Текст книги "Пригодам — ура!"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

6. Кіт напрокат

Петько Психолог мешкав на протилежному кінці Круглика. Він хоч і вчився в місті, у сусідній з Олеговою школі, та й жив там досить давно вдвох із мамою, але кругликівці вважали його місцевим. По-перше, він у Круглику народився. По-друге, батько його жив тут. Отож щоліта Петько Психолог приїздив, як він висловлювався, «в рідні пенати», до батечка.

Батьки його розлучилися, коли він був зовсім малий. Мама з Петьком перебралася до міста, і їм дали кімнату в гуртожитку кондитерської фабрики, де вона працювала, а батько, що полюбляв зазирати до чарки, – через що вони й розлучилися, – зостався в Круглику у своїй занедбаній хижі.

Мама все ще сподівалася, що батько візьметься врешті-решт за розум, от і виряджала щоліта Петька до нього, – може, син якось вплине на татуся.

Коли Петько приїздив, батько перший місяць тримався: ходив охайно вдягнений, веселий, брався за будь-яку роботу. Але невдовзі знаходилися різні приводи – то день народження у друга, то весілля, а то й просто вихідний день! – і таточко знов брався за чарку.

У такі дні Петько від ранку й до ночі пропадав на вулиці, його підгодовували сусіди, які любили й жаліли Петькову маму. Та й сам він навчився заробляти гроші всіма правдами й неправдами: то комусь допоможе прибрати подвір'я, а то що-небудь зробить у дачника на будівництві.

Загалом, як здавалося Олегові і як відчувала Лізка, Петько був начебто непоганий хлопець, але постійна нестача грошей, мабуть, таки позначилася на його характері.

Петько, аби заробити копійку, міг пускатися не лише на приниження, а й хитрував – навіть із сусідами й товаришами.

От і зараз він сидів на купі цегли перед довгим парканом, за яким ішло будівництво нових дач, і, підперши підборіддя, розмірковував, як же зручніше перетягти оту кляту цеглу в двір однієї дачі, щоб заробити десятку, обіцяну дачником, і не дуже перетрудитися при цьому.

За цими роздумами й застав його Олег.

– Привіт! – кинув він Петькові. – Добре, що зразу знайшов тебе: ти мені конче потрібний.

– Знайшов! – усміхнувся Петько Психолог. – Я ні від кого й не ховався. А навіщо я тобі знадобився? Мабуть, знову позичити грошей? Так я, ти ж знаєш, даю лише під проценти.

З Петьковими процентами Олег познайомився зовсім недавно. Він біг по молоко і дорогою натрапив на автолавку з книгами. Серед безлічі поетичних збірок, яким, судячи по роках видання, належало б знаходитися на полицях букіністичного магазину, та різноманітних довідників для домашніх господарок його погляд вихопив давно вимріяну книжку про історію піратства.

Про цю книгу Олег багато чув, але в місті дістати її не зміг навіть тато. Та що там тато! Навіть Бобчик Ізольди Сократівни, котрому, за її словами, дістати будь-що легше, аніж перевернутися з боку на бік, – і той розвів руками.

І от маєш! Тут, у Круглику, в заїжджій автолавці Олег раптом бачить бажану книгу і навіть може стати її власником!

Проґавити таку нагоду він не міг.

Олег на якусь мить завагався, а тоді рішуче поліз до кишені і витяг трояк, який мама дала на молоко. Через лічені хвилини дорогоцінна книга була у нього в руках!

«А як же молоко? І що я скажу мамі?!» – схаменувся Олег, коли вже ніжно притискав до грудей грубезний том у барвистій обкладинці, під якою ховалися таємниці корсарів південних морів.

Аж тут нагодився Петько Психолог, що вештався неподалік.

– Що, загули грошики? – вишкірився він. – А мати, мабуть, на молоко давала.

– А тобі що? – огризнувся Олег. Він знав, що в нього вдома є п'ять карбованців, які батьки подарували йому та Лізці на перше вересня, тож і сподівався закрити ними незаплановану дірку в сімейному бюджеті. Із сестрою він якось домовиться: вона зрозуміє. У крайньому разі, віддасть їй свою кулькову авторучку на шість кольорів.

