Текст книги "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Автор книги: Анна Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ VI

Упродовж наступних чотирьох місяців я не переступав поріг дому місіс Грем, а вона не приходила з візитом до нас, та про неї все одно балакали у всіх усюдах, а наше знайомство хоча й повільно, проте розвивалося. Що ж до балачок, то я приділяв їм незначну увагу (маю на увазі плітки, що стосувалися прегарної відлюдниці), і єдиною інформацією, яку я від них отримав, було те, що одного чудового морозного дня вона зважилася узяти свого маленького хлопчика й завітати з візитом до вікарія, та, на жаль, нікого не було вдома, окрім міс Мілворд; однак вона просиділа довго, і, на загальну думку, вони знайшли що сказати одна одній і попрощалися із взаємним бажанням зустрітися знову. Мері любила дітей і ніжних матусь, які могли належним чином оцінити свої скарби.

Часом і я її бачив, причому не лише тоді, коли вона бувала в церкві, а й коли приходила на пагорби зі своїм сином або – в особливо прекрасні дні – неквапливо блукала болотистою місцевістю, що поросла вересом, або відкритими пасовищами, що оточували старий Хол, з книгою у руці, а її син стрибав навколо неї; й коли я помічав її під час своїх самотніх прогулянок або поїздок верхи, то зазвичай намагався наздогнати, бо мені досить-таки подобалось бачити місіс Грем, розмовляти з нею й теревенити з її маленьким компаньйоном, який, щойно розтанула крига його соромливості, виявився дуже доброзичливим, розумним й цікавим малюком; і ми невдовзі стали чудовими друзями – а наскільки це було до вподоби його матері, не візьмуся сказати. Я спершу підозрював, що вона бажала вилити на цю близькість холодну воду, сказати б, загасити запалене полум’я нашої дружби, – але побачивши згодом, що в мене найкращі наміри і що син зазнає чималої втіхи від спілкування зі мною і моїм собакою вона перестала заперечувати і навіть вітала мій прихід усмішкою.

Щодо Артура, то він вигукував своє вітання здалеку і біг назустріч мені. Якщо я був верхи, то він катався на коні, пустивши його легким клусом, або ж їздив на тягловій коняці, – але Артурова мати завжди супроводжувала його і стомлено пленталася поряд, й не стільки для того, щоб гарантувати його обережну поведінку, скільки для того, щоб бачити, що я не прищеплюю ніяких спірних понять його дитячому розуму, бо вона завжди була на варті і ніколи не дозволяла забирати хлопчика з поля її зору. Найдужче до вподоби було їй спостерігати, як він вовтузився і ганяв із Санчо, поки я йшов біля неї, – боюся, не стільки з любові до моєї компанії (хоча я інколи вводив себе в оману цією думкою), скільки від захвату, який вона отримувала, бачачи свого сина таким щасливим і задоволеним тими активними іграми, які так зміцнювали його тендітну будову і якими він так рідко займався через брак товаришів, що підходили б йому за віком: і, можливо, її задоволення посилювалося ще й від того, що я був із нею, а не з ним, тож не міг чимось йому зашкодити, – дуже їй дякую за цю думку.

Та часом вона отримувала невеличку втіху від розмови зі мною; і одного яскравого лютневого ранку, під час двадцятихвилинної прогулянки уздовж болотистої місцевості, що поросла вересом, вона облишила свою звичну суворість та стриманість й так промовисто бесідувала зі мною, виказувала таку глибину міркувань й знання предмету розмови, думки її так разюче збігались із моїми власними ідеями, та й виглядала вона такою гожою, що я пішов додому зачарований; і по дорозі почав ловити себе на думці, що було б, мабуть, краще збувати свої дні з такою жінкою, ніж із Елізою Мілворд; а подумавши про це, зашарівся (фігурально) від власної непостійності.

Увійшовши до вітальні, я побачив Елізу з Розою. Несподіванка ця не була такою приємною, як мала бути. Ми довго й невимушено розмовляли, але я знайшов її радше легковажною і навіть трохи прісною, надто ж у порівнянні із більш зрілою і серйознішою місіс Грем. Оце вам і постійність!

