Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Еге, їй можна було радiти.

Ридаючи, провели її до холодної ями; ридаючи, засипали землею. Не сам дiд Данило плакав, плакали всi: i старi й малi, i чоловiки й жiнки, i подруги-дiвчата.

Але як кинули на могилку останню лопату землi, дiд Данило пiдвiв голову. Вiн уже бiльш не плакав. Обличчя йому було поважне. Вiн простяг руки над могилкою i сказав:

– Кожен повинен боронити свiй рiдний край, не жалiючи життя! Дай, боже, всякому такої смертi!

1890 р.

БЕЗ ХЛIБА

I

Край села стояла хата поганенька, а в їй жив селянин iз жiнкою та з дитиною – хлопчик був. невеличкий, недавнечко народився. Вже третiй рiк був, як вони побралися, – з чужого села вiн її взяв,– а все нiяк не могли збитися на хазяйство. У їх тiльки й було худоби, що теличка,– купили її торiшню весну, – та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нiчим було б. Як усе недороди, то й самим їсти нiчого – не то що теличцi. Поплакала Горпина за теличкою, так хiба з того доможеться?

На весну зовсiм у селянина не стало хлiба. Тижнiв зо три позичками жили, а тепер уже його знає, як i жити – нiхто й позичати не став, усякий каже:

– Що я тобi позичатиму? У мене в самого, може, дiти голоднi сидять, а тобi давай, давай, а назад i не сподiвайся. Ти вже он у всього села напозичавсь. Тут сам за мiшок хлiба, може, хтойзна-що вiддав би!

Раяла жiнка Петровi до пана пiти, найнятися. Пiшов на сусiднiй хутiр – не взяли: i так багато, кажуть, наймитiв. До другого пана пiшов, так той глянув, що в Петра одежа – лата на латi, подумав, що гольтiпака, пройдисвiт якийсь,– не схотiв i говорити.

– Геть! – каже,– багато вас тут ходить таких!.

Зовсiм не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити панськi дрова з лiсу наймалися, а йому й того не можна.

Одного ранку встала Горпина вдосвiта. Дитина ще спала. Молодиця почала тихесенько бiля печi поратися, а Петра послала дров урубати. Порається, а сама думає:

– Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, помiг би господь, то поїхала б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мiшечок дали. Лихо без коня: то сiла б, поїхала, та й годi; а тепер, поки-то випрохаєш у кума того коня!

Вiдчинилися дверi. Петро внiс дрова, додолу кидає.

– Та не грюкай-бо так, дитину збудиш! – каже Горпина.

Розтопила молодиця в печi, постановила горщики. Тодi пiдiйшла до дiжки з борошном, глянула:

– Петре, а Петре!

– Га?

– А що ми оце робитимем?

– Як?

– Борошна тiльки на раз, та й то хлiбини на двi. Помовчав Петро, далi каже:

– Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю…

– Хiба ще пiти попрохати?…

– Та до кого ж iти, коли у всiх напозичалися так, що нiхто вже не дає?

Горпина й сама це добре знала. Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисцi, молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тiльки ще дужче заплакало. Каже

Горпина:

– Хоч би вже самi, та оцiєї дитини не було, а то тiльки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.

Петровi самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хiба жалем поможеш?

– Знаєш що, Петре? Пiди попрохай старосту – може, вiн з гамазеїв дасть?…

Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає. Устав Петро, каже:

– А пiду! Не здихати ж iз голоду!

Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далi й пiшов мовчки. Вiн знав, що староста не може сам дати, а все ж пiшов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.

– А може й дасть? – думає,– хто його знає?… Треба попрохати добре.

Шкода, що на чвертку ратушним нема.

Прийшов Петро в ратушу, увiйшов, перехрестився:

"Здоровi, з середою!" сказав i став бiля порогу. Староста в кутку за столом сидiв, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи. Бiльше нiкого в ратушi нема, тiльки Петро та їх двоє. Намiряється все Петро сказати, та нiяк не зможе. Думає: "А як скаже – нi, не дам?" I як подума про це, подума, що тодi в його дома i жiнка, й дитина голоднi сидiтимуть, так дух йому перехопить, i не вимовить вiн нiчого, тiльки стоїть бiля порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба, а нiчого не каже вiн, став сам питатися:

– А чого тобi, Петре?

