Текст книги "Пригодам — ура!"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Розділ сьомий
«ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ПТАШОК?»

Коли стрілка годинника на вокзальній вежі показала чверть на першу, до станції важко підкотив столичний експрес. Тричі на тиждень він робив тут хвилинну зупинку, з нього скидали мішки з поштою, й експрес, поволі набираючи швидкість, рушав собі далі.

Сьогодні, окрім мішків, він привіз і пасажира, що траплялося не так уже й часто. Це був високий, стрункий, русявий юнак років двадцяти п'яти з голубими очима. На юнакові були теж голубого кольору потерті джинси, старенька ковбойка в сіру клітинку, під якою вигравали треновані м'язи, а на плечі – темно-синя спортивна сумка.

Прибулець спритно скочив з підніжки, не чекаючи, поки поїзд зупиниться, помахав на прощання провідниці, котра відповіла йому чарівною усмішкою, і, бадьоро насвистуючи, закрокував до готелю.

Вже через п'ять хвилин Яким Якович Євдокименко – так звали юнака – з великою насолодою хлюпався в гарячій ванні, змиваючи дорожну пилюку. Трохи згодом він перейшов під прохолодний душ і, мліючи під його лоскотливими струменями, пригадав свою останню зустріч з Вікентієм Вікторовичем Семеновим.

… Яким Якович, котрий завжди прокидався о шостій, того ранку був вихідний. Він прокинувся лиш о сьомій і солодко ніжився в ліжку, коли раптом у його квартирі пролунав телефонний дзвінок. Євдокименко неохоче потягнувся до нічного столика, на якому поруч із розкритим томом «Британської енциклопедії» стояв телефон, і ліниво зняв трубку:

– Слухаю!

– Пробачте, що турбую у вихідний, – сказала трубка знайомим голосом полковника Семенова, – але тільки одне запитання: чи любите ви пташок?

От іще манера – починати розмову із загадок! Ні, Яким Якович, звичайно, любив і поважав свого начальника, любив він і пташок, але спробуй розберись, коли той жартує, а коли говорить серйозно. Щоправда, за роки спільної роботи Яким Якович твердо засвоїв: коли полковник Семенов починає розмову з несподіваного питання – сталося щось важливе.

Євдокименко труснув головою, скинув залишки сну і спитав:

– Яких пташок, Вікентію Вікторовичу?

– Звичайних. Синичок, наприклад, повзиків, горобчиків.

– Зрозуміло, люблю!

– От і чудово! – зраділа трубка. – А ви часом не хочете поглянути на один дуже рідкісний екземпляр горобчика?

– Кого, кого? – перепитав Яким Якович.

– Го-роб-чи-ка! – по складах повторив полковник.

– Та невже й горобці тепер стали рідкісними? – здивувався Євдокименко. – Адже їх усюди повно!

– Ет, – засміялася трубка, – то горобці взагалі, звичайні, так би мовити. А цей, кажу вам, дуже й дуже рідкісний і, мабуть, єдиний у світі.

«Ото ще вигадав! – подумав Яким Якович. – Ну що рідкісного може бути в горобця?» Але в трубку сказав:

– Ну, коли так, я б охоче поглянув на нього!

– От і добре, – пробасила трубка. – Тоді швиденько вдягайтесь – і до мене! Машина вже чекає.

Яким Якович поклав трубку, скочив з ліжка, наніс кілька вправних ударів невидимому противникові – для розминки, поприсідав то на лівій, то на правій нозі й підійшов до вікна. Так і є: машина полковника вже чекала під домом.

Він хутко вмився, почистив зуби, надів джинси й ковбойку, мимохідь пригладив неслухняний русявий чуб – і вискочив за двері.

Всю дорогу в машині він думав, що б могло критися за словами полковника, але так нічого й не придумав…

Перед кабінетом Вікентія Вікторовича його зустрів секретар полковника й відразу розчинив двері:

– Полковник чекає, проходьте, товаришу лейтенант!

Яким Якович чітким кроком зайшов у кабінет і виструнчився:

– Лейтенант Євдокименко за вашим наказом прибув!

