Текст книги "Сніданок на снігу"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Мимоволі вона сказала:

– Донька мені деколи каже: «Мамо, ти сильна, не розклеюйся. Будь завжди сильна!» Легко казати: «Будь сильна». Я хочу бути слабкою.

– Будь слабкою, – поцілував він її у голову.

– Я так хочу бути слабкою. Інакше… інакше може просто поїхати дах.

– Ні, – усміхнувся Зарецький, – ти сильна.

– І ти туди ж.

Потім він сказав:

– Ти навчиш мене рибалити?

– Тебе? Навіщо?

– Хочу!

– Добре, – сказала Людмила і взяла одне з вудилищ, з котушки змотала шнур, прив’язала довгий тонкий повідок із волосіні, до якого потім причепила мушку.

– Що ти робиш?

– Ну ти ж хотів рибалити? Пішли. Покажу тобі нахлист на снігу.

Вони вилізли на покриття траншеї, і Людмила, плавно розмахуючи вудилищем і тримаючи пальцями розмотаний шнур біля котушки, показувала Зарецькому техніку закидання мушки. Він дивився на неї заворожено. Після кількох кидків, кожен рух під час яких Людмила детально пояснювала, вона дала йому вудилище. Розгублений Зарецький незграбно тримав його і не знав, що робити. Людмила з нього сміялася, але допомагала і знову все пояснювала. Зарецький розмахував вудилищем, але його рухи були хаотичними і позбавленими ритму. Однак кілька разів він все ж таки спробував кинути, проте його мушка більше летіла вгору, і розчарований Зарецький вирішив, що це заняття не для такого тугодума, як він. Людмила його заспокоїла і сказала, що на все свій час, що за кращих обставин навчить його рибалити.

Потім вона взяла вудилище і повернулася в будинок. Зарецький залишився сам і поглянув на селище. Вечоріло. Сніг і далі повільно осідав на будинки, гілля дерев, вулиці, електропередачі. Завтра треба зробити вилазку – подумав він, дивлячись у вікно.

23

Коли він нарешті пробив сніжну стіну за хвірткою і вийшов на траншею в провулку, то здивувався: вона була настільки охайно протоптаною, із зачищеними стінами, ніби нею щодня пересуваються потоки людей. Під ногами сніг був буквально вичовганий до асфальту. В окремих місцях траншея звужувалася та нагадувала вузьку шпарину в печерах і переходила у невеликий темний тунель.

Зарецький поставив лопату на подвір’ї Людмили і вирішив розвідати, куди веде шлях. Богдан звернув праворуч і пішов у напрямку центральної площі, назустріч йому іноді йшли місцеві мешканці, одні несли важкі торби, інші тягнули санчата з поклажею. Вони незграбно вовтузилися у вузьких місцях і збивалися в невеликі затори, ніби автомобілі під час аварії. Розминутися з людьми було важко, Зарецький притискався як міг до сніжної стіни, аби людина могла пройти. Шлях траншеєю йому видавався надто довгим, але невдовзі траншея вивела його на центральну площу – попри те, що вона була засніженою, він упізнав її за пам’ятником Шевченку та навколишніми будинками, вірніше, їхніми другими поверхами, бо перші були засипані снігом. Центральна вулиця була ретельно розчищена, на ній рухалося чимало люду. Ліворуч від провулка Людмили був невеликий каток, на якому на ковзанах гасали діти й дорослі, праворуч стояли великі ящики, саморобні столики, на яких торгували продуктами, дровами, вугіллям, свічками, сухим спиртом, зимовим спорядженням, алкоголем.

У натовпі Зарецький упізнав кількох учасників семінару, які тинялися без діла й ліниво розглядали товари, виставлені на ящиках і столиках. Незнайомий літній чоловік із гострим, пронизливим поглядом і чорними розхристаними вусами глухим непривітним голосом попросив закурити. Зарецький розкрив пачку, грубі брудні потріскані пальці потягнулися до цигарок, вхопили одну за фільтр і витягнули. Таким же непривітним голосом чоловік сказав: «Дякую», – і пішов. Богдан підійшов до іншого лектора, розговорився з ним, запитав, чим усі ці дні займаються, той сказав, що сидять у готелі без світла, мерзнуть, п’ють горілку і грають у карти, але тепер горілка закінчилася, тому й вийшли на стихійний ринок, може, хоча би самогонку вдасться купити.

