Текст книги "Сніданок на снігу"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

12

З Житомира подзвонив директор і трохи нетерпляче узявся розпитувати, чи все пройшло нормально, скільки гостей, із яких країн, скільки відомих конкурентів, який рівень представників – власники чи виконавці. Коли він ще запитав, як вони одягнуті – солідно чи по-дорожньому, Зарецький мало не розреготався: він не міг второпати, що це дурнувате запитання означає. Богдан відповів, що захід організовано непогано, багато гостей, але поки що базікають переважно про живопис і будь-які висновки поки робити рано.

13

Зарецький нудьгував: чергова лекція пройшла не особливо вдало, чомусь завис його ноутбук, і неможливо було показати слайди на екрані, а ще він ніяк не міг опинитися з Людмилою наодинці. Однак, після завершення лекції, коли вляглася метушня із запитаннями, дискусійними репліками та з неформальними балачками після всіх виступів, вона сама несподівано підійшла.

Людмила сказала:

– На вечерю президент центру запрошує лекторів і представників компаній. Це буде в хорошому етнічному ресторані, тому прохання нічого на вечір не планувати. Буде цікаво: гарна кухня, жива музика – автентичні речі виконують наші музики, потім будуть танці. Буде весело.

– Танці? – Богдан усміхнувся, бо вже років сто, як не танцював.

– Так, дикі танці. Ти гарно танцюєш?

– Не пригадую.

– Там моментально згадаєш, нудно не буде, – усміхнулася вона.

– Цей ресторан – ваш місцевий «Від заходу до світанку»? Вампіри будуть?

– Усе буде. Гуцули-вампіри за вами прийдуть.

– Звучить обнадійливо, – розсміявся Зарецький.

Повз них пройшло два поляки з Кракова: один у червоному, а другий у білому пуховику, також учасники семінару, вони голосно й весело розмовляли, помітили Людмилу й Богдана, запитали, де найближчий супермаркет. Людмила махнула рукою в потрібному їм напрямку, і вони пішли. Зарецький, дивлячись на колір їхнього одягу, відзначив, що в хлопців патріотичне почуття гумору.

– Тоді до вечора? Я мушу попередити інших лекторів, поки не розбіглися, – усміхнулася Людмила.

– До вечора.

– За тобою приїде мікроавтобус. Ресторан – тут поруч, недалеко, – показала вона на гори праворуч від селища, – але під гору важко буде йти. Ще побачимося.

– Добре.

Як вона і сказала, ввечері за ним приїхав чорний «Мерседес-Віто», який зібрав лекторів і повіз їх до етнічного ресторану, що знаходився неподалік від села на підйомі гори. Вони прибули на компактну, огороджену високим декоративним дерев’яним парканом територію, на якій розташувався ресторан, невеликий готель, лазня і декілька колиб для бенкетів. Вечоріло. Гості крутилися на подвір’ї, розглядали навколишні краєвиди, курили, жартували, обговорювали різні теми, травили анекдоти. Мороз міцнішав, з ротів гостей ішла густа пара. Людмила підійшла до Богдана, сказала, що можна заходити, але він попросив ще хвилинку – хотів покурити.

Зарецький потягував цигарку і думав про Віолетту, вона так йому й не телефонувала. Людмила пішла до інших лекторів, розпитувала, чи все у них гаразд, чи подобається їм відпочинок. Богдан дивився на неї збоку й усміхався. Вона була дуже привітна й відкрита, легко поєднувала почуття гумору і робочі моменти, чим одразу позитивно всіх налаштовувала в спілкуванні. Зарецький відчув, що навіть трішки ревнує, коли бачить, як вона невимушено сміється з іншими чоловіками, як вони дивляться на неї, приділяють увагу.

