Текст книги "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Автор книги: Анна Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– А яке твоє діло? – запитав я.

– Та ніякого, – відповів він, – от тільки… – Він глянув на мене й урочисто виголосив: – Тільки дозволь мені сказати тобі, Маркгаме, що, якщо ти маєш які-небудь плани стосовно тієї особи, то вони неодмінно проваляться; і мені сумно дивитись, як ти плекаєш даремні надії і витрачаєш сили, аби…

– Ти, лицеміре! – вигукнув я.

Він зблід і пішов, не сказавши більше ні слова. Я зачепив його за живе і був радий цьому.

Розділ X

Коли гості розійшлися, я дізнався, що підлий наклеп уже поширився поміж ними. Роза присягалася, що вона в це не вірила і нізащо не повірила б, матінка стверджувала те ж саме, хоча, боюся, не з такою вже й певністю. Схоже було, вона весь час про це думала, бо час від часу дратувала мене виразами на кшталт: «Господи, Господи, хто б міг таке подумати! – Гаразд! Я завжди вважала, що з нею щось не так. – От бачите, що буває, коли жінки вдають, ніби вони не такі, як усі». А одного разу це прозвучало так: «У мене відразу викликав підозру цей таємничий вигляд – я гадала, що з цього добра не буде; сумна, сумна справа, що й казати!»

– Але ж, мамо, ви сказали, що не вірите у ці байки, – зауважив Фергус.

– Та не вірю, любий мій, але ж диму без полум’я не буває. Певне, є якісь підстави для цих чуток.

– Підстави – це зло і віроломство світу, – сказав я, – а також той факт, що хтось бачив, ніби Лоренс раз чи двічі увечері йшов тією дорогою – і сільські плетухи сказали, що він ходить залицятися до цієї таємничої леді, а люди жадібно вхопились за ці чутки, аби зробити з них бозна-що.

– Добре, але ж, Гілберте, має бути щось у манері її поведінки, що підтримує такі чутки.

– Ви бачили щось таке у її поведінці?

– Ні, звичайно; але ж, ти знаєш, я завжди казала, що в ній було щось досить дивне.

Гадаю, це сталося того вечора, коли я зважився знову піти з візитом до Вілдфел-Холу. Одколи минула та вечірка, я щодня намагався зустрітися із пані Грем під час її прогулянок, та вона виходила гуляти в різний час (і, звичайно ж, робила це навмисне), тож я ночами не спав, вигадуючи привід для наступного візиту. Нарешті я вирішив, що розлука вже стала нестерпною, тож дістав із шафи стару книжку, що могла б зацікавити її, і подався до Вілдфел-Холу, не знаючи, щоправда, як вона мене прийме. Краще було б зустріти її у полі або в саду, – не подобалося мені стукати у двері, бачити похмуру Рейчел, а потім читати подив у очах пані Грем.

Проте вийшло не так, як мені хотілося. Пані Грем у саду не було, там тільки Артур грався з песиком. Я зазирнув через ворота і покликав його. Він попросив мене зайти, але я сказав йому, що не міг цього зробити без дозволу його матері.

– Я піду й попрошу її, – сказала дитина.

– Ні, Артуре, ти не повинен цього робити; але якщо вона вільна, то попроси її прийти сюди на хвильку. Скажи, що я хочу поговорити з нею.

Він побіг виконати моє прохання і швидко повернувся зі своєю матір’ю. Якою ж гарною була вона зі своїми темними пасмами кіс, які розвівав літній вітерець, із легким рум’янцем на щоках і обличчям, яке сяяло від усмішки. Любий Артуре, я в такому боргу перед тобою за всі ті зустрічі! Завдяки цій дитині я відразу позбувся ніяковості й страху. У любовних справах немає кращого посередника, ніж веселе, простодушне дитя – воно перекидає місток через непривітну безодню традицій, розтоплює кригу холодної стриманості й усуває всі формальності та погорду.

– Ну, містере Маркгам, у чому справа? – запитала молода матуся, вітаючи мене приємною усмішкою.

– Я хочу, аби ви поглянули на цю книгу і, якщо ваша ласка, взяли її і на дозвіллі прочитали. Я не вибачаюсь, що викликав вас із дому такого прегарного вечора, хоч це було заради не такої вже й важливої справи. – Скажіть, щоб він зайшов, мамо! – попросив Артур.

– Чи не бажаєте зайти? – запропонувала вона.

– Та звісно, бо хотілося б побачити, як ви порядкуєте в саду.

