Текст книги "Пригоди капітана Врунгеля"

Автор книги: Андрей Некрасов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Розмахнувся, вдарив. Коли раптом усі ці купини підскочили й давай стрибати…

Це, виявляється, не купини були, а стадо кенгуру. Видно, злякалися – і врозтіч. А м'яч мій одній кенгурисі з усього розмаху в сумку. Вона заверещала та як припустить… І хвостом і ногами працює. Передніми лапами тримається за сумку й повз мене стриб, стриб…

Ну що тут робити? Я кинув палиці – й за нею. Не можна ж м'яч загубити.

Й така вийшла скачка з перешкодами, що досі згадувати весело.

Сучки під ногами хрустять, каміння розлітається… Я втомився, але не здаюсь, не випускаю її з поля зору. Вона присяде відпочити, і я присяду; вона в путь, і я в путь…

І от тварина, знаєте, розгубилася, збилася з курсу від страху. Їй би в хащу, в кущі, а вона на чисте місце, на шосе, прямо до Сіднея.

Ось уже й місто видно, зараз вулиці почнуться. Народ на нас дивиться, кричить, поліцейський на мотоциклі женеться, засвистів… Тут, видно, злякавшись, тварина робить отаку фігуру в повітрі, на зразок мертвої петлі. М'яч мій вискакує з сумки, я кидаюсь за ним, нахиляюсь і в ту ж мить одержую відчутний поштовх трохи нижче спини. Ну, доповім я вам, і відчуття! Просто, як кажуть, «ні встати, ні сісти».

Але я все-таки встав, обтрусився. Тут народ кругом: співчувають, пропонують допомогу, а мені не допомога, палиця потрібна: м'яч тут, і ямка вже недалеко, а бити нічим. Ну, й змилостився один джентльмен, дав свою тростинку. На вісімдесят третьому ударі я закінчив гру.

Капітан порту просто розахався.

– Разючий, – каже, – результат! Ви подумайте: така важка ділянка, й невже всього вісімдесят чотири удари?

– Так точно, – відповідаю я, – вісімдесят три, не більше не менше…

А про кенгуру я промовчав. В посібнику про кенгуру нічого не сказано, в правилах гри теж. І виходить, що коли тварина ненавмисне подала допомогу, то це вже, знаєте, її справа.

РОЗДІЛ XVI

Про дикунів

Поговорили ми з капітаном порту про місцеві новини, про визначні місця. Він мене в музей запросив. Пішли.

Там справді є на що подивитися: модель качкодзьоба натурального розміру, собака динго, портрет капітана Кука…

Але тільки я зосереджу увагу на якій-небудь деталі, мій супутник тягне мене за рукав і далі веде.

– Ходімо, – каже, – я вам найголовніше покажу: живий експонат, вождь дикунів у повному озброєнні, особливо цікаво…

Ну, входимо в зал. Там зроблений такий загінчик, немов у зоопарку, й розгулює здоровенний папуас з дивовижною зачіскою на голові… Побачив нас, вигукнув войовничо, змахнув дрючком над головою… Я було подався назад. А потім пригадав тих артистів, у Гонолулу й, по правді кажучи, согрішив. «І цей, – думаю, – теж, напевно, артист». Ну й вирішив розпитати потихеньку, без свідків, як це він до такого життя дійшов.

Розпрощався чемненько з капітаном.

– Дякую, – кажу, – за компанію, дуже тут інтересно. Проте вас я не смію затримувати, а сам, з вашого дозволу, ще подивлюся…

І залишились ми з папуасом на самоті. Розговорилися.

– А ви, – питаю, – признайтеся, справжній папуас чи так?

– Ну, що ви, – відповідає той, – справжнісінький папуас, син вождя, вчився в Оксфорді, в Англії. Закінчив університет з золотою медаллю, захистив дисертацію, одержав звання доктора прав, повернувся на батьківщину… А тут роботи за фахом нема… Жити нема з чого, от і найнявся сюди.

– Он як! І добре заробляєте?

