Текст книги "Гра у відрізаний палець"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

33

Квартира, яку зняв для Ніка та Сахна гер Хайнц, виявилася хоч і однокімнатною, але досить затишною. Двоє людей могли так розійтися по її кутках, що один одного їм було не видно, хоч як старайся. У ній не було ні коридора, ні окремої кухні. Просто відразу, зайшовши в двері, людина опинялася носом до носа з маленькою двоконфорковою плитою, робочим кухонним столиком із умонтованою в нього раковиною та низьким холодильником, утиснутим у простір між стільницею та підлогою. Праворуч і ліворуч без усяких дверей був житловий простір. Одне П-подібне світле приміщення з вікнами обабіч. Тільки одні двері – в душову-туалет – розташовані були праворуч, за «кухонним» кутком.

Будинок був вузький, триповерховий, і на кожному поверсі розміщувалося по одній квартирі. Їхня квартира була на другому.

На одній половині кімнати стояв дерев’яний стіл із двома стільцями, на підлозі лежав товстий пружинний матрац. На іншій половині – такий же матрац.

Оглянувши квартиру, Сахно стомлено знизав плечима.

– У нас із цього б трикімнатну нагородили, – сказав він. – А чого вікна без фіранок?

Тепер уже Нік знизав плечима.

Вони обидва натомилися. З Кобленца виїхали о дванадцятій, а зараз була п’ята, і знову мжичило. Їхали з пригодами – то лімузин глухнув на підйомах, то заїжджали кудись не туди, і знову доводилося розвертатись і шукати потрібну дорогу, звіряючи шлях зі схемою, яку намалював Нікові олівцем готельний старий, що працював там, здавалось, якщо не три, то точно дві з половиною зміни.

І ось, нарешті, вони приїхали в Ойскірхен – невелике містечко на схилі великого пагорба. Знайшли свій будинок серед десятка однакових триповерхівок на околиці – виявляється, навіть у маленьких містечках буває околиця! Залишили на стоянці за будинком свій автокатафалк і піднялися з речами на другий поверх.

– Жерти хочеться, – замислено мовив Сахно. Підійшов до холодильника, відчинив, заглянув досередини.

– Порожньо!

– А ти хотів, щоб там і вино, і закуска були? – єхидно запитав Нік.

– Та хоч би закуска, вино можна й купити. У тебе, до речі, бабло ще є?

Нік не відповів.

Сергій насамперед поставив магнітофон – просто посеред столу.

– Я на цій половині, – сказав він, киваючи на матрац.

Нік зрозумів, що йому дісталася половина без столу. Сумно посміхнувся.

Раптом задзвонив телефон. Знайшовши його очима – той стояв на підлозі під стіною, – він підійшов і зняв трубку.

– Ну як улаштувалися? – запитав незнайомий голос.

– Тільки увійшли, – відповів спантеличений Нік.

– Відпочивайте, завтра – робота. Подзвоню о восьмій ранку.

– А як щодо… – мовив Нік і замовк, почувши, як на іншому кінці дроту опустили трубку.

– Це нам? – запитав Сергій.

– Так. Завтра виходимо на роботу.

На обличчі Сахна з’явився напружений вираз, він трохи роздратовано зиркнув на Ніка, глитнув слину. Відійшов до вікна, відчинив його. Дістав із кишені папірець і пакетик із травичкою, скрутив цигарку й закурив.

До Ніка, що стояв віддалік, долинув знайомий запах.

«Хоч би швидше все це скінчилося, – подумав він. – Тільки що – «все це»? Може, завтра стане ясніше». Вирішивши подихати чистим повітрям. Нік вийшов на вулицю. Прогулюючись під мжичкою, набрів на маленький сільський магазинчик, купив сардельок, хліба, молока. Тепер принаймні можна повечеряти.

34

Уранці Віктор прокинувся близько шостої. Розбудило його не сонце, що заповнило світлом вітальню через незавішене вікно, а очікування зустрічі зі старшим лейтенантом Грищенком, що мала вагомо просунути справу Броницького.

