Текст книги "Пригоди капітана Врунгеля"
Автор книги: Андрей Некрасов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)
РОЗДІЛ VIII,
у якому Фукс дістав заслужену кару, потім лічить крокодилів і, нарешті, виявляє виключні здібності в галузі агрономії
Повернувшись на судно, я вичитав Фуксу:
– Щоб мені цього більше не було: ніяких «на пам'ять!» Зрозуміло?
Ну, Фукс розкаявся, обіцяв поводитись обачливіше. Синяк у нього вже пройшов, і ми вирушили вверх по Нілу.
Йдемо. Отут вже нічого не скажеш: Африка в найкращому вигляді. Куди не глянеш – лотоси, папіруси, по берегах гуляють полохливі антилопи, інколи трапляються навіть леви. У воді пирхають бегемоти, тут же ліниві черепахи гріються на сонці. Як у зоопарку.
Лом і Фукс, як маленькі діти, розважаються, дражнять дрючками крокодилів, а я зберігаю повну серйозність, веду судно, лавірую, дивлюся, де б знайти підхоже село на березі.
Цей рейс по Нілу я, юначе, як ви розумієте, зробив не ради пустої цікавості. Спочатку план мого походу був такий: Атлантика, Панама, Тихий океан…
Через оселедців довелося порушити цей план, збочити дещо, і тепер попереду нас лежав важкий перехід по Індійському океану.
А там, в океані, знаєте, ні магазинів, ні ларків нема; вийдуть запаси, тоді клади зуби на полицю. І ось, як людина передбачлива й ощадлива, я вирішив перед цим важким рейсом якнайкраще і найдешевше спорядити експедицію. Так.
Нарешті бачу невелике селище. Так, наче й чистенько і народ привітний. Підійшов до берега, причалив і разом з усім екіпажем пішов на базар.
Місцеве населення зустріло нас чудово. Й ціни на ринку, як виявилось, не дуже високі, так що ми запаслися якнайкраще: придбали пару солоних слонових хоботів, ящик страусових яєць, фініки, саго, корицю, гвоздику та інші пряності. Навантажили все це на яхту, я підняв відхідний прапор, збираюся в дорогу, але тут Лом доповідає рапортом, що Фукс знову зник. Підождали – нема Фукса.
Ну, я хотів було без нього йти, але потім подумав і пожалів. Хлопець він нічого! Шахраюватий, правда, зате дуже старанний і добрий. А тут, в Єгипті, народ довірливий, спокуси на кожному кроці, постежити за хлопцем нікому. Ну, й звихнеться, пропаде, закінчить каторгою… Одне слово, пішов я його виручати. Йду, раптом бачу – на краю селища натовп, звідки долітають сміх та зойки. Я зацікавився, гукнув Лома, піддав ходу, підбігаю і бачу: Фукс мій в сумному становищі. Скрутився калачиком, зарив голову в пісок, прикрився капелюхом. А над ним, розумієте, страус. Щипає його за м'які місця і лупить ногами, як футбольний м'яч. Кругом безсторонні глядачі дивляться, аплодують, неначе в цирку, заохочують цього птаха, регочуть, кричать… Ну я, знаєте, крикнув на страуса. Він злякався, сів тут же й теж голову в пісок. Так і сидять рядом.
Тоді я взяв Фукса за комір, підняв, струснув, поставив на ноги й допитав рішуче про причини такого дивного становища. І що ж виявилось? Не вплинуло моє напучення: знову согрішив хлопець. Бачить – гуляє страус на волі, ну, й, знаєте, не втерпів: підкрався ззаду, висмикнув у нього перо з хвоста «на пам'ять»… А страус – дарма, що боязкий птах, але тут скипів.
Фукс мені й перо показав. Я хотів було повернути його страусові, але, знаєте, не став затримуватися, а головне, думаю: по-перше, у страуса нове виросте, а, по-друге, страус сам з ним розрахувався – вирвав здоровий клапоть з штанів, так що квит.
Ну, обговорили цей випадок, посміялися, звичайно, попрощалися з місцевим населенням, повернулися на судно, підняли паруси й пішли назад, вниз по Нілу. Спустилися спокійно, не поспішаючи, вийшли до моря і вздовж бережка пішли на схід. Звідти наш шлях лежав у Червоне море, через Суецький канал.