– Та ні, – відповідає він, – невистачає. Вночі ще за сумісництвом міський сад стережу. Там краще платять і робота легша. Там тихо. Ось тільки вчора якісь дикуни напали, одібрали бумеранги. Сьогодні не знав, з чим і на службу йти. Добре, що догадався: в мене із студентських років набір палиць для гольфа лишився, з ними й пішов. І нічого, не помічає публіка…

Так. Ну, розпрощалися. Тут би можна й покинути Австралію, але в мене лишився обов'язок честі, так би мовити: повернути зброю вождю папуасів і подивитися, що з моїм адміралом.

І от, знаєте, зібрались ми по-похідному, яхту здали під нагляд портових властей, а самі вирушили всі троє.

Йдемо в глиб країни по слідах недавніх подій, читаємо книгу природи: ось тут я за кенгуру гнався, ось тут ручай, тут бумеранг лежав, тут сам Кусакі… Однак нема ні того, ні іншого. А ось я останні палиці кинув. Але й тут, знаєте, пусто. Як корова язиком злизала.

Ну, поблукали, обшукали все навкруги. Такий самий результат. Тільки з дороги збилися. В морі я добре орієнтуюсь, а на суші, буває, і заблуджусь. А тут навкруги пустеля – орієнтирів нема. До того ж спека й голод… Фукс з Ломом нарікають потихеньку, а я кріплюся: становище зобов'язує, як не кажіть. Тижнів три так блукали. Змучились, схудли. Й самі не раді, що пішли, та тепер уже нічого не вдієш… І от, знаєте, одного разу розбили ми бівуак, прилягли відпочити, а духота, як у бані Ну й розморило, заснули всі.

Не знаю, скільки вже я проспав, але тільки чую крізь сон: шум, метушня, войовничі вигуки. Прокинувся, продер очі, дивлюся – Фукс тут, під кущем, спить міцним сном, як немовля, а Лома нема. Глянув навкруги – ніде нема. Ну, тоді беру бінокль, оглядаю горизонт і бачу – мій старший помічник Лом сидить біля вогнища, а кругом, розумієте, дикуни й, беручи до уваги їх поведінку, їдять мого старшого помічника…

Що робити? Я тоді складаю долоні рупором і на все горло кричу:

– Одставити їсти мого старшого помічника! Крикнув і жду…

І от, чи повірите, юначе, чую, немов луна, долинає відповідь:

– Єсть одставити їсти вашого старшого помічника!

І дійсно, дивлюся – одставили. Закидали вогонь, піднялися і всі разом попрямували до нас.

Ну, зустрілися, поговорили, вияснили непорозуміння. Виявилось, папуаси з північного берега. У них тут і селище було недалечко, й море тут же, а Лома вони й не збиралися їсти. Навпаки, почастувати нас хотіли, а Лом їх умовив далі від бівуаку вогонь розкласти: боявся потривожити наш сон. Так-то.

Ну, підкріпились ми. Вони питають:

– Куди, звідки, з якою метою?

Я пояснив, що ходимо по країні й скуповуємо місцеву зброю старовинних зразків для колекції.

– А, – кажуть, – якраз вчасно потрапили. Взагалі-то у нас цього добра не буває. Це хазяйство ми давно в Америку вивезли, а самі на гвинтівки перейшли. Але зараз випадково є невелика партія бумерангів…

Ну, й пішли ми в село. Принесли вони ті бумеранги. Я як глянув, так одразу й впізнав свою спортивну зброю.

– Звідки це у вас? – питаю.

– А це, – кажуть вони, – один сторонній негр приніс. Він тепер став військовим радником нашого вождя. Але тільки його зараз нема, й вождя нема – вони в сусіднє село пішли, обговорюють там план походу.

Ну, я зрозумів, що мій войовничий адмірал тут окопався, і бачу – треба забиратися, поки не пізно.

– Скажіть, – питаю, – а де у вас найближча дорога в Сідней або в Мельбурн, або взагалі куди-небудь?

– А це, – відповідають вони, – тільки морем. По суші й далеко й важко, заблудитесь. Якщо хочете, можете тут пірогу зафрахтувати. Вітри тепер хороші, за два дні доберетесь.

