Текст книги "Пригодам — ура!"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Стара казка на новий лад
Для дітей і дорослих

Человек сказал Днепру:

– Я стеной тебя запру!

… Где вчера качались лодки –

Заработали лебедки.

Где шумел речной тростник –

Разьезжает паровик.

Где вчера плескались рьібьі –

Динамит взрьшает гльїбьі…

С. МАРШАК, «Война с Днепром»

1

 
Людина —
Природи
володар одвічний
звернулася
якось
до тихої річки,
до чистої,
наче сльозина,
води:
 
 
– Течеш ти,
старенька,
кудись
не туди.
Вихляєш
лісами,
вихляєш
лугами…
У мене,
в Людини,
тектимеш ти
прямо!
Доволі
Поволі
як хочеш
вихляти!
Почну-но
я зараз
тебе
випрямляти!..
 

2

 
Сказано —
зроблено:
слово Людини
бути
у всьому
несхитним
повинно!
 
 
Людина,
Бульдозер
та ще
екскаватор
 

 
Взялися
стареньку ріку
випрямляти.
 

3

 
Що?
Якісь
старі човни?!
Непотрібні
Нам
вони!
 
 
Що?
Якийсь там
очерет?!
А бульдозер
нащо?
Геть!
А рвонем
гранітну
глибу —
тільки
булькне
в річці
риба!..
 

4

 
І от
тече
пряма ріка…
 
 
Та вже
якась
і не така:
аж надто
рівні
береги
не забігають
на луги,
 

 
не ронять
листячко
ліси
у води
дивної краси…
 

5

 
Луги —
висихають!
Ліси —
засихають!
Веселі
птахи
від ріки
утікають!..
 

6

 
А питали
у човнів,
хто
такого
з них
хотів?!
 
 
А питали
в тих же глиб:
Може
глибам
жалко
риб?
 
 
Ні для кого ж
не секрет:
річці
треба
очерет,
 

 
а не динаміт
і глиби…
 
 
Це —
відомо
навіть
рибам…
 

7

 
А в річки
питали,
чи хочеться
їй
до моря
летіти
лише
по прямій?!
 
 
А хто
запитав
у старого села,
якому
ця річка
за матір
була,
яка
напувала,
яка
годувала,
красою
святою
людей
дарувала?!
 

8

 
Дерева
стогнали:
– як бути
без річки?!
Без неї —
нам лячно!
Без неї —
незвично!
 
 
Луги
висихали
і ридма
ридали:
– Навіщо
Людина
в нас річку
забрала?!
 

9

 
Не стало
невдовзі
лугів
і лісів.
 
 
Не чути
навколо
веселих
птахів.
 
 
Не стало
краси
і старого села.
 
 
І річка
нікуди
уже
не текла,
бо зникла,
старенька,
ні в чому
не винна…
 

10

 
Так знов
довела
всім навколо
Людина,
що вічний
володар
природи —
вона!..
 
 
Так чом же
ця казка
про річку —
сумна?..
 

Хочу літати!
Казкова повість

1

Найкраще у світі – не спати, коли знаєш: усі навколо давно поснули. Спить мама – підклала теплу й рідну долоню під щоку. Спить і, напевне, бачить у сні, що вона – дівчинка, і травень, який зараз набирає сили за моїм вікном, торкає мамині босі ноги лоскотливими крильцями трав. І тато спить, усміхається у сні своїм веселим згадкам. Навіть кіт мій, Корнелій, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрімав у кутку поруч із батареєю опалення. І хоч вона холодна – хто ж вам топитиме у травні! – Корнелій тулиться до неї і лагідно муркоче.

Я лежу під легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплі, а потім рішуче сідаю на ліжку й стрибаю на підлогу. Вдягатися не треба – нецікаво. А так, у самих трусиках, відчуваєш усю насолоду польоту.

