Текст книги "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Автор книги: Анна Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Ні, люба, – відповіла я. (І подумки докинула: «Йому теж не заздрю»). – А він тобі подобається, Анабелло?

– Чи подобається він мені! так, не сумнівайся, – закохана по самі вуха!

– Ну, сподіваюся, ти будеш йому хорошою дружиною.

– Дякую, моя люба! А на що ти ще сподіваєшся?

– Я сподіваюсь, що ви будете кохати одне одного і обоє будете щасливими.

– Спасибі; а я маю надію, що ти станеш дуже хорошою дружиною для містера Гантингтона! – вклонившись, мовила вона і вийшла з кімнати.

– О міс! як ви могли їй таке сказати! – вигукнула Рейчел.

– Що сказати? – запитала я.

– Ну, що ви сподіваєтесь, що вона буде йому хорошою дружиною. Я ніколи такого не чула!

– Бо я таки на це сподіваюся чи радше бажаю цього, адже вона майже безнадійна.

– А я, – сказала Рейчел, – сподіваюся, що з нього буде хороші«ший чоловік для неї. Слуги розповідають про нього дивні речі. Казали, що…

– Я знаю, Рейчел. Я все про нього чула; але він зараз вже виправився. І це не їхня справа – розповідати різні байки про своїх хазяїв.

– Ні, мем, але вони ще дещо розповідали про містера Гантингтона.

– Я їх не слухатиму, Рейчел; вони брешуть.

– Так, мем, – тихо мовила вона, укладаючи мої коси…

– Ти їм віриш, Рейчел? – запитала я після короткої паузи.

– Ні, міс, не всьому. Знаєте, коли збирається багато слуг, то вони полюбляють розводитись про своїх панів, і дехто вдає, ніби знає більше, ніж воно є насправді, робить натяки і таке інше, аби лише здивувати усіх. Але я думаю, що на вашому місці, міс Гелено, я не лізла б у воду, не знаючи броду. Мені здається, що молода леді не може бути аж надто обачною у питанні свого заміжжя.

– Звичайно, не може, – сказала я, – але поспішай, добре? Я хочу бути одягненою.

Я хотіла здихатися цієї доброї жінки, бо була у такому меланхолійному настрої, що насилу стримувала сльози. Це було не через лорда Лоубаре, не через Анабеллу – причиною сліз був Артур Гантингтон.

13-е число. – Вони поїхали, і він поїхав. Ми маємо розлучитися більш як на два місяці! довгий, дуже довгий період часу, який треба прожити і при цьому не бачити його. Але він обіцяв часто писати, а я пообіцяла писати йому ще частіше, бо він влаштовуватиме свої справи, а мені не залишалося робити нічого кращого. Гаразд, я думаю, що завжди матиму багато що сказати. Але це буде тоді, коли ми будемо разом і зможемо обмінюватись своїми думками без холодних посередників у вигляді ручки, чорнила і паперу!

22-е число. – Я вже отримала кілька листів від Артура. Вони короткі, але надзвичайно милі, повні палкої прихильності та грайливого жвавого гумору; але в цьому недосконалому світі завжди є «але», і мені хотілося б, аби він хоч інколи був серйозним. Я не можу змусити його писати або говорити по-справжньому, повністю серйозно. Я не дуже заперечую проти цього зараз, але якщо так буде завжди, то що мені робити із серйозною частиною себе?

Розділ XXIII

18-е лютого, 1822. – Сьогодні зранку Артур осідлав свого гунтера[11]11
  Верховий кінь, натренований для полювання.


[Закрыть] і вирушив потішити своїх гончаків. Його не буде вдома цілий день, тож я розважатиму себе своїм занедбаним щоденником, якщо я можу так назвати такий безладний твір. Пройшло вже чотири місяці відтоді, як я розгортала його востаннє.

