Текст книги "Гра у відрізаний палець"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

21

Нік сам здивувався живучості своєї німецької мови. Ніби і вивчав давно, а на вокзалі Берлін-Зоопарк зумів не лише запитати в «інформації», коли і звідки йде потяг на Кобленц, але навіть зрозумів відповідь довгов’язого хлопця в нудно-синій уніформі з биркою на грудях, на якій значилися його ім’я та прізвище.

– Ну що? – запитав Сергій Сахно, що стояв із двома валізами за три метри від довідкової будки.

– Друга платформа, третя колія. Потяг через півгодини.

Повз них прокотив свій жовтий візок прибиральник вокзального сміття, одягнений у вільний комбінезон і теж із биркою на грудях.

Нік провів його поглядом. Його охопило відчуття легкої відмороженості – наче був він водолазом, опущеним у підводне царство, де і світ був іншим, і риби – небаченими. Ось-ось ті, що нагорі, смикнуть за шланг, по якому повітря йде, і витягнуть його назад, нагору…

«Ні, відразу не витягнуть, – подумав у відповідь на свої відчуття Нік. – У кращому разі, через місяць-два. А за ці місяць-два ще невідомо, що станеться…»

– Ну що, поперли? – запитав Сахно, втупившись із посмішкою в Ніка. – Ти що, перший раз за бугром? Невже у загранку ні разу не посилали?

– У Африці був, – проговорився Нік і тут же внутрішньо зібрався, напружився, проганяючи відчуття водолаза. – Ходімо, – обернувся він до Сахна.

Потяг до Кобленца був сидячим. Звичайна електричка. Тільки дуже чиста, й сидіння, як канапи.

Через кожні півгодини по проходу проїздив візок із чаєм-кавою та різними закусками.

Коли він проїхав знов, Сахно обернувся до Ніка й пильно подивився йому в вічі.

– Знаєш, я хоч і полюбляю випити, але не сліпий же! Ти від свого дружка в Польщі не лише паспорти отримав. Він тобі ще два конверти дав. Напевно, з грошима? – Сахно посміхнувся.

– Можливо.

– А два тому, що один – для мене? Так?

– У Кобленці дам, – сухо пообіцяв Нік, уявивши, як Сахно почне тринькати свої дойчмарки.

– Та мені раніше й не потрібно, – задоволено мовив він, витягнув із нагрудної кишені джинсової куртки три паспорти – два червоних і один синій, рухом картяра розвіяв їх і знову хитро подивився на Ніка.

– Так ми з тобою тепер брати-югослави? Серби, значить…

Він розгорнув синій паспорт і прочитав уголос: «Іво Сахнич, народився 12 липня 1959 року».

– Слухай, звідки у твоїх друзів моє фото? І дата народження правильна… Ось тільки з місцем народження… – І він похитав головою. – Що я, мудак, аби в Сараєво народитись? А тебе як за паспортом?

– Ніко Ценський…

– Що це за прізвище? Таких югославів не буває!

– Це моє справжнє прізвище.

– По блату залишили? Чого ж ти за мене слівце не замовив? А все-таки, що це у тебе за прізвище? Єврейське?

– В Югославії – єврейське, але я – росіянин.

– Прізвище – єврейське, ти ба – росіянин. – Сахно в’їдливо посміхнувся й відвернувся. Провів поглядом високу молоду німкеню, що штовхала по проходу черговий візок з їжею та напоями.

– Слухай, у нас же ще дві зубрівки та вино, – задумливо мовив він.

– Потім, у Кобленці.

– А ковбасу ми доїли?

– Ні, в купе залишили.

– Але на німецьку ковбасу у нас грошей вистачить?

– Вистачить.

Через три години, коли потяг підходив до Кобленца, Нік уже ледве стримувався від безперервних запитань і підколювань Сахна.

«Уже краще б дав йому випити. Може, хоч проспав би всю дорогу?» – думав Нік, уперше довго поспілкувавшись із тверезим напарником.

– Wo ist hier hotel «Mauer»? – запитав Віктор у службовки бюро довідок кобленцького вокзалу.

