Текст книги "Пригодам — ура!"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

4. Таємниця Ізольди

А тепер час розповісти, як жила Ізольда Сократівна насправді.

Якщо перша кімната, в якій вона приймала своїх не дуже частих гостей, виглядала захаращеною і неохайною, то друга, дальня, була, навпаки, розкішною.

Увійшовши до неї крізь маленькі, майже непомітні дверцята в тому ж темному кутку, де стояла клітка Крені, відвідувач був би приголомшений ще на порозі.

Стіни кімнати щільно затуляли східні килими ручної роботи. Яких тільки візерунків тут не було! Око дивували й тішили різнокольорові казкові жар-птиці. Гнучкі діви в шароварах вигиналися в загадковому танку. Дивовижні химерні створіння сходились у герці, а над ними в бірюзовому небі гойдалися екзотичні риби з хвостами й плавцями, як у павичів.

На підлозі теж лежав килим, у ворсі якого нога тонула трохи не до коліна. По кутках кімнати стояли старовинні крісла з витими поручнями у вигляді змій із роззявленими пащами, а на всю бічну стіну простяглася так звана посудна гірка, що віддалено нагадувала сучасний сервант. Гірка ця була із справжньої карельської берези, оздоблена пацьорками,! виблискувала дзеркальними задниками, в яких відбивалися прим'якшені кольори музейного кришталю й порцеляни.

Посеред кімнати, як центр усього цього дива, стояв столик червоного дерева з крученими гнутими ніжками, які прикрашало різьблення у вигляді виноградної лози. На столику тьмяніли два бронзові старовинні підсвічники у формі атлантів, котрі у своїх могутніх руках, які згодилися б для роботи вантажників на залізниці, тримали товсті свічки з воску вишневого кольору.

До цієї кімнати Ізольда Сократівна заходила лише пізнього вечора, скінчивши всі свої буденні клопоти: розпродаж яєчок дачникам, догляд за квітами, дружні балачки з сусідками про погоду й міжнародне становище. Але перед тим, як зайти, вона старанно готувалася.

Скромне сатинове плаття й плюшевий чорний жакет летіли в темний куток першої кімнати, щоразу лякаючи Креню. Замість цього ганчір'я вона вдягала розкішний атласний халат з малюнками, що пасували кольорами до килимів. Замість босоніжок на гумовій підошві, за чотири карбованці тридцять сім копійок, Ізольда Сократівна взувала вишиті золотою ниткою капці, облямовані хутром нерпи, ціну яких навряд чи зміг би точно визначити навіть найкращий прийомщик комісійного магазину. А на старанно вимиті й змащені дорогим французьким кремом руки настромляла коштовні персні з діамантами.

Наприкінці вона робила зачіску. Ізольда збирала волосся, ще густе й чорне, мов пір'я у Крениному хвості, в тугий жмут на потилиці, заколювала його черепаховим гребінцем і лише тоді повагом прочиняла заповітні дверцята.

Зручно вмостившися в одному з крісел, Ізольда відкривала приховані за килимом від стороннього ока дверцята стінної шафи.

На перший погляд можна було здивуватися: серед такої розкоші – і звичайнісінька тобі стінна шафа-комірчина з нефарбованими сосновими полицями, ущерть завантаженими півлітровими банками з варенням.

Але це – тільки на перший погляд.

Ізольда розсувала у першому ряді банки з варенням – і за ними відкривалися теж банки, закатані металевими кришками. Та в цих банках зберігалося не варення з яблук, вишень чи слив. У цих банках лежали… гроші!

