Текст книги "Пригоди капітана Врунгеля"

Автор книги: Андрей Некрасов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ XIX,

в кінці якого несподівано появляється Лом і співає про себе

От власне, і все, про що я дізнався з газет. Але, знаєте, і цього досить, щоб засмутитись. І так не солодко. Чи це жарт! Судно втратив, а тут ще товариш і помічник потрапив у таку історію. Якби була яхта, плюнув би на Кусакі й пішов би виручати Лома. А тепер жди, поки прийдемо в порт призначення. І звідти треба якось вибиратись, і в касі в нас із Фуксом не густо, й пароплав іде повільно.

Я – до капітана.

– Чи не можна, – кажу, – прибавити ходу?

– Радий би, – відповідає той, – та в мене кочегарів мало, не справляються, ледве пару держать.

Ну, знаєте, я подумав, з Фуксом порадився, відпочив ще деньок, і найнялися кочегарами. Платня, звичайно, невелика, але по-перше, на харчі не витрачатися, а, по-друге, за роботою все-таки не так нудно, та й пароплав швидше піде…

Ну, стали на вахту.

Спецівки там не дають, а в нас тільки й лишилося, що на собі. Ну, роздяглися, з метою економії залишилися в самих трусах. Це, між іншим, і краще: жара там у кочегарці. А от із взуттям погано. Під ногами вугілля, гарячий шлак, роззутися – пече, а взутися – шкода, останні черевики пропадуть.

Але ми, знаєте, не розгубилися: взяли чотири відра, налили води, й так воно чудово вийшло! Стоїш у них, у відрах тих, немов у калошах, а якщо вуглик який і впаде, то тільки «пшик» – і кінець.

Я в кочегарці справлявся легко, мені не вперше, а Фукс, бачу, здає. Набив повну топку, вугілля спеклося корою, він його колупає лопатою.

– Ех, – кажу, – хіба тут лопатою що зробиш? Тут підломити треба. Де лом?

І от, повірите, чую – за спиною хтось глухо так:

– Єсть Лом до ваших послуг!

Обернувся, дивлюсь – з купи вугілля вилазить мій старший помічник Лом: охлялий, чорний, неголений, але все-таки Лом власною персоною. Я, знаєте, так і сів з несподіванки!..

Ну, розуміється, поцілувались, Фукс навіть сльозу зронив. Дочистили втрьох топки, посідали, й Лом розповів про свої лихі пригоди.

В газеті про нього все вірно писали, крім нальоту і злого наміру. Який там наліт – просто вітром занесло. Отак-то. Ну, а коли коливання грунту припинились, він спустився до міста. Йде, боїться, озирається, і куди не глянь – поліцейський, куди не обернися – шпик…

Може, знаєте, якби він зберіг спокій, вдалося б прослизнути непомітне, але тут стільки нервових зворушень, ну й здрейфив хлопець, почав прискорювати ходу й сам не помітив, як пустився бігом.

Біжить, озирається. А за ним мчать шпики, жандарми, поліцейські, хлопчаки, собаки, рикші, автомобілі… Крик, галас, тупіт…

Ну, й куди тут податися? Він, знаєте, вниз, до моря. Забрався у вугільну гавань, зарився у вугілля і сидить. А тут якраз цей пароплав став під вантаження. Вантажать там по канатній дорозі: черпають просто ковшем, скільки захоплять, а над пароплавом ківш перекидається.

От, знаєте, й захопило Лома. Тільки він опам'ятався, хотів вискочити з ковша, думав, бачите, знову його ловлять, а ківш уже поїхав, потім перекинувся, а Лом навіть ахнути не встиг і – геп у бункер!

Помацав руки, ноги – все ціле; піти нікуди, дихати є чим… Ну й вирішив скористатися вимушеною бездіяльністю – виспатись гарненько.

Закопався в вугілля і заснув. Так і спав, поки не почув моєї команди.

Загалом усе вийшло якнайкраще. Екіпаж «Біди» знову з'єднався, і ми стали укладати плани повернення. Тут і вахта підійшла до кінця, і ось я розміркував: ми з Фуксом потрапили на пароплав законним шляхом, як потерпілі, а Лом – по-перше, заєць, а, по-друге, наче злочинець-втікач. Хто його знає, цього капітана? Поки по-хорошому – й він хороший, а дізнається про цю історію, видасть Лома представникам влади, а потім виручай його. Одне слово, я порадив:

– Сидіть, – кажу, – тут. Ви тепер звикли. Поїсти ми вам принесемо, а вахту разом будемо стояти. Воно й нам легше – все-таки тридцять три проценти економії сил. Та так і безпечніше буде.

