Текст книги "Пригодам — ура!"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

– Ну хіба мені потрібні оті гроші, що я у вас виманюю? Та нізащо в світі! Але батько – ви ж знаєте! – ніяк не кине пити, от і ганяє мене на всякі заробітки, щоб йому гроші добував, – Петько опустив голову й гірко схлипнув.

– А ти не давай! – вихопилося в Мінімакса.

– Еге ж, не давай! Так він тоді мені я-ак дасть!

– Треба поговорити з Крутивусом, – запропонувала Лізка. – Нехай побалакає з твоїм батьком.

– Уже балакав, – махнув рукою Петько. – Батько весь час обіцяє кинути, а потім знов починає… Ну що, берете мене до своєї компанії? Я таке знаю про Ізольду, таке-е!

– Без тебе знають, – стріпнув крилами Креня.

– Може, й знають, та не все, – заперечив Петько. – От, скажімо, про банки: що там у неї?

– Гроші, – кинув зневажливо Креня.

– А синуля її чим займається?

– Дурить людей!

– А от і не тільки! – зрадів Петько. – Він постачає матусі яйця – сотнями!

– Ну то й що? – не зрозумів Креня.

– Ага, я ж казав, – не знаєте! – переможно усміхнувся Петько Психолог. – А я все вистежив, поки тинявся без діла. Так-от, щоб знали: ніякі в неї не свіжі яйця, а звичайні магазинні. У неї весь холодильник ними забитий: Бобчик привозить, коли по квіти приїздить. Ночами вона змиває з них нашатирем штампи, підігріває трохи, а тоді продає, як щойно знесені, тепленькі, уп'ятеро дорожче! А назбирає пачку грошей – і в банку!

– Про банки ми вже чули, – перебив Креня. – А таке ти бачив? – Птах видобув з-під крила пом'ятий папірець і поклав його перед Петьком.

Друзі схилилися над папірцем, і Олег вголос прочитав… заповіт Ізольди!

– Звідки це? – здивувався Олег.

– Я роздобув! – гордо повідомив Креня.

– Стривайте, – раптом перервав розмову Мінімакс, який досі мовчав і про щось зосереджено думав. – Здається, я зрозумів, як потрапив до вас!

Всі обернулися до нього.

– Мабуть, яйце, в яке перетворився мій попередник, потрапило разом з іншими яйцями до Ізольди, а вона й продала його вам!

– Точно! – підскочив Олег, та враз спохопився: – Але ж на шкаралупі зоставався штамп. Чому вона його не змила?

– Дивак, – усміхнувся Мінімакс, – ти ж бачив, що штамп не змився навіть в окропі! Мабуть, Ізольда подумала, що ви не помітите, – от і підсунула вам яєчко із штампом! Не пропадати ж добру.

Олегові стало трохи прикро, що його так ошукали. Але ж завдяки цьому випадку вони зустрілися з Мінімаксом! Заради цього можна знехтувати образою.

Раптом Креня спитав:

– А як же твоє яйце попало до Ізольди?

Всі знов глянули на дракончика.

– Сам не знаю, – розвів передніми лапками Максик, та враз ляснув себе хвостом. – Здогадався! Мій попередник приземлився десь поблизу, а коли відчув, що починає ставати яйцем, почав шукати затишок – і набрів на курник Ізольди.

– Так, напевне, й було, – погодилися всі, бо інших пояснень не знайшлося.

– А що робити з оцим? – показав Петько на заповіт.

– Треба поспішати, – заметушився Креня. – Ізольда може помітити, що папірець зник: я його витяг крізь задню стінку шухляди, яка відвалилась, – і переховає гроші в інше місце.

– Я її затримаю, – запропонував Петько, – а ви біжіть до Крутивуса.

– Домовились! – кинув Олег. – І ти, Креню, з нами.

– Нізащо! – жахнувся птах. – Тільки не я! – Він усе ще побоювався міліції.

– Тоді я з Кренею гайну до озера, – запропонувала Лізка. – Познайомлю його з Максимом та й Максика скупаю: онде він весь у пилюці. А Олег нехай біжить до Крутивуса.

Всі погодилися з малою, і вже за мить кожен мчав у своїх справах.

10. Старт Мінімакса

Над озером стояла вечірня тиша. На Лізку, Креню та Мінімакса війнули духмяні пахощі лугових трав. Вода в озері ледь сріблилася, і раз по раз у маленьких чорних, наче полакованих, хвильках спалахували відблиски перших зірок, що вже засвічувались на небі.

Ліза підбігла до Максимового куреня.