Пiдiйшов Петро ближче, вклонився.

– До вашої милостi,– каже.

– Ну?

– Не положiть гнiва, прийшов оце до вас… От уже третiй день, мало що й ївши, сидимо… Сьогоднi й крихти в ротi не було i борошна нема…

– Ну, то що?

– Не положiть гнiва… Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого, може, нема?… Так я оце… чи не дозволили б з гамазеїв хоч мiшечок дати?…

Глянув на його староста та й засмiявся.

– Ге, хлопче? Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвiл од начальства треба.

– От управи земської, розумiєш? – каже писар.

– Та воно так,– каже Петро.– Та чи не можна б як-небудь там, хоч трiшки?…

– Та й чудний же ти який, чоловiче! Ти ж чуєш, що нi, нiяк не можна.

Петро постояв, помовчав, та й каже:

– Та може воно так, i без управи?… Хоч небагато…

– Та тобi ж кажуть, чи нi? Позакладало тобi? – визвiрився писар.

А Петро все стоїть, не йде. Вiн i сам не розумiв, чого ще вiн ждав.

Тiльки як же його йти без нiчого? Дома ж i картоплю вже затого поїдять!…

Хiба ще раз спитатися?

– Та я вiддав би скоро, ось тiльки б заробив, так i вiддав би…

Писар зовсiм розсердився:

– Та кажуть же тобi, що нi! Що тобi, сто разiв казати? Хоч ти йому коляку на головi теши, а вiн усе – дай та дай! Ну, люди!…

Пiшов Петро з ратушi.

II

Забавила Горпина дитину, положила,– сама з останнього борошна спекла двi перепiчки, борщу та картоплi зварила. Порається, а сама думає:

– Сьогоднi так-сяк перебудемося, та й завтра… Як дадуть Петровi, то, може, й до батька не треба буде їхати. Нi, хоч i дадуть, а все ж на сiвбу немає, – їхати не минеться.

Повиймала молодиця перепiчки, хату вимела та й сiла прясти. У самої прядива не було цього року – сiяти не мали де, так чуже брала вiд повiсма.

Усе за тиждень яких днi сорокiвки заробить, а то й копу.

– Копу заробiшi за тиждень, а на карбованця з'їси, – думає Горпина, нитку викручуючи. Коли чує, рипнули сiнешнi дверi.

– Мабуть, Петро,– думає молодиця, – чи несе ж хоч що-небудь?…

Справдi Петро. Увiйшов мовчки, сiв на лавi, нiчого й не каже. Позирнула Горпина на його i вiдразу вгадала, що дурно вiн ходив.

– Петре, – каже,– нiчого не дали?

– Кажуть, що без панiв земських не можна…– понуро вiдказав Петро.

Мовчать обок. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку i не пряде вже. Глянув на неї Петро, – така вона змучена, зовсiм змарнiла. Так жалко йому стало її. Пiдiйшов до неї, обняв, та й каже:

– Годi, голубко моя, годi! Не журись…

Пiдняла очi Горпина, а в очах сльози.

– Ми то перетерпимо, – каже, – а дитина як? Яково їй терпiти?

Та й заплакала Горпина тихо… Згодом озвалася знову:

– Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.

То розважити жiнку хотiв Петро, а тепер чує, як у самого на серцi все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпiти треба, то й не вдержався:

– Та доки ж його терпiти? – аж скрикнув. – Уже ж i так, здається, дня не минає, щоб не терпiли!

– Та вже ж, мабуть, так бог дав! – знову каже Горпина.

Петро насупився.

– Та хiба ж ми вже такi грiшнi, хiба ж немає вже й грiшнiших од нас, що таке лихо ми терпимо?

Нiчого не сказала Горпина, замовк i Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в головi:

– Хiба ж то правда? За вiщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як сам, то хiба не бере вiдтiля ж? Торiк же вкрав четверть ячменю…

Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай i дитина нехай умирає!

Та й обняла Петра злiсть; така злiсть у його в серцi заворушилася вiдразу на старосту, що й не сказати.

– Вiн у достатках, – Петро думає, – та ще й краде, а я голодний, то що менi робити?