Я вже заміжня і називаюся місіс Гантингтон, господаркою маєтку Грасдейл. Я вже маю восьмитижневий досвід сімейного життя. А чи шкодую я, що вийшла заміж? Ні, хоча в глибині душі маю визнати, що Артур – не той, за кого я його спочатку приймала, тож якби на початку нашого знайомства знала його так добре, як зараз, то, певне, ніколи б його не покохала, а якби й покохала, то, боюся, не вийшла б за нього заміж. Звичайно, я могла краще пізнати його, бо всі були готові охоче розповісти про ньо-о, та й він сам не був безнадійним лицеміром, але я була сліпою; зараз, замість того, аби шкодувати, що не розпізнала повністю його характер, я радію, бо це вберегло мене від важкої боротьби з власною совістю і значної кількості проблем, що з цим пов’язані; врешті тепер моїм обов’язком є просто любити його і залишатися йому вірною, що і збігається з моїми нахилами.

Він аж надто ніжний зі мною. Я обійшлася б меншою кількістю ласки і більше хотіла б раціональності. Мені хотілося б бути менше улюбленицею, а більше другом, якби я могла вибирати; але я не скаржитимуся на це, тільки боюся, що його любов утрачає свою глибину там, де він починає перебирати із запалом. Вона ніби вогнище з хмизу, яскраве та гаряче, та як догоряє, то залишається тільки попіл. Ну, та я вирішила, що такого не буде, – я підтримуватиму цей вогонь. От тільки мушу визнати, що Артур – егоїст, проте це завдає мені меншого болю, ніж можна було б очікувати, бо я так люблю його, що можу легко вибачити йому те,що він сам любить себе: йому подобається, щоб йому догоджали, а для мене догоджати йому є втіхою, тож якщо я й шкодую про цю його тенденцію, то заради нього ж самого, а не через себе.

Вперше свій егоїзм він виявив під час нашої весільної подорожі. Він хотів одбути її абияк, бо всі континентальні пейзажі йому були вже знайомі, і багато з них уже втратили інтерес в його очах. Упродовж нетривалої мандрівки Францією та Італією я майже нічого не побачила, не ознайомилася ні з людьми, ні зі звичаями, тож голова моя була переповнена строкатою мішаниною об’єктів і пейзажів, до того ж усе воно було затьмарене усвідомленням, що Артур не розділив зі мною моїх емоцій, а навіть гнівався на мій інтерес, бо це означало, що я шукаю втіху не в чоловікові, а в сторонніх речах.

Ми насилу побачили Париж, а в Римі чоловік не дав мені побачити й десятої частини того, що мені хотілося б. Артур казав, що хоче хутчій одвезти мене додому, аби я стала нарешті господинею маєтку Грасдейл, причому він хотів, щоб я залишалась такою ж прямодушною, наївною і пікантною, якою була до цього; тим-то не хотілося йому з’являтися зі мною у світському товаристві, надто ж у Парижі й Римі, мало того, у нього вистачило совісті сказати мені, що там є жінки, що повидирали б йому очі, якби випадково зустріли його зі мною.

Звичайно, мене стурбувало все це, та непокоїло мене розчарування в Артурові та ще необхідність вигадувати виправдання для своїх друзів, чому я так мало побачила гарних місцин у Європі. Проте коли ми дісталися додому, то я була такою щасливою, а він був таким добрим до мене, що я від усього серця пробачила йому все і вже почала була вважати свою долю дуже щасливою, а свого чоловіка аж надто хорошим для мене, аж другої неділі після нашого прибуття він приголомшив і жахнув мене ще одним прикладом своєї нерозумної надмірної вимогливості. Ми повертались пішки додому з ранкової служби, бо це було ясного морозного дня, і, оскільки ми живемо біля церкви, я попросила не використовувати екіпаж.

– Гелено, – мовив він із незвичною серйозністю, – я не зовсім задоволений тобою.

Я висловила бажання дізнатися, що ж я зробила неправильно.

– А ти пообіцяєш виправитись, якщо я тобі скажу?

– Так, якщо це в моїх силах.

– От саме про це я й кажу! Річ у тому, що ти не любиш мене усім своїм серцем.

– Я не розумію тебе, Артуре: благаю, скажи мені, що я зробила або сказала неправильно.

– Справа не в тому, що ти зробила або сказала; справа в тому, що ти надто вже набожна. Почну з того, що мені подобається, коли жінка набожна, і я вважаю благочестя однією із твоїх найбільших переваг, та воно може далеко зайти. На мою думку, релігія не повинна заступати жінці відданість її чоловікові. Вона повинна бути достатньо набожною, аби очистити свою душу, та не настільки, щоб звільнити серце від усього земного і стати понад усіма людськими почуттями.

