Текст книги "Сніданок на снігу"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

43

На мобільний подзвонила мати Віолетти, і Зарецький не знав, як бути. Дзвінок був настирливий, довгий, йому здавалося, що цей дзвінок не припиниться ніколи. Богдан вирішив не відповідати, бо тоді – що цілком імовірно – доведеться брехати цій старшій жінці про її доньку, зокрема про неможливість спільного майбутнього; як-не-як, вона буде випитувати, що між ними не так, як їм бути далі, що вони планують робити, можливо, благатиме його першим зробити крок назустріч чи навіть повернутися. Зарецький не міг собі цього дозволити і проігнорував дзвінок. Невдовзі від неї прийшла есемеска: «Віолетта у мене, дуже хвора». Зарецький був непорушний і водночас допускав, що ці слова можуть бути правдою, а не жіночою хитрістю, однак твердо знав, що це аж ніяк не завадить визначеному плинові речей, визначеному шляхові, на якому він прагнув знайти себе – себе раніше невідомого, несподіваного, нового або ж так і ненародженого; минуле варто сповна віддати минулому, а майбутнє сповна вручити в руки цьому ж майбутньому, бо інакше будуть постійні замкнені кола докорів і сумнівів, страждань і страхів; попри те, що невблаганний час зі своїми брутальними обставинами вкриває тіло шарами свого пилу, іноді під силу від цього звільнитися, протерти та промити почервонілі очі, що печуть від навколишнього світу, і сміливо поглянути на небо й сонце над головою; Зарецький, як ніколи раніше, п’янів від своїх думок і вірив у них, навіть якщо вони завтра виявляться помилковими чи за них доведеться гірко поплатитися; насправді існує лише завтра, жодних озирань і жодних ноток ностальгії, бо це пришвартовує нашу долю, ніби корабель, до сталого і набридливого берега. Він раптом отямився, взяв мобільний і набрав Віолетту, але її номер був поза межами зв’язку. Потім набрав її матір і попросив дати Віолетті слухавку.

– Вона спить, – тихим голосом сказала Віолеттина мати. Зарецький вимкнув телефон, але на душі йому було трохи не по собі.

44

Зарецький вирішив прогулятися до готелю. Видерся кучугурами снігу на ворота і стрибнув у розчищений провулок. Він вийшов на центральну площу, пройшов біля пам’ятника Шевченку і підійшов до готелю, де раніше зупинявся. Богдан помітив високий двоповерховий червоний автобус із затемненими вікнами, біля якого крутилася група учасників семінару. Одні курили, інші вантажили сумки в багажне відділення автобуса, ще інші фотографувалися, сміялися, обмінювалися контактами. Людмила розмовляла по телефону, в руці тримала папку з паперами, потім давала вказівки водієві. Зарецький стояв на віддалі й курив. До нього на квадроциклі під’їхав Микола:

– Ну що, Медицина, ще не їдеш?

– Поки ні.

– З гір іде висока вода. Такого давно не було. Це дуже серйозно. Ти готовий до нових пригод? Тут можна не тільки трусики промочити.

– Не знаю. Мабуть, готовий, – усміхнувся Зарецький.

– А твої, бачу, вже роз’їжджаються?

– Так, – сказав Зарецький, дивлячись на радісних учасників біля автобуса. – А як виглядає висока вода?

Микола подивився на його усміхнене відкрите лице й нічого не відповів. Квадроцикл під’їхав до автобуса. Микола радісно і збуджено махав руками в західному напрямку, доводячи щось мовчазному водієві. Людмила помітила Зарецького і непорушно дивилася на нього, а потім махнула йому, щоб підійшов. Богдан рушив до них. Чимало учасників гаряче з ним віталися, трясучи його руку під час потиску, розпитували, як він перебув сніг. Дехто чув, що Зарецький хворів, і запитував, як здоров’я. Колега-професор із Санкт-Петербурга, схожий на барона Мюнхгаузена, сердечно дякував за знайомство, запрошував у Росію, сказав, що дуже цікаве обладнання і що можуть бути навіть спільні інтереси.

Потім до Зарецького підійшла юна тележурналістка з Києва, вона попросила дати невеликий коментар для новинної програми одного з центральних каналів, як люди тут перебули сніг і весь той кошмар, що був пов’язаний із порушеними комунікаціями та доставками.

