Текст книги "Пригоди капітана Врунгеля"
Автор книги: Андрей Некрасов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)
Андрій Некрасов
Пригоди капітана Врунгеля
Переклад з російської Ф. МАКІВЧУКА
Малюнки К. РОТОВА
РОЗДІЛ І,
в якому автор знайомить читача з героєм і в якому нема нічого незвичайного
Навігацію в нас у мореходному училищі викладав Христофор Боніфатійович Врунгель.
– Навігація, – сказав він на першому уроці, – це наука, яка вчить нас обирати найбезпечніші й найвигідніші морські шляхи, прокладати ці шляхи на картах і водити ними кораблі… Навігація, – додав він на закінчення, – наука неточна. Для того, щоб сповна оволодіти нею, треба самому мати великий досвід тривалого практичного плавання…
Оцей звичайнісінький собі вступ став для нас причиною одчайдушних суперечок і всіх слухачів школи розбив на два табори. Одні вважали, й не без підстав, що Врунгель – не інакше, як старий морський вовк на спочинку. Навігацію він знав блискуче, викладав цікаво, з вогником, і досвіду в нього, очевидно, вистачало. Схоже було, що Христофор Боніфатійович таки справді зборознив усі моря й океани.
Але люди, як відомо, бувають різні. Одні довірливі надмірно, інші, навпаки, схильні до критики й сумнівів. Знайшлися й серед нас такі, що твердили, нібито наш професор, на відміну від інших навігаторів, сам ніколи не виходив у море.
За доказ цього безглуздого твердження вони брали зовнішній вигляд Христофора Боніфатійовича. А зовнішність його справді якось не в'язалася з нашим уявленням про бравого моряка.
Христофор Боніфатійович Врунгель ходив у сірій толстовці, підперезаній вишитим пояском, волосся гладенько зачісував з потилиці на лоб, носив пенсне на чорному шнурку без оправи, чисто голився, був огрядним і присадкуватим, голос мав стриманий і приємний, часто посміхався, потирав ручки, нюхав тютюн і всім своїм виглядом більше скидався на відставного аптекаря, ніж на капітана далекого плавання.
І ось, щоб вирішити суперечку, ми попросили якось Врунгеля розповісти нам про свої колишні походи.
– Ну, що ви! Не час тепер, – заперечив він з усмішкою і замість чергової лекції почав раптом позачергову контрольну з навігації.
Коли ж після дзвоника він вийшов з пачкою зошитів під пахвою, наші суперечки припинилися. Відтоді ніхто вже не мав сумнівів, що на відміну од інших навігаторів Христофор Боніфатійович Врунгель набув свій досвід домашнім способом, не пускаючись у далекі плавання.
Так ми й лишилися б при цій хибній думці, якби мені дуже швидко, але зовсім несподівано, не пощастило почути від самого Врунгеля розповідь про його надзвичайно сміливу кругосвітну подорож, повну небезпеки й пригод.
Сталося це випадково. Того разу, після контрольної Христофор Боніфатійович пропав. Днів через три ми дізналися, що по дорозі додому він загубив у трамваї калоші, промочив ноги, простудився й зліг. А пора стояла гаряча: весна, заліки, екзамени… Зошити потрібні були нам кожного дня… І от мене, як старосту курсу, відрядили до Врунгеля на квартиру.
Я пішов. Одразу знайшов квартиру, постукав. І тут, поки я стояв під дверима, в моїй уяві зовсім ясно постав Врунгель, обкладений подушками й закутаний ковдрами, з-під яких стирчить почервонілий від простуди ніс.
Я постукав знову, вже дужче. Мені ніхто не відповів. Тоді я натиснув на дверну ручку, розчинив двері й… остовпів від несподіванки.
Замість скромного відставного аптекаря за столом, заглибившись у читання якоїсь стародавньої книги, сидів грізний капітан у повній парадній формі, з золотими нашивками на рукавах. Він з люттю гриз величезну прокурену люльку, про пенсне й згадки не було, а сиве розпатлане волосся пасмами стирчало в усі боки. Навіть ніс, хоч він і справді почервонів, зробився якимсь соліднішим і всіма своїми рухами виражав рішучість і відвагу.
