Текст книги "Пригодам — ура!"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Розділ десятий
НЕСПОДІВАНЕ ЗНАЙОМСТВО

Можна тільки уявити, який розпач охопив друзів, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго стояли мовчки, потім Христофор зітхнув і мовив:

– Ех, коли б не тато!

– А що тато? – глянув на нього Васько.

– Так він же замкнув мою лабораторію.

– А до чого тут вона?

– До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.

– Щось я не дуже розумію, – Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволів від розпачу?

– Не зиркай так, зі мною все гаразд, – перехопив його погляд Тюлькін. – Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який міг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кілька невеличких дослідів.

– Справді, не пощастило, – зітхнув Васько. – Ну, добре, ходімо до скверу, подумаємо, що його далі робити.

Незважаючи на сонячну погоду, майже всі лавки у сквері були порожні. Лиш деінде сиділи з газетами та книгами кілька пенсіонерів та молодих жінок з немовлятами на руках і в дитячих колясках.

Хлопці вмостилися на лаві під розлогими вербами, гілки яких звисали аж до землі, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, і друзі вибрали її не випадково: зараз їм хотілося побути на самоті, а сюди навряд чи хто міг забрести.

Вони сиділи й мовчали.

Раптом чиясь рука розсунула вербові батоги – і перед хлопцями з'явилося обличчя чоловіка років п'ятдесяти…

Спершу вигулькнула акуратна сива борідка, за нею – такі ж самі вусики, а там і невеличкий гострий ніс та темні гострі очі, які, запримітивши хлопців, тої ж миті розгублено закліпали.

– Дуже вибачаюсь, – проказала сива голова, – я вас не потурбував?

– Та чого там, – не дуже ввічливо махнув рукою Васько.

– Дякую, – зраділа голова, і крізь гілки прошилася середня на зріст чоловіча постать.

Перше, що кинулося хлопцям в очі, – це одяг чоловіка. На ньому був гарний дорогий костюм із сірої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-під ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневі новенькі туфлі, визирали махрові шкарпетки, а на руці в нього висів розкішний плащ на хутряній підстьожці. Так модно й шикарно в їхньому містечку не вдягався ніхто.

«Мабуть, приїжджий», – здогадався Христофор, і його враз охопило почуття гостинності, притаманне всім жителям невеличких райцентрів.

– Прошу, заходьте! – підвівся Христофор назустріч.

– Дякую, я вже зайшов, – ґречно вклонився чоловік.

– Сідайте, будь ласка, – запросив Тюлькін, наче був хазяїном лави, а вербовий намет – його домівкою.

Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сів на лаву й лагідним голосом поцікавився:

– Я вам часом не заважаю?

– Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно раді, – почервонів Христофор, бо досі майже не чув, щоб дорослі так чемно зверталися до хлопців його віку.

– Тоді давайте, молоді люди, знайомитись, – усміхнувся сивобородий і простягнув хлопчакам по черзі руку, – Євген Євгенович Бублик, науковий працівник.

– Василь, – почервонів Васько теж.

– Христофор Тюлькін, – ледь не згорів Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне ім'я та прізвище, і щоб якось відвернути від них увагу незнайомця, додав: – А ви, бачу, не з нашого міста?

– Вгадали, добродію, я із столиці.

– А якою наукою ви займаєтесь? – не втримався Христофор, котрий уперше в житті бачив на власні очі справжнього науковця, та ще – із самої столиці!

– О! – мовив загадково чоловік, – Це велика таємниця! – І обличчя його засяяло такою вдоволеною усмішкою, що хлопцям страшенно закортіло розгадати цю таємницю.

Так, ви правильно здогадалися: це був ніякий не Євген Євгенович Бублик і зовсім не із столиці, а тим паче – не науковець! Це був суперагент Z-003, і радів він зараз тому, що натрапив на хлопців, які йому саме й були потрібні!

– Ой, ну скажіть, будь ласка! – не втримався Васько. – Ми нікому-нікому! Слово честі!

