Текст книги "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Автор книги: Анна Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Був похмурий ранок, у вікно барабанив дощ. Попри кепську погоду я одягнувся і вийшов із дому – не для того, щоб заглянути на ферму, а щоб трохи остудити голову і на сніданок прийти з незворушним обличчям. Якщо я намокну, то це буде причиною, що пояснюватиме відсутність апетиту, якщо застуджуся, то цим можна буде пояснити похмурий настрій і пригніченість, які ще довго будуть відбиватися у мене на обличчі.

Розділ XIII

– Мій любий Гілберте, мені хочеться, щоб ти був люб’язнішим, – сказала за кілька днів моя матуся. – Ти кажеш, що з тобою все гаразд і не сталося нічого, що могло б засмутити тебе, і все ж я ніколи не бачила людини, яка б змінилася так, як ти за ці останні кілька днів. У тебе ні для кого немає доброго слова – ні для друзів, ані для незнайомців, ні для рівних, ні для нижчих від тебе. Мені хотілося б, аби ти трохи стримував це.

– Стримував? Що?

– Ну, свій дивний настрій. Ти не уявляєш, як це тебе псує. Я впевнена, що кращої вдачі, ніж та, що у тебе від природи, не існує, якби ти тільки чесно поводився: тож тут у тебе немає ніяких виправдань.

Поки вона висловлювала свій протест, я узяв книгу і, поклавши її перед собою, вдав, ніби читаю, – і виправдати себе я не міг, і помилки свої не хотів визнавати, та й узагалі нічого не хотілося мені казати. Проте матуся почала умовляти мене, а тоді погладила по голові; я вже почав був ставати слухняним хлопчиком, аж усе зіпсував мій брат. Він вигукнув:

– Не торкайтеся його, мамо! Він вкусить! Це справжній тигр у людській подобі. Я вже махнув на нього рукою – фактично, зрікся його та й годі. Днями він мало не проламав мені черепа, бо, щоб розважити його, я наспівував гарненьку мирну любовну пісеньку.

– О Гілберте! як ти міг? – вигукнула мати.

– Я звелів тобі припинити ґвалт, ти ж знаєш, Фергусе, – сказав я.

– Так, але коли я запевнив тебе, що мені зовсім не важко співати і перейшов до наступної строфи, гадаючи, що вона, можливо, сподобається тобі більше, ти ухопив мене за плече і так ударив об стіну, що я гадав, ніби одкусив собі язика, а довкруж усе заляпане моїм мозком; і коли я приклав руку до голови і побачив, що череп цілий, то подумав, що це просто диво. Ох, бідолахо ти! – зітхнувши, додав він. – Твоє серце розбите, а голова…

– Ану замовкни! – вигукнув я з такою люттю, що моя мати, перелякавшись за Фергуса, вхопила мене за руку і почала благати, щоб я не чіпав його, а він тим часом неквапливо вийшов із кімнати, тримаючи руки в кишенях та зухвало наспівуючи: «Чи ж винен я, що жінка та гарненька».

– Та не буду бруднити я об нього руки! – сказав я матері. – Просто не хочу мати з ним ніяких справ.

І раптом пригадав, що у мене була справа до Роберта Вілсона з приводу придбання одного поля, що межувало з моєю фермою – справа, яку я відкладав з дня на день, бо мене цікавило інше, та ще й не хотів зустрічатися з Джейн Вілсон та її матір’ю, бо хоч зараз і вірив їхнім пліткам про місіс Грем, та любити їх від того не став; не хотілося мені бачити й Елізу Мілворд. Проте сьогодні я вирішив зайнятися своїм ділом. Хоча я й не знаходив у цьому ніякої втіхи, та все ж таки воно не таке нудне, як неробство, – принаймні більш прибуткове. Хоч життя не обіцяло ніякої втіхи у моєму ремеслі, та не було нічого привабливого і поза його межами, тож надалі я впряжусь і гаруватиму, мов коняка, – працюватиму принаймні, а не лежатиму, мов колода, нарікаючи на свою долю.

Прийнявши таке рішення, із якоюсь похмурою покорою, якщо можна вжити такий термін, я попрямував до ферми Райкот, майже не сподіваючись застати о цій порі її власника, та гадаючи, що дізнаюся, де його можна знайти.