– Який там наказ – прохання, – перебив його полковник. Він стояв коло вікна, спиною до Якима Яковича, і щось уважно вивчав на підвіконні. Нарешті він обернувся й запитав:

– Ну, як вам цей екземплярчик?

Лейтенант Євдокименко теж наблизився до вікна й побачив на підвіконні невеличку клітку, в якій відчайдушне стрибав звичайнісінький горобійко, наче хотів грудьми розбити грати й вирватись на волю.

– Горобець як горобець, – здивувався лейтенант. – На волю пташці хочеться! – І Яким Якович хотів був просунути у клітку палець, та полковник перехопив його руку:

– Не варто, Якиме Яковичу! Це не зовсім безпечно.

Лейтенант із подивом глянув на начальника, а той усміхнувся й мовив:

– Добре вже, не буду вас більше інтригувати. Сідайте й уважно слухайте…

Виявляється, сьогодні вранці наші радари на кордоні зафіксували дивні сигнали: якийсь незрозумілий і незнайомий об'єкт з надзвуковою швидкістю наближався до нашого кордону з явною метою порушити його.

У повітря негайно піднялися по тривозі три літаки-перехоплювачі – і через сім хвилин доставили на землю у спеціальному контейнері порушника.

Можна лише уявити здивування начальника прикордонної застави, коли він, відкинувши кришку контейнера, побачив у ньому горобця! Начальник простягнув руку, примовляючи: «Через наш кордон навіть горобець непомітно не пролетить!» – і хотів був узяти пташку, щоб випустити на волю, та раптом зойкнув і впав непритомний…

– Сильний електрошок, – встановив лікар, оглянувши потерпілого. – Три дні постільного режиму.

Після цього заступник начальника застави був обережніший. Він надів гумові рукавиці, пересадив небезпечного горобця в невелику клітку, яку взяв у сина, – і за годину ця клітка вже стояла на підвіконні в кабінеті полковника Семенова.

Найкращі фахівці з електроніки й кібернетики швидко встановили, що горобець насправді є електронним роботом з програмовою поведінкою. Замість нутрощів йому було вмонтовано мініатюрну електронно-обчислювальну машину, яка наказувала, куди і з якою швидкістю летіти, а також капсулу для шифровок.

Як ви вже здогадалися, це був горобець агента Z-003.

Щоб розшифрувати донесення агента, знадобилося зовсім мало часу. Причому, окрім самого тексту, фахівці відновили ще й усі події, котрі передували його написанню, – люди полковника Семенова вміли й це! Отож полковник тепер знав геть усю біографію суперагента.

– Ну як, лейтенанте, – спитав Вікентій Вікторович, закінчивши розповідь, – беретеся за цей горішок?

– Хоч зараз! – виструнчився щасливий Євдокименко. Ще б пак! Адже він давно мріяв зійтись у двобої зі справжнім суперагентом найвищого класу! І от – така чудова нагода! Нарешті лейтенанта чекають справжні небезпеки й випробування, а не дрібні операції по знешкодженню другорядних агентиків, котрі здавалися відразу, тільки-но бачили перед собою струнку постать Якима Яковича.

– Тоді тримайте! – простягнув йому полковник квиток на експрес. – Далі все залежатиме від вас. Дійте! – І Вікентій Вікторович на прощання міцно потис руку лейтенанта.

– Хвилинку! – зупинив його полковник уже біля дверей. – Забув попередити: програму горобця ми, так би мовити, підправили: тепер він працюватиме на нас. Отже, стежте за ним – і дійте!

… Все це пригадалося Якиму Яковичу, коли він мився під душем. Бадьорий і свіжий після купання, він одягнувся і пішов на головпошту подзвонити Вікентію Вікторовичу.

Пошту лейтенант розшукав відразу, бо знав містечко, як свої п'ять пальців: дорогою, в експресі, вивчив його план. Він зайшов у будку міжміського телефону-автомата й набрав номер полковника. У цю мить до приміщення пошти влетів горобець і вдарився об скло будки, де стояв Євдокименко.

