Текст книги "Пригоди капітана Врунгеля"
Автор книги: Андрей Некрасов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)
РОЗДІЛ ХIII,
в якому Врунгель спритно розправляється з удавом і шиє собі новий кітель
Я швидко витряс попіл, люльку – в кишеню, притиснув вогонь каблуком. Сиджу, мовчу. А тут льотчик просунув голову в кабіну, і в мене трохи відлягло від душі. Все-таки, думаю, бувала людина, напевно й не таке ще бачив – не розгублювався, заспокоїть їх, і все владнається… А він, уявіть, і сам злякався.
Дивлюся, зблід, охнув, ухопився за якийсь важіль… Трах! Ну, потім гуркіт моторів затих, тільки чути – вітер свистить. Потім бухнуло десь угорі, як з гармати, кабіна здригнулася, рвонулась і тихо почала приземлятися.
Пасажири дивуються, а я зразу зрозумів, у чому річ. Тепер цим нікого не здивуєш. А в той час це було останнє слово техніки: зробили такий пристрій на літаках. Зветься: «Йди вниз». Коли яка аварія – вибух, пожежа, або крило одірветься – льотчик одним рухом відділяє кабіну, і вона самостійно спускається на парашуті. Корисний пристрій, що й казати, але в даному випадку застосування його було явно передчасним.
В іншій обстановці я б посперечався з льотчиком, вказав би йому на помилку, але тут, самі розумієте, нічого не вдієш. Літак летить далі, генеральним курсом, тільки крила виблискують. Ми поволі сідаємо нижче й нижче. Дим від люльки трохи розвіявся, але пасажири й не думають заспокоюватись. Навпаки, дивлюся – хвилювання збільшується, переходить у тиху паніку, й Фукс нервується: так і дивись – схопиться з місця.
Один я зберіг спокій і міркую: рейс, звичайно, перерваний, квитки далі не дійсні, але один із нас, як не крути, все одно «заєць» і при посадці доведеться давати пояснення. А це небажано. Почнуться розпитування, розшуки винуватого, зобразять справу так, що я причина аварії, а тоді не збудешся клопоту.
І я, знаєте, вирішив прикинутися стороннім. А тут і момент дуже зручний: увага пасажирів послаблена, кожний думає про себе, дехто зовсім знепритомнів, і якраз над нами люк у стелі кабіни…
Вам, юначе, не доводилось плавати по Амазонці? Ні. От і чудово, й не поривайтеся. Не рекомендую.
А мені, знаєте, довелося.
Вилізли ми з Фуксом через люк, роздивились. Бачимо – під ногами ріка, кабіна спускається нижче… нижче… Сіли.
Ну, я нахилився над люком, кричу:
– Гостинно просимо, панове! Радий вітати вас у цих диких і неприступних місцях.
Тут і пасажири почали вилазити поодинці. Бачать – посадка відбулася благополучно, почали заспокоюватись, дивляться на нас пильно. Ну, я бачу, настав момент взаємного знайомства. Ви самі розумієте, правду я сказати не можу, доводиться викручуватись.
– Так от, – кажу, – панове, я, дозвольте відрекомендуватись, професор географії Христофор Врунгель. Подорожую тут з науковою метою. А це мій слуга й провідник індієць Фукс. Будьмо знайомі. Я тут обжився, звик. Ви вже дозвольте мені вважати вас своїми гостями.
– Будь ласка, будь ласка, – відповідають вони. – Дуже приємно.
А сам бачу – не вірять. Скоса поглядають на нас… Та й зрозуміло: який там професор у трусиках? Я відчуваю, треба їх зайняти розмовою, сказати щось значне, відвернути увагу.
– Пробачте, – питаю, – а тут усі прибулі?
Вони переглянулися, потім хтось заявляє:
– Був ще один високий джентльмен.
– Був, був, – підтвердили інші, – він ще загорівся…
– Ах, он як! Особливо цікаво. Ану, Фукс, – кажу, – спустіться вниз, подивіться, чи не потрібна допомога потерпілому.
Фукс заліз у кабіну, потім вилазить і подає щіпку попелу: ось, мовляв, все, що лишилося.
– Ах, – кажу, – яке нещастя! Високий джентльмен, мабуть, згорів дотла. Ну, нічого не вдієш, мир праху його… А тепер, панове, давайте витягнемо парашут, він ще пригодиться.
Ну, розібрали стропи, тягнемо, як невод. Я командую:
– Раз, два, взяли! Віра помалу…
Бачу, вони стараються, але з незвички діло погано йде.
