Текст книги "Сніданок на снігу"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Планетниця

Леся Онищенко – маленька, худорлява шістдесятирічна галицька пані, все життя любила читати газетні статті про незвичайні події та аномалії, таємниці Землі і Всесвіту, загадки космічних просторів і давніх цивілізацій, потойбічні життя і прибуття неземних істот. Пані Леся лопотіла своїм дзвінким голоском про прочитане мало не на кожному кроці, і людям вона здавалася трохи дивною – не те, щоб дуже, але трохи. Пані Леся також дуже любила астрономію і все, що з нею пов’язане. Хоча вона й не особливо знала, що таке астрономія, бо не вельми стежила за цією наукою, але читала все, що їй потрапляло на очі в жовтій пресі, і вважала, що астрономією має цікавитися кожна людина, особливо молода, бо теперішню молодь крім гульок і алкоголю більше нічого не цікавить. Через астрономію, була переконана пані Леся, можна передбачати своє майбутнє, а тому не робити безглуздих вчинків.

Ще за часів більшовиків пані Леся також цікавилася неземним походженням релігій, спершу на неї гримав парторг заводу Микола Панасович Спиридон, у якого в роду були священики, зокрема його дід по батьківській лінії, але в чому він нікому не зізнавався. Лише пані Леся, коли була ще юною дівою, добре про це знала, бо її бабця училася з майбутньою дружиною діда Миколи Панасовича, отця Василія. У подальшому це і давало моральне право пані Лесі прямісінько в очі Миколі Панасовичу зухвало говорити: «Ще один комуніст мені знайшовся». Врешті-решт, на захоплення молодої пані Лесі вже не звертали уваги. З часом вона також почала цікавитися планетами, міркуючи, куди ж зникло на них життя.

Упродовж майже сорока років вона ретельно визбирувала статті з різних газет і журналів, вирізала їх ножицями та охайно складала у великий альбом. Цей велетенський «неземний» альбом, обтягнутий коричневим дерматином, стояв поруч із іншими альбомами – у вишневому дерматині, в якому пані Леся колекціонувала викройки, переважно штанів, спідниць, шортів, пальтечок, плащів і дитячого одягу та іншим, обтягнутим зеленим дерматином, у якому вона збирала вирізки рецептів тортів, тістечок, кексів, та рецепти приготування грибів, м’яса, салатів, маринадів для закруток овочів і фруктів. Ці три альбоми були її справжньою гордістю, однак «неземний» альбом був найбільшою цінністю, бо вирізки, приклеєні до його сторінок, особливо збуджували уяву пані Лесі, і вона з радістю любила показувати ці матеріали своїм гостям з найменшої нагоди. Отак прийдуть подружки пані Лесі, хильнуть із нею трохи малинової настоянки, поспівають, а потім господиня давай їм показувати свій альбом, обережно гортати великі сторінки, вкриті приклеєними вирізками, і розповідати про зміст цих вирізок.

Пані Леся буквально полювала за матеріалами, якими наповнювала цей альбом. Особливо вона любила рубрику «Діти всесвіту» в районній газеті, яку вже сьомий рік поспіль, іноді з бодуна, писав місцевий журналіст, миролюбне велике дитя Коля Мигаль. Вона так любила перестріти журналіста на ринку чи в центрі містечка, погомоніти з ним про інші світи, що деколи навіть запрошувала до себе на чай і, звісно ж, наливала йому чарочку та пригощала всілякими закусками. Коля Мигаль був сорокарічним холостяком, трохи забрьоханим, неохайним, але дуже доброзичливим хлопцем – він іноді ремонтував крани пані Лесі, якщо в них стиралася прокладка й текла вода або прикручував розетки, якщо ті з роками відвалювалися. Але… Коля Мигаль був надзвичайним співбесідником із фантастичним умінням переконувати своїми розповідями: все, про що він говорив – космічне, неземне чи потойбічне, – мало незбагненний вплив на пані Лесю, і від його розповідей їй аж переймало дух.

– Колю, ти закусюй, закусюй, я тобі ще добавки дам, – із теплом дивилася пані Леся на Колю Мигаля, який наминав ложкою її суп із фрикадельками після чарочки самогонки і розповідав про Юпітер та його траєкторію.

