Текст книги "Гра у відрізаний палець"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

24

На літній веранді великого дачного будинку було накрито щедрий стіл. Над столом висіла лампа з солом’яним абажуром, що розливала навкруги ніжне жовте світло. Світло лампи породжувало відблиск на гладенькому металевому тлі чорної «Волги», що стояла перед високим порогом. За «Волгою» загальмувала ще одна машина, що тільки-но в’їхала на територію цього підмосковного «заповідника». Віктор так і не розібрався, що це за машина. Втома і темрява не дозволяли визначити марку.

Тепер вони сиділи за круглим столом. Їх було троє – Віктор, Рефат і товстенький водій другої машини, що відрекомендувався «просто Юрком».

Світловолосого звали Рефат Сибіров. Коли Віктор запитав, як по батькові, він посміхнувся і сказав: «Зовіть мене просто Рефат. Моє «по батькові» вам язик поламає!»

Юрко був на вигляд дійсно простакуватий, увесь час усміхався своєю вусатою усмішкою, розглядаючи страви. Потім він узяв на себе обов’язки тамади.

– Вина чи горілочки? – запитав Віктора.

– Вина, – неголосно відповів Віктор, і тут же забурчала червона цівка, що лилася в келих.

– Сік, так? – Юрко подивився запобігливо на Рефата.

Рефат кивнув. Помітивши здивований погляд Віктора, він подивився на нього спокійно і сказав:

– Я взагалі не п’ю. На жаль.

«Просто Юрко» вже накладав Віктору в тарілку салат із помідорів, ковбасу, балик.

– Гаряче трохи пізніше буде. Ми ж, я думаю, вечерятимемо до світанку, – сказав він, знову вусато всміхаючись і косуючи на Рефата. – Послухаємо перших солов’їв, а потім відпочинемо…

– Пригощайтеся, – мовив Рефат. – Спочатку по-російськи потрібно випити й закусити, потім поговоримо, час є…

Віктор і чекав початку цієї розмови, і трохи нервувався, одночасно побоюючись. Чого було боятися? На це питання він і сам собі відповісти не міг. Просто обставини з цією підкресленою ввічливістю, з цим розкішним столом насторожували. Він уже розумів, хто заплатив за його готельний номер. Його, Віктора, вже ніби купили. Потім треба буде чимось платити. Тільки чим? Він од них наївно чекає якоїсь інформації, а вони, напевно, чекають чогось од нього. А чого можна чекати від нього?

Віктор длубав виделкою салат, підчепив четвертинку помідора.

– Що ви такий невеселий? – здивувався «просто Юрко», прожовуючи шматок балику. – Ми ж іще не випили! Треба виправитись. А взагалі уявіть собі – їхали б зараз у брудному вагоні, під’їжджали б до кордону, а там ліхтарик в обличчя, перевірка документів, безглузді запитання. Давайте вип’ємо. Принаймні за знайомство!

Рефат поцокався склянкою з яблучним соком. «Просто Юрко» пив горілку.

Здавалося, він і все інше пив би, як горілку – одним ковтком, незалежно від кількості.

– Ви приїхали з Івіним поговорити? – несподівано запитав Рефат.

– Так, – признався Віктор.

– Юрко, покажи йому!

«Просто Юрко» зайшов у будинок і повернувся з великим конвертом. Простягнув конверт Віктору.

Відсунувши тарілку, Віктор витягнув із конверта декілька великих фотографій. Придивився. На них із різних точок було сфотографовано труп чоловіка, що лежав на килимі горілиць. Килим під трупом на чорно-білій фотографії був темний.

Віктор придивився до обличчя і, здавалось, упізнав цю людину – це був один із двох, що стояли поряд із удовою на кладовищі.

– Це Івін? – про всяк випадок запитав Віктор.

– Так, хіба не впізнаєте?

– Саме час пом’янути. – «Просто Юрко» налив собі горілки, потім Віктору вина. – Смерть – штука неминуча. Скільки від неї не втікай, а коли-небудь та наздожене!

Віктор пригубив вино. Подивився на Рефата, обличчя якого зараз було серйозним, на відміну від їх третього товариша по столу.

– А які питання ви хотіли йому задати? – запитав Рефат, спіймавши на собі погляд Віктора.