Ну, Лом погодився без суперечок.

– Тільки, – каже, – скучнувато буде. Там темно, а я тепер виспався Не знаю чим зайнятися.

– Ну, – відказую я, – це можна придумати. Вірші в темряві хороше складати, або ось спробуйте до мільйона лічити – це дуже допомагає від безсоння…

– А можна співати, Христофоре Боніфатійовичу? – питає він.

– Та як вам сказати? – відповідаю. – Взагалі я не рекомендував би, але якщо подобається – співайте, тільки про себе.

Так. Ну, достояли вахту. Змінилися. Лом назад у бункер поліз, ми з Фуксом – на палубу. Коли раптом, дивлюся, вилітають кочегари як ошпарені.

Я питаю:

– Що трапилось?

– Та там, – відповідають вони, – в бункері якась нечисть завелася. Виє, – наче сирена, а що виє – незрозуміло.

Ну, я догадався одразу.

– Постійте, – кажу, – я спущуся, виясню, в чому там річ.

Спускаюсь, чую – дійсно, звуки жахливі: мелодія якась невиразна, й слова не дуже складні, але голос, голос… Не знаю, як вам і пояснити. Я раз на Цейлоні чув, як слони трублять, о, то були райські співи.

Так. Прислухавсь я і зрозумів, що це Лом співає. Ну, поліз у бункер, хотів вичитати йому за необережність, і поки ліз, догадався, що сам винуватий: знову, знаєте, неточно дав розпорядження. Завжди в мене з Ломом на цьому грунті непорозуміння.

Лізу й чую:

 
Корвет мій «Біда»
Десь під хвилями зник.
На ньому я старший
Був помічник.
Потрапив тепер я
На барку чужу,
Як злодій який,
На вугіллі сиджу.
 

Й нічого, знаєте, не скажеш: дійсно про себе співає, все вірно… От тільки щодо корвета, то він, звичайно, трохи перебільшив. Який там корвет!.. А втім, це свого роду прикраса мови. В пісні це допускається. В рапорті, в рейсовому донесенні, у вантажному акті, звичайно, така неточність недоречна, а в пісні – чому ж ні? Хоч дредноутом назви, тільки солідніше звучатиме.

Я все ж таки Лома спинив.

– Ви, – кажу, – не так мене зрозуміли, дорогий. Ви краще про нас співайте, тільки щоб ніхто не чув. А то як би неприємностей не виникло.

Ну, замовк він, погодився.

– Вірно, – каже, – ви дозволили, а я не подумав. Не стану я більше співати, я вже краще лічитиму…

Виліз я, заспокоїв кочегарів. Роз'яснив, що мовляв, це в топці вогонь гудів. Це й механік підтвердив.

– Буває, – каже, – таке явище.

РОЗДІЛ XX,

в якому Лом і Фукс проявляють необачність у купівлі, а Врунгель практично перевіряє закони алгебри

І от, нарешті прибули ми в Канаду. Ми з Фуксом зійшли, розпрощалися з капітаном, а вночі й Лома контрабандним порядком переправили на берег. Сіли в тихій таверні, обговорили становище й міркуємо, як далі добиратися. Маршрут нас не турбував. Вирішили так: з Канади до Аляски, з Аляски через Берінгову протоку на Чукотку, а там ми вдома, там уже як-небудь…

У цій частині план затвердили.

А от засоби пересування примусили замислитись. Тут зима, знаєте, ріки стали, сніг кругом, залізниць немає, на автомобілі не проїдеш. Пароплавом – це треба ждати до весни…

Ми порадились і вирішили купити нарти, ну й там що попадеться – оленя чи собак. Розійшлися промишляти хто куди…

Я по нарти пішов, Лом вирядився шукати оленя, а Фукс взявся собак добути.

Нарти мені попались міцні, красиві, зручні. Лом дещо менших успіхів досяг. Привів плямистого оленя середньої вгодованості. Тут його спеціалісти обдивилися, оглянули й дали характеристику: по рогах, мовляв, олень першого класу, а по ногах – нижче середнього: копита вузькі.

Ну, ми вирішили попробувати. Запрягли. Не везе олень. По снігу ще сяк-так, а на річку, на кригу вийшли – наш олень кроку ступити не може. Ноги так і роз'їжджаються.

Я бачу – слід би підкувати його, але підків нема.

