Текст книги "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Автор книги: Анна Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ XVII

Наступного дня я супроводжувала дядька з тіткою на званий обід до містера Вілмота. Він мешкав з двома леді – своєю небогою Анабеллою, прегарною двадцятип’ятирічною дівчиною чи радше молодою жінкою, що була надто вже великою кокеткою, аби виходити заміж, проте нею страшенно захоплювались джентльмени, які одностайно проголосили її розкішною жінкою; мешкала там ще її кузина Мілісент Гаргрейв, яка безтямно полюбила мене, вважаючи кращою, ніж я була насправді. І я теж нею захоплювалася. Мені слід вилучити бідолашну Мілісент із кола знайомих мені леді, яких я засуджувала. Втім, я згадала про цей обід не через неї чи її кузину – я зробила це заради ще одного гостя містера Вілмота, а саме містера Гантингтона. У мене є поважна причина пам’ятати про його присутність на тому обіді, бо там я бачила його востаннє.

Під час обіду він не сидів поруч мене, бо йому випало вести до столу огрядну стару вдову високопоставленої особи, а мене вів містер Гримзбі, його друг, але особисто мені цей чоловік дуже не подобався: в його обличчі було щось зловісне, а у поведінці відчувалася суміш прихованої люті й огидної нещирості, чого я не могла прийняти. До речі, що за нудна традиція це була – ще одне з багатьох джерел штучно створених прикростей цього ультрацивілізованого життя. Якщо вже джентльмени мусять вести леді до їдальні, то чому вони не можуть брати тих, які їм найдужче подобаються? Проте я не певна, що містер Гантингтон узяв би мене, якби міг W обирати. Цілком можливо, що він вибрав би міс Вілмот, бо вона, здавалося, прагнула повністю заволодіти його увагою, у той час як він виглядав так, ніби не мав нічого проти, аби дати їй те, що вона вимагала. Принаймні я так подумала, коли побачила, як вони розмовляли і сміялися, зиркаючи одне на одного через стіл, не звертаючи ні на кого уваги і вочевидь ображаючи сусідів, що сиділи біля них, – і згодом, коли джентльмени приєдналися до нас у вітальні й вона, допіру він увійшов, голосно покликала його бути арбітром у диспуті між нею та іншою леді, а він радо відгукнувся і без жодних вагань вирішив питання на її користь – хоча, на мою думку, було очевидно, що вона була неправа, – а потім стояв і фамільярно теревенив із нею та з іншими панями; а я в цей час сиділа із Мілісент Гаргрейв у протилежному кінці кімнати, переглядаючи її малюнки і допомагаючи їй своїми критичними зауваженнями і порадами, як вона й просила. Та попри всі зусилля моя увага мандрувала від малюнків до веселого гурту і всупереч моїй розважливості в мені закипав гнів, а обличчя насупилося, бо Мілісент, зауваживши, що я, певно, стомилася від її мазанини і дряпання, попросила мене приєднатися до компанії, а вивчення решти малюнків відкласти до іншої нагоди. Але поки я запевняла її, що не мала ніякого бажання до них приєднуватися і не була стомлена, містер Гантингтон сам підійшов до маленького круглого столика, за яким ми сиділи.

– Це ваші? – запитав він, недбало взявши до рук один із малюнків.

– Ні, це малюнки міс Гаргрейв.

– О! добре, глянемо на них.

І хоч міс Гаргрейв казала, що на них не варто дивитися, він підсунув до мене стільця і, приймаючи малюнки один по одному із моїх рук, проглядав їх по черзі і кидав на стіл, але так і не сказав про них жодного слова, хоча й розмовляв увесь час. Не знаю, що думала про таку поведінку Мілісент Гаргрейв, але я знаходила його бесіду надзвичайно цікавою; хоч, як я згодом виявила, коли мені трапилось її проаналізувати, вона зводилась головним чином до висміювання різних людей, що були тут присутні; й хоч він зробив декілька розумних зауважень, а також кілька надзвичайно кумедних, гадаю, вся розмова не мала б нічого особливого, якби записати її без його поглядів, жестів і відтінків його голосу, без того невимовного чару, яким оповите було все, що він робив і казав і завдяки якому дивитися у його обличчя і слухати музику його голосу було справжньою втіхою, – тим-то й розлютилась я на тітку, коли вона втрутилася у наше спілкування, вдавши, ніби теж хоче поглянути на малюнки, в яких вона нічого не тямила, і зверталася до містера Гантингтона з одним із її найхолодніших і найбільш відштовхуючих виразів обличчя, а також вдалася до цілої серії найбанальніших і страшенно формальних питань і зауважень, маючи на меті відвернути його увагу від мене, аби дошкулити, як я здогадувалася; тож я залишила їх удвох, а сама розташувалась на дивані, подалі від компанії, – не завдаючи собі клопоту думками про те, якою дивною могла видатись така поведінка, а просто зважаючи, по-перше, на неприємність моменту, а по-друге, щоб утішитися своїми думками.