– Оце так гості! – вийшов з куреня аспірант-сторож разом із щасливим Рексом, який уже встиг полюбити нового хазяїна. – Ну, що новенького?

Перебиваючи один одного, друзі розказали Максимові про все, що сталося в селі.

– Діла-а! – тільки й мовив Максим, вислухавши їх. – Що ж, я з радістю залишу в себе Креню. Гадаю, ми з ним станемо друзями. А коли я поїду, він зостанеться під опікою Крутивуса, і нехай тоді сміливо заводить собі сім'ю та виховує дітей. Тепер його вже ніхто й ніколи не покривдить.

Креня не знав, як і дякувати!

Потім Мінімакс довго плескався в озері, форкав носом і ляскав крильми та хвостом по теплій і лагідній, мов парне молоко, воді, а Лізка бігала берегом і, як мама, гукала:

– Максику! Далеко не запливай – небезпечно! Максику! Вилазь із води – застудишся!

А коли дракончик нарешті вибрався на берег та обтрусився, наче цуценя, Ліза насухо витерла його подолом фартушка й посадила в кишеньку – нехай зігріється після купання!

Але Мінімакс скоро почав помітно нервувати, видряпався із затишної кишеньки і забігав туди-сюди у траві, що вже бралася вечоровою росою.

– Чого ти метушишся? – спитала Лізка. – Посидів би в затишку.

– А ти поглянь на небо! – відказав Мінімакс.

Всі підвели голови й побачили, що на потемнілому серпневому небі дедалі яскравіше та яскравіше проступає Чумацький Шлях.

– Значить, тобі вже треба летіти? – похнюпилась мала.

– Ще ні, але вже, мабуть, скоро, – зітхнув дракончик. – Але ви не сумуйте за мною. Я повернусь, я неодмінно повернусь до вас!..

– Лі-і-зо!.. – луною прокотилося раптом над принишклим озером, і дівчинка впізнала голос тата. – Де-е ти-ии?!

– Ой, тато приїхав! – схопилася Лізка, і їй на очі навернулися сльози. – А ти ж як? – присіла вона коло дракончика. – Як же ми тебе проводимо?

– Пусте, – відказав той. – Попрощаємося зараз – і все. А ви мене з Олегом, як хочете, зможете побачити і з міста. У вас дома балкон є?

– Навіть два!

– Тоді, як приїдете, станьте на тому, що виходить у бік Круглика, й дивіться пильно в небо. І коли там промайне найяскравіша зірка – неодмінно помахайте їй: то буду я!

– Але ж у серпні падай так багато зірок! Як ми серед них упізнаємо тебе?

– Упізнаєте! – загадково всміхнувся Мінімакс.

– Лі-і-зо! – знову долинув голос Валяйка-старшого. – Скільки можна чекати?!

– Вже йду-у! – відгукнулась нарешті мала, взяла на руки Мінімакса і міцно притулила до гарячої вологої щоки. А він притих – навіть не ворушився і не дихав…

Так, у цілковитому мовчанні, збігла хвилина.

Зрештою Ліза випустила дракончика в зарошену траву і мовчки стрімголов помчала через луг туди, звідки долинав голос тата…

Всі, хто зостався на озері, теж деякий час мовчали.

Сумний Мінімакс сидів у траві, закривши свої райдужні очі волохатими віями, і нервово принюхувався до неба, де з кожною хвилиною прибувало зірок.

Максим, у якого на плечі сидів набурмосений Креня, дивився на чорну гладінь озера, по якій зрідка пробігали хвильки, наче озеру снилося щось цікаве, і воно всміхалося у сні.

А Рекс притулився боком до ноги нового хазяїна і застиг, наче закам'янів. Тільки хвіст, що безшумно сіпався із боку в бік короткими ривками, свідчив, що кіт нервує.

З мовчанки їх вивів Петько Психолог, що, мов на крилах, мчав через луг, зашпортуючись ногами у густій траві.

– Все!.. – випалив він, підбігаючи до куреня, і важко впав на землю.

– Що – все? – не зрозумів Максим.

– Зараз… Тільки віддихаюся трохи, – сказав Петько, хвилину помовчав і почав розповідати: – Бачили б ви Ізольду! Коли я зайшов, вона вже пакувала в ящики свої банки з грошима. Навіть на мене уваги не звернула. Ну, я їй просто від порога: «А що це ви робите?» Так вона аж підскочила: «Геть звідси! Не твоє діло!» – верещить. А я їй так спокійнесенько: «Як це – не моє? А може, я допомогти вам прийшов? Нелегко ж літній жінці отаку купу грошей самій тягнути в Товариство по охороні природи». Тут її аж заціпило!