Раптом дивлюся – покидали стропи, тікають назад на корму, так би мовити, скупчилися там і тремтять від страху. Фукс, той зовсім сховався в люк, визирає звідти, показує на парашут. А баришня, пасажирка, встала навшпиньки, розчепірила пальці, махає руками, наче летіти зібралася, кричить:
– Ой, мамо!
Ну, я оглянувся й бачу – дійсно «мама»! Удав, розумієте, заліз у парашут, величезний удав, метрів на тридцять. Скрутився клубком, як у гнізді, дивиться на нас, вибирає жертву.
А в мене ніякої зброї, тільки люлька в зубах…
– Фукс, – кричу я, – подайте-но що-небудь важке!
Той висунувся з люка, подає якийсь снаряд. Я прикинув – нічого, солідна штучка.
– Давайте ще! – кричу, а сам встав, приготувався, націлився…
І удав теж націлився. Роззявив пащу, як печеру… Я розмахнувсь – і просто туди.
Та тільки що для удава такий дріб'язок? Проковтнув, розумієте, як ні в чому не бувало, навіть не скривився. Я другий снаряд туди ж, він і його проковтнув. Я кинувся до люка, кричу Фуксові:
– Давайте швидше все, що є!
Раптом чую за спиною страшенне шипіння.
Обернувся, дивлюсь – удав роздувається, шипить, із пащі летить піна…
«Ну, – думаю, – зараз кинеться!»
А він, уявіть, замість цього несподівано пірнув | пропав.
Ми всі завмерли, ждемо. Хвилина минає, друга. Пасажири на кормі починають ворушитись, шепчуться. Раптом ця баришня знову стає в ту саму позицію і – на всю Амазонку:
– Мама!
І ось бачимо – спливає щось над водою: блискучий балон велетенських розмірів, дивовижної форми, дуже оригінального забарвлення. І все, знаєте, пухне, пухне…
От, думаю, нове діло! Що б то могло бути? Навіть страшно стало. Потім дивлюся – в цього балона живий хвіст. Б'є по воді й так і сяк… Я, як побачив хвіст, так усе й зрозумів: снаряди оті були вогнегасниками. Ну, зустрілись у стравоході плазуна, зіткнулися там, стукнулись один об другий, розрядились і накачали удава піною. Там, знаєте, який тиск, у вогнегасниках! От і роздулась змія, набрала зайвого запасу плавучості, чує, що справи погані, хоче пірнути, а живіт не пускає…
У мене страх як рукою зняло. Я підійшов до люка.
– Давайте, – кажу, – Фукс, виходьте наверх. Небезпека минула.
Фукс виліз, милується небувалим видовищем, а пасажири, як почули, що боятись нічого, кинулись поздоровляти один одного, тиснуть мені руки. Тільки й чути:
– Спасибі, професоре дорогий! Як це ви його?
– Та що там! – відповідаю я. – Тут на Амазонці до всього звикнеш. Удав – це дрібниця, ще й не таке буває…
Ну й, знаєте, після цього випадку мій авторитет укріпився. А тут, на щастя, і з костюмами справа владналася. У баришні цієї знайшлася коробочка з рукоділлям. Я взяв голку, пошив собі кітель з парашута. Матеріал чудовий, а замість гудзиків я болти пристосував, одгвинтив від кабіни. Непогано вийшло, міцно, красиво, от тільки без гайкового ключа не роздягнешся. Ну, та це вже дрібниця, звикнути можна. А Фуксу готовий комбінезон знайшли в аварійному запасі, точнісінько такий, як у нього був, тільки новіший.
Потім сякі-такі паруси змайстрували, щоглу поставили, зробили кермо. Пасажири стоять вахту, пливемо, промишляємо черепах, ловимо рибку. Ця баришня куховарити навчилася… Загалом начебто все нічого, от тільки судно непристосоване: хистке, й хід у нього неважний.
Так. Ну, пливемо все-таки, просуваємось сяк-так на схід, до берегів Атлантики. Місяця півтора так пливли. І чого тільки не надивилися в дорозі: й мавп, і ліан, і каучукових дерев!.. Для допитливого мандрівника, звичайно, інтересно, але важко! Відверто скажу: важко.
Тут і взагалі-то клімат не дуже завидний, а ми ще в дощову пору потрапили. Парить, як у бані, день і ніч тумани, спека, кругом комарня хмарами; добре ще, лихоманку ніхто не схопив.