Як і кожна дбайлива хазяйка, що наклеює на закручену банку з варенням папірець і на ньому пише сорт варення й коли його зварено, так само Ізольда Сократівна закручувала в півлітрові банки купюри у десять, двадцять п'ять, п'ятдесят і сто карбованців, робила на банках наклейки з медичного пластиру і теж щось писала на ньому червоним фломастером. Але писала, звичайно, не сорти варення – де ви бачили варення з грошей! – а якісь загадкові цифри, скажімо, такі:

25.1500. VIII.

Цей напис сторонній людині нічого б не сказав, але не Ізольді. Для неї він означав дуже й дуже багато. Ось як він розшифровувався:

Грошові купюри по 25 карбованців.

Всього в банці – 1500 карбованців.

Гроші зібрано в серпні.

Гроші в банки Ізольда закручувала з багатьох міркувань.

По-перше, в банках, на відміну від грунту, печер чи інших традиційних схованок для скарбів, вони не псувалися.

По-друге, так, під виглядом варення, банки не привертали зайвої уваги – в разі чого…

По-третє, якщо треба буде кудись переїхати – банки легко можна завантажити в ящики, котрими Ізольду Сократівну запросто забезпечив би синочок Бобчик – адже для приймальника склопосуду це дрібниця!

І – по-четверте, і це головне! – слова «банка» та «банк» здавалися Ізольді близько спорідненими.

Як їй це не було прикро, але в нашій країні приватних банків нема, та й не може бути. Якщо у вас є зайві трудові гроші, ви можете тримати їх у будь-якій із численних ощадкас. Ізольда ж ощадкаси обминала десятою дорогою, бо гроші, які вона мала, були далеко не трудові. От вона й надумала влаштувати собі свій власний потаємний «банковий банк», як Ізольда його називала.

Банк Ізольди Сократівни налічував уже стільки банок, що потребував переобліку та інвентаризації: жіночка давно збилася з рахунку! От вона й збиралася взимку, коли роботи поменшав, зайнятися цією справою, а поки що не дуже сушила собі голову. Та й приємно було мати стільки грошей, що й полічити не просто!

Ще сподівалася вона придбати для підрахунку грошей мінікомп'ютер, та зіткнулася з непередбаченими труднощами: комп'ютери, як виявилося, продавали тільки державним установам та організаціям.

Такий хід справ трохи образив Ізольду: ач які! Звичайні школярі, яким іще треба таблицю множення вчити, – і ті можуть собі спокійно й безкоштовно обраховувати свої задачки на комп'ютерах, а вона, можна сказати, – мільйонерша, мусить користуватися допотопною рахівницею!

Та Ізольда поки що не дуже й побивалася. Вона сподівалася рано чи пізно роздобути омріяний мінікомп'ютер, а тим часом вирішила досконально оволодіти прийомами роботи на ньому. І це, до речі, була чи не найповажніша причина, чому вона запросила Олегових та Лізчиних батьків на дачу. Адже діти Валяйків – школярі і мають доступ до обчислювальної техніки. Та й мама їхня – старший бухгалтер-економіст, тож Ізольда спершу підучиться в них, а там, гляди, – і комп'ютером десь розживеться. У цьому їй допоможе Бобчик: адже для посади, яку він обіймав, нічого неможливого нема! Навіть і тепер, коли люди здають переважно посуд від соків та мінеральних вод, все одно біля пунктів прийому склотари завжди стоять черги. А Ізольда й Бобчик чітко усвідомили: там, де є черга, – завжди можна погріти руки.

Вас, мабуть, уже цікавить, звідки ж рядова й не дуже працьовита на перший погляд жінка мав таку силу-силенну грошей? Тоді поцікавтесь на базарі, особливо – перед святами, скільки коштують квіти, або навідайтесь у Круглик і спитайте ціну пари яєчок…

А тепер час розповісти й про Креню.

Колись Креня не мав ніякого імені, а був звичайним воронятком, веселим і галасливим, і мешкав у рідній воронячій колонії.

З давніх-давен колонія оселилася в самому центрі Круглика – чи не з часів його заснування, – і ніхто з мешканців не звертав на неї уваги. Та й ворони приносили певну користь: вони визбирували на городах черв'яків, личинок, усяких вреднючих жуків, поїдали різні покидьки, котрі лишалися після недільних наїздів міських туристів.

