Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

Вранцi вона знову сiла на каменюку. Сiвши, почула, що їй погано якось. Вона встала. Ледве встала, – вiдразу здалося їй, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будiвля здалека – все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотiла зрозумiти, що це таке, i ту ж мить упала додолу, непритомна.

Прочнулася Маруся в Горпининiй хатi на полу. Спершу вона не зрозумiла, де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що бiля вiкна сидить Горпина й шиє. Чого ж це вона, Маруся, тут?

Горпина озирнулася й побачила, що дiвчина дивиться на неї.

– Вже прокинулася? – промовила вона й пiдiйшла до Марусi. – А що, як тобi?

– Та нiчого, – вiдмовила Маруся. – А чого це я, тiтко, у вас?

– А того, що ти вчора вранцi зомлiла коло шахти, а мiй Петро там робив i тебе сюди принiс.

– Учора вранцi? А сьогоднi хiба який день? – спиталася Маруся.

– Сьогоднi четвер.

– Четвер? – скрикнула Маруся. – А татко?

– Татко? – А ось стривай, скоро й про татка довiдаємось, – ось-ось уже воду витягнуть усю.

– Хiба й досi ще не витягли?

– Нi.

– Четвертий день?

– Еге.

– А я ж як це?

– Та вчора вдень i вночi, i сьогоднi все спала, хвала боговi. Як тобi тепер?

– Анiчогiсiнько, я пiду туди.

– Нi, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба сном вийшла. Тобi треба тепер попоїсти.

– Ой, тiтко, я не хочу їсти. Пити дуже хочу!

– Ну, на, напийсь, тiльки не води: я тобi молока дам.

Маруся жадiбно випила молоко.

– Ну, лягай же, дочко, та лежи, – промовила Горпина.– Вiдпочинь! А менi треба на часинку пiти з хати. Я зараз прийду, – тiльки до Мотрi збiгаю.

Горпина напнулася хусткою й пiшла. Маруся зосталася сама. Але вона не могла лежати – їй здавалося, що там уже доробили все, що там уже витягають з шахти людей. Вона мусить побiгти туди, щоб побачити, що там буде. Може, вона зустрiне татка. Вона схопилася, швиденько вбулася й вибiгла з землянки. За хвилину була вже коло шахти. Там народу було бiльше, нiж звичайно. Пiдходячи, Маруся почула слова:

– Вагончиком спуститися, вагончиком!

– Так не пройдеш туди – грязюка, слизько; а вагончиком можна.

Марусi перехопило дух. Уже, вже! Вона проскочила промiж людьми аж до шахти.

Там готовано вже вагончик, той, що в йому звичайно возять вугiль. З його одiрвано верхню дошку, й один робiтник сiв у його.

– Ти ж гляди, – наказував йому штегер, – скоро що не так, – гукай, щоб назад тягти. Та роздивляйся добре, чи можна долiзти куди треба.

– Боже благослови!

– Рушай!

Шахтар перехрестився. Повагом почав iти вглиб вагончик, прив'язаний до кодоли, що потроху розмотувалася з барабану. Та це було не довго.

– Стiй! Стiй! – почулося зсередини, з шахти. Люди спинили коня, що крутив барабан.

– Назад!

Барабан закрутився назад, кодола коротшала, i за кiлька хвилин вагончик з шахтарем вернувся з шахти.

– Нема ходу, братця! Всю дорогу поламало.

– Яку дорогу?

– З дощок намощену, що по їй вагончики бiгають. Далi не проїдеш.

– Що його в бога робити? – бiдкався штегер, – бiжiть до управителя!

Один побiг. Управитель зараз прийшов i звелiв спробувати пробитись у цю шахту з старої, з тiєї, де вода була. Шахта була сторчова, i в неї можна буде спуститися просто в цебрi.

Всi кинулись до тiєї шахти, тягнучи за собою кодолу, барабан. Маруся бiгла, щоб не зостатися позаду.

