Текст книги "Сніданок на снігу"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

28

Від нудьги Зарецький і Людмила гуляли, бо сидіння в темряві при свічках дуже пригнічувало. Провулковою траншеєю вони вийшли на центральну площу. Біля зачиненого супермаркету помітили поляків, у білому та червоному пуховиках. Їхній вигляд був геть кепський. Неголені, почорнілі, змарнілі, вони були схожими на водіїв-далекобійників, які зупинилися на кілька днів, аби відпочити від дороги. Людмила запропонувала підійти і поговорити з ними.

– Б-ю-х-л-о є? – з наголосом на перший склад сказав до них червоний пуховик.

– Бухло? – перепитав Зарецький.

– Так! Так! Бухло, бухло! – радісно залопотів білий пуховик.

– Пішли, – усміхнулася Людмила й покликала їх у гості; поляки спершу розгубилися, але коли здогадалися, що їх запросили на обід, одразу пожвавилися й зраділи.

Зарецький поставив варитися велику каструлю картоплі, дістав із погреба квашену капусту та помідори. Поляки радісно говорили, що це найдрайвовіша їхня поїздка за все життя, що це крутіше, ніж було в Норвегії та на Камчатці. Після вчорашньої Миколиної настоянки Зарецький почувався не дуже впевнено, а тому йому кортіло поправитися. Під картоплю із соліннями вони випили кілька пляшок горілки. Один поляк, у червоному пуховику, вийшов покурити надвір, але миттю повернувся дуже збуджений та ошелешений. Він сказав, що сніг перестав падати. Здивовані, всі вибігли з будинку. Вечірнє темно-синє небо було чистим-чистим; снігу як і не було; жодної хмаринки; відчувався легкий морозець.

Зарецький зайшов у гараж, завів машину й увімкнув радіо. Ловлячи хвилі, він упіймав новини і дізнався, що важкий, безпрецедентний циклон нарешті покидає Східну Європу. Науковці та експерти вже встигли цей феномен обізвати «сніжною тюрмою», ділилися своїми спостереженнями, зазначали, що з кожним десятиліттям клімат ставатиме все далі більш нестабільним і непрогнозованим. Особливе занепокоєння викликала ситуація з можливим підтопленням басейнів річок Тиса, Дністер, Дніпро, Десна, Прип’ять, Західний Буг, Дунай, Вісла. Реальна загроза підтоплення нависла над Києвом: місцева влада та мешканці столиці готуються до підняття води у Дніпрі на п’ять чи шість метрів.

Коли поляки пішли, Богдан задумався. Стільки снігу – це серйозні проблеми. Він сказав Людмилі, що треба подумати про будинок: його потрібно чимшвидше відкопувати зі снігу, інакше, коли все потече, будуть серйозні проблеми, стіни змокріють і може з’явитися грибок. Вона сказала, що тут сніг швидко не тане, а в горах узагалі стоятиме до середини літа. Зарецький розгубився: він ніяк не міг вирахувати, скільки ще часу доведеться тут пробути: тиждень чи навіть більше. Першим ділом він вирішив очистити сніг бодай на відстані одного метра від будинку, а також повністю звільнити від снігу виїзд із гаража до воріт.

Людмила уважно за ним спостерігала й трохи засмучено сказала:

– Ти хочеш їхати.

– З чого ти взяла?

– Бачу по тобі.

– Ні. Не хочу.

– Але ти – неспокійний.

– Це правда. Але їхати – не хочу, – усміхнувся він.

Він підійшов, обійняв її і сказав, що вони не розлучаться. Зарецький здригнувся від цих слів, які сказав необдумано, але повірив у сказане. Людмила підвела свої блакитні очі й пильно на нього подивилася. Богдан узяв її обличчя в долоні й подивився в її смуток. Він обережно поцілував спершу праве, потім ліве око, й пальцем втер сльозу з її лиця.

– Я знаю, ти поїдеш.

– Ні.

– Час відліку почався: сніг розтане – і ти поїдеш.

– Але я повернуся!

– Не кажи так, – вона заридала, занурившись лицем у нього.

– Я справді повернуся.

