Текст книги "Сніданок на снігу"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

6

Віолетта витирала в квартирі пил, увімкнувши музичний телеканал, вона ретельно пройшлася з ганчіркою по меблях спершу у вітальні, потім взялася витирати підвіконня та кілька книжкових полиць у спальні. Вона подивилася на фотографію, де вони з Богданом обіймалися на тлі вечірнього Егейського моря. Чоловік дуже любив цю фотографію, часто казав, що це були щасливі миті їхнього спільного життя. Він тримав її перед книгами на полиці й постійно повертав на місце, коли дружина витирала пил і ховала фотографію в альбом. Віолетта подивилася на засмаглу пару в темних окулярах і кисло посміхнулася, їй здалося, що це було давно-давно, ніби в нереальному часі, ніби на фотографії не вона, а інша дівчина, лише зовні схожа на неї. Вона відчинила шафу-купе і дістала порохотяг. Увагу привернули дві велетенські, темно-сині, нові дорожні валізи на коліщатках, яких вона раніше не бачила. Віолетта витягнула їх із шафи-купе, валізи виявилися важкуватими, спробувала їх відкрити, але на замках стояли коди з цифрами. Вона пробіглася очима по полицях, де були поскладені речі, на полицях побачила прогалини між іншими речами і все зрозуміла: Зарецький зібрав більшість свого одягу і, мабуть, склав його у ці валізи. Віолетта сіла біля валіз на підлогу і розридалася. Вона настільки була приголомшеною побаченим, що не знала, як повестися.

7

Зарецький раптом згадав, що в дитинстві, здається – у першому класі, одного разу проїздив через це село в гори: він трохи з острахом придивлявся до понурих і грізних гір, які, мов велети, зупинилися над крихітною, змієподібною дорогою, до високих смерек, під зеленими гілками яких ховалася таємниця, що привертала увагу малого Богдана, а прохолода і затінок ще більше розбурхували його фантазію, він також придивлявся до випадкових і незнайомих людей із засмаглими обличчями й чорними, ніби вугілля, очима. Зарецький уперше потрапив у край, який був йому незнайомий і який сильно різнився від тих місцин, де мешкали його дід і баба, понад річкою Случ. Йому здавалося, що кінця тій дорозі ніколи не буде і що вони з батьком їдуть на край світу, бо за кожним різким поворотом їх чекав інший поворот, а за ним ще інший. Іноді Богдан поглядав із вікна машини на прірви, що виднілися праворуч: там, у цілковитій прохолоді, він бачив невелику бурхливу річку, густі непрохідні дерева та грізні кам’яні провалля. Картини баченого його заворожували, але від них було й трохи моторошно. Зарецький згадав, як йому захотілося пити і батько зупинився біля однієї придорожньої хати; вийшов старий-старий дід у чорній шапці, могутніми порепаними руками він помив у мисці темно-синій виноград, потім вичавив його в кухоль і дав малому Богданові. Виноградний сік був прохолодним і дуже смачним: згадуючи це, Зарецькому захотілося випити соку. Тоді з батьком вони їхали у далеке поселення, що було аж у самісінькому тупику дороги, де мешкав його приятель Жора – ліпший дружбан ще з часів навчання в університеті, з яким батько був нерозлийвода. Разом вони ходили у геологічні експедиції в Бурятії та в Середній Азії, навіть обмінялися дружинами, про що обидва потім не шкодували; разом вони підзаробляли на будівництві, кочували з міста до міста, аж поки життя не розкидало їх по різних закутках. Жора не визнавав телефонний зв’язок і робив дивні приймачі, які дарував своїм приятелям, – він час від часу подавав сигнали про себе, і його друзі ловили ці сигнали – хто в Києві, хто у Львові, а хто за межами України. Жора свідомо обрав шлях відлюдника, зрікшись сім’ї і цивілізації, – він жив високо в горах, знався і водився з чабанами, випасав овець на полонинах, куди вирушав з іншими пастухами на півроку; одного разу батько впіймав черговий сигнал від Жори, а було то, напевно, десь на початку вісімдесятих, і йому страшенно закортіло його провідати. Зарецький усміхнувся, згадуючи батькові помаранчеві «жигулі» і те, як вони їхали тоді в гори. Вони довго шукали Жору, спершу його порожню хату, до якої ледве дійшли, – машину довелося поставити біля сільського магазину, а потім, розпитавши в місцевих про Жору, подалися в гори, де чувся скрип і тріщання дерев, які падали. Жора посадив малого Зарецького на довжелезний стовбур, наказав міцно триматися за обрубки грубих гілок і спустив його з гори аж під свою хату. Малий Зарецький, кермуючи зрубаним деревом, стрімко летів із ним униз, поки не з’їхав до паркану Жориного подвір’я. Жора жив дуже бідно, але симпатично. Він майстрував, любив вовтузитися з деревом, мав чимало інструментів і декілька станків. На подвір’ї, в металевій загорожі, він тримав великого білого, волохатого пса, який люто гавкав до чужих. Зарецький також згадав, як збирав із Жорою гриби та ягоди. Коли вони переходили через чиєсь велетенське пасовище, що охопило підніжжя гори аж до лісу, то побачили молодого чорного бика, який спершу гнівно фиркнув, а потім помчав на них. Жора із затиснутою в зубах цигаркою ледве добіг до паркана і пірнув між його горизонтальними дошками, малий Зарецький зробив те саме. Він згадав очі бика – великі, неприступні, пильні, й усміхнувся. Зарецький часто думав, від чого Жора відмовився заради такого життя; раніше, будучи юним і зеленим, він ще не знав, що людина носить у собі океани хаосу і впорядкованості, рай і пекло, власну цивілізованість і дикість, які штовхають її в мить вибору, коли важкі обставини допікають, в обійми одного з полюсів.