Незнайомець пустив у вуса найчарівнішу посмішку, на яку тільки був здатний:

– Коли так – скажу: я – всесвітньовідомий академік, а до вашого містечка приїхав трохи відпочити від столичної суєти та всесвітньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, інтерв'ю, радіо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. – І академік стомлено зітхнув.

Хлопці просто зомліли від нечуваного щастя: вони сидять поруч із такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть – можуть навіть торкнутися, навіть віталися за руку.

Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькіна ліктем у бік і прошепотів:

– Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Більше такої нагоди може й не трапитись у житті.

Христофор трохи повагався, тоді зважився, набрав повні груди повітря й одним духом виклав Бубликові-агенту все-все про свій суперклей.

Тепер настала черга академіка мліти від щастя: цей клей, як він і уявляв собі, був безцінним скарбом для його майбутньої кар'єри, і можливості клею видавалися йому таки справді необмеженими! Тож тільки-но Христофор скінчив свою розповідь, суперагент підскочив, ухопив хлопчака за плечі і, дивлячись йому просто в очі, суворим голосом запитав:

– Все, що ти розповів, – правда?

– Найправдивіша правда! – вдарив себе в груди Тюлькін.

Академік відпустив його плечі й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумніву: бути йому генералом!

Перевівши подих і взявши себе в руки, агент сказав:

– Христофор Тюлькін! Мушу вам урочисто заявити від імені Академії наук: ви – геній! Обіцяю вам при свідках, – він тицьнув пальцем у Васька, – що першим рекомендуватиму вас до обрання в академіки.

– А школа? – трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсім сподобалася другорядна роль свідка.

– Що школа! Пхе, – махнув рукою Бублик. – Школа – дурниця. Я сам лише три класи скінчив.

Васька трохи здивувало, що всесвітньовідомий академік має лише трикласну освіту, але чого не буває серед учених мужів? Вони ж такі диваки, як розповідав Христофор.

А Христофор просто шаленів від радості. В його уяві замиготіли захоплюючі картинки. Ось його в чорному лімузині з почесним ескортом везуть по столиці в Академію! Ось поважні сиві академіки влаштовують йому при зустрічі овацію, а сам президент Академії чіпляє йому на груди орден! Ось він направо й наліво роздає автографи, інтерв'ю, а за ним біжать кінорежисери і фіксують на кіноплівку кожен його рух – для нащадків! Ось він, славетний і величний, прибуває з візитом у рідну школу…

– Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! – долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, і Тюлькін повернувся до дійсності. – Христофоре, тепер ви мусите облишити ваші дотепні витівки з човнами та дверима й негайно принести мені клей: я власноручно відвезу його в столицю!

– У мене його нема, – схлипнув Христофор і відвернувся.

– Як нема?! – вдруге підскочив Бублик. – Ти його весь витратив на свої безглузді жарти?!

– Як ви могли про нас таке подумати! – образився за друга й за себе Васько. – Це не наші жарти, а Бевзя та його компанії. Вони поцупили клей.

– Але це не так страшно, – додав Христофор, – у мене є зошит, де я записав його рецепт.

– Неси, – перебив його не дуже ввічливо академік, – неси негайно! Я почекаю тут.

Христофор стрілою помчав додому. Та за кілька хвилин він повернувся. Ноги його запліталися, а руки були порожні!

– Де зошит? – ревонув суперагент, мрії котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. – Де він?!

– Нема… – ледь вичавив із себе Тюлькін і, вже не стримуючись, гірко заплакав.

– Цить, дівчисько! – гарикнув на нього академік. – Нюні потім розпускатимеш, а зараз справу треба робити!

Приголомшені несподіваним провалом, хлопці навіть не звернули уваги, як змінився тон розмови Бублика, а Христофор взагалі майже не чув його. Річ у тім, що зошит з його ідеями і записами загинув зовсім безглуздо. Мама Тюлькіна, Лукерія Луківна, вирішила вже не вести свого зошита із записами про вміст шухлядочок, ящиків та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, і це була ніяка не забудькуватість. Тому Лукерія Луківна взяла та й спалила зошита, щоб і не згадувати про всі прикрощі, які принесла їм ота історія. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як дві краплі води, однаковісінькі – адже в містечку лише один магазин канцтоварів! – а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерія Луківна не наділа.

