Текст книги "Пригоди капітана Врунгеля"
Автор книги: Андрей Некрасов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)
РОЗДІЛ X,
в якому читач знайомиться з адміралом Кусакі, а екіпаж «Біди» – з муками голоду
Знову сірі хмари, тумани, знову шуби довелось надягти…
Й ось одного разу в морозну погоду ми йдемо не поспішаючи. Раптом як бухне! Вибух не вибух, грім не грім – не розбереш.
Підождали, прислухались – тиша, потім знову: бабах! І знову тиша.
Я зацікавився, замітив напрям і повів «Біду» назустріч загадковому явищу.
Й от бачимо: на горизонті – подоба плавучої гори. Підходимо. Ні, не гора, просто хмара туману. Раптом з середини його здіймається стовп води, фонтаном падає в море, при цьому глухий гуркіт знову розноситься по океану й стрясає «Біду» від кіля до клотика.
Страшнувато стало, але цікавість і прагнення збагатити науку розгадкою незрозумілого явища перемогли в мені почуття обережності. Я став на стерно і ввів судно в туман. Іду, дивлюся – бурульки з бортів починають падати, та й так помітне значне потепління. Сунув руку за борт – вода мало не кипить. А перед носом у тумані вимальовується щось величезне, наче скриня, і раптом ця скриня апчхи!
Ну, тоді я все зрозумів: кашалот, розумієте, зайшов з Тихого океану, застудився серед криги Південного полюса, підхопив грип, лежить тут і чхає. А коли так, то й не дивно, що вода нагрілася: захворювання простудного характеру звичайно супроводжується підвищеною температурою.
Можна б загарпунити цього кашалота, але незручно використовувати хворобливий стан тварини. Не в моїх це принципах. Навпаки, я взяв на лопату добру порцію аспірину, націлився, і тільки хотів сунути йому в пащу, раптом, розумієте, налетів вітерець, набігла хвиля. Ну, й, знаєте, промахнувся, не влучив. Аспірин розсипався і замість рота та в дихало – в ніздрі, так би мовити.
Кашалот зітхнув, завмер на секунду, заплющив очі – й раптом знову як чхне, та просто на нас. Ну вже чхнув то чхнув! Яхта злетіла під самі хмари, потім пішла на зниження, перейшла в штопор і раптом… бух!
Від удару я знепритомнів, а коли отямився, дивлюся – «Біда» лежить боком, на палубі величезного корабля. Фукс заплутався в снастях. Лом – той зовсім вивалився від поштовху й сидить тут же поряд у дещо незручній позі. А назустріч нам під захистом далекобійних гармат виступає величною ходою невеличка група панів у чинах, зважаючи на мундири, не нижче адміральських.
Я відрекомендувався. Пани, з свого боку, пояснили, що вони є міжнародним комітетом по захисту китів від вимирання. І тут же на палубі вчинили мені допит: хто, звідки, яка мета мого походу, чи не зустрічав я китоподібних, а якщо зустрічав, то яких заходів вжив для захисту їх від вимирання.
Ну, я розказав своїми словами: так, мовляв, і так, похід спортивний, кругосвітній, зустрів одного кашалота в хворобливому стані й подав посильну допомогу, рекомендовану в таких випадках медициною.
Вони вислухали, пошепталися, поставили біля яхти охорону й пішли на пораду. І ми сидимо, ждемо, теж радимось.
– Оголосять подяку. Може, медаль дадуть, – каже Лом.
– Що медаль! – заперечує Фукс – Як для мене, то краще б що-небудь грішми…
Ну, а я утримався, промовчав.
Година так минула, друга, третя. Скучно стало. Я пішов туди, на нараду. Пустили. Я сів у куточку й слухаю. А в них уже дебати йдуть. Якраз, знаєте, взяв слово представник однієї східної держави, адмірал Кусакі.