На попелястому «порше» хвилин за п’ятнадцять прибув президент центру – сивий шістдесятирічний худорлявий чоловік із пронизливим поглядом. Він поводився досить стримано, ніби економив свої рухи, на присутніх дивився безініціативно і не особливо придивлявся до гостей. Біля нього крутилося декілька молодих помічників у костюмах. Вони вислуховували його вказівки і страшенно метушилися: дзвонили, підходили до учасників семінару, розпитували, чи все гаразд, чи не відчувають гості певних незручностей. Залунала музика, організатори запросили всіх до столу. Гостей провели в затишну, дерев’яну, обвішану етнічними килимами колибу, яка мала два великих зали: в одному широкому, круглому, стояв стіл із музичною апаратурою, а в кутку виднівся велетенський камін, обкладений світлим камінням, а в другому, видовженому, прямокутної форми – стояли довгий бенкетний стіл із наїдками та масивні дерев’яні стільці з високими бильцями. Увагу Зарецького привернула велетенська картина: одяг та військова амуніція опришка, в чому було щось грізне й величне водночас; ніби повішений на невидиме бильце крісла, стояв великий теплий кожух із етнічною вишивкою, дерев’яними ґудзиками й петлицями, перед яким лежали топірець, пістоль, порохівниця і ґвер.

За гостей одразу взялася господиня вечора – чорнява літня пані Марія з гарячим поглядом; вона була одягнута в етнічний урочистий стрій: у білу вишиту сорочку з великим червоним намистом, оперезана широким поясом. Пані Марія грізно стояла посеред зали у високих червоних чоботах, говорила голосно, впевнено, дзвінко й велично. Двоє музик – зі скрипкою та акордеоном – грали швидку народну мелодію. Пані Марія щебетала і наливала кожному гостеві калганівку, приповідаючи, що без чарки калганівки не буде забави. Гості пожвавилися й пригощалися. Мовчазна усміхнена прислуга, молоді хлопці й дівчата в урочистому народному одязі, доносили страви, розставляли алкоголь. Судячи з велетенської кількості різноманітних екзотичних страв, алкогольних напоїв – французьких коньяків, іспанських вин і шотландських віскі, – стіл був щедрим і небуденним. Гостей поволі розсадили. Зарецький опинився біля Людмили; коли він ненароком торкнувся ногою до неї, то його ніби вдарило приємним струмом. Навпроти нього сиділи два поляки з Кракова, поруч із ними – дивакуватий, із гострою борідкою та стрімкими вусиками, схожий на барона Мюнхгаузена, лектор, професор із Санкт-Петербурга. Також був пострижений під качан киянин-програміст, який сидів уже скраю столу, літня жінка зі світло-коричневою «клумбою» на голові зі Львова, мовчазний чорнявий грузин, один чи то словак, чи то чех, і товстий російськомовний мужчина з Таллінна, що мав трохи булькаті й погаслі очі.

Президент медичного центру обережно підвівся, привітно всміхаючись до присутніх, тактовно вичекав, коли на нього всі звернуть увагу й затихнуть. Тихим голосом він привітався і виступив із невеличкою промовою, в якій коротко похвалив лекторів за успішний початок роботи їхнього семінару, сказав про важливість їхньої спільної праці, про вагомі соціальні очікування та перспективи інноваційної медицини, побажав усім гарної робочої атмосфери, відпочинку в розкішних природних умовах і підняв келих за подальшу співпрацю.

Богдан пригубив коньяк, офіціант уважно та вчасно доливав присутнім обрані ними напої. Людмила пила біле вино і їла смажену барабульку з овочами. Зарецький запитував у неї, що куштувати, вона всміхнулася й сказала, що трохи за ним пильнуватиме: накладала страви в його тарілку, які варто скуштувати першочергово. Президент центру мовчки спостерігав за ними, а Людмила, зустрівшись із ним поглядом, ніби відчужувалася й ніяковіла. Зарецький також упіймав на собі його погляд: непроникний, чужий, але не ворожий.

Пролунало ще декілька тостів, зокрема від місцевого чиновника з глибокими залисинами, який трохи спітнів від хвилювання і, постійно запинаючись, сказав, що для них велика честь приймати гостей із інших країн і проводити семінари такого рівня, що це підвищить туристичну привабливість краю, знання про нашу культуру за кордоном. Богдан дивився, як метушаться його очі та збивається вимова, й непомітно посміхався. Чиновник випив чарку горілки, сів, витер хустинкою лоба і настромив на виделку квашеного огірочка.