Так безславно загинув для світової науки знаменитий зошит винахідника Христофора Тюлькіна!..

Зрештою Христофор заспокоївся: нічого, він ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише відібрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналіз, а там, будьте певні, розберуться в його складі! До Христофора поступово став повертатися святковий настрій.

– Так у кого, ти кажеш, клей? – прискіпливо допитувався Бублик.

– У Бевзя, – відповів Христофор і описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.

– Він у мене потанцює! – загрозливо сказав Бублик, підводячись, аж у хлопців мороз поза шкірою пішов. – Ну, от що: ви йдіть додому, а я вже якось відшукаю вашого Бевзя, будьте спокійні.

– Ми з вами! – вигукнув Васько, та академік відмахнувся:

– Сидіть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечері зустрінемось на цьому самому місці.

Розділ одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДІЇВ

Так уже дивно складається в житті: коли в тебе зовсім нема часу, коли ти завалений уроками та домашніми клопотами, тоді здається: якби хоч один вільний день, веселився б з ранку й до ночі! Та коли раптом випадає такий день – скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.

Так сталося і з нашими друзями. Вони з півгодини поганяли м'яча, покаталися на самокаті, зіграли партію в шахи – і вже не знали, що його робити.

– Може, пообідаємо? – запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нічого не їли.

– Можна, – погодився Христофор.

Лукерія Луківна ніби знала, що до них завітає гість, і наліпила цілу гору вареників: здавалося, їх і за три дні не з'їси!

– Тільки пальчики оближете та ще попросите, – посміхнувся Сидір Силович, коли Христофор висловив йому свій подив з приводу великої кількості вареників.

І він не помилився.

За якихось півгодини на столі лишилися самі порожні тарілки, а хлопці, важко відхилившись на спинки стільців, лише сопіли.

– Ну от, – пораділа їхньому апетиту Лукерія Луківна, – а ви боялись! – Вона зиркнула на годинник і сплеснула руками: – Сидоре, на роботу запізнюємось! Поможи мені швиденько посуд помити, й біжімо!

– Ми самі помиємо, – сказав Васько, зрадівши нагоді зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвітньовідомого мандрівника.

– Помиємо, помиємо, – підтримав друга Христофор, бо зрадів, що батьки вже йдуть і вони з Васьком лишаться самі. – Ідіть уже, а то спізнитесь.

Лукерія Луківна вдячно посміхнулася хлопчакам, поправила зачіску і, взявши чоловіка під руку, заспішила на роботу…

– А що тепер? – поцікавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарілку.

– Може, до печери зганяємо? – запропонував Васько.

– А встигнемо до вечора?

– Встигнемо, гайда!..

Печера знаходилась у лісі, що прилягав до містечка, в невеличкому ярку. Про неї ніхто, крім Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годі було й думати продертися крізь нього. Та хіба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай і колючий, справжніх дослідників!

Свого часу Христофор та Васько витратили чотири дні, а таки продерлися крізь хащі. Вони прорізали в чагарнику невеличкий лаз – ото тренування для майбутнього мандрівника! – по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дістатися до ярка. І нагородою хлопцям за наполегливість стало відкриття справжньої печери.

Вхід до неї зяяв на майже прямовисному схилі ярка метри за два від підніжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бік ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвір-вхід.

Коли хлопці побачили отвір і Васько спробував був залізти в печеру, стовбур раптом голосно зарипів, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зіскочити, тож нічого страшного не трапилось. Але надалі друзі діяли вже обережніше. Вони розшукали кілька грубих гілляк і підперли ними осику, коріння якої вже струхлявіло. Після цього вони спершу обережно, а потім дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та підпорки тримали його міцно. Тепер можна було лізти в печеру.

Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у ній легко могли розміститися чоловік чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинисті зеленкуваті стіни були сухі, міцні, наче з каменю. Від входу видно було весь ярок від початку й до кінця. Одне слово, про таку знахідку можна було тільки мріяти!