«Яка природа?! Яке Товариство?!» – верещить. А потім: «Хто тобі сказав таку дурницю?!» А я їй: «Записочку вашу бачив, мовляв. «Заповіт» називається». Вона – до шухляди і давай звідти викидати геть усе. Зрозуміло, папірця там вона не знайшла. Що тут почалося!.. Вона, мов риба на березі, хапала ротом повітря, махала руками, наче вітряк, а тоді коліна в неї підігнулись, і вона сіла на підлогу. Чесно кажучи, я не на жарт злякався – ще дуба вріже стара! Приніс їй склянку води. Цокаючи зубами, Ізольда зробила кілька ковтків, притихла, а потім замогильним голосом питає: «Де-е папіре-ець?..»

Я й сказав, що у Крутивуса.

Бачили б ви, як вона побивалася!

А поки вона рюмсала та ридма ридала, я, щоб затягти час до приходу Крутивуса, розказав Ізольді про яєчко з Мінімаксом.

Вона як наскочить на мене!

«Ану, повтори, вражий сину! – кричить. – Ану повтори!»

Я й повторив.

Тоді Ізольда майнула на кухню, вихопила з холодильника всі яєчні запаси – а їх було сотні три! – і ну трощити!

Я намагався вгамувати її – та де там! Вона відштовхнула мене, замахнулася яйцем і верещить: «Не підходь! Уб'ю!..»

Зрозуміло, я одійшов: кому хочеться стати яєчнею. А вона все б'є та б'є яєчка. Скоро калюжа з жовтків та білків сягала їй трохи не до колін! А їй хоч би що! Б'є та викрикує: «Мінімаксику! Ку-ку! Де ти, пустунчику, сховався?! Ку-ку-ку!..»

Отакою й застав її Крутивус з двома дружинниками, яких привів Олег.

Він тільки зітхнув, коли побачив биті яйця, і сказав, що міліція тут уже не допоможе, а треба звертатися до лікаря. Потім він наказав дружинникам пакувати банки з грошима, а сам пішов викликати для Ізольди «швидку допомогу».

З Олегом я попрощався там же, бо тато не відпускав його від себе ні на крок. А коли я нагадав про тебе, Мінімаксе, то Олегів тато лиш рукою махнув.

Дракончик невдоволено форкнув, та Петько зупинив його:

– Не сердься! Олег передавав тобі вітання і страшенно жалкував, що не може попрощатися. Він сумуватиме без тебе.

– Нічого, – заспокоїв Петька дракончик, – я ще повернуся до вас. А тепер – час готуватися до старту. – І звернувся до друзів: – Ви трохи допоможете мені?

– Кажи, що робити! – загукали всі.

– Дрібниці! Треба розкласти невеличке вогнище. Я заправлюся від нього полум'ям, щоб вийти на орбіту. А там уже легше: до Драконії я домчу за інерцією.

– Як це – заправлюся полум'ям?! – здивувався Креня.

– Дивак, – усміхнувся Мінімакс. – Невже ти не пам'ятаєш, як я порятував їхню газову плиту, коли в балоні скінчився газ? Невже забув, як мені допоміг у цьому звичайнісінький сірник?! А тут – ціле вогнище! Та воно варте, мабуть, тисяч і тисяч сірників.

– Ну, коли справді так, як ти кажеш, – все ще сумнівався недовірливий Креня, – то ми, звичайно, допоможемо, чи не так? – Він подивився на друзів.

– Нема питань! – кинув Максим. – Не бувати такому, щоб ми не допомогли нашому Мінімаксові!

– Пхе! – як завжди трохи презирливо каркнув Креня. – Та коли людині, ой, пробачте, справжньому дракончикові чогось заманеться, то я – перший помічник для нього!

Навіть Рекс, поки що мовчазний, нявкнув і нашорошив вуха ще більше, наче хотів сказати: наказуйте – все зроблю, що знадобиться!

А Петько, цей хитрун і пройдисвіт, щоправда – вже колишній, раптом кинув:

– Та чого це ми стоїмо. Поговорили – й до роботи!

І всі відразу зрозуміли, що таки справді треба негайно допомогти дракончикові…

Декого, може, й подивує, чого це здіймати такий переполох через якийсь там хмиз для вогнища, навіщо стількох підключати до цієї справи – і людей, і кота, і птаха?

Що ж, нехай такий розумничок добереться пізнього вечора до якогось озера, де береги поросли кошлатим очеретом, а вся інша місцина навколо – буйнотравний луг!