И хтойзна-що зробив би вiн старостi, так запалилося. Схопився похмурий з мiсця, пiшов з хати. По двору блукає, а думка не кида:

– Не вмирати ж iз голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як менi їсти нiчого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас вiзьму!

I скiльки вiн не думав, то все одно в головi стоїть: "вiзьму!"

– Не чуже ж я вiзьму, а своє. Коли не дають самi, треба криткома брати.

I так вiн потроху до тiєї думки звик, що зовсiм не лякавсь її. Спершу йому здавалось аж страшно, як вiн про це думав, а тепер i дарма, – звик. I як звик, i не став цього зовсiм боятись, тодi наважився зробити так, як надумав.

– Пiду, дiрку в гамазеї продовбаю та й наточу! – думає Петро.

Тiльки як про це Горпинi сказати? Вiн знав добре, що вона зроду того не схоче, знав, що хоч як її вмовляй, а на це не пiдмовиш. А що ж його бiльше робити? Вiн бачив округи себе лихо, а не мiг тому лиховi запобiгти. Бачив, що й люди не хотiли йому помочi дати. Он староста краде, а йому так не дав! Усюди неправда!… I тепер йому не здавалося грiхом украсти. А все-таки боявся казати про це Горпинi, бо почувався, що й вiн не по правдi робить.

А Горпина стала помiчати, що з Петром робиться недобре щось. Все похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нiчого не каже, або: "Та так… Щось голова болить". Iнодi ж гляне понуро так на неї та й одмовить: "А з чого ж його веселому бути?"

Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобiгти лиховi не знала чим, тiльки журилася ще дужче.

А тим часом хлiба вже не було, картоплю всю поїли, затого вже зовсiм нiчого їсти буде. До батька не довелось Горпинi поїхати – коня нiхто не дав, а пiшки хiба ж легко сорок верстов до Сироватки пройти, та ще й з дитиною. А покинути дома її не можна: i так ледве жива тiєю краплею молока, а як покинути, тодi й зовсiм хтойзна-що буде.

Бачить усе те Петро i знову сам собi каже: "Вiзьму! Не здихати ж, як собацi! Хай Горпина що хоче каже".

Одного разу лежить вiн уночi з жiнкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає вiн: "А що, як Горпинi зараз скажу?"

Але не сказав, тiльки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися.

– Чого ти, Петре?

– Нiчого, – каже.

Стала вже дрiмати Горпина, коли чує, кличе Петро:

– Горпино!

– Га?

– Знаєш що…

– Ну?

Став Петро, знову боїться казати.

– Та я нiчого… Я хотiв спитати, чи є у нас вода в хатi? Пити хочу.

– Та в дiжцi ж…

Устав Петро, наче воду пiшов пити, а в самого думка: "Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся – чи тепер, чи тодi, а казати доведеться".

Прийшов, знову лiг бiля жiнки, вкрився.

– Горпино, що ж далi робитимем?

Нiчого не каже молодиця: вона вже всi думки передумала, та нiчого не вигадала. Тодi Петро почав, заникуючись:

– А я… я… Знаєш, що я думаю?

– Що?

Та й знову Петро зупинивсь, далi вiдразу заговорив швидко, неначе поспiшається:

– Не здихати ж iз голоду!… Їм нiчого – он i староста: сам грошi громадськi краде, а нам хлiба шматка не дає. Хiба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хiба вони розумiють? Узяти та наточити з гамазеї!…

– Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш? Аж розсердився Петро:

– А що ж, iз голоду, – каже, – вмирати?

– Грiх, Петре! На те божа воля!… Бог так дав… А чужого не руш!

– Грiх! А з голоду вмирати – як? Хiба я своєю волею йду?

– Дак Що, Петре, – перетерпiти треба… Не ходи!…

Страшно вiдразу стало Горпинi. Пригорнула вона чоловiка.

– Петре, годi! Бог поможе… Пiдеш сам до батька, вони дадуть… А те

покинь, зовсiм покинь! Грiх!

То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову пiднялась у його на людей злiсть, так i клекоче у грудях.

– Пiду, говорить, – не кажи менi нiчого, – пiду!

III

День поминув, нiч насунула. Дiждався Петро пiвночi, одягся, узяв з собою три мiшки й свердел та й пiшов до гамазеїв.