У районній газеті Коля Мигаль також складав кросворди, в яких постійно робив грубі помилки, від чого пенсіонери райцентру завжди обурювалися, коли знаходили правильне слово, однак кросворд передбачав слово інше. Коля Мигаль – певно з бодуна – в одному кросворді ріку Конго розмістив в Латинській Америці та назвав Ньютона відомим письменником. Але це вже інша історія. Цей журналіст також писав астрологічні прогнози, які пані Леся теж любила і, надихнувшись цими прогнозами, постійно телефонувала своїй доньці у Тернопіль, чого їй на цьому тижні робити не слід або ж навпаки – що слід робити негайно.

Це все тривало з року в рік і стало звичкою. Пані Леся телефонувала до доньки Ганни і тим самим стурбовано-монолітним тоном починала:

– Доню, цей тиждень буде для тебе складним, особливо у фінансовому питанні, тому…

– О боже, – трохи знервовано перебивала її донька Ганна, якій подібні дзвінки за останні десятиліття просто вже набридли. Вона розпитувала матір, що їй привезти, як у неї зі здоров’ям, але пані Леся далі бралася за своє й одного разу видала таке:

– У тебе на цьому тижні буде одне знайомство – мужчина.

– Ма-а, може досить?

– Але ти за жодних обставин не повинна впускати його у своє життя, він наламає дров, ти будеш нещасною.

– Мамо, чого ти знову обчиталася? Що за ацтой тобі підсунули? Я краще привезу тобі кілька чисел журналу «Форбс», щоб ти хоч побачила, в якому ми всі світі живемо.

– Жени від себе всіх мужчин цього тижня. Чуєш, доню? – ніби не чула її слів пані Леся.

– Чую, – на автоматі ліниво відповіла Ганна, щоб спекатися цієї теми, а про себе думала, що все це – безнадійно, вона ніколи не зміниться.

Донька Ганна нудьгувала й дратувалася від подібних тирад і завжди переводила розмову на інше. Але того тижня на дні народженні подруги зі свого бутика, де працювала товарознавцем, вона справді познайомилася з надзвичайним сорокарічним блондином-красунчиком, який одразу їй сподобався і з яким вона закрутила роман. Любов, проте, виявилася не дуже тривалою. Ганна несподівано завагітніла, коли вони кохалися бухими, а красунчик, коли про це дізнався, відразу знявся в невідомому напрямку. Його ніде не могли знайти. Від розпачу Ганна зробила аборт, на який пішли всі її заощадження. Про цей епізод вона навіть боялася розповідати матері, бо та допікала б їй усе життя, пиляла на кожному кроці.

Але з роками донька помітила, що прогнози її матері іноді справджуються. І це її насторожило. Одного разу матір сказала, щоб вона не позичала гроші кращій подрузі – і справді, краща подруга після відмови Ганни позичила гроші в іншої кращої подруги, якій не віддає позику вже третій чи четвертий рік.

На прогнози пані Лесі, певно, звернули увагу й інші люди, бо вона говорила про те, «як ляжуть планети», скрізь. Пані Леся говорила про свої прогнози щодня, говорила своїм подружкам-пенсіонеркам на лавочці біля під’їзду, говорила про застереження від планет людям у місцевому автобусі, який віз її на дачу, говорила про ці планети з сусідами та знайомими на дачі, а також із мешканцями свого будинку – а це аж три під’їзди, зі знайомими продавчинями на ринку, в магазинах та аптеках, не кажучи вже про родичів і колежанок із дитинства, школи та молодості.

Невдовзі за нею закріпилося ім’я «планетниця», і люди, коли бачили її в місті, шанобливо віталися й казали: он пішла відома планетниця, пані Леся.

Коля Мигаль, певно з бодуна, і далі писав свої статті про інші світи, планети та всесвіт, а планетниця пані Леся й далі ними надихалися, породжуючи у своїй уяві все нові й нові візії. Вона дивилася на людей як на піщинок, котрі заповнювали своїми долями всесвіт, і говорила їм усе, про що вони хотіли почути. Невдовзі пані Леся напрацювала свою цільову аудиторію чи, як кажуть менеджери, базу клієнтів. Люди потягнулися до планетниці за порадами, одні їй телефонували й домовлялися про зустріч, інші просто приходили і відразу натискали дзвінок квартири, ще інші просто перестрівали на вулиці чи ринку й заводили бесіду, а ще інші запрошували пані Лесю, відому планетницю, до себе в гості на чай із тістечками. Пані Леся стала відомою та авторитетною людиною, і всі прагнули з нею спілкуватися: майже не було скептиків, які раніше насміхалися над її дивакуватістю чи зневажали поза очі.