РОЗДІЛ XIV,
на початку якого Врунгель став жертвою віроломства, а наприкінці знову потрапляє на «Біду»
Нарешті все-таки прибули в порт Пара. Причалили, висадились. Містечко, по совісті кажучи, неважненьке, так собі містечко. Брудно, курява, спека, по вулицях собаки блукають. Але після лісових хащів Амазонки й це в деякій мірі вогнище культури. Хоч і то сказати – культура там дещо своєрідна: народ лютий, войовничий, всі з ножами, з револьверами, по вулиці пройти страшно…
Ну, побрились ми, почистились після важкого походу. Супутники наші розпрощалися, сіли на пароплави й роз'їхались хто куди. Хотіли й ми з Фуксом швидше звідси вибратись, та нічого не вийшло: без документів не випускають. Ну, застряли ми з ним, як раки на мілині, на чужому березі, без притулку, без певних занять, без засобів до існування. Думали робітку якусь знайти – та де там! Тільки і є вакансії на гумових плантаціях, але це знову треба на Амазонку, а ми вже там побували, вдруге чогось не тягне.
Поблукали по місту сюди-туди, та й сіли на бульварчику під пальмою обміркувати становище.
Раптом підходить поліцейський і запрошує нас до губернатора. Це, звичайно, приємно, але я не любитель усіх цих офіціальних прийомів і зустрічей з високопоставленими особами. Але тут нічого не зробиш: запрошують – значить, треба йти.
Ну, приходимо. Дивимось – сидить у ванні отакенна туша з віялом у руках, пирхає, мов бегемот, хлюпається, сопе. А з боків – два ад'ютанти в парадній формі.
– Ви, – питає губернатор, – хто такі, звідки?
Я в загальних рисах змалював становище, пояснив, як це все сталося, відрекомендувався.
– Це, – кажу, – мій матрос Фукс, найнятий в Кале, а я капітан Врунгель. Чули, напевно?
Губернатор як почув, охнув, бухнув у ванну зовсім з головою, віяло своє впустив, пускає бульби, захлинається, мало не загинув. Спасибі, ад'ютанти не дали потонути, врятували. Ну, він віддихався, відкашлявся, побагровів.
– Як, – каже, – капітан Врунгель? Той самий? Це що ж тепер буде? Безпорядки, пожежа, революція, догана по службі? Ну, знаєте, звичайно, захоплений вашою мужністю і нічого не маю проти вас особисто, але як особа офіціальна наказую вам негайно покинути ввірену мені територію, і я в цьому ніяких перешкод не чинитиму… Ад'ютант, видайте капітану дозвіл на виїзд.
Ад'ютант радий старатися, вмить написав папірець, шльопнув печатку, подає. А мені тільки цього й треба. Я вклонився, взяв під козирок.
– Дякую, – кажу, – ваше превосходительство! Дуже вдячний за люб'язність. Цілком задоволений вашими розпорядженнями. Дозвольте відкланятись?
Повернувся і вийшов. Пішов і Фукс за мною. Йдемо прямо до пристані. Раптом чую – ззаду якийсь шум, тупіт. Я оглянувся, бачу – чоловік сорок у цивільному, в крислатих капелюхах, у чоботях, з ножами, з ручними кулеметами біжать за нами, здіймають куряву, обливаються потом.
– Ось вони, ось вони! – кричать.
Дивлюся – нас переслідують. Миттю зважив співвідношення сил і бачу – робити нічого, треба тікати. Ну, біжимо… Добігли до якоїсь будочки. Я, знесилений, зупинився дух перевести, серце так і колотить – втомився. Аякже… і вік, і спека. А Фукс – тому хоч би що, він легкий був на ходу. Проте, дивлюсь, і він засмучений подіями, зблід, очі бігають. Потім раптом повеселішав і так фамільярно ляскає мене по спині.
– Ну, – каже, – капітане, стійте тут. Я один побіжу, а вас не зачеплять.
І кинувся бігти, тільки п'яти виблискують.
Такого вчинку я від нього, признатися, не чекав, був прикро вражений навіть. Ех, думаю, хай буде, що буде… Єдиний порятунок – лізти на пальму. Поліз. А ця юрба усе ближче. Я озирнувся, бачу – народ дебелий, лютий, невихований. Ну й злякався, признатися. Так злякався, що навіть слабість відчув. Бачу – кінець прийшов. «Хоч би вже скоріше», думаю. Вчепився за пальму, повис, завмер і ось, чую – вони вже тут, поряд, сопуть, топчуться. І розмови чую: з розмов я зрозумів, що це за народ. Я думав, бандити, розбійники, мисливці за скальпами, а виявилось – просто жандарми, тільки переодягнені. Не знаю, чи то спека вплинула, чи якась інша причина, але губернатор, виявляється, спохватився, пожалкував про свою люб'язність і наказав нас розшукати й лінчувати на всякий випадок.
