Текст книги "Сніданок на снігу"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

– Чого тобі ще? – вийшла зі своєї кімнати дружина.

– А де отой останній лист від Валюші?

– Що?

– Я кажу: де недавній лист від Валюші?

– Від якої Валюші? – незадоволено перепитала жінка.

– Від якої-якої Валюші? – почав крутитися в кріслі і перекривляти її Хорошевський. – Від нашої єдиної, дорогої Валічки, від нашої художниці.

– А-а-а! Від Ва-а-алічки! Секунду, він десь тут, – Ніна Іванівна взялася перекладати стоси папок, спертих на стіну, один зі стосів гепнувся на підлогу й розсипався купою паперів, від чого Микола Григорович на неї насичав.

Не маючи терпцю спостерігати, як повільно мудохається з папками дружина, він вискочив з-за столу і взявся їй допомагати, жбурляючи непотрібні папки зі словами «це – не те» вбік. Бухий Женя Бублик терпляче чекав, тримаючи ліву руку на папочці зі своїми ескізами, на якій виднілися краплини борщу. Нарешті через хвилин п’ять Микола Григорович голосно вигукнув, що знайшов, він на декілька секунд застиг на конвертом, натягнув тугіше окуляри на перенісся й повернувся на своє місце за столом. Він повагом відкрив конверт, дістав із нього білий папірець, розгорнув його і почав урочисто читати: «Дорогий мій Миколо Григоровичу!» Хорошевський читав її розповідь, що в неї все гаразд, живуть у великому селищі на Сумщині, нарешті перебралися у свою хату, чоловік завершує оздоблення другого поверху, що вони тримають чотирнадцять курей, собаку Джека, планують завести свиней. Після слів «завести свиней» Микола Григорович сказав, що це не дуже цікаво, потім мовчки пробіг очима по рядках, вигукнув «ага!» і продовжив читати:

– «Недавно я нарешті завершила цикл своїх картин, над яким працювала останні чотири роки. Пригадуєте, я Вам про нього розповідала?»

Микола Григорович поглянув на захмелілого Женю і сказав, що це чиста правда, вона і справді розповідала про свій задум, це було, здається…

– Ніно, коли це було? Коли нам спалили дачу? Так, так. Це було тоді, коли нам на Десні спалили нашу дачу.

Юного художника добряче хилило на сон, але він з усіх сил намагався слухати старого. Нарешті Хорошевський дійшов до рядків, де художниця Валя запрошувала його в гості, подивитися на славетну Сумщину, оцінити навколишні краєвиди і, можливо, намалювати один із пейзажів. Коли він закінчив читати, його окуляри, підперезані гумкою від трусів навколо шиї, знову плавно сповзли на кінчик його довгого, хрящкуватого носа.

– М-да, – сказав він після читання, ніби промовив «амінь».

Хорошевський знову налив своєї чи то калганівки, чи то сливівки, але Женя Бублик запротестував, що більше пити не може, та старий мало на нього звертав уваги й перехилив свою склянку. Він лише відкусив шматочок чорного хліба і підвів погляд на Женю.

– Чоловіче, а в мене є колосальна ідея!

– Яка?

– Чи не поїхати нам у гості до Валентини?

– Що? – здригнувся від дрімоти Женя.

– Залізницею до неї їхати годин чотири-п’ять. Встанемо з самісінького ранку – та й поїдемо. Як тобі ця ідея?

– Не знаю, – закліпав очима Женя Бублик.

– Так тут, чоловіче, і знати нема чого. Виберемо зручний для нас день. Посеред ночі підемо на вокзал, сядемо в експрес і, дивись, на десяту-одинадцяту дня будемо вже у Валюші. То як? Приймається?

– Можна, – позіхнув юнак.

– От і чудово, – сказав Хорошевський і налив ще по одній.

Він знову хильнув, подивився на Женю, який хропів на столі перед порожньою мискою, поклавши голову на папку зі своїми ескізами, гукнув дружину, і вони обережно перенесли юнака на ліжко.