Хлопці вирішили обладнати в печері свій штаб і тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрівника. Але відкриття сталося наприкінці літніх канікул, почалися заняття у школі, футбол, телевізор, друзі та однокласники, – і Христофор та Васько незчулися, як наблизився кінець вересня. Тож нема нічого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.

І от зараз хлопці стояли перед печерою, сподіваючись чудово провести час до тієї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки відбере клей у Бевзя.

– На штурм! – скомандував Васько і перший подерся по стовбуру вгору. За мить він уже зник в отворі, і тільки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лізти слідом, як із печери почувся здивований зойк, і звідти вистромилась голова його друга:

– Швидше сюди! Тут таке, таке!..

Христофор, як тільки міг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери – і прикипів до місця: у їхній печері, в найдальшому кутку попід стінкою, стояла коробка вершкового масла, на ній ящик з горілкою, а поруч – мішок цукру, – все, що було вкрадено з магазину!

– Так от де їхня схованка! – вигукнув Христофор. – Що ж нам робити?

– Розшукати Євгена Євгеновича, – запропонував Васько. – Він порадить.

Друзі вибрались назовні й помчали назад утричі швидше.

Вони вже майже добігли до околиці, коли раптом дорогу їм заступив Бевзь!

– Від вовчика тікаєте? – єхидно поцікавився він. – Чи зайчика злякались?

– Пропусти, – сіпнувся Христофор, – ніколи нам.

– Диви, який зайнятий! І куди ж ти, Тюлечко-кілечко, так спішиш? Віршика назавтра вчити, аби двійочку не вклеїли? – не відступав з дороги Бевзь.

– Віршика не віршика, а скоро тобі буде ого-го!

– Що ти маєш на увазі? – перелякався Сем.

– А ми бачили, де ти зі своїми дружочками переховуєш украдене з магазину!

– Ну, ти, – обурився Сем, – говори та не заговорюйся! Який іще там магазин?

Переляк і здивування Сема були такими щирими, що Христофор, хоч і поспішав, докладно розповів йому все.

– От вам слово, хлопці, щоб я на цьому місці провалився, щоб мене пацюки загризли – не знав я нічого про магазин! – присягнувся Сем. – Я думав: клей їм треба, щоб пожартувати!

– Дожартувався! – кинув Васько, а Христофор аж підскочив:

– Ага! От ти й признався, що вкрав мій суперклей.

– Та признаюсь, признаюсь, – махнув рукою Сем у повному розпачі. – Та зараз треба швидше розшукати отих негідників, треба негайно щось робити!

– Ми знаємо що! – гордо проказав Васько. – Побігли, Тюля!

– І я з вами, – напросився Сем.

Майже годину трійця нишпорила по всьому містечку. Нарешті їм пощастило: в одному з провулків вони наштовхнулися на Євгена Євгеновича.

– Що, молоді люди, не сидиться? – посміхнувся той. – На жаль, нічого втішного поки що не можу вам сказати.

– Скоро скажете, – виступив наперед Христофор і гарячкове почав розповідати Бубликові про Бевзя, про вкрадені продукти й про те, що клей потрапив до рук Бевзевих дружочків – Рубильника та Бегемота.

– Які вони на вигляд? – грізно спитав Бублик у Сема.

– Клей у Рубильника, він верховода, – поквапливо пояснив Сем. – Худющий такий, довготелесий, увесь час навколо очима нишпорить. Голос хрипкий, неприємний, а обличчя червоно-сизе й припухле: дуже пиво любить.

– Досить, годі! – обірвав його академік. – Все зрозуміло. Чекайте мене на лаві й нікуди не йдіть. Я все беру на себе, а вас повідомлю, коли треба буде!

Розділ дванадцятий
ДИВАКУВАТИЙ СЛЮСАР-САНТЕХНІК

Перш ніж вирушити на розшуки Рубильника, суперагент заскочив до готелю, щоб змінити зовнішність. Про нього вже знали троє хлопців, а Z-003 поклав собі за правило: якщо тебе знають більше трьох осіб – міняй зовнішність!