На столі перед Врунгелем на спеціальній підставці стояла модель яхти з високими щоглами, з білосніжними парусами, прикрашена різноколірними прапорами. Поруч лежав секстант. Недбало кинутий сувій карт наполовину закривав сушений акулячий плавець. На підлозі замість килима розплаталася моржова шкура з головою і з іклами, в кутку валявся адміралтейський якір з двома змичками ржавого ланцюга, на стіні висів кривий меч, а поряд нього – звіробійний гарпун. Було й ще дещо, але я не встиг розглядіти.
Двері рипнули. Врунгель підняв голову, заклав книжку невеликим кинджалом, підвівся й, хитаючись, немов у шторм, пішов мені назустріч.
– Дуже приємно познайомитись. Капітан далекого плавання Врунгель Христофор Боніфатійович, – промовив він громовим басом, простягаючи мені руку. – Чим можу служити?
Я, признатися, трохи злякався.
– Та ось, Христофоре Боніфатійовичу, я щодо зошитів… хлопці прислали… – почав було я.
– Пробачте, – перебив він мене, – пробачте, не впізнав. Хвороба клята всю пам'ять одбила. Старий став, нічого не поробиш… Еге ж… то кажете, по зошити? – перепитав Врунгель і, схилившись, почав ритися під столом.
Нарешті він дістав звідти пачку зошитів і ляснув по них своєю широкою волосатою рукою, та так ляснув, що пилюка полетіла в усі боки.
– Ось, будь ласка, – сказав він, спочатку голосно, із смаком чхнувши, – в усіх «відмінно». Поздоровляю! З повним знанням науки кораблеводіння підете борознити морські простори під торговельним прапором… Похвально, до того ж, знаєте, дуже цікаво. Ех, юначе, скільки непередаваних картин, скільки незабутніх вражень жде вас попереду! Тропіки, полюси, плавання по дузі великого кола… – додав він замріяно. – Я, знаєте, всім цим марив, поки сам не поплавав.
– А ви хіба плавали? – вигукнув я, не подумавши.
– Аякже! – образився Врунгель. – Себто я? Я плавав. Я, батечку, плавав. Дуже навіть плавав. У деякій мірі єдиний у світі похід навколо земної кулі на двомісній парусній яхті. Сто сорок тисяч миль. Безліч заходів, безліч пригод… Безсумнівно, тепер часи не ті. Й звичаї змінилися, й становище, – додав він, помовчавши. – Багато чого, так би мовити, має тепер зовсім інший вигляд, а все-таки, знаєте, оглянешся отак назад, у глибину минулого, й доводиться визнати: багато було й цікавого, й повчального в тому поході. Є що згадати, є про що розказати!.. Та ви сідайте…
З цими словами Христофор Боніфатійович підсунув мені китовий хребець. Я сів на нього, неначе на крісло, а Врунгель почав розповідати.
РОЗДІЛ II,
в якому капітан Врунгель розповідав про те, як його старший помічник Лом вивчав англійську мову, й про деякі окремі випадки з практики кораблеводіння
Сидів я отак у своїй конурі, й, знаєте, набридло. Вирішив згадати старовину – і згадав. Так згадав, що по всьому світу пилюка пішла. Отак-то. Вам, пробачте, поспішати зараз нікуди? От і прекрасно. Тоді й почнемо по порядку.
Я в ту пору, звичайно, був трохи молодший, але не так, щоб зовсім хлопчак. Ні. Й досвід був за плечима, й роки. Стріляний, як кажуть, горобець, з доброю репутацією, з солідним становищем, і, скажу вам не хвалячись, заслужено. За таких обставин я міг би командувати найбільшим пароплавом. Це теж досить цікаво. Але в той час найбільший пароплав був якраз у плаванні, а я чекати не звик, плюнув і вирішив: піду на яхті. Це теж, знаєте, не жарт – піти в кругосвітнє плавання на двомісній парусній посудинці.
Ну, став шукати судно, придатне для здійснення надуманого плану, й, уявіть, знайшов. Якраз те, що треба. Наче для мене будували. Яхта, правда, потребувала невеличкого ремонту, але під особистим моїм наглядом її швидко довели до ладу: пофарбували, поставили нові паруси, щогли, замінили обшивку, вкоротили кіль на два фути, надставили борти… Одне слово, довелося повозитись. Але зате вийшла не яхта – лялечка! Сорок футів по палубі. Як кажуть: «Шкаралупка під владою моря».
Я не люблю передчасних розмов. Судно поставив біля бережка, закрив брезентом, а сам поки що заходився готуватись у похід.
