Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Грінченко Б. Д.
ОПОВІДАННЯ
КАТОРЖНА

I

Каторжна – так її всi звали.

– Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! – кричала мачуха.

– Геть з-перед очей, каторжна! – визвiрювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку i заточуючись по хатi.

– За сцо ти мене стовхнула, католзна! – пищав дворiчний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.

I так усi!… Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi хоч i не так часто звали її каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж iз додатком: "Ота каторжна Докiя…"

Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату, ця маленька, семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-пiд лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим, що вона мачуха; а потiм не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона.

Може… А все ж був у неї завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд!

Третього чи четвертого дня пiсля свого весiлля мачуха звелiла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, i вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити – i мачуха дала їй штурханця. I ось пiсля цього – хоч ти їй що, а нiчого не вмiє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня… Так що ж вона – покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш i нiколи не заплаче,– найгiрше, що й не заплаче нiколи!

– Докiє! – спершу ще її таки на ймення звали,– чому хвiртки не причинила? Теля вибiгло. Мовчить.

– Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?… Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi!

– Чи ти оглухла? – I мачушина рука з усiєї сили б'є її. Стоїть, мовчить.

– Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?! Нi пари з уст!. Нi сльозини з очей, мов їй i не болить!

Одного разу мачуха не втерпiла:

– Хоч би ти заплакала коли, каторжна!… А вона тiльки глянула на неї з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. I так завсiгди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки, – аж тодi кине:

– У-у!… проклята! Каторжна!…

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тодi тiльки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?… Така ж i мати її була – або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидовi хлiб носиш!…" Давав їй вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiкає вiд його? Не завсiгди ж вiн i п'яний, iнодi схочеться йому пожалувати її – вона ж таки рiдна дитина,– оце й покличе:

– Докiє!

Пiдiйде, голову похнюпить.

– Докiє! Дочко…– почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й пiде з хати, промовивши: – Ну, каторжна!

А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?

Як мачухи в хатi нема, так i єсть їм! А одного разу таки розманiжилась: увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться – сидить -вона на полу i хлопчика – рокiв пiвтора йому було – мачушиного на руках держить та так цiлує та примовляє:

– Голубчику ти мiй, манесенький! Поцiлуй мене,– нiхто ще мене не цiлував, як мама вмерли… Мачуха як скрикне: – Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…

Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на пiл – трохи дитини не вбила – та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. I бiльше до дiтей не пiдходила й на руки сама не брала, тiльки як мачуха звелить.

От так же вона й на вулицi. З неї почнуть смiятися: – А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла? А вона зараз кулаком!

I зла ж вона була, на всiх зла! I всi їй були вороги, й вона всiм ворог,– каторжна, та й годi! Мабуть, у неї не серце, а камiнюка була. I все ховається вiд людей – мабуть, заздро, що люди веселi, так щоб не бачити. Пiде в садок, аж у гущавину, та й сидить. I що вона там робить – хто її знає! Дiти мачушинi хотiли довiдатися i назирцем одного разу побiгли за нею. Так, кажуть, пролiзла аж у гущавину та зараз до калинового куща – рiс там кущ калиновий великий,– сiла там пiд ним i головою до його припала, i руками його обхопила, й каже:

– Калинонько, – каже, – моя червоная, рiдна моя матiнко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягiдками червоними! Одна ти в мене рiдная, улюбленая! – каже, а сама плаче…

Еге, вона плакала тим, що в неї не камiнь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! I те серденько так хотiло любити, так хотiло! Але ж любити було нiкого!… Недоброго i часто й густо п'яного батька вона не любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала…

I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала їй землю своїми слiзьми; i нахиляла тодi до неї калинонька свої вiти, i здавалось дiвчинi, що то мати рiдна руки до неї простягає… I так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:

– I де вона, та каторжна, забiгла?!

Тодi вставала вона з землi i втирала сльози. Вiдразу застигало їй обличчя, мов камiнюка, i очi втуплювались у землю, i вона знову була тодi справдi каторжна, що її нiчим не дошкулиш – нi словом, нi ломакою. Такою вона йшла вiд калини.

Такою вона й тепер вийшла i вiдразу страшенно поблiдла: вона побачила, як од гущавини побiгли мачушинi дiти. Невже вони знайшли її схованку? А може, нi, може, вони тiльки так бiгли? Але ж вони не так бiгли, вони знайшли, побачили, почули i розказали про все мачусi.

Днiв через два Докiя знову була пiд калиною, засидiлась i не почула, як мачуха її кликала. Уже тодi почула, як мачуха знайшла її в гущавинi i потягла за волосся в хату.