Він таки був відсутній, але його чекали з хвилини на хвилину, тож мене запросили до вітальні. Пані Вілсон поралася на кухні, але у вітальні – я жахнувся, увійшовши туди, – сиділи міс Вілсон і Еліза Мілворд Я вирішив бути холодним і ввічливим. Еліза, здавалося, теж прийняла таке рішення. Одколи минула та вечірка, ми більше не бачилися, та на її обличчі не видно було урази на мене – вона була спокійна і чемна. В її вигляді та манерах була навіть легкість і бадьорість, але в очах читалася лють, яка свідчила, що мені немає прощення, бо хоч вона й не сподівалася завоювати мене, та страшенно ненавиділа свою суперницю. Міс Вілсон була дуже привітна і ввічлива, й хоча я сам не був охочий до балачок, ці дві панни торохтіли, мов сороки. Еліза скористалася першою ж зручною паузою, аби запитати, чи я, бува, не бачив останнім часом місіс Грем, – поспиталася вона мовби поміж іншим, та скоса зиркнула на мене при цьому, вдаючи, ніби пускає мені бісики, бо насправді той погляд аж кипів од люті.

– Останнім часом не бачив, – відповів я недбало і відчув, як зашарівся, хоч щомога намагався бути незворушним.

– Як, ви вже стомилися від неї? А я гадала, що таке шляхетне створіння здатне було прихилити вас до себе хоча б на один рік!

– Я волів би не говорити про неї.

– Ах! Тоді ви нарешті переконались у своїй помилці – ви зрештою виявили, що ваше божество не таке вже незаплямоване…

– Я не хочу, щоб ви про неї говорили, міс Елізо.

– О, прошу вибачення! Бачу, стріли Купідона були надто гострими для вас: рани ще не загоїлися і спливають кров’ю на саму тільки згадки про кохану.

– Напевне, – втрутилася міс Вілсон, – містер Маркгам відчуває, що те ім’я не гідне згадки в присутності порядних жінок. Мене дивує, Елізо, що тобі спало на думку завести бесіду про цю нещасну особу – ти мала б знати, що розмова про неї буде прикра для будь-кого з нас.

Хіба можна було таке терпіти? Я підвівся і хотів був надіти капелюха та й піти собі звідціля, але подумав – і вчасно, до речі, – що цей безглуздий вчинок лише дасть їм привід покепкувати з мене, а причиною буде та, яку я вже визнав негідною своєї любові, хоча кохання ще не погасло у моєму серці й я не міг чути, як її ім’я ганьблять ці панни, – тож я просто підійшов до вікна і, глянувши надвір, сказав міс Вілсон, що її брата не видно, а потім додав, що часу геть немає і, може, краще буде заглянути завтра.

– О ні, – сказала вона, – якщо ви почекаєте хвилину, він обов’язково прийде; бо у нього справа в Л. (це було наше місто-ярмарок), і йому треба буде трохи підобідати перед поїздкою.

Тож я лишився, і містер Вілсон незабаром прийшов. Хоч і мало турбувало мене те поле, та я змусив себе зосередитися на цій оборудці, й ми швидко уклали угоду. Потім він пішов підобідати, а я з полегшенням покинув той дім і подався наглядати за жнивами.

Перетнувши лан, де жали пшеницю, я піднявся на пагорб, де було ще одне поле, – мені хотілося глянути, чи достигло вже збіжжя. Проте туди я не дійшов, бо побачив, як з пагорба спускаються пані Грем та її син. Вони побачили мене, і Артур вже побіг назустріч, та я обернувся і рішуче попрямував геть, бо вирішив ніколи не зустрічатися з його матір’ю; Артур гукав: «Зачекайте хвильку», та я знай крокував собі й не оглядався, аж він замовк або ж його погукала пані Грем. Принаймні коли за п’ять хвилин я озирнувся, то їх обох і близько вже не було.

Цей випадок страшенно схвилював і занепокоїв мене – напевне, стріли Купідона виявилися не лише гострими для мене, а ще й визубленими, тож так застряли у серці, що я не міг їх вирвати. Хоч як там було, а того дня почувавсь я геть пригніченим.

