Текст книги "Гра у відрізаний палець"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

29

На ранок Сахно почувався розбитим. Навіть на сніданок не пішов.

Нік спустився, набрав йому в ресторані їжі. Заніс у номер, потім уже сам вирушив снідати.

Повернувся з чотирма заготовленими про запас бутербродами. Сергій лежав на спині, тупо дивився в стелю. Його сніданок так і стояв на столі непочатий.

– Дякую, – хрипко мовив він, скосивши очі на напарника, що увійшов. – Ти вибач за вчорашнє… Я зламався ввечері… Нічого, години три полежу – відхекаюсь. Уже було…

Нік кивнув. Підійшов до вікна. Побачив, що касета з магнітофона вже зникла – значить, Сахно вставав.

На вулиці мжичило, і повітря, що дихнуло на Ніка через відчинене вікно, було прохолодне та свіже.

– Ти в такі дні можеш мене просто по пиці, – мовив Сахно. – Я битися не буду.

– А що це за хліб ти вчора вигадав? – запитав, усе ще стоячи лицем до вікна, Нік.

Було чутно, як Сахно з видихом посміхнувся.

– Це «протипіхотна»… Ми такі з приятелями в армії щомісяця вином «заряджали» в каптерці, до того, як я комісувався. А пізніш уже ні з ким було «заряджати».

– Після того, як комісувався?

– Ні, до того. Дружбани мої підірвалися на очищенні. Якраз на ранок після того, як ми обкурилися… Розтяжки не помітили. А мені кепсько було, як оце зараз. Мене залишили досипляти…

Нік слухав, і ставало в роті кисло. Те, що Сахно не так давно був офіцером-сапером, він уже знав од Івана Львовича. А ось про те, що він покурював іще з армії… Це була новина! Весела ж із них виходила парочка!

– Кави принесеш? – попросив Сахно.

Потім, випивши чашку кави, він повільно встав. Сходив у ванну. Півгодини стояв під душем. Повернувся в кімнату зі згаслим поглядом.

– Їдьмо покатаємося, – запропонував.

– Куди тобі?! – здивувався Нік. – Полеж краще. Дощ на вулиці!

– Їдьмо, мені потрібно. Ненадовго. Ти за кермо сядеш.

Кобленц видався Нікові якимсь особливо безлюдним. Спочатку він думав, що через погоду. Потім зрозумів, що сьогодні неділя.

– Зараз ліворуч! – командував Сахно, втупившись примруженими очима вперед.

Похоронний лімузин тихо сунув по мокрому асфальту.

– Праворуч! – сказав Сахно.

Дорога здалася Нікові знайомою – брудний віддалений закуток Кобленца, куди вони вже приїжджали. Ось і церква за огорожею, і вузька вуличка праворуч, в’їзд на яку забарикадували зелені сміттєві баки.

– Тут загальмуй!

Машина зупинилась якраз біля цієї вулички.

– Позич сто марок, – попросив Сахно.

Нік знехотя дістав із кишені гроші.

– Колись відпрацюю, – пообіцяв напарник. Вийшов похитуючись із машини. Побрів брудною вузькою вуличкою.

Нік провів його поглядом. На душі було неспокійно.

«Що у нього тут за справи можуть бути?» – подумав. Минуло п’ять хвилин, а Сахно все ще не повертався. Нік занервував, пам’ятаючи сьогоднішній стан Сергія. Вийшов із машини, озирнувся навсібіч – нікого. Взагалі-то важко було уявити собі людину, що захотіла б викрасти катафалк.

Іще раз озирнувшись на машину, Нік пішов по тій же вуличці за церкву.

Через кілька хвилин він зупинився, помітивши попереду біля сірого двоповерхового будинку якихось людей. Придивившись, упізнав серед них Сахна. Вони бурхливо, «по-італійськи», про щось сперечалися. Якою мовою йшла суперечка – не було чутно, але руки у них літали в жестах так, немов ось-ось має розгорітися бійка.

Очманілий Нік завмер прислухаючись. Але навкруги було дивно тихо.

«Глухонімі», – здогадався він.

Придивився до Сахна. Той уповільнено, але все-таки досить активно «розмовляв» із трьома хлопцями, молодшими за нього.

