Текст книги "Пригодам — ура!"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Розділ четвертий
«РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!»

Цього дня Сидір Силович на роботу не пішов. Він заздалегідь домовився з начальством, узяв відгул – і тепер сидів у садку та грівся на вересневому сонечку, обмірковуючи – прийде сьогодні у сарай злодій чи ні? Йому страшенно кортіло будь-що розкрити таємницю, хто взяв хоч і недорогі, але ж такі потрібні у будь-якому хазяйстві речі. Та й чого вони опинилися у покинутому сараї, теж варто було з'ясувати.

Річ у тім, що Сидір Силович та Лукерія Луківна вчора знайшли в сараї майже все, що в них пропало останнім часом. Всі коробочки, пачки, бляшанки та пляшечки, так безсоромно поцуплені з шухляди «Побутової хімії», стояли собі спокійно на полицях над невеличким акуратним столиком. Не менше здивувалося подружжя й тим, що сарай невпізнанне змінився. Хтось позносив у дальній куток непотріб, склав на купу та старанно прикрив картонками. Підлога була підметена, по кутках не гойдалося павутиння, одне слово, хтось давно звів собі тут кубельце! За цими роздумами й застав Сидора Силовича його син, що тільки-но повернувся зі школи.

– Тату, – здивувався він, – а чого ти не на роботі? Твоя зміна давно почалася! Ти захворів?

– Ні, – буркнув неохоче Сидір Силович, бо вирішив синові таємниці не відкривати: адже той, мабуть, теж захотів би ловити злодія, а хто його зна, що він за один і взагалі чи це безпечно? – Просто взяв відгул і відпочиваю. А ти чого так пізно?

– У школі затримався, – збрехав син. Не міг же він сказати батькові, що після уроків біля двох годин обстежував містечковий сквер, шукаючи порожні пляшки, а потім чи не годину стояв у черзі на приймальному пункті склотари, щоб здати свою здобич.

– Ну, ну… – похитав головою Сидір Силович, не дуже вірячи своєму, як на нього, надто ледачкуватому синові. – Іди вже обідай, мати качку приготувала! – І він знову поринув у солодку напівдрімоту…

Непомітно звечоріло, й Сидір Силович, дочекавшись з роботи дружину, пішов у будинок. Родина повечеряла, й він запропонував лягати спати, бо хотів, щоб син з дружиною скоріше поснули і не заважали йому вночі чергувати біля сараї.

За півгодини Лукерія Луківна й син уже спали.

Сидір Силович прихопив про всяк випадок швабру – яка не яка, а зброя! – тепліше одягнувся й вийшов у сад. Там він гарненько замаскувався в кущах перед сараєм. Вереснева ніч видалася такою тихою й лагідною, що Сидір Силович і незчувся, як закуняв на своєму посту…

Прокинувся він раптово, від того, що в сараї тихо рипнули двері!

Сидір Силович підвів голову та так і закляк від несподіванки: із шпарини над дверима сараї пробивалося світло!

Він хотів був зразу заскочити всередину, та раптом помітив під ногами в траві замок – і в його голові сяйнула чудова ідея. «Ану, – подумав Сидір Силович, – візьму та й зачиню злодюгу, а сам – по міліцію! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивіст озброєний. Що такому моя швабра!»

Він обережно підняв замок і тихо-тихо накинув його на петлі.

«Отак тобі, любесенький, і треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! – радів подумки Сидір Силович. – Посидь трошечки, відпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродію, ой, і далеченько ж повезуть!..» Для повної гарантії він іще підпер двері шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвідділу міліції.

– Рятуйте! – хекнув Сидір Силович просто з порога. – Грабують! – І знесилено впав на лаву.

– Де? Кого? Чому? Навіщо? – швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючи кобуру.

– Там! Мене! – відказав Сидір Силович і вискочив за двері. Сержант, ледве встигаючи, припустив слідом.

Коли вони наблизилися до будинку, Сидір Силович підніс пальця до вуст – тсс! – і навшпиньках пішов у сад. Кроків за тридцять до сарая він кивнув на двері й прошепотів:

– Оно, де світиться!..