– І як зацвіли квіти, що їх передала ваша сестра, – додала вона, відчиняючи ворота.

Ми гуляли садом, розмовляли про квіти, дерева і про багато інших речей. Вечір був добрий, привітний, і такою ж була моя супутниця. Ніжність і любов зростали у моєму серці, та я не зважувався висловити їх, аж поки ми не зупинилися перед кущем прегарних руж, які подарувала їй моя сестра. Пані Грем зірвала напіврозкритого пуп’янка і попросила передати його Розі.

– А мені не можна залишити його собі? – запитав я.

– Ні; але ось вам інша ружа.

Замість того, аби спокійно взяти квітку, я затримав її руку в своїй і глянув їй у вічі. Вона дозволила мені потримати її якусь мить, і я помітив, як радісно спалахнули її очі, а щоки зашарілися, та наступної миті хмара страждання затьмарила їй чоло, щоки й вуста зблідли, наче мармур, – здавалося, вона переживає якийсь внутрішній конфлікт, бо, висмикнувши руку, відступила на крок від мене.

– А зараз, містере Маркгаме, – сказала вона з якимось відчайдушним спокоєм, – я мушу сказати вам відверто, що я з цим не миритимусь. Мені до вподоби ваша компанія, бо я тут сама, а бесіди з вами подобаються мені більше, ніж бесіди з будь-ким іншим; але якщо ви не можете бачити в мені подругу, що ставиться до вас, як мати або сестра, то я буду змушена попросити вас зараз піти і надалі дати мені спокій.

– Я буду вашим другом, або братом, або ким захочете, та дозвольте мені бачити вас і далі; але скажіть, чому я не можу бути ким-небудь більше?

Вона збентежено мовчала.

– Чи не є це результатом якоїсь необдуманої обітниці?

– Схоже на те, – відповіла вона. – Колись я, можливо, розповім вам про це, але зараз вам краще полишити мене; і ніколи, Гілберте, не ставте мене перед необхідністю повторювати те, що я вам щойно сказала! – гаряче додала вона, подаючи мені руку.

О, як солодко і мелодійно прозвучало моє ім’я в її устах!

– Не буду, – відповів я. – Але зараз ви пробачаєте мені?

– За умови, що таке ніколи не повториться.

– І я можу час від часу бачити вас?

– Якщо тільки не зловживатимете цим привілеєм.

– Я не даю порожніх обіцянок; втім, ви й самі в цьому переконаєтеся.

– Якщо спробуєте зловживати, нашій близькості настане кінець, от і все.

– А ви будете завжди називати мене Гілбертом? Це звучить по-сестринському і буде мені нагадуванням про нашу угоду.

Вона всміхнулася і знову запропонувала мені піти. Я вирішив, що краще буде послухатися її, тож вона знову ввійшла до будинку, а я почав спускатися з пагорба. Я вже йшов через поле, аж почув тупіт кінських копит. Роззирнувшись наокіл, я побачив вершника, що їхав шляхом поміж живоплотами. Хоча вже сутеніло, я впізнав його з першого погляду: то був містер Лоренс на своєму сірому поні. Я просто-таки перелетів через поле, перестрибнув кам’яну огорожу і помчав до нього. Побачивши мене, він потягнув свого коня за вудила і, здавалося, мав намір повернути назад, але, подумавши, вочевидь вирішив, що краще таки їхати туди, куди зібрався, – але в мене було інше на думці. Схопивши його коня за вуздечку, я вигукнув:

– Зараз, Лоренсе, ти мені розкриєш цю таємницю! Ану кажи, куди це ти вирядився!

– Покинь вуздечку, – спокійно сказав він, – ти роздереш рота моєму поні.

– Іди ти зі своїм поні!..

– Чому ти такий грубий і брутальний, Маркгаме? Мені страшенно соромно за тебе.

– Відповідай на мої запитання – перш ніж ти зрушиш із цього місця, я дізнаюсь, що ти ховаєш під цією віроломною двоєдушністю!

– Я не відповідатиму ні на які запитання, поки не відпустиш вуздечки, – навіть якщо до ранку триматимешся за неї.

Я покинув вуздечку.

– Ну? – сказав я.

– Запитай мене іншим разом, коли ти зможеш говорити, як личить джентльменові! – відповів він і спробував був обминути мене, але я знову схопився за вуздечку.

– Ну, містере Маркгаме, це вже занадто! – сказав він. – Я що, не можу побалакати зі своїм орендарем про бізнес без того, аби на мене не нападали сусіди?!