«Втім, – думалося мені, – я не повинен одружуватись із Елізою, оскільки моя мати заперечує проти цього, і я не повинен вводити дівчину в оману думкою, що мав намір це зробити. Тож якщо цей настрій триватиме й надалі, мені буде не так важко звільнити мою любов від легкого, проте безжального впливу Елізи; і хоча місіс Грем, можливо, викличе стільки ж заперечень, мені можуть дозволити, як дозволяють лікарям, лікувати більше зло меншим, бо я не закохаюся у молоду вдову, як і вона у мене – це точно, – але якщо я знаходжу невеличку втіху в її товаристві, то мені, звісно ж, можуть дозволити шукати його; і якщо особистість її буде достатньо яскравою, аби затьмарити Елізин чар, тим краще, але навряд чи зможу я думати про це».

І відтоді не було такої днини, аби я не опинявся біля Вілдфелу приблизно о тій годині, коли моя нова знайома зазвичай залишала свою оселю; але так мінявся час її виходу з дому і місця її прогулянок, так ненадовго виходила вона прогулятися, що я вже схилявся до думки, що вона докладала стільки ж зусиль, щоб уникати моєї компанії, скільки докладав я, аби знайти її; та це була надто прикра гіпотеза, щоб міркувати над нею хоча б хвилину після того, як я відмовився від такої думки.

Проте одного спокійного ясного березневого дня, коли я наглядав пополудні за накочуванням луки і відновленням огорожі, в долині з’явилася місіс Грем, – в руці у неї був альбом, і вона відразу ж узялася до свого улюбленого малярства, у той час як Артур будував греблі в мілкій кам’янистій річці. Я облишив і луку, й огорожу і швидко попрямував до них, та мене випередив Санчо, – зачувши свого молодого друга, він налетів на нього з такою радістю, що Артур упав у річку; на щастя, він упав на каміння, а не у воду, тож потім лише посміявся з цього нещасливого випадку.

Місіс Грем вивчала голі зимові дерева і енергійними делікатними штрихами замальовувала до альбому їхні віти. Вона говорила небагато, але я стояв і спостерігав за рухом її олівця: це було справжнє задоволення – наглядати, як вправно орудують ним ті прегарні жваві пальчики. Але незабаром вони почали тремтіти і робити хибні штрихи, а місіс Грем засміялася і, відклавши олівця набік, сказала, що моя увага не йде на користь її ескізові.

– Тоді, – сказав я, – поки ви закінчите, я побуду з Артуром.

– Я хотів би проїхати верхи, містере Маркгаме, якщо мама мені дозволить, – повідомила дитина.

– Верхи на чому, мій хлопчику?

– На тій коняці, – відповів він, показуючи на поле, де тягла коток велика чорна кобила.

– О ні, Артуре, це надто далеко, – заперечила його мати.

Але я обіцяв доправити його цілим і неушкодженим після прогулянки лукою, й коли вона поглянула на його нетерпляче обличчя, то лише всміхнулася і дозволила йому піти. Це вперше вона дозволила мені повести його так далеко.

Сидячи на здоровецькій коняці, яка помалу пройшла у кінець поля, а потім завернула назад, Артур аж сяяв од тихого, радісного задоволення і захвату. Накочування незабаром скінчили, та коли я повернув хороброго вершника його матері, вона виглядала вельми невдоволеною тим, що я так довго його тримав.

Вже давно пора йти додому, сказала вона і хотіла була побажати мені доброго вечора, але я не збирався її полишати, а провів аж на пагорб. Вона полагіднішала, і я почувався дуже щасливим, та коли в полі зору з’явився похмурий старий маєток, вона зупинилася, ніби очікуючи, що далі я не піду і повинен уже попрощатися, – та вже пора було й додому, бо ясний холодний вечір швидко згасав, сонце вже сіло, а в блідому сірому небі сяяв повний місяць; проте мене тримало біля неї якесь невиразне співчуття – важко було уявити, що вона самотою попрямує до незатишного похмурого будинку. Я поглянув на нього. Слабке червоне світло цідилося з нижніх вікон одного крила, але інші вікна були темні й чимало з них чорніли проваллями, тому були без рам і шибок.

– Чи не знаходите ви це місце надто вже самотнім, аби в ньому жити? – помовчавши, запитав я.