Сержант вправним рухом вихопив із кобури пістолет, зняв запобіжник і наблизився до дверей. Спершу він зазирнув у шпарину, але нічого не розгледів. Тоді сержант відставив убік швабру, нечутно зняв замок і, набравши повні груди повітря, щосили штовхнув двері ногою.

– Руки вгору! Ні з місця! – вигукнув він таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, – і враз застиг від подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком заніміло сидів хлопчина років десяти з блідим від переляку обличчям.

Сержантові відразу зробилося соромно: і треба ж таке, на дитину зі зброєю наскакувати! Він хутко засунув пістолет у кобуру й кинув хлопчакові:

– Не бійся, то я так… тренуюся. А ви, громадянине, – уже з металевими нотками в голосі обернувся сержант до Сидора Силовича, – ходіть-но сюди!

На порозі з'явився переляканий Сидір Силович, глянув на хлопчика – і тільки очима закліпав:

– Це – ти?!

– Ви знаєте цього хлопця? – допитливо подивився на нього сержант.

– Та як вам сказати… – зніяковів Сидір Силович. – Річ у тім, що це… це – мій син…

– Ет! – сердито махнув рукою міліціонер. – До чого дійшли: власних дітей не впізнають! Злодій, бачте, грабують!.. – Він обсмикав форму, поправив кобуру й пішов із сараї, кинувши наостанку: – Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панікер, п'ятнадцять діб за хуліганство! – І сержант зник у темряві.

Тільки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.

– Як це зрозуміти? – першим оговтався Сидір. Силовий. – Ти чому тут, а не в ліжку?

– Уроки на завтра вчу, – нічого кращого не міг вигадати син, якого спіймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто інший, як Христофор.

– Уроки?! – ступив батько до поличок і зняв пляшечку із залишками соляної кислоти. – Це – уроки?! І це? – Він по черзі тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокійнісінько перебували у шухляді «Побутова хімія».

При цьому в нього був такий грізний погляд, що син зрозумів: попереду серйозна розмова! Він вирішив мовчати, як герой.

Батько наче прочитав його думки.

– Чого мовчиш! – підвищив він голос. – Я вимагаю пояснень!

– Нема чого пояснювати.

– Як – нема?! Ми з мамою місця собі не знаходимо, гадаємо, що у нас у домі діється, а це, виявляється, наш рідний синочок сюрпризи влаштовує.

Раптом Сидір Силович замовк і втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомітно заштовхати під стіл якусь невеличку поліетиленову каністрочку. Але Сидір Силович помітив! Він підскочив до сина:

– Ти що ховаєш від мене, негіднику?! Ану, показуй! – І нахилився, щоб вихопити каністрочку з-під столу: вона була, як він уже розгледів, з якоюсь зеленкуватою рідиною. Але син заступив йому дорогу.

– Звідки це? – ще більше розсердився батько. – Признавайся, де вкрав!

– Не крав я! Назбирав грошей – і купив! Два тижні морозива не їв і кіно не дивився!

– Давай сюди! – наказав Сидір Силович, простягаючи руку.

– Не дам! – чомусь страшенно перелякався син і – відштовхнув батькову руку.

– Ти глянь! – отетерів Сидір Силович. – Так ти ще й рідному батькові перечиш?! – Щиро кажучи, Сидір Силович розгубився від несподіваної рішучості сина і навіть не знав, що вдіяти. Зрештою він махнув рукою і вже трохи спокійніше сказав: – Добре! Зараз – спати, а завтра розберемося.

Розділ п'ятий
СХОВАНКУ ВИКРИТО…

Але наступного ранку Сидору Силовичу не довелося поговорити із сином про нічні пригоди. По-перше, після бурхливих нічних подій батько просто не зміг рано прокинутись. По-друге, на ранок він уже трохи охолов. А по-третє, син уже о сьомій ранку вислизнув на вулицю, прихопивши із собою таємничу поліетиленову каністрочку.

Невдовзі він уже стукав у двері свого друга Васька. Христофор знав звичку цієї родини вставати разом із сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама й старша сестра Васька щоранку до роботи бігали кілометри по три – «од інфаркту», – а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою і готував для всіх сніданок.

