Текст книги "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Автор книги: Анна Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– І яким ніжним та вірним буде він із нею, – сказала я.

– Можливо, бо в цьому віці надія породжує дикі й дивні ілюзії.

– То ви називаєте це дикою екстравагантною ілюзією?

– Серце підказує мені, що ні. Колись і я міг так думати, але зараз я кажу: дайте мені дівчину, яку кохаю, і я присягнусь у вічній вірності їй і лише їй – в юності та старості, в житті та смерті, якщо вже старість і смерть таки мають прийти.

Він сказав це так серйозно, що моє серце забилося від захвату; але вже за хвилину він змінив тон і зі значущою посмішкою запитав, чи не маю я «якихось іще портретів».

– Ні, – відповіла я, зашарівшись від збентеження та гніву.

Але моя тека з малюнками лежала на столі, тож він узяв її і почав порпатися в малюнках.

– Містере Гантингтон, то мої незакінчені ескізи, – вигукнула я, – і я ніколи нікому не дозволяю на них дивитися!

І хотіла була видерти її в нього, та він не випускав її з рук, запевняючи, що йому «над усе подобались незакінчені ескізи».

– Але я не даю їх… я справді не можу дати вам цю теку!

– Тоді дайте мені те, що всередині, – сказав він, і коли я таки видерла теку, встиг витягти відтіля більшу частину малюнків, погортав їх і, вигукнувши: «Дяка долі, ось ще один!», поклав до кишені жилета маленький овальний листок – то був його портрет, якого намалювала я з ескізу і доклала величезних зусиль, щоб довести його до кінця.

– Містере Гантингтоне, – вигукнула я, – наполягаю, щоб ви мені це зараз же віддали! Це моє, і ви не маєте жодного права брати його. Негайно давайте сюди – я вам ніколи не пробачу, якщо не віддасте!

Та що дужче я наполягала, то більше він реготався. Врешті він віддав мені його.

– Що ж, якщо він такий дорогий для вас, то не буду позбавляти вас цієї втіхи! – сказав він.

Аби показати йому, яким дорогим він для мене був, я розірвала той листок і кинула у вогонь. Він не був до цього готовий. Його веселощі де й поділися і, глянувши, як палахтить у вогні той малюнок, він підвівся, а потім, недбало кинувши: «Гм! Піду-но я зараз постріляю», виліз надвір через вікно, взяв рушницю і, насвистуючи якусь мелодію, пішов собі.

Повернувшись до вітальні, я побачила, що пан Боргам урешті наважився вирушити на полювання, тож після ленчу, на який чоловіки й не думали з’являтись, я запропонувала жінкам піти на прогулянку. Ми довго гуляли і, повертаючись до маєтку зустріли мисливців. Вони були брудні й утомлені, тож ішли вигоном, аби не зустрічатися з нами, та містер Гантингтон, увесь заляпаний кров’ю своєї здобичі, – що неабияк образило тітчине почуття пристойності, – приєднався до нас і почав жартувати з усіма, крім мене. Ішов він поруч із Анабеллою Вілмот і так дотепно розповідав про різні пригоди, що сталися з ними того дня, що я просто луснула б зі сміху, якби ми були з ним у добрих стосунках, але він звертався лише до Анабелли, і я, вдавши з себе геть байдужу до всього, що відбувалося поміж ними, йшла собі за кілька кроків позаду, а моя тітка і Мілісент йшли попереду, узявшись за руки і балакаючи про щось. Нарешті, містер Гантингтон звернувся до мене і пошепки запитав:

– Гелено, чому ви спалили мій портрет?

– Бо хотіла його знищити! – шорстко відказала я.

– Що ж, дуже добре! – сказав він. – Якщо ви не цінуєте мене, то я дружитиму з тією, котра мене цінуватиме.

Я подумала, що він сказав те жартома – така собі грайлива суміш удаваної покори і байдужості, але він знову підійшов до міс Вілмот і відтоді аж дотепер – упродовж того вечора, і наступного дня, і ще наступного, і знову наступного, й упродовж сьогоднішнього ранку (22-го числа) не озвався й не глянув на мене – геть не розмовляв зі мною, хіба тільки у разі простої необхідності – навіть не дивився у мій бік, а лише зиркав холодним, недружнім поглядом.