– А я що, перебуваю понад усіма людськими почуттями?

– Ні, голубко, та протягом цих двох годин я весь час думав про тебе і хотів упіймати твій погляд, а тебе так поглинула набожність, що у тебе для мене не знайшлося навіть погляду! Цього достатньо, аби ревнувати тебе до Творця, а це гріх, тож заради спасіння моєї душі не буди в мені таких пристрастей.

– Я віддам усе своє серце і душу Творцеві, якщо зможу, – відповіла я, – а тобі віддам те, що Він дозволить. Хто ви такий, сер, що прирівнюєте себе до Бога і насмілюєтеся сперечатися з Ним за володіння моїм серцем?! Йому я завдячую всім, що маю, і вами завдячую теж – якщо вас взагалі можна вважати благословенням, у чому я вже сумніваюся.

– Не будь такою суворою зі мною, Гелено! І не щипай так мою руку: твої пальці проникають до самої кістки.

– Артуре, – провадила я, – ти і наполовину не кохаєш мене так, як я кохаю тебе; та навіть якби ти ще менше кохав мене, ніж зараз, то я не скаржилася б, аби лиш ти більше любив Творця. Я раділа б, якби побачила тебе настільки заглибленим у молитву, що ти й про мене забув би, – чим більше ти любив би Господа, тим глибшою, і чистішою, і щирішою була б твоя любов до мене. На це він лише зареготався і поцілував мені руку, назвавши мене милою ентузіасткою. Потім зняв капелюха й додав:

– Поглянь сюди, Гелено, – що може чоловік робити з такою головою, як ця?

Голова виглядала цілком нормальною, та коли він поклав мою руку собі на маківку, то вона потонула в чуприні.

– Бачиш, я не творений для святості, – сказав він, сміючись. – Якщо Бог хотів, щоб я був набожним, то чому Він не дав мені путящої голови?

– Ти як отой слуга, – відповіла я, – який не примножив свій талант, виправдовуючись тим, що його хазяїн «тверда людина, ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав».[12]12
  Євангеліє від Матвія, 25:24.


[Закрыть] З того, кому менше дано, менше і спитають, але зусилля вимагаються від нас усіх. В тебе є віра, і надія, і совість, і розсудливість, – все, що необхідне для християнина. Треба тільки користатися всім цим, бо кожна схильність, як добра, так і погана, зміцнюється від ужитку, тож якщо ти захочеш використовувати свої погані нахили і занедбаєш гарні таланти, то сам будеш винен у цьому. Може, ти ніколи не станеш набожною людиною, та все ж таки повинен бути добрим християнином.

– Ти говориш, мов оракул, Гелено, і всі твої слова, безперечно, справедливі; та ось тобі приклад: я голодний і бачу перед собою добрий обід, а мені кажуть, що як я утримаюся від нього сьогодні, то завтра мені влаштують розкішний бенкет із усіляких ласощів і делікатесів. Отже, по-перше, я не бажаю чекати до завтра, коли вже маю перед собою те, чим можу погамувати свій голод; по-друге, реальний обід дня мені більше до смаку, ніж обіцяні ласощі; по-третє, я не бачу завтрашнього бенкету і хто зна, чи не радять мені не їсти сьогоднішнього обіду, аби він дістався комусь іншому? По-четверте, цей стіл має бути накритий для когось, тож, як каже Соломон: «Бо хто буде їсти, і хто споживати спроможе без Нього?»[13]13
  Книга Еклезіястова, 2:24–25.


[Закрыть] Отож я сяду за стіл і напхаю собі черево, бо хто знає, чи зможу я це зробити завтра!

– А від тебе й не вимагають утримуватися від сьогоднішнього обіду: радять лише не переїдати, а то завтра не зможеш тішитися вишуканими стравами на бенкеті. Якщо ж ти будеш поводитися, мов тварина, себто переїдатимеш, перебиратимеш міру в питві, аж смачна їжа стане для тебе отрутою, то хто тобі винен буде, якщо ти вже не зможеш нічого їсти і заздро дивитимешся на людей, що втішаються вишуканими стравами, яких ти не в змозі навіть скуштувати?