– Наша спільна мета, – сказав він, – охорона китоподібних від вимирання. Які ж засоби є у нас для досягнення цієї благородної мети? Ви всі добре знаєте, панове, що єдиним дійовим засобом є знищення китоподібних, бо коли їх не стане, то й нікому буде вимирати. Тепер розберемо випадок, що став предметом нашого обговорення: капітан Врунгель, питання про якого стоїть на порядку денному, як він сам визнає, мав повну можливість знищити зустрінутого ним кашалота. А що зробила ця жорстока людина? Вона ганебно ухилилася від виконання свого високого обов'язку й дозволила бідній тварині вимирати скільки їй захочеться! Чи можемо ми закривати очі на такий злочин? Чи можемо ми пройти мимо такого кричущого факту? Ні, панове, ми не можемо. Ми повинні покарати злочинця. Ми повинні відібрати його судно й передати моїм співвітчизникам, які чесно виконують завдання нашого комітету…
Тут перебив його представник іншої держави, західної, от тільки прізвище забув, – Грабентруп, здається.
– Все правильно, – каже він, – покарати треба, але тільки пан адмірал забув найістотніше: кашалот, на відміну від інших китоподібних, має череп видовженої будови. Таким чином, образивши кашалота, цей Врунгель образив усю арійську расу. То як же ви гадаєте, панове, арійці стерплять це?
Ну, я вже й слухати далі не став, бачу й так: потрапили з вогню та в полум'я. Вислизнув тихенько, пішов до своїх, доповів про результати розвідки. Й дивлюся – зажурився мій екіпаж. Сидять сумні, ждуть вирішення долі.
Цілий день китолюбні адмірали сперечалися. Нарешті, пізно ввечері, прийняли резолюцію. Ми приготувалися до найгіршого і в думках уже розпрощалися з «Бідою», але побоювання наші були дещо передчасні. Ухвалу прийняли непевну:
«Для вивчення питання створити спеціальну комісію, а яхту «Біда» з екіпажем тимчасово залишити на одному з найближчих ненаселених островів».
Я, звісно, заявив протест, та що користі? Мене й не спитали. Підчепили краном «Біду», опустили на скелі; нас теж висадили, підняли прапори, погуділи Ій пішли. Я бачу – робити нічого. Доводиться коритися грубій силі й влаштовуватись по-береговому, з урахуванням нашого становища. А становище, слід вам сказати, скрутне: яхта лежить на самому краєчку скелі, щогла стирчить над морем, сумовитий прибій плеще біля підніжжя скелі.
Ну, ми спорядились і пішли обслідувати наш острівець. Ходили, ходили – нічого хорошого не знайшли. Скрізь холодно, непривітно, самі скелі кругом.
Єдине, з чим добре, то це з паливом. Не знаю вже звідки, тільки нанесло на цей острівець уламків загиблих кораблів.
А з другого боку, нам і паливо ні до чого. Запаси наші кінчаються, кругом ані флори, ані фауни, а камінням, скільки його не вари, все одно ситий не будеш.
«Апетит, – кажуть, – приходить з їдою». Можливо. Але в мене – в цьому розумінні дещо незвичайний організм. Коли голодний, тільки тоді й відчуваю наявність апетиту.
З метою боротьби проти цієї ненормальності я підтягнув тугіше пояс, терплю. Лом і Фукс теж на голод скаржаться. Пробували рибу ловити – не клює. Лом згадав, що в старовину в таких випадках борщ із підметок варили, дістав штормові чоботи, два дні варив – ніякого результату. Та воно й зрозуміло, знаєте: адже колись чоботи з волової шкури робили, а в нас весь штормовий одяг із синтетичного каучуку. Звичайно, в дощ, у сиру погоду воно зручніше, не промокає, а щодо кулінарних якостей такого взуття, прямо треба сказати: ні смаку в нього, ні поживності.
Ну, й, зрозуміло, сумно стало. Ходимо ми кругом яхти, дивимось на горизонт і один на одного поглядаємо. Примара голодної смерті постає перед нами. Ночами переслідують кошмари…
Й ось одного разу дивлюся – підходить до нашого острівця крижина. А на крижині пінгвіни. Вишикувалися в одну шеренгу, як на параді, вклоняються.