Моя тітка помічає цю зміну в ньому, й хоча вона й не запитувала про причину і не робила мені стосовно цієї теми ніяких зауважень, та я бачу, що це приносить їй задоволення. Міс Вілмот теж не оминула цю зміну увагою і приписала її своїм чарам і звабливості; а особисто я почуваюсь воістину жалюгідною – навіть більше, ніж мені хотілося б у цьому зізнаватись самій собі. Гордість відмовляється мені допомагати. Вона завела мене в біду й не збирається мене з неї витягати.

Він нікого не хотів ображати – то був лише його веселий, грайливий дух; а я через своє уїдливе обурення так поранила його почуття, так глибоко зачепила його, що, боюся, він ніколи мені не пробачить – і все через звичайнісінький жарт! Він гадає, що не подобається мені, й повинен і далі так думати. Я маю назавжди його втратити, а Анабелла може собі його завойовувати, що вона неодмінно й робитиме.

Та я так побиваюся навіть не через свою втрату чи її перемогу, а через те, що мої сподівання принести йому користь зазнали провалу, і через те, що вона не гідна його прихильності, і через ту шкоду, яку він сам собі заподіє, довіривши їй своє щастя. Вона його не кохає – вона думає лише про себе. Вона просто не може цінувати те добре, що в ньому є, не піклуватиметься про нього з любов’ю. Вона не тільки не виправлятиме його вад, а ще й посилить їх власними недоліками. Не знаю, чи вона врешті-решт його взагалі не обдурить. Я ж бачу, що вона веде подвійну гру з ним і з лордом Лоубаре, тож якщо підкорить їх обох, то містер Гантингтон матиме небагато шансів проти знатного лорда. Якщо ж він помітить цю хитру гру, то це радше додасть пікантності його розвагам, бо стане перешкодою до завоювання.

Пани Вілмот і Боргам вже скористалися його зневагою до мене, аби поновити свої залицяння; і якби я була такою, як Анабелла, то скористалася б їхньою наполегливістю, аби вразити його самолюбство і спонукати його до прихильності; та навіть якщо відкинути справедливість і чесність, я не змогла б цього зробити. Я вже й так достатньо роздратована їхніми переслідуваннями, та навіть якби я їх і заохочувала, то це не справило б на нього відчутного впливу. Він бачить, як я страждаю від поблажливої уваги та нескінченних балачок цих добродіїв, й нітрохи не співчуває мені. Він, певне, ніколи не кохав мене, а то не міг би так легко від мене відмовитися, не зміг так радісно розмовляти з товариством, як він це робить, сміятися й жартувати з лордом Лоубаре та моїм дядьком, дражнити Мілісент Гаргрейв та фліртувати з Анабеллою Вілмот. Ох, чому я не можу ненавидіти його? Либонь, я до нестями закохана в нього, а то сама зневажала б те, як побиваюся за ним. Але я маю зібрати сили, які у мене ще залишаються, і спробувати вирвати його зі свого серця. Ось прозвучав дзвоник, що запрошує до обіду, а ось уже йде і моя тітка, аби насварити мене за те, що я сиджу тут цілий день за своїм столом, замість того, аби бути з компанією.

Розділ XIX

Двадцять друге число, ніч. – Що я накоїла? І чим це скінчиться? Я не можу спокійно про це думати, не можу спати. Я знову маю звернутися по допомогу до свого щоденника; цієї ночі я довірю це паперу, а завтра подивлюсь, якої думки буду про це.

Я спустилась на обід, прийнявши рішення бути бадьорою і тактовною, і досить похвально дотримувалася його, зважаючи на те, як у мене боліла голова і якою нещасною почувалася. Не знаю, що зі мною сталося останнім часом; вся моя енергія, як розумова, так і фізична, певно, якимось дивним чином зазнала шкоди, а то я не допускалася б таких омильних учинків. Гадаю, це від того, що я мало спала та їла, а думала забагато, та ще й постійно була не в гуморі. Але почнімо спочатку. На прохання моєї тітки й Мілісент я спробувала заграти на фортепіано й заспівати, аж до вітальні увійшли джентльмени (міс Вілмот ніколи не подобалось витрачати свої музичні зусилля лише заради жіночих вух). Перше, що зробив містер Гантингтон, то це підійшов до Анабелли.

– То як, міс Вілмот, заграєте ви нам сьогодні ввечері? – запитав він. – Прошу вас! Знаю, ви це зробите, якщо я вам скажу, що весь сьогоднішній день я відчував тугу за вашим голосом. Ходімо! фортепіано вільне.