Віктор мовчав. Він уже вирішив не згадувати про двох інших друзів Броницького, що перебралися в Москву, – може, іншим разом йому вдасться з ними зустрітися. Про що не можна говорити – він уже вирішив, а про що говорити – не знав. Краще б самому поставити кілька запитань, щоб зрозуміти, чого від нього хочуть ці люди.

Він задумливо відвернувся, подивився за борт веранди на берізки, що підходили майже впритул до будинку.

– А ви звідки знаєте, що я до Івіна приїхав? – запитав він, продовжуючи роздивлятися стовбури беріз.

– Він нам подзвонив із Києва, боявся, що його там уб’ють. Хтось фотографував його на кладовищі. Ви ж, мабуть, займаєтеся справою Броницького?

Віктор знову обернувся до Рефата.

– Так. Але мені здається, ніхто Івіна на кладовищі не фотографував. Я там був.

– Він збирався залишитися в Києві ще на декілька днів, а прилетів на літаку того ж вечора, відразу після похорону. Приїхав додому, і там його знайшла дружина, коли повернулася від подруги.

– А хто ж брав у нього трубку, коли я дзвонив? – здивувався Віктор.

– Наша співробітниця. – Рефат відпив ковток соку. Потім прикусив нижню губу в роздумі. – Знаєте, я бачу, вам важко розмовляти. Послухайте, ми з вами обоє росіяни, й увесь цей поділ на окремі країни – чиста політика. Ми з вами займаємося однією і тією ж справою. Ми теж хочемо знати, що сталося з Броницьким. Ви, напевно, думаєте, що його вбили «злі москалі», особливо після скандалу в штабі, де він служив. Повірте, тут ніхто не був зацікавлений у його смерті. Якщо дасте слово зберегти нашу зустріч у таємниці, я вам зможу це легко довести фактами. Вирішуйте!

Віктор замислився. Рефат здався йому чоловіком серйозним, і він уже розумів: якщо «просто Юрко» був схожий на звичайного, але дуже компанійського оперативника, то Сибіров узагалі, здавалося, не мав ніякого відношення до міліції. Надто вже добре він володів собою.

Немов на підтвердження здогадки Віктора Рефат раптом усміхнувся і сказав:

– Ви ж знаєте, що між Росією і Україною підписано договір про узгоджену спільну роботу спецслужб, так що навіть якщо коли-небудь проти вашої волі з’ясується, що ви з нами зустрічалися – ніхто це не назве зрадою! Фотографії, – він кивнув на конверт, – візьмете з собою, щоб відзвітувати про поїздку. Зайвий день у вас пішов на зустріч з майором Криловим із МУРу, – тепер він кивнув на «просто Юрка». Я вам пропоную тільки обмінятися запитаннями і відповідями.

Хвилини через дві Віктор кивнув. Цікавість і тверда впевненість у можливості дізнатися про щось нове перемогли.

– От і добре. – Рефат зітхнув, переглянувся з Юрком. – Чому ви тільки зараз зацікавилися Івіним?

– Три дні тому я дізнався, що він зупинявся в готелі «Москва» під час загибелі або смерті Броницького. Я думаю, що вони разом обідали в готелі, скоріше за все, в буфеті. Потім труп Броницького було прив’язано до рекламного дирижабля біля готелю.

Рефат кивнув:

– Усе точно. – Потім перевів погляд на Юрка:

– Неси гаряче!

«Просто Юрко» знову пішов у будинок.

– Ви добре працюєте, – вів далі Рефат. – Тільки навіщо так ускладнили саме слідство?

– Себто?

– Чому у вас кабінет у райвідділі міліції? – запитав Рефат.

– Бо це мій кабінет, – сторопіло відповів Віктор.

Рефат напружено всміхнувся тонкими губами.

– Гаразд, повернімося до Броницького. Це ж ви загальмували виліт його трупа у Воронеж?

Рефат, здалося Віктору, і знав надто багато, і став задавати, що називається, не ті запитання. Віктор промовчав, сам налив собі вина, зробив кілька ковтків.

– Ви сказали, що зможете мені фактами довести, що Москва у справі Броницького ні до чого, – мовив він твердо, втупившись просто у вічі Рефату, і тільки у цей момент помітивши, що очі в нього ясно-зелені.

– Трохи пізніше, – мовив Рефат.

«Просто Юрко» приніс порцелянову каструльку з кришкою. Звільнив для неї місце посеред столу. Поставив.

– Оп-ля! – зняв кришку грайливим жестом.

Відразу взяв уже порожню тарілку Віктора, поклав на неї з каструльки три згорнуті трубочками млинчики. Потім поклав Рефатові й собі.