Тепер перед Віктором була традиційна «драбина», на нижньому щаблі якої стояв поки що незнайомий старший лейтенант ДАІ. Поруч, «на землі», стояв сержант Воронько – пішак, яким ходять, не запитуючи в нього дозволу. Але саме пішак привів його до першого щабля драбини, по якій, якщо поталанить, можна завітати до всіх зацікавлених у смерті Броницького осіб.

Звичайно, дякував за все Віктор не сержантові Воронькові, а собі і Георгію, що підказав, де шукати записаний ефір і навіть організував надійний привід. Тепер – уперед!

Після холодного душу і чашки кави Віктор засмажив собі яєчню. Пройшовся від кухні до вітальні спокійним і беззвучним кроком – усе-таки за дверима ще спали дружина і дочка.

Погляд випадково впав на сумку, що її він засунув у куток за кріслом.

Віктор зупинився. З цією сумкою він їздив у Москву і, як тільки тепер згадав, після повернення кинув її в куток і навіть не розпакував. А там, окрім речей, лежав подарований «ТТ» зворотного бою.

Прикусивши губу, Віктор мотнув головою, з самого себе дивуючись. Узяв сумку, поставив на журнальний столик, розчахнув блискавку.

«ТТ» зворотного бою лежав у кобурі на дні сумки. Віктор озирнувся туди-сюди, гадаючи, куди б його покласти, щоб і самому не забути, і щоб ніхто випадково його не знайшов.

Вирішив залишити пістолет у сумці. Напхав згори знайдені в шафі старі сорочки та штани, які не викидав, сподіваючись коли-небудь купити дачу та перевезти все лахміття туди як робочий одяг.

Сумку закинув на шафу в коридорі. Там вона у вічі не впадала, та й самотньо їй не було – тут уже лежала валіза з набором новенької постільної білизни – весільним подарунком од родичів. Їм на весілля примудрилися подарувати п’ять таких наборів, так що білизною вони були забезпечені. А ось виделки та ложки їм довелося купувати самим, хоча такі речі, здавалося б, молодятам дарують найчастіше.

Зазирнувши в спальню на сплячих, Віктор вийшов із квартири.

Сів у машину і неспішно поїхав «дорогою життя», обганяючи нечисленних сусідів по будинку, що йшли до станції метро.

Вже перед самим виїздом на трасу довелося різко загальмувати – побачив загублену кимось по дорозі дошку з цвяхами. Здалося, що машина якось неприродно зупинилася. Немов щось її струсонуло.

Вийшовши та прибравши дошку з дороги, виїхав на трасу.

Перед в’їздом на Південний міст знову довелося загальмувати, і знову ззаду щось з шумом здригнулось, якийсь гучний звук долинув до Віктора.

«Може, запаска в багажнику відкріпилася?» – подумав він, знизавши плечима.

Проїхавши міст і розв’язку, він вирішив усе-таки подивитися, в чому річ.

Зупинився, відчинив багажник… і завмер заціпенівши. Перед ним у багажнику, згорнувшись калачиком, лежав труп чоловіка у брезентовому комбінезоні без взуття, на ногах тільки коричневі шкарпетки. Очі розплющені.

– Ку-ку! – сам собі тихенько сказав Віктор, вже опритомнівши від сюрпризу. – Знову військовий?…

Він зачинив багажник, сів за кермо. Ввімкнув «аварійку» і замислився. Думки працювали скуто й урозкид. Зосередитися ніяк не виходило. Дістав із кишені піджака мобільний, набрав номер Георгія.

– У мене в багажнику труп, – сказав він.

– От тобі й добрий ранок! – мовив Георгій. – І давно він у тебе там?

– Напевно, вночі підкинули. Схоже, що військовий. Коротка стрижка, брезентовий комбінезон, без взуття…

– Чудово!