Воно таки було вільне, бо я відразу ж полишила інструмент. Якби я достатньо володіла собою, то сама звернулась б до леді й попросила її заграти, розчарувавши його, якщо образу було нанесено навмисно, або б змусила його відчути, що він вчинив недобре, якщо все це було наслідком необдуманого вчинку; але ті слова так глибоко зачепили мене, що я просто підвелася зі стільця й пересіла на диван. Я знала, що Анабелла грає краще, ніж я, але ж це не було причиною, аби ставитися до мене, як до нездари. Його прохання було для мене образою, тож я могла розплакатися вже від самої досади.

Тим часом Анабелла сіла за фортепіано й заспівала дві його улюблені пісні, та ще й так гарно, що мій гнів переріс у захват і я з якоюсь похмурою втіхою слухала модуляції її мелодійного голосу, якому так доречно допомагала її плавна і натхненна манера виконання; при цьому я дивилася на її головного слухача і зазнавала такого ж самого – якщо не більшого – захвату від його обличчя, осяяного палким ентузіазмом, та його усмішки, що то зникала, то з’являлася знову, немов проблиски сонця квітневої днини. Не дивно, що він відчував тугу за її співом. Я пробачила йому неуважність до мене та ще й почувала сором за своє обурення і ті гіркі ревнощі, які знай гризли і гризли мене.

– Ну от, – сказала вона, грайливо пробігши пальцями по клавішах після завершення другої пісні. – Що я можу запропонувати вам ще?

Але, кажучи це, вона озирнулась на лорда Лоубаре, що стояв трохи позаду, спершись на спинку стільця, і, судячи з його обличчя, так само зазнав утіхи й печалі, як і я. Але погляд Анабелли казав йому: «А зараз ви обирайте: я вже достатньо зробила для містера Гантингтона, тож із радістю заспіваю для вас»; і його світлість підійшов до неї, погортав ноти і знайшов там невеличку пісню, котру я вже не раз читала й перечитувала, пов’язуючи її з тим, хто володів моїми думками. Нерви мої були настільки збуджені, що я не могла спокійно слухати цю мелодію, не могла чути ті слова, щоб не розплакатися. Непрохані сльози покотилися по моїх щоках, і я сховала обличчя в подушку дивана, щоб їх бува хтось не помітив. Мелодія була проста, приємна і сумна. Вона все ще звучить у моїй голові, як і слова:

 
Прощай! Та не прощаюсь я
Із мріями у день сумний,
Леліє їх душа моя,
Приходиш ти до мене в сни.
 
 
Неперевершена краса,
Тебе не випити до дна!
Як на землі, не в небесах,
Розквітла врода неземна?
 
 
Хай більш не судиться мені
Поглянути в твоє лице,
Почути голос чарівний —
Я пам’ять збережу про це.
 
 
Твій голос, лагідний для вух,
Луною в грудях забринить,
Підніме занепалий дух,
Розрадить серденько умить.
 
 
В смішливім оці промінці,
Яскрава, радісна, жива
Усмішка, ямка на щоці, —
Де в мові добереш слова?
 
 
Прощай! Але дозволь мені
Надію в серці зберегти,
Байдужа підступає ніч,
Проте вона жива – як ти.
 
 
Лиш небо знає всі путі,
Всі молитви із уст моїх.
Минуле згасне в майбутті,
Осушить сльози втішний сміх. [1]1
  Тут і далі переклад віршів Наталі Тисовської. – Прим. ред.


[Закрыть]
 

Коли пісня скінчилася, мені захотілося вибігти з кімнати. Диван містився неподалік від дверей, але я не наважувалася звести голову, бо знала, що містер Гантингтон стоїть біля мене, а коли він заговорив у відповідь на якесь зауваження лорда Лоубаре, то я здогадалася, що обличчям він обернений до мене. Боронь Боже, щоб він почув мої ридання! Опанувавши себе, я втерла сльози й, коли він одвернувся, підвелася і хутко подалася до бібліотеки.

Там було темно, тільки жар у коминку ще тлів, та мені й не потрібне було світло; єдине, що я хотіла, це віддатися своїм думкам і щоб ніхто не чіпав мене, тож, умостившись в низькому фотелі, япоринула в думки, аж сльози знову побігли з моїх очей і я розплакалася, мов дитина. Тієї миті відчинилися двері, й до бібліотеки хтось увійшов. Я подумала, що то був лише слуга, і не поворухнулася. Чиясь рука ніжно торкнулася мого плеча, а голос м’яко запитав:

– Гелено, що сталося?