Я теж вклонився. А сам думаю: як би з вами, панове пінгвіни, познайомитися ближче? Берег тут крутий, не спустишся, а пінгвіни, хоч як їх заманюй, самі не прилетять. Крила ж у них бутафорські, так, більше для форми. А, з другого боку, й випустити шкода: пташки жирні, вгодовані, так і просяться на печеню.
Стали ми на краю скелі й поглядаємо на них з пожадливістю. Крижина ця уткнулася в нашу скелю, просто під щоглою. Пінгвіни загаласували, тупочуть ногами, махають крилами, теж дивляться на нас.
І от, знаєте, я поміркував трошки, зробив необхідні усні розрахунки й вирішив змайструвати таку собі машину – пінгвінопідйомник, чи що.
Ну, взяли порожню бочку, прибили до неї запасний штурвал, продовбали дірку в дні, насадили на щоглу, а зверху перекинули штормтрапи, зв'язані безконечною стрічкою. Випробував я цю споруду на холостому ході. Бачу – повинна працювати. От тільки принади нема. Хто їх знає, чим ці пташечки цікавляться. Спустив черевик – нуль уваги. Спустив дзеркало – ті ж наслідки. Шарф, м'ясорубку пробував – ніщо не помагає.
І тут у мене з'явилася блискуча ідея.
Я згадав – висить у нас в каюті картинка «Розварний судак під польським соусом». Це мені один художник подарував. Дуже натуральне зображення. І ось, знаєте, спустив я цю картинку на шнурку. Пінгвіни зацікавились, рушили до краю крижини. Передній сунув голову в трап, тягнеться далі – до судака. Тільки просунув плавники, я крутнув бочку… Один є!
Й так славно діло пішло! Я сиджу верхи на щоглі, кручу бочку однією рукою, другою знімаю з конвейєра готову продукцію, передаю Фуксу, той Лому, а Лом лічить, записує й випускає на берег. Годин за три весь острів заселили.
Ну, закінчили пінгвінозаготівлю, й зовсім по-іншому життя пішло. Пінгвіни бродять по скелях, кругом пташиний гомін, метушня… Шумно, весело… Лом пожвавішав, підв'язав фартух, зібрався куховарити. Першого пінгвіна засмажили на рожні, й ми тут же, стоячи, покуштували, заморили черв'ячка. Потім почали допомагати Лому, наносили дров цілу гору. Він відібрав що сухіше, розклав вогонь. Ну, доповім я вам, і вогонь! Дим стовпом, наче з вулкана, скелі розжарилися, мало не світяться. Тут на вершині острова був невеликий льодовичок, так він від жару розтанув, розумієте, розігрівся, й створилось отаке кипляче озеро. Ну, я вирішив скористатись і влаштувати баньку. Спершу попрали, розвісили одяг для просушки, а самі сидимо, паримось. І тут я недоглядів. Не слід було б особливо захоплюватись. Антарктика все ж таки. Погода там нестала, треба б було врахувати це, а я знехтував цим, сам ще дрівець підкинув. Я люблю, знаєте, баньку гаряченьку. Тут незабаром і наслідки виявились.
Скелі гарячі, не ступнеш. Жар пішов угору, гуде, як у димарі. Й, зрозуміло, порушилась рівновага повітряних мас. З усіх боків налетіли холодні атмосферні течії, нагнало хмари, линуло. Раптом як гримне!
РОЗДІЛ XI,
у якому Врунгель розлучається із своїм кораблем і з своїм старшим помічником
Оглушений і осліплений, я не зразу прийшов до пам'яті. Потім отямився, дивлюся – півострова разом з яхтою як не бувало. Тільки пара йде. Кругом бушують вітри, носиться клубами туман, море кипить, і варені рибки плавають. Не витримав розжареній граніт швидкого охолодження, тріснув і розлетівся. Лом, бідолаха, мабуть, загинув у катастрофі, й судно загинуло. Одне слово, кінець мріям. А Фукс – той викрутився. Дивлюся, вчепився в якусь дошку й крутиться на ній у вирі.