8

Зарецький дивився з вікна третього поверху на розкішний гірський краєвид: біло-сиві дерева непорушно стояли, припорошені снігом, і плавним каскадом підіймалися до неба, а далі то знову спадали, то підіймалися; на горизонті, як у тумані, були інші гори, синьо-сірі, ніби примарні силуети, а між ними, немов важкі дирижаблі, повільно пропливали чисті хмари, насувалися на селище, будинки якого розсипані в підніжжі скель, немов гриби. Селище підступало до гір і тиснулося між сіро-бурих, обважнілих і порепаних від часу, де-не-де засніжених скель, що завмерли потрісканими плитами й важкими брилами над невеликим урвищем, через яке проривалася до людських осель гірська ріка; вона стрімко повертала ліворуч, пірнала під невеликий пішохідний міст, а далі мчала, раз-по-раз зникаючи з очей за будинками, пагорбами й деревами, і вискакувала вже з боку селища, де про неї нагадував важкий бетонний міст удалині, праворуч від нього з лісистих стрімких і високих пагорбів знову випинали важкі скелі; через міст поволі котилися автобуси, вантажівки, легковички; потім ріка виривалася на рівнину і губилася з виду. На горбочку, майже навпроти готелю, стояла кремезна в основі, але витягнута шпилями, дерев’яна церква, її бані були оббиті сріблястим блискучим металом.

Зарецький дивився на селище. Тепер багато чого змінилося: раніше дорога була посипана щебенем, а тепер асфальт, раніше майже не було машин і метушні, а тепер навколо купа людей, дорогих авто, які безперервно снують туди-сюди.

За спиною кашлянули. Зарецький обернувся і згадав, що не сам. Людмила сказала, що опалення працює на максимумі.

Богдан відчинив вікно і вдихнув свіже морозяне повітря.

– Тут жити – рай. Я був тут раніше.

– Справді?

– Ще хлопчиком. Ми приїжджали до батькового приятеля. Він жив там, – кивнув Зарецький головою в напрямку гір, – але давно помер. Хоча… тут, мабуть, неможливо повністю померти.