На дачі пані Леся навіщувала сусідові, що його донька успішно вийде заміж за чорнявого ровесника, що в нього буде внук і що справи його родини підуть на краще. Все так і сталося: до міста приїхав тридцятилітній симпатичний чоловік із грошима, який заснував свій бізнес – побудував біля в’їзду до міста, одразу на трасі, готель, одружився на доньці сусіда по дачі пані Лесі, і в цього сусіда невдовзі народився внук, дуже схожий не лише на батька, а й на діда. Сусід по дачі пані Лесі був на сьомому небі від щастя і розповідав про це чудо-пророцтво мало не біля кожного паркану. Зять сусіда втягнув у свій бізнес усю родину дружини: працевлаштував не лише тестя й тещу, а й двоюрідних братів і сестер. Одні родичі куховарили в готельному барі, інші займалися прибиранням, ще інші – поставками необхідного.

Планети ще більше крутилися в голові пані Лесі, і вона бачила неземні потоки світла, з якими перетиналися людські долі. Люди все йшли до неї за порадами і йшли, і пані Леся нікому не відмовляла. Люди ніяковіли, не знаючи, як їй подякувати.

– Будь-яка подяка має йти від серця, – казала в таких випадках планетниця пані Леся.

– Ой, дякуємо вам, пані Лесю, дякуємо! Прийміть, що Бог послав, – давали вони планетниці молоко або м’ясо, овочі або цукерки.

Коли ненароком пані Леся чула, як ганили кросворди чи статті Колі Мигаля, то відразу ставала на його захист і гнівно ставила злі язики на місце. Одного разу вона навіть посварилася з донькою Ганною.

– Мамо, так він же алкаш, пустомеля, невдаха, цілими днями й ночами швендяє під парканами, сидить у пивницях, всі це знають, чи можна його сприймати серйозно? Це ж смішно, – сміялася Ганна.

– Ой не кажи такого доню, не кажи. Людина трохи любить булькнути, але ж це не від доброго життя, – не відступала пані Леся.

– Чим він тобі голову задурив? – продовжувала Ганна.

– Ти нічого в тому не розумієш. І ні в що не віриш.

– Мамо, зараз у всіх є Інтернет. І ці п’яні писання твого Колі Мигаля – вони просто на голову не налазять.

– Твій Інтернет – до лампочки. Не говори поганого про людину! – повчала доньку пані Леся і після подібних розмов могла тижнями не телефонувати Ганні.

Коли, бувало, рубрика «Діти всесвіту» тривалий час в газеті була відсутня, пані Леся брала телефонний довідник району, одягала окуляри, шукала номер головного редактора газети, прикладала слухавку до вуха і набирала його номер. Коли слухавку не брали, вона телефонувала в бухгалтерію, редакцію, кому завгодно, однак усе одно виходила на когось із редакції. Пані Леся обурено запитувала, чому давно не поновлювалася рубрика «Діти всесвіту», чому редакція ігнорує права читачів. Спершу її намагалися відшити і навіть трішки грубіянили. Пані Леся одразу пішла в контрнаступ: вона нагадала панові головному редактору, що ця газета муніципальна, а отже, виходить за кошти громади містечка, тобто за кошти платників податків. Пані Леся прочитала йому півгодинну лекцію про те, що їй уже набридло за рахунок власних коштів утримувати армію ледарів із міліції, мерії, поліклініки, а тепер ще газети. Притиснутий до стінки головний редактор, уже певно з безвиході, виправдовувався:

– Коля Мигаль зараз тимчасово не працює.

– Що з ним? – насторожувалася пані Леся.

– Він на лікарняному, – невпевнено відповідав головний редактор.

– Що з ним? Щось серйозне?

– Як би це вам сказати…

– Говоріть! Я хочу знати правду!

– Він у запої.

