Текст книги "Пригоди капітана Врунгеля"

Автор книги: Андрей Некрасов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ VI,

який починається непорозумінням, а кінчається несподіваним купанням

Поблизу острова Уайт я звернув направо й пішов у Саутгемптон, в Англію. Кинув якір на рейді, Лома залишив стерегти оселедців, а ми з Фуксом сіли на ялик і причалили до берега. У чудовому місці висадились: трава підстрижена під гребінку, доріжки посилані піском, і скрізь такі красиві загородки й написи: «Тут не ходити, садиба Арчібальда Денді».

Тільки ми висадились, не встигли ногою ступити, нас оточили джентльмени у фраках, котелках, з білими галстуками. Чи то містер Денді із своїм сімейством, чи то міністр закордонних справ з почтом, чи то агенти таємної поліції – по одягу не розбереш. Ну, підійшли ближче, привіталися, розговорились і, знаєте, що виявилось? Виявилося, що це в них жебраки. В Англії так просто жебрачити суворо заборонено законом, а у фраці – будь ласка. Якщо хтось і подасть, вважається, що жебраків нема, а просто допоміг джентльмен джентльмену.

Ну, я роздав їм якісь копійки, йду далі. Раптом назустріч – ще один. Довгий, наче версту проковтнув. Порівнялися. Він скидає капелюх, вклоняється церемонно. Ну, я, звісно, пошукав у кишені, виудив дві копійки й просто йому в циліндр. Я ждав подяки, а він, уявіть собі, спалахнув, фиркнув, вставив в око монокль і дуже по-зажно промовив:

– Арчібальд Денді, есквайр. З ким маю честь?

– Капітан далекого плавання Христофор Врунгель, – відрекомендувався я.

– Дуже приємно, – каже він. – Захищайтесь, капітане!

Я почав було просити вибачення, та де там! Бачу – пізно. Які вже тут вибачення! Він поставив циліндр на травичку, скинув фрак… Ну, і я, знаєте, вирішив постояти за себе: скинув кітель, зайняв бойову позицію.

Фукс теж не розгубився, взяв на себе роль судді, одійшов трошки вбік і на все горло крикнув:

– Секунданти, аут! Гонг!

Містер Денді застрибав, запихкав, закрутив кулаками. Схоже, як, знаєте, хлопчаки в паровоз граються. Кинувся на мене. Довелося й мені попрацювати кулаками.

Я не люблю давати волю рукам, але тут бокс, благородна сутичка, – я розмахнувся… і ледве встиг стримати удар.

Бачу – кепська штука: пропорції наших постатей зовсім різні, й куди б я не цілив – однаково влучу нижче пояса. А це, знаєте, це за правилами. Він же, навпаки, лупить повітря над моїм кашкетом. І теж – по-пустому. Перший раунд такі закінчився без результатів.

Але вирішувати бій все одно якось треба було, й тут нас виручив Фукс.

– Прошу, капітане, – каже він і підставляє плечі.

Я скочив на нього верхи й бачу – зовсім інша справа. Я тепер на рівні противника, так би мовити, й можу вступити в бій на законній підставі. Фукс піді мною стрибає, поривається в бій. Ну, я бачу, пора діяти.

– Давайте, Фукс! – кажу.

Йому, очевидно, було нелегко, але він бадьоро прохрипів:

– Гонг!

І ми почали знову…

Містер Денді бився блискуче. Я одержав жорстокий удар в перенісся, але тут згадав молодість, пришпорив Фукса, перейшов у інфайтинг і наніс противнику нищівний оперкут.

Він завмер на секунду, заплющив очі, опустив руки по швах і раптом повалився, як щогла. Фукс вийняв у нього з кишені жилетки годинник і почав голосно відлічувати секунди. Хвилин через сорок містер Денді отямився. Потер щоку, здивовано глянув на всі боки, помітив нас з Фуксом, схопився і став поправляти свій одяг.

Я вдруге відрекомендувався, попросив вибачення, пояснив причину непорозуміння. Ну, й, знаєте, помирилися. Познайомились. Потисли один одному руки, розговорилися, подружилися навіть. Потім оглянули його садибу, зайшли додому, випили по чашці чаю, посиділи біля каміна й пішли до мене на «Біду».