Ну, тут, знаєте, і я – раз-раз наввимашки! – підплив до підхожої дошки, влігся і жду. Потім море трохи стихло й вітер спав. Ми з Фуксом понабирали вареної риби до повного вантажу, скільки дошки витримали, зблизились один з одним і віддалися на волю стихії. Я скрутився калачиком на дошці, ноги й руки підібгав, лежу. Й Фукс так само влаштувався. Пливемо рядком по волі хвиль у невідомому напрямі, перекликаємось:
– Хау-ду-ю-ду, Фукс? Як у вас?
– Олл райт, Христофоре Боніфатійовичу! Все в порядку!
В порядку, то воно в порядку, але все-таки, доповім я вам, сумне це було плавання. Холодно, голодно й тривожно. По-перше, невідомо, куди винесе, та й чи винесе куди? А по-друге, тут і акули можуть бути, так що лежи на дошці, не рухайся. А почнеш маневрувати – привернеш увагу хижаків. Налетять – і не помітиш, як руки або ноги недолічишся. Отак-то.
Ну, пливемо так, нічого не робимо й сумуємо. День пливемо, два пливемо… Потім я вже й з ліку збився. Календаря з собою не мав, і ми з Фуксом для контролю кожний окремо дні лічили, а ранками звірялися один з одним.
І ось однієї ясної ночі Фукс спав, а я, змучений безсонням, вирішив провести спостереження. Звичайно, без приладів, без таблиць ступінь точності такого визначення дуже відносний, але одне мені вдалося встановити безумовно: якраз тієї ночі ми пересікли лінію дат.
Ви, напевно, чули, юначе, що море в цьому місці нічого особливого не являє і саму лінію побачити можна лише на карті. Але для зручності плавання якраз тут витворяють деякі фокуси з календарем: при плаванні з заходу на схід два дні лічать тим же числом, а при плаванні із сходу на захід виконують протилежну дію – один день зовсім пропускають і замість «завтра», лічать зразу «післязавтра».
І ось вранці я буджу Фукса й після взаємних привітань кажу йому:
– Ви майте на увазі, Фукс, що в нас сьогодні – завтра.
Він на мене очі витріщив. Не погоджується.
– Що ви, – каже, – Христофоре Боніфатійовичу! В чому, в чому, а в арифметиці ви мене не зіб'єте.
Ну, я спробував пояснити йому.
– Бачите, – кажу, – арифметика тут ні до чого. В плаванні слід керуватись астрономією. Ви от ніч спали, а я тимчасом по Рибах зробив визначення.
– Я, – кричить Фукс, – теж з допомогою гастрономії, по рибах! Вчора в мене три риби було, а сьогодні одна рибина та хвіст… А в мене пайок точний: півтори риби на день.
Ну, бачу – явне непорозуміння. Я мав на увазі сузір'я Риб, а Фукс не розслухав половини й по-своєму зрозумів. Я спробував йому пояснити.
– Ось, – кричу, – Фукс! Дивіться, що у вас просто над головою?
– Шляпа.
– Та не шляпа, – кажу. – Сам ви шляпа! Зеніт у вас над головою.
– Нічого в мене не дзвенить! – кричить Фукс. – А у вас якщо дзвенить, то не тривожтесь, це буває від голоду.
– Гаразд, – кажу, – під вами що?
– Піді мною дошка.
– Та ні, – кажу я, – не дошка, а надир…
– Ні, моя гладенька…
Одне слово, бачу, так нічого не вийде. Добре, думаю, дай я з іншого боку підійду до питання.
– Фукс, – кричу, – як по-вашому, яка приблизно широта нашого місця?
Інший би, більш досвідчений в науках слухач, прикинув би на око, визначив би широту по зчисленню; ну, сказав би там: сорок п'ять градусів зюйд… А Фукс ступнями виміряв свою дошку.