Я вибрав посудину. Й дивовижна, доповім я вам, посудина виявилась. Парус наче ворок, щогла – як рогатина, а збоку, за бортом – щось схоже на лавочку. Якщо свіжий вітер, то не в човні треба сидіти, а на цій лавочці якраз. Мені, признатися, на такому судні ніколи не доводилось плавати, хоч я в парусній справі не новак. Але тут робити нічого, як-небудь, думаю, впораюся.

Навантажив бумеранги, взяв припаси на дорогу, розмістив екіпаж. Я біля керма, Лом з Фуксом за бортом, замість баласту. Підняли паруси й пішли.

Тільки відійшли, дивлюся – за нами в погоню цілий флот. Попереду велика пірога, а на передньому плані мій мандрівний рицар: сам адмірал Кусакі в формі папуаського вождя.

Я бачу – доженуть. А здаватися, знаєте, не цікаво. Якби самі папуаси, з ними б я порозумівся – все-таки австралійці, народ культурний, а цей… хто його знає. Попадешся отак, живцем зжере… Одне слово, бачу, як не крутись, а треба приймати бій.

Ну, зважив обстановку й вирішив так: вступати в бій, проливати кров – навіщо це? Дай-но краще я їх викупаю. Таким воякам перше діло – голову освіжити. А тут вітер боковий, міцний, команда в них уся за бортом, на лавочках. Так що обстановка найсприятливіша. Ну, і якщо зробити такий, знаєте, довгий штир та швидко розвернутися…

Одне слово, за дві хвилини переобладнав судно, зробив поворот і повним ходом пішов на зближення. Йдемо на контркурсах. Ближче, ближче. Я трошки вліво беру руля, і, знаєте, як мітлою змів баласт з флагманської піроги, з другої, з третьої… Дивлюся – не море кругом, а суп із фрикадельками. Пливуть папуаси, борсаються, сміються, – так розкупалися, що й вилазити не хочуть.

Один Кусакі невдоволений: видерся на пірогу, кричить, сердиться, фиркає… А я, знаєте, просемафорив йому: «Щасливого плавання», розвернувся і пішов назад до Сіднея.

А там, у Сіднеї, повернув бумеранги власнику, попрощався з партнером по гольфу, підняв прапора.

Ну, звичайно, народ проводжав, принесли фрукти, тістечка на дорогу. Я подякував, віддав швартови, підняв паруси й пішов.

РОЗДІЛ XVII,

в якому Лом знову покидає судно

Цього разу невдало все вийшло. Тільки минули береги Нової Гвінеї, нас наздогнав тайфун дивовижної сили «Біда», як чайка, металась по хвилях. Пірне, вискочить знову пірне. Гори води падають на палубу. Снасті стогнуть. Ну, що ви хочете – тайфун!

Раптом яхта, як дзига, закрутилася на місці, а через секунду вітер зовсім стих. Лом і Фукс, не знаючи підступності тайфуну, полегшено зітхнули. Ну, а я зрозумів, у чому справа, й, признатися, дуже занепокоївся. Потрапили в самий центр урагану. Тут, знаєте, добра не жди.

Ну й почалося. Після короткочасного затишшя вітер знову засвистів, як тисяча чортів, паруси лопнули з жахливим тріском, щогла зігнулась, як вудочка, переламалася пополам, і весь рангоут разом з такелажем полетів за борт. Загалом, потріпало нас добре.

А коли розлютований океан трохи заспокоївся, я вийшов на палубу й роздивився. Зруйнування були величезні й непоправні. Запасні паруси й кінці, правда, зберігались у нас в трюмі, але на самих парусах без щогл, самі розумієте, не підеш. І тут, далеко від великих океанських доріг, нас ждала страшна доля: ми роками могли мотатися серед океану. А це, знаєте, перспектива не з приємних.

Загроза повільної смерті нависла над нами і, як завжди в таких випадках, я пригадав своє довге життя, своє миле дитинство.

Й от, уявіть собі, спогади ці дали мені ключ до порятунку.

Ще бувши хлопчиком, я любив клеїти й запускати повітряних зміїв. Ну й, згадавши про це чудесне заняття, я піднісся духом. Змій! Паперовий змій – ось порятунок!