– Пропоную попоїсти, а то охолоне! – кивнув Рефат.

Напруга, з якою Віктор чекав продовження розмови, відступила. Віктор розслаблено взяв у руки ніж і виделку. Відрізав шматочок млинця і поклав собі в рот. Знайомий солонуватий смак «приголубив» язик. Одразу захотілося ще шматочок.

Коли Віктор відрізав третій шматок млинцевої трубочки, з неї випало декілька червоних ікринок.

Віктор завмер, дивлячись на млинці. Він раптом зрозумів, що це такі ж млинці з червоною ікрою – остання їжа Броницького.

Подивився запитливо на Рефата – той сидів нерухомо й усміхався Віктору своїми ясно-зеленими очима.

– Ми з Івіним і Броницьким вечеряли в готелі двадцятого травня, – через хвилину мовив Рефат. – Ваша правда – саме в буфеті на п’ятому поверсі. Запам’ятовуйте, що я скажу далі, вам буде дуже корисно знати. За тієї умови, яку ви прийняли, – нікому про це ні слова. Броницький був нашим другом. Він допомагав нам і коли був у штабі, а ще більше, коли став працювати в президентському апараті. Він мав зупинити друге постачання українських танків у Пакистан, але пароплав пішов… Ви були в будинку, де жив Івін. Поверхом вище Івіна для Броницкого вже була готова квартира. Через кілька тижнів він би вже переїхав у Москву на ПМЖ. Двадцятого ввечері ми саме обговорювали його майбутнє. Він пішов десь опівночі. З мого номера ми викликали по телефону таксі. Він мав дорогою додому заїхати на п’ять хвилин до свого колеги. Я пам’ятаю, він назвав диспетчерові маршрут – від готелю на Бастіонну, потім на Суворова. Ми самі потім спробували розшукати цього колегу, але запізнилися. Нещасний випадок. Несправність газової колонки. Квартира наповнилася газом, а він не помітив і захотів прикурити. Все згоріло разом із хазяїном. Щоправда, ми дізналися: це тільки офіційна версія. Насправді колегу підірвали саморобною міною, підклавши її під крісло, до якого він був прив’язаний. Думаю, що цей колега і був організатором або, можливо, всього лише виконавцем убивства. Звичайно, для того щоб відправити Броницького в політ на дирижаблі, потрібна була допомога. Може, в цій справі він сам особисто і не брав участі. Хто знає?! Але, в усякому разі, його вже поховали. Залишився ще один похорон, і справу буде здано в архів.

– Чий похорон? – запитав Віктор.

– Того, хто підклав міну під крісло. Класичний варіант – відтинаються дві перші ланки ланцюжка, і після цього вже нічого ніколи не дізнаєшся.

– А ті, хто прив’язали труп до дирижабля? – Віктор проникливо подивився на Рефата.

– Це, скоріше за все, були люди «штатні». Контролери. Один або два. Якщо їх знайдеш і припреш до стінки – вони однаково покажуть пальцем на другого небіжчика. Їх і прибирати немає сенсу – собі дорожче. Гаразд, давайте перекусимо.

Віктор поклав собі на тарілку ще кілька млинців із ікрою. «Просто Юрко» підлив йому вина. Собі – горілки. Рефату – соку.

Нічна тиша цього заповідного куточка Підмосков’я підступила впритул до круглого столу, що стояв на освітленій м’яким світлом веранді. Десь крикнув нічний птах.

«Просто Юрко» залпом випив свою чарку горілки і потягнувся за баликом.

Віктор жував млинець і думав. Розповідь Рефата справила на нього враження. Та й сам Рефат справляв враження людини, яка брехати не буде. Видно, він перебував уже в тому становищі, коли самому навіть професійно брехати було необов’язково – для цього існували підлеглі. Те, що Рефат сприймав Віктора за есбеушника, йому навіть подобалося. Людям подобається, коли їхній ранг підвищують у чужих очах. «А може, я вже насправді есбеушник, мене тільки досі не повідомили про це?» – подумав Віктор. Згадав про Дмитра Ракіна, свого колишнього колегу, що перейшов у спецвідділ «Ф». Адже це саме він порекомендував передати справу Броницького Віктору. А що таке спецвідділ «Ф»? Таємниця, вкрита мороком. Коли Дмитро здавав справи, Щур – Леонід Іванович Крисько, вічний майор – проговорився, що Дмитро тепер «зв’язуватиме порвані ниточки». Відділ з координації дій. Яких і чиїх? Скоріше за все, есбеушних і емвеесівських. І про вибух на Бастіонній Віктор нічого не чув, хоча це їхній район.