Нік стояв, тупо дивився на цю «бесіду» і почувався майже ідіотом. Він розумів, що не знає про Сахна майже нічого.

Знову закрапав дощик, великі краплі стікали по маківці, відвернули від чужої «бесіди». Коли він знову повернув погляд до тих, що «говорили», то побачив Сахна, що йшов до нього.

– Ти що, машину відчиненою залишив? – запитав він роздратовано.

– Я вийшов за тобою. Думав, щось не в порядку, – виправдовувався Нік, йому самому стало незручно, що він, начебто, стежив за Сергієм.

Вони мовчки йшли до зелених сміттєвих баків, які перекривали вузьку вуличку.

– А ти звідки мову глухонімих знаєш? – не втримався від запитання Нік, коли вони сіли в машину.

– Батьки були глухонімі, – знехотя відповів Сахно. – А мати навіть працювала, хоч і була глухонімою.

Нік розвернув машину і здивовано подивився на Сахна.

– Де працювала?

– Перекладачем.

– Глухонімим перекладачем? – Нік уже зовсім очманів і готовий був нервово розсміятися через почуте, що здалося йому явним абсурдом або знущанням.

– Вона їздила з делегаціями глухонімих за бугор. У них там свої профспілкові конгреси були.

– А з якої мови вона перекладала? – все ще не розумів Нік.

– А ти гадаеш, що всі глухонімі світу розмовляють одними і тими ж знаками?

– А що, різними? – щиро здивувався Нік.

– Звичайно. Вона чотири системи знала.

– А ти?

– Я – тільки три знаю… На повороті ліворуч!

Уражений Нік ледве не пропустив поворот.

– А що ти там робив? – запитав він, кинувши швидкий погляд на Сахно.

– Ти все хочеш знати? Сигарети купував…

Далі до самого готелю вони їхали мовчки. Тільки іноді Сахно командував, куди повернути. Він поводився, як корінний житель Кобленца, що викладає новачкові урок орієнтації по місту.

А «новачок» вів похоронний лімузин неуважливо. Голова його все ще переварювала почуте. «Звідки він викопав цих глухонімих?» – думав Нік.

30

Георгій подзвонив рано-вранці. Віктор ще спав, коли з піджака, що висів поряд із канапою, долинула трель мобільного телефону.

– Спиш? – запитав невидимий напарник і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Даю двадцять хвилин на душ і сніданок. Передзвоню.

Не випускаючи мобільного з рук, Віктор важко підвівся й поплентавсь у ванну.

По дорозі почув із спальні неголосний плач дочки, що прокинулася.

«Коли вона вже підросте?» – подумав він, відчуваючи на спині відбиток жорсткої канапи.

Йому іноді хотілося повернутись і зайняти своє місце в спальні на широкому ліжку поряд із Іриною. Але це місце поки що було зайняте і, загалом, там би він однаково не виспався, адже Ірина вставала іноді по двічі-тричі щоночі, щоб годувати малу.

Заледенівши під холодним душем і прийшовши до тями, він уже пив каву на кухні, аж тут мобільний задзвонив знову.

– Як самопочуття? – запитав Георгій.

– Уже краще.

– Круглу вежу на бульварі Лесі Українки знаєш?

– Це ота фортеця, де якась військова частина?

– Так.

– Знаю.

– Тоді слухай уважно. Під’їдеш туди до дев’ятої, візьми своє посвідчення. Пройдеш через прохідну військової частини, скажеш, що в тридцять другу кімнату. Там, на прохідній, твоє прізвище вже записане. Після цього посвідчення більше нікому не показуєш. У дворі повернеш ліворуч, другі залізні двері з кодовою системою просто біля ручки. Натиснеш по черзі три-п’ять-один-шість. Повтори.

– Три-п’ять-один-шість.

– Відчиниш двері – і на другий поверх. Запам’ятай, ти син генерала Борсюка. У тебе викрали машину. Він дзвонив і домовився, щоб ти прослухав записи тієї ночі про всяк випадок. Скажеш, що тебе цікавить частота ДАІ.

Віктор подивився на годинник. За п’ять хвилин восьма. Можна було без поспіху допити каву та спокійно зібратися.