Я підходжу до вікна, розчиняю його – і на хвильку спиняюся. Просто під вікном тонко світиться черемха. В кімнату вливаються солодкі пахощі, я вдихаю їх на повні груди, вистрибую на підвіконня – і сміливо зіскакую вниз, на траву.

На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпікає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це мені й треба!..

Я міцно стуляю повіки й шепочу:

 
Як легкий травневий вітер,
я лечу, лечу над світом,
над розквітлими садами,
поруч з теплими зірками!
 

І коли я втрете нашіптую ці чарівні слова, повз мене, ледь торкаючись ніг, нечутною тінню проноситься мій Корнелій і, м'яко муркнувши, щезає за черемховим кущем…

І в ту ж мить я відчуваю дивовижну полегкість у всьому тілі, земля ледь-ледь гойдається під моїми ногами, а тоді раптом пливе з-під них!

Лечу!

Спершу я покружляв над нашим будиночком, потім почав набирати висоту. Ось уже я піднявся вище липи у кінці провулка, коли побачив, як із сусіднього садка хтось вилетів.

Так це ж Ігор!

– Еге-ге-гей! – загукав я до нього. Він почув мене і теж загукав:

– Еге-гей, привіт!

Потім швидко набрав висоту, розвернувся – і полетів назустріч.

Ми летіли поруч і весело сміялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вітер, настояний на пахощах садів, по наших спинах лоскотно бігали мурашки – та нам було анітрохи не холодно. Шкіру ледь-ледь поколювало, так, ніби ти засидів ногу: і ступити страшно, і, разом із тим, цікаво і приємно. Та й хіба можна змерзнути, коли ти удвох із найкращим другом летиш у нічному травневому небі!

Ми з Ігорем летіли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотілося літати – і все! Адже це був наш перший виліт у цьому році. Взимку, самі розумієте, не політаєш… Та й ранньої весни – теж. А сьогоднішня ніч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетіли, навіть не змовлялися між собою.

Небо, поцятковане зірками, з радістю прийняло нас, і здавалося, прохолодні й колючі зорі лоскочуть нашу шкіру. Яскраві, барвисті, вони заклично миготіли до нас, ніби гукали: «Піднімайтеся вище, сюди!..»

І ми піднімалися, вище та вище…

Ми були самі на все небо.

Та й звісно – птахів о такій порі не зустріти: вони давно поховалися попід дахами, повмощувались у гніздах – і солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають із теплих яєчок і невдовзі стануть на крило.

Так що лише зірки бриніли навколо нас.

І це зоряне мереживо манило нас, кликало – летіть! І ми летіли!

– Здорово! – пошепки мовив Ігор.

– Здорово! – погодився я, і ми наддали швидкості.

Ми долетіли майже до кінця нашого провулка, коли раптом помітили, що хтось летить назустріч.

«Невже Наталка?» – подумав я. Ми з Ігорем помчали навперейми.

Так, це була вона, наша Наталка. І вона, виявляється, вирішила сьогодні політати.

– З першим польотом тебе! – привітався я.

– З теплою ніччю! – додав Ігор.

– Ой хлопчики! – зраділа Наталка. – І ви – теж?

– А ти гадала, ми гірші? – посміхнувся Ігор. – Давай приєднуйся – гайнемо до нашої липи!

Наталка охоче погодилась, і ми втрьох полетіли в кінець провулка, де височіла столітня липа – наша липа!

– Може, сядемо? – запропонувала Наталка.

– Сьогодні не треба, – заперечив Ігор. – Давайте краще до Дніпра.

– До Дніпра, до Дніпра! – відгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привітно помахали їй, зробили в повітрі справжній бойовий розворот і понеслися наввипередки на червоні вогники дзвіниці Києво-Печерської лаври.

Коли б хто знав, як здорово літати над нічним містом!

Десь далеко внизу палахкотять незліченні ліхтарі, струменіють огнистими потоками вулиці, впадаючи в осяйні озера площ. А по них раз по раз проносяться темні човники автомашин.