Один за одним тости лунали і все більше віддаляли застілля від урочистого й офіційного формату. Зарецького вже ніхто не штовхав, за столом ніхто не галасував, рядові учасники розважалися або в селищі, або в готелі на власний розсуд, а тут, де були лише «важливі» клієнти, панувала цілком інша атмосфера: стриманість, тактовність і лаконічність. Розмови швидко переросли в ділове русло, люди обговорювали умови співпраці, можливі проекти, обмінювалися ідеями, контактами. Зарецький розмовляв із грузином, потім із булькатим мужчиною з Таллінна та ще з кількома учасниками. Пані зі світло-коричневою «клумбою» на голові поривалася розповісти йому про естетичні вподобання, які панували в її молодості, але Зарецький тактовно уникав цих розмов і більше уваги приділяв Людмилі.

Президент медичного центру також підтримав декілька короткочасних дискусій, але невдовзі попрощався, вдаючи, що винувато виправдовується; він сказав, що на нього чекають ще справи і довга дорога до Львова. Перед відходом він знову миттю поглянув важким і в’язким поглядом спершу на Зарецького, а потім на Людмилу, і велично вийшов із колиби.

Заграла музика, і в залу зайшли музики в етнічних костюмах, а з ними сивий, певно, сімдесятирічний дід, який затягнув коломийку. Він співав-розповідав у тій коломийці, як у баби в електроплиті перегоріла спіраль нагрівання і вона, не знаючи, що сталося, запитала в сусідів, що їй робити. Сусіди сказали: треба поміняти спіраль. Баба була глухувата. Повторили: бабо, треба поставити спіраль. І сказали, щоб ішла до міста. Там є майстер. Баба взяла електроплиту і поїхала в місто – шукати майстра. Вона розпитувала в місцевих жінок, де тут ставлять спіраль, і тій вказали на поліклініку. Баба пішла з електроплитою в поліклініку і запитала, де ставлять спіраль. Бабі вказали на кабінет гінеколога. Вона підійшла до черги, де стояли вісімнадцятилітні, двадцятилітні, тридцятилітні жінки, і запитала, де тут ставлять спіраль. Молодиці між собою переглянулися й невпевнено показали на двері кабінету гінеколога. Захмелілі гості слухали коломийку, лукавий голос діда і від сміху мало не попадали зі стільців. Поляки із Кракова постійно просили сусідів перекласти вираз за виразом і також заходилися зі сміху. Людмила сказала, що цей дід усіх гостей так розважає і знає подібних коломийок цілу купу.

Після кількох наступних тостів і коломийок поляки трохи розігрілися, їхні обличчя почервоніли, вони знюхалися з екзотичним професором Міхаілом із Санкт-Петербурга, схожим на барона Мюнхгаузена, і попросили принести їм оту калганівку, яку наливали при вході. Півторалітрова карафка з темно-коричневим напоєм з’явилася перед ними – і вони почали самі пригощатися, відпровадивши офіціанта до інших гостей. Богдан дивився на них й усміхався, мовчки пригублюючи коньяк. Дід, який перед тим співав смішні коломийки, раптом став сумний-сумний і заспівав журливу пісню, але на нього мало хто з гостей звертав увагу. Зарецький нудьгував, він нахилився до Людмили і запитав, чи довго звідси до готелю їхати, чи можна викликати таксі. Вона сказала, що таксі в їхньому містечку нема, але є водії, які негласно підробляють.

– Краще пройтися, – сказала вона.

– Скільки це часу?

– Якщо спускатися стежкою, то йти півгодини – не більше.

Богдан вийшов курити, не одягаючи – накинув на плечі куртку. Він дивився на вечірнє небо й блискучі зорі, ніби коштовності розсипали на оксамитову тканину. В колибі гучно загупав бубон і барабан, певно, музики вшкварили енергійну композицію. Відразу почулося гупання ніг, вигуки, зойки та гучний голос пані Марії, яка говорила в мікрофон. Могутні дерев’яні двері з потужними металевими, кованими одвірками зі скрипом відчинилися, а за ними на вулицю вирвалася гучна музика. Вийшла Людмила, підійшла до Зарецького, сказала, що всіх розвезуть, але можна прогулятися.

– Прогулятися буде краще.

– Я готова, – усміхнулася вона.

– Чудесно, – пожвавився Богдан і пішов до колиби за своєю сумкою.