В канал увійшли вранці. Взагалі-то там лоцмани кораблі проводять. Але я людина бувала. Суецьким каналом ходити мені не вперше, я там кожен камінець знаю. Ну, й вирішив даремно не витрачатися – пішов без лоцмана. Йдемо. Фукс на носі, взяв на себе дивитися вперед, я на стерні, а Лом підвахтовим: готує на камбузі сніданок. Він був майстром кулінарної справи; часом такого наготує, що ситий по горло, а все одно сядеш, покуштуєш. Ось і того разу. Зранку, знаєте, Лом підв'язав фартух, засукав рукави, затопив камбуз… Я заглянув до нього – куди там: тут і без того спека, а у нього наче кузня на повному ходу, пекло справжнісіньке. Вогонь так і пашить, в каструлях кипить, печеня рум'яниться, а головне – аромат. Підливочки, соуси – це в нього був коронний номер. І такі пахощі пішли над Суецьким каналом, що з усіх боків зібралися звірі – не закусити, то хоч понюхати. Стоять по берегах, дивляться на нас, облизуються. І, знаєте, здорово виходить! Ми дві справи робимо водночас: по-перше, йдемо своїм напрямком, а, по-друге, в безпосередній близькості вивчаємо місцеву фауну. А фауна там багатюща! З Аравії завітали тигри, кабани, приповзли варани, а з африканського берега – леви, слони, носороги. Жираф теж прийшов з пустелі, понюхав і милується нашим суденцем. Не знаю, які вже там у нього виникли думки, але, судячи з усього, він прийняв нашу яхту за плавучу закусочну. Звісив шию, як підйомний кран, йде за нами берегом, слинку пускає. А тут Лом якраз закінчив куховарство, накрив стіл на три персони. Все як належить – тарілочки, виделочки, чисту скатертину постелив і виходить із камбуза з мискою в руках. И уявіть: жуйне зацікавилось, лізе мордою просто в миску; Лом на нього кричить, лається, а жираф – тварина невихована, добре слово на нього не впливає, тягнеться до миски, як нічого не бувало, зуби вискалив і вже облизується. І зробити нічого не можна: звернути нікуди, канал вузький, берегом не підеш. Вдатися до фізичних засобів впливу – це стерно треба кинути, а тут місце дуже відповідальне: рисковано. Фукс – той захопився вивченням фауни, не бачить і не чує нічого, а в Лома руки зайняті… Тут один порятунок – ретирада.
– Відступайте, Лом! – наказав я.
– Єсть відступати! – відповів Лом і давай відступати в каюту по трапу.
А в жирафа, знаєте, яка шия! А тут він ще витягнув її й теж за Ломом у каюту. Лом забився в самий кінець, і жираф не відстає. І от чую, Лом рапортує:
– Дійшов до місця!
Ну, я зрозумів – діло кепське, так і без сніданку залишимось. Рискнув усе ж таки: кинув на хвилинку стерно, зачинив миттю двері, прищипнув жирафу шию. І вплинуло, знаєте, краще від усяких слів: жираф уперся всіма чотирма ногами, висмикнув шию з кубрика, випростався на весь зріст. Але, мабуть, образилась тварина: озирнулась навкруги, заіржала й зжерла флюгер.
Ну, це шкода невелика: флюгери в мене були запасні, а сніданок таки врятували, що не кажіть. І жирафу, якщо розібратися, не так уже й образливо. Звичайно, ми його, так би мовити, в шию виштовхали, як непрошеного гостя, але все-таки не голодним пішов. Вони там звикли в пустелі, каміння і те з голодухи глодають, так що флюгер для нього теж, знаєте, не що-небудь, а в деякій мірі делікатес.
Так. Обміркували й цей повчальний випадок, поснідали з величезним апетитом і пішли далі.
До ночі пройшли Суец, тут заштиліли й простояли майже дві доби. Та воно, знаєте, й до речі. Відпочили, поправили паруси, рангоут, обтягнули такелаж, генеральне прибираннячко організували. А вранці подув вітерець. Ми підняли паруси й вийшли в Червоне море.