Успіх такої справи, як ви знаєте, багато в чому залежить від особового складу експедиції. Тому я дуже старанно вибирав свого супутника – єдиного помічника й товариша в цій довгій і важкій дорозі. Й, повинен признатися, мені пощастило: мій старший помічник Лом виявився людиною чудових душевних якостей. Ось посудіть самі: зріст сім футів шість дюймів, голос – як у пароплава, надзвичайна фізична сила, витривалість. При всьому тому відмінне знання справи, дивовижна скромність, – одне слово, все, що потрібне першокласному морякові. Проте була в Лома й вада. Єдина, але серйозна: цілковите незнання іноземних мов. Це, звичайно, великий недолік, але це не зупинило мене. Я завжди становище, поміркував, подумав, прикинув і наказав Лому в терміновому порядку оволодіти розмовною англійською мовою. Й, знаєте, Лом оволодів. Не без труднощів, але оволодів за три тижні.
Для цієї мети я образ особливий, доти ще не відомий метод викладання: я запросив для мого старшого помічника двох викладачів. При цьому один навчав його з початку, з азбуки, а другий з кінця. І, уявіть собі, саме з абеткою у Лома й не клеїлось, особливо з вимовою. Цілісінькі дні й ночі мій старший помічник Лом розучував важкі англійські літери, й, знаєте, не обійшлося без неприємностей. Отак одного разу сидів він за столом, вивчаючи дев'яту літеру англійського алфавіта – «ай».
– Ай… ай… ай… – твердив він на всі лади все голосніше й голосніше.
Сусідка почула, заглянула, бачить: здоровенний парубійко сидить, кричить «ай!» Ну, вирішила, що бідоласі погано, викликала швидку допомогу. Приїхали. Накинули на хлопця, як на божевільного, гамівну сорочку, й я на другий день ледве визволив його з лікарні. А втім, скінчилося все благополучно: рівно через три тижні мій старший помічник Лом доповів мені рапортом, що обидва викладачі довчили його до середини, й, таким чином, завдання виконане. Того ж дня я призначив відхід. Ми й без того вже затримались.
І ось, нарешті, довгожданий момент настав. Зараз, можливо, подія ця пройшла б і непоміченою. Але в той час такі походи були навдивовижу. Сенсація, так би мовити. Й не дивно, що з самого ранку в той день берег був запруджений юрбами цікавих. Тут, знаєте, прапори, музика, загальні радощі… Я став на стерно й скомандував:
– Підняти паруси, віддати носовий, стерно на праву!
Паруси знялися, розпустилися, як білі крила, взяли вітер, а яхта, розумієте, стоїть… Віддали кормовий кінець – все одно стоїть. Ну, бачу – треба вживати рішучих заходів. А тут якраз буксир проходив мимо. Я схопив рупор, кричу:
– Гей, на буксирі! Прийми кінець, чорт забирай!
Буксир потяг, пихкає, милить воду за кормою, ледве дибки не стає, а яхта – ні з місця… Що за диво?
Раптом щось бухнуло, яхта накренилась, я на мить знепритомнів, а коли отямився, дивлюсь – конфігурація берегів різко змінилася, натовп розбігся, вода кишить головними уборами, тут же плаває будка з морозивом, верхи на ній сидить якийсь юнак з кіноапаратом і крутить ручку.
А під бортом у нас цілий зелений острів. Я подивився і все зрозумів: теслярі недогляділи, поставили свіже дерево. Й, уявіть собі, за літо яхта всім бортом пустила коріння й приросла. А я ще дивувався: звідки такі красиві кущики на березі? Отак-то. А яхту збудовано міцно, буксир добрий, канат надійний. Як смикнули, так пів-берега й віднесло разом з кущами. Недарма, знаєте, свіже дерево не рекомендують використовувати в суднобудуванні… Неприємна історія, що й казати, але, на щастя, все обійшлося благополучно, без жертв.
У мої плани затримка не входила, зрозуміло, але тут нічого не поробиш. Це, як кажуть, «форсмажор» – непередбачена обставина. Довелося стати на якір і очистити борти. А то, розумієте, незручно: рибалок не стрінеш – риби засміють. Не годиться із своєю садибою плавати.
Я і мій старший помічник Лом увесь день провозилися з цією роботою. Намучилися, признатись, неабияк, вимокли, змерзли… Й ось уже ніч спустилася над морем, зорі висипали на небі, на суднах б'ють північну склянку. Я відпустив Лома спати, а сам залишився на вахті. Стою, думаю про труднощі й втіхи наступного походу. Й так, знаєте, розмріявся, що не помітив, як і ніч минула.