У той момент я нічого не могла відповісти.

– Ви повинні сказати мені! – наполегливіше додав він і, ставши навколішки переді мною, взяв мене за руку, та я поспішно забрала її і відповіла:

– Це не має до вас ніякого стосунку, містере Гантингтон.

– Ви певні, що мене це не стосується? – запитав він. – Ви можете присягнутись, що не думали про мене, коли плакали?

Це було нестерпно. Я спробувала підвестись, але він стояв колінами на моїй сукні.

– Скажіть мені, – продовжував він, – бо якщо ви плакали через мене, то я маю що вам сказати – а якщо ні, то я собі піду.

– От і йдіть! – вигукнула я; але, злякавшись, що він негайно ж виконає це прохання і ніколи вже не повернеться, поспішно додала: – Або скажіть, що маєте сказати, і покінчимо з цим!

– Але що сказати? Я говоритиму лише в тому випадку, лише якщо ви справді думали про мене.

– Ви надто зухвалі, містере Гантингтон!

– Хочете сказати, надто вже діловий? То що, не будете зізнаватися? Гаразд, я спробую бути поблажливим до вашої дівочої гордості й повірю, що предметом ваших думок був я, а причиною вашого страждання…

– Ні, сер, ви таки…

– Якщо ви це заперечуватиме, то я не розкрию вам своєї таємниці! – нагадав він, тож я більше не перебивала його і навіть не намагалась відштовхнути, хоча він і знову взяв мене за руку та ще й другою рукою обняв.

– Таємниця в тому, що Анабелла Вілмот схожа на півонію, а ви на нерозквітлий пуп’янок троянди з краплинами роси, що сяють мов коштовне каміння, – і я нестямно кохаю вас! А тепер скажіть мені, чи принесли вам ці слова бодай якусь розраду. Знову мовчання? Значить, принесли. Тоді я додам, що не можу жити без вас, і якщо ви відповісте «ні» на це останнє запитання, то лихо мені буде! Ви будете моєю? Будете?! – вигукнув він, міцно стикаючи мене в обіймах.

– Ні, ні! – вигукнула я, намагаючись звільнитись від нього. – Ви маєте запитати моїх дядька й тітку.

– Вони не відмовлять мені, якщо ви не відмовите.

– Я не певна цього – тітка вас не любить.

– То скажіть, що кохаєте мене, і я піду.

– Я хочу, щоб ви пішли! – відповіла я.

– Я зараз же піду – тільки скажіть, що кохаєте мене.

– Ви ж знаєте, що кохаю… – відповіла я.

І він знову ухопив мене в обійми і почав цілувати.

Цієї миті моя тітка широко відчинила двері і стала перед нами, тримаючи в руці свічку і переводячи погляд із містера Гантингтона на мене, бо ми обоє хутко схопилися на ноги і тепер стояли досить далеко одне від одного. Проте він збентежився лише на мить. Оволодівши собою за лічені секунди, він упевнено сказав:

– Прошу вибачення, місіс Максвел! Не будьте до мене такою суворою. Я просив вашу любу небогу бути зі мною у горі, і в радості, й вона, як хороша дівчинка, повідомила мені, що не може про це й думати без дядькової і тітчиної згоди. Тож благаю вас не засуджувати мене до вічного нещастя: якщо ви дасте згоду, я врятований, бо містер Максвел, я певен, ні в чому вам не відмовить.

– Ми поговоримо про це завтра, сер, – холодно повідомила моя тітка. – Ця тема потребує зрілого й серйозного обдумування. А поки що вам краще повернутись до вітальні.

– А тим часом, – благав він, – дозвольте мені доручити свою справу вашому найпоблажливішому…

– З мого боку до вас не має бути ніякої поблажливості, містере Гантингтон, якщо мова йде про щастя моєї небоги.

– О, справді! Я знаю, що вона – янгол, а я – найостанніший негідник, який насмілився заволодіти таким скарбом, та я радше помру, ніж поступлюся нею на користь найкращого з чоловіків на світі, – а щодо її щастя, то я пожертвував би своїм тілом і душею…

– Ви пожертвували б душею, містере Гантингтон?

– Ну, я поклав би своє життя…

– Від вас не вимагатиметься, аби ви його клали.

