Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

БАТЬКО ТА ДОЧКА

I

Мала Маруся зосталася дома сама – її батько пiшов на роботу в шахту. Нi братiв, нi сестер у неї не було; мати її вмерла, тим вона завсiгди зоставалася сама, як батько йшов на роботу.

Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там iз матiр'ю жила. Тiльки це давно, давно було! Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадує, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливi руки вкривали її теплiше, i тихий материн голос казав:

– Спи, моя голубко! Спи, моє серденько!

Багато з того, що тодi було, позабувалося – адже їй тiльки чотири роки було, як мати вмерла, – але цей чарiвний образ нiколи не зникав з душi бiдної дiвчини-сироти.

Її батька звали Максимом. Вiн був безземельний, бо Марусин дiд, за панського ще права, був при панах, а не хлiборобом, i через те землi йому не дано. Як Максим дружився, то його матерi вже не було на свiтi, та й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам iз жiнкою.

У їх була тiльки хатка та дворища клапоть, а землю хлiборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була, – вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тiльки п'ять год за чоловiком i пожила), то тодi господарство зовсiм занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господинi. Максим не схотiв женитися вдруге; вiн оддав Марусю в сiм'ю до своєї сестри, а сам позабивав вiкна та дверi у батьковiй хатi та й подався заробляти на шахти.

У тiтки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було жити! Вона завсiгди була як чужа, як приймачка у цiй сiм'ї. Там було вже четверо дiтей та двоє старих, – то Маруся була аж сьомою. Усiм треба було надати їсти, всiх треба було якось одягти. Тiтка з дядьком з усiєї сили працювали, годуючи сiм'ю, – тож не дивно, що вони часом натякали Марусi, що вона не "своя". Правда, Максим платив сестрi за дочку скiлькись там грошей. Тiтка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дiвчину. А все їм здавалося часом, що Маруся – зайвий клопiт у їх; здавалося це їм того, що важка робота в убозтвi зучила їх труситися над кожною крихтою.

Через те Маруся не знала жалування в цiй сiм'ї. Воно i свої дiти тiтка не дуже милувала, та все ж то були свої: хоч i покартає, та й пожалує потiм. А Маруся була "не своя", хоч i родичка. Тим вона чула вiд тiтки здебiльшого саме бурчання та гримання i мало, дуже мало коли зазнавала жалування. Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навiть, як гляне мати, як погладе дитину по голiвцi. Оце саме й було найбiльшим горем бiднiй уразливiй дiвчинi. Тим i образ той, як мати її пестує, нахилившись до її, Марусиного, приголов'я, зберiгся в дитячiй душi такий звабливо-чарiвничий.

Найбiльша радiсть Марусi була, як у неробочий день часом приходив до неї батько. Вiн дуже любив Марусю, завсiгди приносив їй якого гостинця, садовив її до себе на колiна, як вона була маленькою, i так багато розмовляв iз нею, як вона пiдросла. З самим батьком тiльки розмовляла вона зовсiм щиро, сам батько тiльки й знав, чим вона журилася та з чого радiла.

I ото, як одного разу сидiли вони вдвох у садку, її журба за рiдним пестуванням вибухнула вiдразу.

– Вiзьмiть мене, вiзьмiть мене до себе, татку! Я не хочу тут бiльше жити! – благала, ридаючи, дiвчина, припадаючи своєю маленькою чорнявою голiвонькою батьковi до колiн.

– Серденько моє, куди ж я тебе вiзьму? Адже я в казармi живу, – там тобi не можна жити, – впевняв її батько.

– Я буду там жити, я буду вам пособляти, – тiльки вiзьмiть мене!

– Дурненьке! Ти не знаєш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть самi великi чоловiки, а дiтям там не можна жити. Нiяк менi тебе, дочко, взяти.

I справдi не мiг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарi жили, – це була довга, кисна й брудна будiвля. В нiй жили робiтники й спали всi покотом на одному полу, а пiл тягся через усю хату. Будiвля була дуже вузька, бо мiж полом та другою стiною ледве можна було пройти, щоб лягти на пiл. Тут не можна було жити сiм'єю – ось через вiщо Марусин батько не мiг її до себе взяти.