Кошики від прощальних підношень пішли на каркас. Ну, а потім ми зварили клейстер, зібрали все паперове, що було на судні, – газети, книжки, всіляку комерційну кореспонденцію – і взялися клеїти. Й скажу вам без похвальби, змій вийшов на славу. Вже хто-хто, а я в цьому ділі спеціаліст. Ну, а коли це спорудження висохло, ми вибрали довгий канат, виждали вітерець, запустили… І нічого, знаєте, чудово потягло, пішла наша яхта й знову почала слухатися стерна.

Я розгорнув карту, вибираю місце, куди зайти для ремонту. Раптом чую дивні якісь звуки. Потріскує щось на палубі. Стривожений, піднімаюсь і бачу страшну картину: кінець, на якому тримався наш змій, зачепився за брашпіль, до моменту мого приходу перетерся і, як кажуть, на волосині тримається.

– Аврал! Всі наверх! – скомандував я.

Лом і Фукс вискочили на палубу. Стоять, ждуть моїх розпоряджень.

Але розпорядитися було нелегко. Тут, самі розумієте, треба б було накласти вузол. Але вітер посилився, канат натягнувся, як струна, а струну, знаєте, не зав'яжеш.

І я вже думав – усе пропало. Але тут богатирська сила Лома знайшла належне застосування. Він, розумієте, береться однією рукою за канат, другою за скобу на палубі, напружує біцепси. На канаті з'являється слабина…

– Так держати, не відпускати ні в якому разі! – скомандував я, а сам став накладати вузол.

Але тут несподівано шквал налетів на нас з корми, змій рвонувся, скоба вискочила з палуби, як морковка з грядки, й Лом злетів під хмари, ледве встигнувши крикнути:

– Єсть так держати!

Приголомшені, ми з Фуксом подивилися вслід. А Лома вже й не видно зовсім. Майнула в хмарах чорна цятка, й наш хоробрий товариш покинув нас серед океану…

Нарешті я опам'ятався, глянув на компас, визначив напрям, оцінив на око погоду. Й, мушу сказати, висновки вийшли неважні: свіжий вітер силою в шість балів із швидкістю двадцяти п'яти миль на годину відносив мого помічника до берегів Країни Ранкового Сонця. Ми ж знову безпомічно моталися по хвилях, позбавлені двигуна й управління.

Я засмутився, пішов з горя спати й, тільки трохи задрімав, чую – Фукс мене будить. Ну, я протер очі, піднімаюсь і, чи повірите, бачу: кораловий острів справа по курсу. Все як належить: пальми, лагуна… Тут, знаєте, якщо пристати, можна й паруски якісь змайструвати. Одне слово, фортуна, як кажуть, нам посміхнулася, та ба, посмішка ця, як виявилось, була фальшивою.

Поміркуйте самі: вітерець гонить нас не поспішаючи, ось ми порівнялися з островом, ось він поряд, рукою подати… Але це тільки так говориться, а спробуй знайти руку на двісті сажнів… Одне слово, ясно: проносить мимо.

Інший на моєму місці розгубився б, але я, знаєте, не з того десятка. Морська практика рекомендує в таких випадках закидати на берег якір на кінці. Рукою, звичайно, не закинеш: тут потрібна гармата або ракета. Ну, зрозуміло, я кидаюсь у каюту, шукаю згадані предмети, перерив, перекопав усе – нема, розумієте, ні ракет, ні гармати: недоглядів, не захопив, коли вирушали. Лізуть під руки здебільшого предмети туалету: галстуки, підтяжки… З них, знаєте, гармати не зробиш.

Але тут знову невеличка екскурсія в минуле підказала мені план подальших дій.

Я, бачите, не можу сказати, що в дитинстві відзначався зразковою поведінкою. Навпаки, із загальновизнаної точки зору, я хоча хуліганом і не був, але пустуном був, не криюсь. І такий інструмент, як рогатка, ніколи не залишав моєї кишені… Отак-то.

Згадав я це діло, й мене немов осяло: гармату, звичайно, з підтяжок не зробиш, а рогатку – чому б ні? Й ось я хапаю шість пар тугих резинових підтяжок і влаштовую на палубі отаку рогатку збільшених розмірів.

Ну, а далі зрозуміле: заряджаю її невеличким якорем, потім ми разом із Фуксом лебідкою натягуємо її якнайтугіше. Я командую:

– Увага!