Людмила усміхнулася, також підійшла до вікна і поглянула на краєвид:

– Кидайте все і переїжджайте.

Зарецький усміхнувся, але промовчав. Він повісив костюм у шафу й задумався. Віолетта навіть не особливо переймалася тим, що він збирається в далеку дорогу, так, ніби Богдан відлучався у найближчий кіоск за газетами чи цигарками, не допомогла зібратися в дорогу, не розмовляла, взагалі останнім часом між ними все розклеїлося – навіть без суттєвих причин; вона зазвичай лежала на шкіряному дивані й непорушно дивилася черговий мильний серіал, на які витрачала весь вільний час; серіали за серіалами – і так щодня, щотижня, щомісяця. Зарецького це настільки нудило, що він не міг дивитися телевізор і забув про нього.

– Може, ви хочете повечеряти?

– Що? – здригнувся Зарецький.

– Тут, буквально дві-три хвилини ходу, є гарна ресторація, – показала вона на вуличку, що тягнулася від центральної площі з пам’ятником Шевченку повз пошту.

– Добре, – пожвавився він.

Богдан запропонував під’їхати, але Людмила відмовила: лише два квартали, сенсу сідати в авто нема. Потім сказала, що машину можна поставити в її гаражі – він і так порожній. Зарецький ніби не почув. Коли вона наполягла, щоб машину поставити в неї, Богдан зніяковів.

Вони зайшли до ресторації, Людмила з усмішкою підказала, яку їжу варто покуштувати, що це найсмачніші в них страви – візитівка краю. Зарецький жартівливо підняв догори руки, ніби здається, він повністю їй довірився, і вони зробили замовлення. Людмила пила каву та їла тортик, а Зарецький замовив собі печеню й салат. Попри те, що був страшенно голодним, він намагався їсти якомога повільніше.

– Не соромтеся, ви ж голодні.

– Це правда, – усміхнувся він.

Людмила й далі підбадьорювала його, перепитувала, чи смакує. Вона постійно говорила йому «ви», і Зарецький почувався трохи некомфортно: це ніби підкреслювало те, що він старший.

– Може, нарешті ми відмовимося від «ви»? Ви не проти? А то це «ви» конкретно напружує. От коли вийдемо на пенсію, тоді будемо на «ви», – засміявся він.

– Я – за. Але чому ж тоді знову «ви»?

Зарецький розсміявся, і вони ще довго говорили про все на світі, не відчуваючи, як минає час, як на них дивляться випадкові люди, як спокійно та затишно стає тут на рівнині, біля підніжжя гір. Богданові подобалася ресторація з приємними декоративними інтер’єрами в етнічному стилі, ненав’язлива музика, відсутність запахів їжі з кухні. Але найбільшу радість він відчув, що знову зустрівся з Людмилою; до цієї зустрічі подумки готувався не один місяць – зважував, що скаже їй, уявляв ситуації, де вони спілкуватимуться.

Людмила ознайомила Зарецького з програмою на час його перебування: лекційні години, зустріч із обласними журналістами, виїзні екскурсії до цікавих місцин, музеїв, на сувенірний ринок в одне з найближчих містечок. Богдан уважно слухав і зізнався, що раніше думав про нестерпну нудьгу, яка на нього тут чекатиме, а тепер, схоже, все буде набагато веселіше і він отримає купу вражень. Людмила сказала, що на сьогодні поки все, щоб відпочивав, а якщо будуть питання – хай неодмінно телефонує на мобільний. Зарецький подякував їй за увагу. Йому навіть стало трохи прикро, що їхнє спілкування так несподівано перервалося. Він, стомлений дорогою, так сильно хотів спати, що ледве стримувався, аби в її присутності не позіхнути. Вони домовилися про наступну зустріч, і Людмила сказала, що перед лекцією зайде за ним та проведе в конференц-зал одного із санаторіїв, де відбувається семінар, вона винувато всміхнулася, що ми б із радістю поселили гостей у санаторії, але там значно гірший сервіс, аніж у готелі, єдиний плюс від санаторію – просторий і великий конференц-зал, яких тут більше ніде не знайти.