Тільки, бачу, зволікають вони з цим ділом. Хвилину жду, десять хвилин. Не чіпають. У мене вже руки стомилися, тремтять, от-от зірвусь, упаду. Гаразд, думаю, все одно кінець. Ну, й зліз із пальми… й, уявіть, незачепили. Постояв, підождав – не чіпають. Пішов не поспішаючи – не чіпають, розступились навіть, як від вогню.
Ну, тоді поплентався я знову на бульвар, сів під тією пальмою, де ми з Фуксом сиділи, й задрімав. Та так задрімав, що не помітив, як і ніч минула. А вранці, на світанку, з'явився Фукс, розбудив мене, привітав.
– Бачите, капітане, – каже, – не зачепили вас.
– Але чому, поясніть?
– А ось, – сміється він, заходить ззаду й знімає з моєї спини плакатик: череп з блискавкою, дві кістки й напис: «Не торкатися – смертельно!»
Де вже він цей плакатик підчепив, не берусь вам сказати, але треба думати, що в тій будочці, на бульварі, трансформатор стояв. Інакше звідки б…
Так. Ну, посміялися ми, поговорили. Фукс, виявляється, даремно часу не гаяв – узяв квитки на пароплав. А на пристані я показав свою перепустку, й нас відпустили без розмов. Навіть каюту дали та щасливої дороги побажали.
Ми розташувалися по-панськи й поїхали у Ріо-де-Жанейро пасажирами.
Прибули благополучно, висадились. Розпитали про все.
Виявляється, «Біду» тут, недалеко, викинуло на берег. Пошкодило, звичайно, але Лом показав себе молодчиною, все привів до ладу, поставив судно в стапелі, а сам зажив пустельником. Все очікував розпоряджень, а мені, ви самі розумієте, розпоряджатися було трудненько.
Ну, ми з Фуксом найняли місцевий екіпаж – такий собі кошик на колесах, – підхльоснули волів, поїхали. Їдемо берегом і спостерігаємо сумну, але повчальну картину тутешніх звичаїв: чоловік двісті негрів носять кофе й цукор із складу на берег і прямо мішками у воду: шубовсть, шубовсть! У морі не вода, а сироп. Кругом мухи, бджоли. Ми подивилися. Поцікавились, що це за дивна розвага така. Нам пояснили, що ціни на цукор низькі, товар дівати ніде, ну й таким ось способом поправляють економіку, піднімають рівень життя. Одне слово, мовляв, усе нормально, й інакше нічого не поробиш. Так. Поїхали ми далі й ось бачимо – наша красуня «Біда» стоїть на бережку, жде твердої командирської руки, а поряд якийсь здоровило розгулює. Справжній розбійник: капелюх, наче парасолька, на боці сікач, штани з бахромою. Побачив нас – кинувся. Ох, думаю, заріже!
Але не зарізав, ні. Це Лом, виявляється, обжився тут, нарядився за місцевою модою.
Ну, зустрілися, поцілувалися, поплакали навіть. Вечорок протеревенили: він про свої лихі пригоди розповів, ми – про свої.
А зранку вибили клиння з-під кіля, спустили яхту на воду, підняли прапор. Я, признатися, навіть сльозу зронив. Адже ж це, юначе, велика радість – опинитися на рідній палубі. А ще більша радість, що справа триває. Можна рушати сміливо в дальшу дорогу. Тільки й лишилося – відхід оформити.
Ну, це вже я взяв на себе. Приходжу до начальника порту «команданте дельбахія» по-їхньому, подав папери.
І от цей команданте, як побачив мене, одразу надувся, як жаба, й давай кричати:
– Ах, то це ви капітан «Біди»? Соромтеся, юначе: тут гора доносів на вас. Ось адмірал Кусакі скаржиться: якийсь острів ви там зруйнували, кашалота скривдили… й губернатор повідомляє: самовільно покинули порт Пара…
– Як же так, – кажу, – самовільно? Дозвольте, – і подаю свою перепустку.
А він і дивитись не став.
– Ні, – каже, – не дозволю. Нічого не дозволю. Самі неприємності через вас… забирайтеся геть!.. – Потім як гаркне: – Лейтенанте! Завантажити яхту «Біда» піском аж до повного потоплення!