Та відколи Круглик почали заселяти дачники, воронячому раюванню настав край. Каркання й галас чорноперої колонії, які здавалися кругликівцям чимсь природним і невід'ємним від самого життя, дачникам чомусь не припали до смаку. Вони почали жалітися й писати до начальства: мовляв, вороняча колонія заважає їм жити.

І от до Круглика навідався чоловік у міліцейській формі, походив, побалакав про щось із дачниками та й поїхав собі. А згодом з'явився знову, тільки вже не один, а в супроводі двох дядьків з мисливськими рушницями.

Дядьки почали бабахкати у небо – знявся страшенний лемент, бідолашних ворон пройняв невимовний жах, і пташина колонія подалася хтозна-куди, щоб уже більше ніколи не повернутися до рідних домівок.

Креня ж при перших пострілах від переляку підскочив угору – і випав із гнізда, бо ще не навчився як слід літати.

«Мисливці», розігнавши ворон, подалися геть, а Креню, переляканого й немічного, підібрала Ізольда. Так він і оселився в неї. Зрозуміло, його дитяча пам'ять міцно утримувала образ людей з рушницями, які ледь не до смерті нажахали його родичів, тож Ізольда відтоді й користувалася цим: щоразу, коли птах пробував був заперечувати хазяйці, вона грозилася здати його в міліцію або ж покликати мисливців.

І хоча в Круглику мисливців не було, а дільничним інспектором працював веселий рум'янощокий хлопець із дивним, як на нього, прізвищем Крутивус – його дитинне обличчя досі не відало, що таке бритва! – та згадка про давнього кривдника у міліцейській формі лишилася в Крені назавжди…

Кренею Ізольда назвала птаха на честь свого таточка. Вона ж і навчила Креню розмовляти, а слухати й запам'ятовувати почуте він умів чи не від народження: адже й у ворон, як і в людей, теж бувають свої вундеркінди.

Ворона була потрібна Ізольді для того, аби узнавати, що де робиться. Вона примушувала птаха літати по Круглику, підслуховувати плітки й чутки та переповідати їй.

Знаючи майже всі таємниці як мешканців Круглика, так і дачників, Ізольда, лише натякнувши на свою обізнаність, легко «вибивала» для себе будь-які блага: то мінеральні добрива для квітів, то нові дошки для паркану, а то й письмову подяку для свого Бобчика «за сумлінну роботу у сфері обслуговування».

Ще Креня мусив узнавати, де намічаються весілля чи похорони. От де Ізольда й Бобчик гріли руки!

Ізольда Сократівна першою мчала до місця події зі своїми квітами, бо знала: лише у цих двох випадках люди навіть не питають, скільки коштує букет, а платять, що скажеш. Та й Бобчик, якого Ізольда відразу сповіщала терміновою телеграмою, прилітав своїми «Жигулями» на весілля чи похорони за порожніми пляшками. Після такого візиту на дверях приймального пункту склотари, де він працював, кілька днів висіла промовиста табличка: «Немає тари!», а на полицях «банкового банку» Ізольди ставало тісніше…

Роль шпигуна зовсім не подобалася птахові, він затаїв на Ізольду страшенну злість і при першій же нагоді мріяв помститися. Але жах перед міліцією поки що змушував Креню коритися хазяйці, та й для помсти ніяк не траплялося слушної нагоди…

Отак насправді жила Ізольда Сократівна, ховаючись від сторонніх очей за щільним високим парканом та за славою душевної і безкорисливої жінки.

Отже, почувши Лізчин зойк, вона вигнала Креню з клітки і наказала:

– Негайно лети до Валяйків: поглянь, чого раптом ці виховані діточки галасують.

– На голодний шлунок? – обурився Креня, бо хазяйка навіть не згадала про сніданок. – І не подумаю!