Замкнувшись у номері, агент-академік присів над чемоданом і заходився переглядати свої речі.

– Так, бабуся-пенсіонерка не підійде, – відклав він сиву перуку, спідницю й стареньку кофтину. – Солдат у відпустці – теж, – полетіла слідом за кофтиною єфрейторська форма, – А оце, здається, в самий раз! – агент задоволено дістав із чемодана вузлик, на якому була бірка з написом «Слюсар-сантехнік».

Він розв'язав вузлик і розклав на ліжку заплямовані парусинові штани, картуз із поламаним козирком, пару нечищених черевиків і подерту куфайку, з лівої кишені якої визирала голівка пляшки.

– Так, це те, що треба! – задоволено посміхнувся Z-003, уважно оглянувши все начиння. Він хутко вбрався, постояв трохи перед дзеркалом, надаючи обличчю виразу байдужості до всього, що відбувається навколо, й пішов до виходу.

На східцях він зіткнувся з русявим струнким юнаком. Той поглядом зміряв агента з ніг до голови й запитав:

– Папашо, сірничка не даси?

– Некурящий, – входячи в нову роль, недбало кинув суперагент-сантехнік.

Юнак з досадою здвигнув плечима й пішов східцями на другий поверх. Насправді не сірники були йому потрібні. Адже Яким Якович – а це був саме він! – ніколи в житті не викурив жодної сигарети. Просто він навмисне зупинив на мить агента, і от тепер у нього в кишені вже була магнітна стрічка із записом голосу Z-003, картка з аналізом його крові та відбитки пальців агента – для картотеки.

А суперагент ішов вулицею і подумки радів, що перша зустріч ніякої підозри не викликала, отже він замаскувався надійно!

Агент крокував собі хиткою ходою, – так, на його думку, завжди ходять сантехніки, – й уважно зиркав туди й сюди правим оком. Річ у тім, що в це око було вмонтовано спеціальний пристрій із записом даних про зовнішність Рубильника. Цей пристрій оглядав усіх перехожих, порівнював їхню зовнішність зі своїми даними і, коли вони співпадуть, – мав послати агентові у вухо сигнал. От Z-003 і йшов собі спокійненько, пильнуючи лівим оком за дорогою, щоб раптом не втрапити під машину.

Z-003 уже був обійшов усі центральні вулиці, так і не почувши сигналу, коли раптом пригадав Бевзеві слова про те, що Рубильник дуже любить пиво, – і подався на околицю, де, як він знав зі свого шпигунського довідника, найчастіше трапляються пивні точки.

Біля кожної точки він зупинявся на кілька секунд і по черзі наводив око-пристрій на любителів пива. Чимало з них ніби нагадували Рубильника: такі ж зсутулені, з червоними припухлими обличчями. Та пристрій мовчав – і агент ішов далі. Щоб не викликати зайвої підозри, йому щоразу доводилося випивати кухоль пива, тож не дивно, що після п'ятої точки він уже ледве пересувався і міг більше не вихилятися навмисне: хода його й так зробилася хиткою.

Раптом, звідки не візьмись, йому на плече сів електронний горобець.

– Прилетіла, пташечко! – зрадів той. – Ну, показуй, що принесла. – Він квапливо розкрив горобця й аж вискнув від радості, побачивши гроші та жуйку.

– Тепер вони в мене швидко все позабувають! – промовив суперагент, розкладаючи пакетики з гумкою по кишенях. Жувальна гумка теж була одним із його найулюбленіших засобів шпигунства: по-перше, для підкупу, а по-друге, для ліквідації свідків. Агент знав, що багато хлопців люблять жувати гумку, а від постійного жування дитячий розум тупішає, мозок працює ліниво – і дитина, зробившись дурником, забуває про все на світі, окрім гумки, звичайно. Отак за допомогою гумки Z-003 намірявся ліквідувати наших хлопців.

Коли ж він прочитав листа від шефа, то тільки зловтішне посміхнувся: «Ач, підвищення за клей обіцяє! Та я, викравши клей, генералом стану, хо-хо!» – І, забувши про конспірацію, голосно розреготався.