Поки оператор із довгими темними дредами, що стирчали з-під плетеної шапки, одягав йому мікрофон-«петельку», вона запитала:

– А художник Зарецький вам часом не родич?

– Ні, – усміхнувся він, – але в мене є його альбом.

– Окей, поїхали, – сказала вона оператору, і той почав налаштовувати камеру.

Зарецький говорив переважно загальні речі: що насправді ніхто не втрачав надії й не сприймав ці події трагічно, а продовжував жити, як жив би за інших, звичайних і нормальних, обставин. Він також розповів, як люди комунікували та солідаризувалися – розчищали вулиці, подвір’я, робили траншеї та тунелі, коли була така необхідність, а загалом селище жило своїм звичним темпом, лише без техніки та машин, і що так, мабуть, жили наші предки, тому нічого страшного насправді не відбулося. Журналістка подякувала йому і пішла за коментарем до екзотичного професора із Санкт-Петербурга, схожого на барона Мюнхгаузена, потім вона вчепилася ще до кількох учасників, після чого стала з оператором на тлі автобуса та юрби й наговорила на камеру текст репортажу.

Через півгодини учасників покликала до себе чорнява дівчина з оргкомітету й запропонувала заходити в автобус. Люди заметушилися. Зарецький помітив поляків, які наближалися до автобуса з боку супермаркету. Вони весело розмовляли, обіймалися з іншими учасниками семінару, деякі з яких докурювали біля автобуса, потім поляки міцно потиснули руку Зарецькому та Людмилі й зайшли до салону. Вони з’явилися в третьому вікні, довго мостилися, потім широко розсунули фіранки й з усмішками подивилися на вулицю. Нарешті всі зайшли в автобус. Людмила обережно взяла Богдана під руку. Автобус рушив, увімкнув лівий поворот, пропустив синій «мінівен» і виїхав на трасу. Учасники махали їм з вікон автобуса, Зарецький з Людмилою відповідали.

Під вечір вони ходили подивитися на річку: там, де був раніше пішохідний дерев’яний міст, тепер панував бурхливий каламутний потік, що зносив кущі, дерева, шматки великого снігу й льоду. Вода в річці стрімко підіймалася, затоплюючи прибережне каміння, огорожі людських ділянок, провулок і город Людмили, що межував із берегом. Сполохані сусіди казали, що на деяких вулицях вода підійшла до будинків, захопила погреби, затопила подвір’я. Зарецький, дивлячись на гори, ніби сам до себе сказав, що нічого не може встояти на місці.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Наше прив’язування себе до обставин і місця – це самообман, – усміхнувся він і пригорнув Людмилу.

– Це від нас не залежить.

– Залежить – ми можемо ніколи не повертатися і бути вільними. Інакше, нам доведеться дуже довго спати, як цьому снігові, як цим горам, а потім одного разу зрушити з місця і знищити все на своєму шляху.

– Ти говориш дуже загадково, – усміхнулася вона, – тобі, мабуть, здається, що ми живемо заради чогось.

– А як по-іншому? Ми живемо заради того, щоб ні для чого не жити. Мені здається, це такий час дивний, коли живуть заради нічого, бо життя заради чогось є формою тюрми.

– Життя заради нічого – це також, по-своєму, тюрма, і невідомо, де комфортніше, – зауважила Людмила.

– Подивися на місцевих – вони все більше відтісняються, звільняючи поступово свій колишній простір для таких, як ми. Вони живуть заради чогось такого, чим переймалися тут століттями, поки сюди не прийшов асфальт, супермаркет і джипи. Їм незатишно з нами. Вони щодня втрачають крупинки свого способу життя, крупинки себе. Мені здається, що це дуже гнітючі відчуття.

– Це правда. Таке, мабуть, скрізь, – зітхнула Людмила, – більшість моїх сусідів тут – це дачники зі Львова, Києва, Франика, люди зовсім із інших і різних світів.

Богдан мовчав, але через кілька хвилин сказав:

– Ти знаєш – і навіть не уявляю, як це пояснити, – чим більше ми втрачаємо ці колишні світи, тим сильніше мені хочеться повернутися до них, навіть до їхніх витоків, коли ще нічого не було ясно.

– Не розумію – про що ти. Але себе погано уявляю в кам’яну добу. Без шампуню, запашного мила ручної роботи, без моїх суконь і прикрас… ні, це не для мене, – засміялася Людмила.