Спочатку спокійно йшли правим бакштагом, а потім вітерець став міцнішати, й нас здорово потріпало. Налетів самум із Сахари. Гаряче, як у бані, духота страшенна, зиб, і Фукс, знаєте, не витримав, закачало його. Він спочатку кріпився, мовчки зносив усе, потім одразу якось скис. Навіть до койки не доповз, улігся тут же, на палубі, на ящику з провізією, лежить, стогне, обмахується страусовим пером. Жалко хлопця, однак нічим не допоможеш. Морська хвороба – нестрашна, але невиліковна недуга.
А в іншому – все в порядку. Цей самум навіть на руку нам: жене «Біду» повним ходом. Йдемо добре. Так і одмірюємо милю за милею. Я подивився, проклав курс, залишив Лома на стерні, а сам пішов здрімнути в каюту. З моєю комплекцією в цих широтах краще нести нічну вахту, а Лом, він і вдень постоїть, не розтане. Так.
Ну, а на ніч спека дещо спала, мій старший помічник Лом пішов спати в каюту, а я став на стерно, веду судно.
Ніч в тих місцях гарна, до неймовірності: вгорі місяць гойдається, як ліхтар на ланцюжку; море палає блакитним таємничим світлом. Наче в казці. Постоїш годинку-другу, й поповзе в голову всіляке чортовиння: різні там килими-літаки, дракони, привиди. Я отак замріявся, раптом чую – Фукс невиразно бурмоче щось. Прислухавсь… Еге, тут, здається, не морською хворобою, тут тропічною лихорадкою пахне! Чую – марить, бідолаха, шепоче:
– Христофоре Боніфатійовичу, крокодил… Ще крокодил. Ще крокодил…
Ну, я закріпив стерно, спустився в каюту, відімкнув аптечку, дістав порцію хіни, виходжу, а Фукс не вгамовується:
– Двадцять сім крокодилів, двадцять вісім крокодилів, тридцять крокодилів…
– Годі, Фукс, досить уже вам крокодилів лічити. Проковтніть-но краще, – кажу я.
І тільки ступив, мені під ногу попалась якась гадина. Я подався назад, посковзнувся, впав, хіну розсипав. Тут хтось мене за палець – хап! Ну, знаєте, тут уже й я перелякався, закричав. На крик вискочив Лом, і тільки ступив на палубу, – чую: теж кричить.
А Фукс, як годинник, лічить:
– Сорок п'ять крокодилів… п'ятдесят крокодилів…
Тут є від чого панікувати. Але я взяв себе в руки, схопився, чиркнув сірника – й, повірите, бачу: справді, повна палуба крокодилів. Крокодиленята дрібні, новонароджені й не страшні по суті, але все-таки, знаєте, неприємні тварини. З ними я вже не став церемонитись, узяв швабру й давай просто за борт, в рідну стихію.
А коли палуба трохи очистилась, я поцікавився, звідки ж це нашестя. І бачу – лізуть із щілини, з ящика. Ну, тоді я все зрозумів: нам у тому селищі помилково чи навмисне замість страусових яєць відвантажили крокодилячі. А тут спека, та ще Фукс зверху влігся, висидів, от вони й полізли.
Встановивши причину такої надзвичайної пригоди, я легко позбавився її наслідків. Не став навіть ящик розпаковувати. Провів просто дошку від тієї щілини за борт – наче місточок, і вони повним ходом, як по конвейєру, один за одним так і лізли до самого Адена. А потім вже, в Адені, розкрили ящик, дивимось – самі шкаралупки лишилися. Отак-то.
Позбувшись крокодилів і відновивши порядок на судні, я дещо заспокоївся. Але ненадовго: доля готувала нам нові випробування.
Ми йшли вздовж берегів Ерітреї. Лом спав у каюті, Фукс – на палубі. Ураган вщух, усе провіщало спокій. Раптом, перед самим світанком чую десь у морі жахливий крик.
– Усі наверх! Людина за бортом! – крикнув я. – Стерно на борт, поворот оверштаг!
Екіпаж миттю вживає необхідних заходів: полетіли в море рятувальні засоби – круги, кулі, кінці… І ось піднімають на борт потерпілого.