А вранці чекав на мене страшний сюрприз: я не лише цілу добу ходу втратив з цією аварією – я назву корабля втратив!
Ви, може, думаєте, що назва не має значення? Помиляєтесь, юначе! Ім'я для корабля – однаково, що прізвище для людини. Та ось, недалеко ходити за прикладом: Врунгель, скажімо, звучне, красиве прізвище. А будь з мене який-небудь Заколи-Рогайло, або ось у мене учень був – Ховрашок… Хіба б я міг сподіватися на ту повагу й довір'я, що маю тепер? Ви тільки уявіть собі: капітан далекого плавання Ховрашок… Сміх та й годі!
Отак і судно. Назвіть судно «Геркулес» чи «Богатир» – перед ним крига розступиться сама собою, а спробуйте назвати своє судно «Корито» – воно й плавати буде, як корито, й неодмінно перекинеться де-небудь у найтихішу погоду.
Ось тому я перебрав і зважив десятки імен, перш ніж спинив свій вибір на тому, яке могло б підійти для моєї красуні яхти. Я назвав яхту «Побіда», тобто перемога. Ось славне ім'я для славного корабля! Ось ім'я, що його не соромно пронести по всіх океанах! Я замовив мідні литі літери й сам прикріпив їх на зрізі корми. Начищені до блиску, вони горіли вогнем. За півмилі можна було прочитати: «Побіда».
Й ось у той нещасний день, удосвіта, я стою один на палубі. На морі штиль, порт ще не прокинувся, після безсонної ночі хилить до сну… Раптом бачу: пихкає портовий катерок-роботяга, підходить прямо до мене й – бух на палубу пачку газет! Честолюбство, звичайно, до певної міри вада. Але всі ми грішні, як кажуть, і кожному, знаєте, приємно, коли про нього пишуть у газеті. Чи не так? І от я розгортаю газету. Читаю:
«Вчорашня аварія на старті кругосвітного походу якнайкраще виправдала оригінальне ім'я, яке капітан Врунгель дав своєму судну».
Я трохи зніяковів, але, признатися, так і не збагнув. про що йде мова. Хапаю другу газету, третю… Тут в одній з них мені впадає в очі фотографія: в лівому кутку я, в правому мій старший помічник Лом, а посередині наша красуня-яхта й підпис: «Капітан Врунгель і яхта «Біда», на якій він вирушає…»
Тоді я все зрозумів. Я кинувся на корму, подивився. Так і є: збило дві літери – «П» та «О».
Скандал! Непоправний скандал! Але нічого вже не зробиш: у газетників довгі язики. Врунгеля, капітана яхти «Побіда», ніхто не знає, зате весь світ довідався вже про мою «Біду».
Але довго журитися не довелось. З берега потяг вітерець, паруса затріпотіли, я розбудив Лома й став піднімати якір.
І поки ми йшли морським каналом, нам з усіх кораблів, як на зло, кричали:
– Гей, на «Біді», щасливого плавання!
Жаль було красивого імені, але нічого не поробиш. Так на «Біді» й пішли.
Вийшли в море. Я ще не встиг заспокоїтися після неприємностей. І все-таки повинен сказати: добре в морі! Недаремно, знаєте, ще древні греки говорили, що море всі негоди змиває з людської душі.
Йдемо. Тиша, тільки хвилі шелестять вздовж бортів, щогла поскрипує, а берег віддаляється, тане за кормою. Погода свіжішає, білячки пішли по хвилях, звідкись прилетіли буревісники, вітерець став міцнішати. Працює, свистить у снастях справжній морський, солоний вітер. Ось і останній маяк лишився позаду, берегів як не було, тільки море навкруги; куди не глянеш – скрізь море.
Я проклав курс, здав командування Лому, постояв ще хвилинку на палубі й пішов униз, в каюту, подрімати годинку-другу перед вахтою. Недаром у нас, у моряків, говорять: «Не виспатися завжди встигнеш».
Спустився, випив на сон грядущий чарочку рому, ліг на койку й заснув, як убитий.
А через дві години, бадьорий і свіжий, підіймаюсь на палубу. Подивився кругом, глянув уперед… і світ мені потьмарився.
На перший погляд – нічого, звичайно, особливого: те ж саме море кругом, ті ж самі чайки, й Лом у повному порядку, тримає штурвал, але спереду, просто перед носом «Біди», – ледве помітна, як сіра ниточка, встає над горизонтом смужка берега.