Зарецький задумано крутив пальцями цигарку, але не закурював. Вони мовчки дивилися на горизонт. Їм здалося, що гори стали небезпечними – більшими, грізнішими, що вони вступили своїми скелястими могутніми ногами у бурхливу воду й зупинилися прямісінько перед ними, що от-от – і вони будуть, як небажані й небезпечні гості, вже на порозі, що вони ожили після тривалої, багатолітньої сплячки, налилися життям і тепер зметуть усе на своєму шляху.

45

Під пекучим сонцем Зарецький знову розчищав сніг біля гаража та воріт, щоб можна було виїхати у провулок. Він навіть роздягнувся і залишився у картатій фланелевій сорочці. Людмила розсміялася і сказала, що він схожий на фермера з Аризони, лише бракує ковбойського капелюха, чобіт, ласо, власного ранчо та табуна великої рогатої худоби.

– Брехня. В Аризоні нема снігу. Ти хоч уявляєш, який клімат в Аризоні?

– Не уявляю.

– Відразу видно – вестерни не любиш.

– Окей, тоді з Монтани.

– Там в одній сорочці, певно, холодно.

Людмила застерігала не перевтомлюватися, бо від праці знову можна спітніти, і є небезпека промерзнути й повторно застудитися, а наслідки тоді можуть бути ще гіршими. Богдан легковажно віджартовувався і демонстративно взявся за роботу. На квадроциклі приїхав Микола, він побачив Зарецького з лопатою і повчально закивав.

– Що вже не так? – із усмішкою запитала Людмила.

– Дорогі мої голуб’ята, вода піднялася на три метри, – показав він рукою вище себе, – підмила опори мосту. Ви тут, бачу, любитеся і наче на Марсі живете.

– Якого ще мосту?

– Нашого мосту. Одразу на виїзді.

– Ми знову не зможемо ніде піти? І виїхати не зможемо? – запитала Людмила.

– Не зможете – вода. Сніг тепер стане водою і знову прийде до вас, – усміхнувся Микола.

– І що нам робити? Що тепер буде? – втрутився Зарецький у розмову.

– Нічого особливого, – лукаво усміхнувся Микола, – відпочивайте. Живіть, ніби на курорті.

– Легко сказати, – пробурмотіла Людмила.

– Міст посунувся і тріснув. Проїхати ним неможливо. Я вертаюся до себе, поки ще можна. Всюди вода прибуває. Ледве до вас добрався – завтра вода буде ще вище. У низовинах люди тікають із хат – переселяються до родичів, які живуть подалі від ріки. Вода просто дика, з кожним днем її рівень стає вище.

– Наскільки вище? – занепокоїлася Людмила й розгублено поглянула на Зарецького, потім знову на Миколу.

– Так високо, що будете тут сидіти і кукурікати ще тижнів два, не менше. Вам ще добре – хата на горбочку, а внизу – хоч бери і з вікон випливай на байдарці.

Зарецький це уявив й усміхнувся. Він подумав: було би здорово таким чином плавати в гості на човні, запливати ним у хату, прив’язуватися у вітальні, біля столу, гомоніти з господарями, пити чай, а потім таким же чином назад крізь вікно і плисти до своєї хати.

– Чого смієшся? Будете тепер робінзонами – на своєму острові. Приїхати не зможу, хіба що вплав, як риба, – він засміявся і поклав на подвір’ї великий клунок. – Тут Жанка вам дала трохи різного – ліки, свіжого кролика, хліб, масло, настоянку, уколи.

– Дякую, – сказала Людмила, – передавай їй вітання.

– Як це – на острові? – не зрозумів Зарецький.

– А ось так – на дикому острові, без нанотехнологій. Звикнеш! – засміявся він.

Зарецький і Людмила спершу спантеличено переглянулися, обвели поглядом усе навколо, зупинилися на горах; ріка неподалік гуркотіла, повітря було сповненим важкою вологістю; певну мить вони мовчки дивилися на Миколу і раптом розреготалися, як ненормальні. Сонце добряче припікало. Гори до них наближалися шумом вітру і гуркотом розбурханої ріки, вологою прохолодою й велетенською тінню, що невпинно зростала, лягаючи на будинки й дерева.

– І вчепився він із тими нанотехнологіями, – сказала Людмила, а потім, задумавшись, різко обернулася й поглянула на темно-сірі, тьмяні гори.