Коли Зарецький повернувся у траншею провулка, то наткнувся на групу підлітків у білих маскувальних халатах із дерев’яними автоматами, права рука в яких була перев’язана синьою стрічкою, а на чолі групи був кум Людмили Микола – з почервонілим від морозу обличчям і важким від ходьби диханням.

– Здоров, Медицина! – радісно і захекано вигукнув він, упізнавши Богдана.

– Привіт!

– Ну, як там нанотехнології?

– Нормально, процвітають.

– Ви там ще з голоду не пухнете? Може, принести вам м’яса чи картоплі?

– Дякую. Не пухнемо.

– Часом диверсантів радянських не бачив? У них червона стрічка на правому рукаві, так само, як у моїх хлопців синя, – показав на юнаків у білих маскувальних костюмах із синіми пов’язками на правій руці вище ліктя.

– Ні. Не бачив.

– Вони мають підірвати пам’ятник Тарасу Шевченку.

– Терористи!

– Ми повинні їх знешкодити! Сьогодні зранку їх скинули в горах на парашутах. Ми бачили їхні сліди біля Скелі опришків, – сказав один із хлопчиків.

– Бог у поміч! – попрощався з ними Зарецький.

Густий сніг і далі неспішно падав. Богдан дивився на небо й думав, коли все це припиниться, адже так не може бути постійно. Потім він розповів про військові маневри Людмилі – і вона засміялася.

24

Зарецький думав про невідомий навколишній світ, що опинився за межами цього селища, за межами цього снігу, за межами його думок і здогадок, про світ, із яким він фізично не міг контактувати, куди не міг повернутися; він думав про те, що його насправді з цим світом з’єднує: спогади про дитинство, про шкільні та студентські роки; спогади про перші випадкові кохання і перше не менш випадкове й поспішне одруження, яке протривало неповних чотири роки; спогади про батьків та їхні могили; спогади про кілька різних робіт і думки про теперішню працю в Житомирі; спогади про Віолетту, якою вона була раніше, і думки про те, якою стала тепер; спогади, черги спогадів, каскади й цілі русла спогадів, суцільні спогади і думки, що пов’язані з ними. Зарецькому здалося, що він надто переймається минулим, надто дозволяє йому переплітатися з теперішнім, обростати, немов старе дерево, тривогами, ностальгіями й страхами, пов’язаними з далекими вчорашніми й позавчорашніми днями. Це, мабуть, невірно – подумав він і захотів більше не думати про минуле, щоб воно не кидало тінь на день теперішній, у якому була тільки Людмила.

25

Наступні кілька діб вони жили в цілковитій темряві – кохалися, варили картоплю, їли квашену капусту, відкривали законсервовану свинину, пили вино. На вечір розпалювали камін, ретельно прогрівали приміщення, а під ранок прокидалися в охололому будинку з геть закладеними носами й охололими тілами. Іноді, прокинувшись у холоді, вони грілися одне одним, тісно переплітаючись руками й ногами. І засинали. Зарецький підводився першим; голим вибігав на сніг, ретельно обтирався ним; знову розпалював камін, поглядаючи на сонну Людмилу; робив сніданок і будив Людмилу запахом запашної кави – він тримав горнятко біля її заспаного лиця, буквально водив ним перед її носиком і з нетерпінням очікував пробудження коханої. Вона солодко потягувалася, відблиски вогню вигравали на сонному обличчі, потім Людмила недовірливо й несміливо розплющувала очі, придивляючись до предметів навколо, і нічого не розуміла.

– Уже ранок, люба.

– Справді?

Зарецький доглядав за нею, немов за дитиною.

– З ким ти тоді розмовляла? – нарешті зважившись, запитав він одразу після обіду, коли вони лягли перепочити.

– Коли?

– Коли ми заходили в кабінет над гаражем.

Людмила мовчала. У темряві Зарецький намагався роздивитися її лице.