Але я недовго залишалася сама, бо моєю самотністю скористався найменш бажаний з-поміж чоловіків – містер Вілмот, який відразу ж сів біля мене. Я вже гадала була, що дала добру відсіч усім його залицянням і він більше не липнутиме до мене, але, здається, я помилилася: так вірив цей чоловік чи то в своє багатство, чи то в свою привабливість, і такою міцною його певність у жіночій слабкості, що він вирішив знову взятися до облоги і зробив це з новим запалом, який до того ж підігрівався значною кількістю випитого вина – та обставина робила його в моїх очах ще огиднішим; але хоч як я його в той момент ненавиділа, та не хотіла ставитись до нього нечемно, адже була його гостею, та ще й не вміла ввічливо, але рішуче відмовляти, хоча це й не дуже стало б мені у пригоді, бо його розум був занадто неповороткий, аби зрозуміти якусь відмову, яка не була такою ж ясною і недвозначною, як і його власне нахабство. Тож він почав ще дужче липнути до мене і я вже була геть у відчаї, аж раптом відчула, що мою руку, яка звисала з підлокітника дивана, узяла інша рука й ніжно, але палко стисла. Інстинктивно я здогадалась, хто то був, і, звівши погляд, зраділа, побачивши усміхненого містера Гантингтона. Це було схоже на те, ніби я відвернулась від якогось чорта з чистилища і побачила янгола світла, який прийшов повідомити, що пора мук скінчилася.

– Гелено, – сказав він (він часто називав мене Геленою, і це зухвальство ніколи не обурювало мене), – я хочу, аби ви поглянули на ту картину. Гадаю, містер Вілмот дозволить вам відлучитись на хвилину.

Я радо підвелася. Він узяв мене під руку і провів через кімнату до розкішної картини Ван-Дейка, яку я бачила й раніше. Хвилина мовчазних роздумів – і я вже почала була коментувати красу картини та її особливості, аж він урвав мене:

– Облиште картину: я привів вас сюди не заради неї, а щоб забрати вас від он того підлого старого розпусника, який виглядає так, ніби хотів би кинути мені виклик на дуель за цю образу.

– Я вам дуже зобов’язана, – сказала я. – Це вже вдруге ви мене звільнили від такої неприємної компанії.

– Не будьте такою вдячною, – відповів він. – Я це роблю не лише з доброти своєї, а й щоб насолити цим стариганам, хоч не думаю, що вони можуть бути моїми суперниками. Можуть чи ні, Гелено?

– Ви ж знаєте, що я ненавиджу їх обох.

– І мене?

– У мене немає ніяких причин ненавидіти вас.

– А що ви відчуваєте до мене? Як ви до мене ставитесь?

І він знову стиснув мою руку; але я боялась, що в його поведінці була не стільки ніжність, як усвідомлення своєї влади, а ще відчувала, що він не мав ніякого права вимагати від мене визнання прихильності, не зробивши зі свого боку відповідного зізнання, тож не знала, що відповідати. Нарешті я запитала:

– А як ви ставитеся до мене?

– Я вас обожнюю! Я…

– Гелено, можна тебе на хвилинку? – озвався поруч тітчин голос.

І я обернулася, бурмочучи прокльони на її адресу.

– Гаразд, тітко, у чому справа? Що ви хотіли? – спитала я, йдучи слідом за нею до вікна.