Дівчата-телефоністки роззявили від подиву роти, а Яким Якович, котрий уже встиг поговорити з полковником, хутко вискочив із будки й підхопив горобця на долоню.

– Це мій вихованець, – чарівно посміхнувся він до дівчат. – Я його колись порятував від котячих пазурів, от він і полюбив мене.

– Ах, яка добра і чуйна людина! – щебетали дівчата за спиною в лейтенанта, коли він ішов до виходу з горобцем у руці. – А який симпатичний!

Цей щебет Яким Якович сором'язливо пропустив повз вуха і вийшов на площу. Зайшовши за велику чавунну тумбу для афіш, він натис горобцеві на дзьоба. Пташине черевце розкрилось, і лейтенант видобув з нього солідну пачку грошей, пакет жувальної гумки й папірець. Гроші й гумку він засунув назад, а папірець почав старанно вивчати. Це було послання шефа суперагентові – адже горобця, тільки-но Яким Якович вирушив у дорогу, відразу ж випустили. Він злітав до шефа, – на кордоні його вже не затримували, – і ось повертався назад. Але перш ніж летіти до агента, він завернув до лейтенанта.

– Так, так! – кивав лейтенант, читаючи записку, в якій було ось що:

Любий мій племінничок Женя!

Якщо ти мені привезеш трошки вишневого вареннячка, я дам тобі цукерку.

Цілую в носик.

Твоя тітонька.

Шифром Яким Якович володів не гірше від самого суперагента, тож невдовзі йому вдалося прочитати:

Суперагент Z-003!

Якщо дістанеш клей, чекай підвищення в посаді.

Дій обережно.

Твій шеф.

«Хо-хо! – посміхнувся подумки лейтенант. – Так уже й дістав! Зачекай трошки, і сам зловишся разом з клеєм!» Він скатав папірець у кульку, засунув його в горобине черевце і підкинув пташину вгору.

Розділ восьмий
ДОКАЗІВ НЕМА…

Христофор із Васьком, шукаючи Бевзя, оббігали все містечко, але той як у воду впав.

– А ти певен, що клей і справді небезпечний? – засумнівався Васько, коли хлопці повернулися до нього додому, вирішивши почекати, коли Бевзь і його дружочки зберуться на шкільному майданчику.

– Питаєш! – хмикнув Христофор. – Адже Бевзь зовсім не вміє ним користуватися! Він, якщо сам не постраждає, то комусь шкоди наробить. Варто розлити хоч крапелиночку – і хтозна-що трапиться. Він не зовсім висихає, якщо до нього не притулити якийсь інший предмет.

– Ну й що? – Васькові здавалося, що ця властивість клею не таїть ніякої небезпеки.

– А те, що коли, приміром, на клей раптом наступить хоча б собака чи курка, то відразу прилипне – і назавжди! Тоді хоч ногу відривай!

«Щось не дуже віриться!» – подумав Васько, та вголос нічого не сказав.

Нарешті пробило три години. У цей час Бевзева компанія збиралася на майданчику, і хлопці поспішили до школи.

Ще здалеку вони побачили, що прийшли вчасно. На гімнастичній колоді, вкопаній у землю, сиділи двоє здорованів, недбало смоктали цигарки й про щось балакали. Бевзя поки що не було.

– Давай заховаємося в кущах і почекаємо Бевзя, – запропонував Христофор, і вони з Васьком тихцем пролізли в чагарник, що ріс метрів за п'ять від колоди, за спинами здорованів.

– Слухай! – раптом прошепотів Христофорові на вухо Васько. – Вони, здається, про Бевзя балакають.

Хлопці затамували подих, нашорошили вуха – і недаремно, бо почули ось що.

– І де це Бевзь валандається! – невдоволено мовив один.

– Його за смертю посилати! – кинув другий.

– А здорово ми його тоді піддурили!

– Еге ж, краще не вигадаєш!

– Пам'ятаєш, як ми йому коробку з-під приймача підкинули? Го-го-го!