Трохи вище, майже нарівні з нами, червоно миготять шпилі висотних будинків, телевізійна вежа, щогли на готелі «Москва».

Аж ось – лавра, а попід нею – чорна лакована стрічка Дніпра. Його поверхню стрімко прорізають щілини, а з них ллється голубувате, таємниче світло. Так і кортить зазирнути: а що ж отам, у глибині? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту і лише здаються голубими щілинами згори…

– Хлопчики, – озвалася раптом Наталка. – Час вертати.

І справді, вже було пізно, ще батьки прокинуться й помітять, що нас немає!

Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися і розлетілись по домівках.

Я з розгону влетів у вікно і приземлився просто на ліжко.

«Не розучився за зиму!» – подумав задоволене, зручно вмостився в постелі, накрився з головою, солодко потягнувся – аж кістки захрумтіли! – й відразу ж заснув…

2

Крізь сон я відчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотілось. По-перше, не виспався, бо чи не півночі пролітав. По-друге, не додивився квітчастий травневий сон. І взагалі – чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру і хотів був ізнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.

– Вставай, валяко! Школу проспиш! – почув над собою, відкрив очі – і швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне проміння. А може, то посміхнулася мама, що стояла коло ліжка й тримала мою ковдру?

Я востаннє позіхнув, солодко потягнувся і – раз! – хутко скочив на підлогу.

– Доброго ранку, мамочко!

– Ранок! – засміялася мама. – Та вже день скоро – чверть на дев'яту.

– Ой! – заквапився я. – Ще спізнюся! – І майже скотився вниз по східцях – умиватися.

Я ще не сказав, що живу на другому поверсі, у кімнатці під самісіньким дахом. Наш будиночок невеличкий – лише дві кімнати й кухня внизу. І одна кімната – моя власна! – під дахом, такий собі мезонінчик з вікном. Годі й казати, як я люблю її! Ну, самі подумайте – хіба не здорово: окрема кімната, де ти – цілковитий хазяїн. Звичайно, прибирати доводиться мені самому, але це така дрібничка, про яку і згадувати не варто.

Отже, я майже скотився вниз, похапцем умився, попив молока з печивом і налаштувався бігти до школи.

– Знов літав уночі? – поспитала мама, спускаючись із моєї кімнати. – Вся постіль так збита, ніби на ній ескадрон вершників гарцював. І коли ти спати навчишся спокійно?

– Ніколи, мамочко! – Я цмокнув її у щоку, вхопив портфель і вибіг надвір.

Ех, коли б мама знала, що я справді ночами літаю! Напевне, заборонила б… Адже заборонила вона лазити на липу. А що липа, коли я можу злетіти утричі вище! Звичайно, я не покинув відвідувати липу – на ній же наш штаб! – а просто роблю це обережніше, так, щоб мама не бачила й не хвилювалась. Я ж не давав мамі слова, що не лазитиму. Просто промовчав тоді та й годі.

Я підбіг до будинку Ігоря й гукнув:

– Еге-гей!

– Іду-ду! – відгукнувся відразу ж Ігор, вискочив на поріг – і далі ми помчали разом.

Бігти було страшенно легко й приємно. Здавалося, ноги самі несуть нас провулком, підкидаючи високо-високо, наче в них заховані якісь потаємні пружинки!

– Заскочимо за Борькою? – поспитав я на ходу в Ігоря.

– І за Наталкою! – відгукнувся він.

Так ми й зробили – тож у школу, як завжди, прибігли всім квартетом. Квартетом нас прозивають у класі, бо ми – Ігор, Наталка, Борис та я – всюди разом. Навіть живемо в одному провулку – будинки поруч. Та що там живемо! Навіть вчимося в одному класі, ще й сидимо поруч: я з Борькою на другій, а Наталка й Ігор – на третій парті.