– Бідний, – говорила пані Леся і терпляче чекала, коли Коля Мигаль вийде із запою і коли відновиться рубрика «Діти всесвіту».

Коля в таких випадках, як правило, ставав диким і чорним, він міг накласти в штани або валятися в баюрі. Добрі люди його підбирали просто на вулиці й відносили додому. Бригада санітарів із місцевої лікарні дуже швидко ставила Колю на ноги – їм це було робити не вперше, лікарі знали організм журналіста, мов будь-який сантехнік свої труби. І через тиждень-другий на шпальтах муніципальної газети знову з’являлася рубрика «Діти всесвіту», все там же – в підвалі, на п’ятій сторінці. Радощам пані Лесі не було меж, вона захоплено читала рядки статті, написаної Колею Мигалем, дарма що під псевдонімом «Фома Прозорливий». Згодом вона поверталася до статті, знову її перечитувала, ретельно зважувала в своїй уяві все сказане, піддавала матеріал критичному аналізу, зокрема наскільки він міг органічно вписатися в ту космічно-астрологічну картину, яка була в голові пані Лесі. Лише після цієї процедури одного вечора вона сідала за стіл, ставила перед собою гарячий чай і печиво, вмикала телевізор і охайно вирізала манікюрними ножичками статтю, а потім підклеювала до альбому. Пані Леся не переставала дивуватися, звідки Коля Мигаль усе це може знати, звідки він бере такі велетенські знання. Її донька Ганна, коли приїздила, кепкувала з неї, що Коля Мигаль – дешевий балабол, компілятор, який просто тирить усіляку хрєнь із Інтернету, а потім ліпить усе це до купи і видає під виглядом своєї писанини, а дурні люди, ведуться, так, так, мамо, ведуться, бо дурні й затуркані, допомагають виконувати план – купують цей ідіотизм. Але пані Леся вже давно перестала гніватися на доньку і на її аргументи просто не зважала. Ганна не розуміла, що, навіть якби Коля Мигаль писав дурниці чи неправду, це все одно не мало жодного значення: його статті допомагали Лесі уявляти інші світи, чіткіше бачити рух планет та їх позиції і все те, що пов’язано з астрологічним гороскопом. Пані Леся надихалася творчістю Колі Мигаля і почувалася від цього впевнено, вона нутром відчувала вплив планет на долі людей, але своїми словами це ніяк не могла пояснити, а тому ніколи й не пояснювала, а лише розповідала, чого не слід робити.

Однак запої Колі Мигаля частішали: якщо раніше це траплялося двічі чи тричі на рік, то протягом останнього року він випадав із життя постійно, іноді з інтервалом лише місяць. Пані Леся більше не кликала його до себе і не пригощала, бо розуміла, що нещасний хлопець просто зійшов із котушок. При зустрічі вона щоразу казала, Колю, тобі треба женитися, діток завести, почати нове життя, тоді все буде добре, а пиятики, карти, дружки – до добра не доведуть.

– Що на мене чекає? – підморгував їй Коля Мигаль.

Пані Леся трохи лукаво на нього дивилася й відповідала:

– Дурне теля. Про що вже думаєш?

Коля Мигаль усміхався, жартував, що всі ми під Богом ходимо, й ішов своєю дорогою. Пані Леся дивилася йому вслід, як його силует то зникав, то виринав між перехожими, й думала, надломився, підштовхнуло пити, цьому ж можна було би завадити, якби знати причини.

Восени минулого року рубрика «Діти всесвіту» знову довго не виходила. Пані Леся терпляче чекала. Але рубрики все не було й не було. Вона вирішила почекати ще два тижні, щоб Коля поправився. Але рубрики все не було. Пані Леся зважилася зателефонувати в редакцію і нагримати на самого головного редактора, нагадати йому, за чиї гроші він свої штани протирає – платники податків не потерплять, коли їх інтереси як читачів не будуть враховувати. До головного редактора вона додзвонилася лише після обіду.

– Ви що, нічого не знаєте?

– Ні, – відповіла пані Леся.

– Нема більше нашого Колі Мигаля.

– Як це нема?

– А ось так. У нього обірвався тромб і застряг у легенях.

– Що? Тромб? Як це? Який тромб?

– Не знаю. Так кажуть лікарі, – відповів головний редактор і поклав слухавку.