Але її сльози зворушили йому серце, i вiн почав думати, яким би способом зробити, щоб дочцi було жити краще. Вiн згадував усiх своїх родичiв, силкуючись угадати, хто з їх був би ласкавiший до Марусi, щоб туди вiддати її, у сестри забравши. Та нiчого не надумав. Таких родичiв не було; були й гарнi люди, та хто ж його знає, як у їх Марусi буде. Адже й сестра його – людина гарна, а Марусi важко в неї жити. Та ще й те: сестра гнiватиметься, коли взяти в неї дiвчину, а кому iншому вiддати.

Вiдразу йому згадалося: а що, якби й справдi послухатися Марусi та й узяти її жити до себе? Тiльки не в казарму, а в землянку. Бо на шахтах робiтники жили то в казармi, а то ще й у низеньких, поганеньких, землею критих хатках, що звалися землянками. Такi землянки, давано самим тим шахтарям, що в їх сiм'ї були. А що, якби й вiн попрохав собi землянку?

Звiсно, мабуть, так буде, що її не дадуть йому, та але ж: догнав – не догнав, а побiгти можна. Та й єсть одна землянка-пустка,– правда, така, що вже гiршої й не буває, так що ж його зробиш? А проте, таку негодящу, може, швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтами скаже,– як потрапиш до його в слушний час, то може й дасть. А вже й гарно було б жити з Марусею вдвох! Погано самому, важко жити! А якби Маруся – от би добре було!… Максим уже собi в'являв те радiсне життя…

Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у слушний час вiн прийшов.

– Нащо тобi землянка? – допитувавсь управитель.

– Та дочка в мене маненька, дак не можна їй у казармi жити, – казав Максим.

– А чом же вона з матiр'ю не живе?

– Бо нема в неї матерi, а в людей важко жити. Ото й доводиться менi до себе взяти її. А хiба ж можна в казармi з нею жити? Дозвольте вже, спасибi вам, жити в тiй землянцi, однак вона без догляду розвалиться, а ми її держатимем цiлу.

– А воно й правда, що розвалиться, – подумав управитель i згодився. – Ну, гаразд, – можеш туди переходити.

Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим, та й пiшов просто до землянки. Вона справдi була поганенька: шпаруни пообпадали, хворостяна покрiвля (стелi по землянках не буває) погнулась у середину вiд землi, що на їй було насипано; одно вiконце, та й те без шибок, а дверi висiли на бiк на однiй завiсi. Не дожидаючи, поки все те звелить управитель полагодити, Максим заходився своїм коштом усе, що треба, робити. Вiн полагодив дверi, засклив вiкно й навiть думав був заходжуватись хату мазати, та не було коли.

– Хай уже Маруся сама вимаже,– подумав Максим i, скоро прийшла недiля, узяв Марусю вiд сестри до себе, у свою нову хату.

Весела була Маруся без краю. Байдуже їй було, що ця хата така обiдрана: вона здавалась їй чудово гарною, – бо ж вона в їй порядкувала й хазяйнувала, як хотiла. Вона, як здолала своїми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синiми кривульками, що були такi, як квiтки, i квiтками, що були такi, як кривульки, i те малювання не то їй, а й Максимовi навiть здавалося чудовим. Максим приладнав стiл та лаву, – i от уже й хата така, як треба, стала.

Вже ж, мабуть, як i радiла Маруся, а ще дужче Максим! Який вiн був радий, що взяв Марусю до себе! Щодня тепер вiн приходив з роботи не в брудну, вонючу й кисну казарму, а в чистенький бiленький захисточок, i там його стрiвала дочка, i вiн мiг вiдпочити й порадiти, дивлячись, як вона господарює, мов i справжня господиня.

З того часу життя Максимове та Марусине пiшло рiвно та спокiйно. Щодня вранцi рано Максим iшов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати. Як жила вона в тiтки, то була найбiльшою дiвчиною в сiм'ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що її роблять звичайно тiльки бiльшi дiвчата. Тодi їй це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй i треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи, – вона, як умiла, варила їсти. Не завсiгди їй щастило, а найбiльше отой борщ дався їй узнаки, – нiяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а пiсля щоденної важкої роботи в шахтi Максимовi завсiгди добре хотiлося їсти ввечерi. Кажу – ввечерi, бо тiльки ввечерi приходив вiн з роботи додому. Вiн бив вугiль, той, що їм топлять, а вугiль той глибоко в землi лежить. Щоб досягти до його, копають глибокi колодязi (шахти) та й копаються на всi боки попiд землею, – скрiзь таких нiр та печер понаробляють. Отож як залiзе Максим у таку нору, глибоко-глибоко пiд землю, дак уже й не вилазить звiдти ввесь день, – там i обiда те, що з дому вiзьме. А Маруся дома сама обiдає – так, не дуже варить, а бiльше вчорашнє доїдає. А вже ввечерi як треба вони їли.

