Текст книги "Пригодам — ура!"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

8. Товариш Вася

Коли Ліза нарешті перестала плакати й докладно розказала про все, що сталося, поки Олег бігав за прокатним котом, брат розсердився не на жарт.

– Невже ти не могла потерпіти диму? Адже терпіла, коли тато курив! Чи взагалі забрала б у Максика сигарети.

– Він так просив, так просив… – виправдувалась жаліслива Лізка і знов була зібралася плакати. Та Олег, як то кажуть, змінив гнів на милість.

– А в садку добре шукала? – поцікавився він.

– Та я кожну травиночку обдивилася, навіть малину облазила! Ось, поглянь! – показала вона братові подряпані литки.

– Треба зеленкою намазати, – стурбувався Олег, – а то ще зараза яка причепиться.

Він знайшов в аптечці пляшечку з зеленкою, наквецяв від душі Лізчині подряпини, не забуваючи сильно дмухати на них, а тоді спитав:

– Ти кажеш, сусідка натякала на озеро?

– Ага. Казала, що ящірок там – хоч греблю гати.

– Слухай! – Олег ляснув себе по лобі. – А не міг Мінімакс гайнути туди?

– Звичайно, міг! – зраділа Лізка.

– Тоді там і треба його шукати, – вирішив Олег. – Ходім!

– А товариш Вася? – завагалася сестра.

– Нічого, якось обійдеться, – запевнив брат. – Може, він і не такий страшний, як кажуть.

Олег ухопив сестру за руку, й вони побігли до озера, яке охороняв загадковий і грізний товариш Вася.

Коли показався курінь, де мешкав сторож, брат і сестра притишили ходу і далі вже скрадалися, мов справжні індіанці в розвідці.

До куреня лишалося метрів сім, коли Олег знаками наказав сестрі сховатися у високій духмяній траві, а сам по-пластунськи почав підповзати до помешкання товариша Васі.

Через кожні два-три метри він зупинявся і переводив подих: продиратися крізь густий очерет, яким поросли береги озера, та ще й безшумно, виявилося не так уже й легко.

«Мабуть, задрімав на сонці, – подумав Олег, – тому ніде й не видно».

Нарешті він підповз до куреня і з острахом зазирнув усередину…

Там нікого не було!

Олег спершу навіть не повірив власним очам. Як?! Невже цей грізний та безкомпромісний страж риб'ячого спокою полишив свій пост?! А втім, він теж людина, і в нього могли з'явитись невідкладні справи. Мабуть, гайнув десь.

Про всяк випадок Олег озирнувся довкола, але не помітив ніякої небезпеки і вже відкрито звівся на повен зріст, а тоді гукнув до Лізки, що сиділа в траві, наче мишка:

– Виходь! Тут нікого нема.

Лізка підстрибом побігла до Олега.

– Що ж, – зітхнув брат, – давай шукати. Ставай від мене на відстані витягнутої руки – будемо іти берегом уздовж озера. Тільки пильнуй, не проґав його!

Сестра та брат почали повільно продиратися крізь очерет.

З-під ніг їм то там, то тут вистрибували зелені, оранжеві та коричневі жабки, злітали срібнокрилі бабки й вихоплювалися прудкі коники. Іноді брат чи сестра бачили ящірку, що грілася в останніх променях лагідного серпневого сонечка, прикривши плівчастими повіками очі. При цьому серця їхні завмирали. Та, побачивши, що в ящірки немає ні крилець, ані пухнастих він, вони скрушно зітхали і йшли далі.

– Олежику, – раптом тихенько покликала Лізка, й Олег аж стрепенувся:

– Знайшла?!

– Ні, – махнула рукою Ліза, – але я подумала: якщо товариша Васі на озері нема, то, може, просто погукаємо Максика? Він почує – і відгукнеться.

– Молодчина ти в мене! – похвалив сестру Олег. – Як я сам не додумався! Ану, давай разом: Мак-си-ку!

– Мак-си-ку-у!! – дзвінкоголосе понеслося над притихлим озером, ударило в комиші протилежного берега і повернулося назад. – Мак-си-ку!! Де-е ти?!

– Що? Де?! Хто! – раптом, як чортеня з тютюнниці, вистрибнула з комишів гола довготелеса й бородата постать в окулярах. Брат і сестра впізнали в ній товариша Васю!