– Ги-ги-ги! Авжеж, пам'ятаю!

– А вона ж… Го-го-го!

– Порожнісінька! Ги-ги-ги!

Здоровила схопилися за животи, ледь не падаючи з колоди.

– Це все я придумав, – похвалився один.

– А я деталі дістав, – додав другий.

– Одне слово, ми – розумнички! – Вони обнялися і знову зареготали.

Із подальших балачок Бевзевих дружків хлопчаки зрозуміли, чому Сем так змінився. Виявляється, його знайомі зловили Бевзя в пастку.

Якось увечері вони сиділи на майданчику. Коло них на колоді стояв транзисторний приймачці наживка». Насправді ж це був бракований корпус від приймача, набитий усякими радіодеталями, що давно вийшли з ладу. Задум у здорованів був простий: хтось із хлопчаків попросить покрутити приймача, той розсиплеться – адже корпус був поламаний! – і вони здеруть з «винуватця» гроші за «попсовану» річ.

І треба ж такому статися, що на цю «наживку» клюнув Сем!

– Можна покрутити? – нерішуче запитав він, підходячи.

– Та чого там, крути, пацан, не жалко! – Вони переморгнулися.

Сем обережно торкнув приймача – і злякано відскочив! Той після першого ж дотику розвалився навпіл, і з нього посипались деталі.

– Ага! – загорлав один.

– Ого! – загорлав другий.

– Зламав! – загорлали обоє. – Тепер плати четвертак, бо інакше!.. – І два кулаки промовисто замелькали перед Семовим носом.

– Де ж я стільку дістану? – жахнувся Сем.

– У дружочків своїх! – реготнув один.

– У колег меншеньких, – реготнув другий.

І хоч як Семові не хотілося обдирати малечу, іншого виходу він не бачив: мама категорично відмовила йому. Отак він поступово, наклавши на хлопчаків уже відому вам данину, спершу із Семена перетворився на Сема, а невдовзі став Бевзем.

Щоправда, в глибині душі він дав собі слово: тільки-но виплатить борг, відразу відмінить данину. Та лишалося ще дванадцять карбованців…

– Ну й ну! – Васько та Христофор переглянулися. – Треба йому розказати всю правду! – вирішили вони.

Аж тут з'явився і сам Бевзь.

Христофор і Васько вилізли із своєї схованки і підійшли ближче до компанії.

– Семе! Можна тебе на хвилинку? – тихо покликав Христофор.

– Чого вам, шмаркачі? Грошики принесли? Давайте!

– Нема в нас грошей, – виступив наперед Васько. – Ще не дістали.

– Чого ж тоді приперлися? – підвівся з колоди Бевзь. – Шпигуєте за мною, хочете директорові настукати? А от я вас! – І він зробив крок до хлопців.

– Нікому ми стукати не збираємось, у нас до тебе особиста справа. Підійди на дві хвилини, – попросив Христофор.

– Тобі ж краще буде! – додав Васько.

– Що-о-о?! – ревонув Бевзь від такого зухвальства. – Ви мене залякувати?! – Він підсмикнув рукава на курточці й посунув на хлопців, які лише від самого Бевзевого вигляду так і заклякли на місці.

А здоровані від реготу аж попадали на землю й задриґали ногами, гукаючи вслід Бевзю:

– Ой, Бевзику, надають же тобі малявки! Ех-хе!

– Ой, дитинко, не ходи, вава буде! Ух-ху!

Кпини приятелів ще більше розлютили Сема, й він вирішив, що тільки розквашені носи й підбиті очі знахабнілої дрібноти зможуть повернути його авторитет.

От він наблизився до них упритул…

От уже розмахнувся – і…

Раптом хтось ухопив його сталевими пальцями за підняту руку. Бевзь рвучко озирнувся – і похолов: за спиною в нього стояв дільничний міліціонер, а біля колоди на землю осідала хмарка куряви, яку зняли його дружки.

– Бійку затіваєш? – грізно запитав дільничний.

– Та що ви, товаришу міліціонер! – перелякано закліпав Бевзь. – Це я так… прийомчики показую. Правда ж? – благальне глянув він на хлопчаків.

