Текст книги "Сніданок на снігу"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

17

– Тебе аж трусить! Що там на вулиці? – занепокоєно скидала з нього верхній одяг Людмила.

– Ху-у-у! Там справжня Арктика! Бракує тільки білих ведмедів! Снігу стільки, що неможливо передати словами! Люди всі з лопатами! Мабуть, так починався Великий потоп. Таке враження, що насувається великий льодовик. Скоро всі ми опинимося під снігом. Якщо ми не візьмемося за лопати, то звідси можемо не вийти.

– Ти так кажеш, ніби вже почався кінець світу.

– Початок нового життя, маленька! Початок нового життя! Навіть коли наші замерзлі трупи колись відкопають із цього снігу майбутні археологи – це буде прекрасно!

– Що ти мелеш?

– Вони побачать, які ми з тобою були красиві!

Боти Зарецького намокли, і він здивувався, бо такого ще ніколи не траплялося. Він миттю напхав у них сухих газет і поставив сушити біля каміна.

– Новини дивилася? – запитав він.

– Усюди – те саме. Київ паралізовано. Львів паралізовано. Харків так само. Всюди дикий і безперервний сніг. Сказали, що вже випало дві місячні норми опадів. Сказали, що це сенсація і що такого ще не було. Правда, згадували якийсь один рік, але я добре не розчула, коли було подібне також. У Києві на вулицях стоять порожні трамваї, тролейбуси, завмерли фури, дикі пробки. Кияни носять бутерброди і чай людям, які сидять у своїх машинах другу добу і не можуть через сніг ніде вирватися.

– Мабуть, усі рейси скасовано. Усе буде закрито. Державні установи, пошти, школи – всі зачиняться, – сказав Зарецький і задумався.

– Значить, ми будемо у сніговій тюрмі, – усміхнулася Людмила, пригорнулася до нього й поцілувала. Тільки ти і я. Ти і я. Одні в цілому світі. Це так здорово!

– У біло-білому світі. Повний Кавабата, – усміхнувся Богдан.

Вона ластилася до нього, цілувала його, але зголоднілий Зарецький демонстративно повів носом на смачні запахи, що линули з кухні.

– Я поставила курку в духовку, – усміхнулася вона, її очі радісно блищали.

– Повечеряємо, і я піду рити траншеї.

– Які траншеї?

– Щоб ходити. Твої сусіди вже стали кротами – риють у провулку траншеї, бо снігу стає все більше і більше. Це схоже на якусь війну у північних широтах. Бляха, фінсько-радянський фронт. Шанці вже по коліна, а сніг усе падає й падає. Завтра буде по пояс.

– Клас! Я хочу на це подивитися! Ура! Моя Настя з сестрами у Львові біля під’їзду зараз собі зробили барліг і фотографуються коло нього.

– Ця зима – особлива, – усміхнувся Зарецький, дістаючи цигарку.

– У мене також, – подивилася на нього Людмила вже серйозним поглядом.

Він пішов курити надвір, а Людмила тим часом накривала на стіл. Зарецький дивився на сніжний шар, який усе ріс і ріс. Сніг ні на мить не припинявся – такий же густий, такий же повільний, такий же лапатий. Богданові стало страшно від завтрашнього дня, від того, що на них чекає. Про лекції, певно, вже доведеться забути. Він подивився на мобільний – декілька пропущених від Людмили і жодного від Віолетти. Чому вона себе так по-дурному поводить, чого їй не вистачає? Він курив і дивився на засніжену порожнечу, яка стала навколишнім краєвидом, йому хотілося в ній розчинитися, забути все, що він пам’ятав і знав, звільнитися від найменших тривог. Зарецький набрав Віолетту, але вона була за межами зв’язку, набрав знову – те саме. Поволі вечоріло, сніг наливався темними кольорами з відтінками сірого, синього, іноді жовтуватого, він і далі виблискував на світлі ліхтарів і неквапно лягав на землю. Людмила гукнула Зарецького, він погасив недопалок і зайшов у будинок.

18

Подзвонив директор фірми, занепокоєно розпитуючи, чи все добре, чи не завалило снігом, як пройшов семінар. Зарецький усміхнувся і сказав, що трохи завалило і, попри те, що тут починається нова Арктика, все окей, а семінар, певно, припинив свою діяльність, або ж, якщо точніше, плавно перейшов у приватний режим спілкування. Директор сказав, щоб Зарецький був обережним, щоб телефонував і розповідав новини.

