Текст книги "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Автор книги: Анна Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ XVI

1 червня 1821 року. – Ми щойно повернулися до Стенінглі – тобто ми повернулися кілька днів тому, та я й досі не заспокоїлася і почуваюсь так, ніби ніколи не знайду спокою. Ми покинули місто раніше, ніж передбачалось, через нездужання мого дядька – і я питаю себе, якими були б наслідки, якби ми залишалися там весь час. Мені вельми соромно через ту мою відразу до сільського життя. Всі мої колишні захоплення здаються такими нудними і нецікавими, а розваги прісними. Я не можу тішитися музикою, тому що тут немає слухачів. Я не можу тішитися прогулянками, бо тут ні з ким не зустрінешся. Я не можу тішитися книгами, тому що вони не можуть захопити всю мою увагу: мене так переслідують спогади про останні кілька тижнів, що я не можу приділяти уваги книгам. З малюванням справа краща, бо я можу одночасно і малювати, й думати; і якщо мої витвори зараз не може бачити ніхто, крім мене самої, і тих, кому до них байдуже, то можливо, надалі все-таки будуть і шанувальники. Та є одне обличчя, котре я намагаюся написати фарбами або зобразити у вигляді ескізу, і завжди невдало; і це вражає мене. Власника цього обличчя я не можу викинути з пам’яті – та, правду кажучи, і не намагаюсь. Часто я питаю себе, чи думає він про мене й чи побачу я його ще раз. А за цим може йти слідом ціла низка інших цікавих для мене запитань, на які можуть дати відповідь лише час і доля – і останнє з них таке: якщо на попередні запитання буде ствердна відповідь, то чи каятимусь я коли-небудь у цьому?

Добре пам’ятаю нашу бесіду перед від’їздом до міста. Ми з тіткою сиділи разом біля коминка, а мій дядько вже уклався спати.

– Гелено, – помовчавши, спитала тітка, – ти хоч іноді думаєш про заміжжя?

– Так, тітко, часто думаю.

– А ти коли-небудь гадала, що це може статися до кінця сезону?

– Часом гадала; та мені здається, що я ніколи не зможу вийти заміж.

– Чому?

– Бо на світі дуже мало чоловіків, за яких я хотіла б вийти, і дуже мало шансів, що я коли-небудь зустріну такого чоловіка, а якщо й зустріну, то він може виявитись одруженим або ж я йому не сподобаюся.

– Це взагалі не аргумент. Це може бути щирою правдою – і я вірю, що це правда, що існує дуже небагато чоловіків, за яких ти хотіла б вийти. Ти мусиш чекати, поки тобі запропонують руку і серце. Та коли цитадель серця чесно тримають в облозі, то воно скоряється швидше, ніж того хотілося б, та ще й усупереч фантазіям про те, якою має бути людина, яку ти покохала б. Тож я хочу попередити тебе, Гелено, про ці речі і закликати тебе бути пильною і обережною від самого початку твого виходу в світ і не допустити, щоб твоє серце вкрав перший-ліпший негідник. Ти знаєш, любонько, що тобі лише вісімнадцять; у тебе ще багато часу попереду, і ні твій дядько, ні я не поспішаємо збути тебе з рук, і ще насмілюсь сказати, що залицяльників тобі не бракуватиме, бо ти можеш похвалитися гарним походженням, пристойним статком та планами на майбутнє, і я можу також сказати тобі – бо якщо цього не зроблю я, то зроблять інші, – що, крім усього цього, ти ще маєш неабияку красу – і я сподіваюсь, у тебе ніколи не буде причини шкодувати за цим!

– Хотілося б вірити, тітко; але які у вас є підстави цього боятися?

– Тому що, люба моя, краса та гроші зазвичай ваблять найгірших чоловіків, тож врода може принести чимало прикрощів дівчині.

– А у вас були такі прикрощі, тітко?

– Ні, Гелено, – сказала вона з докірливою серйозністю, – але я знаю багатьох жінок, у яких вони були; і з легковажності декотрі з них стали нещасними жертвами обману; а декотрі потрапили в такі пастки, що й розповідати страшно.

– Гаразд, я не буду ні легковажною, ні слабкою.