Микола Григорович Хорошевський і юний художник Женя Бублик через декілька днів прийшли о четвертій ночі на залізничний вокзал, купили квитки і сіли в експрес-потяг до Хутора-Михайлівського. Перших кілька годин вони куняли, але коли вагон наповнився ранковими балачками нових пасажирів, які сідали на попутних станціях, прокинулися й узялися за читання. Женя Бублик читав детектив, а Хорошевський переглядав газету. Юнак жував очима сторінки роману, але вони ніяк не лізли в голову і він одразу забував, про що йшлося. Микола Григорович час від часу сварився з газетою, лаяв авторів, потім відклав її і сказав, що такою газетою навіть дупу не варто витирати – можуть повискакувати прищі.

Вони замовили собі чай із печивом, Микола Григорович дістав пакет із бутербродами. Поснідавши, Хорошевський дивно подивився на юнака, нахилився до нього й тихо сказав:

– Бачив би ти, яка це дама.

– Хто? – удав, що не розуміє про кого йде мова.

Микола Григорович здивовано на нього поглянув, але продовжив:

– Вона там вовком виє. Художник! Тонка душа! І замужем за агрономом-свинопасом. Ти хоч розумієш, як їй важко?

– Уявляю.

– Нічого ти, чоловіче, не уявляєш, – спересердя сказав Хорошевський.

Потім він трохи дивно продовжив, що ви, Женя і Валюша, обоє молоді, сильні творчі та емоційні натури, що вам буде цікаво підтримувати стосунки. Женя уважно слухав і не перебивав. Микола Григорович сказав Жені, що між тобою й Валентиною різниця не суттєва – якихось п’ятнадцять років, вона така красива жінка, що в неї не важко навіть закохатися.

– Ти можеш їй бути потрібний, як ковток води, – знову поглянув на Женю, але той дивився у вікно на чудесні краєвиди Чернігівщини, що мигтіли рівномірними фрагментами між придорожніми білими стовпами.

Женя Бублик лічив стовпи, лічив довго, але збився. Йому набридло рахувати і він почав думати. Вдалині в полі миролюбно паслися ранкові корови. Так довго Женя ще не їздив. Він усю дорогу уявляв художницю Валентину, старшу від себе жінку, матір хлопчика Іллі, дружину агронома, яка мешкала в далекому краю, в невідомому селі на Сумщині, він дуже хотів побачити її картини, поговорити з нею про живопис, бо ще ні з ким із художників, окрім Миколи Григоровича, про це не говорив. Женя Бублик віз папку своїх ескізів і хвилювався, як вона сприйме його малюнки.

Вони вийшли у селищі Валентини о десятій двадцять. Сонце вже добряче припікало, і вони пішли широкою асфальтною дорогою від станції в глибину села. Хорошевський постійно бурмотів, що біля продовольчого магазинчика має бути невеличка площа з облізлим пам’ятником Леніну, потім ще три квартали ліворуч, і в невеликому провулку хата Валентини буде третьою. Вони все йшли, а Жені Бублику здавалося, що кінця цій мандрівці ніколи не буде, що вони вже не знати де опинилися. Вулицею переміщалися незнайомі люди, хто на велосипедах, хто на підводах, деякі з них дивилися на них із цікавістю, а деякі просто віталися й прямували далі.

Хорошевський і Женя знайшли потрібний провулок. Микола Григорович бурмотів собі під носа, що нічого не впізнає, дерева надто порозросталися. Біля потрібної хати вони помітили гори піску та щебеню, певно, господарі вели будівельні роботи. Вони відчинили високу металеву хвіртку, й на них загавкала здоровенна волохата московська сторожова, прив’язана до тросу. З будинку вибіг хлопчик в одних трусиках, і Хорошевський сказав йому, щоб той покликав маму. Невдовзі вийшла жінка, коли вона підійшла до Хорошевського, то сильно здивувалася, але моментально стала веселою.

– Боже мій, дорогий Миколо Григоровичу! – кинулася йому в обійми.

– Валюшо, ось – перечитував твого останнього листа і вирішив заскочити.

– Якого листа? Отого, що я писала ще років п’ять тому? Ха-ха-ха, – голосно розсміялася Валентина і запросила гостей на веранду, бо в хаті повний розгардіяш.

На подвір’ї стояла бетономішалка, лежала купа піску та поскладана червона цегла. Валентина сказала, щоб не звертали увагу, вони з чоловіком розібрали частину старої хати і женуть три поверхи, а потім будуть перекривати, майстри десь на підході – везуть бетонні плити. Вона посадила їх за довгий стіл, що стояв посеред веранди. Стіл був закладений мисками, банками, пакетиками насіння, посудом, іншими речами. Валентина, розпитуючи в Миколи Григоровича про його життя і здоров’я Ніни Іванівни, швидко звільнила половину столу.