До дев’ятої він уже був на потрібному місці. Знайшов і прохідну в/ч, і другі двері з кодовою системою. Піднявся на другий поверх і побачив іще одні двері. Подзвонив.

У отворі дверей, що відчинилися, з’явився чоловік років сорока у формі прапорщика.

Щоправда, зовні він узагалі не схожий був на військового – інтелігентне м’яке обличчя, розумні зосереджені очі.

Почувши, що прийшов син генерала Борсюка, прапорщик кивнув і впустив Віктора. Провів його коротким вузьким коридором у просторе приміщення з низькою стелею, зайняте стелажами, на яких упритул одна до одної стояли коробки з однаковими наклейками. Тільки на цих наклейках стояли різні номери.

У кутку за стелажами – великий стаціонарний магнітофон – розміром з добрячий письмовий стіл. Лівобіч лежали навушники.

– Так що ви хочете прослухати? – запитав прапорщик.

– Частоту ДАІ за ніч з двадцятого на двадцять перше травня.

Прапорщик кивнув.

Через кілька хвилин він приніс коробку з широченною бобіною. Поставив бобіну на магнітофон. Почав перемотувати, стежачи за лічильником метрів. Зупинив.

Подивився на записи на бічному боці коробки.

– Ось тут – перемотування назад і вмикання, якщо захочете прослухати ще раз, – показав прапорщик. – Ось навушники.

У вузьке віконце-бійницю, розташоване праворуч од столу-магнітофона, било розсіяне сонячне світло. Прапорщик пішов. Віктор слухав зафіксований ефір тієї ночі і не чув поки що нічого. Якісь шуми, шипіння. Лише хвилин через п’ять прорізався чийсь голос: «Дванадцятий, у ваш бік синій «мерседес». Проїзд на червоний. Дійте!» Потім знову шипіння. «Другий! Шо у тебе на годиннику?… Пів на першу… Ти зі Степаном щодо риболовлі балакав?… Ага… на п’ятницю… Усім постам. Із Пушкінської викрадено червону «дев’ятку» номер КІА 89–71».

Віктор, слухаючи «законсервований» на магнітофонній стрічці ефір, заплющив очі й немов занурився в темряву тієї ж таки ночі. Місто спало, а в його повітрі нечутно для звичайного вуха перемовлялись у справі або про те про се нічні даішники.

«Цікаво, – подумав Віктор. – Хто ще не спить ночами? На яких іще частотах ведуться нічні розмови?»

Оглянувся на стелажі, заповнені коробками. Подивився на бобіну, що повільно оберталася на столі-магнітофоні. Замислився.

«Сьомий, терміново прибути на пост одинадцять… Слухаюсь…» – прозвучало в навушниках. Віктор уважно вслуха5вся в шипіння.

«Третій, здається червона «дев’ятка» проїхала… Може, та, що в угоні?… Та ну її нахер!»

Знову декілька хвилин далеких шумів, наче посилених багаторазовою тишею.

«Сьомий! Відбій! Можеш повертатися на пост!» – прозвучав чіткий голос.

Віктор зупинив стрічку. Перемотав назад. Прослухав іще раз. Усміхнувся. Він знайшов те, що шукав. Шукав, звичайно, з підказки Георгія. Але головне – результат, а не спосіб його досягнення.

Перемотав плівку ще раз. Знову прослухав.

Зупинив бобіну. Пішов шукати прапорщика. Знайшов його десь хвилин через кілька в сусідньому приміщенні, схожому на студію звукозапису двадцятирічної давності, – суцільна апаратура, лампочки, декілька магнітофонів мовчки крутять свої широченні бобіни.

Прапорщик сидів за маленьким письмовим столом у кутку приміщення і підписував картонний футляр бобіни. Почувши за спиною кроки, він обернувся.

– Ну як, що-небудь почули?

– Так, дещо, – Віктор кивнув. – Начебто те, що потрібно. Переписати можна?

– А чому ні? – знизав плечима прапорщик.

Він узяв із ящика столу невеликий касетний магнітофон.

– Ходімо!

Прапорщик перемкнув магнітофон із навушників на зовнішній звук. Знайшли на плівці місце, де один даішник уточнював у іншого час. Звідти і почали записувати.