19

Зарецький знову розчищав сніг, але Людмила силоміць забрала в нього лопату, щоб він не перевтомився. Богдан пожвавився, збуджений, ні хвилини не міг всидіти на місці. Людмила розставляла тарілки на стіл і спостерігала за ним. Вони так смачно повечеряли, випили пляшку червоного вина, що їх одразу розморило. Зарецький вже не мав сил воювати зі снігом – розчищати його на подвір’ї чи рити траншеї. Вони лежали з Людмилою біля каміна на розстелених матрацах, укритих ковдрами, і гладили одне одного.

– Цікаво, що у світі за ніч сталося, – сказала вона під ранок.

– Те саме, що й тут: когось засипало, хтось пропав, когось так і не відкопали.

– Ми ніби на дикому острові – нікого не бачимо, ні з ким не говоримо. Це так незвично в наш час, особливо коли на кожному кроці гавкають про глобалізацію.

– Ти хочеш глобалізацію?

– Я хочу тебе, – усміхнулася вона.

– Знову?

– Так, але спершу хочу знати, що діється у світі.

– Ми і є світ. Люди зараз, мабуть, усі кохаються. Сніг – це кохання, – поцілував її Зарецький.

– Я знаю. Ти – мій світ.

– Зараз поглянемо, що там діється, – Зарецький потягнувся за ноутбуком, увімкнув його, але Інтернету не було.

– Інтернет вирубило.

– Надовго?

– Надовго. У непогоду це часто буває.

– Значить, це на краще.

Богдан узяв пульт й увімкнув телевізор, скакав по каналах, але не міг знайти новини. На «5 каналі» йшла якась передача про Францію, Людмила сказала, що скоро мають бути новини. Вони їх дочекалися. Показували репортажі з різних регіонів. Україна була в полоні снігу. Державні установи не працювали, крім медичних закладів, школи та університети відмінили навчання, магазини закрилися, транспорт зупинився. У Києві на вулицях каталися лижники та сноубордисти, журналісти відзняли сюжет про голих сноубордисток, як вони з’їжджали вниз по Андріївському узвозу. Невеликі продовольчі магазинчики перетворилися в барлоги, до яких вели лише вузькі тунелі, прорубані лопатами. Малеча гралася в снігу, центральними порожніми вулицями спокійно прогулювалися люди, гралися сніжками, будували сніжні фортеці та ліпили сніговиків. Те саме відбувалося в Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Львові, Луцьку та інших містах. Комунальні служби були паралізовані, місцеві влади капітулювали перед стихією. На трасах у різних куточках країни понад добу, відрізані снігом від світу, у своїх машинах потерпали люди, які не мали ні харчів, ні води. Їм на допомогу намагалися прийти волонтери, служби порятунку, а також добровольчі дружини та підрозділи міністерства оборони.

– Це надовго, – задумано сказав Богдан.

Людмила запитально на нього поглянула.

– Цікаво – скільки це триватиме?

– Це має для тебе значення? – усміхнулася вона.

– Мабуть, ні.

– І це прекрасно, – радісно промовила Людмила, – таке буває лише раз у житті. Ти ж ніколи про таке навіть і не здогадувався? Правда ж? А тут – маєш.

– Точно, – поцілував її в голову. – Як твоя мала? У неї все гаразд?

– Усе чудово. Я недавно з нею говорила. Я би більше переживала, якби вона зараз була тут.

– Чому? – здивувався він.

– Тому що не знати, чим усе це скінчиться.

Людмила враз стала ніби чужою, вона напружено думала й дивилася в стелю. Зарецький, поклавши голову на праве вухо, спостерігав за виразом її обличчя.

– Ти маєш на увазі… нас?

– Ні. Не нас.

– А що з нами станеться? Я вже казав – рано чи пізно нас відкопають у якомусь двадцять другому столітті, – однак на його жарт Людмила не відреагувала.

Зарецький підвівся і сів біля неї.

– Ти зараз десь далеко-далеко, – сказав Богдан і пальцем провів по рельєфу її носика, опустився до повних розтулених губ, які поцілував.

– Не переживай, я вже повертаюся, – усміхнулася вона й розвернулася до нього.