9

Зарецький згадав, як одного ранку сонна Віолетта, наминаючи на кухні омлет, ненароком кинула, що ніби його підмінили, вона потім довго жувала, поглядаючи на мовчазного і зацікавленого Богдана, але, не дочекавшись його реакції, сказала, що в чоловіків таке часто трапляється, особливо під час кризи середнього віку, що їм здається, ніби все життя пішло котові під хвіст, що вони жили не так і не на ті справи себе витрачали, їм здається, що не пізно все змінити, і вони готові на рішучі та непрогнозовані дії.

Так – зізнався тоді він собі і здригнувся, але моментально опанував себе.

Віолетта сказала:

– Нас обох кумарить те, що сталося тепер.

– Це правда, але я не знаю, що саме сталося, – глухо відповів Зарецький.

Віолетта його не почула й додала:

– Це неприйнятно.

Зарецький погодився і сказав:

– Коли повернуся з Прикарпаття, тоді можна буде серйозно все обговорити.

– Давно пора, бо ми ж марнуємо свій час…

Зарецький тоді подумав: і справді – вона даремно марнує свій час на мене, а я – на неї.

10

Богдан курив у внутрішньому дворику готелю, перед тим припаркувавши в ньому машину. Він вдихав на повні груди дим, насолоджуючись легким збудженням, що пробігало судинами, потім випускав дим, який миттю розвіювався в холодному повітрі. З господарських дверей готелю вийшов охоронець, чорнявий хлопець у смугастому камуфляжному синьо-білому військовому костюмі, він поглянув на Зарецького, зміряв його поглядом і, клацнувши металевою бензинною запальничкою, також закурив. Охоронець подивився на його «сітроен» і запитав, чи збирається він ним часто виїжджати. Богдан спершу не зрозумів запитання, той повторив, Зарецький сказав, що поки не знає. Охоронець поглянув на гори, верхівки яких танули в багряних лініях, ніби їх залили розплавленим вечірнім сонцем, і сказав, що якщо прийде великий сніг, то машину не відкопаєш, а навіть коли відкопаєш, то навряд чи зможеш виїхати.

Зарецький уявив великий сніг:

– А наскільки він може бути великим?

– Такий великий, що відпочивати будемо тижнями, – усміхнувся охоронець.

– І часто приходить великий сніг?

– Приходить. Але його давно не було.

– А ви бачили великий сніг? – запитав Зарецький.

– Старші бачили.

Богдан подумав про гараж Людмили: завтра треба поставити в нього машину.

На вечір з’явився легкий морозець, Зарецький курив на балконі і розглядав краєвиди. Виникло дивне відчуття, ніби тут доведеться залишитися надовго. Вечірній каскад гір, який удень був далеким, ледве зримим і тьмяним, тепер ніби наблизився й обережно поклав свою тінь на селище, навколишні пагорби та скелі з лісами. Зарецький тішився прохолоді, що обвівала його лице, тішився густим чистим повітрям, тішився безкраїми просторами, які не втомлювали око, а пробуджували внутрішній спокій і задоволення, що нема жодних незручних чи неприємних думок, ніби свідомість, зачарована краєвидами, не бажала їх продукувати. Зарецький відчував, як від легкого приморозку тремтить тіло, але йому не хотілося заходити в номер. Він подумав, що в цих місцях, певно, люди менше піддаються тривогам і страхам, аніж у містах, особливо у великих мегаполісах, де все нуртує, кипить, пригнічує агресією та динамікою. Він заплющив очі і спробував уявити, як розчиняється в навколишньому спокої, в навколишній тихій благодаті; у стані, який він переживав, було щось неземне, нелюдське, дивне для звичайних митей і переживань.