– Оце привіз вам, Валюшо, молоде обдарування, – показав Хорошевський на Женю, – це ху-дож-ник.

Бублик сконфузився від слова «художник» і того, як воно було вимовлене. Валентина пильно подивилася на Женю і знову дзвінко розсміялася. Вона покликала сина і сказала, щоб приніс тарілки, виделки і чарочки. Малий миттю побіг до хати.

– Ну, як ти, дорога Валюшо? – запитав Хорошевський.

– Та все добре, маю трьох діток…

– Трьох діток! – перебив її вигуком Микола Григорович.

– Так, меншенькій, Марічці, – оце на днях рочок відгуляли. Старший, Іллюшка, ну ви його знаєте…

– Да, да, Іллюшка.

– Побіг на річку рибу ловити. Зовсім від рук відбився. Середній – Максимчик. У всьому мені допомагає, – усміхнулася Валентина, підвелася й пішла на кухню за стравами.

Микола Григорович сидів на лаві, задоволено цмулив домашній квас і підморгував Жені, що все добре. Женя також попивав квас і оглядав подвір’я, яке йому нагадало його рідне. Валентина поставила на стіл голубці, нарізку ковбаси й шинки, малосольні огірочки, домашній хліб, а також пляшку сливової наливки, яку завжди полюбляв Микола Григорович.

Тільки вони сіли за стіл і перехилили по чарочці, як прибіг Максимчик:

– Ма, Марічка проснулася.

– Добре, добре, я щас, іди з нею поіграй, – сказала вона синові суржиком, а не літературною, якою розмовляла з Хорошевським.

Хорошевський почав розповідати, що юного художника Женю розпирає цікавість – так він хоче побачити картини Валентини. Господиня знову усміхнулася, але вже трохи в’яло, погладила Бублика по голові й сказала, що картин більше нема. Микола Григорович перестав жувати.

– Як це нема?

– Вот так. Продала. В нас тут відкривала супруга першого секретаря музичну школу, так дівчата – директриса і завуч – зробили мою персональну виставку. Секретарова ходила по школі з делегацією, навіть мою виставку відвідала, словом їй так усе сподобалося, що вона рішила купить усю колекцію.

– І ти нічого собі не лишила?!

– Нічогісінько, дорогий Миколо Григоровичу. Вся колекція, двадцять дві картини – все продала. Зате тепер маю на що хату закінчити. Нас багато – треба більше місця.

– І що? Та кікімора все купила? Все-все?

– Так, усі картини.

Хорошевський аж потух від почутого. Він настільки швидко перемінився, що Валентина занепокоїлася, чи не стало йому часом погано. Женя лише кліпав очима і доїдав другого голубця.

– Мамо, Марійка тиснеться і какає, – знову прибіг малий.

– Іду вже, іду.

Микола Григорович сказав, що Женя привіз свої ескізи і мріє почути оцінку. Валентина знову добродушно розсміялася, оголюючи свої білосніжні зуби, і сказала, що з неї поганий критик, але малюнки подивиться залюбки. Тільки-но Женя почав викладати свої малюнки на стіл, як прийшов чоловік Валентини. Він з’явився настільки тихо і несподівано, що Женя аж злякався. Помітивши Хорошевського, чоловік Валентини ніби крізь зуби процідив «добрий день», миттєво почервонів, побуряковів і пішов із подвір’я та зник за воротами. Валентина, провівши його постать поглядом, знову засміялася.

– Що це з ним? – здивовано запитав Микола Григорович.

– А хто його знає, – відповіла Валентина.

Тільки вона взяла перший малюнок Жені, як знову прибіг Максимко:

– Ма, Марічка покакала і плаче.

– Іду, – втомлено сказала Валентина і підвелася.