– Цілком справедливо, моя свята заступнице; але знову ж таки наш друг Соломон каже: «Нема ліпшого земній людині над те, щоб їсти та пити».

– І тут же, – відповіла я, – він каже: «Тішся, юначе, своїм молодецтвом, а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх! Але знай, що за все це впровадить тебе Бог до суду».[14]14
  Книга Еклезіястова, 11:9.


[Закрыть]

– Добре, Гелено, я певен, що ці кілька тижнів гарно поводився. Що ти побачила в мені поганого і що я повинен робити?

– Нічого іншого, крім того, що ти вже робиш, Артуре: з твоїми вчинками поки що все гаразд; але я воліла б, аби твої думки змінились; добре було б, якби ти не піддавався спокусам і не називав зло добром, а добро злом; хотілось би, щоб ти думав глибше, і дивився далі, і мав цілі вищі, ніж ті, що в тебе зараз.

Розділ XXIV

25-е березня. – Артур почав стомлюватися – не від мене, а від свого тихого й ледачого життя. Воно й не дивно, бо у нього небагато розваг: він ніколи нічого не читає, крім газет і спортивних журналів, а як побачить, що я читаю, то не заспокоїться, поки я не облишу книжку. За гожої днини він уміє непогано збувати час, але у дощові дні, яких у нашім краю буває чимало, страшенно нудьгує. Я роблю все, аби розважати його, та мої розмови його не цікавлять, а він полюбляє теревенити про речі, які не можуть зацікавити чи навіть дратують мене. Він страх як полюбляє сидіти біля мене в фотелі й розповідати про свої колишні любовні інтриги, які завжди полягають у тому, що він занапастив якусь довірливу дівчину або морочив голову якомусь чоловікові, котрий ні про що не здогадувався; а як я обурююся чи жахаюся, то він гадає, що то ревнощі, й регочеться. Спочатку я спалахувала гнівом або починала плакати, та помітивши, що його захват лише посилюється від цього, почала стримувати свої почуття і слухати його зізнання зі спокійним презирством; але він все одно читає на моєму обличчі внутрішню боротьбу і помилково приймає гіркоту з приводу його підлості за напади ревнощів, а як уже натішиться чи злякається, що моє невдоволення стане дуже небезпечним для його комфорту, то намагається цілувати і заспокоювати мене, щоб я знову почала всміхатися, – і ті його пестощі такі відразливі, що й сказати несила! Це подвійний егоїзм – і до мене, і до тих його жертв. Часом мене огортає страх і я питаю себе: «Що ти накоїла, Гелено?» Та я відганяю непрохані думки, бо не маю права скаржитися, навіть якби він був удесятеро гіршим. І я не скаржуся. Я кохаю його і кохатиму далі; я не шкодую, що пов’язала свою долю з його.

4-е квітня. – Ми таки посварилися. Сталося ось що: Артур розповів мені історію своєї інтриги з леді Ф., і раніше я цьому не повірила б. Проте з утіхою з’ясувала, що провина леді була більшою, ніж його, бо він тоді був дуже молодий і вона перша почала залицятися до нього, – звичайно, якщо розповідь його була правдивою. Я ненавиділа її за це, бо все виглядало так, ніби вона сприяла його зіпсованості, тож коли він почав говорити про неї, то попросила не згадувати її, бо саме її ім’я викликало у мене відразу.

– Не тому, що ти її кохав, Артуре, а через те, що вона завдала тобі шкоди і зраджувала свого чоловіка, та й загалом була непорядною жінкою, про яку сором і згадувати.

Але він захищав її, зауваживши, що в її чоловіка був старечий маразм і його неможливо було любити.

– Тоді чому ж вона вийшла за нього? – запитала я.

– Заради його маєтку.

– Тоді це було злочином, а її урочиста обіцянка любити і шанувати його – ще одним злочином, який лише посилив попередній.

– Ти надто сувора до бідолашної жінки, – засміявся він. – Та зараз вона мене не обходить – нікого з них не кохав я так, як кохаю тебе, тож не треба боятися, що я тебе покину.

– Якби ти розповів мені все це раніше, Артуре, то я ніколи не дала б тобі своєї згоди.

– Не дала б?

– Можеш навіть не сумніватися! Він недовірливо засміявся.