– Сантиметрів сорок п'ять буде!
Словом, я зрозумів: нічого з моїх лекцій не вийде. Обстановка не та. Та й не до лекцій, признатися. Ну, й, щоб не викликати безцільних суперечок, я наказав зовсім перестати лічити дні. Якщо винесе куди, врятуємось, то нам скажуть і день, і число, а тут, у морі, по суті, байдуже, коли тобою акула поласує: вчора чи післязавтра, третього числа чи шостого.
Одне слово, довго чи недовго, як кажуть, пливли ми, пливли, й ось прокидаюсь я одного разу, дивлюся – земля на горизонті. По обрисах – нібито Сандвічеві острови. Надвечір підійшли ближче, так і є: Гаваї.
Вдало, знаєте. Чудова це місцевість. За старих часів, правда, тут було не дуже спокійно: хтось когось тут їв. Капітана Кука он з'їли.
Ну, а тепер інакше, тубільці давно вже вимерли, білим їсти нікого, а білих їсти нікому, так що тихо. А в іншому – тут просто рай земний: багата рослинність, ананаси, банани, пальми. А головне – пляж Уайкікі. З усього світу туди збираються купальники. Там прибій дивний. На його хвилях місцеві жителі, стоячи на дошках, каталися.
Звичайно, це теж колись було… Але все-таки, знаєте, молодці: стоячи! А ми що? Лежимо, борсаємось, як кошенята. Мені навіть ніяково стало. Й от я випростався на весь зріст, руки розставив, й уявіть – удержався. Чудово вдержався!
Тоді й Фукс на своїй дошці встав. Держиться за капелюх, щоб не злетів, балансує. І ось таким способом, на зразок морських півбогів, ми мчимо в бурунах, у бризках піни. Берег ближче, ближче, ось хвиля лопнула, розсипалась, а ми, як на санчатах, так і викотилися на пляж.
РОЗДІЛ XII,
в якому Врунгель і Фукс дають невеликий концерт, а потім поспішають у Бразілію
На березі нас обступили якісь дачники в купальних костюмах. Дивляться, аплодують, фотографують, а в нас, признатися, вигляд досить жалюгідний. Дуже вже якось незвично без форми та знаків розрізнення. Так незручно, що я вирішив утаїти своє ім'я та становище й лишитися, так би мовити, інкогніто…
Так. Ну, приклав пальці до губ, показую Фуксу жестом: мовчіть, мовляв. Але якось невдало, незграбно це у мене вийшло, неначе поцілунок рукою… На березі новий вибух захоплення, оплески, всі кричать:
– Браво! Віват!
А я нічого не розумію, проте удаю, нібито я зовсім і не здивований, мовчу, а сам жду, що далі буде.
Тут підходить якийсь хлопчисько в піджаку й починає пояснювати публіці:
– Ось, мовляв, хоча й існує поширена думка, ніби тубільці Сандвічевих островів з часів цивілізації вимерли, однак це невірно. Дирекція пляжів Уайкікі, прагнучи зробити приємність публіці, відшукала двох живих гавайців, які щойно продемонстрували прекрасний вид старовинного національного спорту.
Я слухаю, мовчу, й Фукс мовчить. Цей, у піджаку, теж помовчав, потім прокашлявся і пішов чесати, як по книжці:
– Тубільці Сандвічевих островів, гавайці, або канакі, як їх ще називають, відзначаються стрункою будовою тіла, лагідним характером і природними музикальними здібностями…
Я на себе оцей опис прикинув, бачу, щось не те. Ну, характер у мене справді лагідний, а щодо будови тіла та музикальних здібностей – це вже він даремно… Я хотів було заперечити, але промовчав. А він не вгамовується, веде далі:
– Сьогодні ввечері ці канакі дадуть концерт на гаванських гітарах. Квитки продаються в касі літнього театру, ціни помірні, в фойє танці, буфет, прохолодні напої…
Так. Ну, він ще поговорив, потім бере нас під руки, відвів убік, питає:
– Ну, як?