У її оченятах не було й сліду печалі, а лише товклися веселі бісики.

– Але що ти мала на увазі?

– Ну який же ти зануда!

– Чого? – здивувався Зарецький.

– Тут все триває довше, повільніше і зі складнішими наслідками, – усміхнулася вона.

– Сподіваюся, все минеться.

– Я також сподіваюся, – усміхнулася вона, пригорнувшись до нього, – давай про це не думати.

– Давай.

– Але ж думається, – після хвилин мовчанки сказала вона.

– Це правда – думається, навіть мимоволі.

Людмила обійняла його, міцно пригорнулася, ніби боялася втратити. Зарецький дивився в її очі-безодні, бачив, як вони поблискували – чи то від сліз, чи то від вогню. Шкіра її лиця пашіла, ніби вона мала температуру. Попри шалену втому, вони кохалися, непорушно лежали, повільно блукаючи руками по тілу одне одного, потім кохалися знову.

20

Вони прокинулася від дзвінка на мобільний Людмили. Непокоїлися за Богдана Зарецького, який з’їхав із готелю. Вона сказала, що з ним усе гаразд. Потім повідомили, що семінар неможливо більше проводити, поки не розчистять дорогу до конференц-залу, а оскільки учасники не можуть виїхати, то пропонується зустрічатися в холі готелю та в барі на «дружні розмови» та для «ділових контактів». Богдан ледве встав – тіло гуділо від вчорашньої боротьби з високим снігом. Він вийшов надвір, але від побаченого навіть не здивувався: сніговий покрив уже виріс до пояса, застеливши рівною білою ковдрою все подвір’я аж до рівня замків у гаражі та до клямки на хвіртці й воротах. Пелехатий, спокійний сніг падав далі, падав безперервно й тихо, як нічого й не бувало. Спершу на Зарецького напав відчай, адже зі снігом доведеться боротися довго й постійно – не знати коли він припиниться; потім він опанував себе й розмірковував, що слід робити. Траншею потрібно копати до воріт, а також робити від неї відгалуження до гаража. Зрештою, в гараж можна потрапити через навісний коридор із будинку, який веде в кабінет покійного чоловіка Людмили. Вирити траншеї – ще не проблема, міркував він, але захистити їх від нового шару снігу – це складніше. Зарецький думав про накриття для траншей. Сніг, якщо падатиме далі, перетворить захищені траншеї в такі собі тунелі, якими можна буде спокійно переходити від воріт до будинку і не думати про постійне звільнення їх від снігу. У гаражі він бачив поскладані довгі широкі дошки, також можна буде розібрати стелаж під стіною.

Після сніданку Зарецький взявся за роботу, з великими боями він добрався до воріт і повернувся, потім знову пройшовся з лопатою, вибивши в снігу невелику вузьку стежку. Потреби вичищати сніг аж до асфальту не було, тому він його талував. Біля входу до будинку, де закінчувалися ґанкові сходи, Зарецький розчищав ділянку від снігу ще ретельніше. Він знову повернувся до воріт і розчистив ділянку, щоб відчинялася хвіртка. Коли її відкрив, то побачив шар снігу до пояса, який буквально зупинився перед входом. Неподалік, метрів за двадцять праворуч, Богдан почув чоловічі голоси, вони розмовляли, сміялися, а іноді сопіли. Він здогадався, що чоловіки також борються зі снігом. Зарецький окликнув їх, вони підтвердили його здогадку, що пробивають траншею через увесь провулок до центральної вулиці селища, також вони запропонували йому долучитися до них. Богдан їм крикнув, що спершу мусить відкопатися і пробити прохід до їхньої траншеї. Вони перестали копати, Зарецький відчув запах цигарки і закурив також. Він чув їхнє дихання, балачки, сопіння, рипіння снігу під ногами. Мужики сказали, що зараз усе селище риє траншеї, що деякі траншеї вже сполучилися одна з одною і навіть виводять до супермаркету. Богдан усміхався і намагався собі це уявити. Вони також сказали, що сніг із траншей потрібно вичищати щодня, інакше їх знову засипле. Після перекуру вони знову взялися за роботу. Зарецький повернувся на подвір’я, і в нього знову зіпсувався настрій: він стільки працював лопатою і майже нічого не досягнув.

21

Сніг, самий тільки сніг. Зарецький думав лише про нього.

