Текст книги "Незнайомка з Вілдфел-Холу"
Автор книги: Анна Бронте
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]
Розділ XXI
1-е жовтня. – Усе вже владналося. Мій батько дав свою згоду, і весілля призначили на Різдво. Моїми дружками будуть Мілісент Гаргрейв та Анабелла Вілмот, – не тому, що я у такому вже захваті від останньої, а просто через те, що не маю іншої подруги.
Коли я розповіла Мілісент про свої заручини, вона просто-таки роздратувала мене своєю реакцією. Якусь хвилю вона здивовано дивилася на мене, а потім сказала:
– Гаразд, Гелено, гадаю, я маю привітати тебе – і я рада бачити тебе такою щасливою; але не думала, що ти вийдеш за нього; і не можу не дивуватися, що він так тобі подобається.
– Чому так?
– Бо ти набагато краща від нього, а в ньому є щось таке зухвале і відчайдушне, що я завжди відчуваю бажання забратися з його дороги, коли бачу, що він наближається.
– Ти боязка, Мілісент; і це не з його вини.
– А потім ще його погляд, – продовжила вона. – Люди вважають його гарним, і, звісно, він таки гарний; але мені не подобається такий тип краси, і я здивована, що тобі він сподобався.
– Але чому ж, благаю?
– Ну, ти знаєш, я думаю, що в його зовнішності немає нічого благородного чи піднесеного.
– Насправді ти здивована, що мені може подобатись чоловік, не схожий на помпезних героїв рицарських романів. Так от, дай мені мого коханого з плоті й крові, і я полишу всіх серів Гербертів і Валентинів тобі.
– Я сама їх не хочу, – відказала вона. – Я теж задовольнюсь плоттю і кров’ю – лише крізь цю плоть має сяяти дух і переважати її. А тобі не здається, що обличчя містера Гантингтона надто вже червоне?
– Ні! – обурено вигукнула я. – Воно взагалі не червоне. На його обличчі є лише приємний рум’янець, здорова свіжість – теплий, блідо-рожевий відтінок, що добре гармоніює із темнішим кольором щік. Я ненавиджу, коли чоловік білий і рум’яний, як розфарбована лялька, або весь хворобливо білий, або смаглявий, ніби закопчений, або трупно-жовтий.
– Гаразд, про смаки не сперечаються, але я полюбляю блідих або смаглявих, – відповіла вона. – Але якщо бути щирою, Гелено, я тішилась надією, що одного дня ти станеш моєю сестрою. Я чекала, що наступного сезону тобі представлять Волтера, думала, що він тобі сподобається, і була впевнена, що йому сподобаєшся ти, тож сподівалася, що ви поєднаєте свої долі. Можливо, він і не такий вже гарний, але виглядає набагато витонченішим і кращим за містера Гантингтона, – і я упевнена, що ти і сама б так сказала, якби знала його.
– Неможливо, Мілісент! Ти думаєш так, бо ти його сестра; і тільки з огляду на це я тобі прощаю.
Міс Вілмот висловила свої відчуття стосовно цієї теми майже так само відкрито.
– Отже, Гелено, – сказала вона, підходячи до мене з усмішкою, що не мала в собі ніякої доброзичливості, – ти маєш стати місіс Гантингтон, так я гадаю?
– Так, – відповіла я. – Хіба ти не заздриш мені?
– О Боже мій, ні! – вигукнула вона. – Колись я стану леді Лоубаре і тоді зможу запитати тебе: «Хіба ти мені не заздриш?»
– Віднині я нікому не заздритиму, – мовила я у відповідь.
– Справді! То ти настільки щаслива? – глибокодумно сказала вона; і щось дуже схоже на хмару розчарування затьмарило їй обличчя. – А він кохає тебе – я маю на увазі, чи обожнює він тебе так, як ти його? – додала вона, втупившись у мене з погано прихованою тривогою.
– Я не хочу, аби мене обожнювали, та переконана, що він кохає мене понад усе на світі.
– Авжеж, – сказала вона, кивнувши головою. – Мені хотілося б… – вона зробила паузу.
– Чого б тобі хотілося б? – запитала я.