Містер Денді оглянув мою яхту, був дуже захоплений нею й почав лічити по пальцях.

– Сьогодні четвер… значить, завтра п'ятниця, післязавтра субота… Містер Врунгель, – вигукнув він несподівано, – вас послало саме провидіння! В неділю великі національні гонки. Ви повинні їх виграти. Я сам піду з вами, й цього разу містер Болдуїн буде осоромлений.

Я, кажучи по правді, одразу не збагнув, про що йде мова, але містер Денді мені все пояснив. У нього там, виявляється, є сусід, містер Болдуїн. І ось вони з цим Болдуїном у всьому змагаються: хто знатніший, у кого галстук красивіше зав'язаний, у кого люлька краща… Але все це так, між іншим, а головна, бач, суперечка йде між ними про яхти. Обоє, виявляється, запеклі парусники, і як тільки гонки – все ладні віддати, аби тільки втерти ніс один одному.

Ну, й, знаєте, цей Денді глянув на мою «Біду» оком знавця, оцінив її якості й зрозумів, що з таким судном у будь-яких гонках, при якій завгодно погоді перемога забезпечена. Одне слово, вмовляє мене взяти участь.

– Підемо, – каже. – Гонки цікаві, судно у вас чудове, й, повірте слову джентльмена, ви візьмете великий королівський приз і малий приз адмірала Нельсона.

Я за призами не дуже ганяюсь, але так, у гонках, чому ж не виступити? Судно чудове, команда надійна, ну і я не вперше за стерном. Шанси є…

Я вже було погодився, але тут пригадав: оселедці… Куди їх подіти? Ну, пояснив містеру Денді, шо не можу розпорядитися судном, що зв'язаний оселедцями по руках і по ногах. Він спочатку засмутився, але потім обіцяв і це владнати. Й, уявіть, справді владнав. Того ж дня я одержав дозвіл і ввів увесь табун у портсмутський адміралтейський док.

Потім ми підготували яхту: борти змазали салом, прибрали все зайве, як перед боєм, обтягнули такелаж. А ранком у день гонок містер Денді прийшов на «Біду» в білому кітелі, з люлькою в зубах. Він звелів навантажити на «Біду» два ящики сода-віскі, на випадок несподіваної поразки, вставив в око монокль, закурив і сів на кормі.

Ну, знаєте, як воно завжди на гонках: щогли, паруси, вимпели, на березі глядачі. Обстановка хвилююча. Я вже до чого спокійна людина, а теж трохи нервуюся. Вийшли на старт. Ждемо сигналу. Пішли! Паруси наповнилися вітром, яхти помчали. І мушу вам без похвальби сказати: старт я взяв блискуче. Усіх залишив позаду. Іду, розсікаю воду, передчуваю перемогу.

Майже всю дистанцію так і пройшов лідером. Але біля самого фінішу ми сплохували: не розрахували трошки, зайшли під бережок, потрапили у смугу безвітря, заштиліли. Паруси обвисли, бовтаються, негарно так, хоч ніздрею піддувай. Лом щогли скребе, закликає вітер, Фукс свистить з цією ж метою, але все це, знаєте, забобони, дурниці. Не вірю я в це. А «Біда» стоїть, конкуренти підпирають, і попереду – містер Болдуїн на своїй посудині.

Містер Денді подивився за корму й засумував: вилаявся, зірвав кришку з ящика, дістав пляшку – й лясь у денце!

Пробка вилетіла, як з гармати. При цьому «Біда» дістала такий поштовх, що помітно подалася вперед.

А я, дарма, що мені було прикро, врахував це й зробив відповідні висновки. Поки містер Денді заливав своє горе, я пригадав стару нашу приказку. Знаєте, кажуть: «Нема поганих суден; нема поганих вітрів, є погані капітани».

Але мене вже аж ніяк не можна віднести до цього останнього розряду. Не хвалючись, скажу – я капітан хороший. Ех, думаю, будь що буде. Пояснив завдання, дав команду…

Ми всі троє стали на кормі й одну за одною почали вибивати пробки.

Тут і містер Денді трохи підбадьорився. Дістав з кишені хустинку, взявся командувати. І, знаєте, з командою пішло ще краще.