– Не про бізнес ідеться! Зараз я тобі скажу, що думаю про твою поведінку.

– Краще відклади свою думку до зручнішої нагоди, – урвав він мене, – ось іде вікарій.

І справді, до нас підходив містер Мілворд – певне, він повертався з якогось віддаленого закутка своєї парафії. Я облишив вуздечку, і Лоренс рушив з місця.

– Що, сваримося, Маркгаме? – вигукнув вікарій. – І підозрюю, через цю молоду вдову? – додав він, докірливо хитаючи головою. – Але дозвольте мені сказати вам, юначе, – тут він наблизив своє обличчя до мого з поважним, конфіденційним виглядом, – вона цього не варта!

– МІСТЕРЕ МІЛВОРД! – обурено крикнув я.

Почувши це, преподобний роззирнувся довкруги, приголомшений і здивований такою нечуваною зухвалістю, а потім втупився в мене поглядом, який відверто казав: «Що, отак до мене!» Але я був надто розгніваний, щоб вибачатися чи сказати йому ще хоч слово – я обернувся і сягнистими кроками почав спускатися у діл, покинувши його на шляху.

Розділ XI

Минули три тижні. Ми з пані Грем стали справжніми друзями – чи радше братом і сестрою, як полюбляли ми казати. Вона називала мене Гілбертом, а я її Геленою, тому що бачив це ім’я на її книжках. Ми бачилися не більше, ніж двічі на тиждень, і я намагався надавати нашим зустрічам випадкового характеру, бо вважав за потрібне бути надзвичайно обережним, і загалом поводився із такою пристойністю, що в неї жодного разу не з’явилося нагоди докорити мені. Все ж таки я не міг не помічати, що вона іноді була нещасна і невдоволена собою чи своїм становищем, та й сам я був не зовсім задоволений: цю братню байдужість було дуже важко підтримувати, і я часто почувався найзапеклішим лицеміром; також я бачив або, скоріше, відчував, що, всупереч їй самій, «я не був для неї байдужим», як скромно називають це герої романів, і поки я із вдячністю тішився своїм теперішнім щастям, то не міг бажати і сподіватись чогось кращого – але, звичайно, тримав такі мрії при собі.

– Куди це ти збираєшся, Гілберте? – запитала Роза якось увечері після чаю.

– Прогулятися.

– Ти завжди чистиш свого капелюха так ретельно, і так гарно зачісуєш чуба, і одягаєш такі модні нові рукавички, коли йдеш на прогулянку?

– Не завжди.

– Ти збираєшся до Вілдфел-Холу, чи не так?

– Чому ти так думаєш?

– Тому що ти маєш такий вигляд, ніби збираєшся туди. Знаєш, мені хотілося б, аби ти не ходив туди так часто.

– Не кажи дурниць, дитино! Я не ходив туди жодного разу за шість тижнів.

– Добре, але на твоєму місці я б не мала стільки справ із місіс Грем.

– Чому, Розо? Ти що, теж піддаєшся думці більшості?

– Ні, – відповіла вона, вагаючись, – але я стільки всього чула про неї останнім часом, – і від Вілсонів, і в родині вікарія, – та й мама каже, що якби вона була пристойною особою, то не жила б сама. А хіба ти не пам’ятаєш тієї справи з вигаданим іменем на картині – вона це пояснила тим, що мала друзів чи знайомих, від яких хотіла приховати своє теперішнє місце проживання, а потім вибігла з кімнати, коли прийшла та людина, про яку Артур з таким таємничим виглядом сказав нам, що то друг його мами?

– Так, Розо, я все це пам’ятаю; і я можу пробачити твої жорстокі висновки, бо цілком можливо, що якби я сам не знав її, то повірив би у те ж саме, що й ти; але, дяка Богові, я таки знаю її, тож був би негідний називатися чоловіком, якби міг повірити в те, що не почув з її власних уст. З таким же успіхом повірив би я і в плітки про тебе, Розо.

– О Гілберте!

– Бач, ти ж не думаєш, що я міг би повірити в щось подібне!

– Хотілось би сподіватись, що таки не повіриш!

– А чому? Бо я знаю тебе, а її знаю так само добре.

– О ні! ти ж нічого не знаєш про її колишнє життя; а торік о цій порі не знав навіть, що така особа існує.

– Байдуже. Можна зазирнути людині в очі й за одну мить дізнатися про широчінь і глибину її душі, а не витрачати на це все життя, якщо та людина не хотіла відкривати тобі своєї душі або якщо у тебе просто не вистачило глузду її зрозуміти.