– Господи, та лишися ти того ровера, здався тобі сніг, – усміхалася Людмила.

– Треба зробити прохід до траншеї в провулку.

– Навіщо тобі той прохід?

Зарецький здивовано на неї поглянув, а вона стояла на порозі, закинувши одну ногу, й далі лукаво усміхалася.

– Треба, щоб був вихід.

– Нема ніякого виходу. Навіть коли він і буде – це не вихід.

– Як це?

– Пересидимо два тижні – тоді можна буде спокійно виходити, – сказала вона.

– Два тижні! Як два тижні? Але ж це стільки часу!

– У цій ситуації часу не може бути. Як ти цього не розумієш?

– Як це нема?

– Я тобі вже казала – тут усе зовсім по-іншому: хана всім дедлайнам.

– Але ж я не можу два тижні нічого не робити і лише сидіти, чекати, коли зникне сніг. Мені треба термінал, пошта.

– Навіщо тобі термінал?

– Як це навіщо? А гроші?

– Навіщо тобі гроші?

– Як це навіщо?

– Усе зачинено. Жоден магазин не працює. Що ти хочеш купити? А якщо банкомат і працює, то з нього ще вчора, мабуть, вигребли всю готівку, і навряд чи банкомат зможуть поповнити – до нього спершу треба доїхати, щоб поповнити.

– Добре, банкомат – це зрозуміло. А пошта?

– А навіщо тобі пошта?

– Як це навіщо?

– Вона не працює. Чого тобі раптом так закортіло йти на пошту? Якби не було цього снігу і пошта працювала, то вона б тобі була просто до лампочки. Зізнайся собі: хочеш ти того чи не хочеш, але доведеться все це перечекати. Я би на твоєму місці все кинула і пішла би зі мною пити каву, – усміхнулася Людмила і зникнула за дверима.

Зарецький прозрів: до нього лише зараз дійшло, що це може затягнутися не на декілька днів чи навіть тиждень, а на добрих півмісяця або й більше. Сніг повільно падав. Богдан гнівно жбурнув лопату і пішов пити каву. Він зрозумів, що так швидко звідси вибратися не вдасться, навіть коли сніг перестане падати, не знати, скільки часу він буде танути, не знати, як довго техніка розчистить провулок, щоб він зміг виїхати на центральну дорогу і повернутися до Житомира.

– Що там кажуть у новинах?

– Те саме, – відповіла Людмила, – нічого доброго ніхто не обіцяє.

– Не зрозумів…

– Синоптики попереджають, що це ще буде довго. Уряд уже підраховує можливі збитки і подолання наслідків. Серйозна сума виходить.

– Чортові синоптики! Вони постійно всіх підводять! Де ці ідіоти були раніше?

Людмила дивилася, як він гнівається, як пихтить, мов щойно закипілий чайник, вона підійшла, сіла йому на коліна й обняла за шию.

– Але ж ми разом і нам ніхто не заважає, – поглянула йому в очі.

Зарецький заспокоївся.

– Ти переживаєш. І я розумію чому. Люди сильно переживають не за себе. А за інших.

Богдан здригнувся, бо вона ніби відчула його думки про Віолетту.

– Я не надто переживаю, – пробурчав він, – просто все це для мене трохи незвично.

– Це все гори. І вони іноді з нами роблять незвичні речі, – сказала вона і прошепотіла йому, щоб він розслабився, відпустив погані думки.

– Усе нормально.

– Ти уяви, що все це не насправді, – поцілувала його біля вуха.

– Ні. Я реально бачу, що все це дуже нереально.

– Не кокетуй зі словами.

– Добре. Не буду.

Зарецький ні на що не нарікав. Від неї приємно пахло свіжістю, він відчував її тіло і, попри втому, захотів ним оволодіти. Богдан злегка розпустив на Людмилі халат і занурився обличчям їй між груди. Вона важко дихала, відкинула голову, запустивши свої пальці йому у волосся. Зарецький підняв її, тримаючи за сіднички, й поніс на ліжко. Людмила злизувала язиком його піт і шепотіла йому, що він солодкий, солодкий, солодкий. Вони кохалися на дивані, шалено перевернулися на ньому, потім скотилися на підлогу, знову кілька разів перевернулися, вона міцно стискала його сідниці, ніби хотіла міцніше притиснути його до себе, а потім вони довго стихали, лагідно пестили одне одного, гладили, обціловували. Людмила шепотіла йому, що так не буває, що це більше схоже на сон.