А ви знаєте, що це значить, коли берегу належить бути ліворуч за тридцять миль, а він у вас прямо по носу? Це повний скандал. Неподобство… Ганьба і сором вам! Я був приголомшений, обурений і наляканий. Що робити? Ви повірите, я вирішив покласти судно на зворотний курс і з ганьбою повернутися до причалу, поки не пізно. Адже з таким помічником плавати – то так заїдеш, що не виберешся, – особливо вночі.
Я вже зібрався подати відповідну команду, вже й повітря в груди набрав, щоб солідніше це вийшло, але тут, на щастя, все прояснилося. Лома видав ніс. Мій старший помічник увесь час повертав ніс вліво, жадібно втягував повітря й сам тягнувся туди ж.
Ну, тоді я все зрозумів: у моїй каюті по лівому борту лишилась незакоркована пляшка чудового рому. А в Лома рідкісний нюх на спиртне й, зрозуміло, його тягло до пляшки. Це буває.
А раз так – значить, діло поправиме. В деякій мірі окремий випадок практики кораблеводіння. Бувають такі випадки, не передбачені наукою. Я не став навіть роздумувати, спустився в каюту і непомітно переніс пляшку на правий борт. Ломів ніс потягнувся, як компас за магнітом, судно слухняно повернуло туди ж, а години через дві «Біда» лягла на попередній курс. Тоді я поставив пляшку спереду, біля щогли, і Лом більше не збивався з курсу. Він вів «Біду», як по ниточці, й тільки один раз особливо жадібно втягнув повітря й спитав:
– А що, Христофоре Боніфатійовичу, чи не прибавити нам парусів?
Це була розумна пропозиція. Я погодився. «Біда» й до того йшла непогано, а тут полетіла стрілою.
Отаким способом і почалось наше далеке плавання.
РОЗДІЛ III
Про те, як техніка й винахідливість можуть компенсувати нестачу хоробрості, й про те, як у плаванні треба використовувати всі обставини, включаючи власні недуги
Далеке плавання… Слова ж які! Ви задумайтесь, юначе, прислухайтесь до музики цих слів.
Далеке… далина… простір неосяжний… далечінь. Чи не правда?
А «плавання»? Плавання – це поривання вперед, рух, іншими словами.
Значить, так: рух у просторі.
Тут, знаєте, астрономією пахне. Почуваєш себе в деякій мірі зорею, планетою або супутником, у гіршому разі.
Ось тому й тягне таких людей, як я чи, скажімо, мій тезко Колумб, у далеке плавання, у відкритий океан, на славні морські подвиги.
Й все-таки не в цьому головна сила, що змушує нас залишати рідні береги.
І якщо хочете знати, я вам відкрию секрет і поясню, в чому тут річ.
Приємності далекого плавання неоціненні, шо й казати. Але є ще більша втіха: розповісти в товаристві близьких друзів і випадкових знайомих про явища прекрасні й незвичайні, свідком яких ви стаєте в далекому плаванні, повідати про ситуації, іноді веселі, іноді трагічні, в які весь час ставить вас мінлива доля мореплавця.
Але в морі, на великій океанській дорозі, що ви можете зустріти? Воду й вітер переважно.
А що ви можете пережити? Шторми, штиль, блукання в туманах, вимушені простої на мілині. Бувають, звичайно, й у відкритому морі всілякі незвичайні пригоди, в нашому поході теж було їх немало, але, в основному, про воду, про вітер, про тумани й мілини багато не розкажеш.
Та розказати, правда, можна б. Розповісти є про що: бувають, припустимо, смерчі, тайфуни, перлинні обмілини – мало там що! Все це надзвичайно цікаве. Ну, риби там, кораблі, спрути – про це теж можна розказати. Та ось біда: стільки вже про це порозказано, що не встигнете ви рота розкрити – всі ваші слухачі одразу розбіжаться, як карасі від акули.
Інша річ – заходи, нові береги, так би мовити. Там, знаєте, є на що подивитися, є чому дивуватися. Отак-то. Недаремно кажуть: «Що край, то й звичай».
Ось чому такий моряк, як я, допитливий, цікавий і не зв'язаний комерційними інтересами, намагається всяким способом урізноманітити своє плавання заходами в чужі краї. Щодо цього, плавання на маленькій яхті має безліч переваг.