– Давай цебер! Чуєш, швидше! – гукав штегер. Поспiшаючись, поставили барабан, причепили цебер. Штегер сам став у нього.

– Спускай!

Барабан закрутився; цебер здригнувся i проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарi барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна. Врештi стали i дожидались. Дзенькнув дзвоник, – барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад. Без краю довгий здався Марусi час, що проминув, поки штегера пiднято шахти.

– А що? як? – почали всi його питатися.

– Можна! Дiрка, що через неї вода пробилася, страшенна. Крiзь ту дiрку й можна туди долiзти. Хай зо мною ще хоч двоє стане.

Двоє шахтарiв стало до штегера в цебер, їм подали кiлька пляшок з молоком та хлiба – це щоб пiдкрiпити тих, якi ще живi.

– Боже поможи!

– Спускай!

Цебер з людьми зник у ямi.

Маруся протовпилась аж до шахти.

– Та чого це тут дiвчина? – скрикнув управитель, її вздрiвши. Але зараз-таки пiзнав її i вже бiльше нiчого не сказав.

Маруся стояла над шахтою. Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть її татка. Але нiхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей i не вертала.

– Довго шукають! – сказав хтось.

– Якби дав бог, щоб хоч живих найшли!

I знову всi замовкли, дожидаючися… Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою здалася вона всiм, а найбiльше Марусi! Звiстки з шахти не було нiякої. Врештi мотуз, проведений з шахти до дзвоника, заворушивсь, i дзвоник дзеленькнув. Всi стрепенулися.

– Тягни!

Барабан пiшов спершу тихо, а далi все швидше й швидше. Маруся ледве дихала… Хвилина… двi… три – i ось, ось цебер!… В цебрi стояв штегер з одним робiтником i пiддержу вав обрятованого чоловiка.

Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли з цебра привезеного.

– Багато живих? – спитавсь управитель.

– Усiх троє, – вiдмовив штегер, – оце один, а двоє ще там. Забились у далекий закуток, такий, що й вода туди не досягла.

– А тi?

– Двох бачив – утопли, а бiльше нема. Та, мабуть, не минула лиха доля.

Цебер знову пiшов наниз, а хвершал кинувся клопотатися коло обрятованого. Проминуло ще з пiвгодини, – знову дзеленькнув дзвоник i закрутився барабан. Маруся знову вся випросталась – готова в цю мить до життя й до смертi. Ось знову цебер – i в йому був не її татко. Штегер сказав, що живих троє. Третiй повинен бути татко. Не може бог так дуже не пожалiти її, щоб вiдняти вiд неї татка. Адже вiн добрий!

– Господи! – молилася вона думкою: – Адже ти добрий! Верни татка! А нi, – то вiзьми мене до його!

А тим часом цебер давно вже пiшов наниз. I як почулося "пiднiмай!" – Маруся притисла свої худi рученята до грудей з усiєї сили i, широко розкривши очi, втупила їх у чорну глибоку шахтову яму. Повагом пiднявся цебер. Двоє шахтарiв держали того, хто там стояв, i це був – Максим. Ледве ступив вiн на землю, – ту ж мить Марусинi руки обхопили його.

Припадаючи до його, вона скрикнула:

– Татку! любий! живий!…

I змучена дiвчина впала непритомна до нiг батьковi.

Максим пролежав кiлька день у лiкарнi, а потiм кинув шахти. Удвох з Марусею вони повернулись у своє село. Тепер вони живуть у своїй хатi i господарюють щасливо.

1893. IV.13.

У Олексїiвцi.