– Іноді знаходжу, – відказала вона. – Зимовими вечорами, коли Артур у ліжку, а я сиджу самотою, слухаючи, як у зруйнованих старих покоях виє холодний вітер, ніякі книги чи інші справи не можуть прогнати гнітючих думок; але, звісно ж, піддаватися їм не можна. Якщо Рейчел задоволена таким життям, то чому не повинна бути задоволеною я? Я страшенно вдячна, що мені надали цей притулок.

Останню фразу вона промовила тихо, немовби говорила радше до себе. Потім побажала мені доброго вечора і пішла.

Я й собі подався додому, аж побачив містера Лоренса, що верхи на гарному сірому поні піднімався нерівною вузькою дорогою, яка перетинала вершину пагорба. Я трохи збочив зі свого шляху, щоб погомоніти з ним, бо ми давненько вже не бачилися.

– То ви з місіс Грем щойно розмовляли? – поцікавився він після того, як ми привіталися.

– Так.

– Гм! Я так і думав, – він замислено дивився на гриву свого коня, наче був нею невдоволений абощо.

– Ну! І що з того?

– О нічого! – відповів він. – Я лише думав, що вона вам не подобається, – тихо додав він, скрививши свою класичні вуста у трохи саркастичній посмішці.

– Припустімо, що й не подобалася, та хіба людина не може змінити свою думку?

– Так, звичайно, – сказав він у відповідь, розплутуючи ковтун у гриві свого поні. Потім пильно глянув на мене своїми світло-карими очима й додав: – Отже, ви змінили свою думку?

– Не скажу, що повністю змінив. Мабуть, дотримуюся тієї ж думки, що й раніше, хіба що трохи ліпшої.

– О! – він роззирнувся довкола у пошуках чого-небудь іншого, про що можна було поговорити, і, зиркнувши на місяць, зробив якесь зауваження щодо краси вечора, на що я не відповів, оскільки воно не стосувалося теми.

– Лоренсе, – спокійно запитав я, зазираючи йому в очі, – ви що, закохані у місіс Грем?

Замість того, щоб страшенно образитися, він спочатку здригнувся від несподіванки, а потім захихотів, ніби це сміливе запитання його дуже насмішило.

– Я закоханий у неї! – повторив він. – Що змусило вас навіть уявити таке?

– Бо виявляєте неабиякий інтерес до розвитку мого знайомства з цією пані, тож я подумав, що ви, можливо, ревнуєте.

Він знову засміявся.

– Ревную? О ні! Але я гадав, що ви збираєтеся одружитись із Елізою Мілворд.

– Ви неправильно думали – я не збираюся одружуватися з нею!

– Тоді, гадаю, краще було б дати їй спокій.

– А ви збираєтеся одружуватись із Джейн Вілсон?

Він почервонів і знову почав скубати гриву, аж відповів:

– Ні… гадаю, ні.

– Тоді краще дайте їй спокій.

«Це вона не дає мені спокою», – міг би сказати він, та не сказав нічого, а тільки напустив на своє обличчя дурнуватого виразу й знову спробував змінити тему розмови. Цього разу я дозволив йому це зробити, бо з нього і так вже було досить – ще одне слово на цю тему було б немов та остання соломинка, що ламає верблюдові спину.

До чаю я запізнився, але моя добра матінка тримала чайник і булочки на гарячій плиті й хоч трохи насварилася на мене, та все ж таки із готовністю прийняла мої виправдання, а коли я поскаржився на перестояний чай, то вилляла його і звеліла Розі закип’ятити ще один чайник і наново запарити чай. Все це супроводжувалося розлогими коментарями Рози.