– У вас, напевно, накопичилися запитання. Не соромтеся, – сказав Рефат.

– А навіщо ви хотіли перевезти труп Броницького в Росію? – відразу випалив Віктор те, що вже декілька хвилин крутилося на язиці.

– Ми не хотіли, – спокійно відповів Рефат. – Це якраз один із епізодів, у якому поки що для мене цілковито відсутня логіка. Хіба що організатори хотіли ще раз показати пальцем у бік Москви – ось, мовляв, чия це робота.

Віктор згадав про відрізаний у трупа палець. Запитувати про палець зараз не мало сенсу, тим більше що Рефат заперечував свою участь у спробі вивезення покійного Броницького.

– А що це був за літак? – запитав Рефат.

– Ан-26, вантажний, «Авіалінії Білорусі».

– Ні, це я вже знаю. Що за вантаж там був?

– Не знаю, – зізнався Віктор. – Ящики, коробки.

– І ви не поцікавилися?

– Я цікавився тільки трупом. Ми зняли труп, а літак полетів далі. Напевно, ви і самі можете дізнатися, що там був за вантаж. Він же у Воронеж полетів.

Рефат посміхнувся.

– У воронезькій митниці повідомили, що було прийнято вантаж запчастин до комбайнів для агрофірми «Восход». Агрофірма сплатила мито й запчастини забрала. Тільки проблема в тому, що такої агрофірми у Воронезькій області взагалі не існує. Те, що ви бачили в літаку, було схоже на запчастини до комбайнів?

Віктор заперечно мотнув головою.

– Коли щось дізнаєтеся про цей рейс, не соромтеся поділитися з нами. Ми у боргу не залишимося. Нам теж хочеться цю справу розплутати, – сказав Рефат.

Спав Віктор у цьому ж будинку в кімнаті на другому поверсі. Кімната була просторою, з двома вікнами, в які вранці подвійним залпом ударило сонячне світло. Щоправда, ранок виявився досить пізній – Віктор, прокинувшись, подивився на годинник – майже полудень.

Спустився вниз. Почув дзвякання посуду. Заглянув на кухню і побачив немолоду жінку, що стояла над плитою. Виглянув на веранду. За чистим круглим столом сидів Рефат і читав газету.

– А, прокинулись? Як самопочуття? – запитав він.

– Нічого.

– Валю! – гукнув Рефат. – Зроби дві кави!

Після кави Рефат покликав Віктора піднятися в його кімнату. З тумбочки дістав «тетешку» з плечовою кобурою.

– Це ваша, – простягнув її Віктору. – Ми про всяк випадок узяли її з готелю. Наші покоївки люблять по сумках постояльців нишпорити.

Віктор мовчки взяв пістолет, а Рефат іще раз нагнувся до тумбочки й дістав іще один «ТТ».

– А це сувенір од нас, на згадку і на знак дружби.

– Навіщо мені два однакові? – здивувався Віктор.

– Вони різні, можна навіть сказати, що абсолютно протилежні. – Рефат посміхнувся. – Це – пістолет зворотної дії.

Він витягнув із другого «ТТ» обойму, й Віктор побачив, що вона вставлялася в рукоятку кулями назад.

– А навіщо? – запитав він.

– Ну, це старий жарт… Його ще Сталін полюбляв. Такі зразки кілька разів випускалися. На випадок, якщо хтось хоче вас убити вашою ж зброєю, а справу потім подати, як самогубство. Ми тут нещодавно пожартували з цією штукою. Декільком бандитам, у яких були «ТТ», підмінили пістолети, і в результаті Москва стала на чотири «авторитети» чистішою. Навіть якщо вам і не згодиться, однаково штука забавна. Головне – не переплутайте її зі своїм. Дуже легко відрізнити – в номері «зворотного» завжди стоять три дев’ятки підряд. У будь-якому місці.

Віктор подивився на номер дарованого пістолета і побачив три дев’ятки посередині. Потім – на номер своєї «тетешки». Там була тільки одна дев’ятка.

Дивний подарунок холодив руку своїм металом. Він нахилився, витягнув із-під соснового ліжка свою сумку, поклав туди обидва пістолети.