Дивлюсь – унтер-офіцер у мокрому вигляді. Зовнішність непоказна, однак, обтрусився, прокашлявся і взяв під козирок.
– Сержант італійської армії Джулико Бандитто до ваших послуг.
– Та які вже тут послуги! – кажу я. – Скажіть, дорогий мій, спасибі, що так обійшлося, та розкажіть, як ви сюди потрапили й що мені з вами робити?
– Прогулюючись в нетверезому стані, здутий вітром у море. Прошу вас, капітане, висадити мене в будь-якому місці на італійському березі.
– Е, батечку, – кажу я, – далеченько ж вас занесло!.. Італія то онде…
– Італія всюди, – перебив сержант. – І тут, – показує направо, – Італія, і тут, – показує наліво, – Італія… Весь світ – Італія!
Ну, я сперечатися не став. Думаю: «Хміль у нього ще не пройшов, то навіщо з п'яним розмовляти?»
Знову ж, довелося взяти до уваги, що в ті роки такі-от молодчики в Італії взяли верх над народом і весь світ збиралися до рук прибрати. Й досягли навіть дечого: в Абіссінії, в Сомалі, в Ерітреї італійський чобіт у той час міцно тримався. І невдогад було цим джуликам і бандитам, що їхній головний бандит до того високо чоботи задере, що так, догори чобітьми, його й повісять…
Ну, а тоді ходив він ще догори головою і чужу землю топтав ось так, як тепер янкі Італію топчуть.
І загалом, я заперечувати не став. Думаю: «Позбудусь швидше такого гостя, і то добре».
– Гаразд, – кажу, – Італія то й Італія. Куди вас точніше – сюди чи туди?
– А он, – каже, – туди, до тих скель, прошу вас.
Ну, я нічого не підозрюючи, пристаю до скелястого берега, подаю сходню. Тут мій сержант знову бере під козирок:
– Дякую вам, пане капітане. А тепер потрудіться зійти з судна.
– Годі вам, батечку, ніколи мені та й ні до ного. Ідіть собі…
– Ах так? – каже він, дістає свисток, і раптом, розумієте, із-за скель налітає рота головорізів. Клац-клац! – і, дивлюся, весь мій екіпаж у наручниках, і я в тому числі.
Взяли нас за барки й повели по сильно пересіченій місцевості. Навкруги скелі, гори, неродючий грунт… Ну, привели в табір, доповіли. Ми стоїмо, ждемо.
Нарешті виходить полковник з тарілкою в руках, стоїть, уминає макарони.
– Ага, – каже, – вторглися на італійську територію. Все ясно: судно конфіскувати, людей поставити на польові роботи, а про дальше – запитати Рим.
Ну, й погнали нас на роботу. За день ми намучились, проголодались. Добре хоч що Фукс запустив руку в торбу до мула, добув жменю вівса – тільки й попоїли.
А пізно ввечері приходить сержант Джулико. Пожалів все-таки, віддячив за порятунок: приніс тарілку макаронів із свого пайка.
Неприємно приймати такі подачки, але голод, як кажуть, не тітка. Я розділив макарони по-братньому, Лом – той на відсутність апетиту ніколи не нарікав – накинувся, а Фукс, дивлюсь, чваниться: понюхав і ніс відвертає.
– Хіба це макарони? – каже він. – Це ж погана підробка. Ай, пане сержанте, у вас тут такий благодатний клімат, а ви всіляку погань їсте й кукурудзу сієте! Та тут можна таку макаронну плантацію розвести, що на всю Італію вистачить! Ви передайте полковнику: я, коли дозволять, зроблю дослідну посадочку. В мене й розсада є – на судні лишилась.
Я очі витріщив: до чого ж бреше хлопець! А Джулико – цей уші розвісив і справді побіг доповідати полковнику. Й що б ви думали: віддали нас у розпорядження Фукса, відвели йому ділянку, принесли з «Біди» макаронів, кругом поставили варту. Сам полковник прийшов.
– Садіть, – каже, – але дивіться: обдурите – шкуру здеру!
Я бачу – цей дійсно здере, ну й вирішив застерегти Фукса.
– Киньте ви це діло, – шепчу я, – адже нічого не вийде, крім неприємностей…
А він лише рукою махнув:
– Не турбуйтеся, Христофоре Боніфатійовичу. Тільки тихо!