– Мені хотілося б, – знову почала вона із сухим сміхом, – щоб усі гарні риси поєдналися в одній особі – щоб лорд Лоубаре мав Гантингтонове обличчя і гарний характер, і всю його дотепність, і веселість, і чарівливість, а Гантингтон мав родовід Лоубаре, і титул, і чудовий старий фамільний маєток, а я мала його; а ти могла б собі забрати лорда Лоубаре.
– Дякую, дорога Анабелло, але мені містер Гантингтон подобається таким, як є. А щодо тебе, то я хотіла б, аби ти була так само ж задоволена своїм нареченим, як я своїм! – відказала я.
Знайомим містера Гантингтона шлюб наш теж був не до смаку. З ранковою поштою він отримав кілька листів і, проглянувши їх за сніданком, аж скривився. А потім зім’яв їх і мовчки запхав собі до кишені. Після сніданку він підійшов і сперся на спинку мого стільця, торкаючись обличчям моїх кучерів, далі потайці поцілував мене і сказав на вухо:
– Гелено, чаклунко, ти знаєш, що накликала на мене обурення всіх моїх друзів? Я днями написав їм, аби поділитися своїм щастям, та замість купи привітань маю повну кишеню прокльонів і докорів. Вони розводяться про те, що більше вже не буде ніяких розваг, веселих пиятик удень і вночі – і все через мене, бо я першим покинув їхнє товариство, а за мною піде й решта. Я був опорою цієї спільноти, а тепер ганебно зрадив їхню довіру…
– Ти можеш знову приєднатися до них, якщо хочеш, – сказала я, трохи роздратована траурним тоном його промови. – Шкода буде, якщо я позбавлю їх такого щастя, і, напевне, я зможу обійтися без тебе, як і твої бідолашні покинуті друзі.
– Бог із тобою, ні, – пробурмотів він. – Щодо мене, то це той випадок, коли «все заради кохання».[9]9
Джон Драйден, драма «Все заради кохання».
[Закрыть] Хай вони собі йдуть – туди, де їм саме місце, якщо говорити ввічливо. Але якби ти побачила, Гелено, як вони сваряться на мене, то ще дужче покохала б мене за те, що я пішов на все це заради тебе.
Він витягнув свої пожмакані листи. Я подумала, що він збирається показувати їх мені, і сказала, що не мала ніякого бажання їх бачити.
– Я не збираюся показувати їх тобі, кохана, – сказав він. – Вони навряд чи підходять для того, аби ти їх читала. Але поглянь сюди. Це недбалий почерк Гримзбі – всього три рядки, ото вже розгнівався, собака! Пише небагато, це точно, але в його мовчанні криється більше, ніж в усіх інших листах, – а ось послання Гаргрейва. Я особливо засмутив його, бо він закохався в тебе з розповідей сестри і збирався одружуватись із тобою, як тільки нагуляється.
– Дуже йому вдячна, – зауважила я.
– Я теж, – сказав він. – А ось лист Гатерслі – кожна сторінка повна лайливих звинувачень, гірких прокльонів та прикрих скарг, які закінчуються клятвою, що він і сам одружиться, аби помститися: візьме першу-ліпшу стару панну, якій заманеться загравати з ним, – ніби мені не все одно, що він із собою зробить.
– Добре, – сказала я, – якщо ти відмовишся від дружби з цими чоловіками, то я не думаю, що у тебе буде багато причин жалкувати про втрату їхнього товариства; бо я переконана, що тобі від них не було багато користі.
– Може, й не було; але ми все ж таки добряче повеселилися, хоча й не без горя та прикрощів. Лоубаре зазнав цього на власній шкурі, ха-ха! – і поки він сміявся, підійшов мій дядько і ляснув його по плечі.
– Ходімо, мій хлопчику! – мовив він. – Невже ти так захопився моєю небогою, що тобі немає коли воювати з фазанами? Сьогодні перше жовтня, не забувай! Сяє сонце, дощ припинився, і навіть Боргам не боїться вибратися на полювання у своїх водонепроникних черевиках; а ми з Вілмотом збираємось перевершити вас усіх. Ми, старі, найзавзятіші мисливці з усієї компанії!
– Я покажу вам, на що сьогодні здатен, – зауважив мій наречений. – Повбиваю ваших птахів оптом, бо ви відірвали мене від кращого товариства, ніж ваше.
І, сказавши це, він пішов. До обіду я його більше не бачила.