Нiч була темна. Петро перейшов свiй город, вийшов на вигiн. На душi в його якось спокiйно було. Вiн уже раз наважився зробити це дiло i бiльше не думав про те, яке воно. "Пiду та й украду",– думав вiн, i йому не здавалося, що вiн погано робить, бо вiн просто забув про це, неначебто про це й думати не було чого. Спокiйно та смiливо йшов, нiчого не лякаючись.

Ось вигiн кiнчається, щось зачорнiло здалека. "Гамазеї", – подумав Петро. – "У сторожа гамазинника вже не свiтиться, – будуть повнi три мiшки".

Легкою ходою пiшов далi. Уже недалеко! Тiльки, що це? Голосно, дзвiнко вiдгукнувсь у повiтрi крик. Мабуть, сич. Знову кричить, "нявка" – нi, це сова. I вiдразу страшно Петровi стало. Щось перехопило дух, серце застукало в грудях. Вiн зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом сипнуло.

– Пiймають, пiймають! Злодiй!…

I знов одразу, наче снiгом обсипало. То смiливий був i спокiйний, а тепер усе те зникло. Вiн увесь тремтiв.

– Йти, чи не йти? – думав вiн. – А як пiймають?

Вiн знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що вiн мiг чути, як у його в грудях колотилося серце.

– Може, вернутися?… А завтра знову будемо без хлiба!… Нi вже – пiду!

I вiн тихо-тихо почав прокрадатися до гамазеїв; пiдiйшов до їх, ще раз озирнувсь округи. В темрявi нiчого не видко. Тодi полiз пiд будiвлю.

Щороку зсипавши зерно у засiки, знав, з якого вони боку. Обережно пiдлiз вiн до того мiсця, лiг на спину. Тодi наставив свердло, почав вертiти.

Сухе дерево трохи затрiщало. Петро зупинивсь, прислухаючись. Далi знов почав робити. Свердло глибше та глибше влазило в дерево – незабаром i дiрка буде. Петро з усiєї сили натиснув на свердло, лежачи на спинi.

– Агов! Семене! Е, стонадцять кiп!…

Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у грудях, а далi немов застигло – Петро слухав. Холодний пiт виступив у його на лобi. Вiн так i закам'янiв, пiднявши руки вгору до свердла. Знову чути:

– Семене! Семене!… А, щоб тобi! Ну, я й сам, хiба менi що? Не вмiю заспiвати?… Стонадцять!… Гей!…

 
Ой там за байраком
Танцювала риба з раком…
 

П'яну пiсню чути було бiля самої гамазеї. I як хтось iде, чути.

Та гей:

 
танцювала риба з раком,
А цибуля…
 

– Тю на твого батька!… Чого сюди? Нi, я сюди не хочу, додому пiду!

 
Гей, а цибуля з часником,
А дiвчина з козаком!
 

П'яний пiшов. Голос i хода затихли. Петро не ворушивсь. Вiн затримав духа й ждав. Ось уже нiкого не чути. Вiн ще прислухавсь. Нi, нема нiкого.

Тодi останнiм натиском вiн довертiв дiрку. Налапав мiшок, пiдставив, витяг свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасницi, Петро понасипав усi три мiшки. Гамазеї були низько при землi, то не можна було повнi понасипати. Одначе, що тепер робити? Покинути дiрку незатулену – зерно итече на землю, завтра побачать, знайдуть. Треба заткнути. I чого це вiн не взяв затички?

Петро затулив дiрку однiєю рукою, а другою почав шукати трави на затичку. Трава не росла пiд гамазеями. Згадав, що в його є хустка. Знайшов її, так-сяк заткнув дiрку. Тодi витяг один клунок з-пiд гамазеї, став i думає:

– Додому нести? Нi, то дуже довго буде. Попереношу на могилу, нехай там перележать поки що.

Могила була за селом, на цьому ж вигонi, там, де колись границя йшла, а тепер тiльки вал зостався високий. Поспiшаючись, однiс Петро один клунок.