– Пам’ятай св. Петра, Гелено! Не хвались, а будь обачною. Очі та вуха – то двері до твого серця, тож пильнуй, щоб вони не зрадили тебе. Приймай кожен вияв уваги холодно і незворушно, аж поки не з’ясуєш, чого вартий той претендент на твою руку; і нехай твоїй прихильності завжди передує оцінювання. Спочатку вивчення; потім оцінювання; аж тоді кохання. Хай твої очі будуть сліпими до зовнішньої привабливості, вуха – глухими до лестощів і легковажних розмов, бо то пастки і хитрощі спокусника, аби звабити легковажних і привести їх до погибелі. Принциповість – передусім; далі йдуть здоровий глузд, пристойність і помірне багатство. Вийшовши за найкрасивішого, найдосконалішого і зовні найприємнішого чоловіка на світі, ти жахнешся, дізнавшись, що він розпусник або ж просто дурень.

– Але що ж тоді залишається робити всім бідолашним дурням і негідникам, тітко? Якби кожен дотримувався ваших порад, то світові незабаром настав би кінець.

– Люба моя, про це можеш не турбуватися! Дурні й негідники ніколи не відчуватимуть нестачі партнерок, поки існує так багато представниць протилежної статі їм до пари; але скористайся моєю порадою. І це не тема для жартів, Гелено, – мені шкода бачити, що ти до неї ставишся з такою легковажністю. Повір, шлюб – річ серйозна. – І це було сказано так серйозно, що можна було подумати, ніби вона знала це з власного гіркого досвіду; але я більше не ставила зухвалих питань, а просто відповіла:

– Знаю, що це серйозно; і знаю, що є правда і сенс у тому, що ви кажете; але вам не потрібно лякати мене, бо я не лише не вийду за чоловіка, у якого недостатньо глузду або принципів, а в мене навіть і спокуси такої не виникне; бо він мені просто не сподобається, хоч яким би гарним і чарівним був; я його ненавидітиму – зневажатиму – жалітиму – що завгодно, лише не кохатиму. Моя прихильність ґрунтуватиметься на оцінюванні, бо я не зможу кохати, не оцінивши людину. Зайве казати, що я маю бути здатною поважати і шанувати чоловіка, за якого виходжу, як і кохати його, бо я не можу кохати без усього цього. Тож можете заспокоїтися.

– Сподіваюся, що це так, – відповіла тітка.

– Я знаю, що це так і є, – наполягала я.

– Ти ще не зазнавала випробування, Гелено! – обережно зауважила вона.

Мене розгнівала її недовіра, та я не певна, що її сумніви позбавлені практичної мудрості; боюсь, мені було набагато легше запам’ятати її пораду, ніж скористатися нею, – і справді, в мене інколи виникала спокуса поставити під сумнів обґрунтованість її слів. Її поради можуть бути гарними, та є певні речі, яких вона не врахувала. Мені цікаво, чи вона взагалі коли-небудь кохала.

Свій вихід у світ я розпочала з цілковитою вірою в свою обачність. Спочатку я була у захваті від новизни нашого лондонського життя, та незабаром стомилася від його сум’яття. Мої нові знайомі не виправдали моїх очікувань і то дратували, то пригнічували мене; я швидко втомилася вивчати їхні особливості та сміятись над їхніми недоліками – особливо через те, що була змушена тримати свою критику при собі, бо моя тітка не слухала б її, а вони – особливо леді – виявились нерозумними, безсердечними і несправжніми. Джентльменів я зневажала менше, але, може, тому що й знала менше, може, тому що вони улещали мене; але я ні в кого з них не закохалась; і якщо їхня увага якусь мить мені подобалась, то наступної миті вони мене вже дратували, бо змушували бути незадоволеною собою, викриваючи мою пиху і лякаючи тим, що я уподібнювалась деяким із тих леді, котрих так щиро зневажала.