Такий режим він виробив для себе ще з другого класу, бо мріяв у майбутньому стати всесвітньовідомим мандрівником. Для цього йому треба було мати сталеві м'язи, не боятися нежитю й грипу і, зрозуміло, вміти готувати їжу: адже в далеких мандрах мами коло тебе не буде!

Отож навіть від такої прозаїчної і, на перший погляд – зовсім не хлопчачої справи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бо й вона з кожним днем наближала його до омріяної мети.

От і зараз він зробив зарядку, похукав під крижаним душем і вже розбивав на гарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у двері постукали.

– Що сталося? – перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозі й ніяк не міг відсапатися після швидкого бігу.

– Та так, – непевно відказав той. – Вийди на хвилинку, справа є.

– Заходь краще до мене, – запропонував Васько, – тут поговоримо, а то яєчня згорить. Христофор ступив за поріг.

– Ну, що там у тебе? – повернувся до розмови Васько, знімаючи з плити яєчню.

– Ось, треба сховати, – Христофор розстебнув портфель і видобув з нього каністрочку.

– Що тут? – зиркнув одним оком Васько.

– Поки нічого не питай. Розкажу згодом!

– Згодом так згодом, – здвигнув плечима Васько. – А зараз давай краще перекусимо.

На цю пропозицію Христофор пристав дуже охоче: він так поспішав утекти з дому, поки не прокинувся батько, що навіть не встиг перехопити бодай скибочку хліба.

Хлопці хутко впоралися зі сніданком, запили яєчню гарячим чаєм, Васько швидко й вправно – теж тренування для справжнього мандрівника! – вимив посуд і нарешті взяв до рук каністру.

– Ану, що ж воно таке? – Він оглянув її з неабияким інтересом. Для чогось постукав пальцем, подивився на світло, погойдав, прислухаючись до важкого плюскотіння зеленкуватої рідини, й намірився був відкрутити кришечку, але в ту ж мить Христофор, мов ужалений, зірвався з місця, схопив друга за руки і несамовито заверещав:

– Обережно! Не чіпай!

Васько так перелякався несподіваного зойку, що відскочив кроків на три, впустивши каністру. Та на підлогу вона не впала: її на льоту підхопив Христофор і з полегшенням притиснув до грудей.

– Ти що? Здурів?! – отетерів Васько.

– Злякався! Ця штука небезпечна, от і злякався за тебе.

– А коли небезпечна, давай її про всяк випадок краще не вдома ховати, а десь у саду.

– Давай у саду, – кивнув Христофор. Хлопці взяли у сараї заступ і вийшли в сад.

– Отут і сховаємо, – показав Васько на купу бадилиння під парканом. – Ямку викопаємо, а зверху замаскуємо – жодна жива душа не знайде!

Христофор погодився, й незабаром каністрочка з таємничою небезпечною рідиною тихесенько лежала собі в ямі під чималим шаром бадилиння.

І тільки-но хлопці обтрусили землю з рук, як над ними пролунав пронизливий свист. Вони глянули вгору – й побачили Бевзя! Той сидів верхи на паркані й посміхався.

– Привіт, жевжики! – помахав він рукою. – А я до вас в ранковий час за боржочком: не хочеться чогось до вечора чекати! – І Бевзь зіскочив з паркану в садок.

Христофор відразу мовчки тицьнув йому гроші, які вчора виручив за пляшки.

Бевзь покрутив монетки, вдав, що пробує їх на зуб, тоді сховав у кишеню й тяжко зітхнув:

– Гарна штука, та мало!

– Як домовлялися.

– Воно то так, але ж ти пізно заплатив, от я й думаю: а чи не підвищити тобі проценти?

– Ми так не домовлялися, – злякано глипнув Христофор. – Та й у мене більше нема.

– Нічого, захочеш – знайдеш. Ти хлопчик розумненький, – посміхнувся Бевзь. – Хай дружочок допоможе. Одне слово, – тут у голосі його забриніла погроза, – щоб увечері ще трохи підкинули, мені треба!