Поляки із Кракова з бароном Мюнхгаузеном чудили просто дива: під музику вибивали ногами так, що аж підлога здригалася; професор Міхаіл від щастя чогось був уже без сорочки, лише в штанях і зимових чоботах. Літня жіночка зі Львова вихопила росіянина з їхнього товариства і закрутила в танці, зачарувавши своєю енергією всіх гостей.

14

Густий, мов вата, повільний сніг. Зарецький і Людмила віддалялися від ресторану, який стояв, ніби сторож, над селищем, і йшли на вогні осель удалині вузькою вуличкою, затиснутою між дерев’яними, дощаними парканами, яка стрімко спадала вниз. Людмила сказала, що зріжемо через потік, бо машини, щоб заїхати сюди, роблять значний гак, зайвих кілометрів три-чотири.

– Навіть не віриться, що можна отак спокійно йти і милуватися снігом, – задумано сказав Богдан.

– Ми багато чого починаємо цінувати, що не помічали раніше, – Людмила взяла його під праву руку.

– Усе через те, що ми розучилися повільно жити: спокійно, зважено, розмірено. Насолоджуватися кожною хвилиною, кожним краєвидом.

Зарецький обережно ступив нічною засніженою стежкою, вздовж якої стояли дерев’яні стовпці з довгими засніженими перилами. Стежка буквально провалилася в темряву, і Людмила сказала, що зараз мають початися невеличкі східці і що йти треба дуже обережно, одне за одним, бо східці зроблені на прохід однієї людини. Богдан пішов уперед, ступаючи крок за кроком униз, він тримав праву руку біля свого плеча, не відпускаючи пальців Людмили.

– Звідки ти знаєш ці партизанські стежки?

– Мені донька показала. Вона познайомилася зі старшою жінкою, в якої ми деколи купуємо козяче молоко. Ми якраз її хату пройшли – он там, зліва, за отими деревами. Мала мене в ці джунглі і завела.

– Скільки вже твоїй малій?

– Десять.

– Велика. Певно, дуже серйозна, – усміхнувся Богдан.

– Це правда, вона така ділова, модна. Любить, щоб усе було так, як вона хоче.

– Хотів би її побачити.

– Вона зараз у Львові – у своїх двоюрідних сестер. Гостює. Коли в мене відрядження, вона з ними, їм разом веселіше.

Вони зійшли з невеликої гори. Зарецький озирнувся і поглянув, звідки вони спускалися. Сніг був лагідний, мов пух. Заплющивши очі, Богдан підвів до нічного неба лице і відчув, як лапаті сніжинки падають на шкіру.

– Я також люблю сніг, – почувши голос Людмили, він розплющив очі й побачив, як вона взяла пригоршню снігу й лизнула.

Потім вони йшли мовчки. Вона знову взяла його під руку. На їхніх шапках і плечах була купа снігу. Вийшли в невеликий провулок.

– Я ніколи в тебе не питала: чому в тебе нема дітей?

Зарецький здригнувся, і йому здалося, що Людмила це відчула, бо пильно на нього поглянула; він помітив, як її спокійні очі блиснули у темряві. Він не знав, що відповісти, і сказав:

– Щоб це пояснити – легше, мабуть, написати роман.

– Це щось принципове? Чи інші причини? – обережно запитала Людмила.

Зарецький поглянув на її лице, але в темряві не міг його роздивитися.

– Мабуть, інші причини.

– Пробач, що я лізу не в свої справи.

– Та нічого. Буває. Але я дуже хочу мати дітей, – сказав він і попросив дозволу закурити.

Вони йшли мовчки. Можливо, Людмилі було не по собі, що вона завела мову про дітей. Вогник запальнички на мить освітив його обличчя, коли він прикурював, обличчя посерйознішало, витягнулося, стало ніби старшим і чужим. Людмила дивилася на його неквапні рухи і розуміла, що Богдан їй подобається все більше – в кожному його жесті була зваженість і впевненість, а це вона найбільше цінувала в чоловіках.

– Я зараз зовсім сама, – прошепотіла вона і трохи сполошилася своєї сміливості.

Зарецький глибоко затягнувся, цигарка спалахнула яскравим товстим розпеченим жаром і поволі стихла. Він випустив дим і тихо сказав:

– Розумію.