Ну, я пішов. Заспішив на судно. Приходжу. А там уже й пісок привезли і якийсь чиновник крутиться, розпоряджається.
– Це вашу яхту наказано завантажити піском? То ви, – каже, – не турбуйтесь, я не затримаю, в одну хвилинку зробимо…
Ну, признатися, я гадав, що тут уже неодмінно кінець. Потоне яхта, потім діставай. Але, уявіть, і тут зумів використати обставини в сприятливому дусі.
– Стривайте, голубе! – кричу я. – Ви яким піском хочете вантажити? Адже ж мені треба цукровим, перший сорт.
– Ах, он як! – каже він. – Ну, що ж, будь ласка, ми зараз.
І знаєте, ті ж самі негри побігли, як мурашки, завантажили яхту, забили трюм, надбудови, на палубу навалили цукру, просто в мішках.
«Біда» моя, бідолашна, сідає глибше, глибше, – потім – буль-буль-буль… І дивимось – тільки щогли стирчать. А потім і щогли зникли.
Лом із Фуксом угорі дивляться на загибель рідного судна, в обох сльози на очах, а я, навпаки, в чудовому настрої. Наказав розкинути табір тут же на березі. Пожили ми три дні, а на четвертий цукор розтанув, дивимось – яхта наша спливає повільно. Ну, ми її почистили, помили, підняли паруси й пішли.
Тільки розвернулися, дивлюсь – на берег біжить коменданте з шаблею на боці, кричить:
– Не дозволю!
А поруч вистрибом давній знайомий, адмірал Кусакі, теж лається:
– Хіба це робота, пане команданте? За таку роботу, будь ласка, гроші назад.
«Ну, – я думаю, – лайтеся собі на здоров'я». Помахав їм ручкою, розвернувся і пішов повним ходом.
РОЗДІЛ XV,
в якому адмірал Кусакі намагається найнятися на «Біду» матросом»
З Бразілії наш шлях лежав далі на захід. Але через материк, самі розумієте, не підеш, і довелося відхилитися на південь. Я проклав курс, розставив вахти й пішов. Йшли цього разу чудово. Вітерець дув, як на замовлення, з-під носа буруни, за кормою доріжка, паруси дзвенять, снасті натягнуті. Миль по двісті за добу відлічували, а самі склавши руки сиділи. Лом з Фуксом розлінувалися зовсім, дисципліна почала падати, і я вирішив зайняти екіпаж роботою.
– Ану, – кажу, – Лом, досить вам загоряти. Займіться-но мідними частинами. Надрайте так, щоб вогнем горіло.
Так. Ну, сказав. Лом козирнув: єсть, мовляв.
Натер цегли, бере ганчірку, й пішла робота.
Тільки я спустився в каюту здрімнути, чую – занепокоєння на палубі. Схопився, кинувся до трапа, а назустріч Фукс. Блідий, тремтить.
– Прошу, – каже, – Христофоре Боніфатійовичу, на палубу. В нас, здається, пожежа.
Вискочив я. Дивлюсь – і справді: горить палуба в двох місцях. А Лом, як нічого не сталось, сидить трохи осторонь від вогню і надраює мідну уточку. Тільки я придивився, бачу – й тут палуба спалахнула.
Я, знаєте, розгубився навіть.
– Лом, – кричу, поясніть у чому справа?
А той встав, бере під козирок і спокійно так рапортує:
– Згідно з вашим наказом, драю мідні частини так, щоб вогнем горіло. Які будуть розпорядження?
Я було хотів дати прочухана Ломові, та вчасно стримався. Бачу сам винуватий. Аякже, знаєте – письменник чи, там, артист може, звичайно, дозволити собі деякі вільності у виразах, а в нас у морській справі – точність передусім. Нам вірші писати ніколи. Віддаєш розпорядження – думай, що говориш, а то натрапиш на такого, як Лом, – людина він уважна, акуратна, звик виконувати команду в буквальному значенні, до того ж і силонька в нього богатирська, – так, знаєте, й до аварії недалеко.
Ну, бачу, треба виправляти наслідки своєї помилки. Й розпорядився миттю:
– Одставити драїти мідні частини! Пробити пожежну тривогу!
Фукс кидається до дзвона. Лом, згідно з розписом тривоги, лишається біля місця виникнення пожежі, а я на стерні. Дзвону багато, а користі ніякої. Вогонь шириться. Горить, як факел. Так і дивись, до парусів дійде. Ну, я бачу, діло кепське. Розвернувся кругом, став проти вітру. Й помогло, знаєте. Здуло вогонь. Він у нас за кормою поколихався отаким вогняним шлейфом, обірвався і погас. Фукс заспокоївся. І Лом зрозумів, що перестарався. Отак-то.