Був один літній пан, що страшенно мені набридав, – багатий давній дядьків друг, який вважав, що я не зможу зробити нічого кращого, як тільки взяти з ним шлюб; та він був не тільки старий, а ще й потворний і неприємний – і, я переконана, злий, хоча моя тітка сварила мене за те, що я таке сказала; але й вона припускала, що він не був святим. А був ще один чоловік, менш ненависний, але ще більш надокучливий, бо був тітчиним улюбленцем і зав жди липнув до мене, шепотів на вухо свої компліменти – звали його пан Боргам, і був він страшенним занудою: я досі здригаюся на одну згадку про його голос – він монотонно гудів, гудів і гудів мені на вухо, по півгодини торочив бозна про що, та ще й гадав, ніби передає мені корисну інформацію; полюбляв він і нав’язувати мені свої догми, а сам вважав, що виправляє мої погляди на життя або що в такий спосіб опускається до мого рівня і розважає мене цікавою розмовою. Хоча насмілюсь сказати, в основному він все ж був досить пристойним чоловіком; і якби він зберігав дистанцію, то я цілком стерпно ставилася б до нього. Але цьому було майже неможливо зарадити, бо він не лише непокоїв мене, завдаючи шкоди своєю присутністю, а й заважав мені тішитися приємнішим товариством.

Проте одного вечора він так набрид мені, що моє терпіння вже геть луснуло. Вечір не вдався: спочатку мені довелося танцювати з одним самовдоволеним жевжиком, а потім на мене напав пан Боргам, який, здається, вирішив не відходити від мене. Сидів ото і вдавав, ніби він мій визнаний наречений; а моя тітка самовдоволено дивилася на це, бажаючи йому успіху. Марно намагалася я прогнати його, давши вихід своїм обуреним почуттям, ба навіть справжнісінькій грубості: ніщо не могло його переконати, що його присутність була неприємною. Похмуре мовчання він приймав за увагу і балакав ще більше; різкі відповіді сприймав як дотепні вияви дівочої безпосередності, що заслуговують лише поблажливого докору; а категоричні заперечення сприяли новим аргументам і викликали розлогі міркування, які мали таки переконати мене.

Але там був присутній один чоловік, який, здавалося, краще розумів мій настрій. Цей пан стояв поруч і якусь часину слухав наші балачки; його тішила непоступливість мого співрозмовника і моя роздратованість, подумки він сміявся з жорсткості та безкомпромісності моїх відповідей Згодом він підійшов до господині балу й, напевне, попросив представити його мені, бо незабаром вона відрекомендувала його як містера Гантингтона, сина покійного дядькового друга. Він запросив мене на танець. Я, звісно, радо погодилася, і після того він уже не покидав мене – втім, тривало це недовго, бо моя тітка, як завжди, наполягла на ранньому від’їзді.

Мені було шкода покидати бал, тому що я знаходила свого нового знайомого дуже дотепним і цікавим співрозмовником. Якась легкість і свобода була в усьому, що він говорив і робив, тож у спілкуванні з ним я відпочивала від обмеженості й формальності попередніх своїх знайомих. Щоправда, в поведінці його було забагато недбалої зухвалості, але я була у такому доброму гуморі і така вдячна за звільнення від пана Боргама, що це не викликало у мене ніякого гніву.

– Ну, Гелено, як тобі пан Боргам цього разу? – поцікавилась моя тітка, коли ми зайняли свої місця в екіпажі і поїхали.

– Гірше, ніж будь-коли, – відповіла я.

Було видно, що така відповідь не припала їй до вподоби, проте вона більше нічого не сказала на цю тему.

– Хто той джентльмен, із яким ти наостанок танцювала, – знову почала вона після паузи, – той, що так запопадливо допомагав тобі надіти шаль?

– Він і не думав допомагати мені, поки не побачив пана Боргама, який поспішав до мене, щоб це зробити; він зі сміхом виступив уперед і сказав: «Ходіть, я вбережу вас від цієї прикрості».

– Хто то був, я питаю? – сказала вона холодно й серйозно.

– Це був містер Гантингтон, син старого дядькового друга.

– Я чула, як твій дядько згадував про молодого містера Гантингтона. Я чула, що він сказав: «Він – прекрасний хлопець, цей молодий Гантингтон, але трохи несамовитий, я гадаю». Тож ти краще остерігайся.

– Що значить «трохи несамовитий»? – запитала я.

– Це означає позбавлений принципів і схильний до гріхів, що притаманні юнакам.

– Але я чула, як дядько казав, що замолоду й сам був страшенним гульвісою.

Вона суворо похитала головою.

– Гадаю, він тоді жартував, – сказала я, – і тут він теж казав навмання – принаймні я не вірю, що може бути якась шкода від тих сміхотливих блакитних очей.