Людмила його не чула: від ридання її плечі здригалися, а ноги підкошувалися. Розгублений Зарецький підхопив її на руки й поніс у будинок. Вона плакала, як мала дитина, яку ненароком образили. Він обережно поклав її на ложе біля каміна, зняв із неї зимову куртку, светр, боти й штани, турботливо вкрив ковдрами, підмостивши під голову подушку. Людмила скрутилася калачиком і ридала. Зарецький ліг поруч і шепотів, як маленькій дівчинці, що злякалася темряви, шепотів, що все буде гаразд, що на них чекають чудесні дні, місяці й роки спільного життя, що вони будуть ходити в гори, рибалити, мандрувати. Але Людмила схлипувала, а її плечі здригалися.

– Я тебе втрачу, – шепотіла вона, і Зарецькому від цього розривало душу.

– Ні, – заспокоював він її, пристрасно обіймав, відчуваючи тремтливі тендітні плечі.

– Так – я це знаю, – чужим та іншим голосом сказала Людмила.

– Рідна, – шепотів Зарецький; він не знав, як поводитися, щоб це припинити.

– Я просто не уявляю, як без тебе жити.

Богдан ще міцніше пригортав її до себе; він шепотів найтепліші та найвідвертіші слова, які лише знав, він розповідав, якими вони будуть щасливими, що вона не пошкодує, що піднімуть малу, поставлять на ноги, що разом будуть відпочивати, подорожувати, ходити в гори, збирати гриби, кататися на лижах.

Людмила мовчала й більше не плакала, лише щільніше пригортала руку Зарецького до своїх грудей. Того вечора Богдан, вийшовши курити на мороз, раптом усвідомив, наскільки делікатним і невпевненим є спокій Людмили, який вона демонструвала впродовж цих днів, яким намагалася приховати свою внутрішню невпевненість і біль утрати колишнього чоловіка. Зарецький не впізнавав Людмили – тієї, про яку мріяв усі останні місяці, тієї, з якою кохався в несподіваній сніжній навалі. Лише її світлі довгі кучері, спокійний вираз лиця та пишні форми нагадували про жінку, яку він знав раніше. Вона була тепер настільки відчуженою, ніби пізнала таємні, лише їй відомі речі, за якими розкрилося справжнє бачення світу.

Зарецький думав, що все це від його невпевненої та непереконливої поведінки, він не знав, як правильно вчинити, які сигнали їй подати – поглядом, жестом, теплим словом, інтонацією. Він, як ніколи раніше, хотів, щоб Людмила йому повірила, щоб вона повірили в них обох – не як тимчасових коханців, а в спільний завтрашній день, який змінить їх, окрилить і ніби знову народить на світ. Богдан не міг дібрати необхідних слів і заспокоював себе: на все свій час, на все свій час. Він не знав, чи варто одружуватися з Людмилою, але йому страшенно хотілося бути поруч, відчувати її дихання, спілкуватися з нею, бачити її ранкову усмішку, цілувати цю жінку, кохатися з нею, разом готувати їжу, прогулюватися чи навіть просто, по-дитячому, казитися.

29

Віолетта часто блукала засніженим вечірнім Житомиром і почувалася самотньою. Було так дивно – на проїжджих частинах дороги, де раніше була тьма машин, тепер спокійно гуляли люди. Одного разу – посеред вулиці – вона зустріла кількох своїх однокласниць із двома незнайомими їй подругами і страшенно втішилася. Вони пішли в кафе, замовили мартіні і розговорилися. Вони розважали себе дурнуватими балачками про подружнє життя, сексуальні стосунки і таке інше, жартували зі своїх чоловіків, але з повагою й любов’ю. Віолетті раптом здалося, що вона насправді завжди була одна, навіть коли в них із Зарецьким усе було добре. Віолетта ридала цілу ніч і запитувала у стін, чого така нещасна.

30

Зарецький був трохи стривожений. Людмила пильно за ним стежила. За сніданком, коли вони сиділи на стільцях під зимово-весняним сонцем, спершу почули далекий шум двигуна, який наближався. Потім обоє здригнулися: з боку гір розвернувся і наближався до них гелікоптер. Шум гвинтів зростав і ставав уже нестерпним. Вони скочили зі стільців на ноги і замахали у бік вертольота. Людмила радісно викрикнула, бо розгледіла пілотів у кабіні. Гелікоптер наблизився, буквально завис над подвір’ям, бокові двері відчинилися, і звідти висунулася голова вусатого чоловіка в зимовій шапці, він голосно їм гукав і махав руками, але вони нічого не могли розчути. На столику задзвенів посуд. З вертольота висунувся пеналоподібний зеленого кольору контейнер і впав у сніг на подвір’я Людмили, неподалік від гаража. Гелікоптер трохи набрав висоту, виструнчився, кабіна з пілотами злегка подалася вниз, і він полетів, роблячи невелику дугу.