Квартетом нас прозивають, звичайно, по-товариськи. От хіба що Володька Кучма… Він спершу був кепкував з Ігоря: сидить, бачте, з дівчиськом! Та в класі його ніхто не підтримав, до того ж і ми з ним трохи по-чоловічому «поговорили», – самі знаєте, що маю на увазі. Тож він свої жарти облишив, але й затаївся проти нас. Ну й нехай собі таїться! Ми його зовсім не боїмося, та й не чіпаємо більше, – хай тільки перший не лізе.

Всі п'ять уроків сьогодні проминули для нас на диво швидко. От що значить – політати вночі! На перервах ми тільки про це й говорили, і нам було так гарно, що ой-ой! Правда, Борька здебільшого мовчав – він же не вилітав цієї ночі, але й не ображався, знав: сам винен! Він теж, виявляється, збирався політати, але приліг, як він казав, «на хвильку дрімонути» – і прокинувся аж уранці!

Що-що, а поспати й попоїсти Борис любить! Та ми йому пробачаємо. Він у нас такий симпатичний і кумедний – товстенький, неповороткий, кирпатий, ще й з веснянками по всьому обличчі! От хіба що рахує кожну копійку. Але ми пробачаємо й це, бо розуміємо: йому сутужно з грошима. Він живе лиш удвох із мамою, і вона, звичайно, не може щоразу, коли ми рушаємо до кіно, давати йому на квиток. Але це питання ми вирішуємо дуже просто: скинемось по п'ятнадцять копійок – от вам і квиток для Бориса, ще й на порцію пломбіру вистачав!

Після уроків ми помчали до штабу – до липи в кінці провулка, над якою вночі літали. Вона була нам ніби рідною. Можна сказати, саме з неї почалися польоти. Як? А от послухайте.

Одного вечора ми, як завжди, подалися до липи, здерлися на неї і повсідались на гілках.

– Ех, уміти б літати! – сказала раптом Наталка, і кожен уявив, що й справді чудово – літати, ніби птах, у лоскотливому вечірньому повітрі.

Так ми просиділи, напевне, з півгодини, а коли почало сутеніти – розійшлися по домівках.

У мене після нашої розмови про літання з'явився якийсь дивний настрій: мені схотілося знов повернутись до липи й посидіти наодинці.

Трава попід липою вже вкрилася вечірньою росою, та я не звернув на це уваги, зняв сандалі – босоніж так гарно пройтися по росистій траві! – і всівся під деревом, обіпершись на шорсткий стовбур. Невідомо звідки з'явився і мій Корнелій, повагом наблизився до мене, потерся об ноги й сів поруч.

Так ми сиділи й дивилися в небо, на якому одна по одній спалахували теплі травневі зірки. І мені від того видовища було так радісно, що я й незчувся, як почав наспівувати якусь пісеньку. Мені здалося, що я сам щойно вигадав її.

Од радості я підскочив і на весь голос заспівав:

 
Як легкий травневий вітер,
я лечу, лечу над світом,
над розквітлими садами,
поруч з теплими зірками!
 

І раптом, коли втрете я проспівав свою пісеньку, то відчув, що ноги мої відриваються від зрошеної, ще теплої після денного сонця землі, і я поволі злітаю вгору!

Що й казати! Спершу я, звичайно, злякався, а коли зрозумів, яке зробив відкриття, вирішив відразу ж мчати до друзів і про все розповісти їм.

Так я й зробив. Тож невдовзі ми всі, крім Борьки, – він поїхав того вечора ночувати до бабусі, котра мешкала в іншому кінці міста, – знову стояли босоніж під нашою липою і вголос повторювали мою пісеньку. Але не дуже гучно, щоб не сполохати Корнелії, котрий усе ще сидів неподалік у траві й, лукаво мружачи очі, спостерігав за нами…

І вірите чи ні – а таки всі полетіли! І Наталка, й Ігор, і, вже вдруге, я!