Людмила здригнулася: він несподівано стиснув її ліву руку. Зарецький тримав міцно, крізь рукавичку вона відчувала, як його пальці рухаються, намагаючись зігріти її долоню. Богдан затягнувся, піднісши цигарку до рота, потім повільно випустив дим. Вогник цигарки злегка виривав його лице з темряви. Він докурив і викинув недопалок у невеликий заметений снігом рівчак.

– Усі ми самотні, – сказав він, – і це добре.

– Чому? – здивувалася Людмила.

– Ось чому, – Зарецький обійняв Людмилу, міцно притиснувши до себе, і вони пішли через лагідне біле марево в бік центру, де шуміли машини, горіли вітрини, вивіски крамниць і де ходили люди.

Удома Людмила постелила на підлозі одразу біля каміна, який перед тим розпалив Зарецький. У відблисках вогню їхні тіла були бронзово-гарячі. Вона сумирно лежала на його могутніх грудях, ластячись до нього головою. Богдан гладив її довге хвилясте волосся, перебирав його пальцями, накручував на вказівного і відпускав.

– Боже, що ти зі мною зробив? У мене не було цього вже сто років.

15

Віолетта так і не зателефонувала. Богданові також ліньки було про себе нагадувати. Він скинув рукавицю, дістав із куртки мобільний, подивився на освітлений зелений сенсорний екран, але ні повідомлень, ні пропущених дзвінків не було. Зарецькому здалося, що він випав із часу, ніби потрапив у зовсім інший світ, з іншим темпом, в якому треба по-іншому думати і навіть по-іншому дихати – неквапно, спокійно, нікуди не поспішаючи, нічим не переймаючись. Навіть думки про минуле, зокрема про нещодавні миті, здавалися тут нереальними, ніби несправжніми, ніби такі думки стосувалися героїв із прочитаних романів.

16

Зарецький дивився в бездонні теплі очі Людмили, узявши її обличчя в руки; вона розтулила свої повні губи й обережно кусала його, мов заморська птаха; потім Людмила злегка кусала його обличчя, шию, груди, кусала під пахвою, потім живіт, пестячи його язиком. Зарецький застогнав, виструнчився, його груди від глибокого дихання підіймалися й опускалися.

– Ніби до тебе нічого не існувало, – сказав він із лагідною усмішкою, цілуючи її в голову.

– Нічого-нічого?

– Ні-чо-го, – по складах мовив замислений Зарецький, – тільки порожнеча, як кажуть фізики – абсолютне чорне тіло і я в ньому незримий атом.

– Так, не існувало, – прошепотіла вона.

Зарецький заплющив очі.

– Де ти блукала?

– У темряві.

– У темряві, – ніби розжовуючи це слово, промовив Зарецький, – там, де і я.

– Але ж це добре? Правда?

– Не розумію, – усміхнувся він.

– А що тут розуміти? Інакше – ми би ніколи не зустрілися.

– Справді. Значить, наша темрява була недаремною.

Під ранок вони заснули. Зарецького підняв будильник, який він виставив на мобілці. Людмила подивилася у вікно й аж присвиснула – сніг далі спокійно падав, густими клаптями неспішно летів додолу, товстим шаром укрив усе подвір’я, помітно замів ворота й хвіртку на вулицю.

– Добре, що машина в гаражі. Інакше б на готельному майданчику мені довелося зараз працювати з лопатою – розчищати навколо неї сніг.

– Це була б непогана зарядка, – всміхнулася вона.

Богдан вирішив вийти надвір і розтерти голе тіло снігом. Він гукнув Людмилі, щоб дала лопату для снігу. За лопатою треба йти в гараж. Зарецький узяв ключі від гаража. Коли він насилу відкрив двері гаража, бо їх присипало снігом, Людмила сказала, щоб не стовбичив голим, бо так можна застудитися. Зарецький одягнувся і взявся розчищати від снігу доріжку від будинку до воріт, а також до гаража. Він виглянув за ворота – у провулок: зі слідів на снігу були лише людські, а машиною ніхто не виїздив. Богдан розчистив невелику ділянку перед воротами і повернувся.

– Ось і маєш зарядку, – сміялася Людмила.

– Якщо кожного дня так вправлятися, то можна себе непогано тримати у формі, – сказав він і подивився на небо: спокійно, рівномірно, впевнено і ніби трохи вповільнено падав лапатий сніг; Зарецький подумав: якщо сніг ітиме ще один день, то все буде паралізовано – машини не зможуть їздити.