– Мені байдуже, – знов усміхнувся Петько. – Я просто так запитав: може, допомога потрібна. Але якщо, не хочеш – вибачай! – І він повернувся, щоб іти геть. Та Олег ухопив його за лікоть:

– Стривай! А як ти можеш допомогти?

– Елементарно. Позичу тобі гроші, а ти потім віддаси.

– Ти справжній друг! – вигукнув Олег, не дослухавши до кінця, і щиросердно ляснув Петька Психолога по плечу. – Звичайно, віддам! Куплю молока, занесу додому – і борг принесу: у мене вдома гроші є. А здача знайдеться? У мене тільки п'ять карбованців, одним папірцем.

– Не переживай, якось домовимось, – примружився Петько і тицьнув Олегові трояка. Той помчав по молоко.

За півгодини він прибіг на те ж місце, де його чекав Петько.

– Тримай! – простягнув Олег п'ятірку. – Ти дуже виручив мене, спасибі!

– Та чого там, дрібниці, – відмахнувся Петько. – А ти молодчина, не примусив чекати, – похвалив він Олега, недбало засовуючи гроші до кишені. – Ну, наше – вашим! – помахав рукою й пішов.

– А здача?! – отетерів Олег. – Я ж у тебе брав не п'ятірку, а трояк!

– Ну, ти даєш! – обернувся Петько. – Яка ще здача? А матеріальне заохочення за послугу, га? Вважай, що гроші я давав тобі під проценти. – І Петько подавсь геть, а Олег так і зостався на місці із розкритим від подиву ротом…

Все це відразу пригадав Олег, коли знову почув від Петька Психолога про проценти.

– Гроші мені не потрібні, – відказав Олег. – Я до тебе в іншій справі. Позич до вечора кота.

– Накоїв щось? – здогадався Петько Психолог.

– Та так, трохи… – опустив очі Олег.

– Мабуть, не так уже й трохи, якщо кота просиш, – скривився глузливо Петько. – Невже тебе твої інтелігентні й виховані тато й мама теж лупцюють?

– Вони мене й сестру навіть пальцем ніколи не зачепили! – гордо заперечив Олег. – Але іноді, – додав відверто, – краще хай би побили, аніж нотації читати.

– Розумію, – поспівчував Петько, – все розумію. Радий був би допомогти, та не можу: робота! – І він показав на купу цегли, на якій сидів. – Оце дачникові пообіцяв до обіду у двір перетягти. А мого Рекса, сам знаєш, упіймати не так-то й просто.

– Знаю, – похнюпився Олег і раптом вигукнув: – А давай я допоможу!

– Згода, – відразу підвівся Петько, ніби чекав цих слів. Він, звичайно, не сказав Олегові, що за роботу має отримати десятку. Та Олега це не обходило.

– Я мчу шукати Рекса, – кинув Петько, – а ти поки цеглу носи. Правда, я не гарантую, що швидко знайду котяру: сам знаєш, який він дикий! Та для тебе вже постараюся.

Петько вирішив і тут схитрувати. Кіт сидів у нього вдома зачинений, але він сподівався погуляти якомога довше, наче й справді шукаючи Рекса. А коли Олег перетягає цеглу, зразу ж і об'явитися. А щоб його не дуже гнітила ще не зовсім загублена совість, Петько Психолог пообіцяв за прокат Рекса грошей з Олега не брати.

Обидва хлопчики, вкрай задоволені – кожен по-своєму, – вдарили по руках, і Петько помчав «шукати Рекса», а Олег заходився носити цеглу у двір.

Поки вони займаються своїми справами, час, мабуть, розказати, чому Петька прозивають Психологом і що в нього за дивовижний «прокатний» кіт із собачим ім'ям.

У кінці липня після страшної зливи на дорозі перед хатою Петькового тата з'явилася чималенька баюра. Петько помітив її перший і, заради розваги, сховався за парканом: почав спостерігати, що з того буде.

Спершу вулицею пробігла, грайливо підстрибуючи і мугикаючи «Повезу тебе до тундри…», місцева красуня Ляля. Вона вчасно помітила своїми молодими гострозорими очима баюру, легко й граціозно, мов дика кізочка, перестрибнула її і понеслася далі із своєю пісенькою.

