Текст книги "Гра у відрізаний палець"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

26

Із вокзалу Віктор приїхав у райвідділ. Заглянув до майора, але його в кабінеті не було. Залишив йому записку, що повернеться до обіду, і поїхав додому.

Погода в Києві була стерпна. Після московської спеки тут було в міру тепло, віяв легкий вітерець.

Настрій у Віктора з самого ранку був робочий – подорож у СВ анітрохи не натомила. Його навіть не будили ні прикордонники, ні митниця. Він їхав сам, тому спокійно залишив на столі не лише свій паспорт, але й міліційне посвідчення. Сумку з речами та двома протилежними «тетешками» засунув під полицю, на якій спав. Звідти її й узяв перед тим, як вийти з вагона.

Іра зустріла його вдома дуже радісно. Поцілувала, хитро всміхаючись.

Віктор запідозрив якийсь сюрприз.

«Чи не приїхав, бува, до нас хто-небудь із рідні?» – подумав без особливого ентузіазму.

Зайшов у кімнату. Дочка спала в дитячому ліжечку. На столі стояв величезний букет і пляшка кримського мускату. Поряд лежала телеграма.

«Точно! Або приїхав, або приїжджає», – міркував Віктор, підходячи до столу і думаючи, що доведеться йому когось їхати зустрічати. Або на вокзал, або в аеропорт.

Важко зітхнув, узяв телеграму в руку.

«Із днем народження, дорога. Затримуюся на днинку, буду завтра вранці.

Цілую, твій Віктор»,

– прочитав він і розкрив у подиві рот.

Дружина підійшла ззаду, обняла.

– Спасибі! – прошепотіла. – Звичайно, було б краще вчора ввечері відзначити, але я вже на сьогодні все приготувала. Значить, успішно з’їздив?

Віктор кивнув.

– Там тобі лист на кухні, – сказала дружина.

Віктор пройшов на кухню, взяв із підвіконня конверт. Звернув увагу, що ні марки, ні адреси на конверті не було. Тільки ім’я та прізвище.

– Хто приніс? – запитав дружину, що підійшла.

– У поштовій скриньці взяла, внизу.

Віктор дістав із конверта аркушик паперу.

«Сподіваюся, не ображаєтесь? Усього доброго, Рефат», – прочитав він.

Угорі праворуч стояло вчорашнє число та номер телефону.

Віктор склав аркушик, засунув у кишеню.

З’явилося відчуття, ніби його всього пропустили через величезний рентгенівський апарат. На язиці – присмак металу. На душі – напівусвідомлена образа, якесь дитяче відчуття, мовби хтось за ним підглядав.

– Каву зробити? – запитала дружина.

– Так, дякую. Мені треба буде на роботу повернутися…

– Але до сьомої приїдеш?

Віктор кивнув.

У райвідділі його терпляче чекав стажист Занозін.

– Мені майор Крисько сказав, що ви до обіду будете, – стажист, побачивши Віктора, підвівся з-за столу.

– Які успіхи?

– В ніч із двадцятого на двадцять перше на посту ДАІ чергував сержант Воронько, – доповів стажист.

– І що він говорить?

– Він у селі до завтра, відпросився до матері картоплю підгорнути. А завтра заступає в ніч там же, на майдані Незалежності.

Віктор кивнув.

– Про що-небудь іще дізнатися? – запитав Занозін.

– Так, обдзвони всіх дільничних по вулиці Бастіонній. Дізнайся, на чиїй ділянці в другій половині травня згоріла квартира і що там сталося.

Стажист пішов. Віктор опустив кип’ятильник у склянку з водою, подивився крізь тріснуту шибку на зелень дерев. Зосередився.

Зараз йому було легше думати про все, що сталося в Москві. Він згадував розмови за круглим столом на веранді, згадував усе, сказане Рефатом. Тепер, коли Рефат був далеко, незважаючи на його «кур’єрський» сюрприз із квітами та улюбленим вином дружини, про нього можна було думати вже відсторонено. Не було навпроти його ясно-зелених очей, не звучав спокійний самовпевнений голос. Тепер легше було й аналізувати його твердження. Але чи треба було сумніватися? Віктор не знав. Може, і не треба, та питання не в цьому. Треба перевірити хоч би якось: усе, що він говорить, – правда. І Віктор уже знав, як і що можна перевірити спочатку. Стажист уже сидить на телефоні в іншому кабінеті і обдзвонює дільничних – можна буде почути інший варіант історії про вибух газу через несправну колонку. Потім для стажиста буде ще одне просте завдання, про яке він зможе доповісти до шостої вечора. А далі буде видно.