Вони поставили у дворі, відразу під небом, пластикові стільці й столика. Людмила принесла на великій таці тарілки з омлетом, білий хліб, квашену капусту, чашки з кавою. За сніданком Богдан сказав Людмилі, що його трохи непокоїть цей густий і неспішний сніг, непокоїть те, що нема вітру, адже вітер міг би віднести опади на інші території. Він ще додав, що можуть виникнути проблеми з транспортом.

Вона розсміялася.

– Ти чого?

– Ти все надто серйозно сприймаєш.

Зарецький усміхнувся:

– Це, мабуть, водійська звичка. Мені декілька разів доводилося відкопувати від снігу свою машину – заняття не для слабодухих.

– Тобі нема чого переживати – ти ж у гостях, відпочиваєш. Хочеш, після твоєї лекції підемо в готель і заберемо речі?

– А ти не пошкодуєш?

– Я? Ха.

– Тоді можна, – поцілував він Людмилу і подякував за сніданок.

Він курив і дивився на сліпучий сніг, від якого щоразу примружував очі.

– Гарно, – сказав Зарецький.

– Майже як у Кавабати.

– Хто це?

– Ти не читав «Країну снігу»?

– Ні.

– Ну ти і валянок!

Зарецький засміявся.

До конференц-залу довелося йти пішки – машинам було важко їздити. Вулицями переміщалися переважно тільки джипи. У різних місцях стояли покинуті або забуті господарями легкові машини. Біля супермаркету купчилися люди, вони виходили і заходили. Богдан і Людмила помітили двох поляків, у білому та червоному пуховиках, вони пили пляшкове пиво й дружньо махали їм рукою. Зарецький також із ними привітався. Неподалік група чоловіків штовхала червону «міцубіші» – «акулу», яка газувала й газувала, однак рушити так і не могла. Богдан сказав, що цей уже, мабуть, не виїде, сів конкретно, хіба якщо все навколо розчистять. Ліворуч, у далині, на центральній вулиці з’явився трактор-грейдер, який повільно розчищав сніг із дороги і під невеликим кутом згрібав його праворуч від себе. Машини, що стояли там припарковані, опинилися в сніговій пастці. Спрацювало декілька сигналок. Чимало людей, чиї будинки виходили на центральну вулицю, також взялися розчищати тротуари та місця виїзду машин. Вони дружньо працювали широкими фанерними та пластиковими лопатами, перегукувалися й жартували.

– Треба затаритися: взяти хавчик, бухло, цигарки, м’ясо. М’ясо! Багато м’яса! – сказав Зарецький, якого велика кількість людей біля супермаркету почала трохи непокоїти.

– От мужичара, – усміхнулася Людмила.

– Так!

– Не бійся – не пропадемо.

Поки вони дійшли до конференц-залу, від поту були мокрими, мов хлющі. Ноги постійно провалювалися в снігових заметах і пересуватися таким шляхом було важко. Перед лекцією Зарецький перевів подих, у холі випив із Людмилою гарячого чаю з тістечками. Цього разу послухати його прийшло лише до десяти чоловік, переважно рядові учасники семінару, всі решта – через сніг, певно, залишилися в готелі або в центрі містечка. Зарецький поглянув у вікно, і йому здалося, що сніг посилився й став настільки густим, що дерева й будинки вдалині розчинилися в білому мареві.

Коли вони з Людмилою вийшли після лекції на вулицю, сніг іноді досягав колін. Богдан тримав її за руку, і вони йшли слід у слід, економлячи сили. На проїжджій частині, де перед тим пройшовся трактор-грейдер, іти стало трохи легше, машин майже не було, і люди вийшли на дорогу, ніби на широкий бульвар. Позаду них почулося форкання коней. Людмила обернулася, радісно вигукнула і підняла вгору руку. Біля них зупинилися великі сани, запряжені двома чорними кіньми. Людмила познайомила Зарецького зі своїм кумом Миколою, який тримав повід і щиро до них усміхався. Той був невеликий на зріст, однак збитий, широкоплечий, ніби борець, мужчина, його повне, почервоніле від морозу обличчя було привітним, а очі – світлими й відкритими. Микола випускав із широких ніздрів пару, і цим був трохи схожий на своїх коней. Зарецький від цього порівняння мало не розсміявся. З-під шапки в Миколи випиналося світле кудлате волосся, на ньому був добротний баранячий кожух. Микола запропонував їм під’їхати до центру. Вони їхали повз покинуті, заметені машини, які сніг поступово перетворював на білі засипані горбики.