Під вечір Зарецький знову взявся за лопату – потрібно було добратися до невеликого сараю, прибудованого до будинку ззаду, в якому лежали дрова. Під світлом ліхтаря надворі він махав лопатою майже до дванадцятої ночі, врешті-решт зробивши невеликий прохід. Богдан наносив дров у будинок і поскладав їх у коридорі. Він був настільки втомлений, що ледве заліз у душ. Серед ночі він прокинувся від нестерпного пекучого болю: м’язи рук, ніг, плечі – все дико боліло й крутило. Зарецький сказав Людмилі, щоб добряче розтерла його спиртом. Вона інтенсивно розтирала його ноги, руки, плечі і дорікала:

– Як мала дитина…

– Ну чого ти?

– І здався тобі той сніг?

– Його треба розчистити – він же сам нікуди не дінеться. Його треба буде прибрати біля стін будинку. Навіщо тобі зайва волога на стінах?

– Ти такий увесь із понтом господар, – усміхнулася вона.

– Так, я такий.

– Усе, ведмежа, можеш одягатися.

– Як ти мене назвала? – розвернувся до Людмили Богдан.

– Ведмежа, – усміхалася вона очима, – ти спиш, як мале ведмежа.

Він натягнув термобілизну, закутався у теплу ковдру і невдовзі заснув.

Людмила лежала поруч і дивилася на його могутнє тіло: він глибоко вдихав повітря, наповнюючись ним, мов велетенський міх, і плавно видихав. Богдан спав неспокійно, немов дитина, видавав кумедні незрозумілі звуки, руками бгав під собою подушку, крутився з місяця на місце. Він відсунув Людмилу на край ліжка, і вона боялася навіть поворухнутися, аби його не розбудити. У темряві вона не могла добре роздивитися його обличчя, але бачила очниці й не знала, чи в нього розплющені очі. На певну мить їй здалося, що він на неї дивиться. Людмила наблизилася очима до його обличчя, але він міцно спав. Вона обережно поцілувала його в заплющене око, Богдан здригнувся, завмер, і його дихання знову стало рівномірним. Людмила не спала і цілу ніч думала: її непокоїло, що буде потім, коли все це скінчиться, коли зникне сніг і всі роз’їдуться, коли життя повернеться в нудне, одноманітне звичне річище. Вона вийшла боса на двір, ступила на засніжений поділ, склала перед собою руки й почала молитися. Людмила просила одного – щоб сніг падав якомога довше й не переставав.

22

Зарецький знову вступив у вперту битву з могутнім і непохитним снігом, для нього це вже стало таким собі вранішнім ритуалом. Він по-новому розчищав вириті траншеї – від будинку до воріт, а також до гаража, потім знову прибрав сніг із проходу до сараю, де лежали заготовлені поколоті дрова. Богдан був сильно втомленим, але й задоволеним собою. Неспішний, лагідний сніг і далі тихо та впевнено вкривав подвір’я, будинки, дерева – все навколо. Траншеї вже були на рівні плечей Зарецького, і він вирішив, що пора їх накривати, аби більше зі снігом не бавитися.

Богдан працював і думав про Віолетту: за останніх півроку їхні стосунки явно деградували, навіть досягли критичної точки, коли неможливо було обом знаходитися в одній кімнаті, в одній квартирі. Енергетика стала настільки гнітючою, що кожен шукав найменший привід, аби не бути вдома, аби провести час в іншому місці, в інших обставинах. У Віолетти з’явилися дві випадкові та дуже загадкові подружки, які не знати чим займалися, не знати на які доходи жили, не знати ким взагалі були. В однієї, довгоногої Марини з коротко стриженою головою, але ззаду довгим вирощеним волоссям, був трохи нервовий сміх, яким вона супроводжувала чи не кожну свою фразу, навіть коли не було підстав сміятися. Марина могла розповідати, як зранку встала, потім йшло тривале та неприємне «хі-хі-хі», як розмовляла з друзями по телефону, знову «хі-хі-хі», що їла на обід, «хі-хі-хі» – і так безкінечно, і так завжди. Інша, спортивної статури, з широкими плечима Даша, також була дуже веселою: вона сміялася рідко, але гучно, оголюючи всі свої великі зуби. Ці дивні подружки, коли Зарецький був на роботі, іноді любили цілими днями зависати у Віолетти, залишаючи після себе засмічений недопалками й цигарковим попелом журнальний столик, прокурену квартиру, купу брудного посуду. Потім вони виробили іншу тактику – забиралися з квартири погуляти перед самим приходом Зарецького, після чого Віолетта поверталася зазвичай дуже пізно й казала, що страшенно втомлена. Через певний час ці подружки Віолетти випадково пропали – про них не було ні слуху, ні духу, навіть по мобільному вона з ними не спілкувалася. Тоді Віолетта знову присіла на свої серіали – і це було також безкінечно.