ЕКЗАМЕН

Сьогоднi великий день у Тополiвськiй школi: у цей день має вiдбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкiльної. Тим-то у школi ще з учора все готується. I молодий, що тiльки перший рiк учителює, вчитель, i сторож Кирило Криворукий працюються з усiєї сили. Ще вчора маненька хатка, що волость вiддала у своєму будинковi на школу, хатка, завбiльшки сорок квадратових аршин, почала чепуритися. Усi ями в землянiй долiвцi позасипувано, а потiм сторож попримазував їх глиною i кожному школяревi прикро наказував, щоб вони, хлопцi, якомога обережнiше приторкалися своїми ногами до примазаних мiсцин:

– А то сяде та й товче чобiтьми! Де б оберiгатися, легенько ступати, а вiн товче. А ти за ним маж та рiвняй! От уже приїде пан, то вiн вам дасть!

Тим часом учитель власноручно порався коло пообпадалих шпарун на стiнах та на грубi i, закотивши рукава за лiктi, щиро примазував рудою й бiлою глиною, зовсiм незважаючи на те, що така праця анiтрохи не вiдповiдала його вчительським обов'язкам. Але що ж було робити, коли вiн нiяк не здолав домогтися, щоб громадський атаман дав йому мазильниць?! Школярськi парти, що стiльки разiв цiєї зими заходжувались розсипатися пiд школярами, та й розсипалися навiть часом, цi парти позбивано тепер гвiздками й клинцями, i вони почали позирати якось навiть спишна; та це не перешкоджало сторожевi Кириловi подавати вчителевi до уваги, що коли вони, школярi, не побережуться, то "ота гемонська задня парта коли б не обернулась, бо там нiяк не приладнаєш однiєї нiжки". Та й учительському стiльцевi, що якось випадком, мабуть, потрапив до школи, треба було лiкаря, i вчитель довго працювався, силкуючись, щоб замiсть трьох було в його чотири ноги, як то повинно бути в кожного порядного стiльця. Ще два стiльцi взято в батюшки i в волостi – про самого батюшку й про "члена".

Сьогоднi й школярi поприходили, одягшись, мов по-празниковому: мало не на всiх були новiшi свитки, а то й чумарки, босих не було. Сторож востаннє витирав три вiкна шкiльної свiтлицi. Батюшка та вчитель розмовляли промiж себе i боялись за того або iншого школяра, що мiг не здати екзамену.

Школярi й собi з запалом розмовляли.

– Чого ж вiн приїде, той пан? – допитувався маленький хлопчик, що тiльки одну зиму походив до школи, у свого старшого товариша.

– А питатиметься, чи навчилися ми…

– А вiн який? Страшний?

– Та хiба ж я знаю: я й сам його не бачив. Спитайсь у Олексiя Петровича.

– Олексiю Петровичу, – озивається школяр до вчителя, – а вiн страшний?

– Хто?

– Та той пан, що приїде?

Учитель силкується впевнити, що страшного в "тому пановi" нiчого нема.

– А вiн не битиме? – не покида свого школяр.

– Та нi! Хто ж тут смiє битися? – дуже зважливо впевняє другий.

– Е, не смiє! А як спитається, а ти й не знатимеш, то що тодi? Тодi й битиме…

У другому мiсцi, де сидять щонайстаршi, чути, як вони бубонять собi пiд нiс, ще раз прочитуючи вивчене. Кожен працює, бо кожному хочеться мати "свiдоцтво". Один маненький хлопчик залiз у куток i наляканими очицями поглядає навкруги: вiн заздалегiдь злякався "пана".

– Я втечу, як вiн приїде! – шепоче вiн на вухо своєму товаришевi.

Зненацька розiтнувся скрик. То якийсь занадто смiливий хлопець, не лякаючись нiтрохи сподiваного "пана", гепнув по спинi свого товариша.

– Половина десятої, – промовив батюшка, – нехай сiдають: скоро, мабуть, приїде.