Перед сном він узяв мобілку і поговорив із Віолеттою, але вона більше відповідала на запитання, ніж підтримувала розмову, і, як раніше, була незадоволеною та втомленою. У таких випадках Зарецький завжди залишав її у спокої, зрештою, це невдовзі перетворилося на звичку. Він переглянув на ноутбуці матеріали своїх лекцій – текст, інфографіку, слайди, перечитав базові тези вступної лекції, вимкнув лампу і невдовзі заснув.

11

Зарецький поснідав і вийшов на свіже повітря, щоб викурити цигарку. Близько десятої ранку на мобільний зателефонувала Людмила. Він сказав, що готовий до прогулянки, вона засміялася, і в Богдана по спині забігали приємні мурашки. Вони домовилися зустрітися через годину.

Зарецький вийшов на балкон; він подивився на синьо-білі гори, які вдалині були тьмянішими й напівпрозорими; вдихнув холодне гірське повітря і почувався як ніколи добре; він заплющив очі та витягнув обличчя перед себе, щоб морозяне повітря ще більше його обвівало; солодко усміхнувся від приємної прохолоди і від відчуття, що поволі мерзне. Можна забути себе вчорашнього, себе ницого, непотрібного, тут можна переродитися – хотів він поділитися цими думками. Богдан раптом забажав розповісти про місцеві краєвиди Віолетті, про пейзажі, які його змінювали, – змушували не думати, а відчувати рівновагу. Набрав номер, але вона не брала слухавку. Він мовчки курив. Через хвилин двадцять Богдан знову набрав її номер і почув лінивий, сонний і тихий голос. Віолетта дорікала, чого зранку дзвонити, як ненормальний. Зарецькому розхотілося з нею розмовляти, і він лише сказав: «Добре, спи далі». Богдан раптом подумав привезти її сюди, поселитися на тиждень-другий у готелі, нічого не робити, а лише вештатися без діла, розвіятися, щоб вона знову почувалася щасливою, як це було раніше. Але миттю прогнав цю думку. Він лише кисло усміхнувся і згадав, якими вони були п’ять років тому, коли лише познайомилися, коли жодного дня не могли всидіти вдома – з будь-якої нагоди зривалися з місця, сідали в машину та їхали подорожувати на південь чи на захід, спиняючись у селищах і містечках, які перед тим навмання обирали на карті, коли кохалися в холодних готелях, закутавшись у ковдри, а потім снідали у випадкових кафе і знову мандрували. Зарецький навіть не вірив, що це було з ними, що вони раніше були такими радісними, безтурботними, готовими до пригод і авантюр. Але потім ніби отямився: навряд чи Віолетті ця ідея сподобається, вона ніколи не любила гір: скільки він не пропонував їхати туди відпочивати, вона завжди сприймала це в штики і обирала спекотний морський пляж якогось турецького готелю, вщерть набитого нецікавими пострадянськими туристами на противагу гірським тінистим лісам та екзотичним краєвидам.

Він вийшов на вулицю. Навпроти готелю, метрів тридцять праворуч, якщо перейти вулицю, була сувенірна крамничка, схожа на велетенську шкатулку; крамничка тулилася до паркану території дерев’яної церкви, і біля неї стояла Людмила й розмовляла по мобілці. У неї був серйозний вираз обличчя, правою рукою вона іноді жестикулювала під час розмови, ніби намагалася довести свою думку, переконати, і непомітно для себе користувалася звичними жестами. Від морозу щоки її рум’янилися і буквально горіли. Людмила також помітила Богдана і ніби виструнчилася, на обличчі майнула усмішка. Вона енергійно махнула йому рукою. Зарецький пішов до неї, пропускаючи транспорт, що їхав дорогою. Людмила, тільки-но привітавшись, одразу запропонувала поставити машину до неї в гараж. Він погодився і сказав, що на вихідних можна десь з’їздити – подивитися краєвиди чи накупляти різних сувенірів. Зарецький любив купувати подарунки для своїх рідних і близьких, тож випадала чудова нагода подивитися на вироби з металу, дерев’яні шкатулки, глиняний посуд із місцевими розписами, а ще на коцики й сорочки ручної роботи. Вона сказала, що знає, де сувеніри можна придбати за оптовими цінами, бо тут деруть із туристів втридорога.