– Та де ж ми візьмемо? – втрутився Васько.

– А це мене не обходить. Де хочете – там і беріть! Та не тремтіть, я не який-небудь грабіжник: все, що принесете, врахую вам у наступний внесок.

– Спробуємо, – кивнув Христофор, бо згадав, що один хлопець саме сьогодні обіцяв повернути йому давній борг.

– Між іншим, – звернувся Бевзь до Васька, який все ще тримав заступ у руках, – що ви тут копаєте? Скарб шукаєте? Давайте поможу, а знахідку – поділимо.

– Не скарб, а черв'яків, – викрутився Васько. – По лящів завтра підемо. А тобі що?

– Ти поварнякай мені! – розізлився Бевзь. – Я тобі таких лящів надаю, що й черв'яки не знадобляться! – І, радий своєму дотепу, дав Христофорові по носі щигля й перескочив через паркан на вулицю.

Тюлькін мовчки почухав носа, а Васько сердито сказав:

– От уже Бевзь, так Бевзь! Ну, постривай, скоро ти в нас іншої заспіваєш! – І він гордо помацав свої поки що досить слабенькі м'язи.

Друзі поставили заступ на місце, схопили портфелі, ще раз глянули на купу бадилиння, під якою ховалася каністра, й помчали до школи.

Дорогою Васько знову спробував розпитати у друга про таємницю, але той лиш відмахнувся:

– Після уроків розповім, почекай!

Васько погодився – більше чекав! – і вже не» чіплявся до Христофора.

А після уроків Христофор, як і обіцяв, розкрив нарешті другові таємницю свого геніального винаходу.

– Ну, ти даєш! – захоплено вигукнув Васько, дослухавши Тюлькіна. – То давай скоріше експериментувати! – Він, щиро кажучи, в глибині душі дещо сумнівався в необмежених можливостях суперклею, тож хотів на власні очі пересвідчитися, що Тюлькін не помиляється.

За кілька хвилин хлопці вже були в садку у Васька. Вони хутко розкидали бадилиння й заходились просто руками розгрібати пухку землю. Вони гребли та гребли, але з кожною пригорщею землі їхні обличчя видовжувались і видовжувались.

– Здається, нема… – ледь вичавив із себе Христофор, коли яма була їм уже по лікті. – Ми так глибоко не закопували.

– Може, ми помилилися? – не вірив очам своїм Васько. – Може, вона там? – непевно показав на другу купу бадилиння, кроків за десять від першої, хоча й він сам, і Христофор чудово пам'ятали, що закопували клей саме тут.

– Давай перевіримо, – погодився Христофор, аби не стояти на місці.

Певна річ, пошуки нічого не дали. І коли Тюлькін уже от-от мав заплакати, Васько раптом вигукнув:

– Та це ж, мабуть, Бевзь поцупив!

– Точно! – так і підскочив Христофор і раптом жахнувся: – Негайно біжімо! Треба його розшукати, щоб не сталося біди! Адже коли він спробує скуштувати клею або намастить ним руку й прикладе до чогось – йому кінець!

Васько аж сіпнувся з переляку, побачивши стривожене обличчя свого друга. Хлопці стрімголов вискочили на вулицю.

Розділ шостий
«ВАШ ПЛЕМІННИЧОК ЖЕНЯ…»

В цей час у тринадцятому номері містечкового привокзального готелю сидів за столом огрядний сивовусий та сивобородий чоловік років п'ятдесяти і щось старанно виводив на маленькому аркушику тонкого паперу.

Нарешті він поставив крапку, гигикнув, задоволено потер руки й перечитав написане, виправляючи граматичні помилки:

Люба тітонько!

Племінничків поки що я не бачив. Але скоро ми зустрінемося і приїдемо до вас погостювати.

Обнімаю та цілую.

Ваш племінничок Женя.

Радісно мугикаючи, сивовусий поклав папірець на стіл, підійшов до дверей, перевірив, чи замкнені вони, і зник у ванній кімнаті.