Поки дівчина з короткою хлоп’ячою стрижкою натискала клавіші на своєму комп’ютері, Нік прочитав її нагрудну бирку. Німкеню звали Хайді.

Вона пояснила, як дійти до готелю, а Нік сказав: «Vilen dank, Heidi» й упіймав у відповідь її здивовану усмішку.

– Що, заклеїв? – запитав Сахно, що спостерігав за діалогом збоку.

– Ходімо, готель поруч.

Готель «Мауер», що розташовувався в довгій триповерховій будівлі, виявився переповненим неграми. Навіть перед стійкою реєстрації стояло декілька. Інші вже сиділи за кавовими столиками фойє й чогось чекали. Один літній негр із сивим волоссям пив каву – він принаймні мав респектабельний вигляд.

– Слухай, може, підемо в інший готель? – запитав Сахно.

– А ти що – расист?

Сахно промовчав. Потім скривив губи в посмішці:

– Ага, я й забув! Ти ж спец по Африці.

Номер їм дали на третьому поверсі з вікном на вулицю. Два акуратно застелені ліжка, телевізор, укріплений на кронштейні на стіні, письмовий стіл зі стільцем і два невеликі крісла.

– Я на цьому! – Сахно кинув свою валізу на ліве ліжко.

«Звідти телевізор дивитися зручніше», – зрозумів Нік і мовчки підійшов до другого ліжка.

– Так, а де ванна й туалет? – запитав Сахно і вийшов у коридорчик номера.

Нік підійшов до вікна. Вулиця перед готелем була безликою й сірою. Дві офісні будівлі навпроти, жодного дерева.

Із ванни почувся шум душу. Сахно щось неголосно співав. Прислухавшись, Нік начебто уловив мелодію знайомої з дитинства революційної пісні.

Хвилин через п’ять пісня закінчилась, і Сергій із мокрою головою повернувся в кімнату. Голий, на стегнах зав’язаний білий рушник, у руках – дві склянки.

– Ну що? Вино чи горілка? – запитав він.

– Вино, – сказав Нік, зітхнувши.

Сахно поліз у валізу, дістав пляшку портвейну, відкоркував. Налив по повній склянці.

– За благополучне прибуття! – Він підняв свою склянку й кивнув Ніку.

Потім він «викачав» з Ніка коричневий конверт із грошима. Заглянув досередини.

– Нічого, на перші дні вистачить! – прокоментував він побачену суму. – А там, напевно, ще принесуть? – і він подивився на Ніка з хитрою посмішечкою.

Випивши дві склянки, він знову одягнувся в джинсовий костюм, засунув у нагрудну кишеню складену навпіл пачку дойчмарок. Тепер його обидві нагрудні кишені відстовбурчувалися так, що здавалося, ось-ось прорвуться.

– Ти б хоч паспорти витягнув, – порадив йому Нік. – Не вкрадуть.

– Нічого! Все своє ношу з собою! – сказав на це Сахно. – Так, я піду прогуляюся. Може, де-небудь ковбасу на вечір знайду. А ти роби, що хочеш!

– Зажди, – зупинив його здивований Нік. – До нас можуть прийти…

– Не до нас, а до тебе. Ось ти і стережи номер. Бувай!

Гримнули двері, й Нік залишився сам. Відчував себе повним ідіотом. Настроєм знову командувала втома. Він допив портвейн, увімкнув телевізор і приліг на ліжко Сахна – все-таки звідти дивитися телевізор було зручніше.

Він і заснув під якусь безглузду німецьку пісеньку у виконанні товстоногої німкені, одягненої в коротку салатну сукенку в червоний горошок.

22

У Москві стояла спека. Віктор, що не виспався через нічні митні нишпорення спочатку українців, потім росіян, дивився на платформу Київського вокзалу, що зупинилася за вікном купе, затьмареним поглядом. У купе до Калуги з ним їхав сусід – молодий комерсант, який півдороги доводив Віктору, що скоро життя стане кращим. Усе б нічого, тільки ж Віктор із ним не сперечався. Він тільки кивав і піддакував, а комерсант і випив-то майже нічого – дві пляшки пива, куплені в буфеті потяга, поводився ж, немов декілька склянок горілки хильнув. Після Калуги Віктор спав мертвим сном і майже проспав прибуття потяга в столицю колишнього Союзу. Тільки глухий механічний голос вокзальних оголошень розбудив його.