Пані Леся сіла на диван і ще довго тримала телефонну слухавку, з якої було чути короткі гудки. З того часу вона більше нікого не приймала і ні з ким не розмовляла. Вона не говорила про планети біля під’їзду, не говорила про планети в автобусі, коли їхала на дачу, не говорила про планети на дачі з сусідами, вона взагалі поводилася так, ніби цього ніколи з нею не було, ніби вона – зовсім інша людина. Всі відразу помітили такі раптові зміни в її поведінці, однак із нею про це не заводили розмову, лише віталися, розмовляли про погоду, здоров’я, політичні новини, але про планети – ні. Люди, коли її бачили, могли лише сказати: он, пішла колишня планетниця пані Леся.

Донька Ганна також відчула докорінну переміну в своїй матері, яку їй навіть стало трохи шкода. Ганна делікатно не згадувала космічно-астрологічні теми, так, ніби вони і справді ніколи не турбували її матір. Пані Леся була настільки пригніченою та замкненою, що Ганні ставало боляче на неї дивитися.

Одного разу пані Леся сказала в телефонній розмові з донькою:

– Привези мені свій журнал.

– Форбс?

– Так, так. Привези мені той «Хворпз», хоч подивлюся – що воно таке.

31 березня 2013, Новосілки

Марко Півник

Маленький худорлявий, але дуже імпульсивний, чорнявий поет Марко Півник, якого через дрібне тіло й велику голову викладачі поза очі називали «пуголовком», автор рукописної збірки «Скажені огірки», роздрукованої метеликом у кілька сотень примірників, улюбленець дівчат із філологічного факультету, герой пліток і місцевих усних новин, дрімав у кімнаті свого гуртожитку. Його сусід по двомісній кімнаті поїхав на декілька днів додому, і Марко залишився сам. Тепла ковдра не захищала від кімнатної прохолоди: з’їхала набік, оголивши плечі. Втомлена свідомість вимагала солодкого забуття. Марко Півник цілий вечір писав на ноутбуці вірші, переважно верлібри, туди-сюди ходив кімнатою, переживаючи солодкі муки творчості, курив, знову сідав і вистукував на клавіатурі – він наклепав їх аж вісім. Впродовж кількох годин обчитавшись до чортиків раннього Лорки, він раптом відчув сильне збудження, в якому запідозрив натхнення, й сів писати. Над своїми віршами він викурив майже півпачки цигарок, голова розколювалася. Марко Півник випив знеболювальне і ліг близько опівночі, відчуваючи сильну втому та задоволення.

На певну мить сон поглинув його теплими водами, але, ніби на зло, прокинулася одна з недоречних і зайвих думок, які нерідко в такі хвилини супроводжуються спогадами й ілюструються зоровою уявою. Це змусило Марка Півника розплющити очі. Він розгнівався. Його дратувало, що необхідно рано вставати, а зараз, коли пізня година, над ним знущається безсоння й він не може заснути. Але мелодійне цокання годинника за кілька хвилин злилося з поступовим, глибоким, ритмічним диханням.

До Марка Півника прийшов сон, коли глухі, невиразні голоси з коридору до кімнати майже не проникали, бо сон, ніби створив герметичну заслону. Він бачив сон. Прогулюється з Міланою парком і свіжий сніг рипить під ногами. Мілана задумливо мовчить і споглядає невеличке, схоже на бумеранг, озерце, вкрите сніжною пеленою. Там товчуться й галасують рожевощокі дітлахи, захекані, грають у хокей. До Марка Півника долітає гамір і шум гри, але він його не чує: гра ніби далека реальність, про яку він лише здогадується. Мілана також цього не чує, бо перебуває в задумі зимових дерев, які її ніби приворожують. Мілана поміж ними бігає, сміється, вигукує, мов школярка. Здається, літає вороння, але ці фрагменти сну нечіткі. Мілана гарно мовчить. Про що ж Мілана мовчить? Її обличчя тепер бліде й нагадує втомлений спокій, коли нічого не хочеться. Такою Марко Півник бачить її вперше.

«Ти не можеш собі уявити, як це гарно!» – дивиться вона на сніг, яким зима посипала кущі.