– Тоді проведу його… присвячу своє життя і всі сили збереженню…

– Іншим разом, сер, ми про все це поговоримо – і я прихильніше поставилася б до ваших пропозицій, якби ви вибрали також інший час і місце й, дозвольте додати, – іншу манеру для свого освідчення.

– Але ж, розумієте, місіс Максвел, – почав він.

– Прошу вибачення, сер, – сказала вона з гідністю, – про вас вже запитували гості, – і вона обернулася до мене.

– Тоді ви маєте просити за мене, Гелено, – сказав він і нарешті пішов.

– Тобі краще піти до своєї кімнати, Гелено, – мовила тітка серйозним тоном. – Я обговорю цю справу з тобою також завтра.

– Не гнівайтеся, тітко, – сказала я.

– Я не гніваюся, люба, – відповіла вона. – Я просто здивована. Якщо це правда, що ти не можеш прийняти його пропозицію без нашої згоди…

– Це правда, – перервала я.

– Тоді як ти могла дозволити…

– Я не могла цьому зарадити, тітко! – вигукнула я, вибухнувши плачем. Це не були сльози з горя чи зі страху, а радше вибух моїх безладних почуттів, та вони зворушили тітку. Вона вже лагідніше порадила мені піти до кімнати, а потім ніжно поцілувала, побажала доброї ночі та ще й дала мені свою свічку; і я пішла, та була настільки схвильована, що не могла заснути. Записавши все це до щоденника, я почуваюся спокійніше і вже буду вкладатися до ліжка.

Розділ XX

24-е вересня. – Вранці я прокинулася легкою, бадьорою і навіть щасливою. Ранок був пречудовий, тож я вирішила прогулятися наодинці зі своїми думками. На траві лежала роса, в повітрі літало осіннє павутиння; маленька берестянка виливала в пісні свою душу, а моє серце було переповнене вдячністю й щастям.

Та не встигла я пройти алеєю, як мою самотність потурбував той, про кого я думала, себто містер Гантингтон. Його поява була такою несподіваною, що я, можливо, прийняла б її за витвір моєї збудженої уяви, та тут-таки відчула, як він обняв мене за стан і поцілував у щоку.

– Моя Гелено! – радісно вигукнув він.

– Ще не ваша! – сказала я, поспішно ухиляючись від його самовпевненого привітання. – Не забувайте про моїх опікунів. Вам нелегко буде отримати тітчину згоду. Хіба не бачите, що вона упереджена проти вас?

– Бачу, найдорожча моя; і ти маєш сказати мені чому, щоб я міг знати, як найкраще здолати її опір. Гадаю, вона думає, що я гульвіса, і вирішила, що я, певно, володію дуже малою кількістю земних благ, якими можу обдарувати свою кращу половину? Якщо так, то ти повинна сказати їй, що моя власність здебільшого успадкована без права відчуження, і я не можу її позбутися. Можливо, на решту маєтку є кілька закладних, але про це не варто й говорити; і хоча я визнаю, що не такий багатий, як міг би бути – або колись був – та, гадаю, ми змогли б досить комфортно прожити на те, що лишилося. Знаєте, мій батько був скупуватий і не мав іншої втіхи, як накопичувати добро; тож не дивно, що його син повинен вбачати свою основну втіху у тому, аби витрачати те багатство; і це я й робив, поки наше з тобою знайомство, люба Гелено, не навчило мене іншим поглядам і благороднішим цілям. Вже навіть думка про те, що ми житимемо разом, що я буду піклуватися про тебе, змусить мене обмежити свої витрати і жити по-християнському, – не кажучи вже про всю ту розсудливість і доброчесність, яку ти поступово вселятимеш у мою душу своїми мудрими порадами і милою, привабливою добротою.

– Моя тітка думає не про гроші, – відказала я. – Вона достатньо розсудлива, аби не цінувати мирське багатство більше, ніж воно того варте.

– То що ж іще?

– Вона бажає, щоб я вийшла за справді хорошого чоловіка.

– Либонь, за чоловіка безсумнівного благочестя, еге? Ну, гаразд, із цим я також упораюся! Сьогодні ж неділя, чи не так? Я відвідаю церкву зранку, після обіду і ввечері, і буду поводитись так благочестиво, що вона ставитиметься до мене із захопленням і сестринською любов’ю, як до головешки, вихопленої із полум’я. Я прийду додому, побожно зітхаючи від проповіді дорогого містера Блатана…

– Містера Лейтона, – сухо сказала я.