Христофор через силу ковтнув густу слину, облизав неслухняним язиком пересохлі губи й ледь видобув із себе:

– Еге… прийомчики… Ми самі попросили…

Дільничний, не дуже вірячи, оглянув друзів, знизав плечима, але руку Бевзеву випустив і покрокував собі далі у своїх важливих міліцейських справах.

– Дякуйте долі, – для авторитету грізно просичав Сем, коли постать дільничного сховалася за рогом. – А то було б вам!

Насправді ж від його люті майже нічого не лишилося: що не кажи, а хлоп'ята – молотки, не виказали його!

– Дарма ти наскакуєш на нас, – відразу посміливішав Христофор. – Ми тільки хотіли тебе спитати: ти взяв наш клей?

– Який клей? Ніякого клею я не брав, ніякої вашої каністри не бачив! – кинув Бевзь і викрив себе з головою: він сказав про каністру, хоч хлопці ні словом не прохопилися про неї.

Бевзь відразу зрозумів свою помилку і, хоч було вже пізно, вирішив віднікуватись до кінця. А щоб не дати хлопцям часу на роздуми, заторохтів:

– Що за клей? Мабуть, дорогий? Тато й мама а-та-та дадуть за нього?

– Просто він дуже небезпечний! – перебив його Христофор. – Клеїть геть усе, і – мертво!

– Бреши! – гигикнув Бевзь.

– Я не брешу, а знаю точно, – образився Христофор за таку недовіру до його винахідницького генія. – От приклеїшся до чогось – і привіт! Так і житимеш приклеєний!

– Ти мені баки не забивай, – гримнув Бевзь. – Мені собак на шию не навісиш! Нічого я не брав – і квит!

– Брав! Брав! – вигукнув Христофор мало не плачучи, бо тільки зараз збагнув, що так само, як і Сем хвилину тому, сказав зайве, розпатякавши про фантастичні властивості клею.

– Ну, це ще довести треба. А поки що бувайте! – махнув Бевзь недбало рукою і подався геть.

Хлопці теж пригнічено посунули по домівках, так і не розповівши Семові, як підступно підманули його дружочки.

А вдома на Христофора ще чекала довга й важка розмова, котру обіцяв йому тато, така довга й важка, що про неї і згадувати не хотілося…

Крім того, батько придбав новий замок, зачинив на нього сарай-лабораторію, закинув ключа в річку, а для певності ще й набив на двері дві дошки навхрест.

– Отак, щоб знав! – сказав він синові. – Вчи краще уроки і не марнуй часу на всякі забавки.

Розділ дев'ятий
«СЬОГОДНІ УРОКІВ НЕ БУДЕ!»

Учорашній день був невдалим для всіх наших героїв.

Христофор, як ви знаєте, втратив лабораторію і суперклей, чудо нашого віку, та так і не зміг поки що повернути його.

Яким Якович поки що не здибав суперагента, щоб нарешті зійтися з ним віч-на-віч у двобої.

Та й сам суперагент досі не виконав своєї обіцянки шефові – до вечора заволодіти винаходом Христофора Тюлькіна.

Одне слово, цей день став днем суцільних невдач, а як відомо, здебільшого невдачі потроюють сили справжніх героїв – і вони зрештою досягають мети. Поглянемо ж, що принесе їм день сьогоднішній…

До початку уроків лишалося півтори хвилини, коли Христофор кулею влетів на шкільне подвір'я. Але потрапити сьогодні у клас йому не судилося. І не тому, що він запізнився: сьогодні у клас не потрапив жоден учень, навіть ті, які щодня приходять чи не за годину до дзвінка. Та що там учні! Навіть учителям на чолі з директором сьогодні не судилося щедрою рукою роздавати п'ятірки та одиниці, записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетників за двері. І все через те, що…

А втім, навіщо поспішати? Розкажемо по порядку.

Отож за півтори хвилини до дзвінка Христофор влетів на шкільне подвір'я – і потрапив у справжній людський вир.