Й тут, знаєте, пригодилася кормова дошка. Недаремне я її, значить, віз. Відгвинтили ми від неї мідні літери й тими ж шурупами сяк-так оленю до копит пристосували. И помогло, знаєте, непогано. Правда, дрейф у оленя став меншим, а хід все одно не прискорився. Ледача худобина попалася!

Тут Фукс прийшов із своєю покупкою. Привів отакого невеличкого собачку з гострою мордочкою. За атестатом, собачка – призовий вожак, передовий. Ну, ми й вирішили запрягти його за фахом, гайдарем, так би мовити.

Але це легко сказати. З оленем ми впорались одразу: натягли йому замість хомута рятувальний круг (круг теж пригодився, як бачите; в хорошому господарстві все в діло піде). А собака, знаєте, не дається, кусається, шкірить зуби. Піди-но запряжи такого!

Ну, сяк-так все-таки загнуздали. Змайстрували йому дугу, ввели силоміць в голоблі, відпустили…

Ну, доповім я вам, і була ж вистава! Олень б'є копитами, потрясає рогами, собака виє, і тварини, уявіть, досить енергійно задкують.

Я вже хотів так, заднім ходом, і вирушати, але для досвіду вирішив поміняти їх місцями. Хоч і кажуть, що від перестановки доданків результат не змінюється, але це, знаєте, в алгебрі, а тут зовсім інше діло.

Ну, переставили, перепрягли.

І що б ви думали? Припустив наш олень інохіддю, тільки п'яти виблискують.

І собака – за ним. Клацає зубами, підвиває, однак теж тягне, як паровоз.

Ми з Ломом ледве на нарти змогли скочити, а Фукс – той тільки й встиг ухопитися за вірьовку. Майже півмилі так і проїхався, наче штормовий якір.

Ну, доповім я вам, і гонка випала! Лага я з собою не взяв, та й користуватися ним на льоду незручно. Однак, орієнтуючись на берегові предмети, швидкість у нас була неймовірна. Селища мигтять, проносяться, наче в тумані, нарти стрибають по льоду, в ушах свистить.

У оленя пара з ніздрів, копита виблискують і так ото спритно друкують: «Б-І-Д-А», як на «Ундервуді».

Й песик старається, скиглить, підвиває, язика набік висолопив, однак теж не відстає.

Одне слово, не встигли озирнутися – кордон Аляски. Тут шерифи з гвинтівками, з прапорами…

Я, знаєте, вирішив пригальмувати: незручно пересікати кордон без виконання формальностей. Кричу:

– Малий хід, стоп!

Куди там! Олень мій не дивиться, не слухає, мчить, Немов заводний.

Тут один шериф змахнув хустинкою, інші дали залп… Я думав – кінець, однак бачу – все благополучно. Помчали далі. Й хвилин так через п'ять обганяємо упряжку, потім ще дві упряжки, потім я вже й лічити перестав – стільки обігнали. Ті поспішають, а я радий би тихіше їхати, та не можу вдержати свою пару… Й ось відкривається форт Юкон за поворотом. Там народ стовпився на льоду. Махають, кричать, стріляють у повітря. Стільки народу зібралося, що не витримав лід, проламався.

Натовп розступився до берегів, а в нас прямо по носу величезна ополонка, й ми з небезпечною швидкістю наближаємось прямо до неї. Я бачу – справа погана. Ну й вирішив: накренив нарти набік, голоблі зламалися, я – бебех у сніг з усім екіпажем, а олень мій з розгону прямо у воду, з собакою, з усім.

Могли б і втопитися, та рятувальний круг не дав. Дивлюся – плавають, пирхають, відсапуються…

Тут доброзичливці з публіки принесли аркан, зачалили оленя за роги, потягнули… Й уявіть, хвалені роги благородної тварини відділилися без будь-яких зусиль, І з-під них виглянули коротенькі ріжки на манір коров'ячих! Ну, ці, на щастя, міцно трималися. За них витягли всю упряжку на лід. Олень мій стріпнувся, полизав у ніздрях, та як замукає жалібно, немов корова.

Я придивився, бачу – корова і є, тільки без хвоста. Обдурили Лома в Канаді. Й зрозуміло, чому наш олень танцював без підків, як корова на льоду. А от звідки в нього невластива цій тварині жвавість взялася, я не одразу зрозумів.

Однак, спеціалісти-собачники й це мені роз'яснили. Фукс теж, виявляється, сплохував: йому замість собаки молоде вовченя підсунули.