– Та нічого, – відповідаю я, – дякую вам.
– От і чудово! А де ви зупинилися, дозвольте поцікавитись?
– Поки, – кажу, – в Тихому океані, що далі буде, не знаю. Не подобається мені, признатися…
– Ну, що ви! – заперечує він. – «Тихий океан» – першокласний готель. Кращий ви навряд чи знайдете. Запевняю вас. А тепер, вибачте, пора вже їхати, за півгодини початок.
І от, знаєте, посадовив він нас у машину, повіз кудись. Там нам дали гітари, прикрасили квітами, вивели на естраду, підняли завісу…
Ну, я бачу, треба співати. А що співати? Я, наче на зло, засоромився, всі пісні позабував. І Фукс, до чого вже тертий хлопець, а теж розгубився, дивиться на мене, шепче:
– Заспівуйте, Христофоре Боніфатійовичу, я підтягну.
Посиділи ми хвилин десять, мовчимо. А публіка в залі хвилюється, обурюється – того й дивись, почнеться скандал. Ну, я заплющив очі, думаю: «Ех, будь, що буде…» Ударив по струнах та басом:
Сиділа пташка на траві…
А що далі співати, й не знаю.
Добре, Фукс виручив – підтягнув дискантом:
Підкралась тут корова…
А далі вже ми обоє, хором:
Ухопила за ногу.
Пташко, будь здорова!..
Й, уявіть, бурхливі оплески зірвали.
Потім вийшов на естраду конферансьє.
– От, – каже, – ця старовинна тубільська пісня, слова якої розповідають про забутий спосіб полювання на птахів, якнайкраще відображає дух гавайської музики…
Так. Ну, потім ще на «біс» проспівали, розкланялись і пішли в контору. Там заплатили нам за виступ. Вийшли ми, а куди йти? І пішли ми назад до моря. Все-таки, що не кажи, рідна стихія, та й костюми наші пляжу найбільш відповідають.
Йдемо по пісочку. На пляжі ні душі. Пізно вже. Потім бачимо якихось двоє все-таки сидять. Ми підійшли до них, розговорилися. Вони на порядки нарікають.
– Чорт знає, що таке! – кажуть. – Ми артисти, підписали контракт зображати тут гавайців. Місяць цілий вчилися на дошках по морю їздити, пісні розучили, а от самі бачите…
Тут я все зрозумів. Хотів було дати пояснення, коли раптом, розумієте, вітер шпурнув мені під ноги обривок газети. А я давненько газети в руках не тримав. Не погребував, підібрав. Став під ліхтарем і заглибивсь у читання. і, чи повірите, дивлюся – фотографія, на фотографії – мій старший помічник Лом, тут же «Біда» й трагічний опис катастрофи біля берегів Бразілії. І про Фукса та про мене кілька слів. Та які ще слова! Я навіть сльозу пустив – до того зворушливо: «Відважні мореплавці…» «Пропали безвісти…»
Так. І тут же поряд у газеті оголошення:
«Користуйтеся повітряним сполученням тихоокеанських ліній. Регулярні рейси в Штати і в Бразілію».
– От що, Фукс, – кажу я, – підіть-но купіть квитки на літак у Бразілію та замовте що-небудь з одягу. Мені кітель і шинель, а собі – за власним розсудом.
Фукс радий старатися, помчав, а я тут, на пляжі, лишився – цих фальшивих гавайців розважати… А то підуть ще в театр, виясниться все ця справа, скандал вийде, затримка, неприємності…
– Послухайте, – пропоную я, – день у вас все одно пропав, отже, замість того, щоб отут сидіти, візьмемо краще човника та покатаємось. Дивіться – погода яка, тепло, місяць світить…
Ну, й умовив. А тут і Фукс повернувся, доповідає про успіхи:
– Костюми замовив, сьогодні ж будуть готові, а от з квитками, Христофоре Боніфатійовичу, погано. Взяв один квиток на завтрашній вечір, а більше нема, всі місця розпродані…
– Гаразд, – кажу я, – ми це становище потім обдумаємо, а зараз поїдемо покатаємось.