– Я хочу, аби ти приєдналася до товариства, щоб тебе можна було добре бачити, – відповіла вона, суворо дивлячись на мене, – але будь ласкава, побудь тут недовго, поки цей жахливий рум’янець трохи зійде з твоїх щік, а очі приберуть свого природного виразу. Я згоріла б від сорому, якби хто-небудь побачив тебе у твоєму теперішньому стані.

Звісно, таке зауваження аж ніяк не сприяло зменшенню того рум’янцю, навпаки, я відчула, що моє обличчя почало пашіти вдвічі дужче, бо мене охопило сум’яття почуттів, де найпершим був гнів. Проте я не дала ніякої відповіді, а відсунула штору і глянула надвір, в освітлений ліхтарями сквер.

– Містер Гантингтон зробив тобі пропозицію, Гелено? – запитала тітка.

– Ні.

– Що ж тоді він казав? Я чула щось дуже схоже на це.

– Я не знаю, що він сказав би, якби ви його не урвали.

– А ти прийняла б його пропозицію?

– Без попередньої консультації з дядьком і з вами – ні.

– О! Я рада, моя люба, що в тебе лишилося стільки розсудливості. Ну, гаразд, – додала вона після хвилинної паузи, – як для одного вечора, ти зробила себе достатньо помітною. Бачу, всі леді зараз кидають на нас допитливі погляди: я приєднаюся до них. Ти також приходь, коли достатньо опануєш себе.

– Я вже опанувала.

– Тоді лагідніше розмовляй і не виглядай такою злою, – зауважила тітка. – Ми невдовзі повернемось додому, і от тоді, – додала вона з урочистою багатозначністю, – мені треба буде багато що тобі сказати.

Тож я вирушала з гостей готовою до нотацій. В екіпажі тітка мовчала, та коли я ввійшла до своєї кімнати й сіла у м’яке крісло, аби поміркувати над тим, що сталося сьогодні, тітка зайшла до кімнати й, відпустивши Рейчел, яка укладала мої прикраси, зачинила двері; а потім, поставивши стільця поруч зі мною чи радше під прямим кутом до мене, сіла. Я чемно запропонувала їй своє місце, бо воно було зручніше, та вона відхилила цю пропозицію і сказала:

– Ти пам’ятаєш, Гелено, нашу нічну бесіду за день до того, як ми залишили Стенінглі?

– Так, тітко.

– А чи пам’ятаєш ти, як я застерігала тебе не дозволяти вкрасти твоє серце тому, хто не гідний ним володіти, і не розвивати свою прихильність, якщо розважливість підказує тобі, що це не той чоловік, який тобі потрібен?

– Так, але моя розважливість…

– Ти не забула, як запевняла мене, що за тебе хвилюватися нічого, бо в тебе ніколи не виникне спокуси вийти за чоловіка, якому бракує розуму чи принципів, хоч який би гарний він був, бо ти просто не зможеш любити його; ти його ненавидітимеш – зневажатимеш – жалітимеш – що завгодно, тільки не кохатимеш – хіба ж це не твої слова?

– Мої, але…

– А чи не ти сказала, що твоя прихильність має ґрунтуватись на оцінюванні; і що ти зможеш кохати лише за умови, що ти оцінюєш, схвалюєш і поважаєш?

– Так, але я і схвалюю, і шаную, і поважаю…

– Хіба містер Гантингтон хороший чоловік?

– Набагато кращий, ніж вам здається.

– Це справи не стосується. Він хороший чоловік?

– Так, у нього хороший характер.

– Він людина принципів?

– Може, й не зовсім; але це лише через брак думок. Якби хтось давав йому поради й нагадував про те, що правильно…

– То він скоро навчився б, еге? І ти охоче взялась би бути його вчителькою? Люба моя, він на добрих десять років старший за тебе, а ти зібралася навчати його моралі?

– Ви мене добре виховали, і в мене перед очима завжди були гарні приклади, а в нього таких прикладів, напевне, й не було, крім того, в нього сангвінічний темперамент і веселий, безтурботний характер, а я від природи схильна до міркувань.

– Ну, тепер ти побачила, що йому бракує і розуму, і принципів…

– Що ж, мій розум і принципи до його послуг.

– Це звучить самовпевнено, Гелено. Тобі здається, що думатимеш за двох, і ти уявила собі, що твій веселий, безтурботний розпусник дозволить, щоб ним керувала така молода особа, як ти?