– Що це?

– Не уявляю. Можливо, гуманітарна допомога, – сказав Зарецький, він підійшов до столика і взяв свою чашечку з кавою, але вона була розлита.

Зарецький видряпався на сніговий замет, куди впав контейнер, проте дістатися до нього не зміг.

– Це гуманітарна допомога! – гукнув він Людмилі.

– Справді?

Вона допомогла йому накидати на сніг дошки та дрова, на які вони змогли обережно ступати й добратися до контейнера.

– Господь про нас пам’ятає!

– Американський Господь, – сказала Людмила, читаючи написи англійською та назву країни-постачальника.

– О, наші гелікоптери розкидають американські цукерки – прикольно! Може, там є наколоті апельсини?

– Ага, ще безкоштовні порножурнали.

– А що ти маєш проти порножурналів?

– Так, менше базікай – відчиняй!

Зарецький відкрив замки-защіпки і відкинув верхню герметичну кришку контейнера. Всередині лежали цілі купи різноманітних пакетів, переважно з крупами, сухим молоком, в’яленими фруктами, металеві банки з кавою, чаєм, ананасами, бобами, квасолею, невеликі пластикові пляшечки з віскі, печиво, шоколадки, цукерки, медикаменти, бинти, вата, тюбики з мазями й гелями, коробки з лікарськими сиропами та пігулками, купа блоків цигарок і навіть презервативи.

– Тепер точно не помремо, – усміхнувся Зарецький і взяв пластикову пляшку віскі.

– О, тут є корм для домашніх тварин! Здається, для котів.

– Покажи, – Зарецький узяв у неї металеву банку, на якій була етикетка із зображенням морди кота та сосисок, – нормально! Піде на зажарку.

– Фу!

– Чого ти? Люди ще не таке їли!

– Ти збоченець, – розреготалася вона.

– Ну якщо не хочеш – віддамо сусідам.

Гелікоптер віддалився, але вони чули рівномірний гул його гвинтів. Людмила показала витягнутою рукою в напрямку церкви, де щойно з вертольота скинули контейнер із гуманітарною допомогою. Богдан сказав, що джек-пот не лише у них.

– Сюди точно ніхто не може добратися, – сказав він, дивлячись на цятку гелікоптера, який віддалявся.

– Думаєш, це надовго?

– Дороги, мабуть, конкретно завалило снігом, деревами і камінням. Зліва село підпирають стрімкі скелі з лісами, справа – яри з рівчаками, а ще ця ріка – невідомо, як вона поведеться, коли почне все танути.

– Підніметься і все заллє.

– Тому, мабуть, із неба і падає гуманітарна допомога.

– Ти не боїшся, що в усе це вляпався? – запитала вона.

– Боюся, – сказав він і розсміявся.

Зарецький миттю посерйознішав: він згадав минуле, нудні та монотонні вечори в квартирі, постійні звуки серіалів, непорушну мумію Віолетти на шкіряному дивані, застиглу перед пласким екраном на стіні. Подумки він неодноразово думав, що не варто було переїздити в Житомир, навіть на непогану роботу. Зарецький зізнався собі, що й справді боїться – боїться повертатися назад. Потім він подумав, що втрата внутрішнього зв’язку з Віолеттою – можливо, його провина, бо вона раніше не була такою: банальною та зомбованою серіалами; ніби вона втратила інтерес до життя, ніби в ній надламався раніше важливий стрижень, який робив її цікавою і який робив навколишній світ для неї також цікавим. Зарецький, ставши коліном на сніг, механічно перебирав товари в ящику, переставляв їх із місця на місце, оглядав, а насправді тільки думав; раптом рука Людмили лягла йому на голову, від чого він здригнувся і глянув догори.

– Не думай, – сказала вона, – все буде добре.

– Я знаю, – усміхнувся він.