– Які в дупі нанотехнології, – усміхнувся Зарецький і згадав батькового приятеля Жору. Він неодмінно віднайде його хату і покаже Людмилі.

14 квітня – 12 червня 2013, Київ

Долина річки Ізонцо

Данило й Ксеня їхали машиною і побачили жахливу картину нещодавньої аварії: розбитий темно-кавовий джип «ніссан» злетів із проїжджої частини дороги і «обійняв» своїм передком бетонний електричний стовп, а позаду нього, на відстані десятка метрів, лежала догори колесами малолітражна сіра «хонда»; за місцем аварії, засипаним уламками скла, шматками бамперів, за тридцять метрів, на обочині стояв із обдертим лівим боком білий «ланос». Біля джипа крутилися працівники міліції – робили заміри, обгородили місце дорожньо-транспортної пригоди; на тротуарі біля будинків стояло близько двох десятків людей, інша група роззяв була коло двох дітей із перебинтованими кінцівками; у карету «швидкої допомоги» на ношах несли вкрите гумовим простирадлом тіло потерпілої людини, а позаду цього всього, під невеликим кіоском, розпачливо голосила розчервоніла літня жінка з розпатланим волоссям і перебинтованим коліном.

Картина настільки приголомшила молоде подружжя, що вони їхали після цього хвилин десять мовчки, втупившись очима в дорогу перед ними та у випадкові зустрічні машини. Ксені здалося, що чоловік надто сильно натискає на газ, бо вони стрімко наближалися до машин перед собою, а потім їх різко обганяли. Від настирливого вечірнього сонця Данило одягнув чорні окуляри, на декілька сантиметрів опустив своє бокове віконце й закурив. Коротко підстрижена русявка Ксеня, яка сиділа поруч, спостерігала за ним скоса. Він затягувався, від чого цигарка на кінчику спалахувала червоним жаром, випускав дим, і той тонкими пасмами тягнувся до шпарини у спущеному вікні й вивітрювався назовні.

– Ти боїшся потрапити в аварію?

– Не знаю, – після кількох десятків секунд відповів чоловік, – я про це ніколи не думав.

– Там були діти – я бачила, як медики перебинтовували дівчинку.

– Бідні, – сказав Данило і викинув цигарку.

– Таке нещастя… – промовила Ксеня.

Траса пішла на спуск, простягаючись уздовж охайної посадки дерев, унизу виднілася автобусна зупинка, кілька людей на ній і неширока другорядна дорога ліворуч – до одного з пришосейних селищ. Вечірнє літнє сонце било Данилові й Ксені в лице. Потім траса знову потягнулася тонкою блискучою змійкою вгору й буквально врізалася в темний листяний ліс, де одразу загубилася в гущі дерев. Машина пішла на спуск, Данило, тримаючи кермо, витягнув руки й відкинувся на спинку крісла.

– Чого ти найбільше боїшся? – запитала Ксеня.

– Не розумію питання.

– Ну, чого ти боїшся найбільше у житті? Про таке ніколи не думав?

– Ти про аварію?

– Ні, – сказала вона, – я взагалі. Кожен із нас, мабуть, чогось боїться, але не зважується про це сказати. Або не знає, що чогось боїться. Правда? У дитинстві, скажімо, всі бояться Бабая чи іншої нечистої сили. Підлітками – хуліганів.

– Підлітком я ніколи не боявся хуліганів, – усміхнувся чоловік і перемкнув на іншу передачу коробку.

– Ну, це до прикладу. То чого ти боїшся?

– Звідки я знаю – чого саме боюся? Ось ти боїшся павуків?

– Боюся.

– А мишей?

– Також боюся, – усміхнулася Ксеня.

– От бачиш – коли говориш щось конкретно, тоді знаєш, чи боїшся.

– Добре, – пожвавилася його дружина, – чого конкретно ти боїшся? Є таке чи ні?

– Я боюся втратити праву ногу.

– Що?

– Я боюся втратити праву ногу.

– А до чого тут права нога? – здивовано усміхнулася Ксеня й розвернулася до нього корпусом.

– Ну ти ж запитала? Я тобі й відповів.

– Дивно, – сіла вже рівно Ксеня і далі дивилася на дорогу.

– Нічого тут дивного нема. Я боюся втратити праву ногу.