Другим ішов літній новоспечений дачник. Він тягнув на плечі важезний мішок із цементом. Вимоїни він не помітив, бо весь час Озирався на всі боки, тож уступив у яму, але на ногах утримався: мішок допоміг. Дачник сердито сплюнув, вилив воду з чобіт і потягнув мішок далі.

Аж тут на дорозі з'явився Петьків тато. Його хитало із боку в бік, він хапався руками за паркан, але поволі наближався до свого двору. Петько помітив батька і хотів перейняти його, та не встиг. Той п'яно поточився – і сторч головою влетів у баюру!

Ледь звівшися на ноги, які майже не тримали його, батечко побачив перед собою переляканого сина.

– Ага-а! – заревів він. – Так ось як! Рідного таточка на той світ відправити надумав! Ось я тобі зараз!.. – Він замахнувся кулаком, та втратив рівновагу і знову гепнувся в калюжу.

Зрештою при допомозі Петька та сусідів, що нагодилися, почувши галас, його вдалося затягти додому й покласти на розкладушку.

Як виявилося потім, батько, упавши вдруге, зламав руку. У нещасті він, звичайно, звинуватив сина.

Петько пробував пояснити, що не закидав вимоїну землею, бо хотів провести психологічний експеримент: поглянути, як поводитимуться люди, чи полагодять дорогу.

– А ти куди дивився? – бушував батько. – Мене хотів спекатись, га?!

– Та я ж пояснюю: експеримент проводив, так психологи роблять! – захищався Петько.

– Експеримент! Психологи! У-у, психолог розтриклятий! А ще сином називається… Ніякий ти не син, а просто психолог – і край!..

Слово «психолог» так образливо звучало у батькових вустах, що сприймалося як прізвисько, відтоді воно й причепилося до Петька.

А кіт у нього справді був незвичайний.

Петько водив Рекса переважно на ланцюжку, самого гуляти не пускав: казав, що кіт зовсім дикий – кидається на людей. Кіт і справді на вигляд був страшний: сіамської породи, на зріст більший за середнього собацюру! І хоч очі мав лагідні й незлобливі, та на ланцюгу, ще й при таких, як казали люди, «габаритах», був схожий на дикого звіра.

Цим і користався Петько, який, до речі, сам розповсюджував про Рекса жахливі чутки: то, мовляв, кіт погриз у хаті дубовий обідній стіл, то в сусідньому селі напав на бугая, що відбився від череди, а то начебто головою пробив стінку хати і витолочив ущент батькові помідори…

Рексовою славою користувалися й діти дачників, які охоче брали кота «напрокат», зрозуміло – за гроші, які вимагав за це Петько Психолог.

Річ у тім, що у кожній родині, де є діти, завжди трапляються різні невеличкі неприємності, яким важко запобігти. Чи то мамина улюблена чашка раптом вислизне з рук дочки або сина і розіб'ється; чи то футбольний м'яч з невідомих причин замість воріт потрапить у тазик із варенням, яке бабуся виставила у двір, щоб прохололо; а то хлоп'яча компанія, захопившися грою в розбійників, пронесеться галопом по грядках – і витопче їх не гірше від справжнього кінського табуна!

Одне слово, дрібних неприємностей, як ви знаєте по собі, у житті завжди вистачає…

У таких випадках і приходив на допомогу Петько Психолог із своїм прокатним котом. За двадцять копійок на годину він давав потерпілому Рекса, на якого той і списував свої провини.

Як ви зрозуміли, Олег теж вирішив удатися до послуг прокатного кота – списати на нього розбите дзеркало й потрощений посуд. Отож довелося працювати…

Коли він заніс у двір останню пару цеглин, гордо оглянув свою роботу, утер з обличчя рясний піт і присів на лавочку коло воріт, на вулиці з'явився Петько Психолог з Рексом на ланцюгу. Та коли він наблизився до Олега і глянув через паркан на старанно складену купу цегли у дворі однієї з майбутніх дач, очі в нього полізли на лоба і він почав ротом хапати повітря, мов риба на суходолі.

– Що ти накоїв?! – заревів Петько не своїм голосом.

Олег злякано підскочив і витріщився на Петька, нічого не розуміючи. Не встиг він спитати, що ж саме він учинив, як раптом з іншого боку вулички почув ті ж самі слова, але у більш розпачливому виконанні.

– Ти що ж це наробив, халамиднику?!