– Стривай же ти, каторжна, я тобi дам, як тiкати вiд роботи пiд свою калину!

Вхопила мачуха сокиру й побiгла в садок. Докiя вiдразу так i занiмiла. Слухає, коли задзвенiла сокира в садку, затрiщали гiлки – ось ще, ще… Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробiгла садок, добiгла до гущавини… Мачуха рубає калину.

Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i стала мiждо калиною i мачухою. Мачуха аж злякалась.

– Ти чого прибiгла?

– Не займайте моєї калини!… Очi її горiли, а щоки були бiлi-бiлi; груди так i здималися.

– Ах ти ж падло! Геть!

I здорова мачушина рука вiдкинула геть маленьку дiвчинку. Сокира рубонула, жалiбно хряснула цiвка калинова, i впала стеблина, тремтячи листом.

– Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте!

– Геть, – каторжна!

Вона кинулась до мачухи, цiлувала їй руки, затуляла своїм тiлом останнi калиновi стеблини.

– Геть, каторжна!

Але каторжна обхопила руками кущ, i її тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв їй не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево…

Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих iграшок, без калини,– тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що її нiхто не чує, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася – бог її святий знає, а вмiла багато – i все жалiбнi,– так, мов самi вони в неї з серця лилися:

 
Он до кого ж би я прихилилася?
Прихилилась би я до калиноньки,
До калиноньки, до червоної,
А калинонька нахиляється,
Моє серденько розривається…
 

А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє… I так минали роки…

Минули – iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна – зосталася вона "каторжною", як i була. Нi, була й вiдмiна. Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї, – нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її.

Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала:

– Докiйко! Я… я…

Правда, всi вони – i хлопцi й дiвчата, i ця Христя з ними – якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бiдної Докiї, i вона, мало не плачучи, промовила:

– Докiйко! Я… менi тебе… я…

Може, вона хотiла далi сказати, що вiд цього часу буде вiрною подругою Докiї, – але ж цього нiчого не сказала, бо Докiя скрикнула: "Геть!", одiпхнула її i втекла з вулицi. Вона, кажу, не могла ще зрозумiти того, що в таких випадках сама iнодi була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала вiд людей. I вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадiсне, безлюбовне, за свої молодi лiта, що марно гинули, – за все, за все. I люди були справдi виннi. Однi пекли її, мучили – така була її мачуха. Другi не хотiли зрозумiти її мук, а тiльки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували), – такi були дiвчата, парубки. I вона це все терпiла i не знала, чим пособити собi. I отодi прокинулась у неї в серцi журба така страшна, сум такий великий, що вiн палив їй усi груди, не давав спокою нi вдень нi вночi.

Каторжна! Вiд усiх лаяна, вiд усiх зневажена! За що? Навiщо? Господи! Краще й на свiтi не жити! I вона то плаче, то страшне обурюється на людей за їх неправду i думає про помсту. Еге, її серце бажало тепер помсти, вона задушила б усiх тих, хто зневажа її, хто глузує з неї! А проте її серце не зле було, воно вмiло любити i прихилятися до чужого горя.

Вона не дiвувала так, як дiвують iншi дiвчата. На вулицю чи на вечорницi вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге – що вона їх не любила – тих хлопцiв та дiвчат – i… боялася; третє – не мала в чому й пiти, бо всi смiялися з того дрантя, що в йому водила її мачуха. Нi, вона не дiвувала! I хоча деякi парубки таки задивлялися на її стан високий, рiвний, на її очi темнi, на коси чорнi, на брови, але ж тiльки задивлялися, а далi йти не зважувались, бо до цiєї каторжної не можна й приступитися – така зла, зараз стусанами нагодує. А сама вона про це не думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала їй бровенята, та не дала долi, – вона цього не знала i не дбала про це, бо про це дiвчата думають i дбають тодi, як парубки їм згадуються, а їй ще нiякi парубки не згадувалися…

I так вона жила собi вiдлюдьком з своєю журбою, з своєю мукою, а iнодi – i останнiми часами дуже часто – iз бажанням помститися…

II

Одного разу мачуха послала її до тiтки Одарки глечика попрохати. У Одарки вечорницi. Увiйшла Докiя в хату,– аж там шахтарi. Усi в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пiстонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усi веселi, один на гармонiю грає, а тi пiснi шахтарської спiвають:

 
Позавидував мужик,
Що шахтьору добре жить:
Шахтьор пашеньки не пашеть,
Коси в руки не берьоть!
 