– Кормова башта, вогонь! – кричить він.

Три пробки залпом вилітають з громоподібним звуком, падають у море підбиті чайки, содова ллється, вода за кормою кипить. Містер Денді махає хустинкою все частіше, все голосніше кричить:

– Кормова, вогонь! Вогонь!

Просто Трафальгарська битва. Куди там…

А «Біда» тимчасом просувається вперед за ракетним принципом, набирає хід.

Ось уже й мисок позаду, паруси взяли вітер, снасті натяглися, задзвеніли.

І ось ми знову відвойовуємо втрачену було перемогу, одного за одним обходимо всіх конкурентів. На березі болільники хвилюються, кричать. Ось лише один Болдуїн попереду… Ось порівнялися, обійшли на півноса, і на корпус… Тут оркестр на березі вдарив туш, містер Денді посміхнувся, скомандував:

– Кормова башта, салют! – і ліг крижем.

Другого дня тільки й розмов було, що про нашу перемогу. В газетах заголовки на всю сторінку, детальний опис цих дивовижних гонок. Невідомо, звідки взялись у нас друзі, прийшли з поздоровленням. Проте не тільки друзів, ми й ворогів нажили собі цією перемогою.

Містер Болдуїн постарався, і пішли, знаєте, нашіптування, балачки, почалися інтриги, й, зрештою, зчинився справжній скандал. Однак, скандал цей готувався потай, і ми, нічого не запідозрюючи, пішли одержувати призи.

Обстановка була урочиста. Королівський яхт-клуб у повному складі зібрався в приміщенні старовинної митниці, у ваговому залі.

Там особливо почесним вважається, коли призи важать більше призера. Мені теж запропонували стати на терези, але я стільки призів набрав, що вирішив зважити відразу всю команду. Так і стали за зростом: містер Денді, Лом, я і Фукс. А на другій шальці розставили цілий посудогосподарський магазин: золоті цебри, вази, кубки, склянки, чарочки. Потім підсипали медалей, жетонів, якихось дрібничок. І ось, в той момент, коли шальки терезів урівноважились, голова яхт-клубу почав проголошувати урочистий спіч. Що вже він говорив, не пригадаю зараз, але слова були дуже теплі й зміст достойний: «Безкровна перемога… кращі з кращих… Приклад для молоді…»

Я розчулився, мало сльозу не пустив.

Але не встиг голова закінчити, як підвівся містер Болдуїн.

– А чи відомо шановному лорду голові, що призер, капітан Врунгель, порушивши неписані традиції нашого клубу, в морському мундирі гарцював на коні? – спитав він і пустив по руках норвезьку газету з моєю фотографією, де я на коні.

Фотографія, як я вже казав, справді, не зовсім гідна моряка, і я не здивувався, коли в залі піднявся гомін. Але гонки ті я все-таки виграв, а переможців, як кажуть, не судять. У цьому дусі й голова відповів. Шум стих. Я вже думав, що все обійдеться, але не так сталось, як гадалось. Не обійшлось… Цей Болдуїн знову взяв слово:

– А чи відомо лорду голові, – казав він далі, – що згаданий містер Врунгель перехопив вантаж оселедців, адресований в англійські колонії, і що запропонований містером Врунгелем спосіб перевозки риби завдає шкоди судновласникам – підданим його величності англійського короля?

Це вже, знаєте, був козир сильніший за фотографію. Традиції традиціями, мундир мундиром – це все, звичайно, дуже шанують в Англії, але торгові інтереси ставлять там незрівнянно вище. І нема нічого дивного, що шум у залі посилився. Вже важко було розібрати окремі голоси й репліки, але містер Болдуїн і тут не заспокоївся. Він підвищив голос і вів далі:

– А чи відомо лорду голові, що згадані оселедці, котрі, як було встановлено, завдають шкоди англійським судновласникам, за протекцією Арчібальда Денді, есквайра, й при його прямій допомозі відстоюються в адміралтейських доках його величності? Чи відомо, нарешті, що згаданий Денді, есквайр, забувши про обов'язок і честь британця, став на хибний і злочинний шлях, пішов проти бога й короля і з недавніх пір є таємним агентом Москви?