Ну, а потім лягли на попередній курс, замінили дефектні частини палуби, без дальших пригод обігнули мис Горн, пройшли повз Нову Зеландію і благополучно прибули в Сідней, в Австралію.
І ось, уявіть, підходимо до портової стінки й кого зустрічаємо? Гадаєте, кенгуру, качкодзьоба, страуса-ему? Ні! Підвалюємо. Дивлюся – на березі натовп, а в натовпі, в першому ряду, – адмірал Кусакі власною персоною.
Як він туди потрапив, звідки, навіщо, – чорт його знає! Одне безсумнівно, що це саме він. Мені, признатися, стало неприємно й навіть, знаєте, якось не по собі.
Ну підійшли, стали. Адмірал загубився в натовпі. А я, як тільки подали сходні, так одразу на берег, у порт. Відрекомендувався представникам влади, доповів про прибуття, поговорив з чиновниками. Спочатку, як годиться, про погоду, про здоров'я, про місцеві новини, а потім між розмовою закидаю вудочку: може, думаю, вдасться, дізнатися, що тут цей Кусакі робить і яку ще капость готує.
Чиновники, однак, нічого не сказали, послалися на необізнаність. Ну, я побалакав з ними ще й пішов прямо до капітана порту. Привітався і пояснив відверто: мене, мовляв, один японський адмірал переслідує.
– Один? – каже той. – Ну, мій дорогий, вам пощастило. Я сам від цих японських адміралів не знаю де дітись, і нічого не можу вдіяти. Не наказано ні допомагати, ні протидіяти. Чим іншим радий служити. Чи не бажаєте віскі з лимонадом? Обідати до мене будь ласка, сигару може викурите? А з адміралом ви вже самі якось уладнуйте…
Отак-то. Одне слово, бачу – неприємна історія. Тепер, звичайно, японський адмірал для нас не фігура. Та, по правді кажучи, ми їх і тоді не дуже боялися, але все-таки, знаєте, справу мати з ними, прямо скажемо, не дуже любили.
От я вам про Італію мав нагоду розповісти. Там верховоди мріяли всю Африку до рук прибрати, половину Європи, чверть Азії… А на сході японські бояри (самураї по-їхньому) теж розмріялися – подай їм увесь Китай, увесь Сибір, половину Америки…
Взагалі-то, звичайно, мріяти нікому не заборонено. Корисно навіть часом пофантазувати. Але коли такий ось фантазер начепить погони та сяде на бойовому кораблі біля зарядженої гармати – тут і неприємність може статися… Розмріється та прицілиться, прицілиться та бабахне. Добре, як промахнеться. Ану, як влучить? Та тут таке може трапитись, що проти ночі краще й не згадувати.
Ось тому-то ми й намагались таких фантазерів стороною обходити. Але прямо скажу – не завжди це нам удавалося. Такі вперті серед них траплялися мрійники, що часом і не відчепишся. Ось і мені такий дістався – пан Кусакі, адмірал. Коли зустрілися тоді в китолюбному комітеті, він причепився, як реп'ях.
І, безсумнівно, не тільки в мої справи адмірали ці носа совали. Їм до всього було діло: там нацькувати когось на кого-небудь, там обібрати під шумок, там понишпорити, там понюхати для інтересу: де нафтою пахне, де рибою, де золотом? І, звісно, не ми тільки розуміли це. Але там на цих фантазерів крізь пальці дивилися – не допомагали й не перешкоджали. Так би мовити, для розводу берегли, для остраху й для забезпечення взаємної безпеки.
Ну, це я вам можу пояснити, а з капітаном порту такі розмови недоречні. Подякував я йому, попрощався. Так і пішов ні з чим. І заходів вжити не зміг.
Повернувся на яхту, сів чайку попити. Й ось дивлюся – піднімається на борт маленький чоловічок, за всіма ознаками японський кулі. В поганенькому піджачку, з кошичком у руках. Боязко так підходить і пояснює, що тут, в Австралії, гине з голоду й проситься на службу матросом. Та так настирливо.
– Підете, – каже, – Тихим океаном, там тайфуни, тумани, недосліджені течії… Не впораєтесь. Візьміть, капітане! Я моряк, я вам буду корисним. Я і прачкою можу бути, й парикмахером. Я на всі руки…
– Гаразд, кажу, – зайдіть через годину, я подумаю.
Пішов він. А рівно через годину дивлюся посольська машина зупиняється недалечко.