– Отже, ти збираєшся до неї?

– Авжеж!

– Але що скаже мама, Гілберте!

– Мамі не потрібно про це знати.

– Але колись вона все одно дізнається, якщо ти туди вчащатимеш.

– «Вчащатимеш»! Ми друзі з пані Грем, і жодна жива душа цьому не завадить, – ніхто не має права втручатися в нашу дружбу.

– Але якби ти знав, що говорять, то був би обережнішим, як заради неї, так і заради себе. Джейн Вілсон вважає твої візити до Холу ще одним доказом її розбещеності…

– Триклята Джейн Вілсон!

– А Еліза Мілворд страшенно засмучена.

– Сподіваюсь, що засмучена.

– А я на твоєму місці такого не робила б.

– Не робила б? До речі, звідки вони знають, що я туди ходжу?

– Від них ніщо не сховається: вони все вистежують.

– Ніколи про це не думав! Виходить, вони хочуть вчинити з нашої дружби привід для скандалу! Принаймні це доводить брехливість усіх інших їхніх пліток. Не забувай заперечувати їм, Розо, допіру матимеш таку нагоду.

– Але вони не кажуть мені відкрито про це: я дізнаюсь, про що вони думають, лише через натяки, а також із інших балачок.

– Ну, тоді, я не піду сьогодні, бо вже вечоріє. Чорти б їх ухопили, цих пліткарок! – гірко пробурмотів я.

І тут до кімнати увійшов вікарій – ми були надто поглинуті розмовою, аби почути, що він стукає у двері. Після того, як він бадьоро і по-батьківському привітав Розу, яка була його пестункою, він глянув на мене.

– Ага, сер! – сказав він. – Перестали ви до мене учащати. Ану – дайте – мені – подумати, – повільно продовжував він, умостивши своє огрядне тіло в крісло, яке Роза запобігливо йому принесла, – вже минуло – шість тижнів – за моїми підрахунками, відтоді як ви востаннє з’являлись – у мене – на порозі! – він сказав це з притиском і гупнув своїм ціпком об підлогу.

– Невже, сер? – запитав я.

– Атож! Це так! – він ствердно кивнув і знай дивився на мене з якоюсь розгніваною урочистістю, тримаючи свого масивного ціпка між колінами і поклавши долоні на набалдашник.

– Я був зайнятий, – сказав я.

– Зайнятий! – глузливо повторив він.

– Так, я косив сіно; а зараз почалися жнива.

– Гм!

Тієї миті увійшла моя матінка і, на моє щастя, відвернула його увагу від мене. Вона глибоко шкодувала, що він не прийшов трохи раніше, якраз до чаю, але запропонувала знову його приготувати.

– Для мене ніякого чаю, дякую, – відповів він, – я буду вдома за кілька хвилин.

– Ох, залишіться і скуштуйте трохи! Чай буде готовий за п’ять хвилин.

Але він відхилив пропозицію величним помахом руки.

– Я скажу вам, чого б я випив, місіс Маркгам, – сказав він. – Я вип’ю келих вашого чудового елю!

– Із задоволенням! – вигукнула моя мати, а потім подзвонила і звеліла служниці принести елю.

– Я думав, – продовжував він, – що лише зазирну до вас по дорозі та скуштую вашого домашнього елю. Я був з візитом у місіс Грем.

– З візитом?

Він похмуро кивнув і додав:

– Я вважав своїм обов’язком це зробити.

– Справді! – вигукнула моя матінка.

– А чому, містере Мілворд? – запитав я.

Він суворо поглянув на мене і, знову обертаючись до моєї матері, повторив:

– Я вважав своїм обов’язком це зробити! – і ще раз гупнув ціпком об підлогу. Моя мати сиділа навпроти і захоплено слухала його. Він продовжував, хитаючи головою: – «Місіс Грем, – сказав я, – жахливі чутки!» «Які, сер?» – каже вона, вдаючи, ніби не знає, про що я. «Це – мій – обов’язок – як – вашого пастора, – мовив я, – казати вам усе, що сам я вважаю гідним догани у вашій поведінці, і все, на що в мене є причини для підозри, і що інші розповідають мені стосовно вас…» Тож я їй і сказав!

– Ви сказали, сер? – вигукнув я, схоплюючись зі свого місця і вдаривши кулаком по столу.

Він лише глипнув на мене і провадив далі:

– Це був болісний обов’язок, місіс Маркам, – але я сказав їй!