– Юрко поїхав у місто. До обіду повернеться. Ви поки що відпочивайте, може, ще які-небудь запитання з’являться. На обід вас покличуть. До речі, можете газетки почитати. Я вже ознайомився.

Віктор спустився на веранду, взяв свіжі газети і знову піднявся у свою кімнату.

На першій же сторінці «Известий» у вічі кинувся заголовок: «Росія і Україна: ні миру, ні війни?». Йшлося про делімітацію кордону між двома сусідніми країнами, а точніше, про неможливість домовитися про те, де цей кордон проходитиме.

25

Ніка розбудив несподіваний крик, що донісся з вулиці. Вночі йому стало душно, він відчинив вікно, і тепер у це вікно влетів галас якогось вуличного скандалу, що змусив Ніка не лише розплющити очі, але і здивуватися – він уже звик до думки: найгучніше, що можна почути в цьому районі – це шум машини, яка проїжджає вулицею.

Поки приходив до тями, сівши на ліжку і потерши долонями заспане обличчя, почув, на ще більший свій подив, як унизу хтось закричав знайомим голосом: «Підари німецькі!» Як тільки до нього остаточно дійшло, що це – Сахно, він підскочив до вікна і виглянув униз.

Сергій стояв між довгою чорною машиною, якимсь лімузином, входом у готель і кричав на двох чоловіків, один із яких обслуговував Ніка минулого вечора в ресторані.

– Фрици погані, дайте пройти! – знову кинувся на них Сахно.

Нік швидко натягнув джинси, накинув на голе тіло куртку і босоніж побіг униз, на ходу намагаючись збагнути, чому Сахна могли не пускати в готель. Не тому ж, що він не ночував у своєму номері?

Зупинившись у фойє перед зовнішніми дверима, Нік не побачив перед собою ні Сахна, ні службовців готелю. Чорної машини теж не було видно. Постоявши з хвилину, він знизав плечима. Вийшов одначе на вулицю, подивився навсібіч.

Перехожий німець у позбавленому смаку сірому костюмчику з короткуватими рукавами скривив губи, на ходу кинувши погляд на босі ступні Ніка.

А Нік продовжував стояти, дивлячись по черзі то в один бік вулиці, то в інший, намагаючись зрозуміти, куди подівся Сахно. Боронь Боже, якщо його забрала поліція. Тоді вся справа пропала. Хоча яка справа? Він же ще й не знав до пуття, що за справа чекала на них попереду.

Несподівано із-за рогу готелю вийшов Сергій Сахно. Обличчя опухле, синювате, червоні очі. У одній руці чимось набитий поліетиленовий пакет, в іншій – переносний магнітофон.

Підійшов, зупинився перед Ніком, теж подивився на його босі ноги з посмішечкою.

– Ти чого? – запитав він.

– Це ти чого? Я від твого крику прокинувся!

– Ходімо в номер, ці підари німецькі мене дістали! По-нашому – ні слова! Стали навдибки! Мало ми їм у сорок п’ятому дали!

– Так тебе ж не пустили в готель!

– Зараз пустять! – упевнено мовив Сахно і штовхнув товсті скляні двері.

Знайомий Ніку з вечора старий тільки провів їх насупленим поглядом.

– Так чого ти з ними заївся? – вже в номері запитав Сергія Нік.

– Це вони зі мною! Машина їм, напевно, не сподобалася.

– Яка машина?

– Яку я вчора купив. Справжній лімузин. Вирішили, напевно, що вона вхід у готель перекриває! Ні, щоб навпаки, спасибі сказати – у цієї машини вид шикарніший, аніж у трьох таких готелів!

– Почекай, – зупинив його Нік. – Ти можеш по порядку? Це ота чорна машина, біля якої ти з ними матюкався?

– Ага. Я її за готель відігнав, у них там, виявляється, стоянка. Їм же, підарам, гірше. Вона там виїзд загороджує. Це ж не «фольксваген» який-небудь!

Сахно поставив магнітофон на вузьке підвіконня, кульок опустив на підлогу біля свого ліжка.

– А де ти грошей на машину взяв?

– У конверті. Її дешево продавали. Хотіли чотири тисячі дойчмарок, а віддали за дві вісімсот.

Нік подивився на магнітофон, потім перевів погляд на принесений пакет.

Йому стало зрозуміло, що грошей у Сахна більше немає. Він зітхнув.

– А ночував ти де?