Не зрозуміли?

Так от, нехай отой розумник спробує у лузі при озері назбирати звичайнісінького хмизу бодай для невеличкого багаття!..

Але якщо навіть у такій скрутній ситуації за діло беруться справжні друзі й однодумці, – всі перепони й перешкоди щезнуть!.. І в траві, і в воді буде вам і хмиз, і все інше для вогнища!..

Зрозуміло, що вже через кілька хвилин над озером спалахнуло невеличке багаття. Максим, Петько, Креня з Рексом та Мінімакс посідали навколо, і кожен задумався про своє, найдорожче і найпотаємніше, вдивляючись у мінливий і загадковий вогонь.

Максим думав про те, як йому пощастило: адже тепер він своєчасно завершить свою наукову роботу, зробить вагомий внесок у науку. А може, за допомогою своїх нових друзів – Рекса та Крені – ще й видатне відкриття здійснить!.. Жаль, звичайно, що Мінімакс відлітає, а то б і його Максим дослідив. Щось його, коли бути відвертим, трохи беруть сумніви: чи справді все так і є, як розповідає ця крилата ящірка, схожа на викопного ігуанодона? А втім, на світі бувають і не такі дива…

Щасливі Рекс та Креня думали про зиму, що була вже не за горами, і про те, як гарно й затишно їм житиметься у доброго й надійного Крутивуса. А ще кіт мріяв навчитися у Крені розмовляти людською мовою. Тоді він ще себе покаже!..

Петько думав про те, що тепер він ніколи в житті не хитруватиме, аби дістати грошей. Адже Крутивус дуже серйозно переговорив з батьком, і той дав слово честі більше не пити, а стати нарешті порядною людиною. І ще дільничний сказав, що батько хоче повернутися до Петька та його мами…

А Мінімакс думав про те, що через деякий час – уже зовсім-зовсім скоро! – він побачить Драконію і зустрінеться з такими ж, як і він, дракончиками. Думав він також, що неодмінно повернеться на Землю, коли настане його час, і розшукає своїх друзів, яких щиро й назавжди встиг полюбити…

І про що б кожен не думав у цю мить, всі однаково думали, як гарно, коли дуже й дуже різні, зовсім несхожі між собою і, здавалось би, несумісні живі істоти – люди, кіт, птах і навіть дракон! – чудово розуміють одне одного і можуть бути справжніми щирими друзями!..

Та ось Мінімакс, який сидів найближче до вогнища, ворухнувся і зовсім тихо мовив:

– Пора…

Він підсунувся ще ближче до багаття, довгастим язичком лизнув полум'я, вихопив кілька яскравих жарин і, не кривлячись, ковтнув їх. Тоді відбіг у темряву і вже звідти гукнув:

– Прощавайте! Лечу!

– Прощавай, Мінімаксе! – загукали дружно Максим, Петько та Креня, а Рекс тільки голосно й проникливо нявкнув, бо поки що не вмів говорити, хоч усе чудово розумів.

Друзі побачили, як із трави, де сховався Мінімакс, вихопився сліпучо-білий язик полум'я. За ним – іще один, і ще…

За мить вони злилися в потужний яскравий струмінь, що знявся вгору і перетворився на вогненну кулю, яка почала швидко-швидко віддалятися в небо.

Скоро куля зробилася маленькою, злилася з зірками Чумацького Шляху – і розтанула поміж ними…

У цей час на балконі у місті стояли Олег з Лізкою і до болю в очах вдивлялися в серпневе небо, густо засіяне зорями.

«Невже так і не побачимо Мінімакса? – з тривогою думали брат і сестра. – Невже так і не помахаємо йому?»

Раптом над горизонтом з боку Круглика вони помітили яскраву зірку, що швидко прокреслювала небо.

«Невже – Мінімакс?!» – блискавкою майнула у дітей думка, і вони міцно схопилися за руки.

А зірка піднялася до Чумацького Шляху, пригальмувала свій рух – і раптом почала кружляти серед інших зірок.

– Дивися! – вигукнув Олег, усе зрозумівши. – Зірка щось пише!

Затамувавши подих, брат і сестра широко розкритими очима уважно стежили за рухами зірки.

Ось з'явилася літера «Я»…

За нею – літери «ПО»…

А тоді, вже швидше, – «ВЕРНУСЬ»…

Олег та Лізка скрикнули від радості і щосили замахали руками.

А зірка спалахнула ще яскравіше, наче побачила їх, і широкими – на півнеба! – рухами виписала останнє слово:

МІНІМАКС!

А тоді зникла у таємничих глибинах космосу…