– Ну що, нанотехнології, курите бамбук? – обернувся до них Микола і голосно розсміявся.

– Куримо, – жартома відповів Зарецький, дивлячись на вщент заметені дороги та безпорадні машини.

– Тут вам не цивілізація, а все – як колись! Вйо!

– Ваше таксі – надійне!

– Ха! – радісно вигукнув він і знову смикнув поводом.

Богданові здалося, що Микола на сьомому небі від снігу. Він дивився, як той збуджено зривався на ноги, шмагав своїх коней і смикав повід, аби вони їхали швидше.

– Ну, і де ваші ноутбуки і гаджети? Ха-ха! Ех, мої Середні віки! – обернулася його радісна і почервоніла від морозу мармиза.

Зарецький нахилився до Людмили й пошепки запитав:

– А що це він – про Середні віки?

– Микола – учитель історії, – усміхнулася вона, – дуже любить свій предмет. Він зі своїми учнями заснував військо-історичний клуб – лазять по горах із луками, вистежують одне одного, вчаться шукати сліди ворога, полювати невогнепальною зброєю, словом, облазили все кілометрів на тридцять навколо. Тут навіть були бойові дії – їхня група проти іншої. Оце стара баба йде лісом, а з кущів як вискочить чи то опришок, чи то індіанець розмальований – і баба в крик, тікає, падає, кошик губить, словом, прибігає до людей і давай їм перелякано показувати на гори, що бачила дику людину. Хлопчики щасливі й дивляться на нього, немов на Бога.

– Цікаво, – сказав Зарецький.

– Що вона там знову про мене бреше? – обернувся до них Микола.

– Розповідає, що ви новий Довбуш! – пожартував Зарецький.

– Та ні – я домашній, – усміхнувся він.

– Ми домашні – до пори, до часу, – сказав Богдан.

На санях вони доїхали до готелю, Людмила залишилася чекати в холі. Богдан піднявся до себе. Набрав Віолетту, вона взяла слухавку – як завжди, трохи незадоволена. Він розпитав про погоду. Вона сказала, що їх добряче засипає снігом. Зарецький сказав, що тут те саме, порадив піти в маркет і купити все необхідне, бо невідомо, якими будуть обставини.

– Який маркет? Які обставини? Ти про що? – почув він у відповідь.

– Мабуть, прийшов циклон. Усе може бути паралізованим. Якщо ти зараз не подумаєш про наступні дні, то буде пізно.

– Господи, ну коли ти вже перестанеш мені читати нотації! Який маркет? Чого я маю кудись іти? Я зробила манікюр і не хочу поламати собі нігті через якісь ідіотські сумки з продуктами, – обурилася Віолетта.

– Дивись, щоб завтра від голоду не гризла свій манікюр, – саркастично відповів Зарецький.

– Я краще поїду до мами, поки це все не втрясеться. Візьму таксі – і поїду до мами, – дружина ніби відмовлялася чути його аргументи.

– Таксі вже можуть не їздити, і до мами доведеться йти пішки. Але, звісно ж, тобі все вирішувати, ти ж доросла людина, – вже значно спокійніше сказав Богдан.

– Коли ти починаєш так говорити, то в мене відразу пропадає настрій, – в її голосі вчувалася образа.

– Добре, не буду набридати, – на цьому розмова між ними закінчилася. Віолетта не поцікавилася, як справи у чоловіка чи як проходить семінар.

Він поспіхом зібрав свої речі в дві спортивні сумки і невдовзі здав номер. Людмила підвелася зі шкіряного дивана в холі, відклавши журнал на столик, підійшла до нього.

– У тебе все добре?

– Здається, так.

– Втомлено виглядаєш, ніби тебе щось гризе.

– Усе нормально.