Віктор знову став думати про отого Рефата. Його трохи дратувало те, що він забув про день народження власної дружини, а хтось практично невідомий, із іншого міста не лише знав дату, але й від його імені прислав подарунок. Це було схоже і на знущання, і на попередження: ми про тебе все знаємо. І знали, видно, немало. Знали, що Іра любить кримський мускат. Із квітами трохи не вгадали. Прислали троянди, а її улюблені квіти – хризантеми. Але може, не знайшли хризантем? Видно, той, хто приніс усе це, і листа в поштову скриньку кинув.

Зітхнувши, Віктор дістав із сумки конверт із фотографіями вбитого Івіна. Відчинив кабінетний сейф, витягнув теку із справою Броницького. Поклав фотографії туди. Потім узяв ручку й аркуш паперу. Зібрався було записати детально все, що з ним сталося в Москві, включаючи сказане Рефатом, але завмер перед білим аркушем, посидів так хвилин п’ять і відсунув од себе аркуш. «Краще запам’ятати», – вирішив Віктор.

Із шухляди столу приглушено задзвеніла телефонна трель. Віктор дістав мобільний, залишений там перед поїздкою в Москву.

«Треба було вранці забрати з собою, раптом Георгій уже дзвонив», – подумав він.

– З поверненням, – прозвучав знайомий голос. – Ну як поїздка?

– Гірше, ніж хотілося, – відповів Віктор.

– Чому?

– Івін убитий, двох інших я не дістав. Їх немає вдома.

– Уже цікаво. А що далі?

– Знайшов даішника, що чергував уночі з двадцятого на двадцять перше на посту біля Головпоштамту. Завтра з ним поговорю.

– А хто займається вбивством Івіна?

– МУР, вони мені фотографії вбивства дали.

– Так ти з ними познайомився? Не треба було…

– Вони зі мною познайомилися раніше, ніж я встиг про це подумати…

– Ну, гаразд, сподіваюся, російська міліція українській завжди допоможе. Ти впевнений, що це був МУР, а не ФСБ?

– П’ятдесят на п’ятдесят, – відповів після паузи Віктор.

– Ну, гаразд, подзвониш після розмови з даішником.

Сховавши трубку мобільного в кишеню піджака, Віктор допив каву і вийшов із кабінету.

Заглянув до стажистів. Занозін щось строчив на аркуші паперу, сидячи за столом.

– Ну як?

– Нещастя на Бастіонній п’ятнадцять, квартира двадцять три. Двадцять третього травня під північ. Вибух газу. Вся квартира вигоріла, хазяїн загинув.

– А хто був хазяїн?

– Вересаєв Микола Петрович, полковник штабу прикордонних військ. Він сам був там прописаний.

– Дільничний був на місці?

– Ні, сусіди після вибуху викликали пожежну, щоб полум’я не перекинулося на сусідні квартири. Після того, як вогонь загасили і знайшли труп, уже пожежники викликали міліцію. Дільничний тільки опечатав квартиру наступного ранку, коли труп забрали. Він навіть не заходив туди.

– Молодець, – Віктор усміхнувся, йому сподобалася ретельність Занозіна. – Ще одна справа, і ти вільний. Їдь у готель «Москва» і випиши всіх постояльців, які зупинялися там з дев’ятнадцятого по двадцять перше. Повернешся, передаси список мені. Я чекатиму.

Стажист побіг. Віктор зайшов до майора.

– О, нарешті з’явився! А то мене твій Занозін замучив: «Де шеф? Де шеф?» Я йому пояснив, що в цьому закладі шеф не ти, а я, але йому все по барабану! До речі, як він тобі?

– Те, що потрібно!

– Двадцять грам вип’єш? – запитав майор.

– Я ж за кермом і на службі! – Віктор подивовано зиркнув на Щура.

– Я теж на службі, – сказав він. – Ну, гаразд, якщо ти за кермом – тоді я вип’ю. Сьогодні п’ять років, як дружина померла. Я, загалом, оптиміст, але чогось сумно…

Він відійшов до свого сейфа, відчинив. Там стояла пляшка «Смирнова» та пластмасовий стаканчик. Налив собі, випив і зачинив сейф.

