Текст книги "Гра у відрізаний палець"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

11

Розшуки трупа Броницького йшли повним ходом. До цього моменту Віктор почувався вовком-одинаком у справі відставного генерала. Нікого, крім невидимого Георгія, що дзвонив час від часу по мобільному, розслідування, здавалося, не цікавило. Хоча і червона «мазда», і сам мобільний телефон свідчили про те значення, яке хтось надавав цій справі. Але після зникнення трупа все змінилося. Дзвонили з управління, з міністерства. Вимагали докласти всіх зусиль.

Подзвонив і Георгій. Віктор саме примудрився задрімати, сидячи за столом у своєму кабінеті. Трель мобільного м’яко пробудила його.

– Вітю, – мовив знайомий голос, – тебе ще не повідомили, що замість одного міліція знайшла по місту шість трупів?

– Що? – здивувався Віктор. – І Броницького знайшли?

– Можливо, сам очікую новин. Вони всі в різних моргах, так що доведеться почекати. Але швидше за все його там немає. Який сенс красти труп і викидати його так, що навіть міліція може відразу знайти? Га? Це все або бомжі, або жертви неправильних фінансових розрахунків. До речі, труп шукає не лише міліція!

– А хто ще? СБУ?

– Ну, СБУ допомагає міліції, як і належить у важку хвилину… Гаразд, не буду тебе за ніс водити – військова контррозвідка чомусь підключилася. Сиділи собі контррозвідники спокійно, а тут вилізли, як весняні мурашки, – любо-дорого подивитись…

– Але він усе ж таки був до відставки штабним генералом…

– А після відставки – радником президента з питань оборони. Ти не думав, що якось дивно піти у відставку і продовжувати займатися військовими справами?

– Ні, не думав.

– Ну так подумай! – доброзичливо сказав Георгій і відключився.

Віктор заховав мобільний у кишеню піджака, зайшов до майора. Заспокоїв його, повідомивши, що рідна міліція знайшла не один, а цілих шість трупів, і є надія, що один із них «наш».

Через дві години пошуки продовжилися. Знайдені трупи ніякого відношення до Броницького не мали. Георгій мав рацію.

Під десяту вечора, виснажений і втомлений до краю, Віктор повернувся додому. Ночувати в райвідділі було незручно, навіть якщо знести в кабінет усі стільці й виставити під стіною, як іноді доводилося робити раніше. «До ранку однаково новин не буде», – вирішив Віктор.

Дружина з дочкою вже спали. Він улігся на канапі у вітальні й тут же провалився в глибокий сон.

Через три години з піджака, кинутого поруч на стільці, пролунала знайома м’яка трель телефону. З ненав’язливою постійністю вона повторювалася кожні кілька секунд. Повторювалася, поки Віктор, все ще із заплющеними очима, не простягнув у її бік руку.

– Алло, – прошепотів він у трубку мобільного.

– Спиш? – здивувався знайомий голос. – Ти хоч очі розплющив?

– Ні, – признався Віктор.

– Розплющ очі, коли розмовляєш по телефону! – жартівливо мовив Георгій. – Тим паче, що тобі пора виходити.

– Що? Куди? Зараз? – стрепенувся Віктор.

– Один добрий контрабандист подзвонив і попросив забрати з його літака якийсь добре упакований труп.

Віктор, аби скоріше прогнати сонливість, усівся на канапі, уперся голими ступнями в жорсткий ворс килима.

– З якого літака?

– Ти вже очумався?

– Так.

– Тоді слухай уважно. Через півгодини виїжджаєш в аеропорт Жуляни. Зупиниш машину за розв’язкою на Севастопольській площі, ввімкнеш на хвилину аварійку. Через хвилину поїдеш далі. Тебе обженуть дві машини з групою захоплення. Їм завдання вже поставлене, так що не турбуйся. Праворуч од будівлі аеровокзалу буде відкритий в’їзд на льотне поле. Побачиш машини – відразу до них під’їжджай. Вантажний Ан-26 має злетіти о третій годині ночі. Знімете труп, решту – хоч що б там було в літаку – не чіпати. І головне – в аеропорту не шуміти, не сигналити, а то розбудите митницю і ще кого-небудь, а нам це не треба. Зрозумів?