Поки Зарецький вовтузився із дошками – з будинку вийшла засмучена Людмила і сказала, що пропало світло.

– І що це означає?

– Ми тепер будемо сидіти в темряві. Зможемо грітися лише біля каміна та грубки в кухні.

– Погано, – сказав Зарецький, відклав лопату і закурив, – ми мусили це передбачити. Мабуть, сніг обірвав десь дроти і це навряд чи скоро відремонтують.

– Мабуть, так, – погодилася вона.

– Розморозимо холодильник, – сказав він.

– А як же заморозка? Де її зберігати?

– Де її зберігати? – запитав він і взяв лопату. – А ось де, – він почав вирубувати в стіні траншеї невелику нішу.

– У мене духовка електрична.

– Будемо їсти сире м’ясо, як англійці.

– Тобі, бачу, весело, – сказала Людмила.

– Газ є. Чого ти переживаєш?

– Так, але я люблю більше пекти в духовці.

– Ну, тоді можемо взагалі не їсти. Скоро і ми перетворимося на кригу.

– Добре, так і буде, – незадоволено відповіла вона й пішла в будинок.

Людмила принесла у великому пластмасовому тазику пакети із замороженим м’ясом, декілька туш рибин, філе кролика, курячі ніжки, а також морожені овочі й фрукти, розфасовані по пакетах. Зарецький поглибив лопатою нішу в сніжній стіні траншеї і запхав у неї цей тазик. Він накрив траншею довгими дошками – метрів десять від будинку, але дотягнути накриття до воріт уже не було матеріалу. Людмила сказала, що в гаражі є старий лінолеум – кілька згортків, які після ремонту будинку так і не викинули. Богдан постелив лінолеум зверху на дошки. Він дивився на свій сховок із задоволенням – вийшов майже військовий бліндаж, коли його ще присипле снігом – узагалі буде непомітно.

– Але я ще не зробив головного.

– Чого саме?

– Я не вийшов на зовнішні комунікації. Нам треба зв’язатися з іншими траншеями.

Людмила зареготала і сказала:

– Псих!

– Я такий, – усміхнувся він.

– Може, не сьогодні?

– Це і справді не горить, – поцілував він Людмилу в губи.

На її світле волосся плавно й тихо лягав лапатий сніг, важкі сніжинки чіплялися навіть за вії. Зарецький обережно збирав їх устами, а Людмила тремтіла в його обіймах.

– Нам треба передзвонити всім потрібним людям – поки не сіли наші телефони.

– Так, – сказала вона, – я вже розмовляла з донькою і попередила її, що на зв’язку мене може не бути декілька тижнів.

– Хоча це не страшно. Будемо заряджати мобільні в моїй машині.

– І слухати новини!

– Теж слушно.

Зарецький відчинив хвіртку й натикнувся на суцільну білу стіну снігу – вищу навіть за його ріст. Він погладив її рукою і думав, як йому бути. Богдан так замахався за цей день працювати лопатою, що вирішив узятися за прохід до траншеї в провулку наступного дня. Людмила підійшла й іронічно з ним спостерігала.

– Ну чого ти такий непосидючий?

– На тому світі відпочинемо.

– Навіщо тобі цей сніг?

– А, може, я хочу з тобою прогулятися центральною площею?

Вона розсміялася. Раптом він підніс пальця до губ і сказав: «Тс-с-с!» Вони замовкли і слухали: з товщі снігу було ледь-ледь чути голоси.

– Там є люди! – захоплено сказав Зарецький.

– Звісно ж, є. А куди вони мали подітися? – здивувалася Людмила.