Вокзал гудів суєтним життям, не зважаючи на те, що була субота – день не дуже популярний для подорожей.

Віктор швидко одягнувся. З жахом помітив, що знята з вечора «тетешка» разом із плечовою кобурою пролежала всю ніч під столом у сумці з незакритою блискавкою.

По спині пробіг холодок, коли він згадав, як уставав двічі вночі, а митники піднімали під ним полицю і заглядали в усі кутки купе. Здавалося, що тільки відкритою сумкою – вона стояла під столом, – вони не поцікавились. А що було б, якби знайшли? Адже він тепер за кордоном, і його посвідчення з тризубом тут могло б викликати хіба що скептичну посмішку. Навряд чи хто-небудь подумав би, що воно надає право на ввезення в Росію пістолета.

Але, слава богу, кордон тепер далеко позаду. Можна відволіктися від непотрібних хвилювань і зосередитися на майбутніх двох днях. Спершу – в готель.

Разом із квитками Віктор отримав у райвідділі від кур’єра в цивільному конверт із відрядними. Вісімсот тисяч рублів. Звучить, як ціле багатство. За два дні він, мабуть, і половину цієї суми не витратить…

Проте ілюзії розсіялися через півгодини, коли він заповнив аркуш прибуття в готелі «Київська».

Реєстраторка, забравши у Віктора аркуш прибуття та паспорт, виписала готельний пропуск. Записала прізвище в зошит.

– На скільки днів? – запитала, підвівши підведені синім очі.

– Поки що на добу.

– Тоді завтра до одинадцятої підійдете і скажете, подовжуєте чи ні. Якщо ні – до дванадцятої треба буде звільнити номер і заплатити.

– А не зараз? – здивувався Віктор.

– Паспорт-то у нас залишається, – жінка посміхнулася і стенула плечима. – Вас іще мають зареєструвати в міліції. Такі правила. За це ще сто двадцять тисяч, потім усі разом сплатите.

Отримавши ключ із латунною биркою, на якій був вибитий номер кімнати, Віктор поніс свою сумку до сходів.

Кімната розташовувалася на другому поверсі. Вікно виходило в брудний господарський двір готелю. Зате фіранки на вікні були яскраві та радісні, так що Віктор одразу вікно ними запнув. Дістав записник. Усівся за стіл, на якому стояв телефон.

Спочатку набрав номер такого собі Володимира Івановича Козицького. Вирішив, що починати потрібно з другорядних людей. У когось із цих двох він, може, щось нове і про Івіна дізнається, перед тим, як уже з ним говорити.

У Козицького ніхто не брав трубку.

«Невже нікого немає вдома? Адже субота, вихідний! – подумав Віктор. – Переїхали вони нещодавно, так що навряд чи так швидко придбали дачу».

У другого колишнього товариша по службі Броницького теж нікого не виявилося вдома.

Засмучений Віктор змирився з думкою, що говорити спочатку доведеться з Івіним.

Набрав його номер, і майже зразу на тому кінці зняли трубку.

– Алло? – прозвучав приємний жіночий голос.

– Максима Петровича можна?

– Він вийшов. Залиште ваш телефон, він вам передзвонить, – сказала жінка.

Віктор напружився. Йому не хотілося полохати Івіна, змусити його сховатися.

– А коли він повернеться? – запитав він.

– Може, через півгодинки…

– Якщо ви дозволите, я до вас під’їду. Може, за цей час він і підійде?

– А ви адресу знаєте?

– Так.

– Ну добре, під’їжджайте, – легко погодилася жінка.

Заховавши «тетешку» на самісіньке дно сумки, Віктор засунув сумку під ліжко.

Переписав з інструкції номер свого готельного телефону. Внизу здав ключ і вийшов на яскраве літнє сонце.