А наступного ранку, ще до уроків, ми про все розповіли Борьці. Звичайно, він страшенно нам заздрив, але ми дали йому слово неодмінно навчити його літати, бо коли вміємо ми – мусить уміти й Бориско: він же з нами, наш друг! Ми заспокоїли його і сказали: хай потерпить до ночі. А вночі, рівно о дванадцятій, домовилися стрітись у його садку, в альтанці.

3

Альтанка стояла за Борьчиним будинком, у кінці саду. Над нею нависали гілки яблунь та вишень, від будинку її ховали буйні кущі бузку й духмяної черемхи, а по ґратчастих стінках альтанки дерся вгору дикий виноград і плющ. Цю споруду, яку ми величали альтанкою, ми збудували самі рік тому. Дошки нам дала Борисова мама, – вони лишилися від старого сараї, що раніше стояв за будинком; цвяхи приніс я, а інструментом нас забезпечив Ігор. Місце для альтанки вибирали ми самі – таке, щоб у ній було затишно й ніхто за нами не підглядав. Звичайно, нічого поганого ми не думали робити. Просто альтанка була нам потрібна для того, щоб збиратися в ній під час дощу, – на липу ж тоді не вилізеш! – і вирішувати різні важливі справи. А в таких випадках, – і ви це добре знаєте, – краще, коли тебе ніхто з дорослих не бачить.

Рівно о дванадцятій ночі, як і домовлялися, ми непомітно повислизали з домівок і зібралися в альтанці. Навіть Борька з'явився вчасно, хоч майже завжди спізнювався. Воно й зрозуміло: йому страшенно кортіло теж навчитися літати!

– Ну, то як ви це робите? – спитав відразу ж він, тільки-но ми вмостилися на лавках.

– Розумієш, – перший почав Ігор, – треба просто-напросто зняти сандалі чи кеди – що там у тебе! Потім стати на зарошену траву і тричі проказати:

 
Як легкий травневий вітер,
я лечу, лечу над світом,
над розквітлими садами,
поруч з теплими зірками!
 

– І все? – здивувався Борька.

– І все! – усміхнувся Ігор. – Ну, давай!..

Борька скинув кеди, вискочив з альтанки і став у траві, заплющивши очі. Ми побачили, як губи в нього заворушилися, – це він повторював пісеньку, – і затамували подих: зараз полетить! Але минула хвилина, друга, а Борис так і стояв із заплющеними очима.

– Щось не так! – перебила його силкування Наталка. – Давайте думати, в чому справа.

Ми почали питати в нього, які слова він повторював, адже нам було відомо, що Борька страшенно не любив учити щось напам'ять. Але він слово в слово повторив нашу пісеньку.

Тоді Ігор опустив долі очі, глянув ненароком на Борисові ноги – та аж підскочив.

– Шкарпетки! – вигукнув він, і ми спочатку нічого не зрозуміли. – Шкарпетки! – повторив Ігор, показуючи пальцем на Борьку.

І тут ми побачили, що Борька зняв лише кеди, а шкарпетки зняти забув, хоч ми йому пояснювали, що на траву треба ставати лише босоніж.

Борька зрозумів свою помилку, нашвидкуруч скинув шкарпетки і знову, заплющивши очі, зашепотів пісеньку.

Раптом він так стрімко злетів угору, що не встиг пригальмувати й з усього розгону буцнувся головою об товстенну гілку старої яблуні, що нависала над альтанкою.

– Ой! – тільки й устиг він зойкнути, як беркицьнувся на землю. Добре, що ми встигли його підхопити, правда, не зовсім, трохи важкуватий він був…

– Годі! – рішуче мовив Борис, обтрушуючись. – На сьогодні все, налітався! Ще ногу зламаю…

– Хе-хе… – почувся раптом чийсь хрипкий голосочок.

– А тобі весело, що хтось забився! – невдоволено зиркнув на мене Борька.

– Я й не думаю веселитися! – здивувався я.

– А хто ж це хихоче? – Він підозріло обвів нас очима.

– Я! – сказав той самий голосочок, і на порозі альтанки з'явився… мій Корнелій.