Коли прозвучало повідомлення про викрадену червону «дев’ятку», прапорщик значущо озирнувся на Віктора.

– Знайшли? – запитав він.

Віктор швидко зміркував, що сам сюди потрапив під приводом пошуку інформації про викрадену машину.

– Ні, – мовив у відповідь і сумно похитав головою. Коли через якийсь час почулося фраза про те, що «дев’ятку» нібито бачили, на що інший даішник мовив: «Та ну її нахер!», уже прапорщик співчутливо похитав головою.

– Із такою міліцією для злочинців розгулятись можна, – сказав він.

Віктор хотів було сказати, що ДАІ – це зовсім інша міліція, що є ще і карний розшук, який тягне хомута іноді цілу добу. Але промовчав.

Згадав, що він тут не слідчий, а син генерала Борсюка, у якого викрали машину.

Вже на виході з цього закладу з касетою в кишені піджака Віктор запитав прапорщика, чому в «студії» така допотопна апаратура.

– Скажіть спасибі, що хоч така є. Нову просили, але, виявляється, нова вже десь є. А нам, військовим, нову не виділено. З новою ж можна всі ці мобільні телефони ловити, закриті частоти, по яких «одна звезда с другою говорит».

31

У той дощовий день Сергій Сахно хоч трохи, але погамував тривожну цікавість Ніка. У дитинстві він, виявляється, уже був «двомовним» і дружив тільки з глухонімими дітьми друзів своїх батьків. Батько його працював у якійсь «поштовій скриньці», у відділі, де працювали тільки глухонімі – їм батьківщина довіряла найсекретнішу роботу. Вони ж бо не проговоряться! Потім його батьків переконали віддати сина в інтернат, затим у військове училище, куди, звичайно, глухонімих не приймають. Там він уперше здружився з такими ж звичайними, як і всі. Але в курсантській дружбі відчувалася певна невизначеність, яка просто не могла виникнути в його колишніх стосунках із глухонімими однолітками. Глухонімі як друзі здавалися йому набагато надійнішими за тих, що говорять. В училищі щомісяця курсанти влаштовували «розбірки», намагаючись з’ясувати: хто вже укотре на когось «настукав» начальству. Глухонімі не «стукали» б. Навіть через перекладача. У них зовсім інший характер, інший підхід. Вони – закритий клуб, у якому своїх чужим не продають, навіть якщо хто чимось когось і дістав. Із найяскравіших спогадів Сахно поділився за пляшкою червоного одним епізодом – бійкою двох глухонімих у дитинстві. Ця тиха і жорстока бійка запам’яталася йому на все життя. Правило було – битися, поки супротивник не впаде спиною на землю. Неписане це правило немов було частиною чогось природженого. Глухонімі хлопчаки тільки так і бились. Але зазвичай без жорстокості. У той раз ніхто з двох падати не хотів. Билися серед дерев у саду і щоразу хапалися руками за стовбури, щоб не впасти. Коли один усе-таки впав, другий – просто сів на траву. Обом довелося йти до лікаря – так вони один одного змолотили. А причина абсолютно типова – билися через дівчинку. Вона теж стояла поряд. Її не запитували, хто з двох їй більше подобається. Без неї вирішили: з нею залишиться переможець. Просто-таки поєдинок з часів Римської імперії.

Увечері зголоднілий Нік спустився в ресторан, залишивши Сахна в номері.

Узяв у нічного готельного старого сардельку і келих пива. Сів у напівтемному ресторані. Огледівся. Цього вечора відвідувачів було більше – п’ятеро. Але ж і не пізно ще було – початок десятої.

Коли повернувся, Сахно лежав на своєму ліжку й дивився каламутним поглядом у стелю. В повітрі кімнати витав якийсь знайомий запах із минулого. Але хоч як Нік принюхувався, але згадати, що це за запах, не міг.

– Може, принести тобі сардельку? – запитав він Сергія.

Той спробував повернути голову у бік Ніка, але, видно, не вистачило сил.

Очі його були широко розплющені, наче він здивувався, побачивши щось незвичайне.

Нік іще раз принюхався. Проступила з таджицького туману якась галаслива картинка. «Базар», – згадав Нік. І ніби просунувся у пам’яті вздовж мальовничих рядів базару, постійно наштовхуючись на цей запах.