– Ні, я не хотіла б ним керувати, та, гадаю, достатньо впливатиму на нього, щоб уберегти його від деяких помилок, і вважала б своє життя добре прожитим, якби провела його в зусиллях врятувати таку благородну натуру від руйнування. Зараз він уважно слухає мене, коли я серйозно розмовляю із ним (і я часто докоряю йому за безладне патякання), і часом каже, що якби я була поруч, то він ніколи не зробив би чи не сказав нічого поганого й що коротка щоденна розмова зі мною зробила б із нього справжнього святого. Можливо, це наполовину жарт, а наполовину лестощі, та все ж…

– Тобі здається, що це може бути правдою?

– Якщо і вважаю, що в цьому є якась частка правди, то не з певності у своїх власних здібностях, а з віри в його природну доброчесність. І у вас, тітко, немає ніякого права називати його розпусником; він зовсім не такий.

– Хто тобі таке сказав, люба моя? А як щодо тієї історії про його інтригу із заміжньою леді – леді, як її? – міс Вілмот особисто розповідала тобі її днями?

– Це була брехня… брехня! – вигукнула я. – Я не вірю жодному слову.

– Тож ти вважаєш, що він доброчесний, порядний юнак?

– Я не знаю нічого певного про його характер. Я лише знаю, що не чула нічого конкретного проти нього – принаймні такого, що могло б бути доведене; а поки люди не зможуть підтвердити свої наклепницькі звинувачення, я їм не повірю. А ще я знаю, що помилки його випливають з юного віку, бо я бачу, що він усім подобається, і всі матусі йому всміхаються, а їхні дочки – і міс Вілмот зокрема – дуже раді привернути до себе його увагу.

– Гелено, світ може прощати такі провини, а нерозважливі матусі прагнути упіймати молодого багатого юнака, не довідавшись про його характер; і безтурботні дівчата можуть радіти посмішкам такого красивого джентльмена, не намагаючись заглянути в його душу, але що стосується тебе, то я гадала, що ти мудріша. Не сподівалась я, що ти можеш називати прощенними такі гріхи!

– Я й не називаю, тітко; але, ненавидячи гріхи, я люблю грішника і зроблю все для його порятунку, навіть якщо припустити, що більшість ваших підозр відповідає дійсності, у що я не вірю.

– Гаразд, моя люба, запитай свого дядька, з яким товариством водиться цей хлопець, чи не пов’язаний він із групою безпринципних, розпусних юнаків, що наввипередки змагаються в тому, хто швидше прибіжить до того місця, де панує диявол і його слуги.

– Як так, то я врятую його від них.

– Ох, Гелено, Гелено! ти й не уявляєш собі, що це таке – поєднати свою долю з таким чоловіком!

– Я настільки в ньому певна, тітко, що я охоче ризикнула б своїм щастям задля можливості забезпечити його власне. Я залишу кращих чоловіків тим, хто шукає лише зиску. Якщо він вчинив недобре, я вважатиму, що добре прожила своє життя, рятуючи його від наслідків його юнацьких помилок і намагаючись повернути його на шлях доброчесності. Допоможи мені, Боже, у цій справі!

На цьому місці розмова урвалася, бо тієї миті дядько зі спальні гукнув тітці, щоб вона вже лягала спати. Тієї ночі він був у поганому гуморі, бо йому дошкуляла подагра. Відколи ми приїхали до міста, йому ставало дедалі гірше, тож тітка наступного ранку скористалася цією обставиною, щоб умовити його негайно повернутися в село, не чекаючи закриття сезону. Його лікар підтримав її аргументи, і всупереч своїм звичкам вона так поспішала з переїздом (гадаю, і заради мене, й заради дядька), що вже за кілька днів ми відбули до села; й я більше не бачила містера Гантингтона. Моя тітка втішається думкою, що я маю його скоро забути – либонь, вона думає, що я вже його забула, бо я ніколи не згадую його ім’я, і може й далі так думати, поки ми з ним не зустрінемось знову – якщо таке взагалі коли-небудь станеться. А чи станеться?