Вчитель глянув на батюшчин годинник (шкiльного або свого дасть бiг!) i звелiв дiжурному покликати тих школярiв, що були надворi. Гуртом сипнули школярi до класу i, стовпившись коло дверей, почали скидати свитки, складаючи їх у купу на долiвцi у школi. Хтось штовхнув дiжечку з водою, що стояла тут же, i пообливав одежу. Смiх i галас. З'явився сторож i, бубонячи собi пiд нiс щось i про "безрахубних шибеникiв", довiв знову все до ладу. Прочитали молитву, посiдали. Вчитель та батюшка, подiливши школярiв, почали дещо перепитувати їх, перебиваючи один одному. Але дiло не ладналося: i вчителi, i школярi були стурбованi. Якось минула година. Чого ж вiн не їде?

Вчитель знову випустив школярiв зо школи. Меншi побiгли, а старшi, що здають екзамен на "свiдоцтво", знов до книжок. Батюшцi надокучило ждати, i вiн пiшов додому, попрохавши зараз же прислати по його, скоро приїде член. А член усе не їхав. Старшi ще щирiше вчать, хоч учитель i впевняє, що їм тепер краще буде пробiгатися. Минає година, друга, третя. Страшний пан, що так довго примушував себе дожидатися, ще бiльше тепер лякав школярiв. I потомились усi, i пана страшно,– так би i втiк.

Нарештi, години в три, зненацька почувся дзвоник.

– Їде, їде!…– розiтнувся шепiт промiж школярiв.

Ту ж мить сторож Кирило, вiдчинивши дверi, оповiстив:

– Їде, уже бiля Стецькового шинку.

Вчитель послав одного хлопця по батюшку. Школярi сипонули в школу. Миттю посiдали, випростались i затихли. Маленький школярик, що хотiв утiкати вiд пана, ще бiльше залiз у куток i ввесь зiгнувся, – неначе якось хотiв сховатись. У багатьох перехопило дух. Вони пiвзлякано, пiвдивуючись прислухалися до дзвоника, що все голоснiше та голоснiше видзвонював i, нарештi, востаннє гучно дзвенькнувши, замовк бiля самої школи. Приїхав!

Усi голови повернулися до дверей. Обличчя у багатьох побiлiли; деякi злякано шепотiли: "Господи, поможи!…" Далi почувся Кирилiв голос:

– Сюди! Ось сюди пожалуйте!

Дверi вiдчинилися, увiйшов член шкiльної ради. Школярi повставали. Не вiдмовляючи на їх поклiн, вiн пiдiйшов до вчителя.

– Ви учитель?

– Учитель.

– Член училищного совета Куценко.

Пан Куценко рокiв 25-30 був волосним писарем, а жiнка його торгувала бакалiєю. I в писарствi, i в крамарствi йому так пощастило, що через десять рокiв вiн мав уже свою крамницю в повiтовому мiстi i, потрохупосуваючись угору, зробився з писаря значною особою в мiстi. Недавнечко вiн був мiським головою, а тепер директором повiтового банку, що через його ж шахрайства незабаром мав впасти, i разом вiн – член земської управи i шкiльної ради, – тим i їздить вiн по сiльських школах на екзамени яко голова "екзаменацiйної комiсiї". Але як непевнi голоснi й приголоснi, проклята лiтера «ъ» та й усякi iншi хитрощi росiйського правопису нiколи не давалися до зрозумiння пановi членовi, то вiн, звичайно, на екзаменах з росiйської мови любiше мовчав. На екзаменах же з закону божого та з рахункiв почувався вiн вiльнiше, найбiльш як справа доходила до лiчби.

