Текст книги "Сніданок на снігу"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

33

Зарецький марив, кидався, змахував руками, викрикував окремі слова, його тіло горіло. Він розплющував свої почервонілі, страждальні очі й нічого не бачив, нічого не впізнавав. Богдан знову викрикував незрозумілі слова, іноді медичні терміни, і знову затихав; важкий кашель його настільки вимотав, що через нього він не міг заснути і лише під ранок, геть виснаженим, провалювався в сон. Його тіло вкрилося густим липким потом, який струмком стікав по лобі, віях і щоках, пасма мокрого волосся прилипли до чола. Зарецький виглядав зовсім кепсько, і Людмила дуже переживала; вона добряче розпалила камін, роздягла Богдана, витерла насухо й натягнула на його в’яле, обважніле від хвороби тіло чистий одяг. Температура була високою. Людмила так і не спала, не на жарт злякалася. Під ранок Зарецький заснув.

34

У двері постукали. Вона скочила на ноги і відчинила. Збуджений ранковим морозом кум Микола з дружиною Жанною стояли на порозі.

– Спите, як кролики, – танком не розбудиш. Я гукав вам, гукав, щоб відчинили. Та де там – дрихнуть. Мусив перелазити через ворота і відкривати зсередини хвіртку.

Вони зайшли в будинок, Микола скинув теплого кожуха з дружини, а потім роздягнувся сам. Людмила показала на сплячого Зарецького, сказала, що цілу ніч мучився.

– Аль-льо! Медицина! Я не пойняв – ти сюди, шо, хворіти приїхав? Шо це ти тут розлігся?

Зарецький ворухнувся, підвів голову і поглянув сонними очима в їхній бік.

– А дрова хто буде рубати? А сніг вичищати? Це тобі не нанотехнології, а серйозні природні умови, – збуджено продовжував Микола.

– Не кажи! Середні віки! – пожвавився Зарецький.

– Жанко, подивися, що з ним, – сказав Микола дружині, невисокій, але кремезній чорнявці із відкритим усміхненим лицем; у неї було красиве овальне лице, вискубані брови із намальованими тонкими чорними лініями, що надавало їй вигляду східного воїна.

Потім він поглянув на Зарецького:

– Ти не переживай, Жанка – ветеринар, п’ятнадцять років стажу. Ще не таких бугаїв на ноги ставила.

Жанка всміхнулася Зарецькому, потім простукала його груди, перевернула і так само простукала спину.

– Ну що він там? Не здохне? Нам ще тут похоронів бракувало – шукай священика, замовляй труну, хрін до цвинтаря доберешся. Ну як він, Жанко? У неї золоті пальчики! – похвалився Микола, дивлячись на дружину, – не бійся, Медицина, вона отак і свиней простукує і знає, чи є мокрота.

– А биків? – запитала Людмила.

– О! Биків особливо! – засміявся Микола.

Жанка сказала, що треба дати укол, буде боляче.

– Навіщо? – запитала Людмила.

– Можливо, двостороннє запалення легень, – сказала Жанка.

– Ого! – присвиснув Микола.

– Точно сказати не можу – для цього треба було б зробити рентген, але підозра є, – подивилася Жанка на Зарецького.

– Укол так укол, – сказав Микола, а потім Зарецькому, – давай, скидай труси бігом, а то, певно, думаєш, що на курорт приїхав.