Розділ XVIII

25-е серпня. – Я вже цілком поринула в рутину свого звичного життя і почуваюся відносно задоволеною і бадьорою, але все ж із нетерпінням очікую весни, щоб повернутися до міста і знову зустрітися з містером Гантингтоном, бо він і досі панує в моїх думках і мріях. Кожна моя справа пов’язана з ним, хоч якого вміння чи знання я б набувала, все воно колись має послужити для його користі чи розваги, хоч які приваби знаходила у природі або мистецтві, їх слід було зобразити, аби вони потрапили йому на очі, або затямити, щоб розповісти йому про них. Це та надія, котру я плекаю, та фантазія, яка освітлює мій самотній шлях. Зрештою, це може бути лише блукаючий вогник, але він мені не зашкодить, якщо я просто слідкуватиму за ним і тішитимуся його сяйвом, принаймні поки він не змушуватиме звернути з дороги, якої я повинна триматися; і, гадаю, цього не станеться, бо я серйозно обміркувала тітчину пораду і зараз ясно бачу всю дурість того, аби кидатись на шию чоловікові, який не вартий усього кохання, яке я можу дати, не здатний відповісти на мої щонайкращі й найглибші почуття – навіть якщо я знову його побачу і він ще пам’ятатиме й кохатиме мене (а це неможливо з огляду на його становище і оточення) й запропонує мені вийти за нього, то я не погоджуватимуся, поки не дізнаюся напевне, хто має рацію – я чи моя тітка, бо якщо я помиляюся, то кохаю не його – я кохаю витвір власної уяви. Та, гадаю, я не помиляюся, бо якийсь внутрішній інстинкт запевняє мене, що я маю рацію. В основі його натури лежить доброчесність, і якою втіхою буде відкривати її! Якщо він збився з доброго шляху, то яке це блаженство – повертати його назад! Якщо він зазнає згубного впливу розбещених друзів, то як гарно буде позбавляти його від них! Якби ж то могла я повірити, що Небеса призначили мене для цього!

* * *

Сьогодні перше вересня; але мій дядько звелів єгерю приберегти куріпок до прибуття джентльменів. «Яких джентльменів?» – запитала я. І почула у відповідь, що це невеличке добірне товариство: його друг пан Вілмот і тітчин друг пан Боргам. Ця жахлива новина вразила мене, та всі прикрощі розвіялися, мов сон, коли я почула, що третім буде містер Гантингтон! Звісно, моя тітка заперечувала проти його приїзду: вона щиро намагалася відрадити мого дядька від того, аби його запрошувати; але він, покепкувавши з її заперечень, сказав, що розмови даремні, бо він уже запросив Гантингтона і його друга лорда Лоубаре перед від’їздом із Лондона. Тож я неодмінно побачу його. Не можу висловити свою радість. Мені дуже важко приховати це від своєї тітки; але я не бажаю непокоїти її своїми почуттями, поки не з’ясую напевне, повинна я їм потурати чи ні. Якщо виявиться, що я маю погамувати їх, то вони не потурбують нікого, крім мене; якщо ж виявиться, що я маю повне право на вияв прихильності, навіть наражаючись на гнів мого найкращого друга, то незабаром дізнаюся про це. Але вони не приїдуть раніше середини місяця.

Ми також прийматимемо у себе в гостях двох леді: пан Вілмот має прихопити із собою небогу та її кузину Мілісент. Гадаю, моя тітка думає, що товариство останньої буде мені на користь, що її добра поведінка та скромність стануть для мене прикладом; а щодо першої, то я підозрюю, що тітка має намір використати її для того, щоб відвернути від мене увагу містера Гантингтона. Я не збираюсь їй за це дякувати; але компанії Мілісент я таки буду рада: вона – мила, хороша дівчина, і я справді хотіла би бути схожою на неї – принаймні більше схожою, ніж я є зараз.

19-е. – Вони тут. Вони прибули позавчора. Всі джентльмени вирушили постріляти, а леді сидять із моєю тіткою у вітальні. Я усамітнилась у бібліотеці, бо почуваюсь дуже нещасною й хочу побути одна. Книги не можуть мене розважити; тож спробую викласти в щоденнику причини мого неспокою. Цей папір виконає роль найближчого друга, якому я можу розповісти все, що переповнювало моє серце. Він не поспівчуває мені у моєму горі, але й не сміятиметься з нього.

