Текст книги "Пригодам — ура!"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

5

Подзвонили у двері. Ніхто не відгукнувся. Ми оглянули будиночок і побачили: крайнє вікно, щільно запнуте цупкою сірою фіранкою, відчинене. Отже, вдома хтось є.

– Нащо та фіранка? – здивувалась Наталка. – Крізь неї ж повітря не проходить.

– Дзвони, Толику, ще! – наказав Ігор, і я вдруге натис на кнопку.

– Чого треба? – раптово долинуло з вікна. – Зачекати не можете?!

Роздратований голос пролунав так різко, що горобці лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвіту, а ми розгубилися.

– А може, ну його?.. – поспитав обережно Борька.

У цю мить сіра фіранка відсунулась, і у вікні з'явилося розлючене обличчя. Помітивши нас, дід несподівано розтяг рота у привітній, на його думку, посмішці й гукнув:

– А, це ви, сусідоньки любесенькі! Заждіть хвилечку – я ось-ось!..

Голова зникла за фіранкою, в кімнаті щось забрязкало, задзенькало – і на порозі з'явився сусід із широко розставленими руками.

– Заходьте, діточки дорогесенькі, завітайте до старенького самотнього дідуганчика!

Щось у його привітності здалося мені підозрілим. Не так, видать, і радів дід, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як він зустрів нас удень. Але вертати було пізно: ми зайшли.

– Проходьте, гостоньки, до кухоньки, – ішов попереду сусід. – Сідайте на стільчики, я зараз чайчику вам…

Він був кинувся до плити, але Борька зупинив його.

– Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справі!

– Аніскілечки не турбуєте! – заторохтів дідуган. – Які ж діла можуть бути у старесенького пенсіонерчика? От у вас, розумію, – купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капітону Порфировичу, він допоможе!..

Так от як, виявляється, звуть нашого сусіда! Нарешті хоч про це дізналися, а то ж питати – незручно…

– І все ж пробачте, що заважаємо, – мовив Борис. – Ви ж, здається, робите якісь досліди? Ми бачили, як ви пробірки носили.

Капітон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосміхався:

– Так-так, розумничку мій, я трішечки хімією, так би мовити, займаюся, у вільну часинку.

– Ой, цікаво! – вихопилось у Наталки. – А що ж ви робите?

– Та чого розказувати, – відмахнувся дідуган, – самі згодом дізнаєтесь! – І якось так дивно й таємниче посміхнувся, що мені аж мурахи по спині забігали…

– Ну, викладайте свою справоньку! – всівся нарешті сусід. – Я весь такий уважненький!

Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: «дітоньки», «пенсіонерчик», «уважненький»! Але доводилось терпіти: кожен говорить, як може!

Борис набрав у груди якомога більше повітря і відтарабанив сусідові наше прохання.

– Та хіба ж це проблемочка? – вишкірився дідуган. – Та грайтеся собі на здоров'ячко, хоч лусніть! – І він знову недобре зблиснув колючими очицями.

– Тоді спасибі вам, – поважно подякував Борька, – ми скористаємося з вашої люб'язності. А тепер – вибачайте, ми підемо.

Капітон Порфирович заметушився, підскакував до кожного з нас, навіщось тис кожному руку.

– Ви ж, любесенькі мої, заходьте, не полишайте на самотиночці старесенького, кхе-кхекс, пенсіонерчика! Та грайтеся – коли тільки схочете. А за це мені теж дещо, кхе-кхекс!.. – І дідуган задоволене потер долоні.

Такий поворот діла нас трохи здивував і насторожив.

– А що вам потрібно! – обережно спитав Ігор.

– Анічогісінько! – замахав руками сусід. – Згодом домовимось. Нічого дорогесенького я не візьму, просто мінятися люблю з дитинства… Ну, не буду вас більше затримувати, ідіть собі! – І він провів нас аж до хвіртки.

– Щось не подобається мені цей «пенсіонерчик»! – мовив Ігор, коли ми трохи відійшли.

– Та й мені теж, – погодився я. – Надто вже чемного вдає. І ще якийсь обмін! Що він хоче від нас?

– Чого голову сушите? – перервав нас Борька. – Сказала ж людина: мінятися любить. Ну, попросить по хліб піти чи грядку виполоти – от і все!