– У машині. Заблукав трохи вночі. Тут річка є, я і виїхав на набережну і біля якогось пам’ятника загальмував. Уранці вже відшукав вокзал, а потім і сюди доїхав.

Уся ця інформація поки що важко просочувалась у свідомість Ніка, що вже прийшов до тями остаточно. Начебто все було ясно. Все, крім одного: що далі встругне Сахно? Купувати йому вже немає на що. Може, літак украде?

– Ти мені двісті марок не позичиш? – голосом, що несподівано пом’якшав, приятельськи, запитав Сергій. Нік гмикнув.

– Ти що, думки мої читаєш?

– А ти що, хотів сам мені двісті марок запропонувати? Чи хотів запропонувати п’ятсот, а я, дурень, попросив тільки двісті?

Ніку стало весело. Він дивився на опухлого всміхненого Сахна і думав про те, що цей хлопець, схоже, ні в якій ситуації не пропаде. Хіба що з очевидної дурості.

– Так що, даси двісті марок?

Нік дістав свій конверт. Простягнув Сахну чотири купюри по п’ятдесят.

– Я тобі за це місто покажу! – пообіцяв Сахно. – Класне місто! Прокотимося з вітерцем. Тільки спочатку почастуй сніданком!

– Сніданок унизу, – сказав Нік. – Він входить у вартість номера, так що можеш сам себе почастувати!

Сахно швидко прийняв душ, і вони спустилися в готельний ресторан.

– Самообслуговування? – здивувався Сергій, побачивши на двох складених столах стоси чистих тарілок, декілька тарілок із тонко нарізаними ковбасою, шинкою, сиром. Глеки з апельсиновим соком стояли поряд із двома великими термосами. Один термос був пузатий і нагадував чайник. Другий був високий.

Нік узяв тарілку, поклав на неї дві маленькі булочки, шинку та сир. Відніс за найближчий столик. Потім налив собі кави.

Сахно зробив те ж саме, тільки наклав собі в тарілку шматків двадцять шинки і ковбаси.

– Спочатку треба зробити бутерброди на день, – пояснив він.

Зробивши шість бутербродів, він загорнув кожен в окрему серветку і тільки після цього взявся за їжу. У ресторані нікого, крім них, не було.

– Непогана країна, – прожовуючи бутерброд, мовив Сахно. – Шкода, що вони в школах російської не вчили. Це було б узагалі повний вперед!

Після сніданку Сахно повів Ніка до машини. Машина була незвично довга – метрів п’ять. Здалека вона виглядала солідно, але наблизившись, Нік помітив, що її рихтували, мабуть, не один десяток разів. І фарбували, схоже, теж частенько, хоча фарба була якісна.

Здивувало Ніка те, що в машині були тільки два передні сидіння, а ззаду – підняте вище за рівень спинки сидінь вантажне відділення. Тільки двоє дверець попереду і одні ззаду.

– Ну як? – запитав Сахно.

– Нічого, тільки місця замало. Її б переробити, он ззаду можна ще два сидіння вліпити.

– Давай гроші, знайдемо яку-небудь слюсарну майстерню. Німці начебто щодо техніки майстри. Сідай. Покатаємося хіба ж так.

Нік усівся на пасажирське сидіння, Сергій – за кермо. Повільно виїхали зі стоянки.

– Зупинися біля готелю, я скажу старому, що ми до другої повернемось, якщо хто-небудь нас шукатиме.

Сахно зупинився перед входом у готель.

Нік із дивним почуттям гордості вийшов із машини. Гримнув за собою дверцями, і якесь нове відчуття виникло в нього – ніби він зовсім інша людина, з іншим минулим і з особистим шофером за кермом власного лімузина.

Старий за стійкою у фойє швидко опустив його на землю, навіть не давши і слова сказати.

– Якщо ви або ваш друг іще раз зупините катафалк перед входом – вас виселять! – мовив він похмуро.

– Який катафалк? – здивувався Нік.

Старий мовчки кивнув на чорний лімузин.

Нік обернувся і теж подивився на машину. Після того, як старий вимовив слово «катафалк», йому стало зрозуміло призначення задньої «вантажної» частини автомобіля.

Він потер пальцями скроню. Кивнув старому. Потім попросив передати всім, хто їх шукатиме, що до другої дня вони повернуться.

Старий написав записку і засунув її у вузьку нішу на стіні ззаду, де вже лежав ключ од їхнього номера.