– Хотілося б переконати тебе в цьому! – вигукнула я, підхопившись зі свого місця, і вперше в житті (сподіваюся, й востаннє) пошкодувала, що вийшла за нього.

– Гелено, – мовив він, – якби я тобі повірив, то дуже розгнівався б! Дяка Богові, я не вірю. І хоча ти зблідла й очі твої палають, мов у тигриці, та я знаю тебе краще, ніж ти сама себе знаєш.

Не сказавши й слова, я вийшла з кімнати і зачинилася у своїх покоях. За півгодини він підійшов до дверей і посмикав за клямку, а потім постукав.

– Ти не впустиш мене, Гелено? – запитав він.

– Ні, ти розгнівав мене! – відповіла я. – Ні бачити, ні чути тебе не хочу.

Він помовчав хвилинку, ніби був ошелешений або не знав, як реагувати на ті слова, а потім обернувся і пішов. Це сталося за годину по обіді. Я знала, що йому буде дуже сумно сидіти самому цілий вечір, і це трохи погамувало моє обурення. Я вирішила показати йому, що можу жити й без нього, тож сіла і написала довгого листа своїй тітці, звичайно, не згадавши й словом про цю сварку. Незабаром після того, як вибило десяту, я почула, що він знову піднявся сходами, але поминув мої двері і попрямував до своєї спальні.

Я з нетерпінням чекала, як він зустріне мене вранці, і нітрохи не розчарувалася, побачивши, що він вийшов до сніданку з недбалою посмішкою.

– Ти ще лютуєш, Гелено? – запитав він.

Я холодно повернулась обличчям до столу і почала наливати каву, зауваживши, що він трохи запізнився.

Він тихо свиснув і повільно відійшов до вікна, де постояв кілька хвилин, розглядаючи приємний пейзаж із похмурих сірих хмар, дощу, що лив як із відра, мокрої галявини й голих дерев, з яких капала вода, і бурмотів при цьому прокльони на адресу погоди, а потім сів до столу. Наллявши кави, він пробурчав, що вона вже холодна.

– То не треба було так затримуватися, – зауважила я.

Він промовчав, і сніданок закінчився у повній тиші. Для нас обох було полегшенням, коли принесли поштову сумку. Там була газета і один чи два листи для нього, а також пара листів для мене, які він без усяких коментарів жбурнув через стіл. Один лист був від мого брата, інший від Мілісент Гаргрейв, яка зараз перебувала в Лондоні зі своєю матір’ю. Його листи, гадаю, були діловими і, вочевидь, не дуже припали йому до смаку, бо він зіжмакав їх і, вилаявшись, запхав собі до кишені. Газету він поклав перед собою і вдав, ніби читає. Читання і написання відповідей на листи, що надійшли мені, разом із наглядом за домашніми справами забрали в мене весь ранок; після ленчу я малювала, а від обіду й аж до ночі читала. Тим часом бідолашний Артур марно шукав собі якесь діло. Він хотів виглядати таким же зайнятим і незворушним, як я. Якби дозволяла погода, то він, звичайно, звелів би засідлати коня і відразу після сніданку поїхав би, куди очі дивляться: певне, намагався б відплатити мені залицяннями до якої-небудь пані чи панночки, та оскільки такої змоги не було, то його стражданням і справді варто було поспівчувати. Покінчивши з газетою і надряпавши короткі відповіді на ще коротші листи, він змарнував ранок і пообідню пору, блукаючи з кімнати до кімнату, розглядаючи з вікна хмари та проклинаючи дощ, – він то розчісував шерсть своїм псам, то проганяв їх геть, то брався до книжки, якої ніяк не міг учитати, і часто зупиняв погляд на моєму обличчі, марно сподіваючись розгледіти на ньому хоч якісь сліди сліз або ознаки сповненої каяття муки. Але мені вдалося зберігати незворушний, хоча й похмурий спокій протягом цілого дня. Насправді я й не гнівалась: я весь цей час йому співчувала і прагнула примирення; але вирішила, що перші кроки мали бути з його боку, або, принаймні, щоб він спершу проявив якісь ознаки каяття, бо якщо я почну перша, то це лише заохотить його самовдоволення, збільшить його зарозумілість і зведе нанівець той урок, який я хотіла йому дати.