Ну, знаєте, наче бомба розірвалася в митниці. В залі знялася паніка. Одні свистіли, інші аплодували, потім усі посхоплювалися з місць, розбилися на партії і пішли на зближення з погрозливим виглядом.

Тоді й містер Денді не витримав. Зіскочив з терезів і з гучним криком налетів на містера Болдуїна. Тут почалася загальна бійка. Перепало б і нам, але врятували призи. Недаром ми їх здобували!

Як тільки містер Денді зіскочив, наша шалька піднялася під саму стелю, і ми звідтіля, немов з ложі, спостерігали побоїще.

А побоїще, доповім я вам, вийшло неабияке. Кругом курява стовпом, тріск добротних англійських лобів, хрускіт старовинних англійських меблів…

Джентльмени розходилися, б'ють один одного по чому попало, весь зал засіяний вибитими зубами, манжетами, комірцями. Бійці падають один за одним. Страшне було видовище.

Скоро, однак, юрби бійців порідшали, битва втихла, ми спустилися по купах бездиханних тіл і попрямували до виходу.

В цю мить містер Болдуїн поворушився, тяжко зітхнув.

– А чи відомо… – прохрипів він сердито.

Тоді й голова отямився, звівся на лікті, подзвонив у дзвінок.

– Ні, невідомо, нічого невідомо! – смиренно промовив він і повалився як мертвий.

Знову стало тихо. Ми вийшли, зітхнули на повні груди, озирнулись навкруги й побігли на «Біду».

А там підняли якір, поставили паруси й повним ходом пішли в Портсмут – виручати наш табун.

На щастя, в доки ще не прийшла звістка про останні події. Нам відчинили порти, випустили оселедців і навіть побажали щасливого плавання. Ну, ми пішли не поспішаючи, а за годину на горизонті з'явився острів Уайт. Ми обійшли його, зігнали оселедців щільніше й, стоячи на правому борту, довго дивилися, як тануть в тумані низькі береги Англії.

Я ще не заспокоївся після пережитих подій. Лом стояв засмучений – він чогось занудьгував ще на березі. Один Фукс був вдоволений.

Він устиг-таки схопити з терезів золотий ланцюжок я якорем на кінці й тепер розглядав його, розшукуючи пробу.

Скоро, однак, і Фукс засмутився.

– В нашому ділі за це б'ють свічниками, – несподівано сказав він, плюнув за борт і простягнув мені ланцюжок.

Я подивився і виявив причину його невдоволення: на ланцюжку, на крайньому кілечку, зовсім чітко було вибито:

«Завод штучних дорогоцінностей «Алхімік». Зроблено в Англії».

– Ну що ж, чудова робота й марка солідна, – сказав я, повертаючи Фуксу ланцюжок.

В ту ж мить парус хлопнув у мене за спиною, і не встиг я обернутися, як опинився за бортом.

Засліплений водою, я безладно замахав руками й несподівано ухопився за щось тверде. Розплющив очі, бачу – нога, а далі голова Лома, Лом теж тримається за ногу, а попереду Фукс. Цей тримається за свій ланцюжок, а ланцюжок тримається за борт «Біди»: зачепився якорем.

Розумієте, яке становище! Яхта йде повним ходом, з ми троє за бортом! Замріялися, залишили стерно, а тут перекинуло парус і збило весь екіпаж.

Добре ще – цей ланцюжок: дарма, що фальшивий, а без нього яхта пішла б сама, з оселедцями.

Ну, я одразу оцінив обстановку й по можливості голосно скомандував:

– Так держати, та міцніше!

– Єсть так держати! – відповів Лом.

– Єсть так держати! – підхопив Фукс.

А я, не поспішаючи підтягся ближче, по Лому, потім по Фуксу, потім по ланцюжку – й на «Біду». Потім так само Лом, потім уже Фукс…

На палубі я ще раз оглянув ланцюжок і, уявіть – здивувався навіть! – жодне кільце не розтягнулось. Міцно роблять!

– Бережіть його, Фукс, – сказав я.

Потім видав екіпажу по чарці горілки, щоб зігрітися, призначив вахти, а сам ще постояв на борту, подивився на горизонт, згадав сумні події останніх днів.