– Ми б і так зробили, – сказала Наталка, – не обов'язково за щось! А от посмішка його і справді – бр-ррр! – І вона аж плечима пересмикнула, ніби від холоду.

– Стривай! – ухопив мене за руку Ігор. – Пам'ятаєш, Корнелій казав: «Стережіться сусіда!»? А що, коли він мав на увазі Капітона Порфировича!

Я раптом подумав те ж саме.

– От що, – сказав я, – треба побалакати з Корнелієм!

6

Прибігши додому, я вирішив відразу ж розпитати про дідугана в Корнелія. Але спершу треба було якось підлеститись. Сьогодні в нас саме були коропці, мама купила в обід. Я вибрав чималенького і звернувся до Корнелія, що дрімав на кухні.

– Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!

Корнелій розтулив одне око, поглянув на мене, перевів погляд на коропа, встав, потягся, а тоді ліниво, ніби неохоче, вийшов з-під батареї і лапою взяв рибу.

З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, він хрумав коропа й задоволено муркотів. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, під батарею.

– Корнюсю, – звернувся я до нього. – Давай трішки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.

Він зиркнув на мене і щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортіло після такого обіду поспати, а тут я зі своїми балачками.

– Корнюсю, наш новий сусід – це не той чоловік, про якого ти колись казав?

Кіт мовчки дивився на мене.

– Його звуть Капітон Порфирович? – уточнив я.

Кіт мовчав. Він замружив очі і, здавалося, засинав.

«Ех, – подумав я, – дав маху! Треба було спершу поговорити, а потім годувати його!»

Трохи засмучений, я всівся за уроки.

Щиро кажучи, з тієї ночі, коли ми відкрили для себе польоти, Корнелій більше ніколи не розмовляв з нами. Тож інколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тоді?.. Але, напевне, все було таки насправді! Просто Корнелій більше не говорив, бо не хотів. А схоче – знов заговорить!

– Ну що ж, не вийшло – то й не треба! Давайте самі думати! – сказав Ігор, коли я розповів квартетові про поведінку Корнелія. – Невже ми дурніші за якогось там кота?

Так і домовились.

А ввечері, тільки-но стемніло, ми, як завжди, сиділи на нашій липі.

Аж тут під нами спалахнуло вікно сусіда, й усі мимоволі глянули на нього.

Ближче за всіх до вікна сидів Ігор, а ми з Борисом бачили тільки лису голову Капітона й вершечок скляної шафи.

– Що він там робить? – порушила мовчанку Наталка, але Ігор рвучко повернувся до нас і застережно махнув рукою. Ми зрозуміли: він побачив щось важливе – і затамували подих.

Ми тихо просиділи на своєму спостережному пункті з годину, поки Ігор нарешті заворушився.

Раптом під його ногою хряснула гілка. Він устиг схопитися руками за стовбур і наче закам'янів.

І тут ми побачили, як дідуган скочив зі свого місця й підбіг до вікна.

Ось він відхилив фіранку… Ось висунув голову надвір!..

– Ня-а-ав!!! – пролунав раптово під самим вікном котячий зойк, і ми впізнали голос Корнелія.

– А, це ти, рудий розбишако! – гримнув на Корнелія Капітон Порфирович. – Ну, постривай! Я ще зустрінуся з тобою! – І він так зареготав, що нам аж моторошно стало.

А Корнелій ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умів лише він, і замовк.

Можна було вважати, він нас виручив! Молодчина!.. От тільки цікаво, звідки його знає дід?..

Коли ми злізли з липи й зібралися в альтанці, Наталка спитала Ігоря:

– Ти чого так тремтиш? Змерз?

Тільки зараз ми помітили, що Ігор і справді весь аж труситься.

– Хотів би я глянути, – кинув він, – що б робила ти, коли б побачила, що там!..

– Що?! – водночас гукнули ми.

– Зараз, дайте віддихатись, – попросив Ігор. – Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кімната освітлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кімнати стоїть стіл. За столом у величезному шкіряному кріслі – Капітон. На столі перед ним у штативах якісь пробірки з написами. Ще стояла там спиртівка, на ній грілась колба, а в колбі вирували різнобарвні димки. У пробірках теж були димки: смарагдові, блакитні, рожеві, бузкові – словом, усіх кольорів! Од цього, напевне, й світилося так у кімнаті. Кожна пробірка закоркована. Дідуган раз по раз уставав, підходив до шафи й діставав звідти нові пробірки.