Після обіду він довго перебував у їдальні і, боюся, перебрав із вином, але не настільки, щоб у нього розв’язався язик, бо заставши мене за читанням книги, просто пробурмотів якесь прокляття і, грюкнувши дверима, пішов і вклався на дивані, щоб поспати. Але його улюблений кокер-спанієль Деш, який лежав у мене в ногах, наважився стрибнути на нього і почав облизувати йому обличчя. Він стусонув його кулаком, і бідолашний собака, заскавчавши, утік до мене. Прокинувшись за півгодини, він погукав пса до себе, але Деш тільки помахав кінчиком хвоста. Він знову покликав його, та Деш лише пригорнувся до мене і лизнув мою руку, ніби благаючи про захист. Розлючений хазяїн ухопив важку книжку і пожбурив нею в пса. Бідний собака завищав і побіг до дверей. Я випустила його, а потім спокійно підняла книжку.

– Давай сюди цю книгу! – не дуже ввічливо сказав Артур. І коли я подала її: – Навіщо ти випустила собаку?

– А навіщо ти жбурнув на нього книжкою? Чи, може, вона призначалась для мене?

– Та ні… Але, бачу, й тобі перепало! – мовив він, дивлячись на мою подряпану руку, в яку влучила книжка.

Я повернулась до читання, і він постарався зайнятись тим же, та, позіхнувши кілька разів, назвав свою книгу «триклятою нісенітницею» і кинув її на стіл. Потім замовк хвилин, мабуть, на десять, пильно дивлячись на мене. Нарешті його терпіння урвалося.

– Що то за книга, Гелено? – поспитався він. Я сказала йому.

– Вона цікава?

– Так, дуже, – відказала я.

І знову вдала, ніби читаю, бо дивилася в книжку, та думала про те, що Артур зараз заговорить знову і треба буде щось йому відповідати. Але він не сказав і слова, поки я не почала готувати чай, та й тоді сказав, що чаю не питиме. Сидів собі на дивані й то заплющував, то розплющував очі, а то поглядав на свого годинника і на мене, поки не настав час лягати спати, і тоді я підвелась, узяла свічку й пішла.

– Гелено! – вигукнув він. Я обернулась і зупинилася, чекаючи його наказів.

– Що ти хотів, Артуре? – нарешті мовила я.

– Нічого, – відповів він. – Іди собі!

Я пішла, але почувши, як він пробурмотів щось, поки я зачиняла двері, знову обернулася – мені здалося, ніби він сказав «проклята хвойда».

– Ти щось сказав, Артуре? – запитала я.

– Ні, – пролунало у відповідь, і я зачинила двері й пішла. Я більше не бачила його аж до наступного ранку за сніданком, коли він спустився на цілу годину пізніше, ніж звичайно.

– Ти дуже пізно, – сказала я.

– Не треба було мене чекати! – буркнув він і знову пройшов до вікна. Погода була точнісінько така ж, як і вчора.

– Ох, цей бісовий дощ! – пробубонів він. Та за хвилину чи дві йому, здається, сяйнула блискуча ідея, бо він раптом вигукнув: «Але я знаю, що робитиму!», а потім обернувся і зайняв своє місце за столом. Принесли поштову торбину, і він відімкнув її.

– Там є що-небудь для мене? – запитала я.

– Ні.

Він розгорнув газету і почав читати.

– Ти б узяв свою каву, – запропонувала я, – а то вона знову буде холодною.

– Ти можеш іти, – сказав він, – якщо вже скінчила; ти мені не потрібна.

Я підвелась і пішла до іншої кімнати, щиро бажаючи, щоб наші муки вже скінчилися. Незабаром я почула, як він подзвонив і віддав кілька наказів стосовно свого гардеробу, і це прозвучало так, ніби він планував далеку подорож. Потім він послав по кучера, і я почула щось про екіпаж і коней, і Лондон, і сьому годину наступного ранку, що злякало і не на жарт стурбувало мене.

«Хоч що б там було, я не повинна відпускати його до Лондона, – подумала я собі. – Він накоїть там лиха, і я буду причиною цього. Але цікаво було б знати, як я можу змусити його змінити свої плани? Ну добре, я трохи почекаю, і подивлюся, чи не обмовиться він про це».