– Що-о?! – гримнула Ізольда. – І не подумаєш?! Так я зараз, ось-ось… – І вона вдала, ніби збирається бігти надвір і щосили гукати на поміч дільничного міліціонера Крутивуса: так вона вже не вперше лякала птаха.

І хоч Креня в глибині своєї воронячої душі трохи сумнівався, що міліція може стати Ізольді з її квіточками в пригоді, але страшний спогад дитинства знову примушував його скоритися…

– Лечу, вже лечу! – замахав птах крилами. – Але хоч макову росиночку!

– На вже, ненажера, вдавися! – «розщедрилась», пожалівши птаха, Ізольда й кинула йому запліснявілу обсмоктану кістку.

Креня спершу ображено й гордовито відвернувся, та голод, як то кажуть, – не свій брат, і він під презирливим поглядом Ізольди, квапливо обдзьобав ледь помітні залишки курятини, утер дзьоба кігтистою лапою і тінню шугонув у прочинену кватирку.

5. Знайомство зблизька

Підлітаючи до літньої кухні Валяйків, Креня ненароком зачепив металевий кухоль, що висів на яблуневій гілці. Кухоль із дзенькотом упав на землю – і птах від ляку аж завис у повітрі. «Все! – майнуло в його голові. – Тепер уже точно здадуть у міліцію!..» Та, на його подив, ніхто на дзенькіт просто не звернув уваги, тож Креня, вже обережніше, вмостився на нижній гілці й уважно почав мотати на вуса, пробачте – на дзьоба, – все, що діялося в кухні…

Олег нарешті оговтався від того, що побачив і почув. Він підвівся з землі, підсунув до себе низенький дерев'яний ослінчик, вимкнув газову плитку – в балоні вже кінчався газ – і вирішив докладно з'ясувати, що ж трапилось.

– Прошу вибачити, – звернувся він якомога спокійніше до крилатої ящірки, що вміла говорити, – але мені не зовсім зрозуміло: ви кажете, нібито ви…

– Кажу, що чуєш! – не дуже ввічливо перебила його ящірка. – Я – дракон Мінімакс Перший і поки що останній. – При цьому «ящірка»-дракон гордо розправила крильця і кумедно настовбурчила рогові лусочки на мордочці та колючки на довгому зеленому хвості. – А коли деякі особи, котрі безпідставно, як я переконався, іменують себе «гомо сапієнс», тобто людиною розумною, мислячою, не розуміють елементарних істин, то й нічого в такими правити теревені! – Мінімакс скінчив свою промову й зарозуміло відвернувся, утупивши райдужні очиці, прикриті повіками з блакитними віями, в Лізку, що стояла коло плити й усміхалася.

Олег не знав, що й відповісти цій пихатій, як на нього, потворі, тож перевів погляд на сестру.

– Чого всміхаєшся? – невдоволено мовив він. – Краще б узяла й прибрала! Онде всю підлогу залила яйцями та засмітила шкаралупками!

Лізка заходилась прибирати, а Олег трохи заспокоївся, «випустив пару», як сказав би тато, і знову звернувся до пихатої ящірки, що називала себе Мінімаксом:

– Наскільки я зрозумів, добродію, ви назвалися драконом?

– Точніше не скажеш! – глузливо посміхнувся Мінімакс, якщо припустити, що маленькі крилаті ящірки вміють посміхатись.

– Але наскільки я знаю, – вів Олег далі, – про драконів наукових даних нема. Хіба що в казках чи билинах є згадки про них. Але то – вигадки. Та й ви, пробачайте мені, щось не дуже схожі на тих драконів, про яких мені довелося чути й читати. Справжні дракони – це велетенські створіння, які дихають полум'ям. Ви ж на вигляд – звичайнісінька ящірка, хіба що з крильцями.

– От я зараз покажу тобі ящірку! – пискляво вигукнув Мінімакс. – От зараз ти побачиш у мене! – І він просто на очах у вкрай переляканого Олега почав рости!