Аякже, знаєте! Стали ви, припустимо, на вахту, схилились над картою. Ось ваш курс, праворуч якесь царство, ліворуч якесь государство, як у казці. Адже там теж люди живуть. А як живуть? Цікаво ж глянути хоч одним оком! Цікаво? Прошу, цікавтеся, хто ж вам не велить? Руль на борт… і ось уже вхідний маяк на горизонті. Отак-то!
Ми йшли з попутним вітром, туман лежав над морем, і «Біда» безшумно, як привид, милю за милею ковтала простір. Не встигли ми оглянутись, як пройшли Зунд, Каттегат, Скагерак… Я не міг нарадуватися з ходових якостей яхти. І ось на п'яту добу, на світанку, туман розвіявся, й по правому борту в нас відкрилися береги Норвегії.
Можна б пройти мимо, але куди поспішати? Я скомандував:
– Право на борт!
Мій старший помічник Лом поклав стерно круто вправо, й через три години ланцюг нашого якоря загуркотів у красивому й тихому фіорді.
Ви не бували в фіордах, молодий чоловіче? Жаль! Неодмінно побувайте при нагоді.
Фіорди, або шхери, іншими словами, де, знаєте, такі вузькі затоки та бухточки, заплутані, як курячий слід, а кругом скелі, пориті тріщинами, оброслі мохом, високі й неприступні. В повітрі панує урочистий спокій і непорушна тиша. Краса надзвичайна!
– А що, Лом, – сказав я, – чи не зійти нам погуляти до обіду?
– Єсть погуляти до обіду! – гаркнув Лом, та так, що птаство цілою хмарою знялося з скель, а луна (я полічив) тридцять два рази повторила: «Бі-ду… біду… біду…»
Скелі немовби вітали прихід нашого судна. Хоч, звичайно, на іноземний манір, наголос не там. А все-таки, знаєте, приємно й дивно. Та, по правді кажучи, особливо й дивуватися нічому. Там чудесна луна в фіордах… Та хіба тільки луна! Там, батечку, казкові місця й казкові бувають пригоди. Ви послухайте, що далі було.
Я закріпив стерно й пішов переодягтися в каюту. Лом теж спустився. І ось, знаєте, я вже зовсім готовий, шнурую черевики, – раптом відчуваю: судно дає різкий крен на ніс. Стривожений, схоплююсь, кулею вилітаю на палубу, й перед очима моїми постає сумна картина: ніс яхти цілком у воді й продовжує швидко занурюватись, корма ж, навпаки, підіймається вгору.
Я зрозумів, що сам винуватий: не врахував особливостей грунту, а головне – приплив прогавив. Якір зачепився, держиться, як влитий, а вода підпирає. И ланцюг потравити неможливо: весь ніс у воді, піди-но пірнай до брашпіля. Куди там!
Тільки-но встигли ми задраїти наглухо вхід до каюти, як «Біда» вже зайняла зовсім вертикальну позицію, на зразок рибальського поплавця. Ну й довелося скоритися перед стихією. Нічого не поробиш. Врятувалися на кормі. Так там і пересиділи до вечора, поки вода почала спадати. Ось так.
А ввечері, навчений досвідом, я ввів судно у вузьку протоку й причалив до берега. Так воно, думаю, буде краще.
Приготували скромну вечерю, поприбирали скрізь, засвітили вогні, як належить, і повкладались спати, впевнені, що не повториться історія з якорем. А вранці, ледь засіріло, Лом будить мене й рапортує:
– Дозвольте доповісти, капітане: повний штиль, барометр показує ясно, температура зовнішнього повітря дванадцять градусів за Цельсієм, провести вимірювання глибини й температури води було неможливо за відсутністю такої.
Спросоння я не одразу навіть зрозумів, про що він говорить:
– Тобто як це «за відсутністю»? – питаю. – Де ж вона поділась?
– Пішла з відпливом, – рапортує Лом. – Судно заклинилось між скелями й перебуває в стані стійкої рівноваги.
Вийшов я, бачу – та ж пісня, тільки на новий лад. То приплив нас спантеличив, тепер відплив жарти жартує. Те, що я прийняв за проточку, виявилося ущелиною. На ранок вода зійшла, й ми стали на твердий грунт, як у сухому доку. Під кілем – безодня на сорок футів, вибратися нема ніякої можливості. Куди там вибратись! Одне лишається – сидіти, чекати погоди, припливу, вірніше сказати.