Як упорається Маруся, то звичайно шиє. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла, – то й досить цього було. А шити нове вона у сусiди Горпини вчилася. Чоловiк Горпини теж на шахтi робив, а Горпина часом учила дiвчат шити. Маруся замкне свою хатку та й бiжить до неї вчитися. А то часом двi-три дiвчини-подруги прибiгали до неї шити, – щоб веселiше було. Прибiжать, набалакають повну хату i звеселять Марусю.

Увечерi приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отодi Марусi найвеселiше було. Жде було – не дiждеться, як загуде машина ввечерi, – ото, щоб роботу шахтарi кидали. Тiльки загуде, – вона так i метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, дверi вiдчиняються i знайома чорна постать стає на порозi.

– Ой, якi ж ви чорнi, тату! – мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить.

I справдi, не то одежа у Максима вся чорна вiд вугiлля, а й обличчя таке чорне вiд сажi, як у арапа, – тiльки зуби та очi блищать на чорному.

– А тобi не до вподоби? – смiється Максим. – Ну, то давай умиваться!

Маруся тiкає аж на пiч, у куточок, а Максим тим часом умивається та передягається.

– От i вже! – каже вiн.

Маруся вилазить зi своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, i вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столi в мисцi гарячий борщ парує. Повечерявши, вони розмовляють. В старовину, живучи в казармi, Максим, прийшовши з роботи, поспiшався, звичайно, швидше спати. I це не через те саме, що вiн утомлявся, а й тим, що йому зовсiм гидке було життя в казармi – з брудом, з пияцтвом та iншим. Вiн поспiшався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотiлося спати, i щовечора вони вдвох розмовляли, часом i довгенько. Маруся цiкаво слухала, що оповiдав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собi, як її татко лежить глибоко пiд землею в норi, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навiки, – лежить i б'є кайлом вугiль… Часто згадували вони покiйну Марусину матiр, i це були такi сумнi, такi солодкi розмови!

Але ще бiльше розмовляли вони про свої замiри. Тими замiрами вони жили, тi замiри звеселяли їм важке та хмурне життя. У Максима була одна мрiя. Вiн був безземельний, i йому здавалося, що нема бiльшого щастя над те, коли чоловiк має клапоть свого поля. На шахти вiн пiшов тим, що нiяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би вiн шахти. I ото розмовляючи одного разу так увечерi, вiн звiрив дочцi свої мрiї.

– Знаєш, Марусе, що я думаю?

– А що, татку?

– А добре було б жити не тут i не ходити в шахту, а жити дома у своїй хатi та господарювати як треба.

– Ой i гарно ж було б, господи! – скрикує Маруся, й оченята в неї блищать.

– Еге, гарно…– каже Максим. – Якби то зiбрати грошей хоч трошки та купити поле…

– Ой купiть, татку, купiть!

– Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хiба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скiльки, пару волiв або хоч коняку… Чорнява голiвка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надiя знову займається у дитини в очах.

– Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, i на воли, й на все.

– Не легенько його збирати, дочко! А проте – бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тiльки про це нiкому не хвались). Заробити можна тут добре, а витрачуєм на себе ми не багато, – то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тiльки доведеться ще поробитись добре.

– А довго ж?

– Та таки довгенько, дочко, – зо два чи зо три роки ще.

Маруся зовсiм засмучується.

– Та й довго ж! – каже вона, знову похнюплюючись.

– Довго? Нi, це ще не довго! Та й не можна ранiше. Треба, щоб ти пiдросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобi десять рокiв, а за три роки буде тринадцять. I то ще мала будеш, – не впораєшся. Та дарма! Вiзьмемо до себе бабу Оксану,– вона порядок даватиме.

Баба Оксана була пiд лiтами, та ще крiпка собi жiнка, бездiтна, безхатня; колись була вона хазяйкою, та як умер чоловiк, пiшла ходити по наймах та й ходила вже рокiв з десяток. Максим знав, що вона могла б пособити йому i залюбки пiшла б до його, бо в його хатi була б вона не за наймичку, а за господиню.