На столi горiлка, ласощi дiвчатам. Це ж сьогоднi на шахтi грошi заробленi давано: рублiв по двадцять, по двадцять п'ять за мiсяць шахтарi взяли та всi отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонiю грає! Та й сам гарний – одежа аж вилискується, а пояс так i сяє весь од блищикiв та вiд гудзикiв. А з лиця? Брови такi!… Не встигла ще Докiя й добривечiр сказати, вже вiн угледiв її та й крикнув:

– А ось i дiвка йде нова!

Та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його добре пхнула – аж поточився, – а сама навтiки. Всi як зарегочуться, а вiн за нею з хати та й пiймав у дворi:

– А стiй, дiвчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти?

Та поставив її проти мiсяця – мiсяць ясно свiтив, – та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнiвна вона була на його, а то вже гнiву нема, сором тiльки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тiкати знову. А вiн кричить:

– Постiй, дiвчино, пiдожди! От же, їй-бо, ти гарна!

Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:

– Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик? Де глечик?… Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.

Полягали спати – не засне вона. Усе мiсяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться… А вiн нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!… А вiн же сказав, що гарна… Невже?… От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!… Як його звуть? Вiн не з Ковалiвки – мабуть, оврамiвський… Та чого вiн на неї так дивився? I спала й не спала вона… Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а дiла не робить. Та дарма! У суботу ввечерi вже вона бiля вiкна в Одарки й дивиться, чи там вiн. Нема! I в другу суботу, i в третю – все його нема, i не йде вiн їй з думки. Коли в недiлю смерком iде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:

– А здорова, дiвчино! Чия ти? Глянула – вiн! Так на їй i затрусилось усе. Стоїть – з мiсця не рушить.

А вiн пiдiйшов та:

– Те-те-те! Та се та, що я при мiсяцi дивився! Чого ж ти тодi втекла?

Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що,– хотiла бiгти. А вiн не пустив. Обняв та як пригорнув… Нiчого вона вже потiм не знала, нiчого не чула, нi того вечора, нi другого дня,– нiчого! Тiльки чула, як їй на губах його поцiлунки горiли.

Що далi було? Те, що вона покохала, її серце нарештi знайшло кого любити i вiддалось… Нi про вiщо вона не думала тодi: нехай б'ють i лають – байдуже! Їй не болить пiсля цiлування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!…

Прийшла весна весела, верба зазеленiла, соловейко затьохкав, вишнi цвiтом укрилися. У садок вона вийде, – серце з грудей вирватися хоче. Небо синiє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, бiжать, степи, лiси зеленiють, садок увесь пахощами обнiмає, – ох i красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой i свiте мiй милий, свiте веселий та красний, як же на тобi гарно жити, вiрно любити!…

Заспiває вона – сама пiсня з грудей рветься; серце розцвiтає, душа вгору лине. А зустрiнеться з ним пiд вербою зеленою, пiд вишнею запашною, рясно квiтом укритою, зустрiнеться – нiч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, i любила ж вона! Так любила, що всю душу вiддала i назад не думала брати. Вiзьми мене, милий мiй, коханий! Мене ще нiхто не любив, – вiзьми мене, бо вся я твоя! Ночi тихiї, зiрки небеснiї! Тiльки ви чули й бачили. Свiте мiй ясний, свiте мiй красний!

Минула весна, лiто минає… Чи не мина з ними й щастя?

III

Нi, ще не минуло…

Садком зеленим з повiтки Докiя Семена випроводжає. Дiйшли до перелазу. Ще б далi дiвчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:

– Семеночку, соколе мiй! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?

Осмiхнувся Семен:

– От дурна! Тобi тiльки поцiлунки на думцi. Не все ж цiлуваться, не довiку ж обнiматься!

– Не довiку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Тiльки й вiку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене – загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мiй, сонце моє, щастя моє!…

Та й упилась устами йому в уста… I не одiрвалась би, мабуть, якби сам вiн не одiрвавсь:

– Прощавай!

Перестрибнув через тин та й пiшов улицею… Пiшов та знов не прийшов… I тиждень, i два минуло, а його нема. I осiнь прийшла, а його все нема. Вона не хотiла йняти вiри тому, щоб вiн її кинув. А вже з неї всi дiвчата смiялися… Вона ждала i – дiждалася…

Стрiла таки вона його, стрiла вдень серед вулицi. Кинулася вона до нього – забула, де й коли це.

– Семеночку, голубчику!

А вiн:

– Тю! Чи ти не здурiла!

Та й пiшов… Краще б вiн її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась – двоє дiвчат з неї смiються.