Потім вона знову поглянула на чоловіка, усміхнулася, торкнулася лівою рукою його русявих кучерів і розреготалася. Данило, й собі усміхаючись, поглянув на неї. Машина вискочила на підйом і невдовзі опинилася в тіні густого лісу, а потім дорога пірнула, немов у тунель, у гущаву, яка буквально обійняла асфальт своїми високими листяними деревами. Данило скинув чорні окуляри і подав дружині, щоб поклала їх у бардачок.

– Ми з тобою живемо вже рік, а я й досі тобі дивуюся, – сказала вона.

– Чому?

– Ти таке деколи говориш, що я не можу зрозуміти.

– Справді?

– Ти такий весь загадковий, – промуркотіла вона, пестячи пальцями його праве вухо.

Данило впіймав одного пальця губами, потім нахилився до дружини і поцілував її. Дрібні сонячні зайчики іноді пробивалися крізь густе листя й бігли лобовим склом і капотом машини. Повз них проїхав високий червоний рейсовий автобус із номерами Євросоюзу. На трасі стояло декілька продавців із розкладками дубових віників для бань і саун, потім місцеві селяни зі своїм товаром, який був на саморобних дерев’яних столиках: скляними банками з консервованими грибами, овочами, фруктами, медом, а також із відрами картоплі і свіжим салом, нарізаним довгими брусами.

– А чого ти не боїшся втратити ліву ногу? – усміхнулася Ксеня.

– Теоретично я боюся втратити будь-яку частину свого тіла, – сказав Данило, – але праву ногу найбільше.

– Чому?

– От нетерпляче дівчисько, – засміявся він, – приїдемо на місце – розкажу!

– Ну розкажи! Хочу вже! Розкажи! – капризувала Ксеня, зумисне надимаючи свої повненькі, як у Скарлетт Йохансонн, губки, що завжди дуже подобалося чоловікові.

– Добре, – врешті погодився Данило.

Він дістав нову цигарку і закурив. Чоловік попередив, що не відповідає за точність історії, бо вона передавалася різними людьми і до нього дійшла від його бабусі. Ксенині очі палали від нетерпіння.

Ця цілком містична, незрозуміла та фатальна історія – як чоловіки в його роду, кожен у свій час, втрачали праву ногу, тягнулася ще від його прадіда – Івана Дементійовича Гойцика. Можливо, Гойцики свої ноги втрачали й раніше – до Івана Дементійовича, але про це не було жодних згадок. Данилова бабуся Катерина дуже детально розповідала про життя свого свекра – Івана Гойцика, і саме від неї внук дізнався про початок цієї історії.

Після початку Першої світової війни, коли Гойцику виповнився двадцять один рік, його призвали до цісарської австро-угорської армії. Попри те, що більшість галичан записалася до українського легіону, Іван Гойцик не зміг туди потрапити. Він дуже хотів воювати в Галичині, захищати свій край від наступу російських військ імператора Миколи Другого, але не судилося. Його односельчан та хлопців із інших округ записали до польських підрозділів, але насправді це були змішані польсько-українські батальйони та полки, в яких, утім, переважали поляки. Після вишколу в Підляшші їх перекинули на італійський фронт, і Гойцик встиг взяти участь у кількох боях. Іван Гойцик страшенно втішився, бо і тут – на італійсько-австрійському пограниччі поблизу Альп – серед угорців, австрійців, словенців і поляків зустрів земляків, солдатів-галичан, декого навіть зі свого краю. Один літній гуцул, високий, міцний цуґсфюрер[1]1
  Цуґсфюрер – один із низьких чинів в армії Габсбурґів. (Приміт. автора.)


[Закрыть] Василь Завалюк, був родом із Надвірної і знав Гойцикових родичів – тету Галину та тету Параску.

У долині ріки Ізонцо, де тоді тривали запеклі бої, Василь Завалюк лежав серед трав та чагарників і казав своїм землякам-солдатам:

– Якщо хочете вернутися додому живими, то робіть, як я.

– Як?

– Ось так, – лежачи на спині, він підіймав вгору праву ногу і тримав її під час артобстрілу та кулеметної стрілянини.