Тільки зараз він був не в гумовому плащі з капюшоном, а в самих плавках та в дитячій панамці на голові. В руках у нього замість страхітливої рушниці була звичайна кулькова авторучка.

– Стій! Заповідна зона! Стрілятиму! – як заведений, вигукнув товариш Вася і наставив на отетерілих дітей авторучку. Але враз помітив, що в руках у нього не рушниця, злякано ойкнув та присів у комиш.

Ліза й Олег не знали, що й робити!

Аж ось постать знову висунулася з комишів.

– Ви що тут шукаєте? – спитав товариш Вася вже іншим, тихим і сором'язливим, голосом. – Невже не знаєте, що гратися тут заборонено?

– Пробачте, що потурбували, – сміливо вийшла наперед відчайдушна Лізка, яка отямилась перша, – але ми прийшли на озеро не гратися, а в дуже серйозній і невідкладній справі.

– Тоді дозвольте поцікавитися, що ж це за справа? – зовсім променисте й лукаво всміхнувся грізний охоронець.

– Та ми… – сказав Олег, щоб Лізка, бува, не прохопилася про дракончика. – Ми той… Ну, ловимо, одним словом, ящірок!

– Для чого вони вам? – здивувався товариш Вася.

– Для шкільного тераріума, – пояснив Олег. – У нас уже є жаби й вужі, а от ящірок не вистачає.

– Ти що ж, зоологією цікавишся? – спитав сторож і трохи більше висунувся з комишів.

– Трохи… – збрехав Олег, бо насправді природознавство не входило в список його улюблених шкільних предметів.

– Зоологія – це прекрасно! – аж засяяли під окулярами очі товариша Васі, і зразу стало видно, що це досить молодий хлопець. – Я сам за фахом – біолог, спеціалізуюся із зоології! Адже вивчати живу природу в усіх її різновидах і проявах – неябияка складна і повчальна справа. Хоча б тому, що ми, вивчаючи тваринний світ, зможемо набагато глибше пізнати й самих себе. – Голос сторожа звучав так захоплено й натхненно, що Олег подумав: доведеться, напевне, прослухати цілу лекцію.

Та він помилився.

Товариш Вася раптом обірвав свою промову і вже більш строго запитав у дітей:

– А навіщо ви мене кликали?

– Вас?! – щиро здивувались Олег і Лізка.

– Та мене, мене! Адже я звуся Максимом, а друзі кличуть Максом. Між іншим, – спохопився Максим, він же товариш Вася, – звідки ви взнали моє справжнє ім'я?

– А ми його й не знали, – здвигнула плечима Лізка, та Олег рукою відсунув її. Він зрозумів: Максимові можна про все розповісти, тож так і зробив…

Сторож Максим жодного разу не перебив Олега, ні про що не перепитав, а уважно дослухав до кінця. І коли Олег нарешті зупинився, почав перебирати довгими пальцями свою густу бороду.

Видно було, що Максим дуже зосереджено й напружено про щось розмірковує, тож діти його не смикали. Нарешті сторож, здавалося, щось придумав. Він дзвінко клацнув своїми довгими пальцями – аж жаби булькнули у воду! – і весело промовив:

– От що! Я знаю, що діти, такі, як ви, люблять вигадувати собі всяких казкових істот. Ні, ні, не перебивайте!.. – зупинив він жестом Лізку та Олега, які збиралися заперечувати. – Так от, діти – страшенні вигадники й фантазери, але ви надто вже реалістично і правдиво все описали. Отже, я згоден повірити, відкинувши ваші фантазування про космічні мандри дракона та про дихання вогнем, лиш у те, що ви зустріли крилату ящірку. Тим паче, наукою доведено: в прадавні часи існували літаючі ящери. Отже, відкритий вами вид, можливо, якраз і належить до класу викопних істот. До речі, літаючі ящірки подекуди ще зустрічаються.

Олег подумки тільки всміхався: мовляв, кажи-кажи, але ми-то з Лізкою знаємо, хто такий Мінімакс насправді! Але переривати Максима не став, бо добре бачив: той не на жарт зацікавився дракончиком, то хіба не байдуже – вірить він у драконів чи вірить лише в ящерів? Аби допоміг знайти Мінімакса.