Потім обрубую кінець, і якір здіймається, несучи з собою тонкий, але міцний канат. І бачу – порядок! Якір узяв.

А через півгодини ми вже були на березі, й наші сокири дзвеніли, порушуючії урочисту тишу незайманого лісу.

Звичайно, важкенько довелось удвох, але справилися. Добре справилися.

Тайфун пошкодив нас неабияк, довелося, знаєте, заново проконопатити борти, просмолити всю яхту, а головне – поставити новий рангоут і такелаж. Довелося попрацювати на славу. Але зате все полагодили. А з щоглою просто чудово в нас уладналося: вибрали невеличку струнку пальмочку, викопали разом з корінням, та так і поставили всю. Зверху закріпили, як належить, вантами, а внизу, в трюмі, замість баласту насипали землі, полили й, знаєте, прийнялася наша щогла.

Ну, потім викроїли паруси, зшили, підняли й пішли.

Керувати судном з таким оснащенням, зрозуміло, трохи незвично, зате є й вигоди: листя над головою шумить, зелень радує око… Потім плоди на пальмі дозріли, й так це приємно, знаєте: стоїш на вахті, спека, мучить спрага, але досить вам трошки піднятись по щоглі, й у руці у вас молодий кокосовий горіх, повний свіжого молока. Просто не яхта, а плавуча плантація…

Йдемо так, поправляємось на фруктовій дієті, держимо курс до місця можливої посадки Лома. День ідемо, два йдемо. Й от на третій день по носу в нас відкрилася земля. В бінокль видно: порт, вхідні знаки, місто на березі… Зайти б, звичайно, непогано, але я, знаєте, утримався, не пішов. Там взагалі-то іноземців не дуже привітно тоді приймали, а в мене, тим більше, особисті рахунки з паном Кусакі. Ну його до біса.

РОЗДІЛ XVIII

Найсумніший, тому що в ньому «Біда» гине, й на цей раз уже без вороття

От я й пішов стороною. Іду. День пройшов – нічого, а вночі опустився туман. Такий туман – нічого не видно, хоч око виколи. З усіх боків сигнали, гудки, сирени виють, дзвонять дзвони… Тривожно, але зате, знаєте, весело. Та тільки не довго тривала ця веселість. Чую, летить на нас бистрохідне судно. Придивився, бачу – міноносець на повному ходу. Я – право на борт. Дивлюсь, і він право на борт. Я вліво, й він вліво…

І от, розумієте, страшенний удар, борти затріщали, вода хлинула на палубу, й «Біда», розсічена пополам, почала повільно занурюватися в безодню.

Ну, бачу, кінець!

– Фукс, – кажу, – беріть рятувальний круг і пливіть прямо на вест. Тут недалеко.

– А ви? – питає Фукс.

– А мені, – кажу, – ніколи. Ось запис треба зробити в журналі, з судном попрощатися, а головне, мені туди не по дорозі…

– І мені, Христофоре Боніфатійовичу, теж не по дорозі. Не тягне мене туди.

– Даремно, Фукс, – відказую, – там усе-таки берег, різні красоти, священна гора Фузіяма…

– Та що красоти! – відмахнувся Фукс. – Там з голоду ноги витягнеш. Роботи не знайдеш, а за старим фахом, по картярській лінії, ми в порівнянні з ними нічого не варті. Облуплять живцем, старцями пустять. Я вже краще з вами.

І так мене зворушила ця вірність, що я відчув приплив сил. «Ех, – думаю, – рано панахиду правити!» Оглянув розміри пошкоджень, дістав сокиру.

– Аврал! – командую. – Всі наверх! Снасті геть, рубати щоглу!

Фукс радий старатися. Таку енергію проявив, що я просто здивувався. Та й то сказати: ламати – не будувати, душа не болить.