Олег обернувся і побачив, що на пополотнілого Петька Психолога, котрий просто вріс у землю, насувається могутня постать дядька дачника.

І тут Олег усе зрозумів!

Виявляється, він так поспішав, що перетягав цеглу не в той двір, куди треба було, а на сусідню дачу…

Що станеться далі – він не став чекати: і так можна здогадатися, хоч уявити важко… Олег спритно вихопив із рук ошелешеного Петька ланцюжок з Рексом і щодуху помчав з рятівним прокатним котом додому – тільки вітер засвистів у вухах!

Та вдома на нього чекала нова несподіванка.

Тільки-но Олег підбіг до своєї дачі, тягнучи за собою Рекса, який хоч і мовчки, але досить енергійно опирався, як почув розпачливі схлипи сестри.

Він заскочив до хатинки і побачив Лізу у сльозах. Вона сиділа на ліжку, закривши обличчя долонями, і голосно ридала.

– Лізонько, манюнько моя! – обняв її за худенькі плечики переляканий брат. – Що сталося?!

– Максик… – ледь вимовила Лізка, розтуляючи заплакане личко. – Максик… – І знову заревла ще голосніше.

– Та кажи вже – що з ним?! – вигукнув Олег, коли зрозумів, що з сестрою нічого страшного не сталося.

Ліза звела на нього великі очі, повні сліз, і тремтячими губами прошепотіла:

– Максик… зник!..

7. Викрадення мінімакса

Хоч була ще тільки обідня пора, Ізольда Сократівна покинула поратись у курнику та з квітами і при повному параді метушилася по хаті.

Вікна були затулені важкими шторами, і світло крізь них майже не пробивалося. На плечі Ізольди сидів Креня, а на столику поміж бронзовими підсвічниками у тьмяному блиманні свічок лежав непритомний… Мінімакс!

Вас дивує, як він тут опинився? Про це варто розповісти докладно.

Поки Олег тягав цеглу, Ліза наводила на дачі порядок. Вона старанно та дуже обережно вимила тарілки від «Геркулеса», який вони з дракончиком поїли з величезною насолодою. Потім вона висипала з каструлі залишки каші в тарілку – їх лишилося тільки дві! – для Олега і засунула її у духовку: не прохолоне, поки брат надійде, та й не заважатиме, а то ще й ця розіб'ється.

Весь цей час Мінімакс дрімав у кишеньці Лізчиного фартушка. Та коли мала заходилась підмітати скалки від тарілок і дзеркала, дракончик прокинувся і, щоб не заважати Лізці, легенько вислизнув із затишної кишеньки, до якої вже починав звикати, мов до гніздечка. Він озирнувся на всі боки і принюхався.

У кутку хатинки за розкладушкою він помітив барвисту коробочку. Мінімакс покрадьки підповз до неї та обережно обнюхав. Пахло духмяно і солодко. Дракончик уважно придивився і прочитав на коробочці напис:

КОСМОС

Сигарети вищого сорту

Дракончик аж захихотів тихесенько, так його потішив цей напис.

Що таке Космос, він чудово знав із власного досвіду. Ще б пак! Жити у сузір'ї Дракона та подорожувати звідтіля на Землю – і не знати Космосу!

Про сигарети він також чув.

Річ у тім, що до його організму, незважаючи на всілякі запобіжники й фільтри, все ж таки проник одинокий ген куріння – так званий «тютюновий ген».

Один із предків Мінімакса у свій час надто зловживав тютюном – ніколи не розлучався з люлькою, яку йому подарував знайомий богатир, що сам кинув палити. Од цього ядучого зілля предок дракончика й помер у розквіті сил, коли йому було всього-на-всього сімсот тринадцять років. А середній вік драконів, котрі пройшли випробування і стали на масове виробництво, сягає кількох тисячоліть.

Коли дракони переселилися у своє нинішнє сузір'я, вони, маючи гіркий досвід, почали нещадно боротися з тютюном, від якого – вони знали – стають сіро-жовтими й немічними не лише могутні дракони, а й люди, надто – діти. Але все ж таки поодинокі порушники тютюнової заборони, на жаль, серед драконів часом траплялися. От і до Мінімакса прослизнув від предка отой каверзний і підступний тютюновий ген.