– Що ж тут чудового? – розізлено подивувався реакції Георгія Віктор.

– Значить, ти вийшов на правильний шлях. Це знак. Тепер треба бути дуже уважним, розумієш?

– А що з трупом робити?

– Зачекай, треба подумати.

– Де чекати? Він у мене в багажнику! Мені що, возити його з собою по місту?

– Непогана ідея. Повози трохи. Він же свіженький, іще не почав псуватися! Їдь у своїх справах, а я тобі скоро подзвоню.

Віктор потер пальцями скроні, подивився на дорогу, повернув ключ запалювання.

Машина йшла легко. Віктор зосередився на неголосному ритмі двигуна. Зменшував на кожному повороті швидкість так, що йому кілька разів роздратовано просигналили інші іномарки. А він усе прислухався, немов завдяки додатковому вантажу в машині додалось і шумів. Щоправда, якогось разу йому здалося, що труп у багажнику ніби пересунувся – це коли довелося загальмувати перед світлофором при виїзді на бульвар Лесі Українки.

Залишивши машину біля райвідділу, він піднявся в свій кабінет. Виглянув звідти – з-за зелені дерев з вікна можна було розгледіти тільки частину даху «мазди».

Час тягнувся убивчо повільно. За годину зайшов стажист. Сказав, що Грищенко вдома не ночував, скоріше за все, він на дачі. Запропонував дізнатись у дружини адресу дачі та разом під’їхати туди.

Віктор спочатку погодився, але потім уявив, як по дорозі на цю дачу передзвонить Георгій і скаже, куди везти труп. Що тоді? Попросити Занозіна допомогти витягнути труп із багажника?

– Почекаємо, поки повернеться, – сказав зітхнувши Віктор. – Продовжуй надзвонювати. Однаково йому сьогодні на службу.

Нарешті через кілька годин пролунала трель мобільного.

– Я тебе не відволікаю від справ? – знущальним тоном запитав Георгій. Потім, не чекаючи відповіді, вів далі: – Сідай у машину, їдь на Житомирську трасу. Проїдеш автобусну зупинку «Корчагінець» – це приблизно двадцять другий кілометр, – повернеш одразу праворуч і поїдеш уздовж лісу. Там два приватні будинки, побачиш біля них на ґрунтівці плями від злитого масла. Поруч гараж – ворота просто в огорожі. Гараж відчинений. Перевантажиш туди все зі свого багажника.

– А якщо там хтось удома?

– До вечора там нікого не буде, хіба що випадковий перехожий. Ти на всі боки про всяк випадок озирайся, але все роби швидко. Закінчиш – повертайся в місто і звідти мені передзвониш!

Забувши про стажиста, Віктор побіг до сходів.

На проспекті Перемоги прилаштувався у хвіст трейлера з польськими номерами – той явно їхав прямо, на Житомирську трасу.

Так, у хвості цього трейлера, він і доїхав до «Корчагінця», потім завернув праворуч. Далі – все, як говорив Георгій. Тільки труп виявився заважкий і, витягуючи його з багажника, Віктор рознервувався, постійно оглядаючись на дорогу.

Нарешті, виваливши труп на ґрунтівку, він волоком відтяг його у відчинений гараж. Там хвилину постояв у роздумі: крові на трупові не було.

Повернувся до машини і заглянув у багажник – там теж було, слава богу, чисто. Ні краплі крові.

35

Близько восьмої ранку задзвонив телефон. Нік підскочив, зняв трубку.

– Ніколас Ценн? – запитав незнайомий чоловічий голос.

– Так.

– Слухайте уважно. До дванадцятої ви мусите бути в Моншау, на Флюссштрассе. Знайдете там ресторан «Маша». Хазяїна звуть Олександр Іванович Погодинський. Пообідаєте там, говоріть із ним розкуто, зухвало, так, мовби він вам заборгував значну суму. Згадайте кілька разів слово «борг». Ваше завдання – дізнатися, кому він перераховував або передавав відсотки від прибутку за останні десять років. Дійте за інтуїцією. Можете дозволити напарникові напитись і поскандалити. А я вам увечері передзвоню.