Й от, розумієте, розкопали ми, не поспішаючи, грядки. Фукс перед очима в усіх наламав макаронів, посадив, поливає. І уявіть, через три дні зійшли! Спочатку такі зелененькі паростки, потім листочки…
Фукс ходить, підгортає, розказує італійцям:
– Це вам не якась там дешева підробка, це натуральний продукт! Ось виростуть вище, досягнуть зросту людини, тоді ви їх косите, листя обламуєте на корм худобі, а стебла кидаєте просто в каструлю і маєте чудову страву.
И повірили італійці. Та й я, признатися, повірив. Переконливо. Ростуть. Факт! І ось цей полковник питає:
– А чи не можна засіяти все поле?
– Чому ж ні, можна, будь ласка, – каже Фукс, – тільки посівного матеріалу замало. А якщо ваші сіяти, їх треба спиртом поливати, інакше не зійдуть.
– Ну, що ж, мої молодці поллють, – каже полковник і дає розпорядження.
На другий день викотили цистерну спирту, висипали всі макарони, що були в них, поробили ціпи, обмолотили, засіяли й почали поливати. Але тільки, знаєте, на поле небагато перепало, все більше в рот солдатам. Увечері й полковник прибув, теж пригубив, і такі пішли веселощі по всьому табору: пісні, галас, бійки почались. А вночі зійшов місяць, табір затих, тільки хропіння чути над полем. А ми швиденько на берег, на «Біду». Підняли паруси й пішли.
– Ну, – кажу, – Фукс, вам би агрономом бути, а не матросом. Як це ви досягли такої досконалості? Це ж чудо, щоб макарони проросли.
– Ніякого чуда, Христофоре Боніфатійовичу, просто вправність рук, – відповідає Фукс. – У мене жменя вівса лишилась у кишені, а з вівсом не лише макарони, – недокурки й ті зійдуть.
Ось воно як. Загалом благополучно вислизнули. Ну, а на другий день я обігнув мис Гвардафуй і пішов прямо на південь.
РОЗДІЛ IX
Про старі звичаї й про полярну кригу
Океан зустрів нас рівним пасатом. Йдемо день, ідемо другий Вологий вітер дещо пом'якшує спеку, однак інші ознаки свідчать, що ми в тропічній зоні. Синє небо, сонце в зеніті, а головне – летючі риби Казково красиві рибки! Пурхають над водою, як бабки, й дражнять душу старого моряка. Недаром, знаєте, летюча риба – символ океанського простору.
Ось ці рибки, хай їм грець, воскресили в мені спогади юності, перше плавання… Екватор…
Екватор, як вам відомо, лінія уявна, однак, цілком певна. Перехід її з давніх-давен супроводжується невеликим самодіяльним спектаклем на кораблі: нібито морський бог Нептун з'являється на судно й після нетривалої бесіди з капітаном тут же, на палубі, купає моряків, які вперше відвідали його володіння.
Я вирішив згадати минуле й відродити цей старовинний звичай. Тим паче, що декорації нескладні, костюми теж – з цього боку вистава труднощів не завдає. Проте з акторським складом просто заріз. Я, знаєте, єдиний бувалий моряк на судні, я ж і капітан, і хоч-не-хоч мені ж доводиться зображати Нептуна.
Але я знайшов вихід: зранку наказав виставити бочку з водою, потім удав з себе хворого й аж до видужання за всіма правилами здав Лому командування судном. Лом висловив мені співчуття, проте з задоволенням заломив кашкет на капітанський манір і наказав Фуксу чистити мідні частини.
А я замкнувся в каюті й захопився підготовкою: зробив бороду з швабри, змайстрував тризубець, корону, а ззаду причепив хвіст на зразок риб'ячого. Й мушу без хвастощів сказати, вийшло чудово. Я, знаєте, подивився в дзеркало: ну куди там – Нептун та й годі. Як живий!
І от, коли за моїми розрахунками «Біда» пересікла екватор, я в повному вбранні піднявся на палубу…
Результат вийшов незвичайний, але дещо несподіваний. Відсутність попередньої репетиції спектаклю й незнання старих морських звичаїв спрямували уяву мого екіпажу в небажаний для мене бік.