– Прощай, добра Англіє, стара Англіє! – сказав я, а про себе подумав: «Культура!»

Постояв ще, викурив люльку й пішов спати.

А вранці, тільки почало світати, Лом прийшов будити мене на вахту й доповів, що «Біда» вийшла в Атлантичний океан.

РОЗДІЛ VII

Про методи астрономічних визначень, про військову хитрість й про два значення слова «фараон»

В Атлантичному океані в нас була одна незначна пригода, про яку, власне, й розповідати не варто було б. Але для збереження істини я і цього не втаю.

Ви знаєте, звичайно, що у відкритому морі, далеко від видимих берегів, судноводій визначає свій шлях за небесними світилами й за хронометром. Світила – це Сонце, Місяць, планети й нерухомі зірки. Вони нам дані, так би мовити, самою природою. Ну, а хронометр – це інша справа. Хронометр – це плід невтомної праці багатьох поколінь людства, і, як показує сама назва, служить він для вимірювання часу.

Складне це діло – вимірювання часу. Он на Заході, в тій-таки Англії, наприклад, досі ще академіки сперечаються: є він, той час, чи нема його зовсім, а тільки здається, що є. А якщо нема, то й вимірювати начебто нічого, та й ні для чого. А, по-моєму, тут діло ясне: коли на такі суперечки вистачає часу, то, значить, є він і навіть з гаком. А от щодо вимірювання – згоден, складне це питання. І не зразу, звичайно, досягли тут належної досконалості.

В минулому для цієї мети використовували пісочні склянки. Потім з'являлися ходики, будильники, кишенькові годинники.

За будильниками в наш час не плавають – вважають, що це не точно, а, на мою думку, в гіршому разі й будильник підійде.

Он мій тезко Колумб зовсім без годинника плавав, однак відкрив Америку.

Ну, ходиками, я згоден, на судні користуватися не зручно: там, знаєте, треба підвішувати до гир підкови, цеглини, утюги… Ану, як шторм підніметься? Тут до них і не підступишся. А будильник… Чому ж?

Але якщо вже не заведено за будильниками плавати – нічого не поробиш. І я, коли готував похід, спеціально придбав собі чудовий ручний хронометр.

Придбав і поклав у каюті. Користуватися ним не доводилось: ішли весь час поблизу берегів. А тут – хочеш не хочеш – треба зорієнтуватись. Ну, спускаюся в каюту, беру свій хронометр і виявляю дивну зміну в його характері: був прилад, як я казав, ручний, а тут, знаєте, полежав без догляду й здичавів зовсім, чорт знає, що показує: сонце сходить, а на ньому полудень, сонце на полудень, а на ньому шоста година. Вже я по ньому й стукав, і тряс, і крутив – ніщо не допомогло.

Бачу, кепська справа: йдемо, а куди – невідомо. Так, знаєте, й заблудитися можна.

Але тут порятунок прийшов сам собою і прийшов звідти, звідки я його зовсім не ждав.

Ми, коли були в Англії, добре запаслися продовольством. Набрали сухих продуктів, консервів, живності. Між іншим, був у нас ящик курей з Грініча.

Так. Ну, звичайно, в дорозі ми їх поїли й на той час в ящику тільки й лишилось два молодих півники – чорний і білий.

І ось я стою з секстантом в руках, обдумую методи астрономічних спостережень, – раптом, розумієте, обоє мої півники хором:

– Кукуріку!..

Я моментально зробив спостереження; ну, а далі вже неважко зрозуміти: раз грінічські півники заспівали, значить, зараз у Грінічі світанок, сонце сходить. Ось вам і точний час. А знаючи час, і зорієнтуватись неважко. Отак-то!

Я, однак, зробив і перевірку: ввечері знову вийшов з секстантом, і саме опівночі за Грінічем мої півники знову дуетом:

– Кукуріку!

Так можна було й далі з допомогою півників плавати, але тут я ще й інший спосіб знайшов.

Чудовий спосіб! Я навіть думаю якось на дозвіллі дисертацію написати на цю тему й збагатити таким чином науку.