А Максим вів далі:

– Тепер давайте розробимо стратегію і тактику пошуків реліктової істоти, до яких, на мою думку, належить ваша крилата ящірка. Заходьте сюди! – Максим розсунув густі комиші понад самою водою, і діти побачили за ними невеличкий зручний столик із неструганих свіжих дощок, на яких місцями ще проступала живиця. Столик був завалений паперами й книжками, лежали на ньому збільшувальні скельця і стояв справжній мікроскоп – як у шкільному кабінеті біології.

– Не дивуйтесь, будь ласка, – посміхнувся сторож, коли побачив видовжені обличчя дітлахів, – це мій потаємний робочий кабінет-лабораторія. Ви розкрили мені свою таємницю, от я й розкриваю вам свою, бо бачу: люди ви надійні. Максим відсунув на край столика папери, звільнивши місце, і запросив дітей сідати просто на стіл. Сам він звично сів на землю, де лежала невеличка подушечка, майстерно сплетена із висушеного очерету, і почав розповідати:

– Ви вже знаєте, що звуть мене не товариш Вася, а Максим Максименко, і сторож я тимчасовий. Насправді ж я – аспірант Інституту кібернетики останнього року навчання. Моє навчання кінчається восени, от я й вирішив усі матеріали своєї наукової роботи звести докупи. Та в місті, ще й улітку, зробити це дуже важко. А тут мій колишній однокласник – та ви його добре знаєте, це ваш дільничний Крутивус – сказав, що в Круглику звільнилося місце сторожа. Я і згодився посторожувати до жовтня. По-перше, – на свіжому повітрі й тихо. По-друге, – не так далеко від Інституту кібернетики. Та головне, – я тут ближче до живої, а не до лабораторної природи. Адже я вивчаю взаємодію природи та людини.

– Щось тут не так уже й часто зустрінеш людей! – зауважив ніби між іншим Олег, натякаючи, що Максим залякав дачників, і ніхто не наважується й носа поткнути до озера.

– Пусте! – посміхнувся сторож, бо чудово зрозумів його натяк. – Людей мені для роботи і так вистачає, а от природи замало. Та й працювати на самоті краще. Тому й довелося влаштувати невеличкий маскарад. Тепер ви все знаєте про мене, а я – про вас, – підвів підсумки колишній товариш Вася. – А зараз – до діла: шукати вашого, як ви кажете, дракона Мінімакса!

Максим Максименко не дуже вірив в існування драконів, але сподівався, що така дивовижа, як крилата ящірка, дуже прислужиться науці. А може, й випаде зробити якесь відкриття!

Але тільки-но трійця пошуковців вибралася з кабінету-лабораторії, як просто з-під Олегових ніг вистрибнув… прокатний кіт Петька Психолога!

Виявляється, він теж не марнував часу. Коли Олег примчав з Рексом на дачу і довідався, що зник Мінімакс, то, зрозуміло, про кота відразу забув, а той скористався з цього і дременув на озеро.

Він давно вирішив позбутися своєї принизливої ролі прокатного кота, оселитися на березі озера, ловити рибку й полювати іншу дичину, а з часом перетворитися на справжнього дикого сіамського котяру, якими були його предки до одомашнення. І ось нарешті випала слушна нагода.

Рекс страшенно перелякався, побачивши, що на нього насувається троє людей, і вистрибнув із своєї засідки в комишах, щоб дати дьору. Та Максим виявився спритнішим за нього. Одчайдушним сміливим стрибком він догнав кота і встиг ухопитися за ланцюжок, який досі теліпався на Рексовій шиї.

Рекс заплющив очі, прощаючись із життям, і вирішив битися за своє котяче право на свободу до останньої шерстиночки на хвості.

Але замість нещадних ударів кулаками кіт відчув ніжні й теплі долоні, котрі заспокійливо гладили його по наїжаченій вигнутій спині й чухали за притиснутими до крутолобої голови вухами.

Кіт обережно розплющив очі – і побачив над собою веселе й лагідне бородате обличчя в окулярах, за скельцями яких промінилися добрі очі.

І бідолашний Рекс, який все своє котяче життя бачив самі лише погрози, побої та знущання, зараз сьомим котячим чуттям зрозумів: перед ним не ворог, а друг!..

Він не помилився.

Сторож-аспірант, не полишаючи пестити ошелешеного й приголомшеного кота, звернувся до нього:

– Чого, дурненький, тікаєш і сердишся? Я тобі лиха не заподію. Гляньте, який красень! – підняв Максим розніженого Рекса на руки і притиснув до себе. – От і заспокоївся, дурнику. Так-то воно краще! – Аспірант пустив кота на траву, а Рекс, замість того, щоб тікати, підійшов до Максимових ніг і вдячно й віддано потерся об них своєю великою і розумною головою.