Зарецький, перевертаючись, застогнав і видав важкий, надривний хрип. Людмила витирала рушником піт із його мокрої спини. Він був схожий на велике дрібне ситце, крізь яке постійно стікав піт. Жирна, волога шкіра виблискувала у світлі рухливого світла від вогню в каміні. Богдан ліг на живіт, поклавши руки вздовж тіла, його долоні були розкритими й ніби завмерлими. Жанна акуратно розрізала камінчиком маленьку ампулу, встромила в неї тоненьку голку шприца, перевернула ампулу, набрала ліки в шприц, потім так само акуратно надавила на поршень, виштовхнула зі шприца повітря, від чого він вистрелив дрібненьким фонтаном. Вона розтерла місце на сідниці ваткою зі спиртом і швидко зробила укол. Зарецький забуркотів, що укол дуже болючий, а Микола хихикнув, що нічого страшного – коровам допомагало. Людмила сиділа поруч нього і навіть не приховувала, що дуже стривожена. Вона пристрасно дивилася на Жанну й запитала, чи це серйозно. Лікар-ветеринар усміхнулася й відповіла, щоб не переживала. Тим часом Микола підкинув у камін дрова, сказав, що заглянуть ще завтра. Вона провела їх до хвіртки і коли повернулася, то Зарецький уже спав. Людмила лягла поруч, залізла під ковдру, де було його гаряче тіло, і пригорнулася.

35

Дрова в каміні тріщали від вогню, кімната на певну мить посвітлішала, на стінах замиготіли каламутно-червоні відблиски, вони хаотично рухалися: то зникали, то знову спалахували, освітлюючи навколишній інтер’єр. Людмила слухала важке нерівне дихання Богдана, переважно дрімала, іноді вона розплющувала очі, коли їй здавалося, що він стогне або страждає, примружувала вії від золотистого багаття, що вогнями пронизувало тьмяний морок. У сні він шепотів, сказав спершу «Людмила», потім «сніг», різко здригнувся, розправивши плечі, знову обм’як і провалився в сон.

– Скільки я спав?

– Довго, – усміхнулася Людмила, миючи підлогу.

У будинку було холодно, в каміні не горів вогонь. Зарецький перевернувся на інший бік – лицем до Людмили, яка ганяла швабру з ганчіркою по темній дерев’яній підлозі.

– Тобі холодно?

– Трохи, – сказав Богдан.

– Я провітрювала – це допоможе одужати. Зробила тобі сніданок, але ти так довго спав… Каша охолола. Почекаєш, коли я розігрію?

– Не спіши, – прошепотів він і простягнув до неї руку.

– Тобі постійно дзвонили на мобільний. Я вимкнула звук, щоб тебе не розбудили, – підійшла Людмила до нього і сіла поруч.

– Ти за мене так тривожишся, – горіли його очі.

Людмила погладила його по обличчю, прибрала мокре від поту волосся з чола, повільно провела долонею по щетині.

– Заріс? – усміхнувся Зарецький.

– Нічого – ти ж моє ведмежа.

Потім вона допомогла йому поснідати, випити чай із медом, прийняти ліки. Зарецький дико бухикав, і йому важко було сидіти, навіть лежати, обіпершись на лікті. Людмила захоплено розповідала, що надворі справжня весна, що сніг тане, однак і далі стоїть неприступно, траншеї непорушні, лише трохи оповзли й посіріли.

– Усе, як ти хотів, – сміялася вона.

– Весна, – прошепотів він, – як-не-як квітень. Такого бурхливого і холодного квітня в моєму житті ще не було.

– І в моєму, – сказала вона, усміхаючись крізь сльози.

– Я знаю, чого ми тут не замерзли.

– Чого?

– Це еволюційна корекція.

– Що це таке?

– Є антарктичні риби, дуже схожі на наших азовських і дніпровських бичків. Так от, вони живуть у солоній воді із мінусовою температурою і не замерзають. А знаєш, чому не замерзають? Їхні тіла виробляють антифриз. Ще трохи – і ми також почнемо виробляти антифриз.

Людмила нервово розреготалася, що було більше схоже на захисну реакцію; на її лиці була розгубленість і навіть відчай.

Чому вона плаче? Зарецький хотів запитати, але відповідь і так знав, хоча й не зміг би її пояснити словами, бо не про все можна сказати, навіть коли здається, що це дуже просто. Від постійного кашлю та напруги судини в голові просто гуділи.