«Гашиш!»

Підійшов до Сахна. Подивився в його очі, розплющені, але невидющі. Здивувався, подумавши, що таджиків гашиш так не вирубував із дійсності. Може, це гашиш плюс червоне вино?…

Відчинив вікно і впустив у кімнату сире прохолодне повітря. Дощ уже перестав.

Сів на ліжко. Знову відчув якусь невизначеність.

«Невже, – подумав він, – Іван Львович не знав, що Сахно – наркоман і алкоголік? Непогане поєднання для “відповідального закордонного відрядження”!»

Згадав про піґулки в кишені джинсівки. Піґулки, щоб «заспокоїти» Сахна, якщо він стане некерованим? Так твердив полковник.

Невизначеність зникла, і Нік зрозумів, щó має статися. Адже за допомогою Сахна вже когось прибрали, і Нік це бачив, сидячи всередині мікроавтобуса з моніторами. Просто полковник вирішив, що Сахна можна використати ще раз, а потім дати йому руками Ніка кілька пігулок. Хоч що б там планувалося для них, але тепер було чітко зрозуміло, що доведеться когось прибрати, і це зробить Сахно. Адже йому це легко, він – некерований наркоман. А потім доведеться прибирати його…

Ці роздуми занепокоїли Ніка. Він подумав, якою людиною після всього цього він повернеться до Києва? Що в нім зламається? Що зміниться?

Обірвав свої роздуми, знову підійшов до вікна. Захотілося випити, але вина більше не було.

Нік знову спустився в ресторан. Узяв пива.

Уранці в двері номера постукали.

Нік відчинив.

Увійшов чоловік років сорока п’яти. Худий, гостроносий. Прямий проділ у русявому волоссі. Костюмчик якийсь фермерський, сірий, багато разів праний. Схоже на піджак чи куртку.

– Гер Ценський? – запитав він, дивлячись на Ніка.

– Так.

Гість кинув погляд на сплячого Сахна. Зиркнув на Ценського.

– Ходімте вниз, вип’ємо кави.

Поки спускалися по сходах, гість одрекомендувався. Звали його Вільгельм Хайнц.

– Запам’ятати легко, – сказав він. – Як консерви. Гер Хайнц.

Десять років тому він переїхав сюди з Казахстану з російською дружиною, яка вже тут вивчила німецьку і пішла від нього до німецького аптекаря.

Ця коротка історія викликала у Ніка довіру і співчуття до гера Хайнца.

У ресторані снідали декілька відвідувачів.

– Я гадаю, ніхто не образиться, якщо я поснідаю тут замість вашого приятеля? – сказав гість, усміхнувшись тонкогубо.

Вже улаштувавшись за столиком біля вікна, за яким похмуро накрапав дощ, гер Хайнц утупився своїми світлими сірими очима в Ніка.

– Ви вже освоїлися тут? – запитав він.

– Так, – відповів Нік.

– А приятель як?

– Нормально. Ніяких проблем.

Хайнц зробив собі бутерброд із шинкою, кинув у каву дві ложки цукру. Розмішав.

– Завтра ви переїжджаєте звідси, – сказав він. – Підніміться нагору, візьміть у приятеля всі документи: і югославські, і українські. І ваші паспорти принесіть.

– Мої тут, – Нік торкнувся набухлої кишені джинсової куртки.

– То сходіть за його документами.

Нік знехотя підвівся. Він навіть не встиг ковтнути кави. Розштовхав Сахна в номері. Запитав, де його паспорти. Сахно показав рукою на свою джинсову куртку, але там Нік знайшов тільки український закордонний паспорт і маленький пакетик із сумішшю. Понюхав – гашиш. Залишив її в кишені, а сам, узявши його паспорт, знову спробував його розтермосити.

– Сергію, де югославський паспорт? – запитував його просто у вухо кілька разів.

Нарешті Сахно розплющив очі.

– Загубив… – промимрив він.

– Як загубив? Де?

– Там, у глухонімих…

Донизу Нік спустився спантеличений. Чекав, що гість влаштує йому скандал або принаймні буде обурений.