Ми не повірили ні своїм очам, ні вухам: кіт розмовляє!

– Корнелій, – нарешті вичавив я із себе, – то це справді ти?

– Я, – лукаво всміхнувся кіт, – а що тут дивного?

– Як – «що»! – оговтався й Борька. – Але ж коти не вміють розмовляти!

– Все залежить від того, як дивитись на це, – розважливо мовив Корнелій. – Коли котові чогось дуже хочеться – він може все!

– Звідки ж ти розмовляти навчився? – поспитав я.

– «Звідки, звідки», – передражнив Корнелій. – Захотів – і навчився! Я ж не питаю, звідки ви літати навчилися. Літаєте – то й літайте собі на здоров'ячко. А то, бач, причепилися: «Коти не розмовляють!.. Звідки навчився!..»

І Корнелій ображено сховався під лавку.

– Вибач нас, Корнюсю, – нахилилась до нього Наталка, – ми не хотіли тебе ображати. Просто нам здалося трохи дивним: кіт – і раптом говорить! Але тепер ми все зрозуміли! Правда ж, хлопчики?

– Правда, – не дуже впевнено сказали ми хором.

– Ну от, бачиш, – знов нахилилася Наталка, – вони все зрозуміли, виходь!

Такий хід подій, очевидно, задовольнив пихату натуру Корнелія, і він повагом вийшов з-під лавки.

– Ну, от що, – мовив кіт, – часу на теревені нема – своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: літати – літайте, але стережіться діда!

– Якого діда? – здивовано спитала Наталка.

Та Корнелій уже вистрибнув на лавку, з лавки – на бильця альтанки, а потім на гілку дерева. Раптом, ніби щось пригадавши, повернувся до нас і кинув:

– Наступної весни у вас буде новий сусід – от його й стережіться!

І кіт шугонув у кущі та помчав кудись у своїх котячих справах.

– Ну й нічка! – мовив Борька, коли Корнелій зник у гущавині саду. – Мало, що ми літаємо, то ще й коти розмовляють. Добре, коли б тільки розмовляли, а то ще й залякують!

– А може, все це нам здалося? – обережно спитав я.

– Де там здалося! – відгукнувся Ігор. – Я так себе ущипнув за вухо, коли побачив Корнелія, – мало вухо не відірвав!

– Хлопчики, – перебила нас Наталка, – а може, Корнелій сказав правду? Хоча про нового сусіда я щось не второпала. Здається, в нашому провулку ніхто не збирається переїздити?

– Та ніби ніхто, – відказав Ігор, який завжди був у курсі всіх справ. – Ну, добре, скоро й сонце встане. Гайда спати!

4

Все, про що я розповів, сталося минулого травня, на початку канікул.

Влітку ми, зрозуміло, пороз'їжджалися: хто в піонертабір, хто в село до бабусі, тож і не літали майже. Самі подумайте: хіба цікаво одному, без друзів, літати?

Та ось канікули непомітно збігли, і ми знову пішли до школи.

Звичайно, тепер ми літали рідше – школа забирала чимало часу, та й вересневі ночі були прохолодними, а там і задощило. Добре, хоч Борька підучився. Правда, він так і не навчився влітати в крону липи – спробував був, але, бідолаха, весь обдерся і тиждень ходив до вух у зеленці! Зате ми всі разом тепер могли робити «нічні польоти» – так охрестив їх Ігор.

Ми літали до лісу – щоправда, приземлятись не наважились: надто темно було, та й Наталка відмовилась навідріз. Літали й понад містом – вивчали нові райони. А якось Наталка запропонувала облетіти будинки наших учителів і повкидати їм у кватирки букети. Уявляєте: прокидаються вони вранці, а в кімнаті – квіти! І що хочеш роби – а нізащо в світі не догадаєшся, звідки ж оті квіти взялися!

Наталчина ідея всім сподобалась, але… Ні, ми, звичайно, полетіли наступної ж таки ночі. Та от що із цього вийшло.