Я чекала з великим нетерпінням, та нічого не почула від нього з цього приводу. Він свистів своїм собакам і розмовляв із ними, тинявся з кімнати в кімнату, майже так само, як і за день до цього. Нарешті я почала думати, що сама повинна зачепити цю тему, коли Джон мимоволі полегшив мені задачу, бо прийшов і сказав:

– Пане, Ричард каже, що один із коней страшенно застудився, і просить їхати не завтра, а післязавтра, бо треба лікувати коня…

– До біса його нахабство! – вигукнув Артур.

– Будь ласка, сер, він каже, що це було б дуже добре, якби ви змогли, – наполягав Джон, – бо він сподівається, що погода незабаром зміниться, і вважає, що не годиться, аби кінь із такою сильною застудою…

– До біса того коня! Гаразд, скажи йому, що я подумаю! – додав він, поміркувавши якусь хвилю. Він кинув швидкий допитливий погляд на мене, коли слуга пішов, очікуючи, що я здивуюся або стривожуся, та я вдавала стоїчну байдужість. Його обличчя витягнулось, коли він зустрівся із моїм серйозним пильним поглядом; потім він одвернувся із очевидним розчаруванням, підійшов до коминка і зажурено сперся на нього плечем.

– Куди ти хочеш їхати, Артуре? – запитала я.

– До Лондона, – похмуро відповів він.

– Навіщо? – поцікавилась я.

– Бо тут я не можу бути щасливим.

– Чому?

– Бо моя дружина не кохає мене.

– Вона кохала б тебе усім своїм серцем, якби ти цього заслуговував.

– Що я маю зробити, аби заслужити на це?

Він говорив щиро, і я кілька секунд помовчала, щоб опанувати свій голос, а потім заговорила.

– Якщо вона дарує тобі своє серце, – мовила я, – то ти повинен гарно поводитися з нею, а не сміятись їй в обличчя, знаючи, що їй нікуди подітися.

Тепер він обернувся і стояв лицем до мене, а спиною до вогню.

– Ну, припини, Гелено! – сказав він. – Коли ти вже станеш розумницею?

Це прозвучало занадто самовпевнено, та й посмішка його мені не сподобалась. Тому я не знала, що відповідати. Може, він почув, як голос мій затнувся, а, може, ще й побачив, як я втерла сльозу.

– Ти збираєшся пробачати мені, Гелено? – знову озвався він.

– А ти каєшся? – запитала я.

– Убитий горем! – відповів він зі скорботним виразом на обличчі, та водночас і з веселою посмішкою, яка ховалась у його очах і в кутиках уст; але це не могло відштовхнути мене, і я кинулася до нього. Він палко обійняв мене, і хоч я розплакалася, та, гадаю, ніколи в житті не була такою щасливою, як тієї хвилини.

– То ти не поїдеш до Лондона, Артуре? – запитала я, коли стихла перша буря сліз і поцілунків.

– Ні, кохана, – якщо тільки ти не поїдеш зі мною.

– Із задоволенням, – відповіла я, – якщо перенесеш поїздку на наступний тиждень.

Він охоче погодився, але не планував довго там бути, тому що не хотів, аби я втратила свою сільську свіжість і безпосередність від спілкування зі світськими леді. Мені це здалося дурістю; але я не бажала з ним зараз сперечатись: лише сказала, що я була дуже домашньою, як він і сам добре знав, і не мала ані найменшого бажання спілкуватися зі світом.

Тож ми маємо вирушати до Лондона в понеділок, післязавтра. Минуло вже чотири дні після закінчення нашої сварки, і я певна, що вона була на користь нам обом: вона зробила мене набагато кращою, а також змусила й Артура краще ставитися до мене. Відтоді він жодного разу не спробував дратувати мене навіть найвіддаленішою згадкою про леді Ф. чи якимись іншими спогадами зі свого колишнього життя. Як хочеться мені забути про них! Та принаймні я змусила його втямити, що вони не годяться для жартів із дружиною. Колись, можливо, він більше зрозуміє. Всупереч тітчиним передчуттям і моїм власним невисловленим побоюванням я вірю, що ми ще будемо щасливі.