Арифметику у межах цiлої лiчби вiн добре вивчив ще як був писарем, а директорування в банковi дало йому змогу перемогти й "дроби", i пан член особливо на рахунки й наполягав на екзаменах. Вiн завсiгди возив з собою свiй завдачник, де були папiрцями й олiвцем позначенi завдачi, якi вiн звичайно i безодмiнно давав рiшати школярам. До цього треба додати хiба ще те, що, силкуючись удавати з себе пана, вiн без жалю нiвечив i українську, i росiйську мову, нехтуючи першу i не знаючи другої. Прийшов пiп, посiдали за стiл. Член витяг якiсь папери i порозкладав їх на столi. Коло їх лiг заялозений завдачник Євтушевського з позакладаними в його папiрцями, потiм перо й олiвець, що з'явилися з членової кишенi. Дiти з острахом поглядали на всi цi приготування. Часом хтось тихо шепотiв:

– I в його завдачник є!

– Перо, як срiбне, блищить…

– Дайте список учеников, – голосно прогомонив член.

Реєстр дали, i вiн уткнув у його носа. Тихо-тихо стало,– чути було, як муха, летячи, дзвенiла крилами. Школярi вже не перешiптувались; вони ждали, що то буде…

– Байденко Iван! – голосно вигукнув пан член. Викликаний хлопець схопивсь i почав пролазити промiж тiсно поставленими ослонами. Ноги в його якось не слухалися, чiплялися за нiжки вiд ослонiв; видко було, що хлопець лякався. Нарештi, вилiзши, вiн несмiливо пiдiйшов до столу i вклонився.

– Ну, по закону, – муркнув член. – Читай молитву господню.

Хлопець тремтячим голосом почав:

– "Отче наш, iже єси…"

– Троице! – знову звелiв член. Хлопець i ту проказав.

– А што ето такое тройця? – запитався вiн. Хлопець силкується щось сказати, але не може.

– Ну-ну! – пiдганя батюшка.– Я ж вам ето об'яснял, как же ти не знаєш?

– Тройця…почина хлопець i стає.– Тройця… це – бог отець, i син, i дух святий…

– А шо ж то, три бога? – допитується член.

– Нi, один…

– Ну, как же то один? Розкажи! Хлопець мовчить.

– Ну, чого ж ти мовчиш? – знов пiдганя батюшка. – Ти ж знаєш!

Хлопець то червонiє, то бiлiє, вiн тремтячою рукою тре чоло, видко, як замружiли i змокрiли очi, затiпалися губи. Йому стало страшно.

– Ето значить… обикновенно, це всьо одно, шо от свет од сонця, iсходить i шо того… теє…– об'яснiть йому, батюшка! – докiнчив член, що хотiв був навести вiдоме порiвняння з бiблiйної iсторiї Рудакова, але не змiг i заплутавсь.

Батюшка вияснив.

– Тепер по священной iсторiї…– промовив учитель.

– Розкажеш про Ноя i єго синовей? – спитав пiп.

– Розкажу, – вiдмовив, трохи заспокоївшися, хлопець i почав розказувати.

– А шо, – зненацька перехоплює його оповiдь член, – хорошо сделал Хам с отцом?

– Hi…

– Обикновенно, он отца не уважал, посмеялся с него… за то ему i наказанiє. А ти уважаєш отца? Слушается? – зненацька грiзно запитується член.

– Слухаюсь…– вiдмовляє переляканий його голосом хлопець.

– То-то!… Всегда должно слушаться, потому отец обикновенно єсть родитель! – промовля член, удаючись уже до всiх школярiв, а тi зо страхом дивились на все, що робилося у їх перед очима.

– Тепер по арихметикє! От я вже сам єго спрошу, – промовив член.

Тут уже було його широке поле до дiяльностi, i вiн, розгорнувши свого завдачника i нашукавши по прикметах завдачу почав нею мучити хлопця. На щастя хлопець знав.

– Тепер по-руському!

– Читай! – промовив учитель, показуючи хлопцевi в книжку.

– "Мартышка в старости слаба глазами стала, а у людей она слыхала, что это зло еще не так большой руки, лишь стоит завести очки"… i т. i.

– Розкажи!