Людмила часто збивала йому подушки, аби вони були м’якшими, однак це не допомагало – голова все одно розколювалася, і він ніяк не міг знайти для неї підходяще місце. Врешті-решт, Зарецький змирився з болем і не звертав на нього уваги. Тьмяна кімната, світло свічок чи багаття в каміні йому вже настільки набридли, що він не міг це терпіти; не уявляв, яка пора доби – день чи ніч, ранок чи вечір. Йому здавалося, ніби його свідомість навіки зупинилася, немов годинник, розчинилася у цій темені, і єдиними новинами про такі-сякі зміни у світі були розповіді Людмили. Зарецький тішився, коли вона приходила з двору, холодна, з рум’яними щоками, збуджена, енергійна, коли вона розповідала, як припікає сонце, як тане сніг чи про що розмовляють люди. Іноді, коли на декілька секунд відчинялися двері в будинку, йому здавалося, ніби він чує голоси птахів або шум вітру.

36

Микола привів фахового лікаря, літнього вусатого дядька з сивим волоссям – не ветеринара, як Жанна, а терапевта, який працює в районній лікарні, а живе тут, у селищі. Лікар уважно послухав Зарецького, детально розпитав про характер кашлю, температуру, режим лікування та препарати, які він приймав. Мовчки вислухавши Людмилу, він декілька хвилин дивився на хворого і підтвердив підозри Жанни, що це двостороння пневмонія, але ще більше налякав Людмилу своїми розмовами про нетипову пневмонію, яка дуже часто буває в цих краях, коли під час лікування практично мало які ліки допомагають і людина може згоріти від високої температури; він додав, що під час розтинів у таких потерпілих були чорні легені. Людмилу калатало, вона не на жарт непокоїлася, торкаючись губами Богданового палаючого чола; вона ні на мить не покидала Зарецького, знімала з нього мокрий від поту одяг, його руки, важкі, обвислі, безвольні, важко піддавалися; Людмила так само з боями одягала на Богдана сухі сорочки, давала йому ліки і годувала з ложки, бо в нього навіть не було сил, аби підвестися на лікті, не те що контролювати свої рухи.

37

…Солодкий… солодкий… солодкий… голос Людмили то наближався, то віддалявся. Волога губка витирала сухі потріскані губи. Богдан намагався розгледіти її обличчя, коли прокидався серед ночі, але нічого не бачив, лише голос, схвильований, тихий, ніжний, благав його спати і ні про що не думати.

38

Зарецькому стало легше аж на четвертий день хвороби, і Людмила від радості ніби перемінилася, наспівувала популярні пісні англійською, стрибала по будинку, чепурилася та щоразу підбігала до Зарецького й запитувала, в якому одязі їй краще. Богданові теж полегшало на душі. Це виявилася не та страшна пневмонія, від якої під час високої температури згорають легені і людина, виснажена, згасає на очах. Микола зарубав курочку і приніс її, щоб готувати для Зарецького бульйон.

– Розгребли нарешті прохід, – розказав новину.

– Прохід? Який прохід? – не зрозуміла його Людмила.

– Завал на трасі, перед селом. Працювали бульдозери.

– І що там сталося?

– Там скеля гепнулася – тонн десять, а ще дерева і сніг. Порвало асфальтне полотно.

– Справді? – ніби не вірячи, промовила Людмила й розгубленим поглядом зиркнула на нього.

– Думаю, через кілька днів сюди приїдуть автобуси і маршрутки. Кінчилася наша лафа, наші Середні віки! Тепер знову почнуться ваші чортові нанотехнології.

– Миколо, які в сраці нанотехнології? У нашій країні нема нанотехнологій, – обізвався Зарецький, який непорушно лежав спиною до них, накритий кількома ковдрами.

– А що в селищі відбувається? – запитала Людмила.

– Наші також не сплять, майже розчистили площу, тепер розчищають дорогу в напрямку гір. Люди запитували, коли розчистять бічні вулиці і провулки, сказали – чекати недовго. А ваші учасники семінару – повністю деморалізовані, скавулять, ніби малі вовченята, – усміхнувся він.

– Усі живі-здорові?

– Здається, всі. Бабця якась на краю селища померла, кажуть – від застуди.

– Вічна пам’ять.