Поки їхав до Івіна, обмірковував питання. Пробував уявити собі його реакцію, майбутню розмову. Неспокійна ніч забулася, на зміну вранішній сонливості прийшла бадьорість мисливця. Але коли він опинився на Кутузовському, кам’яна потуга проспекту немов придавила його до асфальту. Віктор подивився на сталінські будинки, що стояли шеренгою широкоплечих насуплених полковників. На мить відчув себе в кам’яній пастці, в тупику з перекритим виходом. У повітрі пахло плавленим асфальтом і вихлопними газами.

Поки шукав потрібний будинок, самовпевненість повернулась. У парадному за скляною стінкою сидів літній охоронець у камуфляжі, видно, відставник.

– Куди? – запитав він Віктора.

– До Івіна, в шістдесят другу. Він на мене чекає.

Охоронець кивнув у бік ліфта.

Ліфт був чистенький, усередині висіло дзеркало. Піднімався він угору повільно й беззвучно, і Віктор подумав, що коли-небудь і на свій восьмий поверх підніматиметься на ліфті. Щоправда, в нових будинках ліфти швидко набувають загидженого вигляду і такого ж запаху. А тут навіть пахло, здавалося, дезодорантом.

Зупинившись перед високими подвійними дверима, Віктор прислухався. Зачекав. Потім натиснув кнопку. Віддалений дзвінок підкреслив чи то товщину дверей, чи то те, що двері були подвійними.

Минула хвилина, але з-за дверей не долинуло більше ні звуку. Віктор іще раз подзвонив. Потім іще раз.

Хвилин через десять спустився вниз, хотів запитати охоронця, чи бачив той Івіна. Але охоронця не було. За скляною загородкою на столі лежала розкрита книга, а її читач був відсутній.

На вулиці Віктору довелося деякий час побродити в пошуках телефону.

Потім з’ясувалося, що потрібен жетон, і доки він знайшов газетний кіоск із жетонами, минуло ще хвилин п’ятнадцять. Нарешті, зачинившись у телефонній будці, він набрав номер Івіна.

«На жаль, нікого немає вдома, – повідомив автовідповідач. – Залиште ваше ім’я та номер телефону. Вам передзвонять».

Віктор набрав номери двох інших колишніх киян, але там, як і раніше, не знімали трубки.

Щось підказувало Віктору, що ці люди спеціально сховалися, що вони не хочуть із ним говорити. І, напевно, не лише з ним, але і взагалі ні з ким. Так можна дзвонити щодня з однаковим результатом.

Поки повертався в готель, Віктор заспокоївся. Вирішив знову подзвонити увечері, а якщо не додзвониться – то вже вночі або вранці. В усякому разі, в нього є час до завтрашнього вечора. Потяг близько дев’ятої, так що майже вся неділя в його розпорядженні.

Приліг відпочити і прокинувся тільки під сьому. Знову подзвонив. Прослухав повідомлення автовідповідача та довгі гудки інших номерів.

Піднявся в готельний буфет на третьому поверсі. З’їв салат із овочів і бутерброд із салямі, залишивши натомість п’ятнадцять тисяч рублів.

Вночі прокинувся близько третьої і, набравшись хоробрості, знову набрав номер Івіна. Той же результат.

До ранку Віктор змирився з очевидною даремністю цієї поїздки. Зібрав сумку. Спустився з нею вниз.

Підійшов до адміністратора, дістав з гаманця п’ятсот двадцять тисяч. Пояснив дамі, яка сиділа за столом, що звільняє номер і хоче заплатити за добу.

Дама взяла гроші, потім подивилась у свій зошит і повернула на Віктора здивований погляд. Простягнула назад чотириста тисяч і його паспорт.

– У вас заплачено, – сказала вона. – Тільки сто двадцять тисяч за реєстрацію.

– Як заплачено? – здивувався Віктор.

– Звідки я знаю як? Грошима.

– А хто заплатив?

– Я тільки годину тому зміну прийняла, так що не знаю, хто там за вас заплатив… Вам що, хочеться двічі платити?!

Віктор одійшов убік. Жінка все ще свердлила його здивованим поглядом.

А він і сам був у нерозумінні. З одного боку, це було схоже на помилку, але помилка ця, заощадивши йому чотириста тисяч рублів, зробила когось біднішим на цю ж суму. Залишалося тільки сподіватися, що той, хто помилився, в результаті не накладе на себе руки.