Першою ми вирішили відвідати Олену Анатоліївну – нашу «русачку», вчительку російської мови й літератури, її ми любили більше за всіх. Олена Анатоліївна завжди розповідала так цікаво й захоплююче, що нам аж сумно ставало, коли кінчався урок. Та й двійок вона майже не ставила. Не те що Воліна Петрівна, математичка наша…

Одне слово, підлетіли ми до будинку Олени Анатоліївни та й ну гадати: де ж її вікно? Жила вона на сьомому поверсі, у третьому парадному. Ми порахували, що її вікна виходять у двір. Порахували – і підлетіли до одного з них. Кватирка, на наше щастя, була широко відчинена, тож Ігор і вкинув у неї барвистий букет зарошених айстр.

Раптом із квартири пролунав чоловічий зойк. Слідом за ним відразу спалахнуло світло в кімнаті – і ми побачили, що це зовсім не вікно Олени Анатоліївни! За шибою стирчав незнайомий лисий здоровань. Виявляється, він спав під самим вікном, і букет вологих, прохолодних айстр улучив йому просто в лисину!

Ми не встигли отямитись від несподіванки й дати дьору, як здоровань рвучко розчинив вікно, й очі в нього полізли на лоба!

Тут ми нарешті оговтались – і давай навтьоки! Ми летіли з такою швидкістю, що нас, мабуть, не наздогнав би й реактивний надзвуковий літак. Та голос лисого здорованя наздогнав.

– Держіть! Ловіть! Хапайте! Стій! Руки вгору! – верещав здоровань і вигукував іще такі слова, які вголос і повторювати соромно.

Що він потім думав, як пояснював собі наше літання, я не знаю. Мабуть, гадав, що ми йому наснилися. Та після цієї халепи ми, зрозуміло, вже більш нікуди не полетіли, а вирішили квіти відкласти, поки точно не довідаємося, де чиє вікно. Посиділи трохи в альтанці та й розійшлися по домівках.

Небавом підкотила зима.

Взимку, зрозуміло, ми й не думали про польоти: холодно, у пальтах не політаєш. А почала наближатись весна – знов задумались і чекали її приходу з величезним нетерпінням.

Аж ось настав і квітень. Літати було ще холоднувато, і ми весь вільний час каталися на трамваї: він ходив неподалік від нашого провулка.

Майже щодня після уроків ми сідали у вагон, займали найкращі місця – коло вікон – і мчали містом із веселим перегуком коліс. Ми уявляли: це поїзд, і він везе нас у далекі-далекі краї. На якійсь зупинці ми виходили й добиралися додому пішки тими вулицями, які вивчили під час польотів.

А бувало – їздили аж до Борьчиної бабусі. Я вже згадував, що вона мешкала на самій околиці, у Святошині. Її будиночок стояв перед кінцевою зупинкою трамвая, а за ним відразу починався ліс. Борисова бабуся щоліта назбирувала таку силу-силенну ягід і варила стільки варення, що їй самій було не впоратися з ним і за сто років! От ми й їздили іноді до неї «на допомогу» – як казала вона. І допомога наша була – ого-го! Всі варення – чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук – за зиму зникали безслідно, і вже на початку травня полички бабусиної комірчини полегшено зітхали під мізерною вагою спорожнілих банок і набиралися сил до наступної ягідної пори.

Зрозуміло, після таких візитів ми не в силі були дістатися назад пішки, а з насолодою всідалися в трамвай і весело мчали додому. Після цього ми всі днів зо три, а то й більше не могли навіть і глянути на цукерки, чим немало дивували батьків, котрі відразу ж починали мацати наші лоби та совати нам попід пахви термометри…

Щоправда, інколи насолоду від мандрівок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сідали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вікнами його будинку. І дуже часто цей капосний хлопець, запримітивши нас, вискакував на балкон і починав дражнитись. Як він тільки нас не обзивав! Але вдіяти ми нічого не могли – не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б ізнову «поговорити» з ним у школі чи вночі підлетіти до вікна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смішки: все ж він був нашим однокласником і, коли говорити по щирості, не таким уже й нікчемним дотепником.