– Неправильно міркуєш, Гелено! – зітхнувши, мовила тітка.

– Ох, тітко, таж ми маємо бути милосердними, ви ж знаєте, – крім того, я не думаю, що це неправильно: я – чудовий фізіономіст і завжди суджу про людські характери за їх зовнішнім виглядом – не за тим, гарні вони чи потворні, а за типом обличчя. Наприклад, ваше обличчя може розповісти, що ви сангвінічної вдачі; а з обличчя пана Вілмота я можу дізнатись, що це нічого не вартий старий негідник; а з обличчя пана Боргама, що він неприємний співрозмовник; а от обличчя містера Гантингтона свідчить, що він ні дурень, ні шахрай, хоч, може, не мудрець і не святий, – але це не має для мене ніякого значення, бо я навряд чи коли-небудь знову зустріну його, хіба що як партнера в танцювальній залі.

Проте все сталось не так, бо я зустріла його вже наступного ранку. Він прийшов з візитом до мого дядька, вибачаючись, що не зробив цього раніше, бо лише недавно повернувся з континенту і не знав, що дядько прибув до міста. Після цього я його часто зустрічала – часом на людях, часом у нашому домі, бо він частенько виявляв повагу своєму давньому другові, який, однак, гадав, що не заслуговує такої посиленої уваги.

– Цікаво, якого дідька хлопець приходить так часто, – питався він, – ти не знаєш, Гелено? Ні він не потребує моєї компанії, ні я його.

– Тоді так йому й скажи, – зауважила моя тітка.

– Навіщо б я це робив? Якщо я його не хочу бачити, то, може, хоче хтось інший! – дядько підморгнув мені. – Крім того, у нього чималенький маєток, Пеггі; ти ж знаєш, це не така здобич, як Вілмот, а з іншого боку, Гелена не хоче й чути про таку партію, бо ці старі парубки не дуже до вподоби дівчаткам, хоч мають і гроші, й досвід чималий. Б’юсь об заклад, що вона б радше воліла мати цього молодого хлопця без пенні за душею, ніж Вілмота із його будинком, повним золота. Хіба не так, Гелено?

– Так, дядьку; але тут справа не в містері Гантингтоні; бо я краще буду старою панною і жебрачкою, ніж місіс Вілмот.

– А як щодо місіс Гантингтон? Ким би ти воліла бути, як не місіс Гантингтон, га?

– Я скажу вам, коли все обміркую.

– А! то ти збираєшся міркувати? Але скажи, невже ти краще була б старою панною – я вже мовчу про жебрачку?

– Не можу сказати, поки пропозиції не зроблено.

І я пішла геть, аби уникнути подальшого допиту. А за п’ять хвилин побачила крізь вікно пана Боргама, який підходив до наших дверей. Майже півгодини я провела в незручному стані невизначеності, кожної хвилини чекаючи, що мене покличуть, і марно сподіваючись почути, як він іде геть. Потім на сходах почулись кроки, і до кімнати з урочистим виразом обличчя увійшла моя тітка.

– Прийшов пан Боргам, Гелено, – сказала вона. – Він хоче тебе побачити.

– Ох, тітко! Чи не могли б ви сказати йому, що в мене болить голова? Бо як я бачу його, то вона в мене справді починає боліти.

– Це не дрібниці, люба моя. Він прийшов з важливою справою – просити у нас твоєї руки.

– Сподіваюсь, ви з дядьком сказали йому, що не маєте права розпоряджатись моєю рукою. А як він насмілився просити про це не в мене, а у вас?

– Гелено!

– Що сказав дядько?

– Він сказав, що не втручатиметься у цю справу, якщо ти захочеш прийняти люб’язну пропозицію пана Боргама.

– Він сказав «люб’язну пропозицію»?

– Ні, він сказав, що не буде проти, якщо ти захочеш вийти за нього заміж; а як ні, то ні.

– Він правильно сказав; а ви що сказали?

– Не має значення, що казала я. Що ти скажеш, ось у чому запитання. Він зараз чекає, аби особисто зробити тобі пропозицію; але добре все зваж, перш ніж підеш; і якщо ти маєш намір відмовити йому, то виклади мені причини.