– І як вона сприйняла це? – запитала матінка.

– Озлоблено, боюсь – озлоблено! – відповів він, засмучено хитаючи головою, – і водночас далися взнаки непристойні, неправильно спрямовані пристрасті. Її обличчя побіліло, і вона вдихала повітря через зціплені зуби, що виглядало дико, – але вона не представила жодного часткового виправдання чи захисту; і з якимось безсоромним спокоєм – який приголомшував у такій молодій людині, – це було все одно, як сказати мені, що моє умовляння було даремним, а моя пасторська порада абсолютно відкинута нею, – навіть більше, що сама моя присутність була неприємною, поки я говорив такі речі. І я невдовзі пішов, бо для мене було вже занадто очевидно, що нічого не можна зробити, – і побивався страшенно, що її випадок був таким безнадійним. Але я твердо вирішив, місіс Маркгам, що мої дочки не будуть – спілкуватись із нею. Прийміть те ж рішення стосовно своїх! Щодо ж ваших синів – щодо вас, юначе… – продовжував він, суворо обертаючись до мене.

– Щодо МЕНЕ, сер… – почав був я, але затнувся і, відчувши, що весь тремчу від люті, більше нічого не сказав, а зробив наймудріше – схопив свого капелюха та й вискочив з кімнати, так грюкнувши за собою дверима, що весь дім задвигтів, а моя матінка аж скрикнула.

Наступної хвилини я вже поспішав до Вілдфел-Холу. Не знаю, навіщо я туди йшов, та треба було кудись іти, а куди ж іще підеш, як не до Гелени: я мусив побачити її й поговорити з нею, та не знав, що казатиму їй і як діятиму за тих прикрих обставин. Так багато думок було у мене в голові, що вони обернулися справжнісіньким сум’яттям.

Розділ XII

Минуло хвилин із двадцять, і попереду забовваніли похмурі кам’яниці Вілдфел-Холу. Я зупинився біля воріт, щоб утерти чоло, звести дух і трохи заспокоїтися. Швидка хода погамувала моє збудження, і я рушив садовою стежкою. Проходячи повз обжите крило будівлі, через відчинене вікно я помітив місіс Грем, яка повільно міряла кроками свою самотню кімнату.

Здавалось, мій прихід схвилював і навіть злякав її, наче вона думала, що я також прийшов звинувачувати її. Я шукав її товариства, щоб поспівчувати їй, але мені стало соромно казати про візит вікарія, тож я вирішив поки що промовчати.

– Я прийшов невчасно, – сказав я, надавши своєму обличчю бадьорого виразу, – але не забиратиму вашого часу.

Вона всміхнулася мені, – мляво, але доброзичливо, сказати б, навіть із вдячністю.

– Ви така сумна, Гелено! А чому в коминку не топиться? – запитав я.

– Ще ж літо, – відповіла вона.

– Ми завжди топимо вечорами, а цей холодний дім тим паче потрібно опалювати.

– Ви ж самі сказали, що не пробудете тут довго, та й Артур уже в ліжку.

– Але я так люблю, коли в коминку гуде полум’я. Накажете запалити, якщо я подзвоню?

– Навіщо, Гілберте? Не схоже, що ви змерзли! – сказала вона, з усмішкою розглядаючи моє обличчя, що розпашіло від сварки з вікарієм.

– Не змерз, – відповів я, – та хочу, щоб вам було затишно.

– Мені затишно! – повторила вона, гірко сміючись, ніби у цій думці було щось до смішного абсурдне. – Мені більше підходить так, як зараз, – додала вона тоном сумної покори.

Та я все ж таки подзвонив.

– Ну ось, Гелено! – сказав я, коли у відповідь на виклик почулись кроки Рейчел. Пані Грем не залишалося нічого іншого, як тільки звеліти, щоб служниця затопила в коминку.

Рейчел послухалася, та спершу кинула на мене підозріливий інквізиторський погляд, що відверто запитував: «А ти тут що робиш, га?» Це не пройшло повз увагу її пані, і вона трохи зніяковіла.

– Ви не повинні залишатися надовго, Гілберте, – сказала вона, коли служниця вийшла.

– Я й не збираюсь, – трохи роздратовано сказав я. – Та перш ніж піти, я хотів би вам дещо сказати.

– Що саме?

– Ні, не зараз… я ще й сам не знаю точно, що це, або як це сказати, – відповів я і, щоб виграти час, почав розмовляти на якісь дріб’язкові теми.