За кілька хвилин там задзюрчала вода і почулося хекання. Та ось вода перестала бігти, по підлозі зашльопали босі ноги, двері ванної прочинились, і на порозі з'явився рудий, кирпатий чолов'яга без жодної волосини на обличчі і в трусах з яскравими соняхами. Тільки зростом він був такий же, як сивовусий.

Він прочалапав до стінної шафи, дістав чемодан і, розгорнувши рушника, якого тримав у руці, видобув з нього… борідку й вуса! Потім старанно струсив з них краплі води, відкрив чемодан і засунув усе те причандалля на саме денце. Тоді витяг з-під подушки невеличку пластмасову коробочку і знову сів за стіл. Зробивши зі свого папірця малесеньку кульку, він розкрив коробочку. Звідти відразу ж випурхнув горобець, стрибнув на стіл, спритно дзьобнув паперову кульку, голосно цвірінькнув – і вилетів крізь кватирку за вікно.

Напевне, треба було б упіймати нахабного горобця – адже той проковтнув листа тітоньці! Та рудий і вухом не повів, а лише весело реготнув і коротко кинув:

– Техніка!

І коли б хто почув його, певне, не зрозумів би, що він мав на увазі. А рудий мав на увазі горобця, бо той був ніякий не справжній, а – електронний!..

Тут, мабуть, час уже пояснити, хто ж він насправді – цей рудий чолов'яга. А був він надсекретним агентом іноземної розвідки! Справжнього імені він не мав, лише код – «агент Z-003». Цей код поміж агентами його країни вважався одним із найпочесніших. Літера «Z» означала повну довіру начальства, гарантувала щомісячну надбавку до основного заробітку й давала право мріяти раз на тиждень без усякого контролю. А таке право в його країні мали навіть не всі міністри. Адже коли людина почне мріяти безконтрольно, вона неодмінно намріє щось дуже й дуже хороше, потім захоче це хороше втілити в життя – а тут уже один крок до революції! Цього ж слова у тій країні боялися гірше від вогню, тому й тримали величезний штат різноманітних агентів і не дозволяли нікому мріяти.

Звичайно, надсекретні агенти класу Z були винятком: за них ніхто не боявся, бо вони мріяли тільки про найстрашніші й найогидніші речі.

Цифра 3 означала, що цей суперагент був не звичайний, а потомственний, третій в роду, тобто шпигунством заробляли на хліб і його батько та дід. Два нулі перед цифрою свідчили, що цей агент усе бачить і помічає, бо дивиться завжди тільки в обидва ока.

Z-003, який за своє шпигунське життя викрав три тисячі сто п'ятдесят сім секретних документів, поцупив у агентів-конкурентів сімсот тридцять одну таємницю, засадив до в'язниці сто сімдесят вісім безневинних людей, котрі дозволили собі помріяти без дозволу верховної влади, й власноручно влаштував дев'яносто дев'ять державних переворотів у далеких південних країнах, зараз повертався додому після здійснення ювілейного, сотого перевороту і радісно очікував на підвищення.

Ви, любі читачі, напевне, дивуєтесь: а яким чином цей суперагент опинився в нашому райцентрі? Що ж, послухайте!

Колись давним-давно, ще до революції, у містечку мешкав дід агента – поміщик і ледар. Він тільки те й робив, що спав, їв та обдирав бідняків. Тож коли вибухнула революція, він відразу второпав: йому не простять його здирства. Не встигнувши навіть скласти валізу, дідуган чкурнув за кордон. А там, аби якось прохарчуватися – працювати ж він не вмів! – і подався в шпигуни, тим самим започаткувавши родинну професію. Коли ж помирав, то розказав онукові, що, тікаючи, закопав у саду свого маєтку скарб: золоті прикраси, діаманти й чимало інших коштовностей.

Відтоді Z-003 марив ними раз на тиждень, коли було дозволено. Тепер, коли в нього випало кілька вільних днів після останньої операції, він вирішив, гарненько замаскувавшись, зазирнути до нашого райцентру та розшукати дідів скарб.

Він прикинувся туристом, що хоче познайомитися з нашою країною, й опинився в готелі Христофорового містечка. А щоб не марнувати час, суперагент за своєю шпигунською звичкою перш за все послав свого електронного горобця стежити за місцевими хлопчаками: раптом узнає щось цікаве!