– Звісно, я йому відмовлю; але ви повинні сказати мені, як це зробити, бо я хочу бути ввічливою і водночас рішучою – і коли я все скажу йому, то викладу вам причини.

– Але ж постривай, Гелено; посидь трохи і опануй себе. Пан Боргам зовсім не поспішає, бо майже не сумнівається, що ти приймеш його пропозицію; а я хочу з тобою поговорити. Скажи мені, люба, які твої аргументи проти нього? Ти ж не заперечуватимеш те, що він – чесний і шляхетний чоловік?

– Ні.

– Хіба ти не вважаєш, що він розумний, поміркований, поважний?

– Вважаю; можливо, все, що ви про нього кажете, справедливе, але…

– Але, Гелено! Чи ж багато таких чоловіків зустрінеш ти в житті? Чесний, шляхетний, розумний, поміркований, поважний! Невже ти, не вагаючись, відмовиш власникові таких чеснот? Подумай про кожну з них (а я могла б ще багато чого додати до цього переліку) і зваж на те, що все це покладене до твоїх ніг. На все життя ти забезпечиш собі це неоціненне щастя – гідного й чудового чоловіка, який кохає тебе ніжно, але не так безтямно, аби бути сліпим до твоїх вад, і буде твоїм надійним провідником у житті, а також партнером у вічному блаженстві. Подумай, як…

– Але я ненавиджу його, тітко! – сказала я, уриваючи цей незвичайний потік красномовства.

– Ненавидиш його, Гелено! Хіба це по-християнському?! Ти його ненавидиш? Він же така хороша людина!

– Я ненавиджу його не як людину, а як чоловіка. Як людину, я так люблю його, що бажаю йому кращої дружини, ніж я – такої ж хорошої, як і він сам, або навіть кращої, якщо таке взагалі можливо; але я ніколи не змогла б стати його дружиною, бо…

– Чому не змогла б?

– По-перше, йому як мінімум сорок років, а мені лише вісімнадцять; по-друге, він обмежений і до нестями фанатичний; по-третє, його смаки і вподобання не збігаються із моїми; по-четверте, його зовнішність, голос і манери якось по-особливому мені неприємні; і, нарешті, вся його особистість викликає у мене відразу, якої я ніколи не зможу подолати.

– Тоді ти повинна подолати її. І будь ласкава, порівняй його на хвилину з містером Гантингтоном і, відкинувши його приємну зовнішність (яка нічого не додає гідності чоловіка, або щастю сімейного життя, і яку ти сама не шануєш, як часто й визнавала), скажи мені, який із чоловіків кращий.

– Я не сумніваюсь, що містер Гантингтон – набагато кращий чоловік, ніж ви про нього думаєте; але ми зараз говоримо не про нього, а про пана Боргама; оскільки для мене краще жити і вмерти самотньою, ніж бути його дружиною, то я скажу йому про це відразу й не триматиму його у невизначеності – тож дозвольте мені піти.

– Але не відмовляй йому прямо; він і думки такої не припускав, і це його страшенно образить: скажи, що ще не думаєш про шлюб…

– Я думаю про нього.

– Або ж бажаєш познайомитися з ним ближче.

– Але я не бажаю подальшого знайомства – якраз навпаки.

І не чекаючи наступних застережень, я залишила кімнату і пішла шукати пана Боргама. Він міряв кроками вітальню, наспівуючи собі щось під носа і покусуючи кінець свого ціпка.

– Люба моя панночко, – сказав він, вклоняючись і самовдоволено посміхаючись, – я маю дозвіл вашого доброго опікуна…

– Знаю, сер, – мовила я, бажаючи скоротити цю сцену, – і дуже вдячна, що ви обрали мене, але я змушена відхилити честь, яку ви хотіли мені зробити, бо ми не створені одне для одного і ви самі побачили б це, якби ми вчинили цей крок.

Моя тітка мала рацію. Було цілком очевидно, що він не сумнівався у моїй згоді, а думка про категоричну відмову й не ночувала в його голові. Він був вражений, здивований такою відповіддю, але водночас був надто скептичний, аби образитися, тож знову почав атакувати мене.