Ну, й не встигли ми озирнутись, пальма наша вже за бортом. Фукс зіскочив туди, я йому передав деякі цінності. Кинув рятувальний круг, компас разом з нактоузом, пару весел, анкерок води, з гардероба дещо…

А сам все на палубі, на «Біді». Й от відчуваю, настає остання хвилина: корма здибилась, корпус занурюється, зараз порине…

В мене сльози бризнули з очей… І тут, знаєте, я хапаю сокиру й власною рукою вирубую кормову дошку з літерами…

Ну, а потім у воду й – до Фукса на пальму. Сідаю верхи й спостерігаю, як океан поглинає залишки мого багатостраждального судна.

Й Фукс спостерігає. І бачу – в нього теж сльози на очах.

Я простяг йому руку.

– Нічого, – кажу, – не сумуйте, ми ще з вами поплаваєм. Чи таке ще буває…

Так. Ну, знаєте, подивилися ще на те місце, де хвилі зімкнулись над судном, і почали влаштовуватись. І, уявіть, улаштувалися не без комфорту.

Звичайно, після яхти трохи бракує комфорту, але все ж найнеобхідніше було в нас. Установили компас, сяк-так зробили невеличкий парус із старої тільняшки, рятувальний круг на гілку повісили, а кормову дошку я замість письмового стола пристосував.

Загалом, усе добре, от тільки ногам мокро.

Й ось одного дня бачимо – ззаду, за кормою, димок. Я вже думав – знову той міноносець, але виявилося, що то просто «купець», бродячий пароплав під англійським прапором. Я не хотів просити допомоги: як-небудь, думаю, сам доберусь. Але тут таке вийшло.

Я, коли помітив судно, одразу ж дістав письмове приладдя і став робити відповідний запис у вахтовому журналі. А капітан цього пароплава, з свого боку, помітивши нас, узяв підзорну трубу й, розуміється, виявив не зовсім блискучий стан нашого судна, якщо можна назвати судном таке спорудження.

Але він усе ж вагався, чи йти нам на допомогу, оскільки ми не виявляли ознак паніки й не подавали відповідних сигналів…

Ось тут-то, розумієте, обставини й склалися так, що він несподівано змінив своє рішення.

Я, бачите, якраз у цей час закінчив запис і поставив свій тимчасовий стіл, так би мовити стійма. Й ось літери блиснули. Капітан побачив слово «Біда» й прийняв його за заклик на допомогу або за сигнал біди, чи що. Ну, повернув до нас, а через півгодини нас уже підняли на борт, і ми з капітаном за чаркою рому обговорювали цей забавний випадок…

Так. Пальму я йому подарував, він її в салоні наказав поставити, весла, компас теж віддав, а собі залишив круг і кормовий напис. Все-таки, знаєте, згадка.

Ну, посиділи. Він розповів, що йде в Канаду по ліс, потім про новини поговорили, потім він пішов, а я залишився ще почитати свіжі новини.

Сиджу, перегортаю газети. Ну, що там в газетах! Здебільшого реклами, комікси, вигадки, всяка дезінформація… І раптом – заголовок на всю сторінку:

«НАЛІТ З ПОВІТРЯ… ЗЛОЧИНЕЦЬ УТІК!»

Я зацікавився, зрозуміло. Читаю і бачу – весь цей галас через Лома. Він, виявляється, на своєму змієві знизився біля самої Фузіями. Тут, звичайно, зібрався натовп, змія розірвали на шматки, розібрали на пам'ять.

А змій той був з газет! Ну й взялася за цю справу поліція. Обвинуватили Лома в незаконному провозі забороненої літератури. Я не знаю, чим би це скінчилося, але тут, на щастя, небо заволокло хмарами, пролунали глухі підземні удари… Натовп охопила паніка, й всі розбіглися, нажахані.

На схилі священної гори тільки й залишились мій старший помічник і чини японської поліції.

Стоять, дивляться одне на одного. Земля під ними коливається… Це, розуміється, незвичний стан для поверхні нашої планети, й у багатьох він викликає різні прояви страху. Але Лом – він, знаєте, все життя на борту, звик до качки… Ну й не зумів належно оцінити грізну силу цієї події, пішов не поспішаючи вверх по схилу гори. А тут, розумієте, як то кажуть, «Земля розверзлася», й широка тріщина пролягла між утікачем і погонею. А потім все покрилося сажею і темрявою невідомості»

Поліція загубила сліди Лома й тепер розшукує його. Але марно.