Хорошевський поглянув на годинник і сказав Жені, що через три години буде потяг додому. Валентина невдовзі повернулася, тримаючи дитину на руках, загорнуту в білу пелюшку. Синьооке дитя, схоже на маму, мугикало й плавно махало кистями рук. Хорошевський пожартував, що з доньки, певно, вийде диригент. Валентина сміялася, потім дістала з-за пазухи халату свою розкішну праву цицьку з темним масивним соском і взялася годувати дитину. Женя тихцем оглядав вроду Валентини, і вона йому подобалася. Потім вони пили чай і їли пиріжки з абрикосовим варенням, довго згадували минуле і сміялися. Хорошевський постійно пив сливову наливочку і трішки захмелів, його великий тонкий ніс знову почервонів і став схожим на вареного рака. Несподівано загуркотіла техніка, прийшли майстри, якими командував чоловік Валентини, і всі вони розвантажували бетонні плити, які подавав кран. Шум був настільки нестерпним, що гості перейшли до хати. Хорошевський нетерпляче поглядав на годинника, до експреса залишилось мало часу – пора вирушати.

Проводжати гостей вийшла Валентина, Максимко та навіть Марічка в колясці, яку намагався везти братик, але мати все одно тримала коляску за ручку. Вони дійшли лише до продовольчого магазину, бо Максимко пожалівся, що в нього вже болять ноги. Валентина обняла Хорошевського і Женю на прощання, а останньому сказала, щоб не відступав і не покидав малювати. Микола Григорович гукнув їй, коли чекати на нові картини, але вона знову лише дзвінко розсміялася і махнула рукою.

– Дивовижна жінка, – пробурмотів Хорошевський, спостерігаючи, як вона віддалялася з коляскою.

2

До квартири Євгена Дмитровича подзвонив високий худющий юнак у навушниках, який щойно вийшов із ліфта. Він був одягнутий у помаранчеві штани в обтяжку, сині кросівки і легку шкіряну курточку. В його правій брові було три срібних пірсинги, юнак тримав під пахвою велику папку альбомного типу. Двері відчинила висока, з пофарбованим у попелястий колір і закрученим волоссям, пані Марія Антонівна. Усміхнувшись і оглянувши юнака, вона запитала:

– Ви, напевно, Коля? З училища культури? Проходьте, Євген Дмитрович чекає на вас.

– Я – Коля. Здрасті.

Коля невпевнено ступив через поріг квартири в панельній дев’ятиповерхівці, в темному коридорі помітив невеликий гардероб. Він вимкнув плеєр, витягнув із вух внутрішні чорні навушники, скинув шкіряну курточку. До нього у домашньому спортивному костюмі вийшов Євген Дмитрович, він радо привітався, обійняв юнака, поплескав по плечах і запросив у свій робочий кабінет.

– Ви захопили свої акварелі?

– Ага, – знітився Коля.

– Знаєте, на перший погляд акварель – дуже проста техніка і за неї, як правило, мало хто береться. Наївно думають, що це лише для дітей у школі, – говорив Євген Дмитрович, поки вони прямували до кабінету, обставленого охайними дерев’яними стелажами та обвішаного невеликими картинами.

Коля захоплено стовбичив посеред кабінету і розглядав роботи на стінах: графіку, ескізи, картини, написані олією, деякі роботи колажного типу, де використовувалося скло, дерево, метал. Він уважно дивився на роботи й теми, і половина з них йому здавалися або наївними, або повним ацтоєм.

– Тут я тримаю переважно малі роботи, більші – в залі. Зверніть увагу на це, – показав Євген Дмитрович на кілька робіт однакової форми та однакового стилю й виконання, – це графіка на склі, я сам це придумав, хоча знаю художників, які в ній працюють в інших містах.

– Ж-и-р! – захоплено сказав Коля.

– Що?

– Класно. Ну, то їсть дуже гарно.

Євген Дмитрович посадив Колю на невеликий диван, а сам сів на стілець біля письмового столу. Він уважно й мовчки дивився на кожну акварель, деякі відкладав, потім знову до них повертався, іноді його права густа чорна брова від подиву підіймалася вгору. Зайшла дружина, принесла тацю з бутербродами, чайничком і чашками, поставила на стіл. Євген Дмитрович попросив її ще принести лимонного лікерчику, але вона на нього здивовано поглянула і сказала, що Коля – ще хлопчик. Він її заспокоїв, що нічого страшного – з ним трішки можна.

– Лікерчик, люба, не завадить. Бачиш – він весь переживає, – поглянув на хлопця та усміхнувся.

Коля знітився ще більше й почервонів. Євген Дмитрович насторожився від неприємного запаху, який наповнював кімнату, поглянув на брудні світлі шкарпетки Колі й відчинив кватирку. Марія Антонівна принесла тонку високу пляшку лікерчику з чарочками. За лікерчиком вони розговорилися. Коля зізнався, що малює більше в комп’ютерних програмах, на спеціальному планшеті, просто спробував малювати натурально, так би мовити, тому обрав акварелі, але планує перейти на олію і хоче опанувати класичну техніку, бо має чимало задумів: мріє поєднати класичні сюжети з техногенними штуками.