– Ну, так – сто один рік мала, – додав із усмішкою Микола.

– Нам стільки не жити, – сказала Людмила.

– Це правда. Так що Медицина скоро поїде, – вже іншим голосом несподівано сказав він і показав поглядом на лежачого Зарецького.

Богдан почув про завал, але не подав виду – лежав на боку, обличчям до каміна, і намагався куняти. Людмила розгублено дивилася то на Миколу, то на спину Зарецького, закутаного в ковдру. В неї тремтіли руки й губи, вона не знала, куди себе подіти, а тому пішла на кухню. Це кінець, сказала вона собі, обмиваючи курячу тушку.

Коли кум пішов, вона поставила варити бульйон із курки, підійшла до Зарецького, торкнулася долонею до його гарячого чола, той нічого не відчув, бо несподівано задрімав і лише тихо хропів. Людмила вийшла на свіже повітря. Сніг помітно танув: кучугури осіли майже на півметра, місцями просіли ще нижче, одна стіна траншеї також трохи подалася, ніби осипалася й втратила колишню чітку форму. Людмила усміхнулася, згадавши сцени боротьби Зарецького зі снігом: він ходив цією траншеєю з лопатою, такий заклопотаний, такий увесь господарський, серйозний, неприступний, виношував стратегічні плани ліквідації снігу, як володар ситуації дивився вдалину, його погляд був пронизливим і мужнім. Людмила відчула збудження, уявляючи Зарецького. Вона згадала його міцні руки, як вони брали її під сідниці й носили по будинку, його запах шкіри, його напористий темп, із яким він приємно підкорював її, його гарячі й жагучі губи, які клітинка за клітинкою обпалювали її ночами, шастаючи, немов непокірні павуки, її тілом. Людмила поглянула на найближчі скелі, вкриті високими смереками, їх раніше білосніжний покров тепер помітно зістарився, посірів, а місцями крізь нього проглядали чорні смуги каменю та землі. Вона зрозуміла, що скоро кінець. Хороший настрій і відчуття щасливих днів, які вона переживала ще буквально декілька днів тому, тепер непомітно танули, як цей несподіваний весняний сніг. Вона думала про розкішні та сповнені кохання дні, які минули разом із Зарецьким, і їй здалося, що ті дні насправді були неможливими, що це відбулося не з нею, а з іншою, значно щасливішою жінкою. Зарецький і та щаслива, безтурботна, налита любов’ю жінка – вони прожили свої найдорожчі дні так, ніби думали, що найменші зміни будуть малоймовірними, вони прожили, не озираючись на минуле, на обставини, які їх звели, на обов’язки, що прив’язували до минулого. Вона дивилася на Зарецького й на себе, вчорашню й радісну, ніби на кадри легкої мелодрами. Людмила подумки усміхалася й шепотіла собі: тільки не падати духом, не падати духом.

39

Зарецький вийшов надвір у день, коли зранку відновилася електрика. Було незвично й трохи ніби сором’язливо після суцільної темряви, будинок дивився всіма предметами, які раніше здавалися нереальними, ніби відсутніми. Сонце добряче припікало, як у липні. Зарецький, розкинувши руки, солодко потягнувся, вдихаючи свіже повітря із запахами пробудження природи. Він поглянув на дерева і побачив набряклі бруньки, з деяких уже пробилися листочки, скручені в трубочки, ніби солодощі.

Людмила була спокійна й усміхнена, вона мало говорила, а лише мовчки, з теплом і розумінням дивилася на Зарецького, ніби очікувала від нього важливих дій. Вона уважно спостерігала за ним. Богдан розмовляв із різними людьми по телефону, з одними жартував, з іншими говорив серйозно, а з директором навіть трохи погризся, доводячи свою правоту й об’єктивні причини своєї тривалої відсутності на роботі. Потім із його інтонації та незвичного голосу Людмила здогадалася, що він розмовляв із Віолеттою, говорив стисло, без докорів, але й без виправдань, говорив терпляче – так, як говорять із небажаними людьми, які напружують і вриваються непроханими у життя.