– А як доїхати до Моншау? – запитав Нік.

– Це недалеко. Купите на заправці або в магазині автомобільний атлас.

Поклавши трубку телефону на місце, Нік повернувся на свою половину.

– Ну що, вставати? – почувся голос Сахна.

– Рано ще, можеш подрімати.

А за вікном сяяло сонце просто на половину Ніка. Він лежав на своєму матраці, втупившись у стелю. Лежав і думав. Надзвичайна легкість, із якою він сприймав цей ранок, це сонце, тішила його. Світ навкруги мовби позбувся баласту. Все полегшилося, зменшилося, втратило своє значення. Нарешті починалася робота – саме та, про яку говорив Іван Львович. Починалася легко та буденно, з телефонного дзвінка. Тепер можна повалятися на матраці, потім випити кави і прийняти душ – або навпаки: спочатку душ, а потім кава. Коротше – з’явилася нарешті ясність дій, і Нік був цьому радий.

Проте після душу Нік згадав, що кави в квартирі немає. Це його, щоправда, анітрохи не засмутило. Залишивши Сахна, він пішов знайомою з учорашнього вечора дорогою в місцеву крамничку.

– Ну то що там сьогодні? – запитав уже за вранішньою кавою Сахно.

– Сьогодні? Їдемо обідати в ресторан.

– А потім?

– Потім додому, сюди. По дорозі я тобі все поясню.

Здавалося, Сахно цілком удовольнився обіцянкою Ніка. Вони сиділи за столом на тіньовій половині квартири. Сиділи і пили каву. Мовчки, замислено. Потім Нік дістав куплений у тій-таки крамничці автомобільний атлас, відшукав Ойскірхен, в якому вони тепер мешкали. На цій же сторінці, тільки у верхньому правому кутку, було розташоване й містечко Моншау, в якому, судячи з жирності точки, налічувалося від трьох до п’яти тисяч жителів.

– Сюди поїдемо! – Нік простягнув атлас Сахну, тицьнувши пальцем у жирну точку маленького містечка.

Хвилин через сорок лімузин уже покидав Ойскірхен. Над гладенькою німецькою автодорогою висів покажчик найближчих населених пунктів, і Моншау був у цьому списку останнім. Обабіч дороги проносилися назустріч високі сосни, що прикривали своїми кронами дорогу.

Нік переказав Сахнові, що крутив кермо, все, що почув цього ранку по телефону. Сергій слухав і кивав. Кивнув він іще кілька разів уже після того, як Нік замовк. Видно, в такт своїм роздумам.

Моншау виявився старовинним казковим містечком, побудованим обабіч вузької річечки. Пряникові будиночки, розфарбовані в яскраві кольори. Ресторанчики, кафе, магазинчики. Усе маленьке, затишне. Покажчик у бік музею гірчиці.

Проїхали автостоянку.

– Може, тут машину залишимо? – запитав Нік.

– Ти що? Краще станемо перед рестораном. Так кайфовіше! Та і цього старого повеселимо!

Машина проїхала повз групу туристів-пенсіонерів, які неквапом ішли по набережній.

– Тут що, гніздо для перестарків?! – запитав Сахно з посмішечкою. – О, дивися, он наш ресторанчик.

І він показав поглядом уперед.

Ресторан «Маша» розташовувався в двоповерховому вузенькому будиночку. Лімузин зупинився перед його фасадом і заповнив собою весь простір перед ресторанчиком.

– Це нічого, що я без краватки? – Сахно єхидно посміхнувся до Ніка.

Двері відчинились, і тут же дзвякнув дзвоник, підвішений над дверима на дротяному кронштейні. Зала ресторану йшла углиб, але нікого всередині не було.