Тепер, почувши п'янкий аромат тютюну вищого сорту та побачивши такий рідний і щемливий напис – «Космос»! – той триклятий ген захвилювався, занервував, забігав по всіх драконячих жилочках, грубо розштовхуючи ліктями антитютюнові гени, що злякано притихли від такої агресивної зухвалості. Він і примусив Мінімакса хвилюватися.

Дракончик чудово усвідомлював, що курити дуже шкідливо – про це й зараз лементували ображені антитютюнові гени з усіх своїх останніх сил. Та Мінімакс чомусь волів їхніх розпачливих застережень не чути, а прислухався лише до самотнього гена-курця.

Він ухопив звабливу барвисту коробочку передніми лапками, вибрався з-під ліжка, підповз до Лізки, міцно притискаючи свою знахідку до животика, і смикнув малу за шкарпетку.

– Тобі чого, Максику? – нахилилась до нього Ліза.

– Та от, під розкладушкою знайшов, – показав Мінімакс сигарети.

– Ой, це ж татові! – вигукнула здивована Лізка. – Тільки ж він покинув палити… Мабуть, приховав від мами про всяк випадок. Давай я їх переховаю, щоб тато не знайшов, – вирішила Лізка і простягнула руку, щоб забрати сигарети.

Але Мінімакс відскочив і крильцями прикрив знахідку.

– Не дам! – запищав він. – Я їх знайшов, отже тепер вони – мої!

– Це ж отрута! – злякалася мала. – Ти вб'єш себе!

– За нас, драконів, не хвилюйся, – пихато мовив Максик. – Сигарети нам смакують більше, ніж вам, скажімо, тістечка, – збрехав дракончик і додав: – Краще дай сірники – припалити нічим.

Лізка не дуже вірила дракончикові, а втім – хто його зна, які у цих драконів порядки та звички! Вона побігла на кухню.

– Ага, ага! А сірників нема! – радісно помахала вона, коли повернулася, перед носом Мінімакса порожньою сірниковою коробочкою. – Усі вийшли.

Дракончик не повірив, попросив її нахилитись і сам зазирнув до коробочки. Та пересвідчився, що Лізка не обманює, і засмутився. Раптом погляд його зупинився на чималенькому дерев'яному молотку для приготування відбивних, який висів над плиткою. Очі Мінімакса радісно зблиснули, й він вигукнув:

– О! Запальничка – вищий сорт!

– Де? – не зрозуміла Лізка.

– Та ось же, над плиткою, – показав Мінімакс.

– Хіба це запальничка? – засміялася Лізка. – Це молоток для м'яса.

– Для вас, людей, може, й молоток, а для нас, драконів, – запальничка, – пояснив Максик. – Давай бери її та гати ось сюди! – І він підставив потилицю, щільно вкриту роговими щитками.

– Та ти що! Я ж тебе можу вбити!

– Не хвилюйся! Хіба не бачила, як я головою у двері бабахнув? Ото ж бо… Я ж уже казав: після роботи ваших богатирів наші драконячі голови нічим не проб'єш.

– Але при чому тут вогонь? – не зрозуміла дівчинка.

– А при тому, що від удару по потилиці з очей посиплються іскри, а я від них припалю.

Лізці дуже закортіло поглянути на таку дивовижу, і вона наважилась. Взяла молоток, легенько розмахнулася – та бацнула Мінімакса по потилиці.

Ніяких іскор вона не побачила.

– От і нема нічого! – розчаровано сказала вона.

– Звичайно, нема, якщо бити так ніжно! – розсердився дракончик. – Ану, спробуй дужче!

Лізка розмахнулася вдруге – і поцілила дракончикові точно поміж вухами. Молоток дзвінко брязнув об щитки – із очей Максика вихопився жмут блакитних іскорок, від яких дракончик дуже спритно прикурив сигарету, наче робив це все своє життя. От що значить тютюновий ген! Він переміг опір інших генів і направив на шкідливий вчинок бідолашного дракончика, який ні сном ні духом не відав, що його чекає…

– Красотища! – мовив Мінімакс, глибоко затягаючись, мружачи очі й випускаючи в повітря густий струмінь тютюнового диму. – Нектар! Бальзам! Амброзія!