Ну, я взяв бінокль і бачу – вилазить звідти мій японець, бере кошик і не поспішаючи прямує до судна. Вклоняється так шанобливо й знову тієї ж пісні:
– Візьміть… Не впораєтесь…
– От що, – кажу, – переконали ви мене. Бачу сам, що доведеться брати матроса. Але тільки не вас, голубе.
– Чому ж?
– Та так, знаєте, колір обличчя у вас дуже неприродний. У мене щодо цього погляди дещо застарілі, але цілком певні: по-моєму, якщо вже брати арапа, то чорного! Негра взяв би, папуаса взяв би, а вас – ви вже не ображайтеся – не візьму.
– Ну, що ж, – каже він, – коли так, нічого не зробиш. Пробачте, що я вас потурбував.
Вклонився і пішов. Незабаром і ми зібралися прогулятись. Привели в порядок одяг, побрились, причесались. Яхту прибрали, каюту замкнули. Йдемо всі троє по вулиці, спостерігаємо різні прояви місцевого побуту. Цікаво, знаєте, в чужій країні. Раптом бачимо – дивна картина: сидить чистильник-негр, а перед ним рачки наш японець. І цей негр начищає його чорною ваксою. Та ще як! Там, знаєте, чистильники кваліфіковані, з-під щіток іскри летять… Ну, ми вдали, нібито нам байдуже, пройшли мимо, відвернулись навіть. А ввечері прийшли на судно – Фукс із Ломом втомилися, а я лишився на вахті, жду, знаєте, того негра; думаю, як би його зустріти найкраще.
Раптом подають мені пакет від капітана. Виявляється, нудьгує старий, запрошує на завтра зіграти партію гольфа. Я, признатися, навіть і не знав, що це за гра. Ну, думаю, чорт з ним. Хай програю, зате прогуляюсь, розімнуся на березі… Одне слово, відповів, що згоден, і почав збиратися.
Розбудив Лома, питаю:
– Що треба для гольфа?
Він подумав, потім каже:
– На мою думку, Христофоре Боніфатійовичу, потрібні трикотажні гетри й більше нічого. Є в мене рукави від старої тільняшки. Візьміть, якщо хочете.
Я взяв, приміряв. Штани одяг з напуском, китель підколов шпильками в талії, й чудово вийшло: такий хвацький спортсмен – чемпіон та й годі.
Але для спокою я все ж таки заглянув у посібник по гольфу, ознайомився. Бачу, гра зовсім пуста: м'яча ганяти по полю від ямки до ямки. Хто менше ударів зробить, той і виграв. Але самими гетрами тут не обійдешся потрібні всякі палиці, ключки, дрючки – чим бити, та ще помічника – хлопчика треба мати, тягати все це хазяйство.
Ну, пішли з Ломом шукати спорядження. Весь Сідней вздовж пройшли – нічого підхожого. В одній крамничці знайшли хлисти, але тонкі, в другій нам поліцейські кийки запропонували. Ну та ці вже мені якось не по руці.
А вже настає ніч. Місяць світить. Якісь таємничі тіні лягають обабіч дороги. Я. вже надію втратив. Де тут шукати? Хіба сучків наламати?
І от, бачимо – сад з високою огорожею і за огорожею різні дерева. Лом мене підсадив, перелізли, йдемо між кущів.
Коли раптом дивлюся – крадеться негр, здоровило, й під пахвою тягне цілий оберемок палиць для гольфа. Точнісінько такі, як у посібнику показано.
– Гей, шановний, – кричу я, – чи не продасте мені свій спорт-інвентар?
Але він чи не зрозумів, чи з несподіванки – тільки гикнув страшним голосом, схопив дрючок, махнув над головою – і на нас… Я, скажу не соромлячись, злякався. Але тут Лом виручив: згріб його в обійми й шпурнув на дерево. Поки він злазив, я підібрав оті палиці, розглядаю, бачу – точнісінько такі, як у посібнику намальовано. А робота яка! Я, знаєте, просто замріявся, розглядаючи, та тут Лом мене вивів із задуми:
– Пішли, – каже, – Христофоре Боніфатійовичу, додому, а то щось дуже сиро тут, коли б не простудилися
Ну, перелізли знову через огорожу, вийшли, повернулися на судно. Я заспокоївся: костюм є, ключки є, тепер один хлопчик лишився… Та от совість трохи неспокійна: негоже людину ні з того ні з сього так знедолювати. Але, з другого боку, він сам перший на нас напав, та й ключки ці мені всього на деньок потрібні – в аренду, так би мовити… Одне слово, з інвентарем справа якось утряслася.