– Та навiщо ж її брати? – сперечається Маруся.– Наче я сама не впораюсь! Та я i вдень, i вночi робитиму.

– Ну, воно трохи важкенько без вiдпочинку день i нiч робити,– смiється Максим, – а баба Оксана тобi шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.

– Та вже хай приходе! – говорить врештi Маруся. – Вона не сердита.

Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого. Вони зосталися на шахтах i так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цiкаве в цiй справi та розмовляли про його. Тими мрiями та розмовами кращало життя Максимовi та Марусi, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батьковi, й дочцi доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надiї, що тiєю роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадiсне. А тепер Максим з усiєї сили гнався за заробiтком i робив часто над мiру. Маруся ж не тiльки клопоталася хатнiм дiлом (а це такiй малiй дiвчинi було важко), а ще й щиро вчилася шити, вона-бо хотiла, щоб усе вмiти шити, як дома господарюватиме.

Отож, поробившись так ще два роки, Максим зiбрав стiльки грошей, що мiг би вже собi клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Вiн поле й купив (продав у його слободi один чоловiк), а бiльше нiчого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближнiй слободi. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловiка зорати та засiяти йому ниву. А сам зостався поки на шахтi, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тодi подаватися додому на село.

I батько, i дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лiчила б не то днi, а й години, що до тих зелених свят зосталися, – та шкода, що на години лiчити не знала! А й довгий здався їй цей час, – довший за тi три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч i як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогоднi вранцi полiчила Маруся, що жити їм на шахтах усього шiсть день зосталося, i сказала про це батьковi, як вiн iшов на роботу.

– Правда, правда, дочко, – вiдмовив Максим, – у суботу грошi за тиждень вiддаватимуть, – а тодi гайда!

– Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! – зiтхнула Маруся.

– Та вже якось доживемо! – розважав її батько. – Ну, зоставайся здорова, ясочко!

II

Пiшов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хатi i визирнула у вiконце. Там сонечко вже зiйшло. На дворi було весело та любо. Марусi заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала ьогоднi сорочку батьковi, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вiкна, щоб i спокуси не було, та й заходилася шити. Як шиєш, то можна й думати. I Маруся думала собi про те, як вони переїздитимуть звiдси, та якого це клопоту буде. Та дарма – якось воно буде, а як улаштуються – от тодi добре! У своїй хатi! Своя хата дуже бiльша за цю землянку та така весела!

А коло хати Маруся квiток-квiток понасаджує,– от як у її матерi було – це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що вiн ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро – свiй садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червонiють – вже ж i гарно! Маруся всмiхнулась радiсно та й… схаменулась. За своїми думками вона й не помiтила, що вже й голку з рук пустила, i не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. I так щиренько шила до обiд.

Опiвднi чує, – гуде машина: це обiд шахтарям. Маруся й собi кинула шити та трошки пiдгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самiй собi вранцi не схотiла, бо дуже з сорочкою поспiшалася. Попоївши, – знову до шиття. Чує й машина гуде, – це вже й татко пообiдав i робити заходився. Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує, – машина знову загула. Дiвчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде, – а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цiкавилася i забулася була про це, дiла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,чує, гомiн якийсь на вулицi. Щось наче бiжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.

– Що воно за знак? – подумала Маруся й визирнула у вiконце. Дивиться, бiжать люди та щось гукають. Здалося те Марусi цiкаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебiгли, й вона не могла нi про вiщо довiдатися. Та трохи згодом побачила, – бiжить проз неї знайома дiвчина туди, куди й люди побiгли.

– Галько! – гукнула вона до неї. – Галько!

Галька спинилась i вздрiла Марусю.

– Ой, Марусю, сестричко!… Ой що ж там зробилося – шахту залило! – ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух їй вiд швидкого бiгу забивало.

Маруся спершу не зрозумiла й спиталася:

– Яку шахту? де?

– Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!

– А тобi ж хто казав? – спиталася Маруся.

– Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! – казала Галька поспiшаючись.

Маруся мовчала. Вона нiяк не могла зрозумiти, звiдки взялася вода заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не довго про це думала. Iнша думка вразила її: у тiй шахтi робив її батько, – то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, i вона трохи не впала.

– Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала! – скрикнула Галька, пiдбiгаючи до неї.– От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було б! А твiй, Марусю, в якiй?

– У новiй…

– От бiдна ти!…– пожалiла Галька.– Ходiмо ж туди!