Віктор усміхнувся. Інше пояснення йому на думку не спадало, адже в Москві він нікого не знав, ніколи тут до цього не був і навіть зустрітися ні з ким не зміг.

Він сходив на вокзал, залишив сумку в комірці автоматичної камери схову. У вокзальному газетному кіоску купив іще десяток телефонних жетонів і пішов бродити по білокам’яній, регулярно зупиняючись перед міськими таксофонами. Жетони потихеньку танули, завдяки ввімкненому автовідповідачу Івіна. Дзвінки двом іншим поки що були безкоштовними.

Утомившись, Віктор під восьму вечора повернувся на вокзал. Із нульовим результатом, якщо не брати до уваги обіду в непоказному кафе на старому Арбаті, вартістю в половину заощадженої на готелі суми.

Накупив у дорогу московських газет, випив вокзальної розчинної кави. Забрав сумку з камери схову і поплентався потихеньку на платформу, від якої мав відходити його потяг.

Потяг тільки-но подали. Провідник найближчого вагона обтирав ганчіркою вертикальну ручку біля дверей.

Вагон Віктора ще стояв зачиненим. Віктор опустив сумку біля ніг і терпляче чекав. Йому хотілося якнайскоріше покинути цю платформу, це місто. Відштовхнутися від нього залізними колесами потяга й покотити додому, до дружини Ірини, до малої, до нічного кухонного вікна та нерухомості світу, що завмерла за його склом. Настрій був кепський. Шкода було згаяного часу, було заздалегідь соромно за даремність поїздки, яку він сам придумав. Навіть перед невидимим Георгієм було заздалегідь соромно. Він, напевно, прочитає йому ще одну лекцію з мобільного. У нього непогано виходить. І спробуй запереч людині, якої ніколи у вічі не бачив і у якої голос доброго, але суворого петеушного майстра!

Двері у вагон нарешті відчинилися. По сходинках із ганчіркою в руці спустилася товста провідниця-блондинка. Один раз пройшлася ганчіркою по ручці й кинула ганчірку в тамбур. Обернулася лицем до Віктора.

Віктор дістав квиток, простягнув.

Вона, поглянувши, відразу засунула квиток у шкіряну книжечку з кишеньками.

– Займайте своє місце!

Віктор із полегшенням зайшов у купе. Всівся біля брудного, давно не митого вікна, крізь яке навряд чи можна було щось розгледіти. Хіба що розрізнити: день там за вікном чи ніч.

У вагоні було неприродно тихо. Потяг відходив через двадцять п’ять хвилин.

Віктор думав спочатку перевдягнутися в спортивний костюм, який лежав у сумці, але вирішив почекати. Ліньки було рухатися.

І раптом він почув кроки по вагонному коридору, поспішні, цілеспрямовані.

У відкритому отворі дверей його купе зупинився високий світловолосий чоловік років сорока. Чорні штани й темно-зелена сорочка з довгими рукавами. Подивився на Віктора привітно, всміхаючись.

– Віктор Семенович?

– Так, – Віктор кивнув.

– Що ж ви вже від’їжджаєте? Ви ж приїхали поговорити з деким… Ходімо, машина чекає…

Віктор здивовано дивився на цього розкутого всміхненого чоловіка. Дихання від несподіванки сперло. У голові безпорадно метушилися думки в пошуках виходу з цієї ситуації.

– У мене ж квиток на сьогодні… на цей потяг…

Чоловік в отворі купейних дверей заперечно похитав головою. Простягнув Віктору інший квиток.

– У вас потяг завтра ввечері й абсолютно нормальний потяг. СВ на одного…

Віктор узяв квиток, тупо подивився на нього. Побачив, що справді на завтра і дійсно СВ. Підвів очі на світловолосого незнайомця.

– Беріть, беріть вашу сумку, – сказав той увічливо. – Нам іще їхати не менше години, потім вечеряти. Коли ж спати?

За ввічливою усмішкою світловолосого незнайомця Віктор відчув силу, якій принаймні в цей момент потрібно було підкорятися. Крім того, поява цієї людини давала певну надію хоч би на якусь інформацію, тобто в будь-якому разі він поїде звідси завтра, про щось дізнавшись.