– Невже це Рекс?! – не впізнала Лізка кота, про якого наслухалася страшних історій.

– А що, – сказав Олег, – від такого собачого життя, як у нього, будь-хто розбишакою став би. А насправді він, мабуть, дуже лагідний і добрий. Правда ж, Рексику?

Кіт уважно слухав Олега, все чудово розумів і страшенно хотів би відповісти, подякувати за такі добрі й чуйні слова, та розмовляти він поки що не навчився, тож тільки махнув своїм пухнастим хвостищем і вдячно муркнув..

– Слухай, – звернувся до кота Максим, коли Олег розповів йому про нещасну Рексову долю. – Лишайся жити у мене! Я тут пробуду ще місяць, до жовтня. А коли похолодає і я поїду додому, то віддам тебе моєму другові Крутивусу. Згода?

Кіт аж завертівся дзиґою на місці від несказанного щастя, яке так несподівано звалилося на його багатостраждальну голову! Адже він, як і всі порядні коти, кожною шерстинкою хвоста відчував, що під міліцейською формою Крутивуса ховається ніжне серце.

Майбутнє, щедро змальоване котові новим хазяїном і другом, неабияк влаштовувало Рекса, тож він знову голосно, як тільки міг, нявкнув, щиро висловлюючи своє захоплення.

– Бачу, ти згоден, – всміхнувся Максим. – Тоді біжи поки що погуляй, а ми шукатимемо дракона…

Та відновити пошуки їм не довелось і цього разу.

Від Круглика раптом долинуло гучне пронизливе виття сирен пожежних машин.

Усі чотири голови – Максимова, Олегова, Лізчина і, звичайно, Рексова – водночас повернулися на звук і скрикнули: над Кругликом здіймався величезний – під самісіньке небо! – стовп густого сірого диму чи куряви. І цей стовп, як здалося Олегові, виростав усе вище та вище. Причому він піднімався з того місця, де знаходилась дача Валяйків!

Олег перелякано зойкнув – і перший щодуху помчав до села. За ним кинулась і Лізка.

9. Все з'ясовується

Олега та Лізку зустрів збуджений натовп, що юрмився навколо трьох пожежних машин біля паркану Ізольдиної садиби.

Зрозуміло, ні Максим, ні кіт до села не побігли. Максим не спішив розкривати жителям Круглика свою таємницю так само, як і Рекс не хотів потрапити знову на принизливу роль прокатного кота.

Першого, кого побачили Ліза й Олег, це сусідку Ізольду, яка гасала навколо своєї садиби і несамовито репетувала:

– Ой, людоньки! Ой, ряту-уйте! Горю-уу!

За нею бігав Бобчик – то саме він постукав у двері, коли Ізольда балакала з Мінімаксом, – і теж кричав:

– Мамо, спиніться! Стійте, кажу вам!

Пожежники силкувалися зловити жінку, але та спритно вислизала з їхніх цупких обіймів, бігла до хати і тут же вискакувала назад, тягнучи перед собою то килим, то дороге крісло, то кришталеву вазу, яку можна побачити лиш у музеї історичних коштовностей.

Ізольда навіть не помітила, що виверження куряви з вікон та дверей її домівки припинилося так само раптово, як і почалося.

– Спиніться, нарешті! – гримнув на неї дільничний Крутивус, котрий стояв тут же на подвір'ї і з неприхованим професійним зацікавленням спостерігав за Ізольдою Сократівною, цією жінкою щедрої та щирої душі, а особливо – за речами, що одна за одною з'являлися на подвір'ї. – Ніяка це не пожежа, – пояснив кругликівцям дільничний, – а стовп звичайної куряви. От звідки він узявся – тут треба розібратись…

Крутивус наголосив на останньому слові, бо перш за все подумав, що розбиратися треба в іншому: звідки у такої скромної жіночки такі коштовні музейні речі?

Його слова трохи заспокоїли Ізольду. Вона нарешті спинилася, важко хекаючи, обіперлася на тремтячу руку свого розпашілого червонопикого Бобчика, перевела подих і мовила, обвівши поглядом купу добра, що безладно лежало серед двору:

– Ой, слава богу! А я думала – горимо.