Літні добродії показали себе набагато вправнішими мисливцями, ніж молоді, бо і лорд Лоубаре, і Артур Гантингтон останнім часом майже щодня ігнорували мисливські вилазки заради того, аби супроводжувати нас у поїздках і прогулянках. Але та весела пора вже добігає кінця. За два тижні компанія роз’їдеться, і мені буде сумно, бо я почуваю дедалі більшу втіху від спілкування з нею – Боргам і Вілмот вже перестали набридати мені, тітка більше не читає своїх нотацій, я вже не ревную містера Гантингтона до Анабелли і навіть не відчуваю до неї неприязні, а також можу безперешкодно тішитися товариством свого нареченого. Що я робитиму без нього?
Розділ XXII
5-е жовтня. – Моя чаша з медом не без домішок: у ній виявилася гіркота, і я мушу зізнатися собі у цьому, хоч і намагалася це приховати. Знай умовляю себе, що меду в ній більше, та хоч що там кажи, а мусиш пити та й годі. Я не можу заплющувати очі на Артурові вади; і чим більше я його кохаю, тим більше вони мене непокоять. Серце його виявилося не таке вже гаряче та великодушне, як я гадала. Принаймні сьогодні він продемонстрував те, що заслуговує гіршої назви, ніж просто бездумність. Він і Лорд Лоубаре супроводжували нас із Анабеллою під час довгої прогулянки верхи; він їхав поруч зі мною, а лорд із Анабеллою трохи
попереду, причому останній раз у раз нахилявся до своєї супутниці, ніби мав із нею ніжну і довірливу бесіду.
– Ті двоє дадуть нам фору, Гелено, якщо ми не пильнуватимемо, – зауважив Гантингтон. – Вони таки одружаться, ніяких сумнівів. Цей Лоубаре просто очманів. Але, підозрюю, він потрапить у халепу, побравшись із нею.
– Вона теж потрапить у халепу, – мовила я, – якщо те, що я про нього чула, відповідає дійсності.
– І не сподівайся. Вона знає, за чим полює; а от він, йолоп такий, сам себе дурить, вважаючи, що вона буде йому хорошою дружиною, та ще й гадає, ніби вона кохає його, бо якось вона сказала, що для неї головне кохання, а не маєток і титули.
– Але хіба він залицяється до неї не через її багатство?
– Ні, звичайно. Спочатку його приваблював її маєток, але зараз думка про багатство не входить до його розрахунків. Ні, він закохався. Він думав, що ніколи не зможе покохати знову, але це таки сталося із ним. Він мав одружитися два чи три роки тому, але втратив наречену, бо розтринькав свій маєток. На жаль, у нього пристрасть до азартних ігор, та ще й талану немає, бо завжди програвав тричі, а вигравав лише раз. Я ніколи не був схильний до такого способу самокатування. Я витрачаю гроші на розваги – не бачу ніякої радості у тому, аби тринькати їх на злодіїв і шулерів, а як вони закінчуються, то треба їх притримувати.
Але час від часу я вчащав до гральних будинків, аби глянути, як поводяться божевільні прибічники щасливого шансу, – й то було дуже цікаве, а часом і кумедне видовище, можу тебе запевнити, Гелено. Лоубаре геть утратив глузд, бо раз у раз вирішував кинути гру і завжди сам порушував свої постанови. Йому хотілося спробувати «ще раз», і якщо він трохи вигравав, то сподівався ще трохи виграти наступного разу, а якщо програвав, то не годилось все кидати за таких обставин; він мав продовжувати, аж поки виграє, адже безталання не триватиме вічно, й кожна вдала спроба розглядалась як початок кращої пори, поки досвід не доводив протилежного. Врешті його охопив відчай, і ми кожного дня пильнували, аби він не заподіяв собі смерті, – не таке вже й велике діло, шепотіли деякі з нас, оскільки він уже перестав бути окрасою нашого клубу. Аж урешті він таки зупинився. Він зробив велику ставку і вирішив, що вона буде останньою, хоч програє він, хоч виграє. Він і раніше так вирішував і так само часто порушував свою ж постанову; так сталося і цього разу. Він програв; і поки його противник загрібав гроші, він побілів як крейда, мовчки відійшов убік і втер чоло. Я був тоді поруч і досить добре знав, які думки крутились у його голові.
«Це вже буде остання, Лоубаре?» – запитав я, наблизившись до нього.