А коли він шарпав дверцята шафи, я побачив – на них написано: «ДИТЯЧІ СНИ»!

– А тобі, часом, не привиділось? – тремтячим голосом поспитала Наталка. – Хіба таке може бути?

– Не привиділось! – заперечив Ігор. – А може бути чи ні – міркуй сама. Можуть діти літати? Наче ні. А ми – літаємо. Можуть коти розмовляти? Теж ні. А Корнелій розмовляв! Як бачиш, буває все!

– Добре! – перебив його Борька. – Розказуй далі.

– А ти не перебивай! – огризнувся Ігор. – Я ще не все розказав. Найдивніше те, що дідуган, діставши пробірку, відкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув із неї димок. І при цьому… при цьому він більшав! Просто на очах!

– Та ну! – вигукнув я.

– Слово честі! – вдарив себе в груди Ігор. – Справді – більшав! Отак винюхав сім пробірок і роздувся майже на всю кімнату.

– Ото я й бачив, як його лисина піднімається чи не до стелі! – збагнув нарешті Борька причину такої дивовижі.

– А потім… – продовжив Ігор. – Потім дід сім разів чхнув і став таким, як і раніше. Тобто з кожним чханням він меншав!

– А ти не помітив, що написано на пробірках? – поцікавився я.

– Я старався, – відказав Ігор, – але там такі маленькі літери.

– От що, хлопці, – втрутилась у розмову Наталка. – Надто вже багато дивного! Треба це з'ясувати.

– Звісно, треба, – кивнув Ігор. – Це й без тебе ясно. Скажи краще, як це зробити.

– Я знаю! – вигукнув я.

– Ну, давай! – притихли всі.

– Треба його кудись виманити з кімнати, а хтось нехай залізе у вікно й усе роздивиться.

– Уже на щось схоже! – зрадів Ігор. – Але робити це слід удень – так менше підозри!.. Нехай Борис забалакає діда, а ми з тобою, Толику, й поглянемо. Згода?

– Згода! – відгукнувся я.

– А Наталка, – продовжив Ігор, – хвилин десять нехай десь погуляє, а потім приєднається до Бориса. Раптом йому допомога знадобиться.

– За мене не хвилюйся, – пихато заявив Борька, – якось обійдемось.

– Ти не дуже кирпу гни, – обірвав його Ігор. – Все може статися. Отже, домовились: завтра, після уроків!

7

Що й казати! Борька ще до розмови з Капітоном показав себе в усій красі.

Ми, зрозуміло, за нашими клопотами часу на домашні завдання не знайшли. Тож на другий день ніхто на уроках анічогісінько не знав.

Борька, бідолаха, старався, скільки сил мав! І таки майже врятував нас. Тільки мене встигли викликати на останньому уроці. Результат – трояк!

Після уроку всі втішали мене, як могли. Але все одно було прикро. Адже наш квартет вчиться лише на п'ять і чотири. І ось тобі, маєш! Крім того, я боявся, що Володька Кучма засміє мене: я ж колись брався йому допомагати. Але, як на диво, він чомусь навіть не підійшов після уроків до мене. Це на нього було зовсім не схоже! Я скоса зиркнув на Володьку й побачив, що він, як ніколи, сумний та похнюплений. Навіть не кинув нам на прощання свого традиційного «Салюторе, гаврики!», а хутко склав портфель і посунув додому, втупивши очі в землю. Цю дивовижну зміну в поведінці нашого класного зубоскала відзначили всі, але часу на з'ясування причини в нас не було: ми поспішали до Капітона.

За квартал до сусіднього будиночка ми розійшлися – кожен пішов своєю дорогою.

Ігор та я хутко обігнули дідову садибу, за кілька хвилин перелізли через паркан і замаскувалися в кущах. Звідси ми добре бачили хвіртку, що вела в садок Капітона.

Ось перед хвірткою з'явився Борис. Обличчя його було серйозне й рішуче. Цікаво, про що він там говоритиме? Та, мабуть, про що б не говорив, а не підкачав!

Він подзвонив. Ми побачили, як розчинилися двері і йому назустріч вийшов дідуган. Вони про щось поговорили між собою, а тоді всілися за столиком коло хвіртки. Ну й молодець Борька! Заманив старого! Ось вони запосміхались один одному – й розмова полилась.