– Ні. Ти не розумієш! Там є люди і вони рухаються. А якщо вони рухаються, значить, у них є така потреба.

– Ну то й що?

– Як це «ну то й що»? Люди ходять у гості, спілкуються, бухають, обмінюються новинами. І не зарилися, немов кроти, у свої нори.

– Значить ми – як кроти?

– Я такого не говорив. Добре, пора мені знову працювати.

Його очі блищали, ніби від азарту, і він потягнувся за лопатою.

– Тільки не сьогодні! – сказала Людмила, – я тебе минулої ночі всього розтирала, думала, що від болю м’язів здурієш.

– Це корисно – треба щодня долати біль і тоді м’язи звикнуть. Це я тобі кажу як штангіст.

– Пішли готувати їсти, мій штангісте, – усміхнулася вона.

Людмила пішла в будинок, а Зарецький курив і прислухався до шуму в сніговій стіні. Певний час було тихо, потім почулися жіночі голоси, буквально поруч, ніби на відстані простягнутої руки, але за декілька хвилин голоси віддалилися вліво – в глибину провулку, в напрямку до ріки. Богдан ще дужче запалився пробивати прохід до траншеї. Він ходив сам не свій, за роботу взявся б уже, однак сильно боліли плечі та буквально відривалися руки. Він зайшов у будинок – темний, хоч виколи око, бо сніг ззовні завалив вікна і денне світло в приміщення не проникало; гукнув Людмилу; вона відповіла, що зараз порається на кухні, і Зарецький навпомацки пішов через коридор до неї, потім помітив тьмяне миготливе жовтаве світло – і пішов на вогник свічки, що стояла на столі. Людмила сиділа на стільчику, майже в напівтемряві, і чистила картоплю. Богдан сказав, що з погреба треба дістати картоплю, буряк, моркву, цибулю, словом усе, бо є небезпека підтоплення, особливо, коли сніг почне танути. Людмила схвально кивнула. Зарецький попросився оглянути кабінет над гаражем, можливо, там є речі, які знадобляться.

Людмила задумалася, а потім її зіниці радісно розширилися:

– Там є великий ліхтарик!

– Ліхтарик? На батарейках?

– Ні – з динамо-ручкою, яку можна накручувати, а потім він певний час від цього буде світити.

– Дуже добре, – усміхнувся він.

– Пішли, я тобі все покажу, – Людмила відклала ніж, витерла мокрі руки об рушник і взяла свічку.

Вони піднялися дерев’яними сходами в кімнату на горищі, через невелике вікно вона була освітленою денним світлом, яке їм боляче різонуло очі. Кімната була обшита полакованою дерев’яною вагонкою, в центрі знаходилися невеликі пластикові двері зі склом. Людмила відчинила їх, і вони вийшли у прохолодний вузький коридор, який тягнувся метрів шість над повір’ям.

Їй подзвонили на мобільний. Людмила розмовляла дуже стримано, іноді навіть сухо, переважно короткими фразами або поодинокими словами: «так», «ні», «побачимо», «не впевнена», «це моя справа», «я сказала – це моя справа». Зарецький здогадався, що вона розмовляла з мужчиною.

Після дзвінка Людмила змінилася: стала задуманою та неуважною, ніби забула, чого вони прийшли в цей коридор.

Крізь вікна навісного коридору Богдан дивився на подвір’я, на свою траншею, яку викопував останні дні. Потім він поглянув на сусідні території: з-під снігу стирчали крони фруктових дерев, будинки були наполовину поглинуті білим, рівномірним покровом, який досягав іноді навіть металочерепиці, з коминів повільно йшов дим, а зверху й далі рівномірно падав повільний, пелехатий, густий сніг. З горбочка, на якому стояв будинок Людмили, селище нагадувало покинуте людьми поселення, яке невпинно поглинала біла-біла пустеля, затираючи найменші сліди колишнього життя. Крізь бадилля дерев удалині Зарецький розгледів пам’ятник Шевченку на центральній площі, будинок із поштовим відділенням, було видно навіть фрагмент вивіски. В одній незначній точці він помітив, як іноді з’являються шапки і голови людей, хоча їх самих не було видно. Зарецький здогадався, що люди ходять якраз там, де знаходиться центральна вулиця – певно, розчищена, якщо їх так багато. Значить, не все так погано – подумав він і усміхнувся.