Розділ XIV

Наступного ранку я пригадав, що теж маю справу в Л., тож осідлав коня і відразу після сніданку вирушив у дорогу. Днина була похмура, сіялася мряка, та це не мало значення: все воно відповідало моєму настрою. Їхати я мав самотою, бо того дня ярмарку не було, а людей на тім шляху завжди траплялося мало.

Та за якусь часину я почув позаду тупіт кінських копит. Я й не озирнувся, щоб глянути, хто це їде, й він наздогнав мене аж тоді, як мій кінь почав підійматися на гору і збавив ходу. Він звернувся до мене на ім’я, і я побачив, що це був містер Лоренс! Пальці мої щосили стиснули батіг, але я погамував цей порух і, кивнувши йому, почав поганяти коня; та він поїхав поруч зі мною і почав балакати про погоду і врожай. Я відбувався короткими репліками, а потім відстав. Він теж відстав і запитав, чи мій кінь, бува, не кульгає. Я люто зиркнув на нього, а він спокійно усміхнувся.

Я був здивований і обурений цією його винятковою непоступливістю і незворушною самовпевненістю. Я гадав, що обставини нашої останньої зустрічі залишать у його пам’яті слід, який надалі зробить його стриманішим – натомість він, здавалось, не лише забув усі колишні образи, а й не ображався на теперішню мою нечемність. Раніше досить було натяку чи байдужого тону, аби відштовхнути його, а тепер і брутальності було замало. Може, він дізнався про моє розчарування і вирішив поглумитися з мене? Я міцніше стиснув свого батога, та все ж таки стримався і далі їхав мовчки, вичікуючи кращої нагоди, аби вилляти свою лють.

– Маркгаме, – сказав він своїм звичним тихим тоном, – чому ти сваришся зі своїми друзями лише через те, що був розчарований в одному з них? Ти знайшов свої надії зруйнованими; але як мене можна в цьому звинувачувати? Я тебе попереджав заздалегідь, ти ж знаєш, але ти не…

Він більше нічого не сказав – я замахнувся і щосили вперіщив його по голові. Яка ж утіха огорнула мене, коли я побачив, як зблідло його лице, а на чолі виступила кров! Він похитнувся і впав додолу. Поні брикнув і відскочив убік, а тоді подався щипати траву попід живоплотом; а господар його лежав як труп. Невже я вбив його? Якась крижана рука стисла моє серце, коли я схилився над ним і глянув йому в обличчя. Та ні; він поворухнув віями і застогнав. Я полегшено зітхнув – він просто забив памороки, впавши з коня. Так йому й треба, це навчить його ввічливості. Може, треба висадити його на коня? Ні. Якби йшлося про якусь іншу образу, то я допоміг би; але такої образи я не міг простити. Він і сам міг вилізти на коня, якби захотів, бо вже поворухнувся, почав і озиратись довкола себе, – а кінь його спокійно скуб траву на узбіччі.

Тож я лишив його напризволяще і, пришпоривши свого коня, поїхав собі, охоплений бурею почуттів, які нелегко проаналізувати; і якби я їх таки проаналізував, то результат не дуже робив би честь моїй поведінці, бо головним у них було почуття перемоги.

Проте незабаром збудження почало спадати, і не минуло й півгодини, як я завернув коня й помчав назад, щоб допомогти своїй жертві. Не великодушність спонукала мене до того, й серце моє не стало м’якшим, і страху я не відчував за те, що мене покарають за напад на людину і за те, що я покинув її безпомічною на шляху, – то був звичайнісінький голос совісті, тож я скорився йому й, треба сказати, вчинок той мав велику цінність, надто ж із огляду на те, чого він мені коштував.

Містер Лоренс і його поні змінили своє місце. Поні відійшов на відстань восьми чи десяти ярдів, а Лоренс якось примудрився переміститися на узбіччя – він все ще виглядав дуже блідим і притискав до чола батистову носову хусточку (тепер вона була радше червоною, ніж білою). Мабуть, то був добрячий удар, та половина тієї заслуги – або ж, як хочеш, половина вини – належить батогові, бо на кінці в нього була вплетена масивна залізна коняча голова. Лоренс лежав на мокрій траві, одяг його був геть у грязюці, а капелюх валявся у багні по той бік шляху. Та його увага зосереджена була на поні, якого він не міг зловити.