– Ходiм! ходiм! – одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.

– Та не так-бо швидко, сестричко! – пручалася та, – а то я не пiдбiжу.

Вiд землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, i дiвчата швидко туди добiгли. Що ближче вони пiдбiгали до неї, то бiльше людей їм стрiвалося, що туди ж бiгли, а коло самої шахти зiбралася вже чимала юрма, – тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили. Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж на середину мiж люди. Там вони побачили, – якийсь чоловiк сидить на каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу його пiзнала: то був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з її батьком. Вiн був тепер увесь мокрий, i видко було, що з їм сталося щось: чи хворий вiн, чи в шахтi прибито. Бiля його стояв управитель, високий чорнявий чоловiк, i наказував штегеровi:

– Пiднiмiть двадцять чоловiк з шахт! Обидва смоки сюди з локомобiльчиком швидше!

Штегер побiг. Управитель повернувся до Семена.

– Ну, та як же воно було?

– Так! – вiдмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю.– Ми били вугiль удвох з Iваном. Коли це як зашумить! Ми зирк, – а вода так i суне! Кинулись бiгти, – так хiба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!… Зараз я Iвана й загубив, утоп, мабуть, бiдолаха. А я вже силкуюся тiльки, щоб далi вiд стiн та вiд стовпiв бути. А воно мене як закруте та об стовп головою – лусь! Почорнiло менi в очах, – от, думаю, край! Аж воно, хвала боговi, й нiчого – мабуть, не дуже вдарило. Потiм ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта,– пропав би! Ну, а з похiдної винесло водою на бiлий свiт.

– А правда, – казав якийсь шахтар, – у сторчовiй край! А з похiдної може й винести. Щастя твоє!

– Та звiдки ж та вода взялася? – допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:

– Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рiк, як вона повна води – залило ж. Вони, мабуть, пiдiйшли пiд неї або до неї та й пробилися туди, – от воно й залило.

– А ти хiба знаєш?

– Авжеж знаю, бо в старiй шахтi було повно води, а тепер у глиб вода пiшла.

– Лихо та й годi!

– А скiльки людей у шахтi? – спитавсь управитель у десятника.

– Та, хвала боговi, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там, – вiдмовив той.

Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похiдна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, i шахтарiв не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди… Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дiйшла вже доти, поки їй треба було, i стояла тихо. Шахта здавалася зовсiм мертвою. I справдi, – вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. I її, Марусин, батько в цiй ямi.

Маруcя, знесилена, сiла на вугiльний вагончик, що там стояв: Галька сiпала її за руку, казала, що треба вiдiйти вiд шахти, але Маруся мов не чула її, сидiла непорушне, втупивши очi в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька пiдождала трохи, а далi, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, вiдiйшла.

Тим часом людей побiльшало. Поприбiгали шахтарi з другої шахти. Привезено смоки, локомобiль маненький, i почали їх становити.

– А ця чого тут? – здивувався штегер, Марусю вздрiвши. – Геть звiдцiля, тут машина стане!

Маруся не ворухнулась; вiн узяв її за руку.

– Чуєш, iди звiдцiля!

Вiн хотiв стягти її з вагончика.

– Не займайте мене! – скрикнула вона.– Там татко!

Штегер несамохiть пустив її руку.

– Що там таке? – спитав управитель, пiдходячи.

– Та ось, – показав штегер, – дiвчина. Батько її там.

– Одведiть її звiдцiля! – звелiв управитель.

Штегер знов узявся до неї.

– Я не хочу! Я не пiду! – i пручалась, i благала Маруся.– Дайте менi тут сидiти: я нiчого не робитиму, я тiльки ждатиму!

Почувши спiрку, жiнки протовпились наперед.

– Ой, господи, чия ж то? – почулося помiж їми.

– Максимова.

– От сердешна сирота! То матерi не було, а тепер i батька нема.

– Одведiть геть жiнок та дiтей! – знову звелiв управитель.

Жiнок вiдштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотiла йти.

– Що я вам роблю? Я буду тут, я тiльки дивитимусь, тiльки ждатиму. Там татко!… Ой, там же ж татко!

Управителевi жалко стало Марусi. Вiн пiдiйшов до неї.

– Дiвчино, йди звiдцiля,– тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хiба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?

Почувши це, Маруся вiдразу встала й одiйшла набiк. Вона сiла на ту каменюку, де попереду сидiв Семен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звiдси видко було все, що коло шахти робилося. Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтiла. Маруся здригнулася й устала.