Ось Мінімакс збільшився до розміру морської свинки.

Ось він уже переріс кота!

Ще трохи – і…

Олег, навіть не уявляючи, що може бути далі, так стиснув руки, що хруснули пальці. Та раптом Лізка, ця весела, балакуча Лізка, сміливо підскочила до «ящірки», обняла її за лускату шию, притулила свою золотаву голівку до гостровухої голови дракончика і ніжним голосочком, якого Олег від неї досі й не чув, прошепотіла створінню у самісіньке вухо:

– Мінімаксику, любий, заспокойся, будь ласка! Невже ти не бачиш: братик жартує.

«Хороші жарти! – подумав Олег, та вголос нічого не сказав. – Отак ковтне тебе ця потвора – навіть черевиків не знайдуть!..»

Лізка ще міцніше притулилася до дракончика, і той – на превелике здивування Олега! – відразу почав меншати.

Зменшившись до розміру звичайної ящірки, він сказав:

– Та хіба я що? Я – нічого. Але ж він перший почав! – Мінімакс махнув колючим хвостом на Олега. – Чого він «ящіркою» дражниться! Я ж не кажу йому нічого образливого, хоч він теж не Котигорошко чи, скажімо, не Добриня…

Крити було нічим. Олегові справді до могутньої статури наших славетних казкових богатирів було дуже далеко. Худющий – аж кістки полічити можна! – він ще й горбився так, що лопатки випиналися з-під майки, наче з них ось-ось вибрунькуються крила.

Влучне спостереження нікчемного дракона не просто образило хлопця, а й змусило замислитися. Він зразу ж дав собі слово зайнятися зарядкою вже не для батьків, а в першу чергу для себе.

– Звідки ти знаєш про Котигорошка й Добриню? – поцікавився Олег і навіть не помітив, що перейшов на «ти».

– Мені – та не знати! – буркнув дракончик. – Ваші богатирі стількох моїх предків марно понищили – і не злічити! Силу їм, бачте, дівати було нікуди! Ворогів землі Руської мало – так давай міць свою на бідолашних дракончиках випробовувати, гатити чим попало їм по головах: хто довбнею, хто палицею залізною, а хто й мечем… – І раптом гірка сльозина викотилася з райдужного ока дракончика.

– Мінімаксику, не плач! – погладила його мізинчиком по голівці Лізка, а Олег додав:

– Не побивайся, то минулося…

Він, коли говорити по щирості, не дуже вірив дракончику, але побоювався, що Мінімакс розсердиться і знов почне рости.

Олег уже переконався в його дивовижній властивості: варто було роздратувати чи образити дракончика, як він відразу ж починав більшати. І до яких розмірів він міг виростати, Олег не уявляв, а експериментувати йому аж ніяк не хотілося. Зате, коли дракончику сказати кілька лагідних слів, підлеститися компліментом та ще й приголубити – він відразу зменшувався до розмірів звичайнісінької ящірки.

Особливо добре на Мінімакса впливала Лізка, до якої дракончик увесь час, поки точилася розмова, горнувся й тулився, мов кошеня.

– А звідки в тебе таке ім'я? – Олег вирішив з'ясувати все, а заодно й перевірити своє припущення.

– Просто я можу меншати чи більшати, як захочу. «Міні» – це від слова мінімум, тобто маленький, а «Макс» – від максимум, що означає великий.

– І до яких розмірів ти можеш більшати? Може, як слон? – усміхнувся Олег.

– Зараз побачиш! – грізно відказав Мінімакс і почав так швидко рости, що відразу сягнув Лізчиного плеча!..

– Стривай! – вигукнула Лізка. – То Олег просто так, не подумав, а ти відразу…

– Нехай думає! – кинув Мінімакс і знову зменшився, а Олег звернувся до дракончика вже зовсім запобігливо:

– Вибач, більше не буду… Я ще хочу спитати: чому ти не просто Мінімакс, а Мінімакс Перший? Адже порядковими номерами називали тільки королів та царів.