І ось зверніть увагу, як цікаво: вовченя само по собі, як собака, нічого не варте – погань, а не собака; корова сама по собі не олень, а разом як славно вийшло. Ось тут закон алгебри якраз підійшов: мінус на мінус дає плюс, як кажуть. Отак-то.

Ну, коли трохи вщухли пристрасті, з'ясувалася і причина такої урочистої зустрічі. В них там у цей день були зимові гонки, й ми не думали, не гадали, а сталося так, що перше місце зайняли.

РОЗДІЛ XXI,

в якому адмірал Кусакі сам допомагав Врунгелю виплутатися з дуже скрутного становища

Днів зо три ми гостювали в Юконі, самі відпочили, дали тваринам відпочити. Нам, як гостям, дали повну свободу, тільки взяли підписку, що ми нікуди з дому виходити не будемо, й для певності двох детективів поставили біля ганку.

Ну, а потім запрягли ми свої нарти й вирушили в дорогу. Юкон пролетіли стрілою, вибрались у Берінгову протоку й взяли курс прямо на Чукотку. До острова Лаврентія добре проїхали, а тут вийшла затримка. Піднявся шторм, зламало лід, і ми перед тріщиною застряли, як на мілині.

Розкинули льодовий табір під торосом. Ждемо, коли лід зійдеться. Так би воно нічого, поспішати нам особливо нікуди, й з харчуванням благополучно: в дорозі ми запаслися пеміканом, рибою, мороженими рябчиками. Ну, знову ж, і від корови молочко. Словом, з голоду не загинули б, а от з холодом сутужно прийшлося. Сидимо, притулилися один до одного, тремтимо. Особливо Фукс страждав: борода в нього обмерзла, вся в бурульках, ниє хлопець, нарікає. Лом теж тримається з останніх сил… Так…

Ну, я бачу, треба щось робити. Сиджу, думаю про різні способи опалення. Дрова, вугілля, гас – все це нам не підходить… Ну, пригадав: якось я був у цирку, там один гіпнотизер пильним поглядом воду кип'ятив.

От би, думаю, мені так! Воля в мене могутня, залізна воля. Чому б не спробувати? Втупився очима в крижину – не кипить, не тане навіть… Ну, я зрозумів, що все це дурниці, обман, просто цирковий номер. Вправність рук, або, простіше кажучи, фокус… І тільки це слово згадав, блискуча ідея зародилась у звивинах мого мозку.

Я схопив сокиру, вибрав підхожу брилу льоду, розмітив, обробив відповідним способом і повертаюся до нашого табору.

– Ану, товариші, допоможить мені встановити фокус.

Лом підвівся, бурчить:

– Дивуюсь я вам, Христофоре Боніфатійовичу: тут саме на бурульку перетворитися, а ви ще фокусами розважаєтесь.

Фукс теж нарікає:

– Фокуси-покуси! В Червоному морі я в самих трусиках купався, і то було жарко, а тут три пари надяг і все одно ніяк не зігріюсь. Оце фокус так фокус!

Ну, я гримнув на них:

– Одставити недоречні розмови! Слухати команду! Підняти цю крижину! Так тримати! П'ять градусів уліво! Ще лівіше…

И от, знаєте, підняли творіння моїх рук, величезну крижану лінзу, навели пучок проміння на лід, дивимось – так і буравить, як у редьку, тільки пара свистить. Навели на чайник – миттю закипів, навіть кришка злетіла. Ось яким способом і холод подолали. Живемо. Звикати почали, обжилися так, що й їхати не хотілося. Вовка пеміканом годуємо, корову сіном. Самі теж ситі, не голодуємо. А тут і крига зійшлася.

Запрягли ми своїх рисаків востаннє і помчали прямим курсом на Петропавловськ.

Прибули, висадились. Відрекомендувались місцевій владі. Ну, повинен сказати, прийняли нас чудово. Тут, знаєте, за нашим походом стежили з газет, останнім часом непокоїлись, і, коли я розказав, хто ми, нас, як рідних, приголубили: годують, доглядають, в гості водять. Корову ми розкували, здали в колгосп по акту, вовченя дітям у школу подарували для живого куточка… Та що там розказувати… Вік би сам гостював, та й то мало.

Але тут, знаєте, весна підійшла, зламало кригу, й ми затужили за морем. Як ранок – на берег. Коли на полювання – моржів постріляти, а то й просто так – подивитися на океан.