Вони довго розмовляють, переважно «про життя», а це, як правило, закінчується лайкою. Марко Півник її дражнить. Мілана відповідає тим же, і вони граються – граються в дорослому розумінні, коли вона надимає губки й легенько, ніжно б’є його по задньому місці, а він стає навшпиньки, оскільки менший від Мілани на голову, ніби ненароком натирає снігом їй щоки. Мілана весело гнівається й звалює його з ніг. Відтак вони бігають одне за одним, кривляються, як дітвора, галасують, намагаються обманути мовчання. Несподівано з’являється батько Марка Півника, в нього червоні, невиспані очі й понурий, навіть ворожий вигляд, він стоїть на снігу в кімнатних тапочках, тримає томик Ніцше, неквапно гортає сторінки, а потім погрожує синові. Батько гнівно-захоплено дивиться на Мілану, каже синові «не марнуй часу» і зникає, зникає, ніби в мареві, залишаючи місце зимовим деревам. Фрагмент сну знову нечіткий, бо Марко Півник цілує Мілану й силкується бачити обличчя коханої, а воно тремтить, ніби відображення у воді, розпливається, стає все далі нечітким. Враз Марко Півник відчуває, як всередині нього народжується солодкий, приємний вулкан. Мілана тепер роздягнута й сміється, а довкола тепло, як на березі моря. Вона так дзвінко сміється, ніби хизується своїми рівними, сніжними зубами. Але мовчання знову поглинає її. Марко Півник не знає, про що думає дівчина. Мілана хоче говорити, але замість неї говорить щось інше. Це «щось» збуджене й рухливе, рипить багатьма ногами, викрикує неспокійними, нервовими голосами, які, мов обрубки, й кожної хвилини стають нечіткими й експресивними. Марко Півник чує розпачливий крик.

«Знову п’яні повилазили з бару», – втручається в сон одна з недоречних і зайвих думок.

Його починає дратувати шум, що лине знадвору. П’яні вже другий рік (з першого дня поселення Марка Півника в гуртожитку) руйнують його сон. Заспокоюється, силкується заснути.

Знову приходить Мілана. Тепер – одягнута, відчужена, холодна, наче випадкова жінка серед чужого міста, хоча по-дитячому усміхається. І хлопець раптом відчуває докір, мовляв, не вберіг солодку мить, не вберіг куций проміжок часу, що належав тільки нам, нашим почуттям, уяві, який існував тільки в нашій радості. Марко Півник, який перед тим обчитався раннього Лорки та писав ліричні вірші, простягає в її обличчя, мов у сизий дим, руку. Несподівано Мілана зникає, голоси проганяють її, голоси стають нестерпними й різкими, на їхньому фоні знову чути пронизливий дівочий плач.

«Це не сон», – розплющив очі Марко Півник.

До кімнати проник запах горілого. Марко Півник наразився на різке, незрозуміле освітлення: хвилі червонуватої заграви на мить залили приміщення, відтінюючи незрозумілою маячнею на стінах, хвилі то зникали, то виринали знову. Це тривало безперервно й ставало схожим на химеру.

«Я не вимкнув камін!»

Марко Півник зірвався з ліжка, підбіг до електричного каміна, але той був холодним. За шторами раптово спалахнуло незрозуміле сяйво, яке супроводжували відчайдушні крики, вигуки й галас. Сяйво жваво рухалося, кидалося врізнобіч, однак зоставалося на місці: ніби великий скажений звір, якого прив’язали.

Марко Півник відхилив штору і від побаченої картини здригнувся: здоровенних розмірів червоно-жовтий язик виривався з вікна п’ятиповерхового гуртожитку, що перпендикулярно сходився кутами із його. Полум’я кидалося вгору, ніби хотіло облизати нічну стелю з зірками, кидалося вліво, вправо, мов прагнуло пробратися крізь маленький отвір вікна, яке його затиснуло. Полум’я було самісіньким пеклом, яке хоче вивільнитися й віддатися свободі.