– Якби я отак запізнилася, то мені взагалі не дали б чаю; якби це був Фергус, то йому довелося б пити те, що є, і дякувати, бо для нього й таке було б завеликою честю, – а для тебе слова «занадто» не існує. Так воно завжди: якщо на столі стоїть щось смачненьке, мама завжди моргає і киває мені, щоб я не дуже налягала на нього, а якщо не звертаю уваги, то вона шепоче: «Не їж цього так багато, Розо, нехай буде Гілбертові на вечерю». А я, виходить, ніщо. У вітальні це виглядає наступним чином: «Ну ж бо, Розо, прибери свої речі, незабаром хлопці прийдуть, то нехай кімната буде гарною і охайною; та підкинь дровець у коминок – Гілберт полюбляє палахке полум’я». На кухні: «Зліпи великий пиріг, Розо, бо хлопці прийдуть голодними; і не клади стільки перцю, певна, їм це буде не до смаку», або: «Розо, не кидай так багато спецій у пудинг, Гілбертові подобається проста їжа», або: «Не забудь покласти багато смородини в кекс, Фергусові таке подобається». Якщо ж я скажу: «Гаразд, мамо, але мені таке не подобається», то у відповідь почую, що маю дбати не лише про себе. «Знаєш, Розо, у всіх справах, що стосуються хатнього господарства, ми повинні пам’ятати ось про що: по-перше, треба сумлінно виконувати свої обов’язки, по-друге, годити чоловікам, – а жінкам усе згодиться».

– І це дуже гарна думка, – зауважила моя мати. – Гілберт теж так думає, я упевнена.

– Дуже зручна думка, принаймні для нас, – сказав я, – але якщо ви взялися вивчати, що приносить мені втіху, мамо, то мусите дбати і про власний комфорт і зручність, що ж до Рози, то не сумніваюся, що вона подбає про себе; і хоч яку жертву вона принесе задля мене, та відразу ж докладе всіх зусиль, аби довести це до мого відома. Але через вас я міг би опуститися до потурання своїм слабостям і не дбав би про бажання близьких мені людей, бо звик би, що про мене постійно піклуються, а всі мої бажання виконуються наввипередки, і не знав би, що ж було для мене зроблено. Якби Роза не розповідала мені про це вряди-годи, то я сприймав би всю вашу доброту, як належне, і ніколи б не знав, як завинив перед вами.

– Ох, Гілберте, ти й не дізнаєшся про це, поки не одружишся. От як візьмеш заміж таке нікчемне зухвале дівча, як ото Еліза Мілворд, що дбатиме тільки про свій зиск та втіху, або таку вперту молодицю, як пані Грем, котра не усвідомлює, в чому її головний обов’язок, і пхає носа в те, що стосується її найменше, – от тоді ти побачиш різницю.

– Це буде лише на користь мені, мамо. Я прийшов у цей світ не для того, аби визискувати свого ближнього, а щоб обертати свої здібності та почуття до його користі; тож коли я одружусь, то більшу втіху матиму від того, аби робити мою дружину щасливою і спокійною, ніж тоді, коли вона робитиме це для мене: я радше віддавав би, ніж отримував.

– Ох, усе це нісенітниці, любий мій. Це – просто хлопчача балаканина! Ти незабаром стомишся потурати своїй дружині, хоч якою красунею вона була б, а потім настануть прикрощі.

– Добре, тоді кожне з нас буде нести свій тягар.

– Тоді кожне з вас має зайняти належне йому місце. Ти робитимеш своє діло, а вона – якщо вона гідна тебе – робитиме своє; але твоє діло – догоджати собі, а її діло – догоджати тобі. Твій любий батько був найкращий з усіх чоловіків, що коли-небудь жили на землі, та за шість місяців після весілля в мене вже й думки не було, що він мені догоджатиме й задовольнятиме мої забаганки, – це було б усе одно, що хотіти, аби він літав. Він завжди казав, що я була доброю дружиною і гарно виконувала свої обов’язки; а він завжди виконував свої – благослови його, Боже! – завжди був постійним і пунктуальним, рідко чіплявся до мене без причини, завжди віддавав належне моїм стравам і ніколи не запізнювався на обід – і це найбільше, що жінка може чекати від чоловіка.

Чи так це, Гелфорде? Чи це і є міра твоїх домашніх чеснот; і чи не вимагає твоя щаслива дружина від тебе нічого більшого?

Розділ VII

Минуло кілька днів, і лагідного сонячного ранку (щойно зі йшов останній сніг, залишивши то тут, то там білі пружки на свіжій зеленій траві попід огорожами, і зацвіла сон-трава, а жайворонок у небі співав про літо, надію і кохання) я гуляв схилом пагорба, втішаючись весною і наглядаючи за тим, як пасеться отара ягнят, аж раптом угледів трьох осіб, що підіймалися на пагорб. То були Еліза Мілворд, Фергус і Роза. Я подався до них через поле і, почувши, що вони йдуть до Вілдфел-Холу, зголосився пристати до їхнього товариства і, запропонувавши свою руку Елізі, сказав братові, що він може вертати назад, бо я супроводжуватиму панночок.