Тож я зліз із коня і, прив’язавши його до дерева, узяв капелюха і хотів був надіти Лоренсові на голову, але він вихопив його в мене і пожбурив геть.

– Він якраз був би тобі до лиця! – пробурмотів я на те.

Потім я почав ловити поні. Коник той був досить смирний і лише трохи погрався зі мною, коли я намагався вхопити його за вуздечку; привівши його до Лоренса, я сказав:

– Ну, що, собако… дай-но руку, то я посаджу тебе в сідло!

Та він одвернувся од мене. Я спробував узяти його за руку, і він відсахнувся, ніби в моєму дотику було щось заразне.

– Що, не хочеш? Гаразд, сиди, поки не набридне. Дай-но тільки я перев’яжу тебе, а геть спливеш кров’ю.

– Дай мені спокій, будь ласка.

– Що ж, з усією душею! Якщо так, то можеш іти до дідька, – і передай, що це я тебе послав.

Та перш ніж поїхати, я накинув вуздечку його поні на кілок в огорожі, а ще кинув йому свою носову хустинку, бо його власна була геть просякнута кров’ю. Він узяв її і пожбурив мені назад із відразою та презирством. Проклинаючи його півголосом, я поїхав собі, почуваючись задоволеним із того, що виконав свій обов’язок, та забувши, як ударив його батогом і як нечемно пропонував опісля свої послуги; а ще приготувавсь я до прикростей, що чекали на мене в тому разі, якщо Лоренс заявить, ніби я хотів убити його.

Од’їхавши трохи, я озирнувся і побачив, що він намагається вилізти на коня. Проте насилу він став у стремено, як його охопив напад нудоти чи запаморочення, і він хитнувся вперед, падаючи головою коневі на гриву, а потім знову повалився додолу.

Треба було б усе-таки допомогти йому, хоч він того й не хотів, та, крім його небажання, була ще одна проблема – я не знав, що казати його слугам і що казати моїй матусі та сестрі. Мені довелося б або сказати, що це зробив я і заробити славу божевільного, або розповісти, з якої причини я це зробив, що було неможливо, або вигадати якусь брехню, про що також не могло бути й мови, бо містер Лоренс розповість про все і моя ганьба зросте вдесятеро. Що ж, доведеться їхати далі, а він хай лежить – в нього лише поріз над скронею та кілька синців, то не вмре, а хтось проходитиме шляхом та й допоможе йому сісти на коня. Якщо ж для пояснення цієї пригоди він вигадає якусь брехню, то я розповідатиму правду, якщо ж розповість правду, то гідно зустріну всі наслідки. Може, він мовчатиме, адже розповідь про нашу сварку приверне увагу до його стосунків з пані Грем, які він так намагався приховати.

Міркуючи отак, я клусом дістався до міста, де належним чином уладнав свою справу і з дуже похвальною точністю, зважаючи на особливі обставини пригоди, виконав маленькі доручення своєї матері та Рози. Їхав додому й непокоївся, бо мене турбувала доля бідолахи Лоренса.

А що, думалося мені, коли я знайду його на тому самому місці, тільки вже вмираючого або й мертвого? Та, слава Богу, там нікого вже не було, лише валявся оддалі капелюх, розпанаханий ударом батога, та просякнута кров’ю носова хустинка.

Кепські новини поширюються вмить: насилу я дістався додому, як матуся зустріла мене словами:

– О Гілберте, таке лихо! Роза робила покупки в селі й почула, що містер Лоренс упав із коня і його вмираючого принесли додому!

Це приголомшило мене, та я заспокоївся, почувши, що він пробив черепа і зламав ногу, бо, пересвідчившись у брехливості цього, повірив, що й решта історії перебільшена; а почувши, як журяться його долею мати з сестрою, насилу стримався, щоб не розповісти їм, яких ушкоджень він зазнав насправді.

– Ти маєш поїхати і провідати його завтра, – сказала матуся.

– Або сьогодні, – вкинула Роза. – Часу ще доста, й ти можеш узяти поні, оскільки твій кінь стомлений. Поїдеш, Гілберте?