Марко Півник поглянув зі свого сьомого поверху вниз: десятки чорних постатей метушилися на снігу, мов мурашки, відчайдушно викрикували, розмахували руками, бігали з місця на місце, вили, задерши догори голови. Мигалкою нагадала про себе пожежна машина, що влітала на подвір’я перед гуртожитком, розігнавши чорні постаті, які невеликими купами розсипалися під будинком. Із вікон поверху, де нуртувала пожежа, валував, здіймався вгору сивий, пелехатий дим. Марко Півник, який обчитався перед сном Лорки, задоволено уявляв, ніби за шибами будинку курили цигарки курці з усього міста.

Марко Півник дивився на під’їзд, з якого витекла невиразна чорна цівка крикливих постатей, пакунків, валіз, торб, клунків, плачів, цівка розтікалася між купами чорних постатей, які, трохи заспокоївшись, знову вигукують й махають руками. Пожежники поливали вікно.

Раптом Марко Півник здригнувся: саме під кімнатою, де була пожежа, мешкала Мілана. Він схопив мобільний, набрав її номер, але абонент був поза зоною досяжності. Миттю натягнув на себе штани, футболку, светр, взув боти, вхопив куртку і вилетів із кімнати. Він підбіг до ліфта, але той не працював.

«Мілана!» – з цим внутрішнім зойком Марко Півник летів униз, немов винищувач, сходами, перестрибуючи аж цілі секції, опиняючись на майданчиках між поверхами, і знову летів і летів.

Він вибіг надвір, відчуваючи сильний мороз.

– Пропустіть! – кричав він до затору зі студентів біля виходу, які також ішли подивитися на пожежу в сусідньому гуртожитку. Марко Півник усіх їх порозштовхував і побіг по снігу до сусіднього гуртожитку, де мешкала його Мілана.

Марко Півник скакав серед натовпу і бачив, як десятки людей прямували до гуртожитку, в якому на п’ятому поверсі нуртувала пожежа. Він чув знайомі голоси, хотів згадати чиї, впізнав голос Обдовбаного, потім впізнав грубий голос Мамаші – це Катя, найоб’ємніша дівчина, яку коли-небудь він бачив.

Марко Півник миттю підскочив до них:

– Згоріла, – сказав Обдовбаний.

– Дурак! – крикнула Мамаша і гепнула його долонею по голові.

– Так де вона?! – з відчаю вигукнув Марко Півник.

– Там, – показав на гуртожиток Обдовбаний і хихикнув.

– Не переживай. Весь п’ятий і четвертий поверхи – вільні. Там нікого нема. Ніхто не згорів. Бачила твою Мілану на другому.

– Кретин! – крикнув Марко Півник до Обдовбаного і побіг до гуртожитку.

Він рвонувся вперед, але комендант тітка Даша, потужна стодвадцятикілограмова жінка, стояла на вході і нікого не впускала. Марко Півник, працюючи ліктями, ледве пробився до неї і сказав, що він із команди, яка рятує майно. Тьотя Даша кілька разів кліпнула очима, нічого не зрозумівши, що він їй пролопотів, але його пропустила, гукнула, щоб матраци виносили і ліжка, щоб імущєство не згоріло.

Марко Півник миттю побіг на сходи, де дико смерділо від чаду й диму. Туди-сюди носилися студіки: хто ніс воду, хто меблі, хто клунки, хто матраци чи великі сумки. Всюди відчинялися вікна. Один край гуртожитку зі сходами був повністю звільнений від студентів, і там були лише пожежники. Марко вискочив на другий поверх. Двері кімнат були відчинені, всюди чулися голоси, розмови. В одній із кімнат співали під гітару. «Дурдом “Сонечко”», – подумав він. Марко Півник шукав Мілану, але ніде її не бачив.

Він зустрів знайомого однокурсника і запитав про неї, той махнув рукою і показав на кімнату в далині коридору. Марко Півник насторожився, він дуже добре знав цю кімнату, бо там мешкав Микола Бембик – провідний новеліст на їхньому факультеті, якого дуже любили слухати дівчата на літературних вечорах. Марко Півник ревнував Мілану до нього, бо той постійно біля неї крутився, відвішував їй купу компліментів і їй це подобалося. «Ти що, мене ревнуєш?» – іноді кокетувала Мілана і Марко Півник сходив із розуму ще дужче.