– Це був мій роботодавець.

– Президент медичного центру?

– Він.

– Ти була з ним? – запитав він трохи здушеним голосом.

– Навіщо ти про це питаєш?

Зарецький опустив очі.

– Навіщо тобі це знати?

– Я не знаю, – чужим голосом сказав він, – пробач, що запитав. Я не повинен був цього робити, по-дурному трохи вийшло.

– Нічого.

Зарецький підвівся з ліжка, одягнувся, витягнув цигарку з пачки, щоб покурити надворі, але вона спинила його рукою.

– Зачекай!

Зарецький запитально глянув.

– От упертий… Він брав участь у моєму житті, особливо коли мені було дуже важко.

Зарецький усміхнувся, погладив її волосся, але Людмила пристрасно охопила його руками й звалила до себе на матраци.

– Це все в минулому, – прошепотіла вона, – ти мені віриш?

– Так, – сказав він і поцілував її в губи.

– Жодних привидів не буде – тільки ти і я, – знову прошепотіла Людмила.

– Так.

Після викуреної цигарки Зарецький знову взявся за лопату: він був переконаний, що двічі на день треба розчищати від нового шару снігу траншею на подвір’ї та прохід до сараю з дровами. Він дивився на сніг уже не вороже, а навіть із розумінням: сніг змушує з собою рахуватися, але й дозволяє бути з Людмилою, бути всупереч різним обов’язкам, звичкам, усупереч усталеному способові життя, всупереч, урешті-решт, роботі та всупереч географії, яка раніше тримала Людмилу і його на чималій дистанції. Зарецький думав про сніг і бачив у ньому свого однодумця.

– Таке враження, що нас поєднала стихія, – усміхалася вона, дивлячись, як тріскотить вогонь у каміні.

– Гарно, – сказав Зарецький і пригорнув її до себе, підтягнувши ковдру, яка з’їхала з її плеча.

– Що – «гарно»?

– Гарно сказано. Ніколи б раніше не думав, що сніг подарує мені тебе.

Людмила усміхнулася та міцніше пригорнулася до нього.

Коли стемніло, до них прийшов Микола, приніс свіжий печений домашній хліб і банку власної домашньої настоянки на травах жовтавого кольору.

– Що це за отрута? Проти колорадських жуків? – запитав Зарецький.

– Сам ти колорадський жук. Це мої нанотехнології, – гордо сказав він, – ти попробуй – бодуна ще ніколи не було.

– Давай спробуємо.

Вони засміялися. Людмила при свічках зготувала вечерю, і вони взялися за банку. «Нанотехнології» добряче всім вдарили в голову, Микола хвалився, що цю настоянку знають усі навколо, що в нього замовляють її дуже часто – навіть із ресторанів, навіть з інших сіл, клієнти приїжджають із Верховини, Косова, Коломиї, є один бізнесюк із Франківська, так той бере до сорока літрів; його база постійних клієнтів невпинно зростає, щомісяця доводиться збільшувати виробництво, деколи на 100 літрів, нічого не зробиш – людям подобається, копійка зайвою ніколи не буде.

– Де ти її робиш?

– У мене два гаражі. Один я повністю переробив під виробництво. Там сушу трави, там стоять чани, там готую свої рецепти, але вже місця мало. Я ще деколи копчу рибу і м’ясо.

– Які твої рецепти? Оцієї «радіонуклеїдівки» чи як там її?

– Це моя нанотехнологія!

– Так, так, нанотехнологівка.

– Рецепт – секрет. Кожна моя настоянка – інший букет трав, інший відтінок, інша пропорція, інший підхід.

– Цей бізнес надійний?

– Хочеш сказати, чи законний? Ну, зараз за самогоноваріння нікого не саджають, це ж не часи Брежнєва. Я роблю винятково для людей, яких особисто знаю. Навіть коли буде якийсь лєвий замовник – він до мене не зможе прийти і попросити, тільки через знайому мені людину.

– Значить, більш-менш надійний бізнес.

– Не скажу, що це бізнес, але йде непогано. Треба ж тут якось виживати. Туристам подобається, місцевим також. Я роблю все якісно, мені довіряють.