У піднесеному настрої Z-003 почвалав далі. І не встиг він наблизитись до чергової пивної бочки, як у вусі його пролунав сигнал. Агент стрепенувся й побачив просто перед собою Рубильника. Z-003 відразу зосередився, висмикнув зі штанів давно непрану сорочку без ґудзиків, поправив у кишені пляшку, щоб її можна було помітити ще здалеку, й підійшов до молодика.

– Ех, і гарно ж, мабуть, у такий вересневий деньок пивка попити! – заговорив агент, сідаючи на лаву поруч із Рубильником.

Той важко повернув голову, втупився каламутними очима в непроханого гостя і прохрипів:

– Ти що, батя, знущаєшся? Ану, дуй звідси!

– Ну, ну, голубе, – заспокійливо поплескав його по плечу «батя», – я ж по-доброму.

– От і відвали по-доброму, – скинув його руку Рубильник, – а то тебе зараз у «швидкій допомозі» повезуть!

– Ви не так мене зрозуміли, – улесливо мовив агент. – Я просто хотів запросити вас до компанії, разом по кухлику випити!

Погляд Рубильника трохи прояснів, він уже примирливіше, але все ще недовірливо зиркнув на «батю» – ач, сам п'яничка, а балакає, наче культурний! – і про всяк випадок мовив:

– Пиво – це добре, але де гульденів узяти?

– Я пригощаю! – підхопився агент і витяг із кишені пачку грошей. – За цим діло не стане, мені б тільки з хорошою людиною побалакати.

«Пришелепкуватий якийсь, – подумав Рубильник, – та ще при таких грошах! Щось тут нечисто…» Але розбиратися в своїх млявих думках не став, а хутко посунув за «батею» до бочки. Після другого кухля Рубильник повеселішав і спитав:

– А ти, батя, ким будеш? Багатенький Буратіно?

– Слюсар я, сантехнік, – скромно опустив очі агент.

– Ги-ги! – реготнув Рубильник: так він йому й повірив! Але вголос нічого не сказав, бо відчув: тут можна погріти руки.

– Чого тут балакати, – кивнув агент на чергу, – ходім, у ресторані посидимо, поговоримо про життя.

«Здається, щось накльовується!» – зрадів Рубильник, і вони подались до ресторану «Затишок», найкращого в містечку…

Тепер Рубильник був у Z-003 в руках – він заковтнув наживку! І, щоб не затягувати справи, агент уже після другої чарки заговорив про клей.

Спочатку Рубильник відмовчувався, потім віднікувався, та коли сантехнік запропонував йому за кожну краплину клею по десять карбованців, подумав: «Ото щастя підвалило! За поганий смердючий клей – така грошва! Все чисто, благородно, бери грошики й катай на південь, до моря й пальм! Але якщо йому так уже потрібен цей клей, дивись, не продешеви!»

– Нема дурних! – підвівся, вдавши ображеного, Рубильник. – За такий товар – жалюгідні копійки…

– Стривайте! – злякано схопив його за рукав агент, – Ваші умови?

Рубильник над усе боявся продешевити, тож тільки незрозуміле поворушив пальцями в повітрі.

– Двадцять? – пильно глянув йому в обличчя Z-003.

Рубильник заперечливо хитнув головою

– Сорок! – відразу перескочив через десятку сантехнік.

«Тримайся, щасливчику, тримайся!» – подумки стримував себе Рубильник, якому вже кортіло заплескати в долоні від радості. Та коли агент назвав цифру «сто» – нерви його не витримали! Він підскочив і, ковтнувши пожадливо слину, вигукнув:

– Згода!

– Тоді рівно о шостій я чекатиму вас у сквері, на третій від входу лаві. Ви приносите клей, весь, до крапельки, а я гроші! – І вони вдарили по руках, обоє вкрай задоволені собою.

У цю мить з підвіконня за їхніми спинами знявся горобець, який тихо сидів під час усієї розмови ділків, і полетів на розшуки лейтенанта Євдокименка…