Учні всіх класів, від першого «А» до десятого «В», величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балів на десять, а то й більше.

Поміж учнями, ніби торпедні катери, сновигали вчителі, і там, де вони прорізали учнівський океан, на кілька секунд, наче слід за кормою, западала тиша. Та варто було вчителеві віддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.

– Що сталося? – спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не зміг, а розібрати хоч кілька слів у цьому ревищі не зміг би навіть і найдосконаліший космічний прилад.

– Свобода, пацан! – весело гукнув десятикласник і насунув Христофорові на носа кашкет. – Уроків не буде! Ур-ра! – І, наче первак, пострибав на одній нозі геть від школи.

Христофор поправив збитого кашкета і враз помітив за кілька метрів від себе, у густій юрбі, Васька. Їхні погляди зустрілися, Васько щось загукав. Та хіба тут почуєш! Христофор на митах показував другові: давай сюди, вибирайся – і Васько почав проштовхуватись до нього.

Це йому вдалося напрочуд легко – він вилетів з натовпу, наче корок з океанських глибин.

На його курточці не вистачало двох ґудзиків, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику теліпався обірваний шнурок. Але Васько сяяв, як мідний п'ятак.

– Живемо, Тюля! – затанцював він навколо Христофора. – Сьогодні урокам – привіт!

– Зачекай, – ухопив його за комір Тюлькін, – заспокойся й поясни нарешті: що діється?

– Як? – витріщився на нього Васько. – Ти досі нічого не знаєш?! – І, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повітря, почав розповідати.

Виявляється, трапилося ось що.

Першою, як і належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двічі повернула ключ у замку вхідних дверей і потягла за ручку. Двері не відчинилися! Тьотя Клава ще кілька разів крутнула ключем і вже з усієї сили шарпнула двері. Наслідків – ніяких! Тоді вона почала сіпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всіх отих силкувань було байдуже! Тоді вкрай знесилена тьотя Клава сіла на східці й гірко заплакала.

Тут і застав її директор – він завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральниці, директор усміхнувся й подумав: «Старенька вже, слабенька. Час і на пенсію». Він узяв ключ і впевнено підійшов до дверей…

Як ви, напевне, вже здогадалися, він зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто – анічогісінько не зробив.

Такої ж самої невдачі зазнав і вчитель фізкультури, колишній майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певні наслідки: він відірвав дверну ручку, зігнув ключа так, що він уже не виймався із замка, і разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою і номером школи.

Нічим не зміг допомогти навіть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар містечка, під рукою якого починали тремтіти найскладніші замки й запори і з покірним дзенькотом розкривалися.

Тим часом двір поступово заповнювали учні та вчителі, і кожен намагався теж прикласти свої сили, аби вивести школу з несподіваної халепи.

– Спокійно! – увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима. – Тільки спокійно, без паніки!

По його розгубленому обличчю було видно, що ці слова він повторює насамперед для себе: він таки справді не знав, що ж його вдіяти!

Раптом пролунав писклявий голосочок:

– А давайте я спробую!

З натовпу вийшов не по літах дрібненький, але поважний першак.

– Ти?! – глянув здивовано директор.

– Я, – кивнув той. – Ви мене трошки підсадіть, а я в кватирку залізу. Оно бачите – відкрита. Може, двері хто ізсередини замкнув.

Директор, а за ним і всі вчителі зиркнули туди, куди показував першак, і таки справді побачили відчинену кватирку. Іншим разом за таке порушення директор, мабуть, оголосив би тьоті Клаві догану, та сьогодні…

Фізрук однією рукою підняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилину з-за дверей пролунало:

– Нічого тут не замкнено, я повертаюся!

– Вертайся, – погодився директор і додав: – Та відчини нам хоча б вікно.

– Не треба, я сам, – гордо відхилив першак допомогу фізрука, вправно зістрибуючи на землю.