«Передостання», – відповів він із похмурою посмішкою; а потім гупнув кулаком по столу і, перекрикуючи бряжчання монет і лайку гравців, серйозно і врочисто поклявся, що робить останню спробу і закликав на свою голову всі лиха, якщо він ще коли-небудь візьме карти до рук. Потім він подвоїв свою попередню ставку. Тієї ж миті з’явився Гримзбі. Лоубаре люто подивився на нього, бо Гримзбі майже так само славився своїм успіхом в іграх, як лорд своїм безталанням. Проте вони почали грати. Чи то Гримзбі був таким вправним гравцем, чи просто скористався завзяттям Лоубаре і пошив його в дурні, але вийшло так, що лорд програв і цього разу.
«Ти краще спробував би ще раз», – сказав Гримзбі, перехилившись через стіл. А потім підморгнув мені.
«Мені немає чого поставити», – сказав бідолашний чортяка зі страшною посмішкою.
«О, Гантингтон позичить тобі», – промовив хтось.
«Ні, ти чув мою клятву», – із тихим відчаєм відповів Лоубаре.
«Це вже востаннє, Лоубаре?» – запитав я, коли ми опинились надворі.
«Востаннє», – відповів він. І я одвів його додому, тобто до нашого клубу, бо він був покірний, мов дитина, а тоді напоїв його бренді з водою і врешті він трохи пожвавішав.
«Гантингтоне, я розорений!» – сказав він, беручи з моїх рук третю склянку.
«Тільки не ти, – сказав я. – Ти дізнаєшся, що чоловік може жити без грошей так весело, як черепаха без своєї голови, або оса без свого тіла».
«Але я у боргах, – сказав він, – глибоко в боргах. І я ніколи, ніколи не зможу з них вибратись».
«Гаразд, і що з цього? Чимало людей жило і помирало в боргах; і тебе не ув’язнять, ти ж знаєш, бо ти – пер». І я налляв йому четверту склянку.
«Але я не люблю боргів! – вигукнув він. – Я не можу їх терпіти!»
«Чого не можна вилікувати, те треба терпіти», – сказав я, наливаючи п’яту склянку.
«Крім того, я втратив Кароліну».
І він почав нюняти, бо вже добряче нализався.
«Байдуже, – відповів я, – на світі є не одна Кароліна».
«Для мене лише одна, – сумно зітхнув він. – Та хоч би скільки їх було, хіба ж посватаєш їх без грошей»?
«Не журися, знайдеться дівчина, що вийде за тебе через твій титул; крім того, в тебе є фамільний маєток, а він успадковується без права відчуження, ти ж знаєш».
«На Бога, хотів би я мати можливість продати його, аби виплатити борги», – пробурмотів він.
«А потім, – сказав Гримзбі, який щойно увійшов, – ти можеш спробувати ще раз, ти ж знаєш. На твоєму місці я зробив би це».
«Не буду, кажу тобі!» – вигукнув він. І, підвівшись, вийшов з кімнати.
На перевеликий наш подив, Лоубаре більше не грав, хоча Гримзбі зі шкури пнувся, аби він порушив клятву, – та, на лихо собі, лорд почав заглядати в чарчину і незабаром виявив, що демон горілки був такий же чорний, як і демон гри, і його так само важко позбутися, тим паче що добрі друзі чимдуж підтримували його в цьому ділі.
– То вони самі були демонами, – вигукнула я, не в змозі стримати своє обурення. – А ви, містере Гантингтон, виходить, були першим, хто його спокусив.
– А що ми могли вдіяти? Ми робили це з доброти душевної, крім того, він став страшенним занудою і гнітив нас, хоч раніше був постійним джерелом веселощів. Навіть Гримзбі міг посміятися з його дотепів – вони захоплювали його значно більше, ніж мої жарти. Та якогось вечора, коли ми пиячили після одного з наших клубних обідів, лорд знову замовк, спершись головою на руку, а тоді раптом звів голову і вигукнув: «Джентльмени, де кінець цьому всьому? – Коли це все скінчиться?» І підвівся.
«Промова, промова! – загорлали ми. – Слухайте, слухайте! Лоубаре збирається виголосити нам промову!»
Він спокійно дочекався, аж ущухли оплески, а потім почав: «Я лише хочу сказати, джентльмени, що далі краще не заходити. Нам краще зупинитися, поки є змога».