– Ніякий я не король і не цар, – відмахнувся Мінімакс. – Просто я – перший з нової експериментальної серії драконів типу «Мінімакс».

– Що за серія, що за тип?! – здивувався Олег. – Та й взагалі, звідки, нарешті, ти тут узявся?! – мимоволі вихопилося у нього питання, яке, мабуть, варто було задати найпершим.

– Звідки, звідки! – передражнив дракончик. – Звідти! – махнув хвостиком на яєчну шкаралупу, зметену Лізкою в невеличку купку.

– Невже з яєчка?! – не повірив Олег.

– А то ні! – усміхнувся Мінімакс. – Адже всі дракони з'являються з яєць: там наш початок і кінець.

Олег, усе ще не дуже вірячи драконові, нахилився й підняв шкаралупки.

Частина з них відразу розсипалася в його руках, але дві половинки, наче розрізані навпіл, були цілісінькі. Олег тихенько натис на одну – нічого! Тоді дужче… Теж нічого!..

Тоді він затис шкаралупку між долонями і здавив так, що аж почервонів від зусилля.

Мінімакс, який пильно спостерігав за хлопцем, хитрувато підморгнув Лізці і глузливо кинув:

– Дави, дави! Можеш навіть молотком вгатити чи під трактор покласти – все одно не розіб'єш! Адже це не проста шкаралупка, а драконяча.

Ні до молотка, ні до трактора Олег, зрозуміло, не вдався – видно, й справді шкаралупа була незвичайна. Він хотів був кинути її в сміття, як раптом на одній з половинок помітив червоний штамп, схожий на той, що ставлять на магазинних дієтичних яйцях.

Іншим разом це не привернуло б уваги хлопця. Але ж яйця кипіли! А Олег знав, що в окропі фарба змивається. На цій же шкаралупці штамп був, як новенький!

Олег уважно придивився до нього і голосно прочитав:

Дракон типу Мінімакс

Експериментальна серія

Інвентарний номер – 1

«Ну й ну! – подумав хлопчик. – Мабуть, і справді ця ящірка не обманює… А може, це наші кібернетики щось нове винайшли?! – блиснула думка. – Може, яйце випадково потрапило від них до курника Ізольди? Адже Інститут кібернетики не так уже й далеко від Круглика!.. Виходить, Мінімакс – штучний, а не справжній, така собі кібернетична іграшка».

Думка сподобалась Олегові, і він вирішив перевірити своє припущення.

– От я тобі дам «іграшка»! От я тобі перевірю! – аж скипів Мінімакс. – Ти гадаєш, я не знаю, про що ти подумав?!

Мінімакс випручався з Лізчиних рук і стрибнув Олегові на коліна.

– Ось, помацай! – дракончик тицьнув йому в руку свого колючого хвоста. – І тут!.. І ось тут!.. – він підставляв під Олегові тремтячі пальці то ніс, то крильця. – Краще, краще мацай! Ну як – пересвідчився!

Олег присоромлено мовчав. Він переконався: Мінімакс був живий-живісінький, справжній-справжнісінький!

– Ото ж бо й воно! – гордо мовив дракончик і, зістрибнувши з колін ошелешеного і враженого хлопця, повернувся до Лізки, яка нишком хихотіла в кулачок.

Олег здивувався: «Телепат! Думки читає!..» – і вирішив більше не сумніватися в існуванні дракона Мінімакса Першого.

– Ти переконав мене остаточно, – сказав він уголос і запитав: – А що означає цей напис?

– Дрібниці. Кожний тип дракона з'являється лише в одному примірнику. Він повертається на Землю…

– Як повертається? – перебив Олег.