– Я мушу піти – сьогодні відправляємо учасників семінару.

– Для них це, мабуть, день визволення, – усміхнувся Зарецький.

– А для тебе?

– Для мене? Для мене – кінець початку.

– Початок був багатообіцяльний.

– Справді? Дякую за довіру.

– Не кокетуй, – сказала Людмила.

– Більше не буду. Я підійду також. Як-не-як – ми були в одному ковчезі.

– Як хочеш.

Зарецький уже не рвався в бій проти снігу, а трохи байдуже дивився, як той виблискував під теплим сонячним промінням. Він ліниво і трохи незвично походжав туди-сюди подвір’ям, повільно курив і так само повільно струшував попіл, який падав дрібками на сніг то біля гаража, то біля хвіртки. Чути було рев двигуна: трактор-грейдер розчищав прохід у їхньому провулку, нещадно руйнуючи залишки траншей, які з такими важкими зусиллями викопували люди, аби мати можливість пересуватися по селищу. Високі купи снігу все одно ще височіли, ніби нагадували про свою колишню велич, коли із ними доводилося всім без винятку рахуватися. Тепер цей тьмяний і непривітний сніг усе частіше втрачав свою територію, свій об’єм, він непомітно танув, осідав, округлювався, ніби хотів поступово провалитися під землю. Також сніг поступово відступив від стін будинку, особливо з сонячного боку, коли сонце ніби пропікало його своїм промінням. Від того, що сніг поволі відступив, у вікна, хоча й не повністю, потрохи пробивалося денне світло. Але дерева й город, який тягнувся в бік скель і поступово спадав до бурхливої ріки внизу, були в білому полотні – сніг стояв непорушно, вперто, навіть грізно, наче жодного потепління, жодних сонячних променів він не бачив, все стоїть незмінно, ніби з часів льодовикового періоду, який, здавалося, не припинявся і завжди був тут.

Зарецький не міг виїхати машиною з гаража, бо високі айсберги снігу ще стояли перед воротами, а також за ними, крім того трактор-грейдер знову завалив непотрібним, понівеченим, потемнілим снігом прохід, який доведеться розгрібати, щоб пробитися до провулку. Зарецький усміхався – це лише початок кінця, про який він так затято мріяв раніше, який він із такими нелюдськими зусиллями щодня наближав, розгрібаючи сніг лопатою, риючи в ньому ходи. Він здивувався собі: тепер, коли момент звільнення від снігу такий близький, такий незворотний, йому зовсім не хочеться чіпати цей сніг, розчищати від нього проходи й подвір’я, відгрібати його від будинку, навіть тривожити його; йому навіть не хочеться наближати той день, коли це трапиться, коли снігові настане кінець. Зарецький озирнувся на будинок, у якому була Людмила: він також побачив їхні спільні дні, над якими нависла загроза зникнення разом із цим нещасним потемнілим і немічним снігом.

40

Зарецький непокоївся і запитував ніби сам у себе: чого вона не телефонує? Хоча би надіслала есемеску, що все гаразд, чого вона так поводиться? Усе, що трапилося (навіть із цим химерним снігом), – неймовірно, навряд чи це можливо пояснити; такого не буває – це випадок, який вирішує все. Він набрав на мобільному Віолетту, але – та сама історія. Його смішила й дратувала така поведінка: поривати з минулим можна вишуканіше, по-людськи, без непотрібних недомовок і образ, не в дусі неврівноважених і озлоблених підлітків.

41

Із Житомира подзвонив директор, він сухо вибачився, що раніше гарячкував, сказав, що не до кінця усвідомлював усю картину, яка склалася в тому селищі під час семінару. Він розпитував у Богдана про здоров’я, цікавився, коли його чекати, бо все стоїть, усе завалюється, нові відрядження на носі. Зарецький відповів, що виїхати поки нереально, що машина завалена снігом і що потрібно ще трохи часу. З тону розмови та надутої ввічливості свого директора Зарецький інтуїтивно відчув, що невдовзі втратить роботу, що це лише питання часу. Молодші вдвічі дешевше коштують і погодяться працювати навіть без відсотків від продажів. Дівчинка, яку він привів на фірму півтора року тому і зробив своєю помічницею, впорається. Зарецький кисло посміхнувся і закурив – із минулим його більше нічого не пов’язувало, Житомир доведеться покинути.