– По-перше, бога – нема, як доведено наукою, – суворо зауважив Крутивус, – і вам, шановна Ізольдо Сократівно, сором цього не знати. А по-друге, треба негайно з'ясувати, звідки ця курява! – І дільничний попрямував було до дверей будинку, та Ізольда заступила йому дорогу.

– Громадянине дільничний, зачекайте трошки! – злякано заторохтіла вона. – Я тільки вареннячко винесу – на зиму готувала, – а тоді, будьте ласкаві, дивіться! – І вона забігла в дім.

Її не було хвилин п'ятнадцять. З хати долинав лиш скляний передзвін. Нарешті на порозі з'явилася Ізольда. Вона тягла за собою важезний килим, згорнутий у вузол, де глухо торохкотіли скляні банки.

– Давайте поможу, – запропонував Крутивус.

Але Бобчик першим кинувся до матері, яка чомусь відсторонила благородного дільничного, і поквапливо вигукнув:

– Не хвилюйтесь, він легенький! Ми його поки до сусідів затягнемо, аби вареннячко курявою не припало. – І вдвох з матусею потягли килим на дачу Валяйків.

– Ви не проти, якщо це трохи тут полежить? – спитала Ізольда брата й сестру, які тихо стояли в натовпі і з неприхованою цікавістю спостерігали за дивним шарварком.

– Прошу, прошу! – заторохтіла Лізка. – Нехай лежить скільки треба.

– От спасибі, гарні ви діточки! – подякувала Ізольда й запхала клунок з банками у куток літньої кухні.

– Так що, будемо оглядати? – знову звернувся до Ізольди Крутивус.

На цей раз хазяйка гостинно розчинила двері.

Ступивши в хату, дільничний ледь не задихнувся. Дрібна, мов пудра, курява лежала по хаті товстим шаром, літала хмарками в повітрі і забивала ніс та рот. Але робота в робота, і дільничний рішуче взявся за розслідування.

Він старанно оглянув кожну щілинку й шпаринку на стелі, на стінах і на підлозі, але так і не знайшов жодної причини, котра могла б спричинити таку жахливу куряву, що її навіть побачили пожежники у місті і примчали сюди.

Дільничний вирішив запросити до розслідування вчених з Інституту кібернетики: нехай поглянуть, бо надто вже дивне явище довелося спостерігати кругликівцям. Крутивус чув про грязьові вулкани, але тут ішлося про куряву. Може, у Круглику з'явився новий тип вулканів – вулкан курний? Хто його зна… Нехай учені мужі дослідять це і зроблять належні висновки, а він тут безсилий.

Коли дільничний уже виходив з хати, він раптом за щось перечепився. Крутивус глянув під ноги і побачив укриту товстим шаром пилюки ворону без ознак життя.

Це був Креня. Птах наковтався куряви і знепритомнів, бо так і не встиг вилетіти вчасно з хати.

Крутивус обережно підняв птаха, струсив з нього кінчиками пальців пилюку й підніс до очей – роздивитися. Несподівано Креня стріпнув крилом і розтулив одне око. Побачивши просто над собою голову у міліцейському кашкеті, птах, який іще не зовсім оговтався, розпачливо подумав: «От і все! Клямка!.. А тільки ж думав ставати на праведний шлях…» Його крило, що мить тому стрепенулося, важко обвисло додолу, а очі закрилися знов.

– Живий! – почув він над собою радісний вигук міліціонера. Цей вигук повернув Крені сили й надію. Він уже сміливіше зиркнув на дільничного і побачив, що той аж сяє від радості.

«Виходить, міліція радів, що я живий?! А підступна Ізольда, значить, дурила мене?!» – майнуло у пташиній голові, бо, щиро кажучи, Креня сподівався почути зовсім інше, щось на зразок: «Ага, розбіяко, попався! Ану, марш до буцегарні!..» А тут, бачте, – «живий!»

Креня так зрадів, що де й сили узялися! Він вирвався з рук здивованого Крутивуса і крізь прочинені двері шугонув до лісу, геть від цього проклятущого життя!

Та вже на півдорозі він раптом щось пригадав, стрімко повернув назад, блискавкою влетів у хату Ізольди – і за мить вилетів звідти із списаним папірцем у дзьобі…

Натовп поволі почав розходитись. Пожежники згорнули свої шланги, що так і не знадобилися, і поїхали додому. А хмара густої куряви під легеньким вітерцем поволі попливла за дальній ліс.