І ось одного разу виходимо всі троє, прогулюємось. Фукс на сопку поліз. Коли раптом чую – кричить страшним голосом:

– Христофоре Боніфатійовичу, «Біда»!

Я думав – щось трапилось: може, там каменем ногу придавило або ведмедя зустрів – мало там що! Кинувся на допомогу, Лом теж поліз. Фукс усе кричить:

– «Біда», «Біда»!

Піднялися ми до нього й, уявіть, дійсно бачимо – йде «Біда» під усіма парусами.

Ну, кинулись у місто. А там уже готуються до зустрічі… Ми на пристань. Нас пропустили, нічого. Однак дивляться вже трохи недовірливо.

Я нічого не розумію. Як же так, чорт візьми! Адже на моїх очах «Біда» пішла на дно. Та що очі, очі й обманути можуть. Але ж є відповідний запис у вахтовому журналі. А це ж, як-не-як, документ, папір. І Фукс свідок, а виходить так, наче я дезертирував, чи що, з судна в хвилину небезпеки. «Ну, – думаю, – підійдуть ближче, розберемось».

А підійшла яхта – й зовсім стало незрозуміло. Дивлюсь – за рулем стоїть Лом, тут же поряд – Фукс, шкотовим. А біля щогли – я командую підходом.

«Та такого, – думаю, – не може бути! Може, це не я?» Придивився: ні, я. Тоді на березі не я? Помацав живіт: ні, й на березі наче я. «Що ж це, – думаю, – роздвоєння особи, чи що? Та ні, дурниці все це, просто сов мені приснився…»

– Лом, – кажу, – ану вщипніть мене.

А Лом теж сам не свій.

Однак, знаєте, вщипнув, постарався так, що я не стримався, скрикнув навіть…

Тут присутні звернули увагу на мене, на Лома, на Фукса. Обступили нас.

– Ну, – кажуть, – капітане, може, ви поясните нам таке становище?

А «Біда» тимчасом підходить за всіма правилами. Ось, знаєте, кранці виклали. Дали викидку, пристають. І ось цей двійник мій розкланюється, бере під козирок.

– Дозвольте, – каже, – відрекомендуватись: капітан далекого плавання Врунгель з командою. Закінчуючи кругосвітний спортивний похід, прибув у порт Петропавловськ-Камчатський…

Публіка на пристані кричить «ура», а я, знаєте, так нічого й не можу второпати.

Треба вам сказати, що я ні в яке чортовиння не вірю, але тут довелося замислитись. Аякже, розумієте? Стоїть переді мною живий привид і розмовляє самим нахабним чином.

А головне, я в безглуздому становищі. Неначе якийсь містифікатор або самозванець… «Ну, гаразд, – думаю, – подивимось, що далі буде».

І от, знаєте, сходять вони на берег. Я намагаюсь вияснити становище, пробираюсь до них, але мене відтирають, і чую, тому Врунгелю розказують, що тут є вже один Врунгель із командою.

Він зупинився, роздивився кругом і раптом заявляє:

– Дурниці! Не може бути ніякого Врунгеля: я його сам потопив у Тихому океані.

Я як почув, так одразу все й збагнув. Бачу, розумієте, давній приятель, мрійник адмірал, пан Хамура Кусакі під мене підробляється.

Ну, пробився я із своєю командою, підходжу впритул до нього:

– Здрастуйте, – кажу, – адмірале! Як доїхали?

Він розгубився, мовчить. А тут і Лом підступив, та як розмахнеться – й Лома номер два одним богатирським ударом повалив на землю. Той упав, і дивимось – у нього замість ніг ходулі стирчать із штанів.

Тут Фукс осмілів, підлетів до Фукса номер два, вчепився йому в бороду й відірвав одразу.

Лому з Фуксом добре: в першого зріст, у другого борода, а в мене ніяких характерних ознак… «Чим же, – думаю, – мені свого двійника дошкулити?»

І от, поки думав, він сам придумав краще за мене. Бачить, діло кепське, дістав кортик, ухопив двома руками – раз-раз! – і розпоров живіт навхрест… Харакірі, чисто самурайський атракціон… Я навіть зажмурився. Не можу я, юначе, на такі речі холоднокровно дивитися. Так з заплющеними очима й стою, жду.

Раптом чую – народ на березі тихенько посміюється, потім голосніше, а там і регіт розлігся. Тоді я розплющив очі – і знову нічого не розумію: тепло, сонце світить, і небо чисте, а звідкись наче сніг іде.