– Краса. Правда? – пригорнулася до нього Людмила.

– Усе як на долоні.

– Чоловік, коли купував будинок, відразу вподобав це місце – особливо краєвид.

Зарецькому було цікаво, з ким вона розмовляла, він був упевнений, що це людина з її минулого, вірніше – з її нещодавнього минулого, яке ще не завершилося і нагадувало про себе. Вони зайшли в кабінет метрів три на п’ять, так само оббитий дерев’яною лакованою вагонкою. Він був обставлений компактними стелажами й тумбочками, вузька стіна ліворуч від входу, що навпроти вікна, тримала дві перпендикулярні підставки, до яких кріпилися рибальські снасті – переважно спінінги. Біля них, на підлозі, був квадратний люк для спуску в гараж. Праворуч від входу в кабінет із коридору стояв довгий, але вузький робочий стіл із низкою шухляд, на ньому в різних кутках – настільні лампи, компактний станок-затискувач. Над столом, ліворуч від вікна, Зарецький побачив фотографію в рамці – Людмила була з незнайомим чоловіком у чорних окулярах і темній бандані. За їхніми спинами був знайомий краєвид. Зарецький усміхнувся, бо впізнав Лонґ-Айленд, зокрема біля мису Монток. На полицях лежали рибальські ящики, коробки, зо два десятки котушок різної величини, невеликі футляри, сумки та інше спорядження. На підлозі стояли декілька пар ботів, гумаки.

Зарецький пожартував, що тут цілий рибальський магазин.

– Він любив рибалити, – усміхнулася Людмила, – ловив різну рибу, але найбільше любив нахлист.

– Ніколи не пробував.

– Це елітне рибальство. Я також нахлистовик.

– Справді?

– Так, – усміхнулася вона, – ловила невеличку форельку. Звідси ми робили вилазки на Дністер, на Тису, на озера, словом, куди душа бажала.

– А тепер все стоїть, як неживе, – задумано сказав Зарецький і поглянув на рибальські речі.

– Я би продала, але щоб одразу все забрали. Наразі нема бажаючих. Отак уже все стоїть два роки. А продавати потрохи – на це просто немає часу. Я й так постійно мотаюся між домом і Львовом. Словом, важко. Дякувати Миколі, він допоміг продати катер, який отут і стояв на подвір’ї. Покупець відразу з’явився. А всі ці спінінги, воблери, котушки… іноді дарую маленьким хлопчикам із родини – одному телескопку, іншому рибальський ящик. Малі тішаться, – всміхнулася Людмила.

– Нічого не продавай!

– А я й не продаю, – холодним поглядом глянула на нього.

– Ти ніколи не розповідала, як він загинув…

– Дурна смерть. Він джип мав – повністю переробив систему палива, я в тому нічого не розумію, але поставив симетрично ще один бак, щоб машина більше пального могла на заправці взяти. Вони їхали компанією на змагання, якраз кум Микола їхав за ним на своїй машині, і заправилися. Коли заправляли два баки в джипі, то той бік машини, що ближчий до зустрічної смуги, ненароком облили бензином. Тільки вони виїхали з заправки, на зустріч їхала вантажівка з причепом, який трохи гуляв. Микола розповідав, що той причеп буквально чиркнув місце біля баку, облите бензином, – він навіть бачив іскри – і машина спалахнула на їхніх очах. Вона згоріла за якихось двадцять секунд. Кум казав, що вони виїжджали із заправки трохи нерівно, потім здогадалися, що водієві подзвонили на мобільний, він впустив телефон на підлогу і намацував його рукою між педалями та під сидінням, не дуже пильнуючи за рухом. Отак їх і зачепило. Я його так просила: не переробляй машину, не роби цього, але він же упертий – усе хотів по-своєму. Вони заїжджали в такі місця, звідки далеко їхати до заправок, – Людмила затихла, погляд став порожнім, лице витягнулося, ніби загострилося.

Зарецький обійняв її.

– Дурна смерть – мабуть, так мало статися. Логікою це не поясниш.

– Жах, – єдине, на що він спромігся зі слів.

Людмила усміхалася від того, що Богданові пальці заплуталися в її волоссі, обережно перебираючи його. Від доторків Зарецького в неї по шкірі йшов мороз.