– А той містер Лейтон, напевне, любий проповідник, що думає лише про небесні речі?

– Він добра людина, містере Гантингтон. Хотілось би мені, щоб я й про вас могла так сказати.

– О, я й забув, що ти ж також свята. Благаю вибачення, кохана! Тільки не називай мене містером Гантингтоном – моє ім’я Артур.

– Я ніяк вас не називатиму, бо не матиму з вами нічого спільного, якщо ви й далі так будете говорити. Якщо ви справді маєте намір обдурити мою тітку, як ото сказали, то ви дуже лиха людина; якщо ж ні, то негарно з вашого боку жартувати на таку тему.

– Я виправлятимуся, – сказав він зі сміхом, який перейшов у сумне зітхання. – А зараз давай поговоримо про щось інше. Підійди ближче до мене, Гелено, і візьми мене за руку; а потім я залишу тебе саму.

Я вчинила, як він хотів, і сказала, що незабаром повернуся з прогулянки.

– Ще довго ніхто не спускатиметься до сніданку, – відповів він. – Ти щойно згадувала про своїх опікунів, Гелено, але ж твій батько ще живий?

– Так, але я завжди вважала дядька й тітку своїми опікунами. Мій батько повністю доручив мене їхнім турботам. Я ніколи не бачила його з часу, як померла матуся, і моя тітка, на мамине прохання, забрала мене до Стенінглі, де я відтоді й мешкаю. Якщо дядько з тіткою погодяться, то, гадаю, батько не заперечуватиме.

– Але чи дасть він згоду на шлюб зі мною, якщо тітка буде проти?

– Ні, не думаю, що він аж настільки перейматиметься моїми справами.

– Він заслуговує на осуд, бо й не уявляє, що за янгол його дочка, та воно й на краще, бо якби він це знав, то не бажав би розлучатися із таким скарбом.

– І ще одне, містере Гантингтон, – сказала я. – Сподіваюся, ви знаєте, що я не успадкую дядькового маєтку?

Він запевнив, що ніколи про це навіть і не думав, і попросив не псувати йому втіхи балачками на такі нецікаві теми. Я була рада цьому доказові безкорисної прихильності, бо дядьків маєток мала успадкувати Анабелла Вілмот.

Я сказала, що вже пора вертати назад, та йшли ми повільно і ще встигли багато про що поговорити. Немає потреби повторювати все, про що ми розмовляли, – краще описати те, що сталося після сніданку, коли містер Гантингтон підійшов до дядька, щоб попросити моєї руки, а тітка запровадила мене до іншої кімнати, де знову почала умовляти, щоб я не давала згоди містерові Гантингтонові.

– Ви не любите його, тітко, я знаю, – сказала я на те. – І навіть його друзі й наполовину не такі погані, як ви їх змалювали. Один із них, наприклад, Волтер Гаргрейв, брат Мілісент: він взагалі непоганий чоловік, якщо правда бодай половина з того, що вона про нього розповідає.

– У тебе складеться дуже невідповідне уявлення про характер чоловіка, – відповіла вона, – якщо ти судитимеш про нього за словами його люблячої сестри. Найгірші з них зазвичай знають, як приховувати свої злочини від сестри, та й від матері теж.

– А ще є лорд Лоубаре, – продовжувала я, – вельми пристойний чоловік.

– Хто тобі таке сказав? Лорд Лоубаре – безнадійний чоловік. Він порозтринькував свої статки на азартні ігри й зараз шукає спадкоємицю, аби поправити свої справи. Я казала про це і міс Вілмот; але ви з нею однакові: вона пихато відповіла, що дуже мені зобов’язана, але вважає, що й сама здатна розпізнати, коли чоловік шукає її руки заради її багатства, а коли заради неї самої; вона гадає, ніби в неї достатньо досвіду, аби покладатися на власні судження, а на зауваження про те, що у лорда копійки за душею немає, відповіла, що її це анітрохи не турбує, оскільки вона сподівається, що її власних статків обом вистачить; коли ж я сказала про його кепський характер, то вона відповіла, що він не гірший, ніж інші чоловіки, та й виправився вже. Уміють вони вдавати із себе святих та божих, щоб пошити в дурні закохану жінку!