А з хлопчиком ще краще владналося: вранці, тільки розвиднілося, чую – хтось кличе смиренним голосом:
– Масса капітан, а масса капітан!
Я виглянув.
– Я, – кажу, – капітан, заходьте. Чим можу служити?
Й бачу: приятель, учорашній японець, власною персоною, але вже під личиною чорношкірого. Добре, я його маскування бачив, а то б і не впізнав, – до того він вдало свою зовнішність обробив: зачіска – перманент під каракуль, фізіономія до блиску начищена, на ногах солом'яні тапочки й ситцьові штани в смужку.
– Вам, – каже, – масса капітан, я чув, негр-матрос потрібний.
– Так, – кажу, – потрібний, тільки не матрос, а бой для гольфа. Ось тобі ключки, забирай, та й підемо…
Пішли. Капітан порту на мене вже чекав. Сіли ми з ним у машину. Проїхали з годину.
– Ну, – каже мій партнер, – почнемо, мабуть! Ви вже, сподіваюсь, як джентльмен, не обманете мене в рахунку?
Він поклав свій м'ячик у ямку, розмахнувся, вдарив. Ударив і я. В нього прямо пішло, а у мене вбік. Ну й загнав я свій м'яч до чорта на роги. Кругом кущі, яри, байраки, місцевість, що й казати, мальовнича, однак сильно пересічена. Негр мій замучився, та й не дивно: палиці важкі, спека, духота. З нього піт градом ллється і, знаєте, весь його грим поплив, вакса розтала, й він уже не на негра, а на зебру став схожий: вся фізіономія жовта з чорним, смугаста. Втомився і я, признатися. І от бачу – струмок тече, а там струмки рідкість.
– Давай-но, – кажу, – ось тут відпочинемо, поговоримо. Тебе як звуть?
– Том. масса капітан.
– Дядько Том, значить. Ну, ну. Ходімо, дядьку Том, умиємось.
– Ой, ні, масса, вмиватися мені не можна: табу.
– А, – кажу, – ну, коли табу, то як хочеш. А то б умився. Поглянь-но, ти весь полиняв.
Не слід було б мені це говорити, та вже вихопилось, не вернеш. А він промовчав, тільки очима блиснув і сів, ніби палиці перекладає.
А я до струмка. Вода холодна, чиста – кришталь. Освіжаюся, пирхаю, як бегемот. Потім оглянувся, дивлюся – він підкрадається, і найважчий дрючок у руці. Я було крикнув на нього, та бачу – пізно. Він, знаєте, розмахнувся – і в мене цим дрючком. Якби влучив – і череп геть. Але я не розгубився: шубовсть у воду!
Потім виглянув, бачу, – він стоїть, зуби вищирив, очі горять, як у тигра, ось-ось кинеться…
Раптом щось зверху лясь його по зачісці! Він так і сів. Я підбігаю, шукаю рятівника – нема нікого, тільки дрючок цей лежить… Підняв я його, оглянув, бачу – замість фірменної марки на ньому тубільський святий зображений. Ну, тут я зрозумів: замість ключок для гольфа я вчора бумеранги в папуаса відібрав. А бумеранг, знаєте, яка зброя? Ним без промаху треба бити, а промахнувся – дивись пильно, а то повернеться і якраз отак угатить по черепу. Отак-то.
Ну, оглянув я дядька Тома. Чую – пульс є, значить не смертельно. Взяв його за ноги й потягнув у затінок Тут, розумієте, у нього з кишені вивалюються якісь папірці. Я підібрав, бачу – візитні карточки. Ну, читаю, і що б ви думали? Чорним по білому так і написано:
ХАМУРА КУСАКІ
АДМІРАЛ
«Ось ти, – думаю, – де, голубчику! Ну, полеж, відпочинь, а мені ніколи, гру треба продовжувати, а то партнер образиться».
Так. Ну, пішов далі, жену м'яча й сам не радий, що зв'язався з цим гольфом, але відступати не в моїй вдачі. Б'ю, лічу удари. Важкенько, знаєте. З помічником ще сяк-так, а самому просто заріз: ударити треба сильніше й м'яча відшукати, й палиці тягати. Ноги ниють, руки не слухаються. Загалом і в цілому виходить, що не я м'яч жену, а він мене. Ну й загнав: кругом болітце, осока, якась річка тече, купини на березі…
«Так, – думаю, – зараз до річки дожену, відпочину, скупаюся».