Вони позносили речі з контейнера в будинок, потім Зарецький знову взявся за лопату. Він захотів відлити і відійшов аж за сарай із дровами. Жовта цівка сечі пробивала сніг, розбиваючи в ньому дірку. Зарецький подумав, що зі снігом можна буде боротися ним же самим: топити сніг у баліях біля каміна чи грубки, а потім виливати на сніжні маси, роблячи в них велетенські діри. Ця ідея його настільки пройняла, що він радісно побіг ділитися нею із Людмилою. Вона ще не бачила його таким окриленим й азартним. Зарецький виносив надвір відра, миски, балії, великі тазики та каструлі й насипав у них сніг, який прибирав від стіни будинку. Потім він заносив цей посуд зі снігом у будинок і ставив топитися біля тепла. Головне – метод, – говорив він собі й брався знову.

Зарецький піднявся на другий поверх, відчинив вікно і вийшов на покриття траншеї, яке збудував над входом у будинок. Він узяв два відра з гарячою водою і вилив його на сніг ліворуч від себе: гаряча вода миттю випалила в снігу глибоченьку діру. Богдан думав, що цього недостатньо і ефект незначний: заради невеликої діри треба робити цілу купу зайвих рухів – спершу набрати в посуд сніг, потім занести до будинку і поставити топитися, потім підігріти воду і знову виносити її надвір. На це потрібно витратити в декілька разів більше сил, ніж на звичайне відгортання снігу. Розрахунки його засмутили. Але ще більше його засмутило інше: відгорнутий сніг, фактично, нема куди дівати. Зарецький поглянув на сонце – наразі це єдиний союзник.

31

У гаражі Зарецький відчинив машину, увімкнув двигун і почав ловити радіохвилі. Коли нарешті спіймав новини, то почув, що найбільше потерпають від снігової навали декілька селищ, повністю відрізаних від усією країни, підрозділи порятунку та військові частини роблять усе можливе для покращення ситуації. Невеликий коментар дав полковник, який керував операцією відновлення комунікацій із відрізаними селищами, серед яких він назвав і те, в якому зараз перебував Зарецький. Полковник сказав, що місцевий штаб порятунку з ними постійно перебуває на зв’язку, що в селищі зафіксовано кілька летальних випадків: одна людина загинула під сніжним завалом, одна – померла від застуди, доля ще дванадцятьох – поки невідома, однак мешканці, потерпаючи від дикого холоду та нестачі їжі, тримаються героїчно, і на них дивиться вся країна. Зарецький здивувався, бо люди, які щодня катаються в центрі селища на катку, вештаються туди-сюди, були мало схожі на жертв трагедії. Полковник пафосно сказав, що в селище гелікоптери міністерства надзвичайних ситуацій уже доставили міжнародну гуманітарну допомогу, переважно поляків, американців і турків, забрали кількох хворих і скинули мобільні медичні бригади, що ситуація під контролем і що нема чого хвилюватися.

– Виявляється, ми – герої, – задоволено сказав Богдан Людмилі, обіймаючи її.

– А ти цього не знав?

– За нами стежить уся країна. Усі хвилюються, – трішки підняв Зарецький розкриту долоню й потряс нею у повітрі, ніби показував вагомість своїх пафосних слів.

– Це лише початок кінця, – усміхнулася вона.

– Справді? Гм, добре, що хоч не кінець початку.

Сонце припікало, сніг поволі танув і блищав, ніби блакитно-зеленуваті кристали. Зарецький відгортав його відразу з розчиненого вікна будинку на другому поверсі. Однак і це не дало бажаного результату: сніг вибирати вздовж стіни необхідно до самого низу, де фундамент будинку, і цей сніг нема куди дівати. Товща снігу здавалося Богданові нескінченною і нагадувала високий лабіринт, у якому загруз будинок, провулок, решта хат і будівель, решта провулків і вуличок, у ньому люди спромоглися зробити лише випадкові ходи та траншеї. Людмила іноді допомагала Зарецькому і виливала на сніг гарячу воду, для якої вони перед тим брали сніг біля стін будинку. Богдан сильно стомився. Він виліз на дах будинку і дивився навколо. На сусідніх дахах, неподалік і вдалині, також були люди, вони голосно говорили, сміялися, перегукувалися, було чути стукіт молотків, з боку ріки долітав звук болгарки.

Зарецький гукнув Людмилу, щоб вилазила до нього.

– Цей сніг – упертий, – сказав він їй, коли вона лягла на даху будинку біля нього.

– Він так просто не поступиться, – усміхнулася Людмила й заплющила очі, витягнувши обличчя до сонця.

Зарецький сказав, що всі їхні дії безнадійні, однак у снігу варто пробити діри для вікон, щоб потрапляло денне світло.