То був один з його улюблених і перевірених методів шпигунства: хто ще, окрім хлопців, хоч де б вони мешкали, знає всі найпотаємніші таємниці, а то й навіть більше?!

Горобець, зрозуміло, стежив не за всіма хлопцями підряд. Він вибирав тих, котрі ховалися подалі від дорослих і про щось таємниче шепотілись. Саме тому він почав нишпорити по околицях – і натрапив на Христофора й Васька!

Підслухавши й записавши на мікромагнітофон усі їхні розмови про клей, горобець примчав до хазяїна. А той, коли прослухав запис, аж затанцював» по номеру: от так щастя, от так радість! Хіба міг він сподіватись на таку дорогоцінну знахідку у маленькому райцентрі! Та він і не уявляв собі раніше, що такий суперклей може існувати!

Зрозуміло, він вирішив поки що відкласти пошуки скарбу й зайнятися дорогоцінним клеєм. Невимовне щастя розпирало груди агента. Він відразу ж послав до шефа електронного горобця-зв'язківця з терміновим донесенням про племінничків. Насправді ж там було зашифровано ось що:

Пане шеф!

Я трохи затримуюсь, бо натрапив на неймовірне відкриття. До вечора його вкраду і привезу вам.

Вишліть грошей та жуйки.

Суперагент Z-003.

Після цього агент ліг на нерозстелене ліжко, щоб набратися сил перед тим, як вирушити на розшуки клею. Нараз погляд його впав на відривний календар, що висів коло дверей, – і Z-003 радо зойкнув: сьогодні минув рівно тиждень відтоді, коли він мріяв востаннє. Отже, він може знову помріяти!

Агент із насолодою заплющив очі, уперся підошвами босих ніг у спинку ліжка – і загойдався на м'якеньких крильцятах мрій…

Спершу він помріяв про те, як можна використати клей. Зрозуміло, ніяких труб, ключок та будинків він клеїти не збирався. А от склеїти із багатьох-багатьох бомб одну здоровенну-прездоровенну, а тоді я-ак шарахнути! Ух! Тільки б курява та попіл від усіх непокірних на світі! Кр-расота!

А скільки прекапосних диверсій у тих країнах можна вчинити – аж дух забиває! Заливай собі клей, приміром, у верстати, машини, всіляку іншу техніку – от вам і тю-тю! Ррраз – і заводи стоять, транспорт не ходить, харчова промисловість гине – а з ними й людоньки мруть та мруть собі! Ух!

А ще можна наробити клееметів – і вперед, на війну! Солдатики до землі прилипають, відірватися не можуть, танки клякнуть, літаки в повітря не злітають! У-у-ух!

А ще можна!..

Та годі переказувати всі оті бридкі й страхітливі картини, які малювала розбурхана уява суперагента. Він так захопився мріями, що аж схопився з ліжка та забігав по номеру, не розплющуючи очей, вимахуючи руками й горланячи:

– Б-бах! Бум-бб-бум! Та-ра-ррахх! Тр-рр-рах!

Він так розбігався, що з розгону вдарився головою об відчинені двері ванної – і впав на підлогу. Очі його враз розплющились, він озирнувся кругом себе, згадав, де він, і знову плюхнувся на ліжко – мріяти далі.

Тепер він уявив себе в кабінеті свого шефа, та вже не біля дверей, як раніше, а в шефовому кріслі, за його столом. А шеф – уже тепер колишній! – стояв перед ним виструнчившись і рапортував;

– Пане генерал! Прибув за вказівками!

Після тих слів Z-003 вийняв би із золотої скриньки дорогу сигару, відрізав би срібним ножичком, поцяцькованим діамантами, її кінчик і недбало сіпнув генеральським еполетом, що мало б означати: гей ти, дурню, тобі надається честь піднести своєму хазяїнові запальничку!..

В агента нервово затіпалися плечі, ніби він уже відчув солодку вагу еполетів.

Бам-бам-бам! – долинуло з вулиці.

Агент порахував удари привокзального годинника – і встав: треба братися за діло.