– А, може, все це лише чутки?

– О, я впевнена, що не чутки, бо все село про це гомонить; і я бачила двох чоловіків, які бачили ще двох, які бачили чоловіка, що знайшов його.

– Так, але Лоренс вправний вершник і взагалі не міг впасти зі свого коня; а якщо й упав, то навряд чи дістав би таких ушкоджень. Це якесь перебільшення.

– Кажуть, його хвицьнув кінь.

– Отой маленький смирний поні?

– Звідки ти знаєш, що то був поні?

– Він рідко їздить на іншому коні.

– Хоч як там було, – сказала матінка, – ти завтра поїдеш із візитом. Чи це правда, чи брехня, чи перебільшення, а ми хочемо знати, як його здоров’я.

– Он Фергус може піти.

– А ти не хочеш?

– У нього більше часу. Я зайнятий.

– Ох, Гілберте, як ти можеш бути таким спокійним? Забудь про справи на годину, а то й на дві, адже твій друг помирає!

– Він не помирає, кажу вам.

– Ти не можеш цього стверджувати, поки не побачиш його. З ним стався нещасний випадок, і ти просто мусиш відвідати його: він вважатиме тебе дуже непорядним, якщо ти цього не зробиш.

– Прокляття! Я не можу. Останнім часом ми з ним не ладнали.

– О мій любий хлопчику! Звичайно, ти не такий лихопомний, аби роздувати ваші маленькі розбіжності, щоб…

– Еге ж, маленькі розбіжності! – пробурмотів я.

– Нехай і великі, та людина ж помирає! Подумай, як…

– Добре, добре, я подумаю, – відповів я.

І подумав: наступного ранку від імені матусі послав Фергуса, бо про мій візит і думати не було чого. Брат приніс інформацію, що Лоренс розбив собі голову і зазнав певних контузій (спричинених падінням – стосовно якого він не завдавав собі клопоту повідомляти деталі – і поганою поведінкою його коня, що мала місце після падіння), а також від серйозної застуди, бо лежав на мокрій землі під дощем; але не було ніяких зламаних кісток і життю його нічого не загрожувало.

Тож було цілком очевидно, що заради місіс Грем у його наміри не входило звинувачувати мене в злочині.

Розділ XV

Того дня дощило, та ближче до вечора трохи розпогодилося, і наступний ранок був ясний і погожий. Я був на лану і наглядав за жнивами. Легкий вітерець колихав збіжжя, і вся природа сміялась у сонячних променях. В небі весело попід сріблястими хмарами співав жайворонок. Пізній дощ так приємно освіжив повітря і омив небо, що навіть у фермерів не вистачало гніву сварити його. Проте жоден сонячний промінь не міг досягти мого серця, жоден бриз не міг освіжити його, ніщо не могло заповнити порожнечу, яка залишилась від тієї утіхи, якої я колись зазнавав у товаристві пані Грем.

Отож стояв я, наглядаючи, як вітер колихає збіжжя, аж раптом щось тихенько сіпнуло мене за полу і сказало ніжним дитячим голосом: «Містере Маркгаме, мама хоче вас бачити».

– Мене, Артуре?!

– Авжеж. А чому ви так дивуєтеся? – запитав він, трохи налякавшись виразу мого обличчя, коли я раптом обернувся до нього. – І чому вас так довго не було? Ходім-бо! Ви що, не йдете?

– Я зайнятий, – відповів я, не знаючи, яку ще відповідь можна було дати.

Він здивовано роззявив рота, проте не встиг я ще що сказати, як до нас підійшла пані Грем.

– Гілберте, я хочу поговорити з вами! – сказала вона.

Я поглянув на її бліді щоки та блискучі очі, але нічого не відповів.

– Одну хвилину, – просила вона. – Давайте відійдемо на он той лан, – вона глянула на женців, бо декотрі вже зухвало зиркали на нас. – Я не затримаю вас надовго.

Я погодився, і ми відійшли подалі.

– Артуре, серденько, зірви он ті дзвоники, – сказала вона синові. Той завагався, схоже було, він не хотів покидати мене. – Біжи, любий! – повторила вона настійніше і тоном, що вимагав негайної покори.