– Це більше на забігайлівку схоже… – підібгавши нижню губу, пробурчав Сахно.

Нік почув кроки, що наближалися. Обернувся й зустрівся поглядом із літнім сивоволосим чоловіком у темних штанях і білій кухарській куртці.

– Заходьте, заходьте! – привітно сказав той по-німецьки.

– Ресторан російський, а бач, ні тобі «здрасьте», ні «добро пожаловать!» – пробурчав, проходячи на середину зали, Сахно.

– То ви, напевно, і є пан Погодинський? – запитав Нік.

Чоловік напружено глянув на нього.

– Ви мене знаєте? – запитав він.

– Та ні, розповідали знайомі… Вони ваш ресторан дуже рекомендували…

Погодинський кивнув, і, здавалося, напруга відпустила його погляд.

– Сідайте тут, – він показав рукою на затишний маленький столик на двох у глухому кутку зали поряд із заґратованою пащею каміна, що не горів.

– Тут росіян майже не буває, – мовив він, поправляючи на столі сервіровку. – Можу по хорошій свинячій відбивній з грибами зробити… теляча печінка є… свіжі овочі…

– Добре, – Нік рішуче кивнув. – Дві відбивні, два салати з овочів, горілки грамів триста і якої-небудь води.

– Огірочків солоних принести?

– Звичайно, неси, чого питати! – вставив Сахно.

Хвилин через п’ять Погодинський поставив на стіл огірочки, салат і карафку горілки. І пішов готувати гаряче.

– Слухай, наче при радянській владі все! – Сахно кивнув головою, проводжаючи старого поглядом. – Тільки за радянської влади у директора ресторану була ще й купа кухарів і офіціантів, а тут…

Нік кивнув.

– Щось не схоже це на популярний ресторан, – сказав він задумливо.

– Напевно, це пральня для відмивання бабла, – припустив Сахно.

Нік подумки погодився з цим припущенням, але промовчав.

А Сахно вже розлив у чарочки горілку. Підхопив пальцями дрібний огірочок і, піднісши те й інше до рота, завмер, запитально дивлячись на Ніка.

Нік підняв свою чарочку.

– То що, скоро розбагатіємо? – єхидно-жартівливо прошепотів Сахно і, піднявши на секунду чарочку, перекинув її до рота.

Дзенькнув дверний дзвоник, і вони обоє обернулися до дверей. Там на порозі зупинився якийсь німець із спантеличеним обличчям. Розгледівши двох відвідувачів, він голосно запитав щось по-німецьки.

– Чого йому? – поцікавився Сахно.

– Машина наша йому заважає, – пояснив Нік. – Говорить, не може виїхати.

– Туди твою… – розсердився Сахно.

Він устав з-за столу, пройшов повз німця у відчинені двері.

Нік спокійно спостерігав, як Сахно від’їхав кудись убік, і тут же повз вікна ресторану проплив величезний автобус, повний пенсіонерів.

Коли автобус зник, за вікнами ресторану з’явився приємний краєвид по той бік річечки – такі ж пряникові будиночки, вивіски із закрутистими назвами. І головне – не було видно похоронного лімузина, так палко любленого Сергієм.

Але радість Ніка була передчасна. Вже через хвилину чорний лімузин заднім ходом заїхав на своє колишнє місце, затуливши приємний краєвид із вікон ресторану.

– На греця такі широкі автобуси робити?! – роздратовано кинув Сергій, сідаючи за стіл.

Налив собі «заспокійливу» чарочку, випив і повернув погляд на Ніка, який у цей момент поринув у свої думки, що викликали в нім раптом невпевненість. Він прокрутив у пам’яті вранішню телефонну розмову, таку конкретну й начебто зрозумілу. Ні, завдання було поставлене по-військовому ясно, але щось викликало внутрішній опір, розгубленість. Нік зрозумів причину: їхнє завдання можна було назвати й іншим словом – провокація. І тут, зіткнувшись з об’єктом провокації – старим абсолютно сумирного вигляду, який, окрім гордого звання хазяїна ресторану, був іще й кухарем, і офіціантом одночасно, в думки Ніка закрався сумнів. Із ним, із цим сумнівом, треба було боротись. Адже й сумнів-то був слабеньким, чимось із минулого, легкого і зрозумілого.