– Прошу вибачення! – вигукнув він. – Це панночки мене супроводжують, а не я їх. Всі вже бачили ту чарівну незнайомку а я ні, от я й попросив Розу піти зі мною до Холу і представити мене. Вона сказала, що без панни Елізи не піде, тож я побіг до вікарія і прихопив її; йшли ми собі, пообнімавшись, мов пара закоханих, аж тут ти нагодився й забрав її від мене, та ще й хочеш візиту мене позбавити. Повертайся до своїх ланів і до своєї рогатої худоби, ти, незграбо; ти не здатний спілкуватися з таким вишуканим товариством, як наше, бо ми полюбляємо стежити за сусідами, зазирати в їхні потаємні закутки, винюхувати їхні таємниці та ганьбити їхню репутацію, коли побачимо, що вона ще не заплямована, – такі вишукані джерела втіхи не для тебе.

– Хіба ви обоє не можете піти з нами? – спитала Еліза, проігнорувавши останню частину промови.

– Так-так, обоє! – вигукнула Роза. – Що більше людей, то веселіше – і я певна, що нам потрібна буде вся наша бадьорість і запал, аби трохи звеселити ту велику темну похмуру кімнату з її вузькими ґратчастими вікнами і старими меблями, – якщо тільки господиня знову не поведе нас до своєї студії.

Тож ми пішли разом. Відчинила нам кощава стара служниця, яка провела нас до тієї кімнати, яку Роза описала мені, як місце дії її першої зустрічі та знайомства з місіс Грем. То був досить просторий і високий покій зі старосвітськими вікнами; стеля, панелі і полиця на коминку були зроблені з чорного дуба – полиця оздоблена вишуканою, та не дуже майстерною різьбою, – того ж кольору були столи, стільці та стара шафа, напхана книгами, і кабінетний рояль.

Пані Грем сиділа в жорсткому кріслі з високою спинкою; кошик із шитвом лежав на маленькому круглому столику, а біля неї стояв Артур – спершись ліктем на коліно, він читав їй уголос, а вона тримала руку у нього на плечі й неуважно гралася його довгими хвилястими кучерями. Обоє були таким приємним контрастом із похмурим інтер’єром покою, що я аж замилувався ними, втім, цю картину можна було спостерігати лише протягом декількох коротких секунд, коли Рейчел прочинила двері, впускаючи нас. Хтозна, чи рада була нас бачити пані Грем – було щось невимовно холодне в її тихій, спокійній ввічливості; але я не розмовляв з нею багато. Розташувавшись біля вікна, я погукав до себе Артура, і ми почали бавитися з Санчо, тоді як панночки не давали спокою місіс Грем своєю пустою балаканиною; а брат мій сидів навпроти неї, схрестивши ноги і тримаючи руки в кишенях бриджів, відкинувшись на спинку стільця і пильно дивлячись то в стелю, то просто на господиню (та ще й у такий спосіб, що я відчув досить-таки сильне бажання випхати його втришия), то насвистуючи уривок улюбленої мелодії, то втручаючись до бесіди або заповнюючи паузу якимось надзвичайно зухвалим запитанням чи зауваженням. Якось він сказав:

– Мене страшенно дивує, пані Грем, що ви обрали для помешкання такі руїни. Якщо ви не могли найняти й відремонтувати весь цей замок, то чому б вам було не винайняти охайний маленький котедж?

– Може, я надто вже горда, містере Фергусе, – відповіла вона, всміхаючись, – але цей замок має чимало переваг перед котеджем – по-перше, покої більші й просторіші, по-друге, чимало вільних приміщень, які можуть служити комірчинами, та й платити за них не треба; і вони дуже стають у пригоді в дощові дні, коли мій малюк не може вийти надвір і натомість бігає по них; крім того, тут є сад, у якому він може гратися, а я працювати. Бачите, я вже дещо зробила для поліпшення тутешньої обстановки, – показала вона у вікно. – Он у тому кутку є грядка молодої городини, ось тут зацвіла сон-трава і кілька пролісків, а там розпускається жовтий крокус.