Віктор сів перед столом майора, на якому, напевно, можна було знайти все, що завгодно, включаючи і зброю. Він, здавалося, принципово не наводив там лад.

Майор усівся на свій стілець. Довга спокійна розмова ні про що потягнулася в кабінеті. Минула година. У двері постукали.

– Відчинено! – крикнув майор.

– Товаришу майор, шефа не бачили? – почувся голос Занозіна до того, як двері відчинились. – А, ось ви де! – зрадів стажист.

– Хай тобі грець, – стомлено посміхнувся майор. – Ну хоч у цьому кабінеті не називай лейтенанта шефом! Чуєш?

– Так точно!

Віктор забрав стажиста у свій кабінет. Пробіг очима два аркуші, списані швидким хистким почерком.

Погляд зупинився на знайомому прізвищі: «Сибіров Рефат Абдулкаримович, номер 316». Працелюбний стажист навіть виписав паспортні дані.

– Молодця! Була б у мене зайва медаль – точно вручив би! – усміхнувся Віктор. – Гаразд, до завтра!

Потім він відвіз підхмеленого майора додому на Березняки і вже звідти попрямував до себе додому. Подивився на годинник – чверть на восьму. Згадав про святкову вечерю й натиснув на педаль газу. Промайнула думка про подарунок, але тут же згадав, що подарунок «від чоловіка» Іра вже отримала. Вирішив днями купити їй щось від себе, а не від людини з важко вимовлюваним «по батькові».

– Абдулкаримович, – повторив уголос Віктор. «Даремно він боявся, що я зламаю язик», – подумав він, згадавши, як Рефат знайомився.

27

Сахно анітрохи не засмутився, дізнавшись, що купив похоронний лімузин. «Мертвим мене на такій машині не повезуть, нехай хоч живим покатаюся!» – сказав він.

І вони каталися вже декілька днів. Робити особливо було нічого. Погода в Кобленці стояла спокійна – ні жарка, ні холодна. Вони навіть якось заїхали на гору, де масивними кам’яними стінами височіла над містом фортеця минулого століття. Ця поїздка трохи засмутила Сергія. Він зрозумів, що машина не така потужна, як виглядає. Але висоту вона подолала, хоч і важко.

– Вона ж не була розрахована на перегони з трунами, – сказав Нік.

– Зате яка показна, – заспокоїв сам себе Сахно.

Поважний похоронний лімузин жер бензин зі слов’янською жадібністю – йшло близько п’ятнадцяти літрів на сотню кілометрів по місту. Сахно якось увечері вирішив вивчити мотор, думав, що з бензонасосом щось не в порядку. Виявилось, що в порядку. Тоді він махнув рукою. Хай йому біс, однаково ж за бензин, як і за все інше, платив Нік.

У них у Кобленці з’явилось улюблене місце, яке відкрив Сергій. Воно називалося Deutshe Ecke – Німецький Кут – місце злиття двох річок: Рейну та Мозеля. Річки зливалися під гострим кутом, і на цьому вістрі суші за отим злиттям річок стежив величезний бронзовий канцлер Вільгельм.

Лімузин вони ставили за пам’ятником, а самі сиділи на лавці, дивлячись на воду. Майже не розмовляли. Сиділи, жували зроблені зі спільного готельного сніданку бутерброди та запивали їх колою або пепсі.

Двічі Сахно сам зривався серед ночі покататися по нічному місту, і це викликало у Ніка принаймні здивування. Він навіть трохи заздрив Сахну, який, не знаючи німецької, почувався в місті, як риба у воді. Ніку, що говорив по-німецьки, в Кобленці не було так затишно, як його напарникові. Він уже починав помалу нервувати: гроші потихеньку танули, а до них у готель ніхто не приходив. Якби не дружина з Володькою, котрі застрягли з його милості в Саратові, він би, звичайно, турбувався менше. Але ж вони чекали від нього звісток. А він міг подати звістку тільки після того, як доручену йому справу буде завершено, і він сподівався, що заробить таким чином і на повернення в Київ, і на квартиру, в яку їх можна буде відразу викликати.

Минув іще один день, і Нік порахував марки, що залишилися, – тисяча сімсот п’ятдесят. Начебто і немало, але ж і готель у них досі не оплачений. Значна частина грошей пішла на бензин.