Тепер же він уже не військовий, тепер світ навкруги набагато складніший, і багато речей і людей не відповідають своїй суті. Та і цей старий, на вигляд простий і привітний, – чому Нік мусить хвилюватися за нього? Якщо він нічим не забруднений, то й боятися йому нічого, і за нього хвилюватися не варто. Те, що сказав Сахно з приводу ресторану-пральні, цілком може виявитися правдою.

Коротше, потрібно робити, що сказали, і все з’ясується.

Хазяїн ресторану виніс із низеньких дверей дві великі тарелі, у прямому смислі завалені їжею. Половину займала відбивна якогось незвично великого розміру, залита грибним соусом, а на другій половині акуратними гірками височів різноманітний гарнір. Тут були і картопля-фрі, і відварений буряк, і кулька жовтого рису, посипана якоюсь зеленню.

Рясна слина витіснила думки з голови Ніка. Він подивився на Сахна, який, схоже, з не меншим захватом розглядав усе це, що вже стояло перед ними.

– Ще горілочки? – послужливо запитав Погодинський. Нік обернувся до старого, їх погляди зустрілись, і блакитні очі Погодинського, свіжі та живі, що наче були років на тридцять молодші за хазяїна, всміхнулися Ніку.

– Так, іще грамів триста.

Хазяїн ресторану кивнув і пішов.

Сергій із азартом шматував ножем відбивну, ніби хотів спершу всю її нарізати дрібними шматочками, а потім ураз ковтнути. Ніку поспішати не хотілося.

Оновлена карафка з горілкою опустилася на скатертину столу, й тут Сергій підвів на старого очі.

– До речі, згадай, ти нікому не заборгував? – запитав він цілком спокійно.

Його очі були холодні й гострі і немов суперечили застиглій напівусмішці губ.

Погодинський вмить напружився. Завмер. Перевів погляд із Сахна на Ніка.

Ніку стало ніяково. Він ніби й радий був, що Сергій перший зайнявся справою, але тепер треба було підключатися. Неучасть у виконанні завдання прирівнювалася до дезертирства.

– Так, пригадай будь ласка! – сказав Нік.

– А кому я можу бути боржником? – запитав старий.

– Та хоч би Ніколасу Ценну, – мовив Сахно.

Погодинський мовчки відійшов на крок убік. Якось дуже спокійно окинув поглядом свій ресторан. Потім кивнув і сховався за низенькими дверима, які, очевидно, вели на кухню.

– Слухай, ти мене коли-небудь своєю ввічливістю дістанеш! – мовив Сахно.

– Нічого, – заспокоїв його Нік. – Ти пий, пий! Не всім же бути таким розв’язним!

– Твоє здоров’я! – Сахно підняв чарочку і ковтнув. Хруснув огірочком.

Тиша ресторану, що раніше підтримувала в душі у Ніка спокій, тепер почала дратувати. Захотілося шуму або музики.

Озирнувшись на всі боки і не помітивши ні колонок, ні магнітофона, він зупинив свій погляд на низеньких дверях, через які входив-виходив хазяїн цього закладу. І раптом ця ж тиша ще сильніше налякала його. Він мовби ще раз побачив, як Погодинський байдужкувато окинув поглядом свій ресторанчик, кивнув і сховався за цими дверима. Нік уявив собі, як старий зараз дістає пістолет, щоб застрелитися. Він же міг подумати, що вони прийшли по його душу!

Забувши про Сахна, Нік підвівся і квапливо попрямував до дверей і вже підходив до них, коли вони несподівано розчахнулись, і в отворі з’явився Погодинський. Обличчя старого було, як і раніше, відчуженим, неживим.