– Ти ніяк не попустишся, – сказала вона.

– Я не можу сидіти склавши руки.

– Я вже тобі казала: від тебе нічого не залежить, вірніше – від тебе взагалі нічого не залежить.

– Не зовсім.

– А що від тебе залежить? – підвелася вона, обіпершись на лікті, й, примружуючи від сонця очі, поглянула на Богдана.

– Від мене залежить те, що я тут.

Людмила голосно розсміялася:

– Ну, так – те, що ти дихаєш, – оце справді залежить лише від тебе.

– Якраз те, що ми дихаємо, – від нас не залежить.

Зарецького її репліка зачепила. Він думав, як бути. Але нічого не придумувалося. Він думав про сніг, але снігу менше не ставало.

– Ти тут будеш стільки – скільки захоче сніг. І не дмися як хлопчик. Це ж правда.

– Хочеш сказати, що ми не виграємо навіть день-другий?

– Виграти взагалі нічого неможливо. Хіба це виграш – день-другий? – розвернулася до нього й, усміхаючись, провела долонею по його обличчю.

– А ти, виявляється, жорстока.

– Я?

– Ти все це знала.

– Що я могла знати?

– Про цю аномалію. Ти знала.

– Нічого я не знала. Звісно ж, що здогадувалася: буде крутіший сніг, ніж у всі минулі роки.

– І тому зробила тут семінар?

– Навіщо ці дитячі розмови? Тебе запросили – ти прийняв рішення. Якщо ти думаєш, що у твоїх невдачах винні інші, а не ти сам, тоді мені тебе дуже шкода.

Зарецький дістав цигарку, лежачи закурив і повільно видихнув дим: ледве помітна цівка одразу розвіювалася за вітерцем. На його мобільний прийшла есемеска: Віолетта з’явилася в мережі. Людмила мовчки спостерігала за Богданом, а він спокійно курив і дивився на селище, яке поволі пробуджувалося від снігу. Нарешті він докурив, мовчки підвівся і пішов. Невдовзі Людмила почула, як внизу Зарецький розгрібає лопатою сніг, і посміхнулася. Потім Богдан знову набрав Віолетту, його непокоїло, як вона пережила негоду, однак слухавки та не брала. Зарецький послав їй есемеску «як ти?», але Віолетта не відповіла.

32

Зарецький знову вийшов у провулкову траншею, але наштовхнувся на несподіваний завал зі снігу, видряпався по ньому на стіну траншеї, іноді провалюючись, і знову спустився у траншею, проминувши перешкоду. На центральній площі вже було менше людей; кілька десятків підлітків грали в хокей без ковзанів: вони кумедно бігали по льоду, ковзали, падали, розмахуючи своїми ключками. Зарецький зустрів знайомого по семінару, перекинулися новинами, той сказав, що важка техніка поступово розчищає дороги і що невдовзі будуть розбирати завал, який виник на шосе. Богдан ліниво його слухав, мовчки курив і думав про Людмилу: мабуть, вона така роздратована через відчуття розлуки, яка от-от настане. Електрики у селищі так і не було: палили переважно свічки, але й ті закінчувалися. Гелікоптери також доставили дрова, вугілля, балони з газом; на центральній площі місцевий комітет порятунку все це розподілив між пенсіонерами й бідними.

Потів він сказав, що на окраїні, в одній із траншей, вирили капличку, і там править один монах.

– А монах де тут узявся? – здивувався Зарецький.

– Мабуть, жив тут і раніше, але не був коло храму. Можливо, не дуже вписувався у звичний формат. А тепер сам собі створив власну парафію. За бажання – будь-що можна створити, лише б мати для цього уяву. Люди ж додумалися рити тунелі й траншеї, правда? Але колись давно це вже робили.

– І що, до цього монаха ходять люди?

– Трохи ходять. Він постійно править службу: кажуть, нікого не повчає, просто служить Богу, як уміє. Люди ходять кожного дня. Приносять свічки, ікони. Збираються навколо і слухають проповідника. Вони вірять, що сніг – це Боже випробування і що всі скоро опиняться під снігом, ніби під землею, а тому мусять готуватися до загробного життя вже зараз і закопуватися від світу в сніг.

– Це чистої води секта.

– Можливо. А що зараз не секта? Навіть те, що ми під снігом, – і це, по-своєму, теж секта.