– Зрозумів.

Сховавши мобільний у кишеню піджака, Віктор підвівся. Сходив у ванну вмитися.

Випив міцної кави на кухні, не вмикаючи світла і дивлячись у вікно на сплячі нічні околиці.

Застебнув ремінець плечової кобури з «тетешкою», з якої стріляв досі тільки в тренувальному тирі. Зверху надів піджак.

Очі, що не бачили яскравого світла з минулого дня, легко орієнтувалися в темряві вузьких сходів, по яких Віктор спускався зі свого восьмого поверху.

Неголосно забурчав мотор машини, засвітилися фари, і «мазда», об’їжджаючи ями та вибоїни на розбитій будівельниками тимчасовій ґрунтовій дорозі, неквапливо поїхала до траси.

Поки Віктор їхав до Південного моста, місто було нерухоме й тихе. Його скуте нічною здерев’янілістю тіло беззахисно стриміло просто неба, наповненого пульсуючим диханням зірок.

Задзвонив мобільний, і Георгій напрочуд бадьорим голосом поцікавився місцезнаходженням Віктора.

Попереду показалася клумба Севастопольської площі. Віктор зменшив швидкість, проїхав навколо цієї клумби і зупинився біля бровки на дорозі, що вела в аеропорт. Увімкнув аварійку й озирнувся на всі боки. Очікування побачити ввімкнені фари машин, які зреагували на умовний сигнал, не виправдалися. На площі було, як і раніше, тихо й темно.

Почекавши хвилину, Віктор поїхав далі, трохи спантеличений. Проте вже метрів через триста його обігнали на хорошій швидкості «Волга» та мікроавтобус, який ішов за нею.

В’їхавши на майданчик перед аеровокзалом, Віктор зупинився та вимкнув фари. Майданчик, на відміну від київських вулиць, був непогано освітлений, та і над козирком самого аеровокзалу синім неоном світилися на тлі нічного неба великі літери «КИЇВ – ЖУЛЯНИ». Зазвичай світло підкреслює життя, але тут воно підкреслювало тишу, і тиша починала дратувати. Хилило в сон. У такому стані добре було б щось з’їсти, але з’їсти було нічого, і для боротьби зі сном залишався тільки один засіб – сила волі. Але цей засіб цілком міг виявитися слабкішим за силу втоми.

Щоб тримати себе в робочому стані, Віктор раз у раз дивився на годинник. Час немов сповільнився, хвилинна стрілка майже не рухалася. Взагалі нічого не відбувалось, і Віктор, висунувши голову назовні, вслухався в тишу. Вухо вловило ледве чутне клацання якоїсь комахи, шерех трави льотного поля.

Раптом далеко, десь за літаками, що виднілися на полі, спалахнули й тут же згасли дві фари. «Мазда», м’яко з’їжджаючи з трави на бетон і з бетону на траву, оминаючи сигнальні лампи і якісь смугасті стовпчики вздовж посадкових смуг і майданчиків маневрування, під’їхала до літака, що стояв оддалік, у самому кінці посадкової смуги. Біля трапа стояли двоє в масках із короткими «акаемами». Ще двох Віктор побачив біля мікроавтобуса і «Волги», що сховалися за хвостом Ан-26.

Вийшовши з машини, Віктор кинув погляд на напис на фюзеляжі літака: «Авіалінії Білорусі».

Підійшов до трапа. Двоє в масках кивнули йому, як давні знайомі. Він піднявся, увійшов до овального дверного отвору літака.