Вони з нього сміялися, але Василь Завалюк сказав, що цього його кілька тижнів тому навчив один капрал із польського батальйону, і невдовзі поляка легко підстрелили та відправили у шпиталь. Тепер він, певно, дивиться на молоденьких сестер милосердя і розповідає їм різні історії. Усі сміялися, курили, потім так само лягали, поклавши поруч свої гвинтівки, і тримали над собою витягнуту праву ногу. Гойцик кпинив із них і думав, що це дитячі забави, а тому лежав на животі, придивляючись до усього підозрілого навколо, і тримав свою гвинтівку Манліхера напоготові.

Італійські артобстріли тривали, їхні стрільці також вели дошкульний вогонь, але нікого в праву ногу так і не поранило. Після кількох днів стрілянини і підіймання правої ноги вгору всі змирилися, що це даремна справа, і більше не підіймали. Одного вечора, коли стемніло, італійці знову почали пострілювати. Василь Завалюк і його хлопці слухали, як далеко тріскотить кулемет, як гепають важкі гармати, – і раптом всі вони здивувалися: Іван Гойцик підняв угору праву ногу. Всі розсміялися. Від італійського артобстрілу здригалася земля. Почалася третя битва в долині ріки Ізонцо. Артобстріл посилився. Вибухи лунали все ближче й ближче. І раптом бабахнуло зовсім поруч, аж під ними усе загуло та сколихнулося. Солдатів накрило купою землі й вирваних корчів. Василь Завалюк помітив, як у темряві від диких мук корчився Іван Гойцик – осколком йому відірвало праву ногу вище коліна.

– Нога мого прадіда десь там і залишилися – в долині ріки Ізонцо.

– Фантастично! – вигукнула дружина Данила Гойцика. – Блін, такий випадок – один на мільйон! Про таке треба писати в газетах!

– Так, це правда, – замислено сказав він.

Вона подивилася на нього трохи ошелешено, але ніби з розумінням.

– А що ж було далі?

– Прадід вернувся з війни інвалідом. У нього син народився, мій дід Дмитро, коли він ще був на фронті.

– Я маю на увазі, яка історія сталася з твоїм дідом Дмитром?

– А-а, – засміявся Данило, – це ще кумедніша історія, але давай спершу заправимося.

Вони плавно звернули на автозаправку і стали в чергу за білою «тойотою». Данило пішов платити, а Ксеня вирішувала по мобілці робочі питання, говорила трохи невдоволено, підвищувала голос і повторювала сказане.

– Що там? – запитав Данило щодо її роботи.

– Та задовбали. Лиши курник на кілька днів – і почнеться анархія.

– Вимкни телефон і не парся.

– Ну да – вимкни, а потім через них вигрібати? Добре – проїхали. Слухай, так що там із дідом Дмитром сталося? Це страшенно цікаво! Ніби роман!

Данило сказав, що Дмитро Гойцик також втратив праву ногу. Це сталося в тридцять дев’ятому, поблизу Варшави, коли війська Вермахту от-от мали захопити столицю Польщі. Дмитро Гойцик служив у авіарозвідці, вони літали на легкому планері і фотографували переміщення ворожих частин. Коли вони поверталися з завдання, німці їх підстрелили і вони розбилися, не долетівши до аеродрому.

– Після падіння літака дід залишився без ноги. Він не любив розповідати про війну і те, як служив у польській армії, як втратив ногу, бо за це комуністи потім могли вислати до Сибіру. Уявляєш, навіть після незалежності України дід сильно остерігався згадувати про минуле. Лише бабця Катерина трохи згадувала, але дуже туманно, певно, багато чого забула. Дід дуже здивувався, коли в дев’яностих поляки передали йому орден за оборону Варшави та нарахували військову пенсію.

– Господи, у скількох арміях твої предки служили? – засміялася Ксеня.

– У яких державах були – у таких арміях і служили. Шкода, що ти не застала діда Дмитра – ти б йому страшенно сподобалася. Біля нього завжди всі сміялися. Уявляєш, стільки часу прожити без ноги – і не втратити почуття гумору. Він себе так поводив, ніби не був інвалідом. Був найкращим столяром у селі – до нього всі ходили. Робив колеса, бочки, відра, всілякі ступки, маслянки. І дуже любив жінок. Інвалід! Баба Катерина його так ревнувала – досі пам’ятаю їхні сварки.

– Ти ще не розповідав, як тато втратив ногу. Казав якось, ніби то нещасний випадок. Це сталося також в армії?