Коротко мій спосіб зводиться ось до чого: ви берете годинник, який завгодно, хоч стінний, хоч баштовий, можна навіть іграшковий, це все одно. Аби тільки в нього були стрілки й циферблат. Причому зовсім не обов'язково, щоб стрілки рухались: навпаки, цілком необхідно, щоб вони не рухались. Хай стоять. І от припустимо, вони показують, як мій хронометр, рівно дванадцяту годину. Чудесно! Звичайно, протягом більшої частини доби користуватися таким хронометром не доведеться, та, зрештою, це й ні до чого, зайва розкіш; зате двічі на добу – опівдні й опівночі – ваш хронометр абсолютно точно покаже час. Тут лише треба не пропустити моменту, коли подивитись, а це вже залежить від особистих здібностей спостерігача.

Ось таким чином я знову приручив свій хронометр, й саме вчасно.

Запаси в нас зовсім вийшли, консерви набридли, й треба було подумати не про визначення місця судна, а про призначення на печеню наших півників.

Але тут нова неприємність: виникло питання, з якого саме починати. Дуже вже, знаєте, дружні були півники. Чорного засмажиш – білий скучатиме, білого засмажиш – чорний занудьгує…

Я роздумував над рішенням цієї проблеми, серйозно роздумував, але так і не прийшов до належних висновків. Ну, думаю: «Розум добре, а два краще». Створив комісію: я і Фукс.

Знову з усіх боків обміркували це питання, але також, знаєте, безрезультатно. Так і не знайшли конструктивного рішення. Довелося розширити комісію. Кооптували Лома. Призначили засідання. Я виклав суть справи, ознайомив збори з історією питання, підняв, так би мовити, матеріал… І недаремно. Лом несподівано такі тверезі думки висловив, таку винахідливість проявив у цій справі, що одразу все, як кажуть, стало на свої місця.

Він і хвилини не думав. Так, знаєте, не вагаючись, і каже:

– Ріжте чорного.

– Дозвольте, – кажемо ми, – білий же скучати буде?

– А чорт з ним, хай скучає! – відказує Лом. – Нам до цього яке діло?

І, знаєте, довелося згодитись. Так і зробили. І, мушу відверто сказати, Лом не помилився. Півник був чудовий, жирний, м'який, – ми просто пальчики облизували, коли його їли. А втім і другий був не гірший.

Ось так, знаєте, благополучно, не поспішаючи, ми обігнули Бретань і вступили в Біскайську затоку.

Біскайська затока, як відомо, прославилась бурями, й недаром.

Не потаю, я відчував деяку тривогу, коли перетинав її, але мені пощастило цього разу. Пройшов, як по дзеркалу, та й далі все було гаразд, доти, поки ми не ввійшли в Гібралтар. Але тут, у Гібралтарі, вскочили в халепу. Йдемо не поспішаючи, женемо оселедців, милуємось видами неприступних гір. З англійської фортеці, як належить, нас запитали:

– Уот шіп? Що за корабель?

Ну, я відповів:

– Яхта «Біда», капітан Врунгель.

Просуваюся далі, й тут, на порозі Середземного моря, почалося: щось таке свиснуло, ухнуло. Я бачу – в парусі дірка в півметра, кругом вогонь, вода з гуркотом підіймається до неба, а справа, навперейми нам, мчить ескадра.

Ну, я одразу зрозумів: пірати невідомої національності.

От, я бачу, ви посміхаєтесь. А даремно, юначе. Ви гадаєте, що тільки в старовинних романах пірати лишилися? Помиляєтесь, дорогий. Піратів і тепер чимало на світі. Тільки колись, років двісті тому, пірати, коли на діло йшли, свій прапор піднімали. А в наші дні прапори піратські поховали в скрині, а прийоми піратські з усіх скринь повитягали. Он, поткніться лише на схід, до Тайваню, то й незчуєтесь, як потрапите піратам у лапи. Ну, а в той час на Заході така ж була картина. Тепер чанкайшісти в Тихому океані шкодять, а тоді франкісти в Середземному морі безчинствували, по суті ж і ті й ті одним миром мазані. Та й ціна їм однакова – долар за пару. А де вже долар встряв – там добра не жди.

Одне слово, я бачу, становище складне: бій приймати не можна. При зустрічі з переважаючими силами ворога морська тактика рекомендує відійти з лінії баталії.