Тут же перед ним опинився ще один чоловік у камуфляжній чорній масці з вирізами для очей. Він був невисокого зросту, нижчий за Віктора. Простягнув руку, потім кивком голови запропонував іти за ним.

Вони пройшли в хвіст повз добре укріплений брезентовими пасами вантаж. Краєм ока Віктор дивився на коробки, ящики, брезентові валізи, акуратно розкладені обабіч проходу.

– Ось, – проводжатий кивнув на чорний брезентовий мішок, що лежав у кінці проходу, на блискавці. – Відкрий! – скомандував він спецназівцеві, що стояв поряд.

Той швидко опустився навпочіпки, розстебнув блискавку сантиметрів на сімдесят, розсунув надвоє, встав і спрямував досередини промінь потужного ліхтарика. Віктор побачив за каламутним поліетиленом людське обличчя. В повітрі з’явився їдкий кислий запах.

Спецназівець поспішно застебнув блискавку мішка.

– Це він? – запитав Віктор чоловіка в масці, що стояв поряд і, схоже, був тут старший.

– За годину буде відомо, – відповів той. – Ідіть, тут перебувати небезпечно для здоров’я, – він кивнув на вантаж.

Віктор знову звернув увагу на їдкий кислий запах. Теж подивився з підозрою на нутрощі літака.

– Хімія? – запитав він.

– Хімія в мішку, – кивнув той на труп. – Рідкий азот. Тут, скоріше за все, «фізика».

Вони швидко пройшли назад до трапа, спустилися на землю. Слідом за ними двоє спецназівців винесли мішок із трупом, завантажили його в мікроавтобус.

– А куди він мав летіти? – запитав Віктор.

– Воронеж, Росія.

Перш ніж сісти в машину, Віктор помітив, як під наглядом спецназівців із «Волги» вибралися троє переляканих льотчиків. Оглядаючись, вони піднялися по трапу в свій літак.

«Мазда» виїхала з льотного поля. Залишилися позаду й відчинені ворота, й освітлений майданчик перед аеровокзалом. Утома з новою силою навалилася на плечі Віктора. Немов під її вагою, він майже ліг грудьми на кермо, з останніх сил вдивляючись у безлюдну дорогу. А в голові крутилось одне і те саме запитання, на яке не було сил відповісти: «Навіщо йому потрібно було приїжджати сюди?» Група захоплення і без нього знала, що робити. Поради у нього ніхто не запитував. Ну побачив він літак, труп у пластиковому мішку на блискавці, побачив людей у масках із «акаемами» і переляканих льотчиків, яким належало через десять-п’ятнадцять хвилин злітати і брати курс на Воронеж. У чому був сенс його присутності?…

Відповіді не було. Була тільки освітлена фарами його «мазди» дорога, майже фізична тяжкість у голові й очі, втомлені від природної нічної темряви та різкої жовтизни штучного світла.

12

Іван Львович прийшов за п’ять хвилин до одинадцятої. Свіженький, гладенько поголений. На щоках – не властивий для його віку рум’янець.

– Ну як, виспався? – жваво запитав він, увійшовши до вітальні.

– Так.

– Чудово. Ну що, до справи? Снідав?

Нік кивнув.

– Тоді я собі що-небудь приготую нашвидкуруч, а ти поки що налаштуйся на серйозний лад.

Через декілька хвилин вони сиділи за столом. Нік за компанію пив каву, полковник жував бутерброд із сиром. Жував і говорив, залишаючи між словами короткі паузи для їжі.