Марко Півник підійшов до кімнати і застиг на її порозі: за столом, закладеним свічками, сиділа величенька купа хлопців і дівчат. У тьмяному освітленні він розгледів Мілану, яка сиділа на колінах у Миколи Бембика. Вони всі грали в карти, реготали і не звертали на нього уваги. Потім одна з дівчат помітила його і здивовано вигукнула:

– Марку! Ти що тут робиш?

– Прийшов, як Нерон, подивитися, як усе горить, – відповів він.

– Сідай до нас! У нас тут справжнє пекло! – покликав його один із однокурсників.

Усі засміялися, але Мілана і Микола трохи зніяковіли. Вони дивилися на Марка Півника, а той непорушно втупився в них. Мілана механічно забрала руку, якою обіймала Миколу Бембика.

Марко Півник повернувся до себе. Він здригнувся, коли почув, як викрикнули його прізвище. Піднявшись до себе в кімнату, він ще довго дивився у вікно. Під’їхала машина «швидкої допомоги». З під’їзду чорні постаті винесли нерухоме тіло. Усе ж таки є потерпілі. Марко Півник чув голоси. Він зрозумів, чому знову виникла шарпанина й шум. Тимчасово відселяють студентів на ночівлю в інші гуртожитки. Чорні постаті тримали ліхтарики. Десятки світлових списів блукали стінами гуртожитків, націлювалися в темні вікнах. Марко Півник неприємно відвернувся: світловий спис влучив у його вікно.

Він похапцем заліз під ковдру. Він думав, що буде далі. Зараз вона припхається, буде виправдовуватися, не шкода її пустити заночувати, але ж, бляха-муха, вона буде теревенити та виправдовуватися цілу ніч, патякатиме про цю чортову пожежу аж до ранку.

Марко Півник вирішує Мілані не відчиняти.

«Спати… спати…» Чути дівочий плач. «Хоча, якби прийшла дівчина…» – подумав Марко Півник. Згадав Ксюху, яка всім дає, минуло тільки півроку… Марко Півник із насолодою почав згадувати її всю до ниточки. «Вона може прийти!»

Він уважно прислухався до шуму в коридорі. Здається, ось-ось лунатимуть несміливі кроки, зупиняться біля дверей, секунда, друга і – тук-тук. Заходьте, відчинено. «Ой, пробач, я так боялася…» Дурниці, добре, що прийшла.

«Вона прийде, обов’язково…» – заспокоював себе Марко Півник. Він вірив, що Мілана або Ксюха обов’язково прийдуть – їм нема куди дітися. Шум за вікном поволі вщухав, долітали поодинокі голоси, обривки розмов. «Вона, певно, вже підіймається», – думав Марко Півник про Ксюху. Він нетерпляче обраховував, скільки треба часу, аби піднятися на сьомий. Але в коридорі тихо. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана… хотів він повторювати безкінечно.

«А що, коли прийде Обдовбаний? Тоді… прийдеться відпровадити його до Сані». Марко Півник не міг спати. «Вона обов’язково прийде… прийде» Чекання його дратувало. «А що, коли прийде Мілана? Її доведеться пустити…» У потилиці Марка Півника нестерпно боліло, від втоми злипалися очі. «Потрібно порахувати до ста». Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана. Ксюха чи Мілана…

Раптом ніби на рівні його вікон залунав голос. Марко Півник здогадався – пожежники вилізли на дах п’ятиповерхового гуртожитку.

– Тут навіть сніг не розтанув!

– Усе нормально? – гукнув інший голос.

– Так.

Ксюха чи Мілана… Марко Півник заснув. У двері постукали. Він прокинувся і почув голос Обдовбаного, його пальці відтарабанили по дверях дивний дріб. Обдовбаний покликав Марка на ім’я. Марко чув, як той тупцював на місці, сопів, певно задихався від підйому пішки на сьомий поверх, клацнув запальничкою, і до кімнати проник цигарковий дим.

– Ти що, заснув? Відкривай! – крикнув Обдовбаний.

Марко Півник не відчиняв, бо вважав Обдовбаного поцом. Але потім подумав, що це трохи несолідно – не пустити знайомого на нічліжку. Він голосно гаркнув «відкриваю» і підвівся з ліжка. Коридорне світло різонуло очі сонному Марку. Обдовбаний кисло посміхнувся, зайшов до кімнати. Від нього неприємно смерділо дешевим куривом. Марко Півник відчинив вікно.