– Утiк? – кажуть.– Вiн уже давно до Прiськи ходе…

Невже правда? Нi, не вiрю! Сама пiду, впевнюся! I пiшла туди, на вечорницi. Вiн там, i Прiська там. I не дивиться вiн. Вона до нього, а вiн вiд неї, – аж усi помiтили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тiльки як виходили, почула,– каже вiн:

– I чого вона, каторжна, так до мене в'язне?

Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, i йому вона каторжна стала. Усiм вона каторжна, усiм на свiтi. Усi її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!… I вiн зрадив. I вiн такий, як усi. О, проклятi! розiрвала б усiх, задушила б, спалила б i його, i ту Прiську, i тих парубкiв та дiвчат, що з неї смiялися, глузували, знущалися! От якби було чим – вона зараз би пiдпалила цю хату…

Голова її горiла, думки плутались, груди пекло… Якби чим запалити? Чи нема в неї в карманi сiрникiв? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сiрника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи пiч. Вивернула карман, витрусила – нема. Вона швидко пiшла з двору, пробiгла вулицею добiгла до своєї хати. У вiкнах не свiтиться, – вже полягали. Сiни незасуненi, хата теж. Вона ввiйшла в хату.

– Хто там? – спитався спросоння батько.

– Я! – сказала Докiя i зараз же знайшла на коминi сiрники та й побiгла з хати.

– Куди ти? – гукнув батько.

Вона не вiдмовила, вибiгла з двору, знову пробiгла вулицею, але не пiшла в двiр, де вечорницi, а перелiзла на город i зайшла ззаду, щоб нiхто не бачив. Велика повiтка була прироблена до хати. Докiя зупинилася пiд нею. Вона чиркнула один сiрник. Вiн зайнявся i зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь i запалила другий. Вiн горiв. Докiя почала пiдпалювати їм солому у стрiсi. Але солома була мокра, i сiрник знову погас. Те саме було з третiм i з четвертим. "Нi, треба знайти сухої соломи. Тут єсть – тут, може, як тепло було, вiн, проклятий, з Прiською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!"

Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку пiд очеретяною стiнкою i запалила. Солома затлiлась i почала горiти нарештi. "Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Вiд повiтки вогонь на хату. I всi вони згорять".

I Докiї згадалася пожежа, що вона бачила,– ух, страшно! Так i тут буде. Але там нiхто не згорiв, а тут усi згорять… I Санька згорить? Санька – маленька дiвчинка, дочка досвiтчаної матерi. Докiя за останнiй час дуже влюбила гарне дiвчатко, i дiвчинка любила її. Але ж i вона згорить… Така гарна, ласкава. I Докiї в'явилося все: як хата горiтиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докiєчко! витягни мене!" Господи! За вiщо ж? За вiщо вона спалить її? Це ж грiх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?

А солома шипiла, шкварчала i починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повiтка займеться. Та боже мiй!… Та нащо ж це вона?… Треба гасить, гасить мерщiй, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотiла затоптати його ногами. Але вiн горiв. А їй уже вчувалося, як Санька кричить: "Докiйко, рятуй!…" Все закрутилось їй у головi. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона вiдразу зiрвалася з мiсця i впала на полум'я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, пiдгортала пiд себе i силкувалася гасити. Але вже вся одежа горiла на нiй. Тодi, не знаючи, що робити, вона скрикнула:

– Рятуйте, хто в бога вiрує! Рятуйте! – i бiльше нiчого вже не пам'ятала…

Очутилась вона дома. Нi, не очутилась, а вперше розплющила очi. Де вона i що з нею,– того вона не розумiла. Її обрятували парубки та дiвчата, вибiгши на її крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: її ще дужче пекла гарячка… Страшно вона мучилась. Усi її розпаленi думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, i вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми пiл, де лежала, кричала:

– Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!…

***

Перед смертю вона очутилась зовсiм. Вона зрозумiла, що вмирає. Бiля неї стояв батько. Мачухи в хатi не було. I бiльше не було нiкого. Вона пiзнала батька, але нiчого не сказала. Промовила тiльки:

– За що? Господи, боже мiй! За що? – пiдвелася i, скрикнувши, впала знову на подушку. За кiлька хвилин вона була мертва.

Її поховано, i нiхто не пожалiв її. Вона всiм осталась каторжною. Санька тiльки плакала. I нiхто й не думав одмовити собi на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стiльки муки, горя та слiз додають людям люди, коли й так життя таке коротке i таке сумне?…

1888.XII.31.

У с.Олексiївцi в Катеринославщинi