Від ядучого диму Лізка закашлялась – аж сльози з очей побігли – замахала руками, розганяючи дим, і благально попросила дракончика:

– Максику, ти краще вийди в садок і там покури, поки я приберу, а то твій дим очі мені виїсть.

– Нема питань, – відразу згодився Мінімакс, ухопив пачку з сигаретами і вискочив надвір.

Там він розлігся на прохолодній травичці під вишнею, поклав поруч коробочку з отрутою і почав смалити сигарету за сигаретою, припалюючи одну від одної…

Лізка тим часом скінчила прибирати й покликала Максика, та їй ніхто не відповів. Вона вийшла в садок і роззирнулася навкруги: дракончика ніде не було. Раптом погляд малої впав на пачку від сигарет і купку недопалків під вишнею. Мала підбігла до дерева й уважно подивилася в траві. Максика і тут не було!

Тоді навколішках вона облазила весь садок, навіть колючі зарості малини, та дракончик – як у воду впав!..

Тоді Лізка почала голосно схлипувати і шморгати носом. На ці звуки з-за паркану вистромилася голова Ізольди Сократівни і спитала:

– Чого, дитинко, рюмсаєш? Загубила щось?

– Дракончика, – схлипнула Лізка, але вчасно схаменулася й додала: – Ящірку! Вона на дракончика схожа. Я для школи впіймала, для живого куточка, а вона десь утекла.

– Пхе-хе! – реготнула сусідка. – Та цього добра біля озера – хоч греблю гати. Збігай і впіймай. – З цими словами Ізольда Сократівна крутнулася на місці і зникла у своєму будинку, де, як ви пам'ятаєте, на неї чекав непритомний Мінімакс, котрого хвилин п'ять тому приніс Креня.

Так, так! У цьому нема нічого дивного.

Якщо ви не забули, Креня весь час стежив за подіями на дачі, сидячи на яблуні. Коли Мінімакс вийшов у садок курити, птах, який був насторожі, нечутно й непомітно перелетів на вишню.

Чекати йому довелося не так уже й довго.

Вже після сьомої сигарети в голові Максикові запаморочилося, в роті зробилося страшенно гірко, жахливо защипало язика, його занудило, перед очима попливли хиткі кольорові кола – і дракончик знепритомнів.

Креня зразу ж злетів з вишні, вправно і обережно підхопив дзьобом нерухоме й безпорадне тільце дракончика – і полетів до хазяйки.

– Що це за гидоту ти в хату приніс?! – накинулась на птаха Ізольда, коли Креня поклав свою здобич перед нею на столик. – Ти що собі дозволяєш?! Усяку здохлятину додому тягнеш! Та я тебе зараз до міліції запроторю! – І намірилась була змахнути Мінімакса ганчіркою зі столу, та Креня раптом, мов вітер, налетів на неї і дужим крилом ударив по руці.

Од такої нечуваної поведінки птаха Ізольда аж присіла, закліпала очима, а тоді заверещала:

– Та я тебе! Та я тобі!.. – Вона несамовито шукала очима, чим би важким огріти Креньку.

Про всяк випадок птах злетів аж на шафу – далі від гріха! – і вже звідти, щоб трохи остудити хазяйку, каркнув, наслідуючи її сина Бобчика:

– Ша, хазяєчко! Без паніки! Не робіть хвилі – гра варта свічок…

Кренині слова відразу нагадали Ізольді її рідного синочка, що досить частенько висловлювався у такий спосіб на своєму пункті склотари. Вона заспокоїлась, але все ще роздратовано спитала:

– Ти що там: варнякаєш, бісова мара?

Птах вирішив на образи поки що не звертати уваги – адже перевага була зараз на його стороні, – а тільки недбало кинув:

– Між іншим, ця, як ви кажете, гидота – справжній дракон на ім'я Мінімакс Перший.

– Ото цей?.. – Ізольда бридливо пересунула Мінімакса лакованим нігтем, але знову назвати загадкове створіння «гидотою» вже не наважилась.

– Так, саме він, – підтвердив Креня і розповів Ізольді про все, що побачив і почув…

– Та це ж справжній скарб! – вигукнула Ізольда, коли вислухала птахову розповідь. – Тепер я побудую теплицю і підключу до неї дракона: хай дихає полум'ям та обігріває її. Ох, і квіточок же в мене буде – і цілий рік! А грошеня-а-ток!.. – Ізольда у захваті від небачених прибутків аж заплющилась.