– Ні, – усміхнувся Данило, – тато не був учасником жодних бойових дій, хоча й служив у радянській армії. Це сталося на виробництві. У монтажному цеху. Я навіть у школу не ходив, ми тоді ще навіть в Івано-Франківську не жили. Батько так докладно про це нічого і не розповів. Знаємо тільки, що ногу відрізало – ніби бритвою.

Вони певний час їхали мовчки.

– Я тебе оце слухаю, – сказала Ксеня, – і це все виглядає дуже неймовірно та нереально. Фантастика!

– Це правда. Мало хто в таке вірить.

– Така історія – для кіно!

– Можливо.

Перед ними їхало декілька фур, які затримували рух. Легкові машини одна за одною йшли на обгін, і Данило, обравши зручний момент, також їх обігнав. Ксені подзвонили на мобілку, вона відповіла, щоб підготували угоду, а вона з понеділка її розгляне.

Гарячий диск сонця вже закотився за горизонт, залишивши після себе багряну заграву. Ксені знову подзвонили – цього разу друзі зі Львова, сказали, що вже приїхали, облаштувалися на базі. Розводять мангал. Запитують, коли їх чекати.

– Скажи, що нам ще їхати хвилин зо двадцять, – сказав Данило.

– Рома сказав, що якщо запізнимося, то стейки сома вони з’їдять самі.

– На здоров’я, – усміхнувся він дружині і натиснув на газ.

Коли вони приїхали на базу, вже стемніло. Данило поставив машину і серед дерев’яних альтанок зі стрімким конусоподібним дахом вони почали шукати своїх друзів. Усюди шуміли компанії, горіли мангали, смажили шашлики. Вони знайшли свою альтанку вдалині, біля потічка. Данило розпізнав худорлявий силует Роми та його подруги Мар’яни. Вони обнялися, і Рома похвалився, що якраз зарядив барбекю стейками сома. Дівчата курили і розмовляли про своє, а Данило з Ромою пили пляшкове пиво і говорили про машини. Потім, коли сіли за стіл, хлопці налили дівчатам прохолодне італійське біле вино, а собі віскі. Рома виправдовувався через те, що забув наморозити лід до віскі, але напої все одно були прохолодними – пляшки лежали в потічку.

Данило переважно мовчав і лише посміхався від жартів друзів і дружини.

– Що це з ним? – здивовано запитав Рома.

– Він розказав мені про праву ногу роду Гойциків, – сказала Ксеня.

– Страшна історія, – сказав Рома, – мало хто в це вірить.

– Але це фантастично!

– Це правда.

Сипалися тости за тостами, а коли всі конкретно захмеліли, Рома запропонував тост, щоб права нога Данила була завжди при ньому. Данило здригнувся. А Ксеня голосно засміялася. Потім вони розійшлися по своїх номерах, Ксеня прийняла душ і лягла, а Данило курив на балконі і думав про долину річки Ізонцо. Він загасив недопалок у чорну кам’яну попільничку і пішов спати.

Наступного дня за сніданком, коли Рома і Мар’яна ще спали, Ксеня намастила масло на грінки, почистила декілька варених курячих яєць, задумано поглянула на нього і сказала:

– Я тепер нарешті багато чого розумію.

– Що саме? – запитав Данило, п’ючи каву й переглядаючи у смартфоні стрічку новин.

– Я розумію твою поведінку, – усміхнулася вона.

– І яка моя поведінка?

– Ти дуже багато чого остерігаєшся.

– Усі люди чогось остерігаються, – відповів Данило, жуючи грінку, яйце та свіжий огірок.

– Ні, – задумано сказала Ксеня, – ти навмисне остерігаєшся ситуацій, які можуть створити небезпеку.

– Ксеню, – розсміявся Данило, – ну що ти собі понавигадувала?

– Це правда. Ти боїшся ситуацій, які можуть загрожувати твоїй праві нозі.

– Ксеню…

– А хіба не так? Ти мене возиш на гірські бази, а сам ніколи на лижі не ставав. Чому так? Ти добре знаєш відповідь. Так само ти ніколи не одягаєш ковзанів. Боїшся покалічитися. Це просто смішно.

Данило жував і усміхався.

– Чого ти минулого літа, коли ми були в тому готелі, купався тільки в басейні?

– Маєш рацію, – перебив він її, – я боявся заходити в море, щоб не наступити на якусь тварюку чи морського їжака, щоб не поранитися.