– Ну, я пішов! – прошепотів Ігор.

Він по-пластунському підповз до вікна й вужем блискавично прослизнув попід фіранкою всередину.

Я сидів у кущах, і серце моє калатало так, що здавалося, його можна почути на вулиці. Борис, я бачив, пнувся з усіх сил: розмахував руками, погойдувався всім тілом, раз по раз підскакував з лави й походжав перед носом у Капітона Порфировича – одним словом, робив усе можливе й неможливе, аби полонити його увагу. Але видно було, що наш видатний балакун починає потроху здавати. Він скоса зиркав на провулок, певне, поглядав, чи не йде на підмогу Наталка. Та її, як на біду, не було.

«Де ж вона? – занервувався я. – Ще вся операція через неї провалиться!»

Я побачив, як Борька, майже знесилений, знову всівся поруч із Капітоном, а той обійняв хлопця за плечі та з якоюсь таємничою посмішкою зашепотів йому щось на вухо.

У цю мить фіранка на вікні відхилилась і звідти вислизнув Ігор.

«Все! – подумав я полегшено. – Перемога!»

Ігор швидко підповз до мене, і ми гайнули подалі від будинку.

Скоро ми вже сиділи в альтанці й чекали, поки надійдуть наші. Ігор сказав, що розповідатиме відразу всім. За хвилин десять прибігла захекана Наталка.

– Де пропадала? – накинувся я на неї. – Мало всю операцію не зірвала!

– Ой хлопчики, – заторохтіла вона. – Я не хотіла! Я маму зустріла. А вона мене – в магазин… А там – черга… А коли все купила, то побачила: Боря щебече з Капітоном. Я й подумала: все в порядку, – і гайнула сюди!

– Добре вже, сідай, – мовив Ігор. – Почекаємо Борьку…

Так ми просиділи, напевне, з півгодини, а Бориса все не було…

Нарешті він з'явився! Обличчя його сяяло, наче повновидий місяць, а під пахвою він ніс чималий пакунок, загорнутий у газету.

– А довше не можна було? – єхидно поцікавився Ігор. – Ми тут сидимо, чекаємо…

– Ти не дуже! – обірвав його Борис. – Я з шановним Капітоном Порфировичем затримався!

– От так так! – здивувався Ігор. – І відколи ж він для тебе «шановний»?

– Нема чого на нього капати! Він старенький і дуже добрий дідусь.

– Ми, можна сказати, життям ризикуємо, а ти розводиш у цей час теревені?! – не втримався я.

– По-перше, теревені, як ти кажеш, я розводив для вас. А по-друге, я й без вас чудово все знаю! – І Борька пихато замовк.

Ми не впізнали його. Що з ним скоїлось? Отак розмовляти. І з ким? З нами, з його найкращими друзями, які його літати навчили!

– І що ж ти знаєш?! – загрозливо підвівся Ігор.

– А те, що й ти! – не злякався Борис анітрохи. – У пробірочках шановного Капітона Порфировича – дитячі сни, отак! – І він переможно глянув на нас. – І ще там написано, у кого й коли ці сни придбано.

– І… – Ігор аж задихнувся, – як ти… довідався?

– А мені Капітон Порфирович розказав!

– Як? – вихопилось у мене. – Сам розказав?!

– А по-твоєму – я його примусив? Звичайно – сам… Між іншим, він може купити сни й у вас і за це непогано заплатить! Я, наприклад, продав йому свій сьогоднішній сон!

Ми спершу навіть не знали, що й казати. А коли трохи оговтались, Наталка вигукнула:

– Як – «продав»?!

– А отак – узяв і продав! – мовив Борька. – Та й інші теж продам. Згодом. Жаль, зразу не можна, а то було б у мене грошеняточок – ух!

– А як це робиться? – поцікавився я.

– Дуже просто, – махнув рукою Борька. – Капітон тримав у мене перед носом пробірку з якимось коричнювато-чорним порошком і пильно дивився на мене. Мені від його погляду раптом страшенно захотілося спати, я кілька разів позіхнув – і провалився в сон. Спав я, мабуть, лише кілька хвилин, та коли прокинувся – Капітон уже тримав закорковану пробірку. Він сказав, що мій сон – там.

– Але ж як він туди потрапив? – здивувався Ігор.