Я вийшов.
Мій старший помічник Лом гордо стояв біля штурвала, пильно вдивляючись у горизонт. Фукс, обливаючись потом, старанно «драїв мідяшку». Летючі риби, як і раніше, пурхали над хвилями.
Спокій панував на палубі корабля, і мій вихід у перший момент лишився непоміченим.
Ну, я вирішив звернути на себе увагу: грізно вдарив тризубцем і заричав. Тут обоє вони стрепенулися і завмерли від подиву. Нарешті, отямившись, Лом нерішуче зробив крок мені назустріч і збентеженим голосом промовив:
– Що з вами, Христофоре Боніфатійовичу?
Я чекав цього запитання і заздалегідь підготував відповідь у віршованій формі:
Я Нептун! Мені, як чуду,
Тут підвладна вся вода,
Риби, вітри, холоди.
Рапортуйте, добрі люди,
Це ж куди пливе «Біда»?
На обличчі Лома з'явився переляк, який потім перейшов у відчайдушну рішучість. Лом кинувся, як леопард, облапив мене своїми ручищами й поволік до бочки.
– Піддержати капітана за ноги! – скомандував він на ходу.
А коли Фукс виконав наказ, Лом додав уже трохи спокійніше.
– Старика тарахнув сонячний удар, необхідно освіжити йому голову.
Я пробував відбиватися, пробував переконувати їх, що за віками встановленими звичаями, не мені, а їм треба купатися з нагоди проходження екватора, але вони не слухали. І от, розумієте, притягли мене до бочки й взялися зануряти в воду.
Корона моя розмокла, тризубець упав. Становище сумне й майже безвихідне, але я зібрався з останніми силами й в момент між двома зануреннями бадьоро скомандував:
– Одставити мочити капітана!
Й, уявіть собі, вплинуло.
– Єсть одставити мочити капітана! – гаркнув Лом, витягнувши руки по швах.
Я бухнув у воду… Самі ноги стирчать. Міг би й захлинутися, та, добре, Фукс догадався: завалив бочку на бік, вода вилилась, а я застряв. Сиджу, як рак-самітник, не можу віддихатися. Ну, потім оговтався й виліз, теж отак, рачачим маніром, кормою вперед.
Ви самі розумієте, якої шкоди моєму авторитетові завдала ця подія. А тут ще, як на біду, ми загубили пасат. Наступив мертвий штиль, і бездіяльність запанувала на судні. Й от, знаєте, як тільки ранок, Лом з Фуксом влаштовуються на палубі, ноги під себе, по-турецьки, карти в руки й ріжуться без перепочинку в підкидного дурня.
Я подивився день, подивився другий і припинив це діло. Я взагалі ворог азартної гри, а тут особливо, оскільки це захоплення загрожувало зривом дисципліни. Ви ж бо зважте: Фукс шахраює, кожний кон лишає Лома в дурнях, та ще в підкидних! Яка вже тут повага!
А з другого боку, просто так заборонити гру – помруть від нудьги. А про мене, хай уже краще помічник дурень, ніж покійник.
Тоді я запропонував їм шахи. Це, що не кажіть, гра мудреців, загострює розум, розвиває стратегічні здібності. До того ж спокійний характер цієї гри дозволяє обставити її по-сімейному.
І ось ми поставили на палубі стіл, витягнули самовар, над головою розтягнули тент із паруса і в такій обстановці за чашкою чаю, з ранку до ночі віддавалися безкровним поєдинкам.
Отак одного разу ми з Ломом засіли зранку догравати незакінчену партію. Спека стояла пекельна, й Фукс, вільний від гри, поліз купатися.
Король Лома безпомічно тулився в кутку. Я вже наперед смакував насолоду заслуженої перемоги, коли раптом різкий крик за бортом порушив хід моїх думок. Глянув – бачу, над водою капелюх Фукса. (Він купався в головному уборі, побоюючись сонячного удару). Одчайдушно галасуючи, Фукс б'є по воді руками й ногами, здіймає хмари бризок і з усією швидкістю, що йому дозволяли розвивати його ходові якості, наближається до «Біди». А за ним, розсікаючи лазурну гладінь моря, безшумно лине над водою спинний плавець велетенської акули.