По той бiк шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стiкала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду i врештi глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкiй ямi як було повно води, так i тепер зосталося. Маруся знову сiла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменшає води. Вона мало що чула з того, що робилося навкруг неї, уся-бо її увага повернулася на одно – на воду. Але вода не подавалась. Принаймнi Маруся цього не помiчала. На таку широку яму мало було цих смокiв та iнших не було, бо шахта була вбога.

Проминуло пiвгодини, година й бiльш. Люди порозходились. Двi жiнки, що їх чоловiки в шахтi були, довго стояли й плакали, але врештi й тi пiшли. Зосталися самi тi, що робили коло смокiв, та Маруся. Вона й тепер сидiла на каменюцi, її кiлька разiв хотiли прогнати, та все пожалiють i не проженуть. Тiльки години за двi роботи помiтила дiвчин добре, що вода подалась нижче вiд країв. Тодi вона ще пильнiше почала дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так, що оком не можна було помiтити. Марусю починала вже обнiмати безнадiйна туга. Вона довго не насмiлювалась, потiм таки встала i пiдiйшла до одного робiтника.

– Дядьку, несмiливо почала вона, – чи скоро?

– Що – скоро? – спитався трохи сердито, трохи дивуючись чоловiк.

– Чи скоро воду витягнете?

– Ге-ге, дiвчино! Ще довгенько тобi дожидатися! Ще днiв iз п'ять поробимось. А йди лишень звiдси, не заважай!

Маруся вiдiйшла. Тi слова її вразили. Вона сподiвалася, що все зробиться сьогоднi. Вона була певна, що її татко ще живий. Вiн, певно, обрятувавсь у який закапелок, такий, що й вода туди не досягне, – там вiн сидить i дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та'дже ж у татка нема чого їсти, – вiн умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахтi, не ївши. Ой, боже ж мiй! Що їй зробити, щоб пособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? Бiдолашна Маруся морочила собi голову i з тугою безнадiйною впевнялася, що пособити вона нiчим не може, що навiть, якби життя своє вiддала, то й тодi не могла б i на один ступiнь посунути наперед дiло.

З такими тяжкими думками просидiла вона до вечора. Вона хотiла була зостатися тут i на нiч, та її взято за руку й одведено геть. Вона постояла трохи вiддалiк i пiшла додому, мало розбираючи, що вона робить. Вона ввiйшла в свою темну хатину, сiла на лаву, зiперлась на стiл та й занiмiла так. Вона сама не помiтила, як страшна втома, що вiдняла в неї всю силу, кинула її в сон, i вона заснула як мертва, впавши на лаву. Вона прокинулась несподiвано серед ночi. Навкруги була темрява. Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею. Вона пiдвелася й почала згадувати, що сталося. Яку хвилину вона думала, напружуючи думку, й вiдразу згадала, все згадала. Вона скрикнула несамовито й кинулася з лави насеред хати. Її татко в шахтi, його залила вода, вiн умирає з голоду! Невимовна, безнадiйна, страшна туга обхопила дiвчину. Вона почала ридати, але ридання те подiбне було бiльш до несамовитого крику, нiж до ридання. Округи була темрява – чорна, важка, похмура темрява, i серед цiєї темряви, долi в хатi, нiкому не видна, вiд усiх покинута, сидiла маленька посиротiла дiвчинка i, обхопивши руками худi колiна, билася об цi колiна головою й ридала, кричала з нестерпучого болю. Вона губила все, що мала в життi: оборону, любов, усе своє щастя – чи то ж могла вона не ридати, не розриватися з несамовитого плачу, не бажати, щоб розпалена голова розбилась об худi колiна?

I вона ридала. Чи довго це було,– вона, звiсно, не знала. Але дедалi плач її ставав усе хрипкiший, усе тихший та тихший. Ридання ще змагалося, ще розривало груди, але в грудях уже не ставало сили його видержувати, але з горла вже не ставало змоги виливати голосом безнадiйну муку. Ридання потроху стихло. Дiвчина припала головою до колiн та так i занiмiла, i якби не здригалося iнодi тiло її перемучене, була б це мертва постать.