Нік після сніданку підійшов до готельного старого, який, незважаючи на свою явну нелюбов до Сахна, до Ніка ставився непогано. Запитав, скільки вони вже заборгували за готель.

– Дев’ятсот шістдесят марок, – відповів старий, поклацавши клавішами комп’ютера.

Нік згадав про картку, отриману від Івана Львовича. Попорпався в кишені, дістав і показав старому.

– «Амерікен експрес?» – придивився старий. – Звичайно, нею за все можна платити.

Нік розслабився. Міг би і раніше про картку згадати, заощадив би час, витрачений на перерахунок купюр у коричневому конверті.

– Ну що, їдьмо? – підійшов до нього у фойє Сахно, тримаючи по два загорнуті в серветки бутерброди в кожній руці.

– Куди сьогодні?

– Спочатку заїдемо в один райончик тут неподалік, а потім махнемо за місто.

«Райончик неподалік» виявився брудним передмістям кілометрів за двадцять від центру міста.

Сахно зупинив лімузин біля якоїсь церкви й попрохав Ніка почекати кілька хвилин. Сам пішов по вузькому провулку, заповненому сміттєвими баками.

Нік здивувався. Раніше сюди вони не приїжджали, значить, Сергій бував тут сам. Тільки що йому тут робити, не знаючи мови?

Через кілька хвилин він повернувся знервований, сів за кермо і рвонув із місця, пошепки матюкнувшись.

– Що таке? – запитав Нік, але відповіді не дочекався.

Вони їхали неширокою гладенькою трасою крізь ліс. Сосни, що росли обабіч дороги, нагадали Ніку про Кончу, про маленький затишний будиночок під Києвом. В пам’яті зринув і великий триповерховий будинок, де поїли його кавою Валентин зі Світланою. Вони згадалися з особливою теплотою, і він подумав, що недаремно випадок організував його уранішню зустріч із Валентином на березі затоки. «Випадок – бог життя!» – зринула в нього в голові колись почута фраза.

Сахно загальмував, розвернувся, перекривши на хвилину дорогу лімузином. Завищав гальмами новенький «мерседес», але Нік, стурбовано поглянувши на його водія, побачив, що той абсолютно спокійний. Ні тіні роздратування. Зустрівшись поглядом із Ніком, кругловидий літній німець привітно кивнув.

«Напевно, подумав, що ми заблукали і спізнюємося на похорон», – вирішив Нік.

Вони повернулися до готелю. Настрій у Сахна був кепський, але він нічого нікому пояснювати не збирався. Це Нік уже втямив. Однією з рис вдачі Сахна була якась природна потайливість. Він начебто й не стежив за своїми словами, поводився аж надто розкуто, навіть по-хуліганськи, але при цьому нічого про себе, про своє минуле не розказував. А Нік і не розпитував, адже Сахно витримував паритет: минулим Ніка він також не цікавився. Поводився так, як і мають поводитися випадкові попутники: привітно і без нав’язливої цікавості.

У номері Сергій трохи заспокоївся, але очі його горіли. Нахилившись під стіл, він витягнув звідти принесений нещодавно пакет. Дістав дві пляшки червоного вина.

Нік без слів усе зрозумів, сходив у ванну і приніс дві склянки, які невидима вранішня покоївка завжди забирала зі столу і ставила на скляну полицю під дзеркалом над умивальником. Немов не розуміла, що зі склянок у ванній не п’ють.

Сахно подивився на склянки в руках Ніка і заперечливо хитнув головою.

Це Ніка здивувало. А Сахно тим часом знову витяг з пакета запакований у м’який целофан круглий чорний хліб. Потім, знявши зі скляної таці карафу, поклав туди розпакований буханець і втупився в нього збудженим поглядом.

– У тебе ніж є? – запитав Сахно.

– Ні.

– Піди, візьми у старого. Він тобі симпатизує.

Нік приніс ніж.

Сергій вирізав зверху буханця кружечок скоринки, підніс до носа, понюхав.

Нік напружено стежив за ним, не розуміючи, що той замислив.

– Відкоркуй вино, – не обертаючись попросив Сахно.

Узявши відкорковану пляшку, він нахилився до буханця і почав помалу лити червоне вино в м’якуш зверху. Буханець вбирав вино, воно просочувалось донизу. Сергій терпляче тримав пляшку над буханцем.