Спершу я розповім про його прибуття – як я понад дві години сиділа біля вікна, перш, ніж його екіпаж з’явився в паркових воротах – бо всі вони прибули раніше за нього, – і як глибоко мене розчаровував приїзд кожного нового гостя, бо це був не він. Першим прибув пан Вілмот і леді. Коли Мілісент добралась до відведеної для неї кімнати, я залишила свою варту на кілька хвилин, аби зазирнути до неї і трохи поговорити про особисте, бо вона була тепер моєю задушевною подругою, оскільки з часу нашої розлуки ми з нею обмінялися кількома довгими посланнями. Повернувшись до вікна, я помітила біля дверей ще один екіпаж. Це його? Ні, це був простий темний шарабан пана Боргама; а ось і він сам стоїть на сходах, ретельно керуючи розвантаженням своїх різноманітних коробок і пакетів. Яка колекція! Можна було подумати, що він планував як мінімум шестимісячний візит. Спливло вже достатньо часу, коли прибув лорд Лоубаре в своїй чотиримісній колясці. Цікаво, чи не є він одним із тих розпусних друзів? Гадаю, ні; бо, я впевнена, ніхто не міг би назвати його веселим приятелем, – і, крім того, він виглядає дуже розсудливим і поводиться як справжній джентльмен, аби заслуговувати на такі підозри. Це високий, худий чоловік із похмурим поглядом, віком від тридцяти до сорока років, хворобливий на вигляд і змучений турботами.

Нарешті, на лужок весело вкотився легкий фаетон містера Гантингтона. Я лише мигцем побачила його, бо тієї ж миті, як фаетон зупинився, він перестрибнув через його бортик, приземлився на сходи галереї і зник у будинку.

А зараз я покірно дозволила, щоб мене одягнули для обіду, й коли цю важливу справу було завершено, я попрямувала до вітальні, де вже зібрались містер і міс Вілмоти, разом із Мілісент Гаргрейв. Незабаром увійшов також лорд Лоубаре, а за ним пан Боргам, який, здавалось, був готовий повністю забути мою колишню поведінку і сподівався, що маленьке примирення та незмінна наполегливість з його боку ще можуть увінчатись успіхом. Поки я стояла біля вікна, розмовляючи з Мілісент, він підійшов до мене і саме починав щось говорити приблизно в своєму звичному дусі, аж раптом до кімнати увійшов містер Гантингтон.

«Цікаво, як він привітається зі мною?» – запитало моє серце, й замість того, аби піти йому назустріч, я відвернулась до вікна, щоб приховати або опанувати своє збудження. Але, привітавши господаря і господиню дому та решту компанії, він підійшов до мене, гаряче потис руку і прошепотів, що був радий знову мене бачити. Якраз тоді оголосили, що обід готовий; тітка висловила бажання, аби він провів до їдальні міс Гаргрейв, а ненависний пан Вілмот запропонував свою руку мені; і мені судилось сидіти між ним і паном Боргамом. Але опісля, коли ми всі знову зібралися у вітальні, за ті страждання я отримала відшкодування у вигляді кількох чудових хвилин бесіди з містером Гантингтоном.

В ході вечора до міс Вілмот звернулись із проханням заспівати і заграти, а мене попросили показати мої малюнки, і хоча йому подобається музика, а вона – чудовий музикант, та він більше уваги приділив моїм малюнкам, ніж її музиці.

Все йшло добре, та почувши, як він тихо, але з особливим наголосом сказав: «Оцей найкращий з-поміж усіх!», я поглянула, бажаючи знати, про що саме він казав, і, на свій жах, побачила, як він самовдоволено розглядав зворотний бік малюнка – там був ескіз його власного обличчя, який я зробила і забула стерти! Я спробувала була вихопити малюнок із його руки, та він вигукнув: «Ні, ради Бога, я його залишу собі!» і сховав його за пазуху, а потім, задоволено регочучи, застебнув ґудзики пальта.