– А як ви можете миритись із ситуацією, коли ваші найближчі сусіди перебувають на відстані двох миль і ніхто не заходить до вас, ба навіть не проходить мимо? Роза у такому місці збожеволіла б. Вона не може жити, якщо не побачить щодня кільканадцять нових суконь і капелюшків, не кажучи вже про людей, що їх носять; а ви можете сидіти біля цих вікон цілий день і не побачити нікого, крім бабуні, що несе яйця на базар.

– Я не певна, що самотність цього місця не була однією з його головних приваб. Я не знаходжу жодного задоволення у тому, аби спостерігати крізь вікно за людьми; і мені подобається тиша.

– О! ви ніби хочете сказати, що ми повинні перейматися власними справами і дати вам спокій.

– Ні, друзів я рада бачити в своєму домі. Ніхто не може бути щасливим у вічній самотності. Тож якщо ви прийшли до мене як друг, пане Фергусе, я вас щиро вітаю, якщо ж ні, то, зізнаюся, вам краще триматися подалі.

Після цього звернулася з якимось зауваженням чи то до Рози, чи до Елізи.

– До речі, місіс Грем, – помовчавши, озвався Фергус, – ідучи сюди, ми обговорювали питання, яке ви легко можете для нас вирішити, оскільки воно вас-таки і стосується. Річ у тому, що ми часто балакаємо про вас, адже декому з нас і робити немає чого, як теревенити про сусідів, тож нова людина стає для нас неоціненним джерелом розваги. Отже хотілося б, аби ви з’ясували нам ось які питання…

– Прикуси язика, Фергусе! – вигукнула Роза, яку лихоманило від страху й гніву.

– Не буду, кажу тобі. Питання, які вас просять з’ясувати, ось які: по-перше, де ви народилися, звідки походите й де мешкали раніше. Дехто каже, що ви – іноземка, а дехто – англійка, одні кажуть, що з півночі, другі – що з півдня, а треті…

– Добре, містере Фергусе, я вам скажу. Я – англійка, тож не розумію, чому хтось повинен сумніватися у цьому, а народилася у сільській місцевості, ні на крайній півночі й ні на півдні нашого щасливого острова; і саме в селі я й провела більшу частину свого життя. Сподіваюся, ви задоволені, бо я не в гуморі, щоб відповідати на такі запитання.

– А ще нам хотілося б знати…

– Ні, жодних запитань! – засміялась вона, а тоді покинула своє місце й, сівши біля нас із Артуром, спробувала залучити мене до розмови.

– Пане Маркгаме, – сказала вона, у той час як її швидка манера говорити і яскравий рум’янець дуже відверто свідчили про її занепокоєння, – ви вже забули про той прегарний морський краєвид, який ми згадували кілька днів тому? Гадаю, ви розповісте мені, як туди дістатися, бо якщо ця чудова погода триватиме далі, то, можливо, я прогуляюся туди і зроблю ескіз; я вже вичерпала всі сюжети, тож не можу дочекатись цієї нагоди.

Я хотів був виконати її прохання, але мене урвала Роза.

– О, не розповідай, Гілберте! – вигукнула вона. – Це ви Бухту маєте на увазі, місіс Грем? То дуже довга прогулянка навіть для вас, а про Артура й мови бути не може. Але ми давно вже хотіли організувати пікнік і поїхати до Бухти; і якщо ви зачекаєте, поки розпогодиться, то я певна, що ми всі будемо дуже раді бачити вас.

Бідолашна місіс Грем виглядала збентеженою і намагалася знайти якусь відмовку, але Роза, чи то співчуваючи її самотньому життю, чи то бажаючи розвинути далі це знайомство, й слухати не хотіла ніяких заперечень. Вона сказала, що там будуть лише друзі, а найкращий краєвид відкривається з Кручі, до якої цілісіньких п’ять миль.

– Якраз гарна прогулянка для панів, – продовжувала Роза, – а панночки правитимуть кіньми і йтимуть пішки по черзі; ми візьмемо свій екіпаж, запряжений поні, там поміститься Артур і три жінки, а ще знаряддя для малювання та харчі.

Тож пані Грем урешті пристала на цю пропозицію. Обговоривши час і спосіб здійснення запланованої екскурсії, ми попрощалися й пішли додому.