Ну, придивився, бачу – двійник мій помітно схуд, однак живий, а на животі в нього зіяє величезна рана, і з неї пух летить по всьому березі…

Тут, знаєте, кортик у нього відібрали, взяли під білі ручки досить ввічливо й повели… І команду його повели. А ми не встигли опам'ятатися, дивимося – качають нас.

Ну, покачали, заспокоїлись, вияснили відносини, потім пішли яхту оглядати.

Я бачу – не моя яхта, проте дуже схожа. Не обійшов би я на своїй весь світ – сам міг би переплутати. Отак-то. Ну, заприбуткували цю посудину, як належить, а другого дня і пароплав прийшов.

Розпрощались ми. Потім я з Фуксом поїхав і ось, бачите, досі живий, здоровий, і молодий душею. Фукс виправився, вступив на кінофабрику злодіїв грати: в нього зовнішність для цього підхожа. А Лом там залишився, командувати цією яхтою.

Невдовзі я від нього листа одержав. Писав він, що нічого, справляється, і яхта непогано ходить. Звичайно, ця «Біда» не «Біда». Ну, та це не біда, все-таки плаває… Авжеж.

Ось так-то, юначе. А ви кажете, що я не плавав. Я, батечку мій, плавав, та ще як плавав! От, знаєте, старий став, пам'ять слабне, а то б я вам розказав, як я плавав.

РОЗДІЛ XXII,

додатковий, без якого деякий читач міг би й обійтися

До пізнього вечора сидів я тоді й слухав, боячись вимовити слово. А коли Врунгель закінчив свою надзвичайну розповідь, я спитав шанобливо й скромно:

– А що, Христофоре Боніфатійовичу, якби записати цю історію? Так би мовити, на науку нащадкам і взагалі…

– Ну що ж, – відповів він подумавши, – запишіть, коли хочете. Мені таїти нічого, правди не приховаєш. Пишіть, голубчику, а як закінчите, я прогляну, виправлю, коли щось не так…

Тієї ж ночі я сів за роботу, й незабаром товстий том, начисто переписаний крупним почерком, лежав у Врунгеля на столі.

Христофор Боніфатійович уважно переглянув мої записи, подекуди зробив незначні, але дуже цінні, поправки, а через два дні, повертаючи мені рукопис, сказав з деякою прикрістю:

– Записали ви все правильно, слово в слово… От тільки з вами я по-дружньому розмовляв, як моряк з моряком, а інший попадеться безтолковий читач і, може трапитись, не так зрозуміє. В мене у самого замолоду кумедний був випадок: я ще тільки-тільки на море прийшов, юнгою плавав. І от стояли ми якось на якорі… Штурман був у нас – серйозна така людина, не дай бог. І от зібрався він на берег. Скочив у шлюпку й кричить мені:

– Ей, малий, трави кішку, та швидше.

Я почув і ушам не вірю: в нас на судні кіт був сибірський. Пухнастий, мордатий, і хвіст, як у лисиці. Такий ласкавий та розумний, тільки що не розмовляє. І раптом його травити! За що? Та й чим травити, знову-таки? Я в такому дусі й спитав штурмана… Ну й відшмагали мене тоді – як кажуть, ліньків покуштував. Отак-то. От я й боюся: стануть люди читати, наплутають у термінології, і тут така може вийти двозначність, що я перед читачем з'явлюся в небажаному вигляді. Так що ви вже, голубе, потрудіться: всі морські слова в окремий списочок, у порядку алфавіту, підберіть і мені принесіть. А я на дозвіллі займусь, обдумаю це діло й дам вам свої пояснення.

Я слухняно виконав цю вказівку й незабаром відніс Врунгелю невеликий список, слів на шістдесят. Він переглянув, обіцяв до ранку написати пояснення, потім попросив тиждень строку, потім заявив, що раніше ніж за місяць не впорається, а коли через рік я якось нагадав про цей злополучний словничок, Христофор Боніфатійович розсердився не на жарт, обізвав мене хлопчиськом і дав зрозуміти, що справа ця серйозна й поспішати з нею не слід.

Так і вийшла книжка без словничка. І нічого, читали люди й, загалом, здається, правильно все розуміли.

Але ось недавно, коли готувалось нове видання «Пригод капітана Врунгеля», Христофор Боніфатійович викликав мене й урочисто передав свою останню наукову працю.

Ми старанно вивчили цю цікаву роботу й, оцінивши її по заслузі, вирішили надрукувати повністю.