Чимало помандрувавши, ми пересвідчились: найкращий куточок міста – наш Виноградний провулок. Він був зовсім невеличкий, лише п'ять маленьких будинків. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву і влітку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирів навколо нових будинків.

Біля кожного будиночка в нашому провулку ріс невеличкий садок – по кілька яблунь чи груш, бузкові та черемхові кущі. Особливо ж багато було квітів. Вони розцвітали вже на початку весни й цвіли аж до пізньої осені. А ще в кожному дворі буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок і назвали Виноградним.

Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батьків завітали сусіди із крайнього, найменшого будиночка і радісно сповістили, що отримують нову двокімнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє місце вселяється далекий родич, дідусь-пенсіонер.

Звичайно, я не розумів, чого сусіди радіють: та я нізащо в світі не проміняв би свою невеличку кімнатку навіть на окрему трикімнатну квартиру! Але, як і мої батьки, я поздоровив сусідів і запросив приходити в гості.

Вранці вони виїхали, а вдень, десь о третій, у провулок заїхав грузовик – і я зрозумів: це і є наш новий сусід. Таку подію не можна було проґавити! Я негайно скликав друзів, і ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.

З кабіни грузовика виліз водій, а за ним дідуган, мабуть, отой пенсіонер.

– Чого позбігалися? – раптом звернувся він до нас. – Ану киш звідси! Ач, цирк собі знайшли! – І навіть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.

Що й казати, таке «знайомство» нас образило й здивувало. «Ну й типчик», – подумав я, оглядаючи здалеку дідугана. Він був худющий, мов Кощій Безсмертний, а ніс його, здавалося, був набагато більшим, аніж треба: товстий, гачкуватий, він важко нависав на підборіддя, де стирчала куца руда борідка. При кожному слові ніс рухався, наче він, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, під рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькі колючі очиці, ніби вартові при носі.

– Нічого собі сусідчик! – промовисто виголосив Ігор. – Бачу, нам здорово пощастило.

Ми сховались у Борьчин садок і звідти назирали, як шофер із дідуганом заносять у дім речі: залізне ліжко, два розхитаних стільці, старезне крісло, оббите, напевне, шкірою мамонта.

– Дивіться, дивіться! – вигукнув раптом Ігор. – А це що вони тягнуть?

Я зиркнув і побачив, що шофер і дідуган обережно вносять у двері скляну шафу, точнісінько таку, які стоять у лікарнях і в яких тримають медичні інструменти. Потім дідуган заніс у дім іще кілька штативів із пробірками й колбами, як у нас у школі, в хімічному кабінеті.

– Може він лікар? – сказала Наталка.

– Скоріше хімік-любитель! – кинув Ігор.

– А знаєте, хлопці, – згадав я, – де ж ми тепер грати будемо?

Річ у тім, що приблизно раз на місяць ми влаштовували гру в сищиків-розбійників. Уся територія нашого провулка, тобто всі п'ять садочків, були у нашому повному володінні. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбіяка, принаймні, так хвацько свистіти й гоготіти, як він, не вмів ніхто. І кінчалися наші бойовиська в садку теперішнього нового сусіда. А як він тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, і наша липа, де ми любили посидіти, росла в кінці провулка, майже під вікнами сусіда.

– Справді проблема! – погодився Ігор.

– Треба піти до сусіда, – сказала Наталка, – і попросити дозволу.

– А як із ним говорити? – поспитав я. – Ти ж бачила, який він!

– Та чого там! – перебив мене Борис. – Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове місце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!

З Борькою ми відразу погодились: говорити з дорослими він умів! На уроках, коли хтось чогось не знав і його могли викликати, Борис завжди виручав. Він умів так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього «конька», що ті й не помічали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались – урок уже кінчався.

Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусіднього будинку.