Знайомий також розповідав, що в багатьох гостей, які приїхали на семінар, закінчилися гроші – вони просадили їх у карти, на самогон і їжу. Дехто поселився в місцевих жіночок. Зарецький від цих слів насторожився – йому здалося, що співрозмовник натякнув на нього, але той і далі белькотів про все на світі й мало звертав уваги на реакцію Богдана.

Вечоріло. Зарецький попрощався, сказав, що неодмінно зазирне до них у готель, і пішов дивитися на хокей підлітків. Це ніколи не закінчиться – дивився він на них скляними очима й нічого не відчував. Не було ні розпачу від ситуації, ні хвилювання за завтрашній день, ні думок про вчорашнє. Зарецький думав, що більше не належить часові. Сутінки поволі вкривали небо й полонили селище. Богдан озирнувся і помітив Людмилу, яка була в тій же куртці, коли він приїхав, і стояла біля входу до траншеї провулку, з якого він хвилин десять тому вийшов. Зарецький також непорушно дивився на неї, йому здалося, що вона його кличе очима, ніби манить до себе в сніги. Він не відводив погляду і побачив, як Людмила йому всміхнулася. Повз нього пробігли п’ять хлопчиків у білих маскувальних костюмах, у руках вони тримали дерев’яні автомати. Зарецький підвів угору руки і сказав: «Здаюся», – хлопчики суворо на нього поглянули і побігли далі. Богдан шукав очима їхнього бойового вождя Миколу, але не знайшов, і проводжав їх поглядом, поки вони не зникли з поля зору в кучугурах снігу. Він пішов до Людмили, а вона не відводила від нього погляду.

– Що нового почув?

– Техніка вже рухається сюди – розбирають завал.

Людмила кисло посміхнулася, розвернулася й пішла в траншею. Зарецький ішов слідом і мовчав. Відчувався мороз. Богдан міркував, що це відтягне танення снігу, а значить – і його перебування тут. Він не міг дати відповідь собі на питання: чого він непокоїться? Чого його тягне вирватися зі сніжної пастки? Яка внутрішня сила його кличе з цього місця?

– Та не думай ти стільки… – почув він голос Людмили, яка це сказала, навіть не повернувшись до нього, ніби в неї на потилиці були очі й вона бачила обличчя Зарецького; вона продовжувала йти траншеєю, наче й не було нічого, – ніби від твоїх думок і переживань щось зміниться.

– Саме думається. Я тут ні до чого, – Зарецький увімкнув ліхтарик і посвітив у траншеї дорогу.

Вони завернули в її двір. Богдан зачинив зсередини хвіртку. Людмила миттю підступила до нього, охопивши його голову руками, й розтуленим ротом почала цілувати й покусувати його обличчя – сантиметр за сантиметром.

– Ну, невже тобі тут погано? Невже ти мене не хочеш? Я ж більше не можу без тебе – як ти цього не бачиш? Чому ти мовчиш? Чому? Що я не так зробила? Скажи! Що не так?

– Усе нормально.

– Ні. Не приховуй! Щось не так. Скажи!

– Усе добре.

– Я ж бачу, що ти страждаєш! Я не хочу, щоб тобі було погано. Чуєш? Не хочу, щоб ти страждав!

– Я не страждаю.

– Ти зовсім змінився. Ти не такий, яким був ще кілька днів тому.

– Ми обоє трохи змінилися.

– Що ти маєш на увазі?

– Ми поволі звикаємо до думки, що повинні завжди бути однаковими: вчора, сьогодні, завтра.

– Ні. Це не так.

– Тоді давай просто кохатися, бо ми надто багато говоримо.

– Давай, – усміхнулася вона.

Вони впали на сніг, сплівшись руками й ногами. Людмила вся тремтіла від збудження й хаотичними рухами розстібала на ньому куртку, потім штани. Вони кохалися на нічному подвір’ї, слухаючи, як у провулку поверталася по домівках молодь і голосно розмовляла про своє. Зарецький прикрив рукою рота Людмилі, аби вона не стогнала. Вона кусала його пальці, облизувала, знову кусала, до болю щипала його сідниці, аби він ні на мить не спинявся. Очі Людмили гаряче блищали в темряві, а волосся ніби розсипалося по снігу. Зарецький від насолоди скрикнув, а Людмила міцно розтирала долонею його хребет, ніби прагнула вичавити його всього в себе. Вона відчувала, як він увесь тремтів, стихав, обм’якав, і ще міцніше стискала його в обіймах.