– А що в селищі?

– У селищі, як у снігах.

Микола розповідав, що селище повністю відрізане снігами від зовнішнього світу, що зв’язувалися з обласними рятувальними та військовими частинами і просили допомогти з медикаментами та харчами, в селищі є багато хворих на пневмонію, багато вуличок відрізані, й не знати, яка там ситуація, до багатьох пенсіонерів і хворих неможливо дістатися.

– Це наче в якомусь кіно, – сказала Людмила, – все паралізовано.

– Кабавата, – сказав Зарецький.

– Кавабата! – виправила вона і засміялася.

– Не знаю, як вам, а мені це дуже подобається. Стільки снігу – це прекрасно! Такого ще ніколи не було! Буде що дітям розповісти! – усміхнувся Микола й налив по новій.

– Ми забули послухати в моїй машині новини, – сказав Зарецький, закушуючи настоянку квашеним помідором.

– Які новини? – подивився на нього Микола, – вся країна у пастці. Те саме в Польщі, Білорусі, Румунії, в чехів і словаків – і в тих сніг. Кожен рятується, як може. Через негоду літаки не можуть скидати гуманітарну допомогу. США, Китай, Європа, Індія – всі вже надають допомогу. Так що скоро чудова казка завершиться.

– Завершиться, – невтішним голосом сказала Людмила і додала: – навіть не віриться, що це завершиться.

– Я так звик, що вже не уявляю, як можна жити по-іншому, – усміхнувся Микола.

– Середні віки? – усміхнувся Зарецький.

– Майже.

– А як там твої партизани? – запитав Зарецький.

– Малі? Нормально. Наказав, щоб із хат не вилазили. Але не послухають, я ж їх знаю, – усміхнувся він, – дід із бабою позасинають – відразу повтікають надвір, від рук зовсім відбилися.

– А батьки?

– Які в дупі батьки? Батьки роками на заробітках. Ці нещасні діти взагалі нікому не потрібні. Добре, що мене хоч трохи бояться і деколи слухають. Усе сильно змінилося. Не так, як було раніше. Це, певно, останнє покоління, яке ще знатиме гори, стежки, далекі маршрути. Усе тут скуплять, вирубають, засруть. Два роки тому побудували наш маркет – сміття тепер всюди викидають, ніколи такого срачу не було. А в «Буковелі» бидлота цілими готелями сере в річку – каналізації ж нема – а потім сидить у ресторанах біля річки, жере борщ із пампушками і своє гівно нюхає. Вбили все навколо, вирубали, засрали – гидко там бути.

– Миколо! – підвищила голос Людмила, – не за столом!

– А що тут такого? Про це всі знають. Ще два-три десятиліття в подібному дусі – і з наших гір залишаться лише голі горби та вбиті, загиджені потоки. Вони все в асфальт і бетон заганяють. Ще недавно навколо випасали овець. Кому тепер ці вівці потрібні чи вигідні? А вівці – це ж душа наших гір, вони дають їжу, дають одяг, дають тепло. А тепер цьому всьому настала кришка. Ви це розумієте зі своїми нанотехнологіями? Настала кришка тому, як тут постійно і за давніми звичками жили тисячоліттями, від покоління до покоління. А тепер? Прийшов бізнесюк, у нещасних селян за безцінь скупив землю, відразу все вирубав, поставив кілька готелів без каналізації, навколо все засрав, викорчував, людей місцевих зігнав. І таке всюди – в яке село не заїдеш.

– Може, все зміниться? – заспокоїв його Зарецький.

– Що там зміниться? Це треба в голову з дитинства вдовблювати, як я своїм малим. Та й то мало допомагає – не дуже вони хочуть слухати.

– Не прибідняйся. Вони тебе люблять, – сказала Людмила.

– Раніше вони знали ремесла – вчилися у своїх дідів і батьків. А тепер? Дід кожен день бухий. Тато років десять, як у Португалії на заробітках. Малі тиняються без діла. Добре тим, які хоч навчилися заробляти на туристах. Показують старі хати, побут, миски, прядильні верстати, інструменти – і беруть за це гроші. Але вже виросло покоління, яке нічого не вміє робити. А це розрив із попередніми поколіннями. Розумієте?