Віктор пильно подивився світловолосому в вічі. А той усе ще всміхався. І очі його всміхалися привітно, майже радісно.

Віктор узяв із-під столу сумку. Встав.

Чорна «Волга» із затемненими стеклами – Віктор іще жодного разу не бачив цієї моделі – летіла по якомусь проспекту. Віктор сам сидів на задньому сидінні, а на передніх розташувалися світловолосий чоловік і непоказного вигляду водій.

23

Нік прокинувся ввечері близько десятої. По телевізору йшов якийсь німецький фільм. Сахна в номері не було.

Без Сергія, звичайно, Ніку було спокійніше. Він навіть радий був відсутності свого напарника. Але в той же час якесь відчуття абстрактного обов’язку, підсвідомість колишнього офіцера шарпала його, турбувала, легенько поколювала тонкою голкою, викликаючи тихе роздратування. Де Сахно?

Думки про вечерю потихеньку відтіснили думки про напарника. Бадьорість вимагала підкріплення, їжі.

Нік спустився у фойє, побачив скляні двері в готельний ресторан.

Усередині сидів пристойно одягнений старий і пив пиво з важкого керамічного келиха.

Озирнувшись на Ніка, що увійшов, він опустив келих на столик і підвівся, привітно всміхаючись. Підійшов. Запитав по-німецьки, що він може запропонувати гостю.

Нік врешті-решт зрозумів, що старий цей – або офіціант, або щось подібне.

– Кухар працює до десятої, – пояснив він Ніку. – Але у нас дещо з гарячого залишилося, можу підігріти в мікрохвильовій печі…

Простота і домашнє тепло цього закордонного закладу обеззброїли Ніка. Із запропонованого старим до підігрівання він вибрав якусь особливу сардельку та смажену картоплю. За порадою старого взяв до цього келих пива.

Усівся за столик.

Старий хвилини через три приніс замовлення й побажав смачного. Сам він повернувся до свого недопитого пива.

Знову тиша заповнила простір навколо Ніка. Він відчув себе у вакуумі, ніби відрізаним од простору, індивідуально запакованим, наче костюм хімічного захисту, який чомусь доводилося тягати в усі відрядження.

Думки перескочили у простір, од якого Нік виявився «відрізаним». Вони мовби відірвалися від голови й полетіли в Саратов, до Тетяни і Володьки. Ті, напевно, сумують. Отримали від нього телеграму. Нічого не поробиш, доведеться й їм змиритись, як довелося йому. Світле нове майбутнє трохи відсовується. Це так природно для всієї колишньої та нинішньої радянської країни. У ній завжди все хороше відсовувалося на потім. Тепер усе хороше відсовується «на потім» окремо в кожній із колишніх республік, що відокремилися. Це не означає, що хороше не настане. Це означає, що за все хороше потрібно платити. І тепер, за часів молодого слов’янського капіталізму, хороше, треба розуміти, сильно подорожчало. Навіть очікування світлого майбутнього подорожчало. А раніше все було безкоштовним…

Пиво здалося Ніку слабким, а сарделька сподобалася. Вона виявилася щедрого розміру.

Тишу порушив довгий дзвінок. Старий стрепенувся. Вийшов за скляні двері ресторану у фойє. У м’якому світлі фойє Нік побачив, як старий відчиняв комусь двері в готель. Потім він повернувся в ресторан.

Слідом за старим у ресторан заглянув негр у строгому темному костюмі з краваткою, обвів ресторан спантеличеним поглядом і пішов.

«Значить, готель на ніч зачиняється», – зрозумів Нік і всміхнувся, подумавши про те, що Сергій не зможе зараз пройти нагору в номер непоміченим.

Через півгодини, коли бадьорість, витрачена на пізню вечерю з пивом, почала поступатися місцем утомі, готельний старий підійшов до Ніка і пояснив, що мусить зачинити ресторан.

– Ні-ні, пиво ще можна взяти і пити у фойє, – додав він, побоюючись незадоволення гостя. – Це ресторан треба зачинити об одинадцятій, інакше місцева влада оштрафує. У нас дешева ліцензія…