Тi два клунки були меншi, вiн забрав їх одразу. Усi три вiн заховав на могилi в бур'янi. Хотiв був додому йти, та знову про дiрку згадав. Треба взяти кращу затичку, а то хустка коли б не випала. Вiн тихо пройшов до чийогось тину, виламав цурпалок i пiшов знову до гамазеїв. Пiдлiз уп'ять, обережно витяг хустку й заткнув дiрку дерев'яною затичкою. Цурпалок саме прийшовсь i мiцно стримiв у дiрцi. Петро спробував – добре. Мабуть, додолу трохи зерна розсипалося. Вiн помацки позагортав його землею.

Вернувся додому, увiйшов у хату.

– Горпино!

Нiчого не чути. Мабуть, спить. Лiг вiн на пiл, не роззуваючись, тiльки свиту скинув.

– Горпино, ти спиш?

– Ну?

– Я заховав на могилi…

– Про мене де хоч ховай, а я тобi у помочi не буду!

Замовк Петро.

IV

Нiкому й на думку не впало, щоб можна було вкрасти хлiб iз замкненої гамазеї. Та й крадiжка була невеличка, то не дуже й помiтна. Бачачи Петро, що нiде нiчого про крадiжку не чути, перенiс жито додому. Та його стало не надовго. Уп'ять хоч знову красти йди. Та тiльки тут трошки пособила доля.

У сусiднього пана Петро впрохавсь у найми. Став вiн жити в пана, тiльки ночувати додому ходив. Дома злиднi зосталися злиднями, але й за те хвалити бога, що хоч голоднi не сидiли. А про крадiжку й досi не чуть було нiчого.

Петро заспокоївся.

Отже нi, не заспокоївся… Вiн давно вже згубив свiй спокiй, давно його не стало, аж iз тiєї темної ночi, як вiн пiд гамазеями був. I не крадiжка стала його мучити, нi! Про неї вiн спершу й не думав. Тiльки ж Горпина моне та до його стала. Зникли тi розмови щирi та ласкавi, – тепер вона з чоловiком iнодi й слова не промовить за день – сумна-сумна ходить. Далi й у найми пiшов Петро, став тiльки ввечерi жiнку бачити – не пособилося. Все мовчить. То щоночi Петро ходив, а то вже тiльки двiчi, тричi на тиждень, бо знає, що дома не привiтають, не загомонять, що дома ще тяжче на серцi буде. Вiн не докоряв жiнцi: його самого вже починала гризти згадка про те дiло. Удень, серед невгавної роботи, ще не так було тяжко – забувалося; а в тi ночi, що вiн то в пана, то дома ночував, у тi похмурi ночi не було йому спокою. Бо загинуло його щастя, може, навiки загинуло. А воно ж було колись, те щастя, було навiть i тодi, як голод їх мучив. А тепер усе зникло. Тiльки груди пече, так пече… "Хоч би кара, та не така. Хоч би налаяла мене, хоч би докоряла, а то мовчить, нiчого не каже, а як билина сохне".

Це було в недiлю ввечерi. Петро сидiв дома бiля столу, а Горпина на полу дитину колихала. Каганець потроху блимав, i при його свiтлi жiнка здавалася ще бiльше змученою, нiж удень. Обличчя змарнiло, очi позападали, i якась мука свiтилась у їх у той час, як вона їх пiднiмала вiд колиски.

Жаль стиснув серце Петровi. Устав вiн, пiдiйшов, сiв бiля неї.

– Горпино!

Вона мовчки пiдняла на його смутнi очi.

– Горпино! Доки ми будемо так мучитися?…

У його порвався голос; щось стиснуло, мов клiщами, горло. А вона все мовчала. Ледве перемiг себе Петро, знову почав:

– Обоє ми гинемо… Уся душа перемучилась… Скажи менi, що ти маєш на думцi, скажи, бо доки ж так жити?…

Вона знов глянула на його своїми позападалими очима i тихо спустила їх додолу. I Петровi здалося, що той погляд досяг йому аж у серце i як ножем рiзонув його.

– А що я тобi скажу? – почала вона тихо. – Адже ти сам знаєш… Я казала – не роби… Коли ж не сила моя… я любила тебе, а ти злодiєм зробивсь.

– Нехай i так, – говорить Петро, – але ж ти знаєш, я не тим це зробив, що… ти знаєш, що не можна було цього не зробити…

– Я знаю, – тихо вiдмовила Горпина. – Усе те я знаю… Але що ж я з собою зроблю, коли я не можу, коли менi несила до того звикнути. Краще б я з голоду вмерла, нiж це сталося!

Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.

– Яке тепер життя буде?… Не життя, а мука… Чи ждала ж я того, чи сподiвалася!

I вона тяжко заридала, припавши до колиски i б'ючись головою об її бильця. Злякана дитина прокинулась i собi заплакала. А Горпина мов не чула її. Довго вона ховала свою муку, i ось тепер та мука сльозами вибухнула.

Тiльки ж не пособили тi сльози, не винесли лиха з душi.

V

Ще бiльший сум обняв Петра. За останнiй тиждень вiн перемучився так, що й пiзнати його не можна було. Дума по думi минали в Петровiй головi, все чорнi, непривiтнi думи. Раз, серед ночi, у його промайнуло в головi: признатися? В острог замкнуть… Там з злодiями, з розбiйниками… А хiба вiн сам не злодiй? Ну й нехай у пута закують, поведуть… А син? А Горпина? Що тодi з сином буде?

– Що! А тепер хiба краще? Тепер менi жiнка – не жiнка, наче й дитина – не моя дитина… Гiрше не буде, та хоч Горпинi може полегшає, як мене не бачитиме.

I що бiльше вiн думав про це, то все дужче хотiлося йому все розказати, крикнути: "Це я!…"

I в його обертом iшла голова. Вiн ходив зовсiм як несамовитий, i його позападалi очi iнодi так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.

I ось настав час, наважився вiн. Це було в недiлю. Строк у пана вiн уже вибув i жив дома. Вiн устав рано i мовчки почав справлятися бiля хазяйства.

– Хiба все сказати їй? – думав вiн. – Нi, якось страшно. Нехай довiдається сама, як уже зроблено буде.

I вiн вештався на дворi, не'ввiходив у хату, бо йому тяжко було бачити жiнку. Так-сяк перебувся до обiд. По обiдi одягсь, глянув на Горпину i знову подумав: "Сказати?…" Вона мовчки поралась бiля печi i не дивилась на його. Вiн одвернувсь, перехрестивсь i пiшов з хати.

Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: їй тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, i тим-то ще тяжче їй на серцi було тодi, як вона пригадувала, що її чоловiк – злодiй.

Петро тихо йшов до волостi. Його перестрiвали люди, а вiн i не бачив їх,– так опанували його думки. А проте вiн був якось надзвичайно спокiйний. Саме так, як тодi, коли вiн iшов красти, саме так i тепер якийсь дивний спокiй обняв його.

Але ж як побачив коло волостi громаду, серце заколотилося йому в грудях. Як вiн скаже перед громадою? Хiба пiдождати, поки розiйдуться, та сказати самому старостi?

Тим часом вiн наближався до громади. Вiн i сам не пам'ятав, як протовпився промiж людей аж до рундука. На рундуцi стояв писар, щось читав. Петро став ждати. Писарiв голос вiдбивавсь у вухах, але ж слiв зрозумiти вiн не мiг. Та вiн i не силкувався прислухатись до їх. Голова йому палала.

Що це? Громада загвалтувала – це писар дочитав. Уже час.

Вiн зняв шапку й почав:

– Люди добрi!…

Громада трохи вщухла.

– Петро щось каже, слухайте!

– Та чого там йому треба?

– Та слухайте вже, що чоловiк каже!

Петровi перехопило дух, вiн ледве дихав.

– Люди добрi! Простiть мене, бо я злодiй! Я вкрав з гамазеї…

I те промовивши, вiн упав до нiг громади.

***

Громада ледве зрозумiла, за вiщо Петро зве себе злодiєм, бо нiкому й на думку не впало, що з гамазеї вкрадено. Писар звелiв був арештувати Петра, та громада не дала:

– Це наше добро, наш i суд, – гукали люди. Але громада нiчого не зробила Петровi. Вiн набрав три повних мiшки хлiба й одвiз у гамазеї. I немов удруге на свiт народився тодi. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро мiг дiйти до такого дiла, i нiхто бiльше не згадував про його.

Сам Петро потроху заспокоївся. I Горпина знов стала його Горпиною, такою, як i перше була… I стали вони знову жити, як жили…

1884 р.