Крутивус ще трохи постояв серед двору Ізольди Сократівни, щось обмірковуючи, а тоді попрощався з хазяйкою та Бобчиком – і теж пішов. Він вирішив нанести візит і докладно розпитати про коштовні речі іншим разом: що не кажіть, а зараз у людей нещастя.

А Ізольда Сократівна удвох із Бобчиком заходились хутенько, але вже не так спішно – чого спішити, як біда минула, а сусіди й так усе бачили! – заносити речі назад.

Останнім вони перетягли килим з банками, в яких, за її словами, було варення на зиму.

Банки дзвінко дзеленчали, підстрибуючи у килимі, і при цих звуках Ізольда завмирала на місці і хапалася за серце. Можна було подумати, що коли б розбилася хоч одна банка, без варення вона б умерла.

Коли Олег та Ліза прийшли помогти сусідам, раптом щось прудке пробігло дівчинці по нозі і сховалось до кишеньки на фартушку.

– Ой! – злякалася дівчинка і схопила брата за руку.

– Тсс! – засичало з кишеньки. – Це я, Мінімакс!

Ліза кинула братову руку і прикрила кишеньку долоньками.

– Ріднесенький, знайшовся! – гаряче зашепотіла вона, але з кишеньки знову засичало:

– Тихше! Не галасуй – почують. Краще йди додому, я там про все розповім…

Сидячи в напівтемній дачній халабуді, брат і сестра уважно слухали розповідь Мінімакса.

– Як я потрапив до сусідки, я, щиро кажучи, не знаю й сам, – . сказав дракончик. – Я був вийшов у садок викурити одну-дві сигаретки…

– Так уже одну-дві! – перебила Лізка. – Та там під вишнею лишилась ціла купа недопалків!

– Будь ласка, не перебивай, а то забуду, – обірвав її Мінімакс. – Так-от, попихкую я собі сигареткою, пісеньку мугикаю, і так мені хороше, аж очі самі заплющуються…

– Це ти вже вигадуєш, – втрутився Олег. – Невже від куріння може бути хороше?

– Я ж не кажу – від куріння, – вирішив Мінімакс не брехати, а казати щиру правду. – Просто тепло й любо було навкруги. А від того клятого куріння – хай йому грець, щоб я колись іще пробував ту отруту! – мені раптом запаморочилося в голові – і я, напевне, втратив свідомість, бо більше нічого не пам'ятаю. А коли прочумався, то ледь не вмер від ядучого запаху і побачив, що опинився у вашої сусідки. Як я туди потрапив і який то був запах, так досі і не збагну.

– Моя робота! – несподівано почулося від порога, і діти побачили на дверях ворону.

– Чого так дивитесь, наче вперше чуєте, що ворона говорить? – крутнув головою Креня, а це був, звичайно, він. – Вас же не дивує, що Мінімакс говорить. Та й взагалі не дивує, що на світі існують дракончики. Що ж дивного, коли я балакаю?

Логіка птаха була незаперечною, тож Олегові тільки й лишалося, що запросити ворону до хати.

– Дякую, – ґречно вклонився Креня і стрибнув у халабуду. – Мене звуть Креня, – представився він, і поки його ніхто не перебивав, швидко й стисло розказав про своє життя в Ізольди, про те, як він поцупив Мінімакса, про нашатир і про своє рішення остаточно покінчити, як він висловився, зі своїм темним минулим.

На кінець розповіді птах пожалівся, що досі не знає, де жити далі. Кидати рідний Круглик не хочеться – він страшенно звик до села. Та й, що не кажіть, а його рідне гніздо, в якому він народився, було саме тут!

Йому б хотілося звити в Круглику власну домівку, завести сім'ю – свого часу він познайомився з однією дуже симпатичною міською вороною, якій страшенно надокучило життя у місті з його суєтою, тож вона мріяла переселитися на село, – і виховувати дітей.

Одне слово, плани були грандіозні, але як їх утілити в життя, він уявляв погано. Адже, перебуваючи в Ізольди, птах стільки лихого накоїв, що й не знав, чи вибачать йому.

– Вибачать! – запевнила Креню Лізка. – Неодмінно вибачать! Може, не відразу, але ж ти доведеш, який ти хороший і розумний, і всі забудуть лихе.