– Античні статуї та ядерні заводи, – усміхнувся Євген Дмитрович.

– Мене цікавить постмодернізм.

Євген Дмитрович трохи набундючився і кисло подумав: ще не має уявлення про прерафаелітів, а вже лізе в постмодерністи. Він почав обережно розпитувати Колю про життя: навчання, друзів, хобі, запитував, чи має час на малювання, чи розуміють це друзі.

– Та нє – малюю я дуже мало, мені больше музика нравицця. У нас є своя група, ми експериментуємо, мішаємо джаз, реп, блюз, усе, що можна тільки намішати, пробуємо писати електронну музику, – захоплено розповів Коля.

Євген Дмитрович неуважно все це слухав і нічого не зрозумів; він знову поглянув на акварелі Колі і не побачив там ні образів, ні тем, нічого: це були якісь скажені, хаотичні маски, які мішалися кольорами і не відповідали його уявленням ні про композицію, ні про глибину, ні про стилі. Він з ностальгією почав розповідати, яким було творче середовище в місті двадцять років тому, який це був прекрасний час, які були вечори та обговорення.

– А ви знаєте, що в мене була своя школа? – обережно наблизився він до Колі і пильно подивився йому в очі.

– Школа? Яка школа? – перепитав він, але знову відволікся на картини, – ця картина прикольна, тут гарно вийшло небо.

– Школа як метод, якого дотримуються твої послідовники, – сказав Євген Дмитрович, намагаючись своїм голосом надати глибини цим словам.

– Школа? О, нє – то не для мене. Нада робити щось прикольне, нове, щоб усіх від цього ковбасило, – сказав Коля, сьорбаючи лікер.

Євген Дмитрович знову затих, не знаючи що казати. Потім він згадав Ларису, яку вже не бачив багато років, і розповів про неї Колі, що колись в училищі культури вчилася дівчина – справжній самородок, малювала так, що збігалося все місто дивитися на її роботи. Коля уважно слухав і сказав, що в них на курсі також є така – Маша Підгулько, малює так, що кожному дасть фору, але дуже сильно закладає, переп’є любого в общазі. Євген Дмитрович незадоволено пробурмотів собі під ніс кілька нерозбірливих фраз. Йому ця розмова все більше не подобалася. Враз він пожвавився і запропонував Колі поїхати до Лариси – це тут, лише три-чотири станції залізницею – і вже її село.

Коля, оглядаючи стіни з роботами Євгена Дмитровича та його учнів, мимоволі кинув:

– Та нє – в село я не їздок, там всюда грязюка, кроси можна запачкать.

Коли він пішов, Євген Дмитрович ще довго гортав його акварелі, в яких ні хріна не розумів, і думав про те, куди котиться світ. Хатинки, берізки, хмарки, річечки йому були рідніші на картинах художників, аніж незрозумілі плями, лінії, написи й фігури. Він на Колю не ображався, йому було прикро, що його власний час давно минув.

У кабінет непомітно зайшла Марія Антонівна, вона підійшла ззаду до чоловіка, який так і залишився сидіти за столом, й поклала йому руки на плечі. З-за його спини вона дивилася на незрозумілі акварелі Колі й усміхалася:

– Оце згадала чомусь покійного Миколу Григоровича… Боже, і якими ж придурками ви були, як згадаю – реготати хочеться.

– Чого це придурками? – незадоволено пробурчав чоловік, потім обернувся до дружини та усміхнувся.

– Але як тоді все було по-іншому, навіть не віриться, що це було з нами. Правда? Все тепер, ніби в тумані. Таке враження, ще трохи – і взагалі все зникне, ніби й ніколи не було.

– Ти так думаєш?

– Не знаю. Чогось так подумалось.

– Ми – не перші і не останні.

– Були часи, – усміхнулася вона задумано й поцілувала чоловіка в сиву голову.

– Пустеля. Але в пустелі також люди живуть, – погладив він руку дружини.