– Ну, я гадаю, що він їй до пари, – сказала я. – Але коли містер Гантингтон одружиться, у нього не буде багато можливостей водитися з такими друзями, – і чим гіршими вони є, тим більше я хочу позбавити його від них.

– Авжеж, люба моя! Що гіршим він виявиться, то дужче ти прагнутимеш позбавити його від самого себе.

– Я хочу дати йому можливість позбутися того зла, котрого набрався він у спілкуванні з людьми, що гірші від нього, й тоді він засяє світлом своєї істинної доброти, хочу зробити все, аби допомогти кращій частині його душі у боротьбі проти гіршої, і зробити його таким, яким би він був, якби із самого початку не мав поганого, егоїстичного, скупого батька, який, аби задоволь– нити власні брудні пристрасті, обмежував його в самих безне– винних розвагах дитинства та юності і через це викликав у ньо– го відразу до стриманості, – і нерозумної матері, яка потурала йому від усього серця, обманюючи заради нього свого чоловіка і докладаючи всіх зусиль, аби плекати оті паростки розбещеності, – а на додачу ще й отих друзів, про яких ви казали…

– Ото вже нещасний хлопчина! – іронічно вставила тітка. – Скільки лиха завдали йому батько з матір’ю!

– Таки завдали! – вигукнула я. – Проте більше вони не зроб лять йому ніякої шкоди – його дружина поправить те, що накоїла його мати!

– Ну, – помовчавши, сказала тітка, – повинна сказати, Геле-но, я була кращої думки про твій розум – і про твій смак теж. Не уявляю, як ти можеш кохати такого чоловіка, – «Яка згода в Христа з белійяаром? Або яка частка вірного з невірним[2]2
  Друге послання коритнянам, 6:15. – Тут і далі біблійні цитати подаються в перекладі митрополита Іларіона.


[Закрыть]»?

– Я не світло, а він не темрява; його найгіршим і єдиним недоліком є нерозсудливість.

– А нерозсудливість, – підхопила тітка, – може призвести до скоєння злочину і буде слабким виправданням помилок у Божих очах. Звичайно, містер Гантингтон не позбавлений здібностей: він не такий бездумний, аби бути безвідповідальним: Творець обдарував його розумом і совістю, як і решту з нас; Святе Письмо доступне для нього, як і для інших, – і «як їх не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри[3]3
  Євангеліє віл Луки, 16:31.


[Закрыть]». І не забувай, Гелено, – урочисто продовжувала вона, – «Попрямують безбожні в шеол, всі народи, що Бога забули[4]4
  Книга псалмів, 9:18.


[Закрыть]»! І навіть якщо припустити, що він продовжуватиме любити тебе, а ти його, і ваше життя мине більш чи менш щасливо, то як вам буде наприкінці, коли тебе, можливо, заберуть до обителі блаженних, а його вкинуть в геєну вогненну – і там назавжди…

– Не назавжди, – вигукнула я, – «поки не віддаси ти й останнього шеляга[5]5
  Євангеліє від Матвія, 5:26.


[Закрыть]»; бо «коли ж діло згорить, той матиме шкоду, та сам він спасеться, але так, як через огонь[6]6
  Перше послання апостола Павла до коринтян, 3:15.


[Закрыть]»; і Той, Хто «силою, якою Він може і все підкорити Собі, хоче, щоб усі люди спаслися[7]7
  Послання апостола Павла до філіп’ян, 3:21, Перше послання апостола Павла до Тимофія, 2:4.


[Закрыть]»…

– О Гелено! де ти всьому цьому навчилася?

– Із Біблії, тітко. Я продивилась її уздовж і впоперек і знайшла приблизно тридцять місць, які підтримують цю теорію.

– А ти не знайшла таких місць, які доводять небезпеку і помилковість такого переконання?

– Як по правді, то я таки знайшла кілька місць, які можуть на перший погляд суперечити цій думці; але всі ці місця матимуть тлумачення, що відрізняється від традиційного, і в більшості з них єдина складність полягає у слові, яке ми перекладаємо як «нескінченний» або «вічний». Я не знаю грецької мови, але вірю, що точне значення цього слова – «назавжди». Звичайно, я не буду розповідати всім про це тлумачення, а то якийсь бідолаха ще почне користатися ним собі на погибель, але думка ця зігріває моє серце і я не розлучилася б із нею за всі багатства світу!