– По п’янці чи що? – запитав Хайнц, почувши про загублений паспорт. Нік кивнув.

– Він багато п’є?

– Так, – сказав після недовгої паузи Нік, вирішивши, що краще говорити про алкоголь, але мовчати про наркотики, щоб не виникло яких-небудь нових проблем.

– Це добре, – несподівано мовив Хайнц. – Нехай п’є!

Наприкінці сніданку він, забравши всі документи у Ніка, простягнув йому два німецькі зелені паспорти.

– Ви тепер, – етнічні німці, що переїхали з Казахстану. Як і я, – він посміхнувся. – Ось ваша нова адреса, – він простягнув Нікові картонку з написом. – За квартиру сплачено на два місяці наперед.

– Але ж Сахно по-німецьки ні слова! – сказав Нік.

– Хіба багато етнічних німців по-німецьки говорять? За це їх і самі німці недолюблюють… Ну, вітаю з німецьким громадянством!

Хайнц знову вирушив із порожньою тарілкою до буфета. Нік дивився, як він набирав шинку, ковбасу, сир, булочки. Видно, подобалося йому снідати «на халяву».

– А Іван Львович нічого мені не передавав? – запитав Нік, коли Хайнц повернувся за стіл.

– А хто це? – здивувався той. – Я такого не знаю. Мені передали ваші документи, сказали, що зробити. Ось я і зробив. Міг би і цього не робити, адже вже зовсім інший час, і рідного Союзу давно немає. Отже, скажіть спасибі, що я взагалі приїхати сюди погодився…

Спантеличений, Нік нерозуміюче дивився на Хайнца.

– Так що, це все? Ви лише паспорти привезли?

– І квартиру вам зняв. Хіба мало?

– А що нам робити далі?

– Звідки я знаю? Напевно, чекати новин за новою адресою.

Хайнц пішов.

Піднявшись у номер, Нік проглянув нові німецькі паспорти. Прочитав своє нове ім’я: Ніколас Ценн. Сергія тепер звали – Тео Саксен.

«Тео Саксен» іще спав, періодично похропуючи.

Нік подивився на нього. Вирішив не будити.

Годинник показував пів на десяту. Якщо сьогодні переїжджати, то за готель потрібно заплатити до одинадцятої.

Нік витягнув із кишені картку «Амерікен експрес» і, тихенько зачинивши за собою двері, пішов до сходів.

32

Окрилений «ефірною» знахідкою, Віктор подзвонив Георгію просто з вулиці. Розповів про почуте, про те, що запис тепер у нього, так що вбивць і організаторів убивства Броницького треба шукати тут, у Києві. Георгій теж захотів послухати касету. Попросив до його прослуховування ніяких дій не чинити. Домовилися, що Віктор повернеться в райвідділ, перепише її там на двокасетному магнітофоні, що зазвичай беззвучно стоїть у кабінеті майора, котрий полюбляє тишу і не терпить шуму та музики. Потім стажист відвезе копію запису туди, куди скаже Георгій.

До другої години друга касета була готова, і Віктор знову передзвонив своєму невидимому шефові.

– Нехай Занозін о третій підійде до пам’ятника Леніну навпроти Бессарабки, – сказав Георгій. – У нього там запитають, як пройти на Рєпіна до Російського музею. Нехай проведе людину вгору по алеї до Рєпіна і по дорозі віддасть касету.

Заховавши трубку мобільного в кишеню піджака, Віктор замислився. У нім розігралася цікавість: а раптом отой Георгій сам прийде за касетою? От би хоч якось поглянути на нього! Хоч спробувати за зовнішністю визначити, що він за чоловік.

Стажист, отримавши завдання і касету, вирушив пішки на Хрещатик. Часу до третьої було цілком досить.

Сам Віктор, розміркувавши, все-таки вирішив ризикнути і піддивитись на зустріч стажиста з невідомим. Хвилин через п’ять він спустився вниз і сів у «мазду».

Через десять хвилин залишив машину на стоянці біля Будинку кіно і попрямував до Бессарабського ринку.

Годинник показував за п’ять хвилин третю. Стажист уже стовбичив біля пам’ятника, озираючись на всі боки, як примітивний шпигун або коханець, що згорає від нетерпіння.