Тим часом увійшла Рейчел і заходилася розпалювати. Коли вона просунула розпечену кочергу до коминка, сухі дрова загорілися і в кімнаті стало тепліше. Виходячи, вона вшанувала мене ще одним зі своїх суворих, непривітних поглядів, та він мене мало зачепив. Поставивши обабіч комина стільці для Гелени й для себе, я насмілився сісти, хоча й підозрював, що вона б радше вже попрощалась зі мною.

Невдовзі ми обоє замовкли і протягом кількох хвилин вдивлялись у вогонь. Я думав про те, як було б чудово сидіти отак поряд із нею і щоб більше нічия присутність не обмежувала нашого спілкування – навіть Артура, нашого спільного друга, без якого ми ніколи раніше не зустрічалися, – якби тільки я міг розкрити душу і звільнити своє переповнене серце від почуттів, які так довго гнітили його; думав і про те, як домогтися її взаємності, щоб отримати право захищати її від наклепів та обмов. З одного боку, я почував, що мій запал додасть снаги моїм словам, що моя рішучість має завоювати для мене те, чого я прагну, і водночас боявся знищити всі свої надії одним необдуманим словом. І все ж я був готовий зважитись на спробу. Так чи так, а я благатиму пояснення, яке вона майже обіцяла напередодні дати мені, вимагатиму, аби вона сказала, що ж то за перешкода стоїть на шляху до мого і, як гадалося мені, до її щастя.

Та поки міркував про це, Гелена отямилася від задуми і, поглянувши у вікно, де вже сяяв повний місяць, мовила:

– Гілберте, вже сутеніє.

– Бачу, – сказав я. – Ви хочете, аби я пішов?

– Як на мене, то вам пора іти. Якщо мої добрі сусіди дізнаються про цей візит – у чому я не сумніваюсь, – то добра мені від них не бачити.

Вона сказала це з посмішкою, яку вікарій, звичайно ж, назвав би лютою.

– Хай роблять, що хочуть, – сказав я. – Що вам або мені до А їхніх думок, якщо нам добре удвох. Хай ідуть під три чорти зі своїми підлими тлумаченнями і брехливими вигадками!

Цей вибух викликав на її обличчі раптовий рум’янець.

– То ви чули, що вони кажуть про мене?

– Я чув якісь побрехеньки, але ніхто, крім дурнів, не повірить їм і на мить, Гелено, тож хай вони вас не турбують.

– Я не вважала пана Мілворда дурнем, а він у все це вірить; та хоч як би я не зважала на них і на їхні балачки, все одно неприємно, коли на тебе дивляться, як на брехуху і лицемірку, коли думають, ніби ти практикуєш те, що насправді ненавидиш, і буцімто заохочуєш пороки, які не схвалюєш, це неприємно – знайти свої добрі наміри зруйнованими, а принципи, які сповідуєш, – зганьбленими.

– Це справді так, і якщо я через свою необачність і егоїстичне ігнорування пристойності сприяв цьому злу, то благаю вас не лише пробачити мені, а й дати мені змогу очистити ваше ім’я від урази: дайте ж мені право ототожнювати вашу честь із моєю власною і захищати вашу репутацію!

– Невже ви такий хоробрий, що можете поєднати свою долю з жінкою, яку підозрюють і зневажають усі ваші знайомі?

– Я пишався б цією нагодою, Гелено, і якщо це єдина перешкода для того, щоб поєднати наші долі, то ви будете моєю!

І, схопившись зі свого місця, я взяв її руку і хотів був припасти до неї вустами, аж раптом вона вихопила її і вигукнула:

– Ні, ні, це ще не все!

– А що ж іще? Ви обіцяли, що я колись про все дізнаюся…

– Може, колись і дізнаєтеся, та не зараз – у мене страшенно болить голова! – сказала вона, притуляючи долоню до чола. – Я вже хотіла б відпочити – на сьогодні з мене досить страждань! – додала вона майже у нестямі.

– Таж вам не зашкодить ця розповідь, – наполягав я. – Ви знімете тягар з душі, а я вже знатиму, як вас утішати.

Вона пригнічено похитала головою.

– Якби ви все знали, то теж засуджували б мене – може, навіть більше, ніж я заслуговую, – хоча я була такою несправедливою до вас, – додала вона пошепки, ніби міркувала вголос.

– Ви, Гелено? Неможливо!