«Саме так!» – вигукнув Гатерслі. І продекламував:
«Правда! – поважно відказав лорд. – І якщо ви обираєте бездонну яму, то мене з вами не буде – ми маємо розлучитися, бо, присягаюсь, я не зроблю більше жодного кроку у напрямку цієї ями! Що це таке?» – запитав він, піднімаючи свою склянку з вином.
«Скуштуй», – запропонував я.
«Це пекельне питво! – вигукнув він. – Я зрікаюся його назавжди!» І пожбурив келиха геть.
«Налий знову! – сказав я, передаючи йому пляшку, – і давай вип’ємо за твоє зречення».
«Це – мерзенна отрута – мовив він, хапаючи пляшку за шийку, – і я зрікаюся її! Я відмовився від азартних ігор, і відмовлюся від вина».
Він хотів був вилляти вино з пляшки на стіл, та Гаргрейв видер її у нього.
«Якщо так, то нехай прокляття залишається з вами!» – мовив лорд. А тоді, задкуючи, вийшов з кімнати, вигукнувши наостанку: «Прощавайте, ви, спокусники!» – і зник під сміх та оплески.
Ми очікували, що він знову приєднається до нас завтра; але, на наш подив, його місце залишилося порожнім: ми взагалі не бачили його цілий тиждень і почали думати, що він таки дотримає свого слова. Одного вечора він знову прийшов, мовчазний і похмурий мов примара, і вже збирався тихенько прослизнути на своє звичне місце біля мого ліктя, аж ми підвелися, щоб привітати його, і почали питатися, що він буде пити, а я налляв йому добрячу склянку бренді з водою, та він відштовхнув її й сказав:
«Дай мені спокій, Гантингтоне! Тихіше, ви всі! Не питиму я – прийшов трохи побути з вами, щоб відпочити від думок.
І він схрестив руки і відкинувся на стільці. Проте келиха я не забрав і трохи згодом Гримзбі підморгнув мені, тож, глянувши на келиха, я побачив, що його випили. Гримзбі подав мені знак, щоб я знову наповнив його, та лорд угледів цю пантоміму, вихопив у мене келиха, вихлюпнув його Гримзбі в обличчя, пожбурив на мене порожнім келихом, а потім дременув із кімнати.
– Сподіваюсь, він розбив тобі голову, – сказала я.
– Ні, кохана, – відповів він, нестримно регочучи від згадки про цю подію, – може, й розбив би, та ця чуприна – він зняв капелюха й показав своє густе каштанове волосся, – завадила проламати мені черепа. – Після цього Лоубаре ще тримався від нас на відстані тиждень або два. Час від часу я зустрічав його в місті; і тоді, оскільки я був надто поміркований, аби ображатися за його невиховану поведінку, він не відходив від мене і ми бували з ним де завгодно, тільки не в клубі й не там, де грають в азартні ігри. Аж урешті я привів його до клубу, сказавши, що не спокушатиму його випивкою, тож він знову почав зазирати до нас вечорами, з дивовижною наполегливістю утримуючись від «мерзенної отрути», якої так мужньо зрікся. Але багато хто протестував проти такої поведінки. Нам було не до вподоби, що він сидів там, як скелет на бенкеті, і замість того, аби вносити свій вклад у загальну розвагу, гнітив усіх та ще й жадібно спостерігав за кожним випитим келихом, тож дехто вважав, що його треба було або змусити чинити, як усі, або вигнати геть із товариства; і давали слово, що коли він з’явиться наступного разу, то вони все це йому самі скажуть, і, якщо він не прислухається до попередження, вдадуться до активних дій. Проте цього разу я заступився за нього і порекомендував облишити його на якийсь час бо як ми виявимо трохи терпіння, то він змінить свою думку і сам зміниться на краще. Але, зрозуміло, це все вельми дратувало, бо хоч він і відмовлявся пити, як воно й личить чесному християнину, мені було добре відомо, що в нього є пляшка настоянки опіуму, яким він зловживає, як і алкоголем.
Проте якось під час одної з наших нічних оргій він увійшов, наче та примара в «Макбеті», і як завжди, сів оддалік від столу, на стільці, який ми завжди ставили спеціально для «привида». Я бачив з його обличчя, що він страждає від передозування опіумом. На нього зиркнули кілька разів скоса і буркнули, що «прийшла примара», – от і вся увага, яку він привернув до себе своєю появою. Ми знай веселилися собі, аж раптом він налякав усіх нас лиховісним вигуком: «Отакої! Я просто спантеличений тим, чому ви так радієте. Що ви бачите в житті – я бачу лише пітьму, і жахливе очікування суду і геєну вогненну!»