– Перше – у будь-якій ситуації зберігати спокій, ніколи не вибухати… Роби вигляд, що ти трохи сповільнений, тоді в тебе буде більше часу на обдумування. Друге – коли з ним познайомишся, не грай в інтелігента. Відразу «тикай», стався як до молодшого брата. Побачиш, що дратується, – пом’якшай. Головне, – щоб він ставився до тебе з повною довірою, як до свого рятівника… Сьогодні вночі ви вдвох поїдете в Білорусь, місто Пінськ. Без зручностей, у загальному вагоні. Квитки дам трохи пізніше. Там зупинитесь у привокзальному готелі, виспитеся. О першій годині дня – автобус до Бреста. У Бресті теж переночуєте в готелі, купите туристський ваучер у Польщу. Місто призначення – Познань. У тебе там близький друг, який багато що може. Олександр Возняк, наш колишній. Телефон три п’ятірки чотири два один. Повтори.

– Три п’ятірки, чотири два один. Олександр Возняк.

– Молодець, – Іван Львович посміхнувся. – Не напружуйся, я тобі все запишу! З Возняком ти зустрінешся сам, без Сахна. Возняк тобі розповість, що робити далі. Тепер дрібні деталі…

Полковник витягнув із нагрудної кишеньки піджака пластикову картку «Америкен експрес».

– Знаєш, що це таке?

– У кіно бачив, – зізнався Нік.

– Значить, якесь уявлення маєш. На перші дні отримаєш тисячу доларів готівкою, розкладеш по різних кишенях. Будь економним. Далі, після Польщі, можеш використовувати цю картку. Просто замість грошей. Коли купуєш квитки, сплачуєш за готель. Теж будь гранично акуратним і економним – ніякої розкоші! Усе – найдешевше! Ручка є? Розпишися на зворотному боці.

Іван Львович перевернув пластикову картку, і Нік побачив посередині вклеєну паперову смужку для підпису.

– Свій підпис? – перепитав він.

– Гаразд, покажи, розпишися поки що тут, – полковник поклав перед Ніком якийсь конверт. Нік розписався.

– Годиться, – кивнув Іван Львович. – Прочитати нічого не можна, зате маса карлючок. Те, що потрібно.

Нік акуратно, навіть із деяким хвилюванням поставив свій підпис на зворотному боці картки.

– Ну от, тепер вона твоя. – Іван Львович усміхнувся. – Далі…

Він опустив перед Ніком маленький блок запакованих у пластик пігулок. Вісім штук.

– Якщо відчуєш, що Сахно вийшов із-під контролю і стає небезпечним, – кинеш йому одну в чай, каву або пиво. Однаково. Вони миттєво розчиняються. Сам не приймай! – Він посміхнувся. – Це не аспірин. Це скоріше заспокійливе.

Допивши каву, Іван Львович підвівся з-за столу.

– Обідаємо сьогодні разом, тут, – мовив він майже врочистим тоном. – Я все принесу через кілька годин. З дому не виходь. Хочеш чистого повітря – відчини вікна. Буде нудно – почитай свіжі газети.

– Де? – здивувався Нік.

– В поштовій скриньці з внутрішнього боку вхідних дверей. – Полковник здивовано мотнув головою. – Треба бути уважнішим. Завжди детально вивчи житло, перш ніж розслабитись і лягти на канапу! Ну, бувай, до обіду!

Коли полковник пішов, Нік витягнув із поштової скриньки три газети: «Киевские ведомости», «Всеукраинские ведомости» і «Голос України». Проглянув. Погляд зупинився на статті про труп на даху СБУ. Заголовок свідчив: «Слідство тупцяє на місці». З таким заголовком саму статтю можна було й не читати.

Побачивши на останній сторінці «Всеукраинских ведомостей» кросворд, Нік узяв ручку і раптом упіймав себе на думці, що сам зараз перебуває в «кросвордній» ситуації. Він озирнувся на всі боки. Згадав останні слова полковника, що пішов. «Детально вивчи житло, перш ніж розслабитись!» Його погляд сам собою поповз під стелю. Він уважно оглянув верхні кутки вітальні. Біла штукатурка, ідеальний ремонт.

Йому згадалися монітори в мікроавтобусі. Три монітори в квартирі, й людина могла від них зачинитися тільки в туалеті.