Раптом вона замислилась.

– А як його приручити? – спитала вона Креню. – Він же ось-ось оговтається, розізлиться, коли побачить, де він, і все тут потрощить!

– Не бійтеся, – заспокоїв хазяйку птах. – Якось-то обдурите його. Полякайте, наприклад, як і мене, міліцією.

– Ти маєш рацію, – зраділа Ізольда. – Так і вчиню. Тільки-но він прийде до тями, я зразу ж розповім йому про паспортний режим. Прописка в нього є? Нема, хо-хо! А паспорт є? Теж, хе-хе, нема! А коли так, – будьте ласкаві, голубе, до райвідділу – для з'ясування особи. – І вона зареготала, пишаючись собою, а Креня лиш презирливо скривився.

– Давай приведем його до тями, – мовила Ізольда, видобуваючи з шухляди пляшечку з нашатирем.

Креня, що вже й сам трохи оговтався, відсахнувся, бо вже колись нюхав цю гидоту, і ненароком зачепив пляшечку: вона впала й розбилася. Кімната відразу наповнилась ядучим запахом – й Ізольда, затуливши носа, прожогом кинулась до дверей, ледь не пристукнувши бідолашного птаха, що теж шугонув навздогін.

– Чого це ви, Ізольдо Сократівно, дверима б'єтеся? – образився Креня, поправляючи прим'яте пір'я. – Оце така шана за все, що я зробив?

– Цить, дурню! – гримнула на нього Ізольда. Вона вирішила, що тепер птах їй уже не потрібний. Що він у порівнянні із справжнім драконом? Пусте місце! – Можеш взагалі забиратися геть, якщо тобі тут не подобається.

– І заберуся! – відказав Креня. – З радістю заберуся. Але ви, шановна Ізольдо Сократівно, забули, видать, що навчили мене розмовляти. А якщо хтось уміє бачити, слухати й говорити, ще й при цьому знає чимало, скажімо, про комерцію вашу чи про банковий банк, – тут Креня зробив невеличку паузу, щоб поглянути на реакцію хазяйки, – той при бажанні дуже легко знайде собі вдячного співрозмовника й слухача, ну, скажімо, нашого глибокошановного дільничного Крутивуса.

Ізольда аж підскочила від такої підступності свого вихованця, на неї напала гикавка. Ледь-ледь подолавши її, вона вирішила змінити тактику.

– Кренюсю, любчику мій чорноперий! Не звертай на стареньку бабцю уваги, прошу тебе! То я так, до слова – не подумала й ляпнула. А взагалі, я – хороша. Ти ж не забув, хто порятував тебе від злої смерті?

– А хто знущався наді мною все життя? Хто бив мене, голодом мордував, у клітці замикав?! – Нарешті Креня вирішив відвести душу, бо відчув своїм вундеркіндівським воронячим розумом: час священної помсти неухильно наближається!

– Я ж виховувала тебе! Для тебе ж старалася!

– Нічого собі «виховання»! – відвернувся Креня.

– Було, Кренечко, ой, було-о-о! – підлещувалась до птаха Ізольда. – Та нащо старе згадувати – у кожного своя важка доля. А я хочу, аби моєму Бобчикові гарно жилося, от і збираю грошики. Може, хоч йому долю полегшу.

– Еге, полегшите! – презирливо каркнув Креня. – Та він у вас скоро на той світ відбуде, бо пиячить без просипу. І, до речі, – за ваші ж грошики.

– Не каркай, клятущий! – схлипнула Ізольда, почувши правду про свого синулю, яку старалася приховувати навіть від самої себе. – Він покине, я знаю, покине! От побачиш!

– Так він вам і покине! От коли б заробляв гроші трудом, потом і мозолями власними, тоді, може, й кинув би. А так – легкі набутки, нечесні, нетрудові, – і пропивати легко.

– Все! – не стрималася нарешті Ізольда й з усієї сили грюкнула кулаком по столику, аж здригнулися атланти на підсвічниках. – Більше не дам йому ні копійки! – прийняла вона тверде, як їй здавалося зараз, і остаточне рішення. Це, мабуть, уперше в житті, бо Кренині слова змусили її серйозно замислитись над майбутнім сина.