42

– Що з тобою? – запитав Зарецький після того, як Людмила повернулася до нього, порозмовлявши по мобільному на кухні; він чув її напружений голос, який іноді ставав роздратованим і нетерплячим, а іноді чужим і байдужим; він чув тривалі «паузи» в тій незвичній розмові, її короткі та несміливі слова між ними.

– Нічого.

– Ти говорила майже годину. Щось важливе?

– Ні.

– Але ти засмучена. Чого ти засмучена?

– Так. Я засмучена.

Зарецький підвівся спершу на лікті, потім сів, обійнявши Людмилу. Він гладив її плечі, цілуючи їх ніби штрих-пунктиром, відчув, як вона вся тремтить.

– Боже, з тобою все гаразд?

– Не знаю.

– Хто це дзвонив?

– Він.

– Він? – занепокоївся Зарецький. – Він тобі погрожує? Він тебе шантажує? Скажи!

– Ні. Він просто зараз бухий, як чорт. Він ридає за кермом і каже, що себе грохне.

– Тоді не розумію.

– У нього зносить дах. Що візьмеш із п’яного? Каже, що навмисне зараз піде на лобову – чекає, коли назустріч попадеться фура.

Зарецький засміявся. Людмила запитливо і прохолодно на нього поглянула.

– Що тут смішного?

– Він тебе любить. От, старий пердун! Блііін, та він від тебе сходить із розуму!

– Не любить. Він просто боїться бути без мене. Він – сам. У нього нікого нема. Ні-ко-го.

– Любить чи боїться бути сам, ну це одне і те ж, – усміхнувся Зарецький.

– Ні – це не одне і те ж!

– Тоді я не розумію, чого ти така засмучена.

Людмила мовчки зігнула ноги, охопивши коліна руками. Вона дивилася на багаття в каміні й була непорушною, ніби бронзова фігура. Вогонь переливався по її шкірі, від чого вона виглядала гарячою й пишнішою. Зарецький також задумався, він прибрав руку з плечей Людмили, відкинув долоні назад і оперся на руки.

– Я не знаю, чим усе це закінчиться.

– Це закінчиться нічим, – сухо сказав він.

– Я не знаю, як далі жити.

– Я також не знаю – і це прекрасно. Насправді це перевага, а не глухий кут. Ми просто не завжди правильно бачимо речі.

Людмила опустила голову в коліна і прошепотіла, що скоро втратить роботу, це лише питання часу, що не зможе утримувати цей будинок, бо він і так тягне багато грошей, а ще квартира у Львові, навчання доньки в приватній гімназії та хворий батько, якому треба робити операцію за операцією; вона заридала і сказала, що не витримає. Зарецький обійняв Людмилу, міцно притиснувши до себе, і прошепотів: «Ш-ш-ш», – заспокоюючи й погладжуючи її кучері.

– Усе буде добре, – шепотів він і повторював, мов мантру, – все буде добре.

– Так, усе буде добре.

– Усе буде добре. У нас уже все добре, ми ще цього просто не усвідомлюємо.

– Це, мабуть, такий період – чорна смуга, коли буде важко. Так? – не чула його Людмила.

– Не чорна смуга. Ні. Це лише наша внутрішня невпевненість. Але це не страшно. Це зовсім не страшно. Постійно добре бути не може. Ти ж це розумієш?

– Не може. Розумію, – зітхнула вона.

– Ми викрутимося, обов’язково викрутимося.

– Так, викрутимося.

Зарецький гладив їй спину, і Людмила поволі заспокоювалася.

– Підлога холодна, – сказала вона.

– Я докину в камін дров.

– Давай трохи поспимо. Голова розколюється.