Інакше він просто переходив із одного монітора в інший. Коридор, кухня, кімната…

Нік вийшов на кухню. Вона була крихітна, явно призначена тільки для приготування їжі й не більше. Тут не посидиш.

Проглянув стелю, кутки, верхню частину стін. Погляд зупинився на круглому годиннику над раковиною. Дивне місце, але не більше. Його справді ніде було повісити.

Вийшов у коридорчик. Згадав картинку з «коридорного» монітора. Картинка починалася з внутрішнього боку вхідних дверей на задньому плані. Задер голову догори і побачив у верхньому кутку ліворуч од дверей у кімнату білу коробочку, розміром з пачку сигарет. Підійшов, зупинився під нею. На камеру вона була абсолютно не схожа. Скоріше на датчик пожежної охорони.

Постоявши кілька хвилин. Нік повернувся у вітальню. Сів за стіл; знову взяв ручку, але інтерес до кросворда пропав.

Він відчинив вікно навстіж. Сидів на канапі. Думав про Таню з Володькою. Вони ж нічого не знали, взагалі нічого не знали. Вони чекають із дня на день телеграми «Приїжджайте, зустріну, Нік». Вони її чекатимуть і завтра, і через тиждень. А потім? Що вони думатимуть потім? Як їх повідомити, що справа затягується? Може, тут у санаторії є пошта або телеграф? Але Іван Львович заборонив виходити. Але що важливіше – попередити дружину чи виконувати наказ старого, який досі сам не виконав практично ніяких своїх обіцянок?

Нік підійшов до вікна, виглянув. До найближчого будиночка було метрів двісті. Рідкі дерева, кущі, клумби й жодної живої душі. Хіба в такому місці може бути пошта або телеграф? Дуже сумнівно.

Треба було про це думати раніше, вранці, коли він розбудив Валентина. Треба було йому залишити лист або текст телеграми та гроші. А може, ще не пізно?

Звичайно, краще телеграму. «Не турбуйтеся. Наберіться терпіння. Переїзд відсувається на місяць два. Люблю. Сумую. Нік».

Нік дістав клаптик паперу, записав придуманий текст телеграми і пішов до дверей.

На порозі різко зупинився, зустрівшись поглядом із шофером темно-синього «БМВ», що стояв біля своєї машини навпроти будиночка.

Нік розгублено подивився навсібіч.

Навіщо тут машина? Адже полковник говорив щось про обід, а обід – це не кілька бутербродів, це якийсь час… Година, дві…

Повернувся в дім. Нерви не давали можливості просто сісти й подумати. Він ходив із кутка в куток, стискаючи в руці текст телеграми.

Врешті сів за стіл, і тут же спокійна розмірена думка підказала: а чому не попросити Івана Львовича відправити телеграму?

А дійсно, чому? Що в цьому такого? Чого хвилюватися?…

Нік дописав на папірці саратовську адресу рідні й опустив її в кишеню.

Повернувся до газет. Усе-таки прочитав ту статтю про труп на даху СБУ. Сама історія з дирижаблем і польотом трупа здалася йому абсолютно божевільною, просто нереальною. Але, схоже, так усе і сталося насправді. Тільки чому це сталося – ніхто не знав, прокуратура відмовлялася коментувати, посилаючись на таємницю слідства, СБУ теж, мовчав і апарат президента, де покійний працював перед смертю.

Іван Львович з’явився з двома господарськими сумками. Квапливо пройшов у вітальню, поставив їх на стіл і тут же почав виймати з сумок дбайливо загорнуті у м’який целофан страви: салати, холодні м’ясні та рибні закуски, овочі.

– Швидко принеси виделки-ложки і сідай, поки гаряче! – на одному видиху сказав він, не відволікаючись од справи.