– Таке в усьому світі, – сказав Зарецький, – навіть у маорі чи в народів Африки. Ми не виняток.

– Не виняток, – зневажливо повторив Микола, – це дуже погано, це реально – біда!

Коли кум Людмили пішов, Зарецький обійняв її і прошепотів:

– Я хочу, щоб ми стали дикими.

– Я теж, – відкинула вона голову, і Богдан поцілував її в шию.

Шкіра Людмили була трішки солонувата, Зарецький лагідно блукав по ній своїм язиком і думав про сніг.

– Давай покатаємося у снігу, – прошепотів він.

– Давай, – усміхнулася по-змовницьки Людмила.

Вони роздягнулися і голими піднялися на другий поверх, відчинили вікно. Зарецький і Людмила обережно вийшли на саморобний дах, якими він накрив траншею. Ступаючи босими ногами по засніженому накриттю траншеї, вони відчували, як під їхніми тілами тремтять і прогинаються дошки. Богдан обійняв Людмилу, довірливо поглянув їй в очі і вони разом упали в сніг, одразу біля траншеї. Сніг під їхніми тілами миттю осів, обпікши їх тисячами дрібних, непомітних голок холоду, вони цілувалися, залишаючись в обіймах одне одного, і відчували, як плавно провалюються в білу холодну масу. Зарецький помітив, що їм не вибратися, а тому почав пробивати товщу в напрямку траншеї. Невдовзі вони вибралися й, калатаючи зубами від холоду, стрімголов побігли в будинок. Богдан закутав Людмилу у велетенський рушник, потім розтирав її тіло спиртовою настоянкою на травах.

– Боже, який адреналін, – шепотіла вона і підставляли своє лице для поцілунків.

26

Вони часто виходили на другий поверх і голими стрибали у сніг. Одного дня, коли пригріло сонце й прийшла відлига, а сніг поволі почав танути, вони кохалися, постеливши килим на дошках, що лежали над траншеєю. Людмила шепотіла, що вони ненормальні, що на них, певно, вже давно звернули увагу люди, а Зарецький відповідав, кусаючи її губи, що це просто чудово і що нема на те ради. Він відчував, як тіло Людмили стало пругким і вкрилося гусячою шкіркою, а її руки міцно стиснули його сідниці. Сонце було лагідно-теплим, і лише вітерець віяв холодом, облизуючи їхні голі тіла.

– Боже, яка я розбещена! Я ще ніколи не кохалася на виду в усього села! – сміялася Людмила.

– Ти тут перша сексуальна революціонерка!

– Я тобі зараз дам! Це все ти! Це все ти! – накинулася на нього з кулачками.

– Так! Це все я! Це все я!

Потім вони обтерлися насухо, зігрілися гарячим чаєм й одягнулися у теплий одяг. Далі вийшли у коридор, що вів до кабінету над гаражем, і мовчки дивилися крізь вікно на селище, яке невпинно тонуло в сніжній біло-блакитній, а де-не-де біло-кремовій пустелі. Деякі хати було заметено з дахами, і від них лише стирчали антени або димарі. Невеликі біло-сірі плавні пагорби й пригірки – все, що нагадувало про людські оселі, які тут були раніше. У різних куточках панорами було видно, як кумедні дрібненькі постаті людей вовтузилися на дахах будинків, лопатами згрібали сніг, інші каталися на санчатах і лижах, з’їжджаючи з дахів. У горах скрипіли дерева і чувся гуркіт обвалів, певно, дерева й каміння не витримували маси снігу, що виривав їх зі скель і скидав униз – до річок і потоків.

27

– Бодю, – прошепотіла вона, дивлячись на його могутню спину, що рівномірно рухалася від дихання.

Зарецький мовчав, Людмила відчула, як він затамував подих.

– Ну Бодю…

– Що? – здригнувся він після дрімоти.

– А за що ти мене любиш?

– Що?

– За що ти мене любиш? Ти ж мене любиш?

– Я? Люблю. А що?

– Так за що ти мене любиш?