Зарецький шепотів їй:

– Нехай сніг твій буде вічно.

– Так, – тихо з усмішкою відповідала йому, – нехай мій сніг не сходить.

Богдан хапав ротом шматки снігу і підносив до її губ. Людмила усміхалася й злизувала сніг із його обличчя. Коли вони повернулися в будинок, зготували вечерю й сіли за стіл при свічках, Зарецький дивився на Людмилу та задоволено усміхався.

– Ти чого?

– Давньокитайські стратеги в битвах використовували вітер, хвороби, вогонь.

– Ну, і?..

– З тебе вийшов би непоганий давньокитайський стратег.

– Ти знову зациклився на снігу, – вдавано невдоволено сказала Людмила.

– Сніг, – замріяно сказав Зарецький, обіпершись ліктем на стіл і підклавши кулак під щоку, – я скоро почну ним дихати.

Після вечері він зібрав брудний посуд і поніс його надвір – витирати снігом. Зарецький закурив, але в горлі неприємно перчило, через що не зміг зробити навіть декілька затяжок. Він викинув цигарку, витер посуд снігом, повернувся в будинок і поскладав тарілки в мийку на кухні. Підсвічуючи собі майже згорілою свічечкою, Зарецький мив у каструлі з гарячою водою тарілки, складав на купу, щоб потім знову витирати їх снігом. Усе більше боліла голова, а плечі, спина й руки ніби гуділи від утоми. Людмила поглянула на нього й занепокоїлася.

– Господи, та ти весь гориш!

– Трішки розклеївся, – сказав він і поцілував її сухими губами.

Вона вклала його біля каміна – на їхньому ложі, засунула під руку термометр, хоча він усіляко пручався і казав, що абсолютно здоровий, а потім поставила чайник. У Зарецького таки була температура, не висока, але вночі може бути вищою. Людмила занепокоїлася. Він розбухикався, голос швидко змінився: став ніби глухішим, захриплим. Людмила зробила йому чай із малиною, сказала, що треба добре спітніти. Зарецький кволо усміхався й казав, що зі снігом ніколи не розстанеться.

– От дурень, – усміхалася вона й витирала піт із його чола.

– Твій дурень.

На мобільний Зарецького подзвонили, він вібрував, пересуваючись по столі, але коли Людмила хотіла подати йому телефон – мокрий від поту Богдан відмахнувся. Навіть у темряві, при тьмяному світлі вогню в каміні, вона бачила, як той весь горить. Зарецький шепотів їй слова подяки, таке враження, ніби він більше говорив їх для себе. Людмила сиділа поруч, гладила його по голові. Він говорив, що ні про що не шкодує, що навіть якщо доведеться померти, то нічого кращого йому не треба.

– Дурний піп тебе хрестив! – сміялася вона з його удаваного пафосу.

– Я знаю.

– У тебе буйна фантазія!

– Я знаю. Зараз такі форми пневмонії, коли людина згорає від високої температури за три-чотири дні, жодні ліки не рятують. І людина вмирає від того, що легені просто згоряють.

– Що ти таке мелеш? Ти будеш жити! – Людмила не розуміла, чи він жартує, чи говорить серйозно.

– Я знаю. Але коли помру, я хочу, щоб ти мене поховала на своєму городі або ж біля річки, щоб було видно гори, скелі, ліси.

– Ото вже мені, – розсміялася вона, – отак відразу і на своєму городі.

– Яка ти неромантична, – сказав Зарецький.

– Я знаю, – усміхнулася вона.

Зарецький лежав із напіврозплющеними очима, знову сильно забухикав – спершу хвилями, а потім безперервно; кашель настільки сильно на нього нахлинув, що його тіло здригалося, обличчя стало схожим на розпечену праску, щоки й скроні надулися, а очі налилися слізьми й запухли.

– Завтра піду шукати лікаря.

– Де ти його знайдеш? У траншеях?

– Не знаю. Попитаю людей.

– Усе минеться. Нічого страшного нема.

– А раптом і справді – помреш мені тут, – і що тоді робити з твоїм трупом? Похорон нормальний не зробиш – лишається закопати на городі.

Вони обоє тихо розсміялися.

– Добре, – посерйознішала вона, – я наберу кума – він лікаря з-під землі дістане.

– Він такий, – усміхнувся Зарецький, – нехай іще приведе своїх головорізів.