Потім, підсунувши свічку ближче до свого ліктя, зібрав усі малюнки, і пробурмотівши: «Я маю тепер оглянути їх з обох боків», розпочав свою експертизу, за якою я спочатку спостерігала з терплячим спокоєм, певна, що його пиха не вдовольниться подальшими знахідками, бо хоч і зіпсувала кілька аркушів невдалими спробами зобразити цю чарівну фізіономію, та не сумнівалася, що, крім цього одного, ретельно стерла їх. Але олівець часто залишає на картоні відбиток, який не видалити, хоч як його витирай. Схоже, саме це й сталося із більшістю з них; і, зізнаюся, я тремтіла, коли дивилася, як він тримав їх так близько до свічки і так зосереджено вивчав порожні місця; та я вірила, що він не зможе розгледіти ті тьмяні сліди. Проте я помилилася. Закінчивши свій уважний огляд, він спокійно зауважив: «Я помітив, що зворотні сторони малюнків молодих леді, як і постскриптуми їх листів, – найголовніша і найцікавіша частина їхнього творіння».

Потім, відкинувшись на спинку свого стільця, він кілька хвилин про щось міркував, самовдоволено всміхаючись сам собі, і поки я компонувала гостру промову, він підвівся і, пройшовши туди, де сиділа Анабелла Вілмот, страшенно кокетуючи із лордом Лоубаре, вмостився поруч на дивані й уже не полишав її до кінця вечора.

«Напевне, – думала я, – він зневажає мене, бо дізнався, що я його кохаю».

І ця думка змусила мене почуватись такою жалюгідною, що я не знала, як тому зарадити. Підійшла Мілісент і почала захоплюватись моїми малюнками, але я не могла розмовляти з нею – я ні з ким не могла розмовляти і, поки лаштували чай, непомітно вислизнула з вітальні, бо була певна, що не зможу випити й краплі чаю, – і знайшла собі притулок в бібліотеці. Тітка послала Томаса, аби запитати, чи я не вийду до чаю; але я попросила його передати, що я сьогодні ввечері вже нічого не питиму, і, на щастя, вона в той час була надто заклопотана гостями, аби проводити які-небудь подальші розслідування.

Оскільки більша частина компанії здійснила того дня далеку подорож, вони рано пішли на спочинок; і почувши, як вони піднялися сходами, я ризикнула вийти за своїм свічником, що стояв на буфеті у вітальні. Але містер Гантингтон був ще там. Він стояв біля східців, коли я відчинила двері, і, почувши мої кроки в залі, – хоча я сама ледве могла їх чути, – він миттю обернувся.

– Гелено, це ви? – запитав він. – Чому ви втекли від нас?

– На добраніч, містере Гантингтон, – холодно сказала я, W проігнорувавши його запитання.

– Але ж ви потиснете мені руку, чи не так? – сказав він, заступивши мені шлях. І майже силоміць ухопив мою руку.

– Дозвольте мені піти, містере Гантингтон, – промовила я. – Я хочу взяти свічку.

– Свічка почекає.

Я зробила відчайдушну спробу звільнити руку.

– Чому ви так поспішаєте покинути мене, Гелено? – запитав він із самовдоволеною посмішкою. – У вас немає ненависті до мене, й ви це знаєте.

– Цієї хвилини я ненавиджу вас.

– Ви ненавидите Анабеллу Вілмот, не мене.

– Мені немає ніякого діла до Анабелли Вілмот, – сказала я, аж скипівши від обурення.

– Але мені є діло, ви ж знаєте, – відповів він із притиском.

– Це не має для мене жодного значення, сер, – заперечила я.

– Невже не має, Гелено? Ви заприсягнетесь у цьому? Заприсягнетесь?

– Ні, я не буду присягатися, містере Гантингтон! Мені час іти! – вигукнула я, не знаючи, сміятися мені, плакати чи вибухнути люттю.

– Ну, то йди собі, злючко! – сказав він, але, випустивши мою руку, пригорнув мене за шию й поцілував.

Тремтячи від гніву, хвилювання й не знаю, чого ще, я вирвалася й, узявши свічку, кинулась нагору до своєї кімнати. Він би не зробив цього, якби не той ненависний малюнок. І малюнок той у нього, як символ мого приниження і його самовдоволення.