– Мабуть, отой порошок його всмоктує, так само, як, приміром, сіль усмоктує вологу, – висловив припущення Борька. – Та ось, можете самі глянути! – він витяг із кишені пробірку й простягнув нам.

Ми по черзі, дуже обережно обстежили пробірку й порошок, який виглядав точнісінько як звичайний молотий чорний перець, але нічого особливо цікавого не помітили.

– Таки справді вся хитрість, мабуть, у цьому порошку, – промовив нарешті Ігор. – А навіщо він дав тобі цю пробірку?

– Він сказав, щоб я вдома відкоркував її і на ніч поклав під подушку. І мій сон опиниться в пробірці. А вранці треба її закоркувати й принести після обіду йому.

– А що ж оце? – поцікавилась Наталка, торкнувши пакунок у газеті, якого Борис усе ще тримав під пахвою.

Той щасливо посміхнувся, мовчки розгорнув газету, й ми побачили, що в ній була скарбничка – алебастровий кіт із щілиною в голові – для монет. Кіт отой був страшнючий: білий, із синіми губами й рожевими очицями. А до всього – під гладким підборіддям у нього стирчав якийсь коричнево-рудуватий бант.

– От так опудало! – не втримався я.

– Твій Корнелій – опудало! – вигукнув Борис. – А мій – розумничок, лялечка! – І, прикривши від насолоди очі, потрусив свою скарбничку. У порожньому котячому череві щось забрязкало.

– Ось, – промовив задоволене Борька, – три срібнесеньких карбованчики! І все – за один сон! Завтра ж веду вас усіх до кіно, а потім морозива – від пуза! – І Борис, щасливий від того, що тепер не ми, а він може всіх нас пригощати, засміявся. Нам зробилося трохи ніяково: це ж він для нас старався!

– Де ж ти розжився цією «лялечкою»? – посміхнувся Ігор.

– Капітон Порфирович подарував, щоб я грошики в нього складав!

– Ну, що ж! – мовив сумно Ігор. – Це твоя особиста справа. А тепер послухайте, що я розповім…

І він розповів нам те ж саме, що ми почули від Борьки. А ще він бачив поміж пробірок знайоме прізвище – Вовки Кучми!

Спершу ми навіть не повірили своїм вухам, але швидко оговтались і вирішили негайно бігти до Володьки та про все розпитати й у нього!

8

Володька жив за два квартали від нас у новому дев'ятиповерховому будинку, тож ми скоро вже стояли перед його дверима.

– Чого треба? – спитав він сердито, відчинивши двері.

– Зараз про все дізнаєшся! – відказав Ігор і, відштовхнувши його плечем, махнув нам рукою: – Заходьте, тут поговоримо.

Ми пройшли до кухні.

– Вдома хтось є, крім тебе? – спитав Ігор.

– Нікого, – тихо відповів Кучма. – І чого ви до мене причепилися?!

– А того, – сказала Наталка, – щоб ти розповів нам, куди запроторюєш свої сни?

Від несподіванки Володька здригнувся, його й без того змарніле обличчя зблідло ще дужче, а на очах виступили сльози.

– Нікуди й нічого я не запроторюю, відчепіться від мене!

– Не вдавай дурника, ми все знаємо! – сказала Наталка.

– Та що розказувати! – відвернувся Кучма. – Продав я колись весняний сон, – мабуть, найкращий у житті, – якомусь дідуганові. Коли продавав, думав: нічого, пусте! Посплю й без сну. Навіть краще спатися буде, коли снів нема. А воно – навпаки! Лягаєш – і ніби у морок пірнув: чорно-чорно. Раніше сни тобі сняться – веселі, цікаві, а тепер – нічогісінько!.. Прокидаєшся вранці сам не свій, немов тобі хто по голові надавав. Та коли б тільки це, а то більше не вмію…

Кучма раптом перелякано глянув на нас і хутко зціпив зуби.

– Ти чого? – стривожився Борька. – Чого замовк? Кажи: що ж ти більше не вмієш?!

– Мм-ммм… – тільки й промимрив Володька, не розтуляючи рота.

– Ти що, захворів? – штовхнув його Ігор. – Може, тебе інфаркт ухопив? Може, водички тобі? – Він узяв зі столу чашку й попрямував до крана.

– Не треба мені ніякої водички! – закричав раптом Володька. – І взагалі – ідіть собі, дайте людині спокій.