– То вже наша, драконяча, справа, – ухилився від відповіді Мінімакс і повів далі: – Так-от, він повертається на Землю, бо тут наша прабатьківщина, і обертається на яйце. Потім новий дракон вилуплюється на світ, щоб пройти підготовчий період росту. Після цього він повертається додому. Там його перевіряють і, якщо він пройде всі необхідні випробування, його розмножують. У цьому дракони, між іншим, відрізняються від вас, людей, яких розмножують без попередніх випробувань: що вийде, те й вийде!..

Відверто кажучи, балачки Мінімакса образили Олега як представника людства. Якийсь там дракон, а ставить себе вище за людину! Як він, дурненький, не збагне: адже це прекрасно, що люди такі різні! Навіть уявити страшно, коли б їх спершу випробовували в одному примірнику, а тоді розмножували… Виходить, не сподобався комусь – знімай його з виробництва, а припав до смаку – живи в сотнях і тисячах! Ну й ну… Ще нароблять отаких, як Петько Психолог, – що тоді буде?!

При згадці про свого однолітка, сусіда по Круглику, Олег аж здригнувся, та відігнав від себе ці думки.

– Мінімаксе, а звідки ти так добре знаєш людей? – спитав Олег і вирішив про всяк випадок іще раз – останній! – закинути «наживку». – Чи не в Інституті кібернетики довідався?

Та дракончик «наживку» не ковтнув. Він презирливо зиркнув на Олега, усміхнувся його нескінченним і марним спробам розкрити таємницю, і відказав:

– Снився мені твій інститут!.. У вас там забавками займаються, а у нас – справи серйозні.

– Де – у вас?

– Звісно де – в сузір'ї Дракона!

– Де-де?! – в один голос перепитали брат і сестра.

– В сузір'ї Дракона! – повторив Мінімакс. – Там, де ми всі живемо. От ви, люди, живете на Землі, в Сонячній системі. А ми, дракони, мешкаємо на планеті Драконії, яка знаходиться у сузір'ї Дракона. Це – найменша планета сузір'я, вона дуже схожа на Землю. Ми там досить давно оселилися, хоч інкубаційний період виведення з яєць та підростання ми досі проходимо на Землі. Я вже казав: драконячий рід походить із Землі.

– От тепер зрозуміло! – полегшено зітхнув Олег. – Але все ж поясни: от ти щойно вилупився з яєчка, то звідки ти стільки знаєш?

– Необхідні знання нам переходять у спадок через гени від попереднього дракона. Ти чув про генетичний код?

– Щось чув… – відказав Олег, бо й справді чув від тата про це. Гени – такі невидимі штуки, які передаються дітям від батьків, тобто успадковуються. І саме завдяки генам, генетичному коду, діти мають чи то мамин колір очей, чи то ходу батька, а то й характер та зовнішність бабусі чи дідуся. Одне слово, гени – річ могутня, хоч і невидима. Без генів, як то кажуть, – і не туди, і не сюди…

– Максику, – лагідно звернулася до дракончика Лізка: вона вирішила називати його скорочено, – ти забув розказати про свою планету.

– Нічого я не забув, – відповів Максик. – Просто я дуже зголоднів, бо від народження ще й рісочки в роті не мав.

Брат і сестра винувато заметушились у пошуках чогось їстівного. Великих запасів на дачі, ясна річ, не було – адже вони вже мали сьогодні вертатися додому: завтра – до школи. Та все ж у шафці над плиткою Олег знайшов півпачки вівсяної крупи «Геркулес».

– Годиться? – показав він пачку дракончикові.

– Смакота! – вигукнув той, прочитавши назву. – Ми, дракони, полюбляємо все, від чого можна стати здоровим і дужим. А тут сама назва – «Геркулес» – натякає на силу. Давай!

– Доведеться трохи зачекати, поки звариться.

– Та вже потерплю, – погодився дракончик, видряпався по Лізчиній нозі й сховався в невеличкій кишеньці на її фартушку.