Тепер до школи можна було потрапити через вікно. Але ж хіба міг директор – ви лишень уявіть цю картину! – дозволити заходити у безмежний світ знань через вікно?! Та й як би виглядали вчителі, котрі перелазили б через підвіконня? Що сталося б з їхнім педагогічним авторитетом? І директор прийняв єдино правильне в такій ситуації рішення. Перекриваючи галас, він склав долоні рупором, зібрав усі сили й гукнув:

– Сьогодні уроків не буде! Всім – додому!

Стоголосе перекотисте «ура!» шквалом пронеслося над головами школярів, ударило в шибки, аж ті задзвеніли, і за мить шкільне подвір'я спорожніло.

На ньому зосталися самі відірвані ґудзики, загублені значки, обривки шнурків та першаки, що безпорадно збилися навколо своїх учительок і ніяк не могли зрозуміти: як може таке бути, щоб не було уроків?!

Христофор і Васько вирішили піти гарненько обмізкувати, як виманити у Бевзя суперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школі. Але нічого в них не вийшло.

На центральній площі, біля головпошти, вони побачили натовп і, зрозуміло, подалися туди.

З розмов хлопці дізналися, що вночі хтось якимсь чином прикріпив до асфальту мотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, – і все містечко зосталося сьогодні без газет. А мотоцикл зрушили з місця лише після того, як з коліс позрізали покришки.

Узнали хлопці й про інші дива.

Так само, як і в школі, не відчинялися двері райвідділу міліції, тож уранці черговим довелося вибиратися крізь вікно, на що пішло чимало часу: адже вікно було заґратоване!

Чиясь невидима рука поз'єднувала між собою всі човни на річці – і тепер десятеро дужих дядьків ось уже другу годину розпилювали їх ножівками…

Та що там казати! Чудес, котрі очікували мешканців містечка сьогодні вранці, було вдосталь!

Сумнівів не залишалось: такого накоїти міг лише Христофорів суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанії. А що тут приклали руку і його дружки – Христофор та Васько були переконані. Хлопці чули, що вночі хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якій він куняв, а потім поцупив ящик горілки, мішок цукру й коробку вершкового масла.

Ясно, що тут діяли здоровила, бо навіть Бевзь, при всій своїй силі, не виважив би на плечі мішок цукру, та й не пішов би він на такий злочин.

Все було зроблено так блискавично і вправно, що сторож, якому довелося вісім хвилин вилазити з кожуха та штанів, нічого не помітив, коли в самих трусах забіг за магазин.

Але ж хіба могли хлопці сказати комусь про свій здогад? Де там! Та за це таке може бути, таке, що ой-ой! Тож друзі перезирнулися й гайнули щодуху подалі від натовпу шукати Бевзя.

На цей раз їм пощастило.

Неподалік від головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Він весело мугикав собі під носа та уважно прислухався до розмов, котрі прудкий вересневий вітерець доносив з площі аж сюди.

– І після цього ти скажеш, що не брав клей?! – відважно підступив до нього Христофор.

– Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей? – витріщився з удаваним подивом Бевзь.

– Не придурюйся, краще віддай, – підтримав друга Васько.

– А то що буде?

– Заявимо в міліцію!

– Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщо навіть я взяв його – ну й що з того?

– Відповідатимеш за все! – вигукнув Христофор.

– Я? – нахилився до нього Бевзь. – Жартуєш, Тюлечко. Відповідатимеш ти.

– Чому? – здивувався Тюлькін.

– А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От і відповідай! – І Бевзь, полишивши отетерілих хлопчаків посеред вулиці, покрокував на площу.

– Стій! – Друзі кинулись йому навздогін. – Ми ще не все тобі сказали!

– Ну, що вам іще! – невдоволено повернувся до них Бевзь.

– А те, – почали друзі в один голос, – що твої дружочки ошукали тебе!.. – І розказали, перебиваючи один одного, історію з приймачем, яку підслухали в кущах.

– Вигадали, мабуть, – не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопці скінчили.

– А ти сам спитай у них і побачиш, – запропонував Васько.

– І запитаю, – пообіцяв Бевзь, – неодмінно запитаю! – Він крутнувся на каблуках і побіг на площу.