Всі подали йому свої келихи, а я поставив їх півколом перед ним і, ніжно поплескавши його по спині, запропонував йому хильнути і він сам скоро побачить таке ж яскраве майбутнє, як і кожен із нас, але він відштовхнув їх, пробурмотівши:
«Заберіть їх! Я цього не куштуватиму, кажу вам. Не буду… не буду!»
Келихи позабирали, та я бачив, що він зі щирим жалем пильно стежить, як їх забирають від нього. Потім він зчепив руки перед очима, аби нічого не бачити, а за дві хвилини знову підвів голову і сказав хрипким, але пристрасним шепотом: «І все ж таки я повинен! Гантингтоне, дістань мені склянку!»
«Візьми пляшку, чоловіче!» – мовив я, тицьнувши йому до рук пляшку з бренді… але стривай, щось я забагато розповідаю! – пробурмотів Гантингтон, злякавшись погляду, який я на нього кинула. – Ну, та байдуже! – зневажливо додав він і провадив далі: – У своєму відчайдушному завзятті він ухопив пляшку і смоктав з неї, поки раптом не гепнув зі стільця під бурю оплесків. Наслідком цієї нерозсудливості було щось подібне до апоплексичного удару, який призвів до запалення мозку…
– І що ви думаєте про себе, сер? – швидко запитала я.
– Звичайно, я дуже шкодував, – відповів він. – Я раз чи двічі приходив навідати його, й коли він видужав, я привів його назад до кошари.
– Що ви маєте на увазі?
– Я кажу, що знову привів його в наше товариство і порадив «пити трохи вина задля шлунку», і коли він достатньо відновив сили, аби діяти згідно з ni-jamais-ni-tourjours – тобто, аби не погубити себе, як якийсь дурень, і, в той же час, аби не утримуватися від спиртного, як якийсь простак – одним словом, аби тішитись, як розумна істота, і чинити, як чинив я; бо не думай, Гелено, що я – п’яниця, я ніколи ним не був і не буду. Мені подобається тішитися життям у всіх його виявах, а людина, що зробила себе рабом єдиної пристрасті, не здатна до цього, – і на додачу, пияцтво псує зовнішній вигляд! – завершив він із самовдоволеною посмішкою, яка мала б роздратувати мене набагато більше, ніж це було насправді.
– І ваша порада пішла на користь лордові Лоубаре? – запитала я.
– А чом би й ні! Упродовж якогось часу він був просто зразком помірності й розсудливості, та так вийшло, що Лоубаре просто нездатний був до стриманості: якщо вже він спотикався на чомусь одному, то мав докотитися до самісінького дна, – якщо він переборщив увечері, то завтра наслідки цього робили його таким жалюгідним, що він повинен був повторювати злочин, аби цьому зарадити; і в тому ж дусі день у день, аж поки совість не л*, змушувала його зупинитися. А потім так непокоїв друзів своїм каяттям і горем, що не залишав їм ніякого вибору, як змушувати його топити своє горе у вині або й у міцнішому питві; подолавши перші докори сумління, він ставав відчайдушним і перетворювався на справжнісінького негідника – та лише для того, аби потім ще гірше оплакувати свою власну деградацію.
Урешті сталося ось що: якось він немовби прокинувся і, міцно вхопивши мене за руку, сказав:
«Гантингтоне, так не піде! Я вирішив покінчити з цим».
«Ти що, збираєшся застрелитись?» – запитав я.
«Ні, змінитися».
«О, це не новина! Ти вже понад рік міняєшся на краще».
«Так, але ти не давав мені зробити це, а я був таким дурнем, що не міг прожити без тебе. Але зараз я бачу, що може повернути мене до життя, і буду шукати його у всіх усюдах – та, боюся, шансів уже нема».
І він зітхнув так, ніби його серце було готове розірватись.
«І що ж це, Лоубаре?» – запитав я, думаючи, що він уже зовсім з’їхав із глузду.
«Дружина, – відповів він. – Я не можу жити сам, тому що думки непокоять мене, а з тобою я не можу жити, бо ти граєш проти мене на боці диявола».