– От бачиш, – усміхнулася вона.

– А раптом від шипів почнеться гангрена і мені відріжуть ногу? Що ти будеш робити з безногим? – голосно засміявся Данило.

Прийшли бадьорі Рома і Мар’яна.

– А ви знову все про праву ногу? – запитав сонний Рома.

– Ромо, уявляєш, він усе життя всього боїться – боїться тих ситуацій, у яких може втрати ногу.

– Правильно робить! – серйозно сказав Рома й почав накладати собі в тарілку варені яйця, нарізку сиру й ковбаси, огірки й помідори.

– Я справді боюся, – сміючись сказав Данило, – боюся їздити в екзотичні країни, щоб не поранити ногу. Он, Артюр Рембо поранив ногу в Африці – і попав: відрізали через гангрену. Боюся їздити з друзями на кабана чи зайця, бо ще відстрелять ногу. Мене запрошували у сплав по Дністру – навіщо мені це? А раптом об підводний камінь я розтрощу праву ногу? Усі ці лижі, сноуборди, альпінізм – те саме. Я не ідіот, хочу прожити нормальною, здоровою людиною. А головне – двоногою істотою, як створив мене Господь.

– Але ж це забобон! – схвильовано сказала Ксеня.

– Ну і що з того? – знехотя запитав Данило.

– Усе життя собі у всьому відмовляти, бо можна втратити ногу! З цим постійно жити – це, це, я навіть не знаю… це просто жахливо! Але ж ногу можна втратити будь-де і будь-коли. Якщо це і справді доля – втратити ногу, як твої предки, тоді треба просто жити, бо від тебе нічого не залежить.

– Старий, твоя дружина має рацію, – сказав Рома, – якщо маєш втратити ногу, ти її втратиш, незалежно від обставин і заходів безпеки. Тому я би на твоєму місці сильно не парився, а жив собі на втіху. – Він голосно розреготався, аж присутні за іншими столиками звернули на нього увагу. – А якщо ти не повинен втратити свою ногу, то ти її не втратиш, навіть якщо стрибатимеш у горах, ніби в дупу підстрелений Рембо, ну, той, який Сильвестр Сталоне.

Данило замислився, йому здалося, що в їхніх словах є своя логіка. Він стільки разів хотів стати на лижі, стрибнути з парашута чи спуститися на плоту Дністром, але постійно собі у всьому відмовляв, постійно пам’ятав про неприємну історію свого роду, пов’язану з правою ногою. Ксенія усміхнулася йому й запропонувала просто розслабитися і не думати про погане, від цього життя стане кращим і легшим.

– Ну ти ж розумієш, що я маю рацію? – поглянула на нього з любов’ю.

– Так, – усміхнувся він і поцілував її.

– Забудь про свої страхи, – прошепотіла вона.

– Так! До лампочки всі страхи! – вигукнув Рома.

Під вечір Рома потягнув його в паб, сказав, що на іншій базі зупинилися його колишні однокурсники, що такий рідкісний випадок треба відзначити, бо не бачився з ними майже десять років, а це такі друзяки – у вогонь і воду підуть. Дівчата залишилися самі, а вони пішли.

Данило й Рома нализалися з тими однокурсниками просто в драбадан, замовляючи пляшку за пляшкою. Потім вони поверталися і дійшли до моста через бурхливу гірську річку. Рома пішов новим мостом, який звели кілька років тому і по якому їздили машини та ходили люди, а Данило пішов на старий бетонний міст без перил, що знаходився паралельно метрів за двадцять від нового. Вони гукали один до одного, намагаючись перекричати шум гірської кам’янистої ріки. Данило горланив до Роми, що забобони – це справді повна туфта, що треба бути вищими за них, через ці кляті забобони він позбавив себе багатьох приємностей життя. Данило люрив із моста у ріку, а Рома кричав, що завтра можна буде покататися на конях, неподалік є спортивна база. Данило схвально махнув витягнутою рукою, бо давно мріяв покататися на коневі. І коли розвернувся, щоб піти, в темряві ненароком наступив на металеве пруття арматури, яке стирчало з покришеного від років бетону та зірвався. Він упав з висоти десяти метрів – праве коліно розтрощив об кінець рейки, вертикально забитої в камінний берег. Дикий біль був настільки нестерпний, що він безперервно кричав і скавулів.