Вони зупинилися один навпроти одного.

Старий зітхнув. Витягнув із кишені кухарської куртки конверт. Мовчки простягнув його Ніку. Нік автоматично взяв конверт і заховав у внутрішню кишеню піджака.

– Щось іще замовлятимете? – запитав старий, і в голосі його раптом з’явилася неймовірна втома.

– Дві кави і рахунок, – сказав Нік. Повернувся до столу.

– Чим він нас там порадував? – запитав Сахно.

– Що?

– У конверт заглядав?

Нік дістав конверт, витягнув звідти банківський чек. Серце калатало, і кров ніби відринула від кінчиків пальців, якими він тримав цей красивий рожевий папірець, що повідомляв, що Дойчебанк має виплатити дев’яносто тисяч марок Ніколасу Ценну.

– Ну? – Сергій горів од нетерпіння.

– Чек на дев’яносто тисяч, – сказав Нік.

Двері з кухні знову відчинились, і Нік квапливо заховав чек із конвертом у кишеню піджака.

Погодинський поставив на стіл дві чашки кави.

– А рахунок? – запитав Нік.

– Ви жартуєте? – похмуро запитав Погодинський.

– Жартує-жартує, – хихикнув Сахно.

– Та не жартую я, – Нік раптом розсердився. – Де рахунок?

Старий подивився на Ніка абсолютно отупілим поглядом. Відійшов убік, дістав із кишені блокнотик і ручку. Заповнив бланк рахунку і простягнув Ніку.

Нік відрахував сорок сім марок і простягнув хазяїнові ресторану.

Той узяв гроші й застиг, наче не знав, що йому тепер робити з цими грошима.

– Ходімо! – Нік роздратовано подивився на Сергія. Той долив горілку з карафи в склянку з мінеральною водою, випив залпом.

– Вибачте, – заговорив раптом Погодинський. – Моя вам порада – не намагайтесь отримати гроші по чекові в Моншау. Їдьте краще в місто більше – в Дюрен або Ахен. Розумієте?

Нік кивнув, хоча і не зрозумів сенсу такої поради.

Вони вийшли з ресторану. Похоронний лімузин повільно від’їхав, зник із очей Погодинського, відкривши улюблений пейзаж, цю картинку спокійного красивого життя, до якого він багато років колись присусідив своє непросте, але й невибагливе життя.

А чорний лімузин тим часом виїжджав на лісову дорогу, залишаючи позаду дивне красиве містечко – центр перестаркуватого туризму. Сахно міцно тримався за кермо, немов боявся, що, відпустивши його, звалиться набік. Нікові було абсолютно байдуже, що його водій п’яний. Він знову боровся із власними сумнівами, які, до того ж, уже ослабли й поступово розчинялися, поступаючись аргументам нового життя, аргументам нових думок. А дорога знову бігла сосновим лісом, і крони, що ховали її від неба, обманювали й хід часу. Аж поки Нік не глянув на годинник, бо йому здалося, що вже вечір. Але годинник показував чверть на п’яту, а отже, вечір був іще попереду.

Він дістав автомобільний атлас. Відшукав там і Дюрен, і Ахен. Потім обернувся до Сахна, і аж похолов: Сергій майже лежав на кермі, дивлячись уперед на дорогу примруженими від п’яної втоми очима.

– Гальмуй! – наказав йому Нік.

Сахно з’їхав з дороги, зупинив машину.

– Проспись, потім поїдемо далі!

– Запросто! – мовив неслухняним язиком Сахно, тут же притулився до своїх дверецят і заплющив очі.

Нік вийшов із машини. Пройшовся серед сосен. Утома починала долати і його. Теж захотілося спати. Він повернувся в машину, відкрив задні дверцята й улігся просто на жорсткий подіум для труни. Покрутився, затих.

Ранній вечір під кронами сосен міг здатися ніччю.