– Ну, місіс Грем? – спокійно й холодно запитав я, коли Артур побіг зірвати квіти. Звичайно, я бачив, що почувається вона ніяково, та все ж таки тішився нагодою завдати їй прикрощів, хоч водночас і жалів її.

Вона зупинила на мені погляд, який пронизав мене до самого серця.

– Я не питатиму про те, чому змінилося ваше ставлення до мене, Гілберте, – сказала вона з гірким спокоєм. – Причину я знаю; та хоч я спокійно ставилася до підозр і наклепів інших людей, від вас я такого не чекала. Чому ви не прийшли вислухати моє пояснення у той день, коли ми домовилися зустрітися?

– Сталося так, що я за цей проміжок часу дізнався про все, що ви могли б мені розповісти, – і, гадаю, навіть трохи більше.

– Неможливо, бо я б вам все розповіла! – пристрасно вигукнула вона. – Що ж, бачу, ви цього не гідні!

Її бліді губи тремтіли від хвилювання.

– А чому?

На мою глузливу посмішку вона відповіла поглядом презирливого обурення.

– Ви ніколи не розуміли мене, а то не почали б так швидко прислухатися до наклепників! Ви не варті моєї довіри, ви не той чоловік, яким я вас вважала. Ідіть собі! Мені все одно, що ви про мене думаєте.

Вона відвернулася, і я пішов геть, бо хотів завдати їй болю і, здається, домігся цього, тому що, озирнувшись, побачив, що вона стоїть на місці, ніби чекає, що я повернуся; а потім вона обернулася і кинула на мене погляд. Він виражав не стільки гнів, скільки гіркий біль і відчай, але я відразу ж удав байдужого – і тоді вона пішла собі; коли я озирнувся ще раз, сподіваючись, що вона гукне мене, то вона вже була далеко. Вона швидко ішла через поле, а маленький Артур біг коло неї і, напевне, про щось допитувався, але вона відвертала від нього обличчя, ніби намагалася приховати сльози.

Повернувшись на лан, де ішли жнива, я незабаром почав шкодувати, що так необачно повівся з пані Грем. Було очевидно, що вона любить мене – можливо, стомившись від містера Лоренса, вона хотіла знайти в мені заміну; звичайно, якби я менше любив і поважав її, то це, може, і задовольнило б мене, але зараз гаданий контраст між її зовнішньою видимістю і внутрішнім бажанням був такий болісний для мене, що я вже нічого не хотів.

Проте мені було цікаво знати, яке пояснення приготувала вона для мене, у чому зізналася б і як виправдовувала б свою поведінку. Хотілося дізнатися, що в ній треба зневажати, а чим захоплюватися, жаліти її чи ненавидіти, – і я вирішив ще раз побачити її. Я піду до неї й отримаю відповіді на всі запитання. Звичайно, я втратив її назавжди, та нестерпною була для мене думка про те, що ми так недобре розлучилися під час останнього побачення. Той останній її погляд запав у моє серце; я не міг його забути. Але яким же дурнем я був! Хіба ж не обдурила мене вона, хіба не поранила мою душу, хіба не позбавила мене щастя на все життя? Що ж, вирішив я, треба її побачити, проте не сьогодні: весь сьогоднішній день і вечір вона матиме змогу подумати над своїми гріхами і покаятися в них, а завтра я дізнаюся про неї більше.

Наступного дня я вибрався до пані Грем аж увечері, коли скінчив усі свої справи; сонце вже сідало за обрій, і останні його промені багрянцем відбивалися у ґратчастих вікнах старого Холу. Нема чого й казати про почуття, з якими я наближався до того замку, – зовсім нещодавно він був осереддям моїх уповань та мрій, котрі зійшли внівець завдяки гіркій правді.

Рейчел провела мене до вітальні й пішла погукати пані Грем. На маленькому круглому столику поряд із кріслом лежала книга. Всі її книги я добре знав, бо їх було небагато, та цього томика раніше не бачив. Я узяв його до рук. То була книга сера Гемфрі Деві «Останні дні філософа», а на першій сторінці було написано «Фредерік Лоренс». Я згорнув книгу, але тримав її у руці й стояв обличчям до дверей, спокійно чекаючи на її прихід; бо я не сумнівався, що вона прийде. І незабаром я почув її кроки в залі. Серце моє закалатало, та зусиллям волі я зупинив його і зберігав спокій, принаймні зовні. Вона увійшла – спокійна, бліда, зібрана.