– Я також у душі шопоголік, – усміхнувся він.

Дорогою, коли вони їхали до її будинку, Богдан захотів поговорити про великий сніг і про те, як до цього ставляться місцеві.

– А тут буває великий сніг?

– Сніг?

– Так – дуже багато снігу.

– Мабуть, буває. Це все-таки гори. Я, правда, не місцева. Живу тут лише чотири роки. Такий сніг може бути будь-де. Зараз клімат не той, як був колись. Важко говорити про щось чітко та впевнено. А ти хочеш побачити великий сніг?

– Хотілося б на таке подивитися, – усміхнувся Зарецький.

– Моя мати розповідала, що в її дитинстві був такий сніг, коли вони з даху хати каталися на санчатах. Виходили горою снігу, яка опиралася на хату, та їхали собі з вереском униз.

– Хотів би я так спробувати.

– Для цього потрібно повернутися в дитинство.

– Цікаво, чи це можливо, – задумано сказав Богдан.

– У наших мріях – усе можливо.

Вони звернули з головної дороги в провулок і проїхали метрів п’ятдесят.

– У тебе цікава вимова, немісцева, – сказав Зарецький, обережно об’їжджаючи невеликий тракторець із причепом вугілля, що стояв посеред дороги.

– Я з центру приїхала – із Черкащини, річка Рось.

– Гарячі місця. Бойові. Я відпочивав у тих краях, багато де бував.

– Ми вже приїхали! – показала Людмила на свій компактний двоповерховий будинок із коричневої цегли.

Вона зайшла через хвіртку і відчинила зсередини металеві ворота. Зарецький штовхнув їх, і вони подалися. Потім Людмила відчинила цегляний, теплий гараж, який стояв своїми воротами перпендикулярно до входу в будинок, і Богдан поставив машину. Він обережно здав назад і заїхав майже впритул до металевого стелажа та масивної металевої стійки, яка тримала два двигуни для рибальських човнів. Коли він вийшов із гаража, то помітив надбудову з вікном, від якої тягнувся засклений і накритий коричневою металопластиковою черепицею навісний коридор до будинку, який буквально вклинювався в нього на рівні другого поверху.

– Що це?

– У мене чоловік був трохи дивак. Ну, дуже креативний дивак. Він собі зробив над гаражем компактний кабінет, а щоб не виходити на вулицю, придумав ось такий коридор під дахом. Різне буває – злива, сніг, вітер, от захотілося в домашніх капцях і халаті ходити відразу з будинку в кабінет – і це виявилося дуже зручно.

– Прикольно. Це як башта з чорного дерева. А що він там робив, якщо не секрет?

– Він був професійним нахлистовиком. Одного року він навіть став чемпіоном. Тримав там спінінги, риболовний інвентар, станок, на якому намотував мушки. Його мушки дуже славилися, їх замовляли наші друзі, були покупці навіть із Чехії та Польщі. Там багато чого й досі залишилося.

Зарецькому кортіло запитати про її чоловіка, як той загинув, але він не зважився, зрештою, це би виглядало нетактовно. Вона помітно змінилася, очі трохи згасли. Потім, ніби отямившись від неприємних роздумів, Людмила всміхнулася й сказала, що пора вирушати в конференц-зал.

Юна чорнява менеджерка в діловому синьому костюмі з бейджиком, що робило її схожою на працівницю аеропорту, представила гостей одне одному; так само вона представила й Зарецького.

– Ви часом не родич художника Зарецького? – запитала пані зі Львова, з невеликою зачіскою-клумбою на голові; Богдан часто бачив її раніше на медичних заходах і лише знав, що вона власниця медичної клініки.