– Так, і не з доброї волі, бо я не знала сили й глибини вашої прихильності. Я думала – чи принаймні намагалася думати, – що ваше ставлення до мене було так само холодним і братнім, яким ви його й удавали.

– Або як ваше ставлення до мене?

– Або як і моє – таке легке, егоїстичне й поверхове, що…

– Тоді ви справді помилялися щодо мене.

– Я знаю, що помилялась, і навіть підозрювала про це, та гадала, що не буде великої шкоди, якщо дозволятиму вам і далі втішатися даремними надіями; і якби я знала про глибину вашої прихильності, про щедру, безкорисну любов, яку ви, здається, почуваєте до мене…

– Здається, Гелено?

– …то я діяла б інакше.

– Ні, ви не могли б ще менше мене заохочувати або ставитись до мене з більшою суворістю, ніж ви це робили! І якщо ви гадаєте, що з вашого боку було неправильно дарувати мені свою дружбу й відхиляти усі мої намагання стати для вас близькою людиною, то ви помиляєтеся, бо такі милості не лише тішать моє серце, а й очищають і підносять мою душу; і я волів би вашу дружбу, ніж кохання будь-якої іншої жінки на світі!

Вона звела очі до неба, немовби благала допомоги у Всевишнього, а потім сказала:

– Завтра по обіді я гулятиму біля болота, що поросло вересом; приходьте туди, і я все вам розповім; може, тоді ви вважатимете за необхідне припинити наші стосунки – якщо взагалі не відцураєтеся мене, як людини, що не варта вашої любові.

– Я можу впевнено відповісти «ні»: вам немає в чому зізнаватися – ви, напевне, вивіряєте мене, Гелено.

– ні, ні, ні, – настійно повторила вона, – якби ж то було так! Дяка Богу, – додала вона, – у мене на совісті немає ніякого тяжкого злочину, але є таке, що навряд чи ви пробачите його, тож благаю, залиште мене!

– Спочатку дайте відповідь на єдине запитання, – ви кохаєте мене?

– Я не відповідатиму на це!

– Тоді я зроблю висновок, що кохаєте; тож на добраніч.

Вона відвернулася від мене, аби приховати свої почуття, але я взяв її руку і палко поцілував.

– Гілберте, залиште мене! – вигукнула вона з таким болем, що я мусив скоритися.

Та перш ніж зачинити двері, я ще раз озирнувся і побачив, що вона схилилася на стіл, здригаючись у нестримних риданнях.

Якби я описав тобі всі мої запитання і припущення, всі побоювання, надії й бурхливі почуття, що переповнювали мене, то розповіді вистачило б на цілий том. Та спустившись до половини пагорба, я відчув такий жаль, що подумав: «Чому я так поспішаю додому? Чи знайду я там утіху, супокій і затишок, покинувши там, на пагорбі, горе і сум»?

І я обернувся, щоб ще раз поглянути на старий замок. З того місця, де я стояв, вже тільки димарі видніли, тож я пішов назад. Коли замок стало видно мов на долоні, я трохи постояв, а потім почав підніматися вище. Щось немовби тягло мене до Вілдфел-Холу. Та й справді, хіба не краще було дивитися на цю похмуру старосвітську кам’яницю, над якою сяяв повний місяць, а в одному з покоїв мешкала кохана людина, ніж іти додому, де все було так легко і просто, а близькі мої вірили огидним чуткам, від яких у мене аж кров закипала у жилах, – і я не міг терпляче слухати, як ті чутки переповідають уголос або ж натякають на них. Якийсь дідько раптом прошепотів мені на вухо: «А ну ж бо це правда»? Та я вигукнув: «Ні, це брехня! Не хочу я слухати тебе, не хочу припускати такого»!

Ось уже видно й відблиски полум’я з коминка, що топиться у вітальні. Я підійшов до огорожі й зупинився, гадаючи про те, що вона зараз робить, і бажаючи сказати їй бодай одне слово чи хоч побачити віддаля, перш ніж піду.

Отак постояв я трохи, а потім переліз огорожу, щоб зазирнути у вікно і побачити, чи заспокоїлася вже вона, – отже я спромігся б на слово втіхи і зміг би сказати їй те, що мав сказати раніше, замість того, щоб поглиблювати її страждання своєю безглуздою нестримністю. Але тієї миті хтось відчинив двері, і голос – її голос – промовив:

– Давай вийдемо. Я хочу побачити місяць і подихати вечірнім повітрям: воно буде мені на користь – якщо мені взагалі що-небудь допоможе.