«Хто, я?!»
«Та всі ви, а ти найдужче, сам знаєш. Та якби я міг знайти дружину, яка виплатила б мої борги і відновила моє становище в світі…»
«Ще б пак», – сказав я.
«І яка б була достатньо гарною і доброчесною, – продовжував він, – аби творити родинний затишок і примирити мене з самим собою, то, гадаю, я змінився б. Я вже ніколи не закохаюся, та, може, це буде не так вже й важливо, бо дасть мені змогу тверезо обирати; та чи зможе хто-небудь закохатися у мене, ось у чому питання! Із твоєю привабливістю і вмінням причаровувати, я міг би на щось сподіватися, але хіба вийде за мене такого якась дівчина – адже я не маю ні шеляга за душею?» «Так, звичайно».
«Хто?»
«Ну, будь-яка стара панна була б рада…»
«Ні, ні, – заперечив він, – це має бути хтось, кого я зможу кохати».
«Та ти щойно сам сказав, що ніколи не зможеш покохати!»
«Гаразд, кохання – це не те слово… Я шукатиму по всій Англії! – вигукнув він із раптовим спалахом надії, а може – відчаю. – Пощастить мені чи ні, все одно це буде краще, ніж стрімголов котитись до прірви у цьому триклятому клубі: тож прощавай, клуб, і ти теж. Якщо я колись зустріну тебе десь у порядному товаристві, то буду радий тебе бачити; але більше ніколи ти не спокусиш мене з’явитись у цьому диявольському лігві!»
Це була ганебна промова, але я все ж потис йому руку, і ми розійшлись. Відтоді він став зразком порядності, та донедавна у нас із ним не було багато спільного. Час від часу він шукав моєї компанії, але так само часто уникав її, боячись, щоб я знову не затягнув його назад, а щодо мене, то я знаходив його товариство не дуже цікавим, тим паче що він інколи намагався пробудити мою совість і витягти мене з тієї прірви, з якої, як він вважав, втік сам; та як ми зустрічались, то я неодмінно розпитував його, як просуваються пошуки нареченої, та йому не було чого розповісти. Матері знали, що в нього порожні кишені і репутація гравця, а дочок відштовхував його похмурий вигляд і меланхолійний характер.
Потім я поїхав на континент, а після свого повернення застав його ще одинаком, хоча, звісно, він уже менше скидався на нещасного вихідця із могили. Юні панни перестали його боятися і почали вважати вельми цікавим; але матусі були невблаганні. Це було якраз тої пори, коли мій добрий янгол допоміг моїй дорозі перетнутися із твоєю; а після того тільки ти була в моїх думках. А Лоубаре тим часом познайомився із нашою привабливою подругою, міс Вілмот не без втручання свого доброго янгола, як він, без сумніву, сказав би сам, хоча не наважувався покладати на неї свої надії, поки вони не встановили між собою ближчий контакт тут, у Стенінглі, і вона AJ, почала домагатися його уваги й усіляко заохочувала його боязкі залицяння. Потім він уже й сам почав сподіватися на успіх. Хоча я і втрутився, ставши поміж ним і його сонцем, лише посилило його запал і зміцнило надії, тим паче коли я покинув поле бою і почав полювати за дорожчим скарбом. Словом, він геть очманів. До того він ще якось помічав її вади, але зараз пристрасть і її хитрощі так засліпили його, що він не бачив у ній нічого, крім чеснот. Учора ввечері він прийшов до мене і почав хвалитися своїм щастям.
«Гантингтоне, я мов на світ народився! – вигукнув він, схопивши мою руку і стиснувши її як у лещатах. – Виходить, є щастя в цім житті… вона кохає мене!»
«Це вона тобі таке сказала? – запитав я.
«Ні, але я більше в цьому не сумніваюся. Хіба ти не бачиш, якою доброю і ніжною вона є? І вона знає про мою бідність, та її це зовсім не хвилює! Вона знає про всю дурість і все зло мого колишнього життя й не боїться довіряти мені, а титули її не приваблюють, бо вона їх ігнорує. Це найбільш великодушна істота, яку тільки можна собі уявити. Вона порятує мене від занепаду. Вона вже облагородила мене, як свідчить моя власна самооцінка, і зробила мене втричі кращим, мудрішим, величнішим, ніж я був. О! якби я тільки знав її раніше, якої б деградації і убозтва міг я уникнути! І що я зробив, аби заслужити таке щастя?»