А куди відійдеш? Вітер слабкий, парус з діркою, працює на півсили.

Тут, знаєте, вихід один: застосовувати військову хитрість.

– Закурюй, хлопці! – гукнув я бадьорим голосом і вийняв свій кисет.

Екіпаж у мене не курить, але тут, у напруженій обстановці бою, Лом і Фукс одразу послухалися – скрутили козячі ніжки й почали димити.

Я теж роздув своє кадило й, не минуло трьох хвилин, як димова завіса щільною стіною закрила нас від очей ворога.

Погодьтеся: ловко придумано! Але це ще не все.

Це, батечку, лише початок.

Ну, сховались – добре. Але ж нашу завісу все одно здує вітром. Що тоді робити? Я, знаєте, подумав і наважився.

– Паруси геть, екіпажу сховатись у жилих приміщеннях! – скомандував я.

Лом з Фуксом забралися в каюту, задраїли всі люки, нашвидку, сяк-так законопатили щілини, а я зібрав усе, що було найважче, зв'язав і на блоці підняв на щоглу. Центр ваги, зрозуміло, перемістився вгору, вантаж переважив, судно втратило остійність, завалилось на лівий борт, і «Біда» перекинулась догори дном. Я, звичайно, опинився в воді, але одразу ж виліз, ліг на кормі й жду. Тут нашу завісу знесло, й піратська ескадра в повному складі виявилась на віддалі ста сажнів.

Настав, як кажуть, вирішальний момент бою. «Ну, – думаю, – пан або пропав». Виставив над кілем свою люльку, а сам дивлюсь одним оком. І ось бачу: з флагманського судна ескадри нас помітили, семафорять відкритим текстом:

«Влучним вогнем нашої артилерії противник знищений. Наказую відступити на вихідні позиції, бо в районі дій флоту виявлена бригада підводних човнів найновішої конструкції. Адмірал дон Канальо».

Ледве там розібрали сигнал, піратські кораблі кинулися врозтіч, як курчата від шуліки. Та воно й зрозуміло, знаєте: «Біда» навіть у такому неприродному стані зберегла досить грізний вигляд.

Ну, а тоді я пірнув, відчепив вантаж від щогли; яхта вдруге зробила поворот оверкіль і вернулась у нормальний стан. Лом і Фукс вилізли. Питають:

– Ну, як?

– Та ось, – кажу, – дивіться самі.

А, власне кажучи, вже й дивитися не було на що: тільки димок на горизонті. Я подивився в бінокль їм услід і пішов переодягатися.

Ну, потім підправили паруси, привели до ладу судно, прибрали й взялися за оселедців. І якраз вчасно взялися. Поки тут були стрілянина, шум, деякі окремі оселедці проявили недостойну легковажність: відбилися від табуна й зникли в невідомому напрямі. А з іншого боку, скориставшися нашою вимушеною бездіяльністю, до табуна прибилося стільки сторонньої риби різних порід, що я спочатку навіть розгубився: тут і макрель, і сардинки, й бички, й хамса, – так, знаєте, і зганьбити себе неважко. Ну хто ж мені вдруге доручить фрахт, якщо я прийняв вантаж голландських оселедців першого сорту, а здаю якусь кашу, третій сорт, нерозбір! Ну, я попрацював годину-другу хлистом, руки, правда, одмахав, зате розігнав усю цю сторонню публіку, відновив деякий порядок у ввіреному мені табуні й повів «Біду» прямим курсом у Єгипет, у порт призначення. Так.

Ну, пішли. Цього разу без пригод, рівно через два дні благополучно прибули в Олександрію, стали на якір, викликали торгового агента, а самі поки що влаштувалися на палубі. Відпочиваємо, дивимося на всі боки, ділимося враженнями.

Проте, скажу я вам, у той час і поділитись було нічим.