Віктор теж огледівся, зупинившись біля ринку, потім пірнув у підземний перехід і швидким кроком піднявся до хлібного магазину, саме посередині між пам’ятником і вулицею Рєпіна. Зайшов у магазин і зупинився за дверима.

Хвилин через десять він побачив свого стажиста, що піднімався вгору по алеї з молодою, коротко стриженою шатенкою, на півголови нижчою Занозіна. Дівчина була одягнена в блакитну літню сукню, на очах – сонцезахисні окуляри.

Віктор, наскільки можна було собі дозволити, провів їх поглядом і встиг помітити, як Михайло передав їй касету, а вона засунула її в сумочку. Через декілька хвилин зачарований стажист із безглуздою посмішкою на обличчі пройшов униз по алеї.

Георгій подзвонив через годину. Якщо не на словах, то в самому голосі, в інтонаціях невидимого напарника Віктор відчув похвалу. «Це має цінність! – сказав Георгій. – Тільки тепер треба витрусити із запису все, що тільки можна. Даси його прослухати твоєму даішному сержантові, нехай упізнає, чий це голос. І, до речі, викрадена червона «дев’ятка» теж могла мати пряме відношення до тих, кого ми шукаємо. Хоча це так традиційно – викрадати машину для скоєння злочину! Але перевір усе-таки».

Стажист Занозін з’ясував по телефону, що сержант Воронько заступає на пост о шостій вечора. Часу залишалося небагато, десь години півтори. Давши стажистові завдання з’ясувати долю викраденої в ніч з двадцятого на двадцять перше травня червоної «дев’ятки», Віктор виставив під стіною свого кабінету в ряд чотири стільці та приліг на них. Так він іноді примудрявся подрімати в армійській вартівні. Але зараз він просто хотів подивитися в стелю й подумати. Спині жорсткість сидінь була корисна.

До шостої Віктор із касетою та невеликим репортерським магнітофоном, позиченим у колег в райвідділі, під’їхав на майдан Незалежності. Машину поставив біля хлібного магазину, пройшовся до будки ДАІ. Постояв хвилин п’ятнадцять, поки дівчина-даішниця не здала будку прибулому змінникові.

Постеживши деякий час за Вороньком, Віктор підійшов. Показав посвідчення.

– Шо, знову про ту ніч? – стомлено запитав сержант. – Я ж казав, шо викликали мене, а потім я в карти грав на «бориспільському»…

– Усе гаразд, – заспокоїв його Віктор. – Я знаю, що все це правда, і навіть знайшов докази.

– Які докази? – Сержант підозріливо втупився в слідчого.

Віктор зітхнув. Підніс праву руку, в якій тримав диктофон.

– Зайдімо в будку, там тихіше, – запропонував він. У будці, прослухавши запис, сержант зрадів.

– Так це ж Степан!

– Який Степан?

– Старший лейтенант Грищенко… я ж говорив…

– Ви цього не говорили, ви сказали, що не пам’ятаєте, хто вас викликав! А де він сьогодні?

Сержант знизав плечима.

Віктор іще запитав про викрадену тої ночі червону «дев’ятку», але сержант нічого про машину не пам’ятав.

– У нас іноді по десять таких крадіжок за ніч, хіба все пригадаєш! – сказав він.

Віктор усе-таки змусив сержанта дізнатися по рації, де перебуває старший лейтенант Грищенко.

– Завтра в ніч виходить, – відповів з металевої мильниці чийсь шипучий голос.

Повернувшись у райвідділ, Віктор підсунув стажистові чергове завдання – з’ясувати домашню адресу Грищенка.

– Так я ж вам іще по машині не доповів!

– А що, – пожвавився Віктор, – щось дізнався?

– Так. Машину знайшли о восьмій ранку двадцять першого на Бастіонній біля того будинку, де газ вибухнув.

Віктор мало не вдавився почутим. Невже Рефату з Москви було справді видніше, як усе відбувалося, ніж йому в Києві?

– Так що, дізнаватися про цього Грищенка? – запитав Занозін.

– Авжеж, і швидше! – видихнув Віктор, усе ще перебуваючи в якомусь дивному стані суміші втоми та перемоги.