Але я не звик марно гаяти час. Оглянув яхту з усіх боків, кинув за борт штормтрап, узяв сокиру, рубанок, пензель. Старанно обтесав борти в тих місцях, де лишились сучки, пофарбував. А коли почала прибувати вода, Лом закинув з корми вудочку й наловив риби на юшку. Отже, як бачите, навіть такі неприємні обставини, якщо з головою взятися, можна повернути на користь справі, як кажуть.
Після всіх цих подій здоровий глузд підказував швидше залишити цей підступний фіорд. Хто його знає, які він ще готує сюрпризи? Але я людина, як ви знаєте, смілива, наполеглива, навіть трохи уперта, якщо хочете, й не звик відмовлятися від прийнятих рішень.
Так і того разу: вирішив гуляти – значить, гуляти. І як тільки «Біда» стала на воду, я перевів її на нове, безпечне місце. Витравив ланцюг подовше, й ми вирушили.
Йдемо поміж скелями стежкою, й чим далі йдемо, тим чудовіша природа навколо нас. На деревах білки, пташечки якісь: «цвінь-цвірінь», а під ногами сухі сучки тріщать, і здається: зараз вийде ведмідь і зареве… Тут же ягоди, суниці. Я. знаєте, ніде не бачив таких суниць. Великі, як горіх! Ну, ми захопилися, заглибились у ліс, забули зовсім про обід, а коли спохватилися, дивимось – пізно. Вже сонце схилилося, тягне прохолодою. І куди йти – невідомо. Кругом ліс. Куди не глянеш, скрізь ягоди, ягоди, самі ягоди.»…
Спустилися вниз, до фіорда, бачимо – не той фіорд. А вже настає ніч. Нічого не вдієш, розклали вогонь, ніч сяк-так минула, а вранці полізли на гору. Може, думаємо, звідти, згори, побачимо «Біду».
Ліземо вгору, нелегко з моєю комплекцією, але ліземо, підкріпляємося суницями. Раптом чуємо ззаду якийсь шум. Вітер не вітер, водоспад не водоспад, потріскує щось все дужче й дужче, і немовби попахує димком.
Я оглянувся, дивлюсь – так і є: вогонь! Обступає з усіх боків, стіною суне за нами. Тут уже, знаєте, не до ягід.
Білки покидали кубла, стрибають з гілки на гілку все вище по схилу. Птахи знялися, кричать. Шум, паніка…
Я не звик тікати від небезпеки, але тут вже робити нічого, треба рятуватися. І повним ходом за білками, на вершину скелі, – більше нікуди.
Вилізли, віддихались, оглянулись кругом. Становище, скажу я вам, безвихідне: з трьох боків вогонь, з четвертого – крута скеля… Я глянув униз – високо, аж дух захопило. Картинка, загалом, безрадісна, й єдина світла цятка на цьому похмурому горизонті – наша «Біда»-красуня. Стоїть якраз під нами, ледве погойдується на хвилі й щоглою, наче пальчиком, манить до себе, на палубу.
А вогонь усе ближче. Білок кругом сила-силенна. Посміливішали. В декотрих, знаєте, хвости в огні пообгоріли, ті особливо хоробрі, нахабні, простіше сказати: лізуть просто на нас, штовхаються, натискують, дивись, ще в огонь спихнуть. Ось воно, як вогнище розкладати!
Лом у розпачі. Білки теж у розпачі. Признатися, й мені не солодко, але ж, не видаю себе, кріплюсь – капітан не повинен тужити. Аякже!
Раптом дивлюсь – одна білка націлилась, хвіст розпушила й стриб прямо на «Біду», на палубу. За нею друга, третя й, дивлюсь, – як горох посипались. За п'ять хвилин у нас на скелі стало чисто.
А ми що, гірші за білок, чи що? Я вирішив теж стрибати. Ну, скупаємось принаймні. Подумаєш, яке нещастя! Це навіть корисно перед сніданком – викупатись. А в мене так: вирішено – значить зроблено.
– Старший помічник, за білками – повний вперед! – скомандував я.
Лом ступнув, заніс уже ногу над безоднею, але раптом вивернувся, як кішка, й назад.
– Не можу. – каже, – Христофоре Боніфатійовичу, звільніть! Не буду стрибати, я краще згорю…
І бачу: справді згорить людина, а стрибати не буде. Природний страх перед висотою, хвороба до деякої міри… Ну, що його робити! Не кидати ж бідолаху Лома!
Інший би розгубився на моєму місці, але я не такий. Я знайшов вихід.