Повернувшись із кухні, Нік побачив на столі два великі блюда з масивними свинячими відбивними і картоплею-фрі. Над ними здіймалася пара. Закуски теж були розставлені та займали майже всю стільницю.

Полковник відкоркував пляшку «Ахашені».

– Склянки! – кивнув він у бік кухні.

Перший тост був знову за удачу, як і першого вечора. Потім вони мовчки жували, насолоджуючись смачною їжею.

Після другої склянки смачного грузинського вина Нік попрохав Івана Львовича про телеграму.

– Які питання! – сказав на це полковник. – Я, до речі, фотоапарат приніс, хотів клацнути тебе і твоїм фото послати. І собі теж зробити, якщо ти не проти…

– Звичайно, – погодився Нік.

Іван Львович дістав компактну камеру і двічі клацнув Ніка. Потім, установивши її на столі так, аби об’єктив дивився трохи вгору, натиснув на кнопку вповільненого спуску і швидко перейшов на інший бік. Устиг сісти поряд із Ніком, і тут же спрацював спалах, і камера вдоволено «буркнула».

13

Ранок настав для Віктора раніше, ніж йому хотілося. Трель мобільного телефону, що став для Віктора кишеньковим будильником, пролунала о восьмій тридцять. Георгій дав Віктору двадцять хвилин на вранішній холодний душ і сніданок.

Під здивованим поглядом Ірини, що годувала груддю малу, Віктор просто з трубкою мобільного і зі все ще затьмареним поглядом пішов у ванну. Потім із тією ж трубкою і мокрою головою перебрався на кухню. Поставив чайник, набрав у каструльку води й опустив туди два яйця. Сів за стіл і тільки у цей момент відчув силу вранішнього сонця. Яскраве світло, що било із вікна, гріло опущені на стільницю руки, допомогло підбадьоритися.

Якраз проспівав свою трель мобільний, і Віктор уже твердою рукою підніс його до вуха.

– Візьми ручку і папір, писатимеш, – сказав невидимий Георгій.

Віктор лівою рукою взяв із підвіконня блокнот і олівець.

– Перше: знову поговорити із удовою, з’ясувати, де і з ким був Броницький в останні дні життя й особливо двадцятого травня. Друге: запитати, чи дзвонила вона московським друзям і чи повідомляла про смерть чоловіка. Взяти телефони цих москвичів. Третє: послати когось зі стажистів по київських ресторанах і зібрати в них меню на двадцяте травня. Зрозуміло?

Віктор не встигав записувати. Нарешті, поставивши крапку, він важко зітхнув просто в трубку.

– Що? Рука втомилася? – єхидно запитав Георгій. – Потрібно завжди записувати плани дій – допомагає думати! Інакше тикатимешся в замкнуті двері та збиратимеш непотрібні уривчасті відомості. Це що – моя справа – вчити тебе, як планувати розслідування? Ти слідчий чи я?

Приголомшений Віктор мовчав, притиснувши трубку мобільного до вуха. Вперше він чув голос Георгія таким знервованим. Хто він узагалі такий, цей Георгій? Чому він дзвонить? Чому наказує? Може, це дійсно він – слідчий, а не Віктор? А Віктор у нього – щось подібне до стажиста?

– Не чую відповіді, – знову прозвучав у трубці голос Георгія, що втомився чекати.

– Мені здається, що ти – слідчий, – похмуро мовив Віктор.

– Так? Тобі здається? А тобі не здається, що працювати треба організованіше?

Віктор замислився. Звичайно, Георгій мав рацію. Навіть те, що Віктор дізнався про Броницького до цього дня, не було ні вибудовано логічно, ні проаналізовано. Але ж і часу минуло мало. Слідчому не дають машину, щоб він за три дні розкрив злочин! Та й людина, що віддавала йому в кабінеті майора ключі від «мазди», радила «не поспішати». І з інтонації було зрозуміло, що йшлося не про швидку їзду на іномарці.