– Куди ж ви подінете гроші, що в банках позакривали?

– Навіть не знаю, – щиро зізналася Ізольда, бо теж уперше задумалась: а й справді, навіщо їй ці гроші, коли їх треба ховати від стороннього ока, нічого зайвого на них не купиш, щоб ненароком не запідозрили в шахрайстві? А всі оті килими, дорогі меблі, кришталь, порцеляна, коштовні персні, звалені в потаємній кімнаті, – для чого все це, коли й похвалитися нема перед ким?!

Ізольда Сократівна важко опустилася на стілець, сховала відразу постаріле обличчя у подолі атласного халату – і гірко заплакала.

– Не побивайтеся марно, – пожалів хазяйку Креня. – Я підкажу вам, що робити.

Ізольда втерла сльози й уважно подивилася на мудрого птаха, ніби й справді повірила, що той допоможе.

– Відпишіть свої гроші Товариству по охороні природи, – запропонував Креня.

Ізольда жахнулася. Як?! Її гроші, які вона всіма неправдами на світі назбирала для Бобчика, – і отак, ні за що ні про що, та комусь віддати?! Не бувати такому! Вона ще при своєму розумі!

До Ізольди відразу повернулися колишній спокій і врівноваженість, і їй навіть зробилося соромно за свою тимчасову слабість.

Креня нічого не помітив, бо Ізольда таким самим скорботним голосом пообіцяла:

– Згода, Кренечко, відпишу. Тільки потім, пізніше.

– Е ні! Якщо писати – то зараз, або, – Креня розправив крила, – я негайно лечу до Крутивуса.

– Куди! Стривай! – злякалася Ізольда. – Пишу! Уже пишу! – Вона схопила пом'ятий паперовий аркушик, олівець і сіла до столика. «Напишу, аби відчепився, – подумала Ізольда. – А потім… потім викину!..»

Вона розгладила папірець і під диктовку птаха написала:

ЗАПОВІТ

Всі гроші, що належать мені, добровільно віддаю

Товариству по охороні природи —

на утримання диких птахів.

Ізольда Сократівна

– Ну що, радий? – спитала Ізольда, коли Креня двічі уважно перечитав написане. – А тепер хай папірчик полежить поки що ось тут. – Хазяйка відкрила шухляду й глибоко засунула свій заповіт. – От скінчаться квіточки на продаж, продам курочок своїх і все оце добро, – Ізольда обвела рукою своє майно, – додам виручені гроші до тих, що є, тоді все й перекажу твоєму улюбленому Товариству. Хай підгодовує бідолашне птаство.

Креня не дуже вірив їй, але був спокійний: про шухлядку, де лежав заповіт, він знав дещо таке, про що Ізольда і не здогадувалася…

Раптом почулося жалібне чи то попискування, чи то стогін.

Вони кинулись у другу кімнату, де полишили непритомного Мінімакса, і побачили, що дракончик ворушиться і здивовано кліпає повіками.

– Де… я?.. – кволим голосочком спитав Мінімакс, коли побачив над собою незнайому жінку з птахом.

– У справжніх друзів, – відказала Ізольда і взяла дракончика в руки.

– А де Ліза й Олег? – поцікавився Мінімакс.

Він ще досі почував себе страшенно гидко після куріння, тож відразу заприсягнувся яйцем, з якого вилупився на світ, ніколи в житті більше не торкатися тютюну в будь-якому вигляді!

– Вдома вони, де ж їм бути! Але зараз до них не можна, – відповіла Ізольда, бо ще не придумала, як обдурити Мінімакса, і підшукувала вірогідне пояснення.

Аж тут хтось щосили загрюкав у вхідні двері.

Ізольда заметалася по кімнаті.

– Ой, Максику, тобі треба негайно сховатися!

– Чому? Від кого?

– Потім поясню! – відмахнулась Ізольда. – Там таке сталося, таке-е-е!.. – Раптом на очі їй трапив пилосос «Вихрь». Вона підбігла до нього й наказала Максику: – Сюди!

Дракончик прочитав назву – «Вихрь» – і не став заперечувати: адже вихори, тайфуни, бурі та смерчі – драконяча стихія! Мінімакс спритно зістрибнув з рук Ізольди у темну посудину пилососа і почув, як над ним клацнула кришка.