– А поки що можеш пожити у Максима, – запропонував Олег і розповів Крені про колишнього товариша Васю і про долю прокатного кота Рекса, котрий знайшов при ньому своє щастя.

– Це найкращий варіант! – відразу повеселішав Креня. – Так я й зроблю. Та й заодно допоможу вашому аспірантові: адже я знайомий з життям птахів, а головне – я можу про все йому розповісти. Гадаю, мої глибокі знання прислужаться Максимові Максименку в його науковій роботі.

Так вони й вирішили.

А Мінімакс продовжив свою розповідь.

– Коли я прийшов до тями, хтось почав гатити у двері, і хазяйка запхала мене в пилосос. – Максика аж пересмикнуло від згадки про це. – Що вам сказати! Мабуть, самому треба побувати в пилососі, аби відчути, що я пережив. Я наче пірнув з головою у пухку й теплу куряву.

Вона відразу заліпила мені рот і ніс. Зрозуміло, курява мене страшенно розсердила, тож я почав швидко рости. Кришка пилососа відірвалася, і я визволився з полону. Та пилюка, якої я наковтався по самісінькі вуха, теж розрослася в мені, і я почав нестримно чхати!

Бачили б ви, які величезні хмари куряви виривалися з мого рота, коли я чхав! Я чхав так – аж шибки дзеленчали!

Як ви впевнились, куряви я наковтався багато, тому й зчинився переполох…

– А чому все припинилося, і як ти знову поменшав? – здивувалася Лізка, бо знала, що Максик меншає лиш тоді, коли йому гарно та приємно.

– Дивачка, – всміхнувся дракончик. – Сама згадай, як приємно буває чхати! А мені було втричі солодше, бо вся ота гидота з кожним чихом вилітала з мене геть, прочищались легені. От я й поменшав від задоволення. А перестав чхати – і курява припинилася.

– Максику, – знову звернулася до нього Лізка, – ти щось ранком говорив про історію драконів. То коли ж доскажеш?

– Хоч і зараз, – мовив дракончик і почав: – Як ви вже знаєте, всі дракони колись жили на Землі. На жаль, природа наділила нас не дуже привабливою зовнішністю…

– Ти дуже й дуже гарненький! – перебила його Лізка і цмокнула дракончика в ніс. Мінімакс збентежився, опустив сором'язливо очі, прикривши їх пухнастими віями, і повів далі:

– Так-от, природа створила нас страшними. А ви, люди, чогось гадаєте, що коли істоти не дуже привабливі зовні, як, приміром, тритони чи жаби, то вони неодмінно мусять бути шкідливими або злюками. Ви дуже часто помиляєтесь! За зовнішньою непривабливістю може ховатися добре й чуйне серце! – Мінімакс задумливо помовчав. – Та не всі розуміють… Крім того, так уже повелося, що ми, дракони, з'являємося на світ з яйця і, проживши час, який нам відпускає природа, знову перетворюємося на яйце, щоб згодом народитися з нього вже з новими властивостями.

Зрозуміло, при такому житті мами ні в кого з нас не буває. Можете уявити, як важко без мами: ніхто тебе не погладить, не пригорне, ніхто казку перед сном не розкаже, а якщо ти захворієш – ніхто не сидітиме коло тебе ночами і не напуватиме з ложечки ліками.

От і вирішили мої бідолашні предки самі добувати собі мам, та й почали викрадати дівчат. Але хіба можна у такий нечесний спосіб придбати справжню маму?!

Не дивно, що люди не зрозуміли нас, стали нещадно знищувати наш рід.

Звичайно, нам доводилось боронитися, та зрештою ми зрозуміли, що згоди з людьми не дійдемо, і рано чи пізно весь наш рід вони винищать.

Спершу ми розсіялися по світу, хоча й вели початок з Київської Русі. Хто оселився в Скандинавії, хто аж до Африки залетів, а кого доля закинула у нетрі тайгові…

Перші кілька століть нам жилося спокійно. Та от люди почали подорожувати, забиратися в найглухіші джунглі й найдальші пустелі, – і знову настав кінець нашому спокою. То тут, то там мандрівники натрапляли на поодиноких представників драконячого роду – і влаштовували за ними справжню гонитву.

Одного чудового дня всі дракони Землі злетілися в тайгу, на далеку річку Тунгуску, на таємну раду та й вирішили полишити Землю, поки не знайдуть спільної мови з людьми.

