоненьким голоском:

– Авжеж, знаємо!

Побрали дiти глечики та й пiшли. Дiд довго дививсь їм услiд.

Iдуть, а Михайлик i каже:

– Олесю-сестричко! Ходiм аж на той бiк лiсу. Лiс не можна було перейти, бо ж болото там було. А обходити далеко – верстов шiсть. Олеся каже:

– Але ж це далеко.

– Дарма, каже Михайлик, – так ягiд там багато. Ходiм, голубонько!

– То й добре! – каже Олеся.

I вони пiшли. Не увiйшли у лiс, а подались узлiссям. З одного боку був височезний, старий, темний лiс. А з другого боку простягався степ.

Дiвчина й хлопець iшли швидко. Вже верстов п'ять одiйшли вiд дому. Коли це Михайлик скрикнув:

– Глянь, Олесю, що то таке?

Олеся глянула. Серед степу їхали люди. Усi були верхи. То були не нашi люди. Гостроверхi шапки маячiли здалека. Таких шапок нашi не носять. Олеся багато чула дечого вiд дiда. Вона пiзнала цих людей – це були татари. Татари! Вони приїхали на Вкраїну палити села, убивати або в неволю забирати людей. Ось-ось вони побачать їх i заберуть. Олеся вхопила Михайлика за руку i мовчки потягла в кущi.

– Що то? Що то? – питавсь Михайлик.

– Цить! Татари!

Михайлик так i занiмiв. Страх обняв його такий, що вiн i слова не мiг вимовити. Олеся з-за кущiв бачила, як татари їхали просто на лiс, як поводили сюди й туди головами. Це вони шукають, де село. Ще трохи пошукають та й знайдуть його. Що тодi буде?

Село запалять, людей повбивають. I дiдуся вб'ють!… Боже мiй!… Треба бiгти, треба сказати!…

Але ж татари їдуть кiньми: вони доїдуть швидше, нiж вона добiжить. Якби вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це їй зробити?

Бiдне серденько в Олесi мучилось. А татари пiд'їздили все ближче та ближче. Уже видко їхнi обличчя. I вiдразу Олеся надумала… Вона вхопила Михайлика за плече:

– Братику, бiжи лiсом додому, скажи дiдусевi, що їдуть татари. Чуєш?…

I вона потрусила хлопця за плече. Вiн немов прокинувся з того i глянув на дiвчину.

– Бiжи, а то дiдуся вб'ють.

– А ти ж? – спитався хлопець.

Олеся штовхнула його, щоб бiг, кажучи:

– Я знаю сама, що зроблю,– не бiйсь! Нiколи говорити – бiжи! Та все понад краєм, щоб од багновицi далi!…

Хлопець не думав довго. Вiн кинувсь у лiс i побiг з усiєї сили.

Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кiлька хвилин. Обличчя було блiде. Але вона не боялась. Вона вийшла з-за куща i пiшла попiд лiсом зовсiм не в той бiк, де було її село.

Iшла так, мов не бачила татар. Але татари її побачили. Вони кинулись до неї. Олеся скрикнула й побiгла щосили далi. Та бiгла вона недовго. За хвилину татари наздогнали її, щось закричали, загукали, їх було чоловiк тридцять. Вони зупинились i почали промiж себе джеркотiти. А далi один високий пiдiйшов до дiвчини. Вiн загомонiв по-нашому, але так погано, що Олеся ледве розiбрала, що вiн каже:

– Хороша дiвчина! Хороша дiвчина! Ми тобi нiчого не зробимо, пустимо на волю, тiльки ти нам скажи, де тут єсть село?

Олеся каже:

– За лiсом. Оцей лiс перейти – то й село по той бiк.

А татарин їй:

– То ти нас проведи цим лiсом, а то ми дороги не знаємо.

Олеся каже:

– Проведу.

А татарин знову:

– Та не одури й не тiкай, а то бачиш оце!

I вiн вийняв з пiхов криву гостру шаблюку та й лиснув нею перед очима у дiвчини.

– Бачиш оце? Голову зрубаю!

– Бачу! – каже Олеся.

Олесi накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки, пустив дiвчину поперед свого коня й сказав:

– Веди!

Олеся повела.

Але вона йшла зовсiм не в той бiк, куди Михайлик побiг. Вона ще трохи обiйшла лiс, тодi знайшла стежку, що бiгла зо степу, i пiшла нею. Татари їхали слiдком за дiвчиною. Дедалi лiс усе густiшав. Олеся вела ворогiв просто в середину лiсу, де було болото.

Вона вела й думала: "Чи добiг же Михайлик додому? Чи сказав же дiдусевi? Ох, хоч би менi довше поводити їх, поки вiн добiжить!"

I вона йшла тихо, iнодi звертала убiк, тодi знов назад верталась.

Татари сердились, а високий кричав:

– Чого ти плутаєш? Веди гарно, а то ось! – I вiн показував рукою на шаблюку. Дiвчина казала:

– Ось зараз вийдемо з лiсу, – там i село. I вела далi. Лiс зробився страшенно густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердої землi вганялась у драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видко. Навкруг було темно i пуща така, що тiльки той, хто добре знав лiс, мiг вiдцiля вийти, не загрузши в болотi. Високий татарин скрикнув:

– Чого ж ти стала? Веди!

Дiвчина повернулася до ворогiв. На блiдому обличчi палали темнi очi.

Вона глянула ворогам у вiчi i тихо промовила:

– Я далi не пiду.

Татарин пiд'їхав аж до неї, показав їй нагая й вилаяв.

Дiвчина осмiхнулася:

– Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль.

Тiї ж митi нiж блиснув у татарськiй руцi i вдарив дiвчину в груди. Як билина пiдрiзана, впала вона додолу.

Її головонька схилилась i чиста душа покинула тiло. Татарин плюнув на неї, i всi вороги повернули назад.

А Михайлик тим часом добiг додому. Вiн казав, що татар хто й зна скiльки. Люди покидали все i повтiкали у лiс. Дiд Данило думав, що вiн там i Олесю знайде.

День просидiли люди у лiсi. Далi їм не стало харчу. Другого дня треба було вертатися. Послали двох парубкiв подивитися, що в селi. Парубки вернулися i сказали, що в селi все цiле. Люди зрозумiли, що татари їх обминули, i почали вертатись додому.

Але ж Олесi там не було. Дiд Данило попрохав кiлька чоловiк, i всi, узброївшись, гуртом пiшли шукати її в лiсi. Михайлик привiв їх до того мiсця, де вiн покинув Олесю.

Тут знайшли татарськi слiди. По тих слiдах пройшли у лiсову пущу. Довго йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болотi. Татар не було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли у багнюцi.

Дiд Данило йшов попереду. Вiн перший побачив Олесю. Вона лежала мертва.

На шиї в неї був татарський аркан.

Тодi зрозумiв дiд Данило i всi люди, що вона своєю смертю обрятувала рiдне село.

Зробили мари з гiлок i понесли дороге тiло додому.

***

Другого дня ховали Олесю. Подруги-дiвчата несли труну. В їй лежала Олеся, убрана, як молода княгиня. На головi у неї був вiнок. Навкруги спiвали пташки, вгорi сяло сонце. А вона лежала тиха, спокiйна. Навiть здавалось, що на обличчi в неї сяла якась радiсть.