Тієї ночі я зовсім трохи поспала, а вранці встала збентеженою і стурбованою, бо мала зустрітися з ним за сніданком. Я не знала, як з ним поводитися. Якби я надала своєю обличчю холодної шляхетної байдужості, то це навряд чи подіяло б на нього, бо він уже дізнався про моє захоплення ним. Та все ж таки щось треба було робити, аби покласти край його самовпевненості. Тож я зустріла його бадьоре ранкове привітання спокійно і холодно й відхилила одну чи дві його спроби залучити мене до розмови, а з іншими гостями поводилася вкрай люб’язно, надто ж з Анабеллою Вілмот, і навіть до її дядька і пана Боргама при нагоді ставилася дуже поштиво, аби показати містерові Гантингтонові, що моя стриманість не була результатом кепського настрою чи депресії.

Проте він був не з тих, кого можна було відштовхнути такою поведінкою. Багато він не розмовляв зі мною, та коли все ж таки розмовляв, то робив це з такою свободою і відкритістю, з такою добротою, немовби знав, що його слова були музикою для моїх вух; а коли його погляд зустрічався із моїм, це супроводжувалося усмішкою – можливо, самовпевненою – зате настільки приємною і щирою, що я просто не могла гніватися далі, адже невдоволення тануло від тієї усмішки, як тануть під літнім сонцем уранішні хмаринки.

Після сніданку майже всі джентльмени із хлоп’ячим завзяттям вирушили полювати нещасних куріпок – мій дядько і пан Вілмот на своїх мисливських поні, містер Гантингтон і лорд Лоубаре пішки. Не подався на полювання лише пан Боргам, який, зважаючи на дощ, що пройшов уночі, вирішив, що посидить дома і приєднається до них згодом, коли сонце підсушить землю. І от він сидів з нами, довго і докладно розводячись про те, що то за шкода, буває, коли намочиш ноги, причому робив це з незворушною статечністю, а містер Гантингтон і мій дядько побрали рушниці й вийшли з дому, заглянувши спочатку до стаєнь, аби поглянути на коней і випустити собак.

Не маючи ніякого бажання проводити весь ранок у товаристві пана Боргама, я знайшла собі притулок у бібліотеці і, діставши свого мольберта, почала малювати. Той мав служити виправданням за те, що я пішла з вітальні, крім того, я хотіла закінчити картину. До тієї роботи я доклала значних зусиль і сподівалася, що вона буде шедевром, хоча й дещо претензійного характеру. За допомогою яскравої небесної блакиті, теплого світла та глибоких довгих тіней я намагалася зобразити сонячний ранок. Всупереч правилам живопису я наважилася зробити траву і листя яскраво-зеленими, як ото буває навесні або ж на початку літа. На тому полотні була зображена лісова галявина. Посередині було кілька темних сосон, на передньому плані – частина стовбура й віти великого дерева, а листя на них було золотисто-зеленого кольору – золотистого не від осінньої пори, а від сонячного світла. На цій гілці, яка виділялася на тлі похмурих ялиць, сиділа пара горлиць, а під деревом на зеленій траві, що поросла маргаритками, стояла навколішки молода дівчина. Голова її була закинута назад, хвилі білявих кіс падали на плечі, уста напіврозтулені, – вона з утіхою дивилася на тих горлиць.

Насилу взялася я до роботи, яка, щоправда, потребувала лише кількох штрихів для повного завершення, аж попід моїм вікном пройшли мисливці. Воно було наполовину відчинене, і містер Гантингтон, певно, побачив мене, бо вже за півхвилини повернувся і, сперши рушницю об стіну, підняв віконну раму, заліз до кімнати й глянув на мою картину.

– Дуже мило, – за кілька хвилин озвався він. – Підходящий етюд для молодої панни. Весна, яка саме перетворюється на літо; ранок, що якраз наближається до півдня; дівоцтво, яке перетворюється на жіночу зрілість, і надія, що межує зі здійсненням. Гарненька дівчина! А чому ви не зробили її чорнявою?

– Я гадала, світлі коси їй личитимуть більше. Бачите, я зробила її блакитноокою і пухкенькою, а також білявою і квітучою.

– Слово честі, справжнісінька дівчина з шинку! Закохався б у неї, якби тут не було художниці. Свята невинність! вона думає про те, що настане пора, коли до неї теж залицятимуться палко та ніжно, як до цієї горлиці, й уявляє собі, як приємно це буде і якою ніжною і вірною буде вона.