Хлопець ламаною великоруською мовою переказує прочитане, всячину плутаючи:

– … вона слихала, шо у людей большi руки i очки… стоїть та й крутить хвостом…

– Да, очки надела, – додає член. – Хорошо! Будеть! – промовив вiн i, нахилившись над реєстром, хотiв писати "балли".

– Может бить, пiсать єщо? – спитавсь учитель.

– Мм… муркнув член, погадавши, мабуть, про недосяжнi правила правопису. – Нехай пишеть!…

Вчитель почав читати якийсь уривок з книги, а школяр писав на класовiй таблицi. Потiм почали виправляти помилки. Член якось пiдсунув до себе книжку i, звiряючи з нею написане, знайшов двi помилки. Зоставалось їх ще з п'ятеро, але член сказав, що все останнє так, i хлопця пущено. Саме таким робом узялися й до другого школяра. Тiльки, як дiйшли до арифметики, бiдолашний нiяк не мiг рiшити завдачу – даремно направляв його вчитель, даремно пiдганяв член. Нарештi, член не вдержавсь:

– Шо ето? – зненацька крикнув вiн. – Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нiчего не делали! Я в училищний совет на вас подам рапорт!

Бiдолашний учитель тiльки крутивсь на одному мiсцi. Школярi сидiли бiлi, як крейда. Зненацька озвалося хлипання, спершу тихше, а далi все голоснiше й голоснiше, i перейшло, нарештi, у голоснi заводи плачу. Плакав саме той маленький хлопчик, що ще заздалегiдь хотiв утiкати вiд "пана".

– У! Я не хочу тут!… Я не хочу! Я додому пiду! – ридаючи казав вiн.

Почувши це, член зупинився. Вчитель побiг до хлопця. Але вiн не зважав на вмовлення i не покидав ридати i намагатися додому. Довелось пустити його з школи. Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останнiх шiстьох хлопцiв, що здавали на "свiдоцтва", вiдбувся тихо, надто, що всi вони "арихметику" знали, i пан член не мав рацiї сердитися.

Нарештi скiнчили. Пан член устав.

– А тєх не будем екзаменовать? – спитавсь учитель, показуючи на школярiв першого та другого року.

– Ннєт… Та они умєють читать?…– казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шiсть годин. – Хлопцi, читать умєєтє? – запитався вiн у школярiв.

– Умiєм… несмiливо вiдмовили деякi.

– А щитать? Ну: дважди сєм?

– Чотирнадцять! – гукнули всi вiдразу.

– А 25 без 7?

– Вiсiмнадцять.

– Ну…промовив член, вагаючись.

– Може, закусить би…– обiзвавсь батюшка.

– Обикновенно… не мiшало б… Ну, дєтi, – знов озвався вiн до школярiв, а тi чогось повставали, – значить, ви тепер получите свiдєтельство – коториє екзамен здали, а коториє нет, то, обикновенно, учiтеся, потому шо наука… то-єсть… потому, шо без єї человек тьомний… А арихметику, особливо арихметику, шоб знали. Потому, обикновенно, арихметика – то велика наука!…– i показуючи великiсть "арихметики" яко науки, пан член пiдняв угору проти лоба пальця i погрожаючи, штрикнув їм у повiтря.

Далi течiя членового красномовства всохла, i вiн став, не знаючи, що казати… Школярi, батюшка, вчитель i собi стояли, не знаючи, що їм робити.

– Так от шо… теє…– почав знову член, згадавши, як вiн колись був укупi з iнспектором на екзаменi i як саме той закiнчив його, – школа у вас хорошая, i я так доложу у совет. I арихметику знають, – один не знаєть, ну, та то вже нiчево… – I член так само, як i iнспектор, подав руку вчителевi та батюшцi.

– Так їх распустiть? – спитав учитель.

– Еге, да…

– Читайте молитву! – промовив учитель.

Хлопцi, тупочучи ногами, повернулись до iкони. Прочитали молитву.