Ну, взяли човник та поїхали. Й так славно покаталися! Ніч каталися, весь день каталися, оглянули всі околиці й повернулися якраз вчасно: дві години до відльоту літака лишилось. Попрощались ми з цими артистами, побігли до кравця, а він, негідник, запиячив чи що, але нічого не пошив.
Я, знаєте, підвищив голос, вичитую йому, а він тільки руками розводить.
– Даруйте, – каже, – я ж вас учора чекав, учора б і приходили, а сьогодні в мене ніщо не готове.
Я бачу – добра не буде з такою логікою.
– Давайте, – заявляю, – що є. Не в трусах же мені летіти, справді!
Ну, він порився в шафі, дістає макінтош.
– Ось, – каже, – все, що залишилося з готового. Це мені торік один джентльмен замовив, та чогось не забирає.
Я подивився – матеріал добротний і покрій модний.
– Гаразд, – кажу, – я беру, одержуйте, скільки треба.
Забрав макінтош і пішов.
– Ви б, – радить Фукс, – його все-таки приміряли. А то, бува, не підійде.
Ну, я бачу, розумна порада. Став тут же в тінь баньяна, розгорнув обновку, накинув. Дивлюсь, розумієте, нове нещастя: той джентльмен, замовник, або був удвічі вищий за мене, або на виріст шив, я вже й не знаю. Тільки на мені макінтош дещо дивно сидить.
І робити нічого. Назад нести, – все одно нічого не підбереш, знизу відрізати – дуже вже некрасиво буде, в літак у такому вигляді ще, чого доброго, не пустять, а так носити – це й кроку не ступиш, у полах заплутаєшся. Але придумати щось треба, та скоріше, а то літак відлетить, квиток пропаде, і зовсім тут застрянеш.
І тут, знаєте, Фукс, молодець, не розгубився.
– О, – каже, – та це ж чудово! Ми в цьому макінтоші на один квиток удвох полетимо. Тільки дозвольте, присядьте трошечки… Так… Підставте плечі…
Ну, й, знаєте, виліз на мене, нап'яв це пальтечко, застебнув на всі гудзики, обсмикнув.
– А тепер, – каже, – повний вперед, та швидше, а то щось нами полісмен цікавиться.
Пішли.
Прийшли в аеропорт, до літака. Фукс показав квиток, нас провели на місце. Ну, якось сіли, – власне, я сів, а Фукс стоїть на сидінні й головою підпирає стелю.
Я подивився в щілину, бачу – й інші пасажири на місцях. Усього, крім нас, п'ятеро. В літаку чистота, дзеркала – повний комфорт, і публіка наче пристойна…
Потім заревіли мотори, літак розбігся, хлоп, хлоп по воді, піднявся. Летимо, ніч навкруги. В небі зорі. Мотори ревуть, а загалом усе спокійно. Пасажири поснули, я теж задрімав, один Фукс не спить.
До ранку так пролетіли, а вранці прокинулись. Я дивлюся в свою щілину, прислухаюся – в кабіні помітне пожвавлення, всі липнуть до вікон, показують, один одному і, як видно, милуються видами Кордільєрів. Фукс теж нахилився до вікна, а я волею обставин змушений пропускати таке рідкісне видовище й сидіти в темряві, немов якийсь злочинець у тюрмі.
І так, знаєте, прикро стало та нудно! Я сам себе втішаю: думаю, хай дивляться на здоров'я, а я знайду заняття. Дістав люлечку, набив, закурив, замислився. Раптом чую – паніка в кабіні. Пасажири позіскакували з місць, кричать і частіше за все чути слово «пожежа».
Я відчуваю, Фукс мене б'є п'ятами по боках, наче осла. Я його вщипнув, а сам виглянув подивитись… і все зрозумів. Дим від моєї люльки валить із усіх отворів і дійсно створює враження пожежі.