На очах у Ніка вся пляшка вина перелилася в буханець, і Сахно, відкоркувавши другу, почав і її потихеньку переливати в хліб.

У якийсь момент вино зупинилося на рівні скоринки. Тоді Сергій відставив другу пляшку, нахилився над хлібом, доторкнувся до нього обережно, як до міни. Закрив кружальцем відрізаної скоринки.

Озирнувся на Ніка, у вологих очах – каламутне полум’я відчаю. Обличчя перекреслила на мить крива посмішка.

Простягнув Нікові ніж.

– Ну, ріж. Підірвешся – усе мені дістанеться!

Нік зрозумів, чого від нього хоче Сахно. Не зрозумів тільки, навіщо. Провів по тупому вістрю ножа пальцем.

– Як різати? – запитав. – Як торт?

Сахно кивнув.

Нік зняв верхній кружечок скоринки, що вже поважчав і ввібрав у себе вино. Відклав його вбік. Ніж повільно вертикально занурив у соковитий буханець. З-під буханця вино капнуло на скляну тацю.

– Стій! – роздратовано мовив Сергій. – Ти проколов дно… Дай ніж.

Він акуратно, майже торкаючись носом хліба, вирізав собі скибку і, не беручи її руками, відкусив шматок зверху. Прожував швидко і знову відкусив. Доївши скибку, подивився з усмішкою на Ніка.

– Тобі відрізати? – запитав.

– Давай!

Нік, наслідуючи приклад Сахна, відкусив свою скибку просто зі скляної таці. Вино здавалося незвично міцним, п’янило.

Вони мовчки з’їли увесь буханець, просочений вином. Сахно всівся на своє ліжко – на його обличчі вже панував ситий спокій. Нік приліг і втупився в стелю. П’яна тяжкість сковувала його тіло, розслабляла м’язи.

– Ти, коли справу буде зроблено, де ховатимешся? – запитав раптом Сахно.

– Ховатися? – Нік повернув голову до напарника. – Чому ховатися?

– Коли справу зроблено – треба ховатися, щоб залишитися цілим, – абсолютно спокійно говорив той. – Якщо виконавців прибрали – ніхто не ховається. Якщо їх знайшли – ховаються організатори…

– А ти де ховатимешся? – запитав Нік.

– А якого дідька я тобі розказуватиму? Я ж від усіх ховатимусь. І від тебе теж!

– Думаєш, тебе шукатимуть?

Сахно гмикнув. Повільно підвівся, вставив у магнітофон, що стояв на підвіконні, касету і знову приліг.

Тишу номера роздрібнив на відрізки прискорений серцевий ритм, записаний на касеті.

– Це те, що ти ставив у Пінську? В барі? – запитав Нік.

– Ага.

– А що це?

Сахно повернувся обличчям до Ніка. Очі його почервоніли, обличчя вже опухло від вина.

– Якщо ти знав, коли і де мене витягнути, навіщо з себе лоха удаєш? Ти ж усе про мене знаєш!

Нік промовчав, вирішивши не ламати впевненості п’яного Сахна. Нехай думає, що Ніку все про нього відомо. Може, саме ця впевненість тримає його хоч у якихось рамках.

28

Повернення сержанта Воронька з села до Києва затрималося на три дні. Він подзвонив начальству, повідомив, що застудився. Скоріше за все, його затримка викликана була підгортанням картоплі, про це, мабуть, здогадувались усі, включаючи і його начальника капітана Гриценка. Але кругова порука даішників була міцніша за столітній дуб, який ріс за хатою матері Воронька, про що всі його товариші по службі теж знали.

Нарешті вранці дев’ятого червня сержант Воронько заступив на чергування, і тут же Віктор рвонув до нього на пост. Розмовляв із ним Воронько по-свійськи, вивчивши міліційне посвідчення. Був він хлопець простий і відкритий. Ніч із двадцятого на двадцять перше згадав не без зусиль, але коли все-таки згадав, тут же чортихнувся. Розповів, як його викликали на інший пост – він уже не пам’ятав, який – посеред ночі, а коли майже під’їхав – дали відбій. Коли повернувся на свій пост, виявив, що якась тварюка підкинула в будку хімікалії, і там так смерділо, що неможливо було зайти. Він тоді перекурив біля будки і відразу поїхав. Просидів до кінця чергування на нормальному посту при виїзді на Бориспільську трасу. Там у нього приятелі чергували. Просиділи до ранку, граючи в підкидного.