Стажист пішов. Віктор дістав із сейфа справу Броницького, сів за стіл, витягнув із теки фотографії й дав очам на них «відпочити». Відчуття перемоги ніби відключило мозок, і думки провалилися кудись, немов їм заборонили турбувати голову слідчого. За тріснутою шибкою вікна все ще розливалося сонячне світло, але тепер, надвечір, воно було червонясто-втомленим, і втома ця передавалася йому, Віктору. Вона поєднувалася з утомою самого Віктора і, хоч як це дивно, викликала у слідчого усмішку. Теж утомлену, але усмішку. Усмішку переможця.

Аж поки не прозвучала трель мобільного телефону.

– Ну? – чекаючи відповіді, запитав Георгій.

– Старший лейтенант Грищенко, – сказав Віктор. – Він викликав уночі сержанта і він же потім відправив його назад. Сподіваюся через годинку-другу з ним зустрітися.

– Молодець. А з тією машиною з’ясував що-небудь?

– Так. Схоже, що її викрадали не випадково. Її знайшли вранці на Бастіонній біля будинку… – І тут Віктор затнувся, зрозумівши, що нічого Георгію про вибух «газу» і його жертву раніше не говорив.

– Біля якого будинку?

– …біля будинку, де після загибелі Броницького була аварія – вибухнула квартира з хазяїном…

– Цікаво, продовжуй!

– За офіційною версією – вибух газу, – говорив Віктор уже не таким піднесеним голосом. – Але скоріше за все – вибуховий пристрій. Загиблий хазяїн – полковник штабу прикордонних військ…

– Коли ти все це з’ясував? – здивовано запитав Георгій.

– Та ось… зовсім нещодавно…

– Молодець! – несподівано для Віктора мовив Георгій. – Просто справжній ланцюжок вибудував. За якою адресою на Бастіонній був вибух?

Віктор відповів.

– Ну що, крига скресла, і знову в бік Печерська, – мовив задоволеним голосом Георгій. – Пізніше зізвонимося. Бувай.

Заховавши трубку мобільного в кишеню піджака, Віктор відчув тільки втому. Відчуття перемоги випарувалося.

Георгій – не дурень, а значить, його довіра до Віктора тепер під великим питанням. Віктор це чудово розумів. Якщо Георгій дізнається у дільничного дату його зустрічі зі стажистом – а це було вже майже тиждень тому, то хтозна, чим усе це закінчиться. Щоправда, справа зарухалася, можна сказати, прямо покотилася, набираючи обертів. Тепер треба було понишпорити серед знайомих і товаришів по службі загиблого полковника. Але чи дадуть Вікторові дозвіл на це? Адже поговорити з колишніми товаришами по службі Броницького йому не дозволили, і з колегами відставного генерала по президентській адміністрації теж. «Але одна справа – генерал, інша справа – полковник, – думав Віктор. – Шкода, що списали вибух на нещасний випадок. Якби відразу зайнялися ним як убивством, можна було б просто зайти в сусідній кабінет і подивитись у колеги-слідчого цю справу».

Постукавши в двері, зайшов Занозін.

– Грищенко живе на Подолі, але вдома його зараз немає. Я дзвонив.

– І що сказали?

– Дружина сказала, що немає, і не знає, коли повернеться.

Віктор замислився. Сидіти самому в райвідділі і тримати «на прив’язі» стажиста не хотілося. Так можна всю ніч прочекати, і в результаті – тільки не виспатися.

– Завтра о восьмій тут, – Віктор стомлено поглянув на Занозіна. – Сідаєш на телефон і не встаєш, поки не знайдеш цього старлея. Як тільки знайдеш – поїдемо з ним говорити!

Дорогою додому Віктор думав про свій сьогоднішній прокол. Треба було, звичайно, раніше сказати Георгію про вибух, але тепер уже пізно. Тепер потрібно було вирішувати, як усю цю інформацію подати логічніше, як пояснити його висновки про квартиру, що вибухнула, не залишаючи ані найменшої можливості Георгію зв’язати це з поїздкою Віктора в Москву. Але як це зробити?

Віктор зітхнув. Руки стомлено крутили кермо. Навіть ближнє світло фар машин, які їхали назустріч по Парковій алеї, дуже било по очах. Хотілося спати.