Зарецький засопів, перевернувся на живіт і збив руками подушку під головою.

– Ну?

– Не знаю, – сказав він.

– Це добре, – пригорнулася до нього Людмила і поклала руку йому на плече.

– Що тут доброго? Хоча – ні! Знаю! Я люблю тебе за все!

– За все-все?

– Так.

– Повністю за все? Хіба так буває?

– Був такий харківський фізик Ландау. Так от: у нього була формула жіночої краси – за бажання її можна буде знайти в Інтернеті, за цією формулою можна було визначити, чи можливо полюбити конкретну жінку.

Людмила від радощів аж зірвалася й почала його термосити:

– Розкажи!

– Може, зранку? Уже пізно – і формулу не побачиш.

– Я запалю свічки! Я миттю!

Вона зірвалася, побігла в темінь кімнати, зачепила крісло, яке гримнулося об підлогу. Зарецький намагався розгледіти, як вона вовтузиться, але в темряві нічого не бачив – лише її біляве тіло миготіло. Нарешті Людмила клацнула в кутку запальничкою, запалила три свічки на високому дерев’яному підсвічнику, від чого світло вирвало її обличчя, груди, плечі й руки із темені, взяла папір і підійшла до нього.

– Хочу формулу! Хочу формулу!

– Давай спати…

– Формулу!

Зарецький ліниво підвівся, обіпершись на лікті, потім так само повільно сів, склавши ноги по-турецьки, підклав під аркуш паперу одну з книжок і взявся малювати.

– Холодно, – незадоволено сказав він.

– Камін ще не згас. Підкинути дрова?

– Потім. Я підкину.

Невдовзі він покликав до себе Людмилу і показав їй формулу жіночої привабливості за Ландау:

L ≈ KMT . N2P

– Якщо я нічого не забув і не сплутав, то K – це об’єм жіночого бюсту в сантиметрах, M – стегон, також у сантиметрах, T – зріст жінки, N – її талія в сантиметрах, а P – вага у кілограмах.

– Ой, як цікаво! І що це все означає? Де краса?

– Не газуй. У часи Ландау, як стверджують його сучасники і соратники, еталоном жіночої краси були параметри, коли К дорівнювало 80, M…

– Не спіши! Що таке К?

– К – це бюст.

– Ага, давай далі…

– Так от, М – 80, N – 60…

– Що таке N? Талія? Точно – талія…

– Ти постійно мене перебиваєш, – незадоволено сказав Зарецький.

– Пробач.

– Я вже заплутався.

– Ти сказав, що груди і стегна мали в об’ємі по 80 сантиметрів, а талія 60.

– Справді? Тоді поїхали далі. Зріст – Т – 170, а вага, Р – 60. Так от, сумарно ці показники 80—80—60—170—60, атрибут тогочасної жінки-моделі, відповідали за п’ятибальною шкалою найвищій оцінці – 5. Якщо взяти показники 120—120—120—170—100, тоді, за формулою Ландау, отримаємо лише 2 бали.

Людмила задумалася. Зарецький уважно на неї поглянув й усміхнувся. Вона помітила, що йому раптом стало весело, і її обличчя напружилося.

– Навіщо ти мені розказав про цю ідіотську формулу? Хотів натякнути, що я для тебе товста і не вписуюсь у «5 балів»?

– З чого ти взяла? – здивувався Зарецький.

– Думаєш, я не бачу, як ти оглядаєш мої груди і стегна? Думаєш, я не бачу, як ти вже все порахував?

– Що я порахував? – витріщив очі Богдан.

– Що в мене груди неповні 80, стегна за 90, і талія далеко не 60…

– Господи…

– Значить, я тобі за формулою Ландау не підходжу? Мені лише цікаво: я трійка з плюсом чи тверда четвірка?

– Людо, ну навіщо молоти повну дурню?

– Я з тобою більше розмовляю.

– Людо!

– Ти – злюка.

– Кохана!

– Не торкайся до мене, – ображена, вона лягла на матраци і накрилася ковдрою з головою.

Зарецький усміхнувся, дмухнув і загасив свічки, у темряві обійняв її, наткнувшись ротом на її розтулені уста.