2 квітня 2013, Новосілки

Генеральські тьотки

Він зайшов у великий, просторий кабінет із низкою робочих столів і працівників, мовчазний, непривітний, заклопотаний. Хлопці і дівчата відірвали очі від моніторів і подивилися на літнього завідувача відділу. Він стояв у розстібнутому темно-зеленому пальті, ледве перевів подих, але потім трохи попустив вишневу краватку, розшпилив верхній ґудзик сорочки і подивився на свого заступника, який зайшов за кілька хвилин до нього і саме читав роздруківку біля одного зі столів.

– Слава, де наш похоронний календар?

Сорокарічний коротко стрижений брюнет відірвався від роздруківки, скинув окуляри:

– Я зняв. А що?

– А як ти думаєш?

– Знову? – здивувався Слава.

– Так, Ярославе Дмитровичу, знову.

Слава розсіявся.

– Діставай календар і вішай на стіну – він як ніколи актуальний, – також усміхнувся завідувач відділу.

– І як же це сталося?

– Не питай. Поки ти прохолоджувався у середземноморській відпустці, нам знову підкинули двох чортових відьом, – сказав Ігор Матвійович.

Співробітники заворушилися, почали перешіптуватися й уважно їх слухати.

– Кого? – перепитав Слава.

– Кого-кого – цих чортових генеральських тьоток. Двох лише недавно спровадили – одну на пенсію, а іншу Господь прибрав. Прости, Господи… – перехрестився він. – А тепер знову! Все повернулося на круги своя.

– Значить – це наша доля, – усміхнувся Слава.

– Доля… Зробили з відділу якесь чистилище для тьоток… – ледве стримувався Ігор Матвійович.

Він скинув з себе шарфика, пальто й продовжив:

– Вони ж ні хріна робити не вміють. Хто за них працюватиме? Знову ми? Знову наша молодь? Їх повикидали з інших робіт, бо вже, певно, всіх добряче дістали, а на завершення прислали до нас – помирати! Цей дурдом триває вже двадцять років! Двадцять років я чекаю, коли цих тьоток нам більше не постачатимуть! Кожен директор мені каже, що більше такого не буде, але все одно їх підсаджують! Директори міняються, а з ними і тьотки.

Ярослав Дмитрович його заспокоював і казав, що нічого страшного, переживемо. Співробітники, декілька тридцятилітніх хлопців і двоє дівчат, перезирнулися й почали стежити за Ігорем Матвійовичем. Вони навіть трішки усміхалися, бо історія з «генеральськими тьотками», як їх зневажливо називав завідувач відділу, була його найболючішим місцем і відділ до неї вже звик. Час від часу керівництво прилаштовувало у відділ перебути до пенсії або коханок, або дружин, або вдів чи родичок якихось загадкових генералів-силовиків чи високопосадовців.

Ігор Матвійович покликав Ярослава Дмитровича та ще одного співробітника до себе в кабінет. Поки завідувач відділу бурчав, вішаючи своє пальто в шафу, поки він розчісувався і мостився за своїм столом, Ярослав Дмитрович з іншим співробітником дістали саморобний календар і прикріпили його до стіни – одразу навпроти столу Ігоря Матвійовича. На календарі виставлені роки, починаючи з тисяча дев’ятсот дев’яносто другого, під кожним роком декілька рядків, у яких записувалися слова «Білочка», «Клуша», «Духовка», «Бультер’єр», «Дракула», «Я-не-такая-я-жду-трамвая», «Бліда поганка» та інші. Це все були клички «генеральських тьоток», які їм присвоювалися завідувачем та співробітниками поза їхні очі. Напроти кожної клички стояли значки: «в» – вибула, або «†» – померла.

Багатьох із цих генеральських тьоток Ярослав Дмитрович й більшість співробітників не застали. Білочка(†) – померла у тисяча дев’ятсот дев’яносто другому році, про неї лише відомо, що вона була колишньою утриманкою-коханкою одного з впливових і покійних соратників Щербицького, яка потрапила у відділ моніторингу та обробки даних доживати до пенсійного віку, щоб вийти на пенсію держслужбовцем. Ярослав Дмитрович туманно знав, що це була енергійна, худорлява, шустра жіночка, яка колись була дуже красивою і любила носити одяг гарячо-помаранчевих, рудих кольорів, за що її і прозвали «білочкою». Клуша(в) – вийшла на пенсію в тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертому році, але про неї мало що було відомо, ветеранам відділу вона запам’яталася тим, що була трохи забрьоханою, затурканою жіночкою. Так само майже нічого не було відомо про Духовку(в), яка також пішла на пенсію, але в тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомому році. Духовка дуже любила пекти пиріжки й піцу і постійно всіх пригощала, але користі від неї по роботі не було жодної.