Зарецький спершу вирішив покурити. Він дивився, як тихо падав пелехатий, густий сніг, як затягнув собою місцеві краєвиди – будинки, дерева, вулиці, гори, небо; йому здалося, ніби він опинився на іншій планеті, де все відбувається геть по-іншому, де в людей інші уявлення про час і простір, інші звички, інші бажання, інші тривоги і сни. Богдан замислено курив, а Людмила уважно дивилася на його зосереджене лице і не могла збагнути, про що він думає. Зарецький здавався далеким-далеким, ніби чужинець, який випадково з’явився і про якого нічого не було відомо.

– Ти думаєш про нанотехнології? – підколола його, натякнувши на жарт свого кума Миколи.

– Ні, зараз думками я ближчий до Середніх віків.

– Тут і справді є щось від Середніх віків, – сказала вона і подивилася на засніжені, ледве зримі від снігу, гори.

– Нам треба знову йти – дорога буде нелегка. Боюся, щоб снігу вже не було по пояс.

– Не страшно, – усміхнулася Людмила, – головне, що нема куди спішити. Коли нема куди спішити – дорога приємна.

– Це правда, – сказав він, але не зовсім зрозумів, що вона мала на увазі.

Коли вони добралися до будинку Людмили, то після важкого засніженого шляху були знову втомленими і мокрими. Зарецький жахнувся: провулок геть засипало, люди розчищали ділянки біля своїх подвір’їв, але не було жодної нормально вичищеної стежки. Хвіртку вони ледве відчинили – повно снігу. Подвір’я знову було вкрите рівномірним шаром свіжого снігу, а новий усе падав і падав. Богдан подумав, що битва зі снігом лише починається. Перш ніж розчищати подвір’я, він вирішив піти в супермаркет, скупитися і зняти в банкоматі гроші. Людмила поривалася йти з ним, але Зарецький казав, що це буде занадто важко, і запропонував їй готувати вечерю.

Він дійшов до супермаркету і побачив у ньому купи людей, які гасали туди-сюди з кошиками для продуктів і торбами. Люди були заклопотані, посірілі, з полохливими, недовірливими очима. Їхні хаотичні, безглузді, поспішні рухи перетворили супермаркет на гамірливий мурашник. З полиць розмели хліб, батони, булочки, пиріжки, кекси і лаваші, із морозильних боксів люди розібрали морожену рибу, м’ясні напівфабрикати, вареники, пельмені, сосиски, сардельки, ковбаси, шинки, балики, а також сири. Люди пачками набирали також крупи, цукор, сіль, консервовані овочі, салати, лечо. Зарецький ошелешено дивився на велетенські черги до кас і зайняв в одній із них місце. Він узяв два блоки цигарок, кілька пляшок вина й горілки, також набрав кілька пачок різних каш, макарони, замість хліба взяв декілька пакетів сухариків, а ще оливки та мариновані оселедці в пластикових баночках. Потім розсміявся сам із себе – через те, що піддався масовому психозу. Він стояв у черзі понад годину і вже думав, що це ніколи не скінчиться, що поняття часу для цього місця, цього селища, для цих заклопотаних і наляканих стихією людей – незрозуміле й відсутнє. Він ліниво слухав їхні теревені і думав, коли нарешті повернеться до Людмили. Зарецький одягнув важкий наплічник, узяв два набиті пакети в обидві руки і пішов у сніг. У білому-білому мареві він наткнувся на двох веселих поляків: червоний і білий пуховики виринули на його шляху буквально нізвідки. Вони трохи порозмовляли, Зарецький розповів про те, який дурдом діється у супермаркеті, що люди розмітають усе, до чого лише доторкнуться. Поляки занепокоїлися, запитали, чи є пиво, і поспішили за покупками. Ногам ступати ставало все важче і важче, декілька разів Богдан провалювався в снігових заметілях аж по пояс, двічі втрачав рівновагу й падав, знову важко підводився і йшов далі. Під курткою чув, як спрацьовує вібродзвінок мобілки, але взяти її не мав можливості. Коли ледве дійшов до провулку Людмили, помітив кількох дядьків, які працювали лопатами. Вони розгортали сніг, розчищаючи невелику траншею, що тягнулася через провулок. Зарецькому ця ідея сподобалася і він вирішив зробити таку ж стежку-траншею на подвір’ї в Людмили.