– Ні, ми не родичі, – усміхнувся Зарецький.

– У молодості ми були просто закохані в його роботи. У нього така цікава техніка, такі гарні теми – і національні, і молодіжні.

– У мене є його альбом, – сказав він, вибачився і відійшов, щоб відповісти на мобільний дзвінок.

Зарецький непогано відстрілявся: лекція пройшла за графіком; потім була лавина запитань від учасників; потім він дав короткий коментар кореспондентці місцевого FM-радіо, інтерв’ю обласному інформаційному порталу, який також прислав журналіста на семінар; потім був обід, де він сидів навпроти Людмили і де виголошувалися різні тости від організаторів, а також надавали слово й лекторам. Вона іноді поглядала на нього незрозумілим поглядом, Зарецький ніяковів, і лише тоді, коли привітно усміхалася, йому ставало на душі легше. Напевно, це закоханість. Богдан від своїх думок усміхався. Зарецький майже не пив алкоголю, а лише пригублював коньяк. Сусід зліва за столом, під качан підстрижений киянин-програміст, постійно реготав, голосно теревенив з іншими учасниками банкету і щоразу, розмахуючи руками, зачіпав Зарецького ліктем. Богдан зробив йому зауваження. Киянин ввічливо вибачився, але невдовзі його темперамент брав своє: він знову ненароком зачіпав Зарецького ліктем. Богдан трохи відсунувся від нього і побачив, що за ним знову спостерігає Людмила. Він усміхнувся їй, і жінка з розумінням за секунду-другу заплющила й розплющила очі. На ній було темно-коричневе тепле плаття з квадратним декольте і цікавими, в етнічному стилі, вставками на плечах, певно, цей одяг їй шила майстриня. На тонкому золотому ланцюжку висіла маленька підківка з камінчиком. Богдан уважно розглядав її і помітив біля підківки, справа, невеличку темну цятку родимки. Людмила, мабуть, відчула, що Зарецький її оглядає, бо обережно підвела на нього очі й застигла своїм непорушним, спокійним і ніби довірливим поглядом. Богдан почервонів і потягнувся виделкою до крученика з чорносливом і шинкою.

Він вийшов курити не в коридор, де товклися з цигарками інші учасники семінару, галасували, сперечалися, жартували, а на балкон. Зарецький подивився на засніжені перила і згріб долонею трохи снігу, зробивши в білому рівномірному шарі на перилах невелику пробоїну. Він підніс сніг до рота і лизнув його язиком. Зарецький стояв на морозяному повітрі й дивився крізь скло на учасників: їхнім вождем знову був підстрижений під качан киянин-програміст, який за столом постійно зачіпав його ліктем. Програміст збуджено розповідав, розмахував руками, робив різні гримаси – і присутні реготали, пихкали цигарками й знову реготали. Напевно, в нього була непогамовна весела вдача, якщо він навіть не помічав, скільки шуму створює. Вийшла Людмила, Зарецький бачив, як вона уважно й повільно обводить поглядом присутніх, ніби шукає потрібну людину, але не знаходить і йде до сходів. Потім він помітив Людмилу вже на вулиці, перед готелем, вона дістала з кишені мобілку. В кишені свого піджака Зарецький відчув вібродзвінок – вона зателефонувала йому. Богдан швидко зробив невелику сніжку й кинув у її напрямку, щоб вона помітила. Людмила обернулася, подивилася на балкон – і їхні очі зустрілися. Вона, не стримуючись, засміялася, а Богдан показав двома пальцями правиці, що зараз спуститься. Йдучи сходами, Зарецький думав, що Людмила приділяє йому надто багато уваги, хоча це враження може бути й помилковим. Йому було страшенно приємно, але він не хотів, щоб Людмила себе скомпрометувала, бо невідомо яким чином це могло позначитися в подальшому на її кар’єрі.