Наздогнавши нещасного, акула перевернулася на спину розкрила свою страшну пащу, і я зрозумів, що Фуксу настав кінець. Не усвідомлюючи своїх дій, я схопив із стола перше, що потрапило під руку, й з усієї сили шпурнув у морду морського хижака.
Результат вийшов разючий і надзвичайний: зуби чудовиська раптово зімкнулися, і в ту ж секунду, припинивши переслідування, акула закрутилася на місці. Вона вистрибувала з води, мружилася і, не розтуляючи щелепів, крізь зуби відпльовувалася в усі боки.
Фукс тим часом благополучно добрався до судна, вибрався на борт і, знесилений, підсів до столу. Він намагався щось сказати, але від хвилювання горло його пересохло, і я поспішив налити йому чаю.
– Вам з лимоном? – питаю. Простягнув руку до блюдечка, а там нема нічого.
Тоді я все зрозумів. У хвилину смертельної небезпеки лимон потрапив мені під руку й вирішив долю Фукса. Акули, знаєте, незвиклі до кислого. Та що там акули, ви самі, юначе, спробуйте весь лимон одразу – так щелепи зведе, що й рота не розкриєте.
Довелося заборонити купання. Запас лимонів у нас, правда, ще зберігся, але не можна ж сподіватися, що завжди влучиш так вдало. Влаштували душ на палубі, обливали один одного з відра, але ж це все півзаходи, й спека замучила нас зовсім. Я навіть дещо схуд, і не знаю, чим би це все скінчилось, якби одного чудового ранку не повіяв, нарешті, вітерець.
Виснажений бездіяльністю екіпаж проявив незвичайну енергію. Ми в одну мить поставили паруси, й «Біда», набираючи ходу, пішла далі на південь.
Вас, може, здивує взятий мною напрям? Не дивуйтеся, гляньте на глобус: іти навколо світу вздовж екватора довго й важко. Багатьох місяців дороги вимагає такий похід. А от біля полюса ви легко можете хоч п'ять разів на день обійти земну вісь кругом, тим більше, що І дні там, на полюсі, бувають до шести місяців тривалістю.
От ми й прямували до полюса і з кожним днем спускалися все нижче. Пройшли помірні широти, наблизились до Полярного Кола. Тут уже, знаєте, холодок дається взнаки. Й море не те: вода сіра, тумани, низька хмарність. На вахту виходиш у шубі, вуха мерзнуть, на снастях бурульки.
Проте ми й не думали про відступ. Навпаки, користуючись попутними вітрами, ми з кожним днем спускалися асе нижче й нижче.
Легка зиб не завдавала нам турботи, екіпаж почував себе хороше, і я з нетерпінням ждав того моменту, коли на горизонті відкриється льодовий бар'єр Антарктики.
Й ось одного разу Фукс, який мав орлиний зір, несподівано вигукнув:
– Земля на носі!
Я було подумав, що в мене чи в Лома ніс не в порядку. Провів навіть долонею, втерся. Ні, все чисто.
А Фукс знову кричить:
– Земля на носі!
– Може, по носу земля? – кажу я. – То ви, Фукс, так би й казали. Пора звикнути. Та тільки не бачу я вашої землі…
– Так точно, по носу земля, – поправився Фукс. – Он там, бачите?
– Не бачу, признатися, – сказав я.
Але минуло ще з півгодини – й що б ви гадали? Точно. Тут уже й я помітив темну смужку на горизонті, й Лом помітив. Справді, схоже на землю.
– Молодець, Фукс, – кажу я, а сам беру бінокль, придивився і бачу – помилка! Не земля, а крига. Велетенський айсберг столовидної форми.
Ну, я взяв курс прямо на нього, й за дві години, виблискуючи тисячами вогнів у промінні сонця, що світило цілу добу, айсберг виник у нас перед носом.
Наче стіни кришталевого замка, височіли над морем голубі уступи. Холодом і мертвенним спокоєм віяло від крижаної гори. Зелені хвилі з рокотом розбивалися біля її підніжжя. Ніжні хмаринки чіплялися за вершину.