Але то було в березні. Минув холодний дощовий квітень і два тижні травня, перш ніж ми зважилися на нашу експедицію із обґрунтованою надією здобути втіху, яку шукаєш у приємних краєвидах, веселій компанії, свіжому повітрі, доброму частуванні й фізичних зусиллях. Одного ранку ми запрягли поні й вирушили в мандрівку. Компанія складалася із місіс Грем та її сина, Мері й Елізи Мілворд, Джейн і Ричарда Вілсонів, а також Рози, Фергуса і Гілберта Маркгамів.

Містера Лоренса також було запрошено приєднатися до нас, але з якоїсь причини, краще відомої йому самому, він відмовився. Коли я сказав йому про мандрівку, він повагався і запитав, хто буде ще. Почувши про міс Вілсон, він, здавалося, наполовину схилився до того, аби піти, але коли я згадав місіс Грем, думаючи, що це могло бути ще одним стимулом, то це мало протилежний ефект: він відхилив пропозицію, і, сказати правду, це рішення не було для мене прикрим.

До Бухти ми дісталися майже опівдні. Місіс Грем весь час ішла пішки; більшу частину шляху пішки пройшов і Артур, бо він був зараз набагато витривалішим і активнішим, крім того, йому не подобалось сидіти в екіпажі з чужими людьми, тоді як усі його друзі – і мама, і Санчо, і пан Маркгам, і міс Мілворд – гуляли зеленими луками й польовими дорогами.

Гарні спогади лишилися в мене про ту прогулянку твердою дорогою, понад якою росли дерева або траплялися живоплоти з чудовими пахощами; йшли ми і польовими прослідками через луки, де росло запахуще квіття і молода зелена трава. Щоправда, Елізи поряд зі мною не було, та вона сиділа в екіпажі й, гадаю, так само щаслива була, як і я; коли ми подалися навпростець через поле, і маленький екіпаж зник за деревами, я й на мить не засмутився з того, що з поля мого зору пропав милий маленький капелюшок і шаль, – надто вже щасливий був я в товаристві пані Грем, аби жалкувати за Елізою Мілворд.

Спершу пані Грем була такою неговіркою, що аж дратувала мене, – певне, поклала собі ні з ким не розмовляти, крім Мері Мілворд та Артура.

Ішла вона поруч із Мері, та якщо дорога дозволяла, я намагався триматися біля неї, Ричард Вілсон ішов біля міс Мілворд, а Фергус ішов там, де йому хотілося. За якусь часину вона полагіднішала, і мені вдалося майже повністю привернути її увагу до себе – і я почувався щасливим, бо мені подобалось її слухати. Її думки й уподобання збігалися з моїми, – обоє ми відзначалися здоровим глуздом, витонченим смаком і чуйним сприйманням дійсності; а от різниця між нами полягала у тому, що вона сміливо визнавала чи захищала розбіжності між нами; у її серйозності і кмітливості, що неабияк дивували мене; навіть коли вона гнівала мене своїми недобрими словами чи поглядами, то я був невдоволений, що справив на неї таке несприятливе враження, і прагнув завоювати її пошану.

Нарешті наша прогулянка скінчилася. Вершини пагорбів та дедалі крутіший схил упродовж якогось часу заступали краєвид, та піднявшись на гору, ми побачили голубу морську далечінь, вкриту пінявими бурунами, які насилу можна було відрізнити від білих чайок, що кружляли у небі; на морській гладіні видніло хіба одне чи два судна, та й ті були далеко-далеко.

Я кинув погляд на свою супутницю, щоб побачити, яке враження справив на неї цей чудовий краєвид. Вона стояла, задивившись у далечінь, і її пильний погляд запевнив мене, що вона не була розчарована. У неї були прегарні очі, – не знаю, чи казав я тобі про це раніше, – великі, ясні, не карі, а темно-сірі. З моря віяв м’який цілющий бриз: він грався пасмами її кіс і забарвив рум’янцем її бліді уста й щоки. Вона відчувала його вплив, як і я, – на її обличчі був вираз тихої радості, яка переросла в усмішку, коли її очі зустрілись із моїми. Ще ніколи вона не виглядала такою вродливою, ніколи ще моє серце так палко не линуло до неї, як зараз. Якби нас покинули удвох бодай хвилини на дві, то я не міг би відповідати за наслідки. На щастя, нас погукали на обід – Роза, міс Вілсон та Еліза, які приїхали трохи раніше, порозкладали наїдки на скелястому майданчику, звідки видно було море, а від сонця його захищала скеля, що височіла з другого боку.