– О, хворий одужав! – засміявся Ігор. – Та ще й як голосно кричить! Ну, катай тоді далі.

– Нічого я більше вам не скажу! – відрізав Кучма.

– Заспокойся, Вовочко, – встряла Наталка. – Не хвилюйся так. Не хочеться – то й не кажи… А ви, хлопчики, совість майте! В людини горе, а ви причепилися.

– А я?! – образився Борис. – А в мене, виходить, не горе? Так собі, дрібничка? А я, між іншим, хочу знати, що мене чекає!

– Ну годі вже, годі, – сказала Наталка лагідно і звернулася знов до Володьки: – Вовцю, а навіщо ж ти йому й потім сни продавав? Продав одного, побачив, що вийшло, то й кинув би.

– А глянув би я на тебе, що б ти робила! Дід же отой, коли купив перший сон, сказав, що тепер я – в його руках. Як не продаватиму й далі, він таких жахів напустить, ого-го! От і завтра, із самого ранку, я мушу нести свій сон, який міг би й сам подивитися, Капітону, щоб він, бачте, міг удень, після обіду, подрімати! – І Володька зі злістю висмикнув із кишені пробірку.

– Давай сюди! – простягнув я за нею руку. Та Володька відскочив від мене, мов ужалений, і закричав:

– Не дам! Не займай! Боюся!

– Чого ти боїшся? – здивувалася Наталка.

– А того, що не хочу нових жахів!

– І ти віриш, що Капітон таки й справді може якісь жахи напускати? – посміхнувся Ігор.

– Ти б теж повірив! Одного разу я не схотів, так він мені такого вночі наробив – я ледь не вмер. – Обличчя у Володьки при згадці про ту ніч поблідло, губи його затремтіли.

Ніхто з нас навіть поспитати не наважився, що ж саме наробив. дідуган.

– Отже, – перелякано глянув я на Володьку, – ти страждаєш саме від цього?

– Ой, – тільки зараз дійшло до Бориса, і де й ділася його недавня пиха, – що ж робити?!

– Може, батькам про все розповісти? – вголос подумала Наталка.

– Тільки не це! – жахнувся Володька. – Батькам не треба!

– Чому? – здивувалася Наталка.

– Вони все одно не повірять, – так мені сказав дід, – подумають, що я хворий, та лікувати почнуть: мікстури, уколи всякі!

– Справді, – погодився я, – краще батькам не казати: не повірять. Самим треба думати…

– От що, – сказав Ігор, – давайте ввечері зберемося в альтанці: може, таки щось придумаємо?

І ми пішли по домівках.

Удома я почав думати над тим, що сталося. Я уявив, як жахливо, коли тобі зовсім-зовсім нічого не сниться! Самі подумайте: адже уві сні кожен із нас може все на світі! Ми відкриваємо нові планети й зірки, перемагаємо найстрашніших піратів, уплав долаємо океани й моря, приборкуємо запросто цілі зграї лютих левів, робимо такі наукові відкриття, котрі старим поважним академікам і не снилися! А як здорово літати уві сні!.. І от уявіть, що ви залишаєтеся без усього цього, – просто жах!

Тепер я зрозумів, чому у Володьки таке набурмосене обличчя, – і мені зробилося страшенно шкода його. Потім я пригадав, що інколи стрічав дітей з такими самими обличчями. Вони завжди тримались осторонь від своїх ровесників, котрі гасали з вереском і сміхом, і тихо сумували, дивлячись у землю. Та це ж, напевне, справа рук дідугана! Ця думка просто вибухнула в моїй голові. Отже, коли ми придумаємо, як його перехитрити й перемогти, ми врятуємо не лише Володьку й Борьку, а й чимало інших дітей!

За цими думками я й не помітив, як на вулиці звечоріло.

Я зиркнув на годинника – й помчав до альтанки, де вже зібралися наші…

– Ну як – надумали? – спитав Ігор. Всі мовчали.

– Невже ніхто нічого не придумав? – здивувався він.

Ми знов промовчали.

– Так, – сумно зітхнув Ігор, – і я теж нічого не придумав.

– А давайте сьогодні вночі політаємо! – раптом запропонувала Наталка. – Провітримось – і, може, придумаємо?

Всі радо погодилися з нею. І як воно вийшло, що ми за всіма справами геть забули про польоти?! А навкруги ж весна, все аж вирує від квіту, лише й літати о такій порі!