– Знаю, люба, що між нами є значна невідповідність у літах, у темпераменті й, можливо, в деяких інших речах; але запевняю вас, що не буду суворим у виправленні вад і недоліків такої молодої і гарячої натури, як ваша, тож якщо й докорятиму вам за них з усією батьківською турботою, то повірте мені, що жоден юний коханець не міг би ставитися з такою ніжною поблажливістю до об’єкта своєї прихильності, як ставитимусь я до вас; а з іншого боку, дозвольте мені сподіватись, що ви належно оціните мій досвід і статечну звичку до міркувань, оскільки я намагатимуся зробити їх запорукою вашого щастя. Ну, давайте! Що скажете? Давайте обійдемось без фанаберій та примх і висловимо все й відразу.

– Можу лише повторити те, що сказала: я переконана, що ми не створені одне для одного.

– Ви справді так думаєте?

– Думаю.

– Але ж ви не знаєте мене! Може, ви хотіли б подальшого знайомства, більше часу для…

– Ні, не хотіла б. Я вже знаю вас так добре, як тільки зможу коли-небудь пізнати, і краще, ніж ви знаєте мене, а то ви ніколи не мріяли б побратися з такою невідповідною людиною – такою украй непідходящою для вас з усіх боків.

– Моя люба панно, я не шукаю досконалості; я можу пробачити…

– Спасибі, пане Боргам, але я не зловживатиму вашою великодушністю. Можете зберегти свою поблажливість і люб’язність для більш гідного об’єкта, який не випробовуватиме їх.

– Але дозвольте попросити вас проконсультуватися із вашою тіткою; ця чудова пані, я певен, буде…

– Я вже консультувалася із нею; і знаю, що її побажання збігаються з вашими; але в таких важливих питаннях я дозволяю собі судити самостійно; і жодне переконання не зможе змінити мої уподобання, або не змусить мене вважати, що такий крок буде запорукою мого щастя або вашого – і мене дивує, що чоловік із вашим досвідом та розсудливістю може думати про те, аби вибрати таку дружину.

– Ага, добре! – сказав він. – Мене й самого це іноді дивувало. Я інколи казав собі: «Послухай, Боргаме, чого тобі треба? Обережно, чоловіче – не будь нерозважливим! Це мила, чарівна істота, але не забувай – те, що вабить закоханого, часто виявляється найбільшими тортурами для законного чоловіка!» Запевняю вас, мій вибір було зроблено після значної кількості аргументації і роздумів. Позірна нерозсудливість такої партії коштувала мені багатьох тривожних думок вдень і багатьох безсонних годин вночі; аж нарешті я вирішив, що в цій справі немає нічого нерозсудливого. Я знаю, що моя мила дівчинка не без вад, але її юність до тих вад не належить, а є радше запорукою нерозквітлих чеснот, тож невеличкі ґанджі її характеру, думок або манер можна легко видалити або пом’якшити терплячими зусиллями пильного і розумного порадника, а те, що не поталанить просвітити і проконтролювати, можна просто пробачити заради її численних гарних рис. Отож, моя найдорожча дівчинко, якщо вже я задоволений вами, то з якої це такої причини ви мали б заперечувати проти мене?

– Як по правді, пане Боргам, я заперечую головним чином проти себе, тож давайте облишимо цю тему… – почала була я, але він урвав мене:

– А чому це? Я ж любитиму вас, пеститиму, захищатиму! – і знову все почалося спочатку.

Не буду змальовувати все, що сталося між нами того дня. Досить буде сказати, що він виявився нестерпним і його було досить важко переконати в тому, що я справді мала на увазі те, що сказала, і справді була настільки впертою і сліпою до своїх власних інтересів, що не існувало й тіні можливості, що він або моя тітка коли-небудь зможуть здолати мої заперечення. Їй-богу, не певна, що досягла успіху; хоча, стомившись через його уперте повернення до тієї ж самої теми і озвучення тих самих аргументів, що змушувало мене повторювати ті ж відповіді, я нарешті відрубала:

– Відверто вам кажу, що цього не може бути. Ніякі міркування не змусять мене взяти шлюб, який суперечить моїм уподобанням. Я вас поважаю – чи принаймні поважала б, якби ви поводились як розсудливий чоловік, – але я не можу любити вас, і ніколи не змогла б, тож, благаю, більше нічого про це не кажіть.

Після чого він побажав мені доброго ранку і пішов, без сумніву, збентежений і ображений; але, звісно ж, це була не моя вина.