Тепер інша справа. Тепер Єгипет – країна як країна й народ як народ – своїми ногами стоїть на своїй землі. У давнину теж Єгипет славився, Олександрія теж славилась на весь світ. А в той наш захід порт цей не являв для цікавого мандрівника абсолютно ніякого інтересу. Тільки розмови, що, мовляв, Єгипет – країна фараонів і таке інше. А зайдеш – і подивитися нема на що. Порт як порт – широка торгівля, вивіз бавовни, біля набережної глибина двадцять шість футів. Прапор, правда, й тоді був єгипетський, але порядки були англійські, й кораблі англійські, й полісмени англійські. Тільки й різниці, що жебраки там без фраків ходили. Які там фраки! Інший роботяга, землероб, рибалка, чиновники навіть і ті босі ходили, а то, вибачте, майже й зовсім без штанів!

Так. Ну, нарешті з'явився агент. Перевірив запис у вантажних документах, відвів нам місце в порту й почав приймати вантаж. Ми здали оселедців, як належить, за рахунком, підбили підсумок, і тут у мене просто серце впало: вірите, майже половина табуна розгубилася в дорозі!

Випадково відбилися, відстали чи свідомо дезертирували – цього я вже не можу сказати. Але факт лишається фактом – півтабуна як не було! Ой, дивлюся – погано.

Звичайно, можна б сперечатися, виправдуватись, посилатися на непередбачені обставини, але все це несолідно, непереконливо. Одне слово, засмутився я страшенно, зажурився, але тут раптом у мене сяйнула думка.

– Дозвольте, – кажу я, – де ж це чувано, щоб такий вантаж, як оселедці, здавався поштучно? Потрудіться зважити їх, а тоді вже заявляйте претензії.

Ну, той бачить – не на простака натрапив, узяв вантаж на терези й, повірите, виявилась значна прибавка у вазі! Вас може здивує цей факт. Однак, якщо розібратися, то тут і дивуватись нема чому. Я заздалегідь знав, що так буде, й мені неважко пояснити вам причину цього явища. Подумайте, зважте обставини справи, й ви зрозумієте, що інакше й бути не може: спокійна мандрівка, чудове харчування, зміна клімату, морські купання… Все це зміцнює організм. Ну, зрозуміло, оселедці поправились, поповнішали, набрали жирку.

Так що спроба моя вдалася блискуче, і, закінчивши розрахунки, я вирішив відпочити, провітритись на березі й оглянути тутешні визначні місця.

Вирушили в глиб країни, в пустелю. По пустелі там ходить тролейбус, але в тролейбусі їхати нецікаво, й ми вирішили скористатися місцевими засобами пересування. Я сів на двогорбого верблюда, Лом – на одногорбого, а Фукс – на осла. Вийшла досить мальовнича група.

Так, цілим караваном і прибули в Каїр. А в Каїрі – ось там інша справа. Там і тоді був справжній Єгипет, і від кожної п'яді землі віяло ароматом глибокої давнини. Аякже! Там і пустеля Сахара, й бедуїни, й фінікові пальми, а головне – гробниці фараонів, сфінкси та інші пам'ятники сивої давнини. Ми першим ділом поїхали оглядати піраміди. Заплатили, скільки там слід, взяли вхідні квитки, стриножили тварин і пішли.

Йдемо підземними коридорами. Там, знаєте, все так і стоїть незаймане п'ять тисяч років. Обстановка розкішна: чистота, електричне освітлення, на кожному перехресті – чистильник чобіт, на кожному розі – ларьок з морозивом… загалом, непогано жили покійники.

Ну, ми почитали ієрогліфи, глянули на золотий саркофаг, на мумію і пішли назад. Вийшли, глядь – Фукс пропав. Підождали, підождали – нема Фукса. Зібралися йти на розшуки, а тут він сам біжить назустріч і держиться за вилицю. Я подивився – у нього синяк на всю щоку.

– Хто ж це вас, Фукс? – питаю я.

– Та я там шматочок саркофага відколупнув на пам'ять, а фараон як стукне! – захникав Фукс.

– Та ви збожеволіли, Фукс! – кажу я. – Він же мертвий, той фараон.

– Авжеж мертвий! Живісінький, та ще не один, їх там ціла рота, отих фараонів.

– Яких це фараонів, єгипетських?

– Чому єгипетських? Англійських. Он крокують.

Тут я побачив загін поліцейських і зрозумів, що Фукс має рацію. Дійсно, справжнісінькі фараони: в шоломах, з кийками…