– Чим я зобов’язана такій ласці, містере Маркгам? – поцікавилась вона з такою суворою, але тихою гідністю, що мені на мить стало ніяково, та я таки оговтався і, посміхнувшись, зухвало відказав:

– Що ж, я прийшов почути ваше пояснення.

– Я не даватиму його. Я вже сказала, що ви не гідні моєї довіри.

– О, дуже добре, – відповів я і рушив до дверей.

– Зупиніться бодай на хвилину, – попросила вона. – Я бачу вас востаннє.

Я завмер, чекаючи, що ж вона казатиме далі.

– Скажіть мені, – знову озвалася вона, – на якій підставі ви вірите цим балачкам про мене?

Я помовчав хвилинку. Вона зустріла мій погляд так твердо, ніби її серце було загартоване усвідомленням власної невинності. Вона вирішила про все дізнатися і ризикнула все поставити на кін. «Що ж, треба укоськати цю самовпевненість», – подумав я. Гадаючи, що маю таємну перевагу, я вирішив погратися з нею, мов той кіт із мишею. Пильно дивлячись їй в обличчя, я показав їй ім’я, що стояло на форзаці книжки, і запитав:

– Ви знаєте цього пана?

– Звичайно, знаю, – відказала вона; і рум’янець раптом виступив на її щоках, чи від сорому, чи від гніву – либонь, таки від гніву. – Що далі, сер?

– Як давно ви його бачили востаннє?

– Хто дав вам право допитувати мене про це?

– О, ніхто! Можете не відповідати. Тільки дозвольте запитати – ви чули, що недавно сталося із цим вашим другом? Бо якщо не чули…

– Я не дозволю ображати себе, містере Маркгаме! – вигукнула вона, доведена моєю поведінкою майже до сказу. – Якщо ви прийшли задля цього, то вам краще покинути мій дім.

– Я прийшов не ображати вас, а почути ваше пояснення.

– А я кажу, що не даватиму його! – відрубала вона, походжаючи туди-сюди кімнатою й обурено зиркаючи на мене. – Я не принижусь до того, аби вдаватись до пояснень заради людини, яка може перетворювати на жарт такі страшні підозри і яка так легко може в них повірити.

– Я не перетворюю їх на жарт, місіс Грем, – відказав я, умить облишивши свій сарказм. – Мені дуже хотілося б ставитися до них, як до жарту. А щодо того, що я легко піддаюсь підозрам, то лише Бог знає, яким сліпим, скептичним дурнем я був до цих пір, уперто заплющуючи очі і затикаючи вуха на все, що загрожувало похитнути мою певність, аж поки найпевніший доказ не відкрив мені очей!

– Який доказ, сер?

– Гаразд, розповім. Пам’ятаєте той вечір, коли я був тут востаннє?

– Пам’ятаю.

– Тоді ви вже зробили кілька натяків, які допомогли б прозріти мудрішій людині, та я продовжував довіряти й вірити, без надії сподіватись і обожнювати те, чого не міг збагнути. Проте після того, як я вас залишив, я повернувся назад. Провадили мене співчуття і любов – не наважуючись відкрито нав’язувати вам свою присутність, я хотів бодай на мить зазирнути у вікно, щоб поглянути, як ви там, бо покинув вас у великому горі, до якого спричинилася моя нестриманість. Вчинив я неправильно, та кохання було моєю єдиною спонукою, за що довелося й поплатитися: щойно я дістався до цього дерева, як ви зі своїм другом вийшли в сад Я завмер і стояв у тіні, аж поки ви поминули мене.

– І багато з нашої бесіди ви почули?

– Достатньо, Гелено. І воно пішло мені на користь, бо вилікувало від засліплення. Я завжди казав, що ніколи не повірю жодному слову, сказаному проти вас, якщо тільки не почую це з ваших власних уст. Усі натяки і плітки я розглядав як наклепи; ваші власні самозвинувачення я вважав перебільшеними; а щодо незбагненної вашої поведінки, то я вірив, що ви зможете це все пояснити, якщо захочете.