– Ну, тепер теє… домой iдiть! – почав член. – А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б того… й водочка?…

– А всенепримiнно!… Як же!… Пожалуйте!…

– Так, так… От ми там i протокол екзаменськой подпишем…

1884 р.

ПАНЬКО

Панько останнiй ускочив у дерев'яний великий цебер до чотирьох товаришiв i гукнув машинiсту:

– Пускай!

Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далi все швидше й швидше. Вiн хитався на всi боки, i шахтарi повиннi були часом вiдпихатися вiд стiн, щоб не вдаритись об їх, тодi б усi сторч головою могли полетiти в шахту з розбитого цебра. Але шахта була не глибока; чорнi стiни промайнули швидко, й шахтарi вже були на днi.

– Ну, вилазь! – сказав Панько й сам вискочив перший, держачи в руках динамiтовi патрони. Товаришi почали вилазити за їм з струментом у руках.

Зараз же бiля сторчової шахти пробивано новий хiдник. Але величезна брила кам'яна, зустрiвшись на дорозi, не давала йти далi. Шахтарi мусили розбити цю каменюку динамiтом. За кiлька ступнiв вони були вже там, де треба. Нахиляючись, вони пройшли, чи, мабуть, краще сказати – пролiзли у почату нору. Там було мокро й темно. Двi лампи шахтарськi, блимаючи, освiчували чорнi стiни i не менше чорнi шахтарськi обличчя, тiльки зуби та очi бiлiли на тих арапських обличчях.

Робiтники почали оглядати камiнь.

– Ну, з їм буде морока! – промовив один.

– Та здоровий! – додав другий.

– То нiчого, що здоровий, а ось подивимось, як його пробивати, – сказав Панько. Ану лиш давай свердел!

Почали вертiти камiнь, б'ючи по свердлу молотком: камiнь мало подавався.

– I що б було кращий струмент узяти! – сердився Панько, що порядкував дiлом. А то цим – до вечора не зробиш дiрки.

– Та й вечiр недалеко, – озвався хтось.

– I добре, бо вже й кiстки болять на цiй чортовiй роботi, – додав один шахтар.

– Не журись! – одказав молодий високий парубок, – зате завтра недiля, погуляємо!

– Погуляємо! – трохи зло вiдказав йому чоловiк з бородою. Вiн приходив на роботу з села i мав сьогоднi йти додому, несучи свiй заробiток сiм'ї. Парубок же той жив на шахтi i всi грошi витрачав на себе. Перший був порядний господар i не мiг бути прихильний до шибайголови шахтарської.

– Погуляємо! Вам усе тiльки б гульки справляти! За гульками й дiла не знаєте.

– А якого я дiла не знаю? – розсердився парубок.

– А от такого, що тебе посилано взяти путящого струменту, а ти взяв казна-що.

– Велике лихо! – вiдмовив парубок. Як треба буде, то пiдiймусь та й вiзьму кращий.

– А воно й справдi треба взяти, – промовив Панько. – Ану лиш добудь!

– Круть-верть – зараз буде! – сказав парубок. Ходiм, Семене!

Другий парубок, той, що лаяв роботу, пiшов з їм до цебра. Три шахтарi посiдали, прихилившися спинами до каменюки. Двоє почали зараз же крутити цигарки i позакурювали їх вiд лампи, що причепили збоку на стiнi. Панько не курив. Вiн дуже втомився. Сьогоднi йому було багато роботи. Хотiлося вiдпочити. Поки товаришi курили й розмовляли, вiн мовчки сидiв, приплющивши очi. Залюбки згадував, що сьогоднi пiде додому, обмиється, вiдпочине й побуде в своїй сiм'ї. Сiм'ї всього – жiнка молода та маленький син, рокiв три йому було. Влiтку Панько хлiборобив, а взимку заробляв по шахтах. Цей заробiток давав йому змогу не вбожiти, ще трохи й пiдправляти своє господарство. Вiн тепер думав про свою теплу чистеньку хатку. Вона так i в'являлась йому, а серед неї Одарка. I обличчя в Одарки так наче всмiхнулося до нього. Якесь любе, лагiдне почування обняло Панька, i йому так схотiлося швидше туди, до неї й до сина. Ну, Данько запевне спатиме, як вiн прийде, але завтра вже ж спитається:

– А со менi татко принесла з сахти?