– Усе зрозумів, – мовив, зітхнувши, Віктор.

– От і гаразд. А тепер послухай новини. Ти дійсно знайшов труп Броницького. Можна сказати – зупинив спробу нелегального експорту. Можеш подзвонити вдові, щоб готувала похорон. Тіло їй віддадуть хоч завтра, тим паче, що його колеги скинулися на розкішну труну з бронзовими ручками. Треба тільки буде його так покласти, щоб права рука була накрита лівою, але це не твоя турбота.

– А чому?

– Тому, що хтось відрізав у нього собі на пам’ять великий палець правої руки.

– Навіщо? – здивувався Віктор.

– Послухай, хто з нас слідчий?

– Добре, ну я. Але все-таки: ти хто?

– Хто я? Тобі, напевно, важко розмовляти з абстрактним співрозмовником, так? – голос Георгія пом’якшав. – Уяви собі: зріст сто вісімдесят два, коротке чорне волосся, вік – сорок п’ять, неодружений, люблю віскі з льодом, не палю, вранці бігаю по п’ять кілометрів. Вистачить?

– Так. Я не це мав на увазі.

– Я знаю.

– А ще питання можна?

– Запитуй!

– Навіщо мені потрібно було їздити в аеропорт уночі? Адже група захоплення і так знала, що робити!

– Так, знала. Але вона не знала, хто у них шеф! Тепер знає. Запам’ятай, я ніколи не пораджу тобі робити те, що не має сенсу. Навіть якщо ти не бачиш у чомусь сенсу, це не означає, що його немає! Як самопочуття?

– Нормально.

– Тоді телефонуй удові й домовляйся про термінову зустріч!

Після дзвінка вдові Броницького день понісся, як потяг, що летить під укіс. За півгодини розмови з жінкою, що зраділа можливості поховати чоловіка, Віктор дізнався значно більше, ніж розраховував дізнатися. Записав московську адресу й телефон Максима Івіна, номери телефонів двох інших друзів Броницького, що теж перебралися в білокам’яну. Дізнався, що син відлетів у Англію після гучного скандалу з батьком навіть не попрощавшись. Хоча в аеропорт його відвозив шофер Броницького. Дізнався, що за кілька днів до смерті відставного генерала до Києва приїжджав Максим Івін. Додому до них він не заходив, зупинявся в готелі. Сам Броницький із ним як мінімум один раз зустрічався і приніс од нього подарунок дружині – набір духів «Ів Сен-Лоран».

Ще до обіду Віктор устиг сісти в кабінеті й детально записати всі нові відомості. Переписав зім’ятого папірця та московські телефони друзів Броницького. Після цього, заглянувши до стажистів, викликав найохайнішого на вигляд до себе в кабінет. Дав завдання зібрати в усіх київських ресторанах меню за двадцяте травня.

– А як я всі ці ресторани знайду? – запитав приголомшений завданням стажист.

– За довідником. У майора Криська попроси «Увесь Київ», там адреси й телефони. Склади список ресторанів і перевірені викреслюй! Звертай увагу на млинці з червоною ікрою! Впораєшся, далі працюватимеш зі мною по вбивству.

– По вбивству? – Очі стажиста спалахнули. Розвернувшись, він попрямував до дверей кабінету Криська.

– Зажди! – гукнув йому Віктор.

Стажист обернувся.

– Тебе як звати?

– Занозін. Михайло Занозін! – відрекомендувався стажист.

– Доповідатимеш кожні три години. Якщо мене немає – залишиш на столі записку! Зрозумів?

Повернувшись до себе, Віктор знову розкрив справу. Відклав фотографії вбік. Дістав чистий аркуш паперу. Зверху по центру написав «Броницький». Ліворуч унизу в стовпчик – список рідних і друзів, із якими небіжчик бачився перед смертю. Посередині – місця зльоту і приземлення рекламного дирижабля з небіжчиком «на борту» – майдан Незалежності, пагорб під готелем «Москва» і вулиця Володимирська, дах КДБ-СБУ. Праворуч записав тих, із ким добре було б зустрітись і поговорити: колишніх колег Броницького, сина, який в Англії, соратників по преферансу та полюванню.