На цьому наша розмова скінчилася, бо вже пора було збиратися до церкви. Ранкову службу відвідували всі, крім дядька, який ніколи туди не ходив, і пана Вілмота, який лишився з ним удома, аби пограти в криббідж.[8]8
  Картярська гра на гроші (зазвичай для двох учасників).


[Закрыть] Пополудні міс Вілмот і лорд Лоубаре не пішли на відправу, але містер Гантингтон зволив знову нас супроводжувати. Чи робив він це, аби здобути прихильність моєї тітки, не можу сказати, але якщо воно справді було так, то йому треба було трохи краще поводитися в церкві. Мені його поведінка під час служби взагалі не сподобалась. Тримаючи свого молитовника догори ногами або розгортаючи його в будь-якому місці, тільки не в потрібному, він роззирався довкола, поки йому не траплялося випадково упіймати тітчин або мій погляд, і тоді він знову зазирав до молитовника із виразом удаваної набожності, який був би кумедним, якби не так дратував. Якось під час проповіді містера Лейтона він раптом дістав свій золотий пенал і вхопив Біблію. Помітивши, що я зиркнула на нього, він прошепотів, що збирається занотувати проповідь, а натомість намалював карикатуру на проповідника, зробивши з цього поважного благочестивого пана старого лицеміра. По дорозі додому він розмовляв із моєю тіткою про проповідь із такою стриманою розсудливістю, що я мало не повірила, ніби він таки був уважним і здобув користь від неї.

Перед обідом мій дядько покликав мене до бібліотеки, аби обговорити дуже важливу справу.

– Отже, Гелено, – сказав він, – цей молодий Гантингтон просив твоєї руки: що я повинен сказати на це? Твоя тітка відповіла б «ні» – а що скажеш ти?

– Я кажу «так», дядьку, – відповіла я, не вагаючись ні хвилини, бо вже прийняла рішення стосовно цієї теми.

– Дуже добре! – вигукнув він. – Ось хороша чесна відповідь – як для дівчини, просто чудово! Добре, я напишу завтра твоєму батькові. Він неодмінно дасть свою згоду, тож можеш вважати, що справу владнано. Для тебе було б краще, якби ти вибрала Вілмота, скажу тобі; але ти цьому не повіриш. У тому періоді життя, в якому знаходишся ти, тон задає кохання: у моєму – вагоме золото. Гадаю, ти й не думала про те, аби перевірити фінансовий стан свого чоловіка або забивати голову думками про дарчі листи?

– Не думаю, що я маю це робити.

– Ну тоді будь вдячною, що біля тебе є мудріші голови, аби думати за тебе. У мене ще не було достатньо часу уважно вивчити стан справ цього молодого шельми, але я бачу, що значна частина чималої власності його батька вже розтринькана, – та все ж, думаю, ще залишився досить непоганий її шмат і трохи дбайливого піклування ще може зробити з цієї власності лялечку; ще ми маємо умовити твого батька дати тобі пристойний посаг, а якщо ти будеш добре себе поводити, хто знає, що я захочу відписати тобі в своєму заповіті! – підморгнувши, сказав дядько.

– Дякую, дядьку, за це і за всю вашу доброту, – відповіла я.

– Атож, і я ще розпитав цього молодого жевжика про дарчі листи, – провадив далі він, – і хлопець видався мені налаштованим на те, щоб бути досить щедрим у цьому питанні…

– Я знала, що він таким і буде! – сказала я. – Але, благаю, хай думки про це не непокоять ні вас, ні його, ні мене; бо все, що маю я, буде його, і все, чим володіє він, буде моїм; а що ще може потребувати кожен із нас? – І я вже збиралась вийти з кімнати, аж він покликав мене назад.

– Чекай, чекай, – вигукнув він, – ми ще не призначили дату. Коли це має статися? Твоя тітка відкладала б це до Бог знає коли, але він прагне стати до шлюбу якомога раніше, слухати не хоче про те, щоб чекати довше місяця; ти, гадаю, будеш тієї ж думки, тож…

– Зовсім ні, дядьку; навпаки, я б хотіла почекати принаймні до закінчення Різдва.

– О! тьху, тьху! не розповідай казочок – мені краще знати! – недовірливо вигукнув дядько.

Проте це відповідає дійсності. Я зовсім не поспішаю. Це вже саме по собі щастя – знати, що ми поєднаємося й що він справді кохає мене, а я сама можу кохати його так віддано і думати про нього так часто, як мені заманеться. Однак я сказала, що про дату весілля треба порадитися з тіткою.