Сказано – зроблено!

Однієї зоряної ночі всі дракони стартували з Землі в напрямку сузір'я Дракона. Поскільки їх було чимало, то вони трошки пошкодили тайгу при старті: обпалили та повалили дерева. Між іншим, ваші вчені вважають, що це впав, як вони його називають, Тунгуський метеорит і повалив дерева. Так знайте: це стартували дракони! А полум'я, котре дехто з людей бачив при цьому на небосхилі, виривалося з їхніх пащ. Адже дракони літають не за допомогою крил, як думаєте ви, а хвостами вперед, наче ракети, і при цьому вивергають полум'я. Крила нам – замість стабілізаторів, а оці ось рогові лусочки й щитки, – Мінімакс виразно поляскав себе по голові та спині хвостиком, – захисний шар, що згорає, коли ми долаємо атмосферу.

– Ой, як цікаво! – вихопилося в Лізки, очі якої аж світилися в півтемряві халабуди. – Майже так, як у наших космонавтів!.. А далі, що було далі?

– Коли дракони долетіли до сузір'я, вони знайшли там невеличку планетку, дуже схожу на Землю, й оселилися на ній.

– Як же ви там живете?

– Точно я поки що й сам не знаю, – відповів Мінімакс, – бо в нинішньому своєму вигляді там ще не бував. Адже в мене закладено тільки головну інформацію від попереднього дракона, який перетворився на яйце, з якого з'явився я. А мій попередник, на відміну від мене, не вмів більшати чи меншати, а міг лише робитися невидимкою.

– Отже, – втрутився в розмову Креня, – кожен дракон може щось таке, чого не може попередній?

– Так, – кивнув Мінімакс. – Щоб ми менше сумували без прабатьківщини – рідної Землі.

– Максику, – раптом тихо промовила Лізка, – виходить, і ти перетворишся на яйце?.. – І оченята її враз наповнилися слізьми.

– Виходить, так, – посміхнувся дракончик. – Але станеться це не так уже й скоро, принаймні для мене. Адже на Драконії, куди я повернуся, час іде зовсім не так, як на Землі. У вас пройде місяць – у нас століття, у вас день – у нас рік. Тому й живемо ми, за вашими земними вимірами, дуже довго. До речі, випробування, які чекають на мене після повернення на Драконію, триватимуть аж до початку вашої земної весни… – Тут раптом Мінімакс замовк і крізь віконечко поглянув на небо.

– Що ти там побачив? – спитав Олег.

– Дивлюся, що вже вечоріє: скоро мені готуватися до старту.

– Як?! – вихопилося в Лізи. – Ти вже кидаєш нас?

– Так треба… – зітхнув дракончик, бо вже встиг страшенно прив'язатися до цього симпатичного дівчатка. – Адже мій інкубаційний період кінчається. Отже, тільки-но небо візьметься зірками, я зорієнтуюся по них і полечу.

– А ти не можеш лишитися в нас? – благально зазирнула дракончикові у вічі Лізка.

– На жаль, ні, – відказав Мінімакс. – Я мушу повернутися на Драконію. Та й люди ще не готові спілкуватися з нами.

– А ми?! – вигукнув ображено Олег. – Хіба ми не люди?

– Звичайно, люди, – заспокоїв його Мінімакс. – Але ж не всі такі, як ви… Та ви не побивайтесь – я неодмінно повернусь: адже я теж маю перетворитися на яйце. А ми це робимо виключно на Землі.

– Коли це ще буде! – зітхнув Олег.

– Не так і довго чекати, як тобі здається, – мовив Максик і хотів ще щось додати, але в садку несподівано хруснула гілка і щось важке гупнуло об землю.

Всі, хто був у хатинці, вибігли в садок.

Перед ними на траві під яблунею сидів і злякано потирав забиту спину… Петько Психолог!

– Як ти сюди потрапив?! – наскочив на хлопця Креня. – Шпигуєш за нами?

– Ти не дуже, – відмахнувся від птаха Петько. – Сам донедавна таким же був.

Креня ображено замовк – а що він міг сказати? – та Олег насунувся на Петька і грізним голосом наказав:

– Ану, розповідай, що почув!

– Все, – підвівся нарешті Петько Психолог. – Але я нікому не скажу! От вам слово! – Він ударив себе в груди. – Мені вже так набридло моє життя, що годі й казати.

– Що саме? – не зрозумів Олег.