Чудний! Завсiгди з матiр'ю, чує, як на неї кажуть "вона", то й собi на всiх, i на чоловiкiв, i на жiнок, почав казати "вона". Треба буде взяти йому в крамницi яку канхветину. Бо так тобi любо обнiме за шию та й каже:

– А со принесла?

А Одарка дожидатиме його, хоч як пiзно вiн прийде, вона не ляже… Усмiх осяйнув умазане в сажу чорне обличчя Панькове. Йому знову схотiлося побачити Одарку зараз бiля себе… Нi, самому бути зараз бiля неї…

– А ось i ми! – гукнув голос мало не над самим Паньком.

Панько розплющив очi. Парубки вже вернулися з струментом. Треба було робити. Трохи нехотя вiдiрвався Панько вiд своїх мрiй i встав. З новим струментом робота пiшла краще. Але все як каменюка подавалася погано, бо дуже тверда була.

– Та ну його к бiсу, всi руки обшмуглявi – промовив чоловiк з бородою, спускаючи руку з молотком. Буде й стiльки!

– Не глибоко буде, не розiрве враз, – сказав Панько.

– Дарма, удруге можна, коли треба буде.

Панько позастромлював у попровiрчуванi дiрки патрони.

– Ну, хлопцi, гайда в цебер! Я зараз позапалюю гноти.

Чотири шахтарi пiшли до цебра, покинувши Панька запалювати. Парубок зачепив старого:

– А що, от i принiс, що треба, й не загаялись.

– Мовчи вже! Про тебе й кури сокочуть по смiтниках, що ти такий моторний,вiдмовив той.

– Та про мене хоч кури сокочуть, дядьку Андрiю, а про вас i того нема! – вiдказав парубок, улазячи в цебер.

– Га-га-га! – зареготалися шахтарi. – От так утяв!

– Утяв! – розсердився дядько Андрiй, уже стоячи в цебрi в той час, як iншi ще влазили.

– Утяв! Якби йому язика втяти, так ото було б добре! А то дуже довгий, – щоб не придавило коли в шахтi грудякою.

Шахтарi знову зареготались, i пiд регiт парубок гукнув угору:

– Пiднiмай!

Цебер смиконуло й пiднесло вгору.

– Стiй! стiй! – скрикнув дядько Андрiй. – А Панько?

За реготом та за спiркою шахтарi зовсiм забули, що Панько мусить сiсти з їми. Вони зирнули наниз i побачили Панька.

– Стiй! – згукнув з усiєї сили парубок.

Цебер спинився. Панько все це бачив. Вiн одразу згадав, що патрони позабивано неглибоко, що гноти були короткi. Вибух мусить бути зараз – ось-ось. Коли цебер спуститься, то камiння вдарить просто на товаришiв. Все це вiн зрозумiв за одну мить.

"Що бог дасть!" – промайнуло у його в головi. I перш нiж товаришi встигли гукнути, щоб спускати, вiн голосно крикнув:

– Пiднiмай!

Цебер знову смикнуло й вiдразу винесло нагору. Панько повернувся, щоб кинутися набiк у другий хiдник. Але саме в цю мить iз темряви блисконуло ясним огнем, потiм ударило, i важкий гугот струсонув шахту. Панько почув, як щось штовхнуло його в груди й кинуло вавзнем. Як дим розвiявся, товаришi кинулись у шахту. Панько лежав зараз же тут, i його груди були однiєю великою кривавою раною…

1893. I. 17.

с. Олексiївка