– А найкумедніше те, – регочучи, провадив містер Гантингтон, – що ця хитрунка любить лише його титул і знатність, та ще отой родовий маєток.
– Звідки ти знаєш це? – запитала я.
– Вона сама мені про це розповідала; вона сказала: «Щодо самого Лоубаре, то я зневажаю його, проте, гадаю, мені вже час робити свій вибір, бо якщо я чекатиму когось кращого, то так і не вийду заміж, адже я ненавиджу вас усіх!» Ха, ха! Підозрюю, в цьому вона помиляється, та хоч як воно там було б, вона його, бідолаху, не кохає.
– Тоді ти маєш йому про це сказати.
– І зіпсувати всі плани цієї бідолашної дівчинки? Ні, це означало б зрадити її довіру, хіба ні, Гелено? Ха, ха! Крім того, це б розбило йому серце! – і він знову засміявся.
– Знаєте, містере Гантингтон, я не бачу тут нічого смішного.
– А от зараз я сміюся з тебе, кохана! – сказав він.
Поки він ото реготався, я торкнула Рубіна батогом і погнала учвал, аби наздогнати наших супутників. Артур наздогнав мене, та не маючи настрою розмовляти з ним, я знову пустила коня учвал, перейшла на галоп. Я уникала будь-яких подальших розмов із ним до самого закінчення нашої прогулянки й сподівалася удома злізти з коня, перш ніж він устигне запропонувати мені свою допомогу, та поки я відчіпляла свою амазонку, він зняв мене з коня і заявив, що не відпустить, аж поки я йому не пробачу.
– Нема чого пробачати, – сказала я. – Ти не зробив мені ніякої шкоди.
– Боже борони, щоб я нашкодив тобі! Але ти сердишся, бо Анабелла зізналася мені, що не поважає свого нареченого.
– Ні, Артуре, мене гніває те, як ти ставишся до свого друга, і якщо ти хочеш, аби я про це забула, то піди зараз і розкажи йому, що це за жінка.
– Кажу тобі, Гелено, це розіб’є йому серце, воно стане його смертю – я вже не кажу про те, що це буде скандалом для бідолашної Анабелли. Зараз йому вже нічого не допоможе, за нього вже пізно й молитись. Крім того, вона, можливо, підтримуватиме цей обман до кінця; і в такому разі, він почуватиметься щасливим від цієї ілюзії або ж він виявить свою помилку лише тоді, коли розлюбить її; якщо ж ні, то все одно для нього набагато краще, аби правда виявилася поступово. Гадаю, мій янголе, я переконав тебе, що не можу зробити того, що ти вимагаєш. Може, в тебе є інші вимоги? Кажи, і я охоче їх виконаю.
– Лише одна, – сказала я так само серйозно, як і до того: – одна вимога: сподіваюся, ти не перетворюватимеш на жарт страждання інших людей і завжди використовуватимеш той вплив, що маєш на своїх друзів, аби допомогти їм здолати їхні згубні схильності, замість заохочувати ті схильності їм на шкоду.
– Я зроблю все, що в моїх силах, – сказав він, – аби пам’ятати і виконувати розпорядження мого янгола-наставника! – і, поцілувавши обидві мої руки, відпустив мене.
Увійшовши до своєї кімнати, я здивувалася, побачивши Анабеллу Вілмот, яка стояла перед моїм туалетним столиком і розглядала себе у дзеркалі, бавлячись при цьому своїм позолоченим батогом, а другою рукою притримуючи свою довгу амазонку.
«А таки гарна вона»! – подумала я, розглядаючи її розвинену фігуру, її вродливе обличчя, що відбивалося у люстрі, її темні коси, елегантно розкуйовджені вітром під час прогулянки, і темні очі, що іскрилися незвичайним блиском. Зачувши мої кроки, вона обернулася і вигукнула зі сміхом, у якому більше було люті, ніж веселощів:
– Що ти так довго робила, Гелено? Я хотіла розповісти тобі про своє щастя, – продовжувала вона, не звертаючи ніякої уваги на присутність Рейчел. – Лорд Лоубаре освідчився мені, і я люб’язно погодилась прийняти його пропозицію. Ти не заздриш мені, люба?