– Ой! – усміхнулася мала й погладила Максика. – Тепер ти вже не просто дракон Мінімакс, а кишеньковий дракон!

Мінімаксові назва сподобалась, і він ніжно потерся вушком об Лізчин пальчик.

А Олег налив у каструльку води і ввімкнув газову плитку. Та полум'я над конфоркою ледь пурхнуло – і щезло. Хлопець покрутив туди-сюди ручку – дарма!

– Все, – зітхнув він. – Газ у балоні скінчився.

– Пусте! – мовив Мінімакс і вистрибнув з кишеньки. – Де тут у вас плитка підключається?

Олег показав.

– Та-ак, – мовив дракончик, знімаючи шланг з порожнього балона. – Запалюй сірник! – наказав Лізі.

Мала запалила сірник і чекала.

– Тепер сунь сюди! – роззявив рожеву пащу дракон.

– Обпечешся! – зойкнула Лізка й відвела руку.

– Кому кажу – сунь! – розсердився Мінімакс. – Нам, драконам, вогонь – як вам шоколадне морозиво!

Ліза обережно наблизила палаючого сірника до пащі дракончика, і той довгастим, наче в справжньої ящірки, язичком лизнув полум'я, солодко замружився, а тоді ухопив шланг від плити у пащу і крізь зуби гукнув:

– Жапаюй конфойку!

Олег не дуже вірив, що з цього щось вийде, але ввімкнув конфорку – і вона запалала веселим вогником!..

Вже за кілька хвилин вівсянку можна було подавати на стіл.

– Ну як? – хитро примружився Мінімакс, коли виплюнув уже непотрібний шланг.

– Геніально! – вигукнули брат і сестра.

– Тоді – до столу! – скомандував дракончик і перший помчав до будиночка.

Бідолаха, мабуть, так зголоднів, що мчав, не розбираючи дороги, і з усього розгону буцнувся головою у двері, на яких висіло мамине улюблене дзеркало.

Двері гойднулися, Мінімакс м'ячиком відскочив від них – і вчасно! Тої ж миті дзеркало на секунду зависло в повітрі, а тоді з веселим дзенькотом брязнуло об землю.

– Ой! – сплеснула руками Лізка, забувши, що тримає тарілки для каші. Зрозуміло, що й тарілки лише дзенькнули об землю і розсипалися на скалки, перемішавшися з уламками дзеркала.

– Що ж тепер буде?! – схопився за голову Олег.

– А що? – здивувався Максик. – У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Голова – спасибі генам! – цілісінька. Адже ваші богатирі так нагатили моїм предкам голови, що тепер моя може витримати будь-які удари.

– Та я не про твою голову, я про дзеркало! – бідкався Олег. – Воно розбилося, отже чекай неприємностей.

– Пхе, дзеркало! – кинув зневажливо Мінімакс. – Невже ти віриш у всякі забобони?

– Забобони тут ні до чого, – відмахнувся Олег, бо й справді не вірив у них. – Річ у тім, що це – мамине дзеркало, отже прочуханки не минути.

– Справді… – погодився Мінімакс. – Що ж робити?

– Я знаю! – підстрибнула Лізка. – Скажемо, що це кіт Петька Психолога!

– Але ж валити на безневинного кота – нечесно, – не погодився Олег. – Може, хай Мінімакс признається мамі?

– Ти що?! – замахала руками сестра. – Та хіба мама повірить, що у нас є дракончик?

– Еге ж, не повірить, – підтримав Лізу Мінімакс. – Дорослі – вони такі… – Видно було, що йому аж ніяк не хочеться знайомитися з таємничою «прочуханкою», про яку з таким відчаєм говорив Олег. – Але до чого тут кіт?. Хіба він допоможе?

– Цей кіт – допоможе, будьте певні! – сказав Олег і додав: – Гаразд, біжу до Петька за котом, а ви снідайте без мене.