Місіс Грем перестала ходити покоєм. Вона сперлася ліктем на полицю біля коминка і підперла кулаком підборіддя. Її очі вже не палали гнівом, а сяяли від збудження. Вряди-годи вона то зиркала на мене, то переводила погляд на протилежну стіну.

– Все одно ви мали потім прийти до мене, – нарешті сказала вона, – і вислухати, що я могла сказати на своє виправдання. Це було несправедливо й неправильно – піти так таємниче і раптово, відразу ж після таких гарячих урочистих заяв про прихильність, навіть не назвавши причини. Ви мали все мені розповісти – не має значення, із якою гіркотою ви б це зробили. Це було б краще, ніж отаке мовчання.

– І навіщо було мені таке робити? Невже ви змогли б переконати мене, що я помилився? Я вирішив припинити нашу близькість, адже ви самі визнали, що я так і зроблю, якщо про все дізнаюсь; але я не бажав дорікати вам – хоча (і це ви теж визнали) ви мене глибоко образили. Ви завдали мені рани, яка ніколи не загоїться, ви зруйнували всі мої надії і зробили з мого життя пустелю! Навіть якщо я проживу сто років на світі, то все одно не зможу отямитися від наслідків цього нищівного удару – як не зможу й забути цього! У майбутньому… ви посміхаєтеся, місіс Грем? – вражено запитав я.

– Я посміхнулась? – перепитала вона. – Хіба що мимохіть. Якщо я й посміхнулася, то не з утіхи від тієї шкоди, якої завдала вам. Господь свідок, що я вже достатньо намучилась від самої можливості тієї шкоди; я посміхалася від радості, бо побачила, що у вас все ж таки є глибина душі та почуття, бо не помилялася щодо вашої гідності. Але посмішки і сльози у мене дуже схожі: я часто плачу, коли щаслива, і посміхаюся, коли сумна.

Вона знову поглянула на мене і, здавалося, чекала відповіді, та я мовчав.

– Чи зраділи б ви, – провадила вона, – якби з’ясували, що помилилися у своїх висновках?

– Як ви можете про таке питати, Гелено?

– Не кажу, що можу повністю виправдати себе, – тихо й швидко мовила вона, і я бачив, як груди її трепетали з хвилювання, – але чи зраділи б ви, дізнавшись, що я краща, ніж ви про мене думали?

– Я радий був би щонайменшому доказові, який відновив би мою колишню повагу до вас, виправдав ту прихильність, яку я все ще відчуваю до вас, і полегшив біль від невимовного жалю, який це все супроводжує, Гелено!

Її щоки палали. Не кажучи й слова, вона кинулася до своєї конторки і, вихопивши звідти якийсь рукописний томик, хутко вирвала кілька аркушів з кінця, а потім тицьнула той зшиток мені до рук і сказала:

– Вам не потрібно читати це все; та візьміть його додому! І швидко вийшла з кімнати.

Коли я покинув дім і йшов алеєю, вона відчинила вікно і покликала мене.

– Поверніть, як прочитаєте, – сказала вона. – І ні пари з вуст про те, що з цього дізнаєтесь, жодній живій душі. Я покладаюся на вашу честь.

Перш ніж я спромігся на відповідь, вона зачинила вікно і відвернулася. Я побачив, як вона впала у старе дубове крісло і затулила долонями обличчя. Її почуття були такі бурхливі, що вона розплакалася.

Задихаючись від хвилювання і надій, я прийшов додому і піднявся до своєї кімнати, прихопивши свічку, хоч надворі насилу почало сутеніти, – потім замкнув двері на засув і, сівши за стіл, розгорнув той зшиток і почав читати, спершу поспішно перегортаючи сторінки і вихоплюючи окремі речення, а потім змусивши себе спокійно читати все підряд.

Ось він зараз переді мною; і хоча ти, звичайно, не можеш читати його хоча б наполовину з такою ж цікавістю, з якою читав я, та знаю, що тебе не задовольнить скорочений виклад його змісту, тож я подаю його тобі повністю, за винятком хіба що кількох несуттєвих уривків. Історія ця починається трохи несподівано… але почнімо її з наступного розділу.