Місіс Грем сіла оддалік від мене. Моєю найближчою сусідкою була Еліза. Поводилася вона ніжно й ненав’язливо, була так само чарівною і викликала такий самий захват, як і завжди, та я був недоступний для її чарів. Проте невдовзі моє серце знову почало прихилятися до неї, і ми весело збули час за обідом, який тривав досить-таки довгенько. По обіді Роза попросила Фергуса, щоб він допоміг їй зібрати ножі, виделки й полумиски, а місіс Грем узяла свій складаний стілець і причандали для малювання, а потім попросила міс Мілворд наглядати за її сином і, суворо наказавши йому не відлучатись від його нової няньки, попрямувала уздовж крутого кам’янистого схилу до прямовисної скелі, з якої відкривався ще кращий краєвид, хоча дехто з жінок казав їй, що це було страшне місце, і радив не ходити туди.

Коли вона пішла, у мене з’явилося відчуття, ніби веселощів уже не буде, – хоча важко сказати, яким саме був її внесок у наше товариство. Вона не жартувала й рідко сміялася, та її усмішка приносила мені втіху; її кмітливе зауваження чи підбадьорливе слово заохочувало мою дотепність, а ще породжувало інтерес до всього, що казали інші. Навіть моя бесіда з Елізою пожвавилася завдяки її присутності, хоч я цього й не усвідомлював; а зараз, коли вона пішла, грайливі Елізині балачки вже не тішили мене – більше того, вона стомила мене, та й я сам стомився розважати її; я відчував, що мене вабить той далекий мис, де прегарна художниця старанно працювала над своїм ескізом, – і я не дуже довго опирався тій привабі: поки мій маленький сусід обмінювався кількома словами з міс Вілсон, я підвівся і, не привертаючи зайвої уваги, пішов собі. Видершись на крутий схил, я побачив пані Грем – вона сиділа на вузькому виступі скелі, що спускалася у діл аж до кам’янистого берега.

Вона не чула, як я підійшов; коли моя тінь упала на ескіз, вона здригнулася і поспішно озирнулась – будь-яка інша моя знайома скрикнула б із переляку.

– О! Я не знала, що це ви. Ви мене так налякали! – трохи роздратовано сказала вона. – Не люблю, коли хтось з’являється біля мене так несподівано.

– За кого ви мене прийняли? – відказав я. – Аби знаття, що ви така нервова, то я був би обережнішим, але…

– Та дарма, не переймайтеся. А навіщо ви прийшли? Наші друзі теж прямують сюди?

– Ні, вони не помістилися б на цьому маленькому виступі.

– То й добре, бо я стомилася від розмов.

– Ну, то я не розмовлятиму. Я лише сидітиму і спостерігатиму, як ви малюєте.

– Ох, таж ви знаєте, що мені це не подобається.

– Тоді я милуватимуся цим прегарним краєвидом.

Проти цього вона не заперечувала, і якусь часину ми сиділи мовчки, проте я не міг бодай вряди-годи не зиркати нишком на витончену білу руку, яка тримала олівець, на тендітну шию і темні пасма кіс.

«Якби зараз були в мене олівець та папір, – думалося мені, – то я змалював би ще кращий ескіз, ніж вона».

Та хоч я не міг вчинити цього, мені досить було сидіти біля неї й нічого не казати.

– Ви ще там, пане Маркгаме? – нарешті спитала вона, озираючись на мене, бо я сидів трохи позаду на виступі кручі, вкритому мохом. – Чому ви не йдете до товариства?

– Бо я від нього теж стомився, та й усіх їх я зможу бачити ще коли завгодно, а от після цієї прогулянки вже довго не бачитиму вас.

– А що робив Артур, коли ви пішли?

– Він був із міс Мілворд і сподівався, що мама не затримається надовго. До речі, ви не довірили його мені, хоча я набагато довше знайомий із ним, проте міс Мілворд володіє мистецтвом викликати у дітей довіру і розважати їх, – недбало додав я, – якщо вона більш ні на що не здатна.