А тим часом нiч уже кiнчалась, i похмурий невеселий день уже зазирав у вiкно. Маруся не помiчала цього, не помiчала, як потроху бiлiшали перед нею стiни, пiч, як висувалися з темряви стiл та iкони в кутку. Але як розвиднилось добре, вона помiтила свiт. Пiдвелася з долiвки i хитаючися вийшла з хати. Вона пiшла до шахти i пройшла до неї спотикаючись. Там була така сама робота, як i вчора. Маруся глянула на воду й скрикнула з ляку: за ввесь час, вiдколи роблено, вода подалась тiльки як на пiваршина. Знесилена сiла вона на ту каменюку, де й учора сидiла. Та вона не хотiла коритися тiй несилi, вона хотiла бути тут, дожидатися й дiждатися. I вона сидiла. Працювали, розмовляли, метушились робiтники, плюскала вода, бухтiла парова машина, але все це Маруся мало й помiчала. З нiмою тугою не спускала вона очей з ями, повної води, й ждала. Чого вона могла ждати?

Так минув день, а Марусина постать усе маячiла на каменюцi. Робiтники вже не прогонили її: їм було жалко дивитися на цю дiвчинку, таку без краю сумну, що, здавалось, то живий жаль, живий сум прийшов у тiлi людському та й сiв отут на каменi, нагадуючи людям про те нещастя, про те горе, яке ховалося там, глибоко попiд землею, заховане, запечатане цiєю каламутною водою. Вони давали їй їсти, та вона не схотiла. До неї прибiгла Галька, приходила Горпина, – та жiнка, що вчила її шити, – вона ледве промовила з їми кiлька слiв. Горпина хотiла взяти дiвчину з собою, та Маруся не пiшла. Одначе Горпина примусила її з'їсти пирiжок, що принесла їй з дому. Так поминув день до вечора, а ввечерi Маруся вернулася в свою хату. Не знала, що їй робити, як розважитися. Схотiла молитися. I вона молилася, проказуючи не молитву, а свої слова, свої ледве зрозумiлi благання. Це немов заспокоїло її. Вона заснула. Але спала не довго i прокинулась iще вночi – сидiла й дожидала свiтання.

Ледве свiнуло надворi, – вона вже побiгла з хати. Але бiля шахти було те ж: метушились робiтники, бухтiла машина, хлюскали смоки. Тiльки, як ближче пiдiйшла, помiтила вона й вiдмiну: води в ямi вже не було видко, – вона була десь там глибоко, i звiдти тягли її смоки. Маруся сiла на старе мiсце. Вона прийшла з надiєю, i надiя держалася деякий час у неї в грудях. Але потроху надiя починала зникати, i пекуча нiма туга безнадiйная обнiмала дiвчину. В її маленькiй голiвоньцi плутались безладно чорнi, страшнi думки. Нi, нiколи не спорожнять цiєї клятої безоднi! Адже вона позаливала всi закапелки, – чи то ж виберуть її звiдти? А якщо й виберуть, то коли? Тодi, як татко вмре з голоду. Умре? Боже мiй милий! А тепер? Може, вiн уже тепер умер, може, вже давно залила його вода? А коли й не потопила, то вже сьогоднi третiй день, а завтра ще робитимуть, а там ще… I татко сидiтиме в шахтi не ївши. Вона починала в'являти собi страшну смерть з голоду. Там, глибоко пiд землею, залiзши у найдальшу вiд води нору, сидить вiн, зiгнувшись, i голод його мучить, мучить… Далi вона про це не могла думати, бо вже й вiд цього самого кригою проймало їй душу.

А коли вона не побачить живого татка, коли вона зостанеться сама на свiтi, то що їй тодi? Хто її так пожалує, так оборонить, як татко? Нiхто, нiхто! I, мабуть, краще було б, коли б вона не жила вже на свiтi, коли б i її та шахта поглинула. Коли татко вмер, коли татко лежить у шахтi неживий, то нащо їй жити? Вона просидiла ввесь цей день нiма й непорушна. До неї знову приходила Горпина, їсти приносила, та не могла вона їсти. На нiч вона не пiшла додому, – сподiвалася, що вночi, може, виберуть воду. Вона лягла долi бiля того каменя, зiбгавшися, як клубочок. Якийсь жалiсливий шахтар укрив сердешну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то пiдводилась i дивилася, як бiля шахти робили люди, чудно осяянi червоним свiтом од машини, од ламп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись однi, приходили iншi замiсть їх, а робота все не дороблялась, а в ямi все була вода. Маруся даремно дожидалася всю нiч.