Отже, вона й Рейчел збиралися погуляти в саду. Звичайно, краще було б іти звідціля, та я стояв у тіні високого гостролиста, який надійно приховував мене, та не перешкоджав бачити, як надвір вийшла місіс Грем, а за нею молодий чоловік, стрункий і досить високий. В мене аж голова запаморочилася. З голосу я впізнав, що то був містер Лоренс!

– Ти не повинна так хвилюватися, Гелено, – сказав він. – Надалі я буду обережнішим…

Решти слів я не почув, бо він ішов майже поряд із нею. Моє серце розривалось від ненависті, та я напружено прислухався до її відповіді.

– Але я маю покинути це місце, Фредеріку, – сказала вона, – я ніколи не зможу бути тут щасливою… хоч як по правді, я ніде вже не буду щасливою! – додала вона з безрадісним сміхом.

– А де ти зможеш знайти краще місце? – відповів він. – Воно самотнє і так близько від мене.

– Якби ж то вони дали мені спокій!

– Хоч куди ти поїдеш, Гелено, скрізь будуть ті ж самі прикрощі. Я не можу втратити тебе: я муситиму їхати з тобою; і скрізь будуть дурні, які пхають свого носа до чужих справ.

Отак вони повільно пройшли повз мене алеєю, і хоч я більше нічого не чув з їхньої розмови, та бачив, як він поклав руку їй на талію, а вона обняла його за плечі, – а потім увіччю мені потемніло, а голова пішла обертом: хитаючись, я пішов звідтіля, переліз через огорожу, а потім упав долілиць на землю і лежав там, не тямлячи себе від гніву і відчаю, – не знаю, скільки я там пробув, либонь, довгенько-таки, бо, трохи заспокоївшись від гіркого плачу і поглянувши на місяць, що сяяв так спокійно і безтурботно, підвівся і пішов додому.

Двері були вже замкнені. Всі полягали спати. Не спала тільки матуся – вона відчинила мені й зустріла цілою зливою запитань і докорів.

– О Гілберте, де ж ти був? Заходь і сідай вечеряти. У мене все готове, хоча ти цього й не заслуговуєш, бо так налякав мене, пішовши із дому сьогодні увечері. Пан Мілворд був дуже… О Боже, та що це з моїм хлопчиком – він, здається, занедужав! Що сталося, Гілберте?

– Нічого, нічого… дайте мені свічку.

– Хіба ти не вечерятимеш?

– Ні, я хочу лягти у ліжко, – сказав я, беручи свічку і запалюючи її від тієї, яку вона тримала в руці.

– О Гілберте, ти тремтиш! – вигукнула моя схвильована матуся. – Який ти блідий! Скажи мені, що з тобою? Що-небудь сталося?

– Це пусте, – вигукнув я, тупнувши ногою з досади, що свічка не запалювалася. Потім погамував роздратування і докинув: – Я йшов дуже швидко, от і все. На добраніч, – і рушив до спальні, проігнорувавши материне:

– Йшов дуже швидко? А де ти був?

Матуся йшла слідком аж до дверей моєї кімнати, засипаючи мене порадами, що стосувалися здоров’я, та я вблагав її дати мені спокій і зрадів, коли двері за нею зачинилися. Проте я не вклався спати, а почав нервово ходити туди-сюди кімнатою, знявши черевики, щоб мати не почула. Але дошки рипіли, а вона була пильною. За чверть години вона вже знову була під дверима.

– Гілберте, чому ти не в ліжку – ти ж сказав, що хочеш лягти?

– А нехай йому! Вже лягаю.

– Але чому ти це робиш так довго? Ти про щось думаєш, правда ж?

– Ради Бога, дайте мені спокій і спіть собі.

– Чи не ота місіс Грем так тебе непокоїть?

– Ні, ні, кажу ж вам – це – пусте.

– Молюсь Богу, щоб це була не вона! – зітхнувши, пробурмотіла матуся й пішла собі, а я впав на ліжко, лютий на неї за те, що вона позбавила мене останньої втіхи.

Ще ніколи я не переживав такої довгої безсонної ночі. Проте над ранок сум’яття моїх думок почало переростати у якісь гарячкові марення, і врешті я заснув. Та гірким було моє пробудження – я розплющив очі й утямив, що життя порожнє чи навіть гірше, ніж порожнє, бо переповнене мукою і стражданнями, я згадав, що мене ввели в оману, позбавили надії, моє кохання розтоптали, а моя подруга виявилася не янголом, а справжнісіньким дияволом. Краще б я й не засинав!