– Так ви не бачили зліт дирижабля? – запитав Віктор.

– Дирижабль начебто й бачив, перед тим, як викликали. А як повернувся, то не до дирижабля було. А будку потім дезинфікували…

Повернувшись у райвідділ, Віктор навантажив стажиста Занозіна новим завданням: опитати всіх на центральних постах ДАІ, дізнатися – чи викликав хто-небудь сержанта Воронька вночі на двадцять перше на свій пост. Дізнатися, хто чергував на виїзді на Бориспільську трасу і чи приїжджав до них пограти в карти Воронько у другій половині ночі, і, на додачу до цього, з’ясувати, хто і коли провадив дезинфекцію в будці ДАІ на майдані Незалежності, та з якою хімією дезинфектори там боролися.

Стажист, що спочатку слухав завдання натхненно, потім сів за стіл і швидко все записав – видно, на пам’ять свою при такому обсязі роботи вже не надіявся.

Занозін усе-таки виявився меткішим, аніж Віктор сподівався. Вже до дванадцятої він приїхав у райвідділ і застав у кабінеті лейтенанта чаювання Віктора з майором.

Віктор зробив і йому чаю.

– Ну що? – запитав, підсунувши стажистові стілець навпроти.

– Ніхто Воронька не викликав, – квапливо заговорив Занозін. – Я перевірив усіх, хто тоді чергував… На Бориспільському посту ДАІ він дійсно був десь із третьої ранку до шостої, але в карти вони там не грали…

– Так, – посміхнувся майор Крисько. – Вони там чай пили і читали журнал «На бойовому посту».

– Товаришу майор, ми ж із вами чай п’ємо? – посміхнувся тепер уже Віктор. – Хіба що тільки журнал не читаємо.

– Ну, ми не ДАІ, – сказав майор.

– Дезинфектора посилала туди центральна санепідемстанція, – вів далі стажист. – Він в акті про виконану роботу записав, що робив потрійне очищення від якогось дибетаметилу! А цей дибетаметил, або як його там, застосовується у військових училищах на заняттях з газового захисту. Це коли кидають скляну капсулу під ноги, а тобі потрібно за частки секунди протигаз надіти.

Віктор був цілком вдоволений. Підвівся, потер руки.

– Товаришу майоре, дозвольте іти? – жартівливо мовив він.

– Та ти вже і так незрозуміло кому підлягаєш, линяй куди хочеш! – махнув рукою Крисько. – І не треба мене, мента старого, своїм «товаришу майоре» діставати. Що я, не чую: «Щур у себе», «Щур у вартівні»?

Майор, ляснувши Віктора по плечу, вийшов. Через хвилину з кабінету вийшли і Віктор зі стажистом. Спустилися вниз, сіли в «мазду».

– Гаразд, – повертаючи ключ запалювання, сказав Віктор. – Поїдемо, візьмемо пивка та разом подумаємо, як нам рухатись у цій справі. Добре, що ми в цивільному!

– Товаришу лейтенант, а як щодо квартобліку?… – обережно мовив Занозін. – Я одружуватися збираюся.

– Це до майора!

Машина легко рушила з місця.

– Я вже був з цим питанням у майора.

– Іди ще, – твердо порадив Віктор. – Не бійся! У міліції треба бути занудливим. А як дістанеш його – він тоді все прискорить, аби більше тебе не бачити!

Увечері Віктор подзвонив Георгію й повідомив його про всі новини.

– Я не думав, що з даішної лінії можна щось корисне витягнути, – задумливо мовив той.

– Якби знайти, хто цього сержанта з поста смикав, – сказав Віктор. – Принаймні можна було б перевірити, з якого боку ниточка тягнеться…

– Ну, якщо ніхто не пам’ятає, може, і не смикав його ніхто? До дівки, може, на годинку під’їхав, потім підкинув собі цю смердючу суміш і поїхав грати в карти… Знаєш, можна ж і по-іншому перевірити: викликали його чи ні…

– Як?

– У них же рації на фіксованій даішній хвилі. Це все пишеться день у день. Усе, що в ефірі.

– Де пишеться? – здивувався Віктор.

– Є один заклад недалеко від метро «Арсенал». Щоправда, туди з вулиці не зайдеш… Я дізнаюся, чи можна там понишпорити, потім подзвоню.