До сина було не дістатись, але, напевно, він прилетить на похорон батька. На похорон мають прилетіти і московські друзі, тим паче, що вони вже телефонували вдові кілька разів, запитуючи про дату траурної церемонії. Завтра майор їй повідомить про дату похорону, але він, Віктор, дізнається про дату трохи раніше, вже сьогодні. І в нього буде більше часу на обдумування наступних дій.

Залишилась украй незрозумілою історія з крадіжкою трупа Броницького та спробою відвезти його в Росію. Що за цим криється? Віктор замислився. Згадав про відрізаний великий палець правої руки. Внизу заповненого листа написав: «Труп, Жуляни – Воронеж, палець» і поставив грубий знак питання. Замислився про минулу ніч. Згадав, що говорив Георгій про цей літак. Він сказав, що йому подзвонив «добрий контрабандист» і попросив прибрати труп із його літака. Що там вивозили в Росію з Києва «Авіалінії Білорусі»? Видно, Георгію було відомо про вантаж, який усе-таки вилетів у Воронеж. Адже він сам сказав, що літак має вилетіти о третій годині ночі. А «добрий контрабандист» сам здав труп, аби не виявитися крайнім. Або він «дружить» із Георгієм, і від Георгія, можливо, залежить надійність вантажних чартерних рейсів літака Ан-26. В усякому разі, «контрабандист» надав велику допомогу в справі «трупа» і за це, мабуть, був якось нагороджений. Ну а палець? Віктор, роздумуючи, знизав плечима.

Ні, головне, що труп знайдено. Коли б вони знайшли тільки палець без трупа – пуття від цього було б мало. І за пальцем, загалом, власника не визначиш.

Віктор сидів над своїм аркушем паперу до настання темряви. Потім словом «похорон» затитулував уже готовий список людей, із якими треба було зустрітися для розмови. Підвівся з-за столу й раптом почув стукіт у двері.

До кабінету зайшов задиханий стажист Занозін із коричневою течкою зі штучної шкіри.

– Меню за двадцяте травня, – доповів він, витягнувши з теки пачку папірців.

– Млинці з ікрою є? – запитав Віктор.

– В одному, – кивнув стажист. – Ресторан «Козак».

– Молодець. Багато ще залишилося ресторанів?

– Тридцять п’ять окремих і вісім готельних.

– Ну, справи йдуть. – Віктор стомлено всміхнувся. – На сьогодні можеш відпочивати, а завтра з ранку – в бій. Чекаю новин до першої години!

М’яка спинка водійського сидіння «мазди» ніжно прийняла на себе втомлену спину Віктора. Мелодійно й тихо завівся мотор. Сержант із «калашниковим», що чергував на вході в райвідділ, махнув рукою.

Вечірнє місто мчало назустріч. А Віктор поспішав проскочити крізь нього. Йому сьогодні не подобався центр з його світлофорами та неоновими вогнями. Хотілось якнайшвидше виїхати на свою неосвітлену околицю, промчати зазвичай порожньою в цей час трасою від Південного моста до своєї новобудови, до кілометрової «дороги життя», у воронках-вибоїнах. Далі, на восьмий поверх, він уже якось підніметься. Без ліхтарика, на слух і на дотик. А там його зустрінуть свої. «Мій дім – моя фортеця». Серед своїх, яких тільки двоє, і ті, напевно, вже сплять, його не дочекавшись, йому буде легко і приємно. Він подихає з ними одним повітрям. Прокинеться з ними в одній квартирі. Потім, уранці, знову їх кине, але згадуватиме про них і думатиме скрізь, куди його занесе черговий день.