Після них прийшли справжні відьми, одразу дві – Бультер’єр і Дракула. Малоросла, збита, м’язиста жіночка зі скляними очима Бультер’єр(†), яка померла на початку двохтисячних, і бліда, висока, мов баскетболіст, пофарбована в дикий чорний колір із такими ж дико-чорними нафарбованими віями Дракула(в), яка пішла на пенсію у дві тисячі четвертому році, якраз напередодні Помаранчевої революції. Вони одразу створили коаліцію і захотіли скинути керівника відділу з єдиною метою: щоб підрозділ очолила Бультер’єр. Ці жіночки так усіх допікали, хамили колегам, без причин сварилися, плели інтриги, що, фактично, зіпсували нормальну робочу атмосферу. Вони намагалися перетягнути на свій бік рядових співробітників, постійно доносили керівництву, тиснули через серйозних тузів навіть на директора Центру, який спересердя викликав до себе керівника відділу й розпитував, що там у вас за бардак, чого вони постійно жаліються, на мене вже тиснуть дуже впливові люди. Керівник відділу усміхався й казав, що ці жіночки хочуть керувати відділом, а його, керівника, та заступника, Ярослава Дмитровича, посунути.

– Але ж це неможливо, – здивовано сказав директор.

– Звісно ж, що це маразм, – підтвердив Ігор Матвійович.

– Людина без вченого ступеня не може очолювати такий підрозділ. Це чітко сказано у Статуті.

– Вони хочуть переписати Статут, – усміхнувся Ігор Матвійович.

– Як це?

– А ось так – зібрати всіх нас – і змусити під них переробити Статут.

– Це державний орган, а не лавочка. На це ніхто не піде, – усміхнувся директор, – дурдом.

Дракула і Бультер’єр зрозуміли, що відділ їм не захопити, і відразу змінили тактику. Спершу вони притихли, бо «впливові дзвінки» нічого не вирішували, ходили вправно на роботу, сиділи з дев’ятої до вісімнадцятої, ляпали язиками, пили каву з булочками, бігали час від часу на перекур, але так нічого і не робили. Тим часом стало зрозуміло, що їх необхідно інтегрувати в роботу. Керівник відділу дав Дракулі завдання підготувати аналітичну записку щодо річних рішень, програм і положень органів державної влади в царині міграції. Від слів «аналітична записка» Дракула відразу розгубилася, її бліде лице моментально почервоніло, а від слова «міграція» їй взагалі стало зле.

Дракула моментально опанувала себе, вона виструнчилася, підвела голову, висунувши підборіддя, й твердим і чітким голосом сказала:

– На якій підставі ви даєте мені таке доручення?

– На підставі того, що це відповідає вашим посадовим обов’язкам.

– Чому нема наказу про це доручення? – не відступала Дракула.

– Тому що для такого поточного, планового завдання жодних наказів не потрібно, – усміхнувся завідувач відділу.

– Я маю право дізнатися про мої обов’язки?

– Ви вже стільки часу тут працюєте – про них давно треба було дізнатися.

– І де я маю про це дізнатися? – нервово посміхалася Дракула, кров’яні судини на її шиї від люті аж пульсували.

– Обов’язки виписані в посадових інструкціях. Мене дивує, що ви, як держслужбовець із багатолітнім стажем роботи, який перейшов до нас із поважного міністерства, про це нічого не знаєте.

– Не вам судити – що я знаю, а що ні!

Ігор Матвійович усміхнувся і зі співчуттям розвів руками.

– У яких ще інструкціях це написано? Чого я про це нічого не знала раніше? – знову запалилася Дракула.

– Коли вас брали на роботу – ви розписалися під тим, що ознайомлені зі своїми посадовими інструкціями.

Дракула фиркнула, різко розвернулася й гримнула дверима.

З Бультер’єром ситуація виникла трішки простіша, дізнавшись від Дракули про несподіваний поворот подій, вона сама прийшла до Ігоря Матвійовича й запитала про доручення. Завідувач відділу усміхнувся й доручив їй підготувати моніторинг рішень органів влади різних рівнів у царині науки за поточний рік. Бультер’єр так само переполошилася, але більше від слова «моніторинг».