У мене був з собою бінокль. Чудовий морський бінокль з дванадцятикратним наближенням. Я наказав Лому поставити бінокля по очах, підвів на край скелі і суворим голосом питаю:
– Старший помічник, скільки білок у вас на палубі?
Лом почав лічити:
– Одна, дві, три, чотири, п'ять…
– Одставити! – крикнув я. – Без лічби прийняти, загнати в трюм!
Тут почуття службового обов'язку взяло верх над почуттям небезпеки, та й бінокль, що не кажіть, допоміг: наблизив палубу, Лом спокійно ступнув у прірву…
Я подивився вслід – тільки бризки знялися стовпом. А через хвилину мій старший помічник Лом уже вибрався на борт і почав заганяти білок.
Тоді і я стрибнув таким же чином. Але мені, знаєте, легше: я людина бувала, можу без бінокля.
А ви, юначе, зважте на цей урок, коли-небудь згодиться: зберетеся, приміром, з парашутом стрибати, неодмінно візьміть бінокль, хоч поганенький, хоч який-небудь, а все-таки, знаєте, трохи легше, не так високо.
Ну, стрибнув. Виплив. Забравсь і я на палубу. Хотів Лому допомогти, але він хлопець меткий, сам впорався.
Не встиг я віддихатись, а він уже зачинив люк, став у фронт і рапортує:
– Прийнято без лічби повний вантаж білок живцем. Які будуть розпорядження?
Отут, знаєте, подумаєш, які розпорядження.
На перших порах ясно: піднімати якір, ставити паруси та йти, поки не пізно, від цієї палаючої гори. Ну його до біса, цей фіорд. Дивитися тут більше нема на що, та до того ж ще й гаряче стало… Так що в цьому питанні в мене сумнівів не виникало. А от що з білками робити? Тут, знаєте, становище складніше. Чорт їх знає, що з ними робити? Добре, що хоч своєчасно в трюм загнали, а то, знаєте, проголодались капосні звірятка, почали гризти снасті. Ще б трошки – й став наново весь такелаж.
Ну звичайно, можна було б здерти з білок шкурки й здати в будь-якому порту. Хутро цінне, добротне. Не без вигоди можна б провести операцію. Але це якось негаразд: вони нас врятували, принаймні вказали шлях до порятунку, а ми з них останні шкурки! Не в моїх це правилах. А з іншого боку, везти з собою всю цю компанію кругом світу – теж приємного мало. Адже це значить годувати, поїти, доглядати. Аякже – це закон: прийняв пасажирів – створи умови. Тут, знаєте, клопоту не позбудешся.
Ну, я вирішив так: вдома розберемось. А в нас, у моряків, де той дім? У морі. Макаров, адмірал, пам'ятаєте, що сказав: «У морі – значить, вдома». Ось і я так. Гаразд, думаю, вийдемо в море, а там подумаємо. Запитаємо в крайньому разі інструкції у порту відправлення. Авжеж.
От і пішли. Йдемо. Зустрічаємось з рибалками, з пароплавами. Хороше! А надвечір вітерець подужчав, почався справжній шторм – балів десять. Море бушує. Як підніме нашу «Біду», як кине вниз! Снасті стогнуть, щогла скрипить. Білок в трюмі закачало з незвички, а я радію: «Біда» моя тримається молодчиною, на п'ять з плюсом складає штормовий екзамен. І Лом – героєм: надів зюйдвестку, стоїть, як влитий, біля керма й твердою рукою тримає штурвал. Ну, я постояв ще, подивився, полюбувався стихією і пішов до себе в каюту. Сів до столу, ввімкнув приймач, надів навушники й слухаю, що там в ефірі твориться.
Чудесна ця штука – радіо. Натиснеш кнопку, покрутиш ручку – й на тобі, все до твоїх послуг: музика, погода на завтра, останні новини. Інші, знаєте, «боліють» на футболі – теж, прошу: «Удар! Ще удар!.. І воротар виймає м'яч із сітки…» Одне слово, не мені вам розказувати: радіо – велика річ! Але я того разу якось невдало потрапив. Спіймав Москву, настроївся, чую: «Іван, Роман, Костянтин, Уляна, Тетяна, Семен, Кирило…» – наче в гості прийшов і знайомишся. Просто хоч не слухай. А в мене ще зуб був з дуплом, розболівся чомусь… мабуть, після купання – так розболівся, що хоч плач.