Я трохи художник в душі. Величні картини природи хвилюють мене надзвичайно. Схрестивши руки на грудях, я завмер від подиву, споглядаючи крижане громаддя.
І ось, де не взявся худющий тюлень, висунув з води свою безглузду морду, безцеремонно видерся по схилу, розлігся на кризі й давай, розумієте, чухати боки!
– Пішов геть, дурню! – крикнув я.
Думав – піде, а він хоч би що. Чухається, сопе, руйнує урочисту красу картини.
Тут я не витримав і зробив невибачний вчинок, наслідком якого ледве не стало безславне закінчення нашого походу.
– Подати рушницю! – кажу я.
Фукс шмигнув у каюту, виніс гвинтівку. Я прицілився… Бух!
І раптом гора, що здавалася непохитною твердинею, з страшенним гуркотом розкололася пополам, море закипіло під нами, крижані скалки загриміли по палубі. Айсберг зробив отаке сальтомортале, підхопив «Біду», й ми волею долі опинилися на самісінькій вершині крижаної гори.
Ну, потім стихії трохи заспокоїлись. Заспокоївся і я, оглянувся. Бачу – становище кепське: яхта застряла серед нерівностей криги; сіла так, що й не зрушиш, кругом непривітний сірий океан, а внизу, біля підніжжя крижаної гори погойдується той самий тюлень-негідник, дивиться на нас і посміхається зухвало.
Екіпаж, дещо приголомшений всією цією історією, мовчить. Жде, очевидно, пояснень незрозумілого явища. і я вирішив блиснути запасом своїх знань і тут же, на кризі, прочитав невелику лекцію.
Ну, пояснив, що айсберг взагалі небезпечний сусід для корабля, особливо літньої пори. Підтане підводна частина, порушиться рівновага, переміститься центр ваги, – й вся ця громадина держиться, так би мовити, на чесному слові. І тут не те що пострілу, тут голосного кашлю буває досить, щоб рухнула вся ця природна споруда. І нічого дивного нема, якщо айсберг перевертається… Отак-то.
Ну, екіпаж вислухав з належною увагою мої пояснення. Фукс скромно промовчав, а Лом із властивою йому безпорадністю поставив дещо неделікатне запитання.
– Гаразд, – каже, – як він перевернувся – це діло минуле, а ви, Христофоре Боніфатійовичу, скажіть, як його назад перевертати?
Тут, юначе, справді подумаєш: як її перевертати, таку громадину? А робити щось треба. Не вік же сидіти на кризі.
Ну, я заглибився в роздуми, почав обмірковувати наше становище, а Лом тимчасом підійшов до справи дещо несерйозно, з кондачка: переоцінив свої сили й вирішив самостійно спустити яхту на воду. Взяв, розумієте, сокиру, розмахнувся і відколов глибу тонн на двісті.
Він, очевидно, хотів підрубати таким способом нашу крижану підставку. Намір дуже похвальний, але зовсім не обгрунтований. Недостатні пізнання в галузі точних наук не дозволили Лому передбачити результати його зусиль.
А результати вийшли якраз протилежні. Як тільки брила відкололася від нашої гори, гора, зрозуміло, стала легшою, набрала деякого додаткового запасу плавучості, спливла. Словом, до того часу, коли я виробив план дій, верхівка айсберга разом з яхтою завдяки зусиллям Лома піднялася ще футів на сорок.
Тут Лом опам'ятався, розкаявся в своїй легковажній поведінці й з усією старанністю, на яку він був здатний, взявся виконувати мої накази.
А мій план був простіш простого: ми поставили паруси, натягнули шкоти й разом з айсбергом повним ходом пішли назад, на північ, ближче до тропіків. І тюлень з нами поплив.
І ось, знаєте, тижня не минуло, наша крижинка почала танути, зменшуватись у розмірах, потім одного чудового ранку хруснула, зробила повторний переворот, і «Біда», як із стапеля, м'яко стала на воду. А тюлень, розумієте, опинився нагорі, але не втримався, посковзнувся і плюх мішком до нас на палубу! Я схопив його за шкуру, відшмагав ременем для остраху й відпустив. Хай плаває.
А Лом тимчасом зробив поворот. «Біда» знову лягла на курс «зюйд», і ми вдруге пішли до полюса.