Через місяць Дракула здала свій текст незрозуміло про що, який не був схожим ні на аналітичну записку, ні на жоден інший жанр. Так само Бультер’єр – ця жіночка скинула на робочу електронну пошту Ігоря Матвійовича з десяток посилань на урядовий портал і портали кількох міністерств із приписом «там є декілька положень і програм». Ігор Матвійович моментально викликав двох молодих співробітників і передоручив доручення Дракули і Бультер’єра з дедлайном – три дні. Через три дні в нього на столі лежала добротна аналітична записка та моніторинг. Він викликав Дракулу та Бультер’єра і запропонував цим жіночкам зробити звіт за зроблену місячну роботу.

Дракула знову показала кігті:

– На якій підставі ви вимагаєте в мене звіт?

– Це обумовлено в посадових інструкціях. Прочитати? Вони в мене є роздруковані… – усміхнувся він.

– Ні, дякую.

Завідувач відділу показав їм, як би мали виглядати документи, яких вони не змогли підготувати. Бультер’єр гортала вісімнадцятисторінковий моніторинг, зроблений молодим спеціалістом, який лише рік працював після закінчення університету, а Дракула гортала семисторінкову аналітичну записку і її бліде лице знову наливалося кров’ю. Вона гнівно прошипіла, що ми сюди прийшли на державну службу, а не писати якісь дурні моніторинги та аналітичні записки. Після цього вони більше з ним не віталися й поводилися так, ніби його не існує. Вони ігнорували засідання відділу, а коли завідувач заходив у кабінет, де сидів увесь підрозділ, демонстративно вставали й виходили.

Генеральські тьотки влаштовували істерику, коли отримували зарплату. Вони оскаженіло накидалися на завідувача відділу з криками, чого їм мало нарахували, чого нема надбавок і премій, як у інших співробітників. Ігор Матвійович лише співчутливо розводив руками і відповідав, що інші співробітники працюють, у них є значні досягнення, результати їхньої праці відомі керівництву, а роздавати премії та надбавки за незрозуміло які «високі досягнення» – це не в його компетенції, і що він не має права розтринькувати бюджетні кошти не за призначенням, бо це, по-перше, неморально, а по-друге, незаконно. Бультер’єр і Дракула вилетіли із його кабінету, немов ошпарені. Тиждень їх ніхто не бачив, навіть жодних чуток про них не було. Заклопотаний директор пообіцяв, що ситуацію вирішить. Невдовзі генеральських тьоток із відділу прибрали і перевели в інший підрозділ, але формально вони числилися у відділі й надалі.

Полегшенню колективу не було меж. Усі сміялися, згадували про генеральських тьоток і щиро з них кепкували. Бультер’єр і Дракула переїхали зі своїми пожитками на інший поверх, при зустрічі з працівниками відділу вони не віталися і дивилися на них, ніби крізь скло. Завідувач відділу сказав, що ми все одно занесемо їх у наш славний календар, адже й вони – частина нашої героїчної трудової історії.

Невдовзі, через місяців сім-вісім, так само несподівано їм на голову звалилася мовчазна літня жіночка. Коли директор завів про неї мову, то аж розсміявся, розуміючи весь абсурд ситуації. Жіночку прийняли мужньо і з розумінням, натякнули – щоб не каламутила воду. Це була Оксана Георгіївна, до якої згодом приклеїлося прізвисько «Я-нє-такая-я-жду-трамвая». Оксана Георгіївна була дуже тихою, неконфліктною та привітною людиною, вона ніколи не показувала ініціативу, але з турботою й теплом ставилася до інших співробітників. У неї була маленька слабкість – вона страшенно любила поезію і на її робочому столі стояли томики російських поетів Срібної доби, а також Володимира Сосюри і Максима Рильського. Коли в неї запитували, то її реакція була трохи меланхолійно-автистичною, ніби її силоміць виривали з невідомого й незримого світу, в якому вона щойно перебувала думками і не хотіла його покидати. За це їй і дали відповідне прізвисько. Коли про неї дізналися Бультер’єр і Дракула, то відразу почали набиватися їй у подружки, певно, намагаючись долучити її до своїх пліток, які вони й надалі розпускали про відділ. Але ця жіночка залишилася байдужою до цих ініціатив і невдовзі її залишили в спокої.