Текст книги "Кортик"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Анатолій Рибаков
КОРТИК

_{Малюнки художника О. ВЕРЕЙСЬКОГО}

_{Художнє оформлення Л. СКЛЮТОВСЬКОГО.}

ЧАСТИНА ПЕРША
РЕВСЬК

Розділ 1
ЗІПСОВАНА КАМЕРА

Мишко тихенько встав-з дивана, одягнувся і вислизнув на ґанок.

Вулиця, широка й пуста, дрімала, зігріта раннім ранковим сонцем. Лише перекликались півні та зрідка з дому доносились кашель і сонне бурмотіння – перші звуки пробудження в прохолоднуватій тиші спокою.

Мишко жмурив очі, щулився. Його тягло назад у теплу постіль, але думка про рогатку, якою хвастався учора рудий Генка, примусила його остаточно, розворушитися. Обережно ступаючи по рипучих дошках підлоги, він пробрався в комірчину.

Вузька смужка світла падала з маленького віконця під стелею на приставлений до стіни велосипед. Це була стара, збірна машина на спущених шинах, з поламаними, іржавими спицями і розірваним ланцюгом. Мишко зняв порвану, з латками різних кольорів камеру, що висіла над велосипедом, вирізав складаним ножиком з неї дві вузенькі смужки і знову повісив так, щоб не видно було вирізу.

Він обережно відчинив двері, збираючись вийти з комірчини, та раптом побачив у коридорі Полевого, босого, в тільняшці, з розкуйовдженим волоссям. Мишко причинив двері і, залишивши, маленьку щілинку, притаївся, спостерігаючи.

Полевой вийшов у двір і, підійшовши до покинутої собачої будки, уважно оглянувся навкруги.

«Чого йому не спиться? – думав Мишко. – І оглядається якось дивно…»

Полевого всі звали «товариш комісар». У минулому матрос, він і досі ходив у широких чорних штанях, і в куртці, пропахлій тютюновим димом. Це була висока, кремезна людина з русявим волоссям і лукавими веселими очима. З-під куртки на ремінці у нього завжди теліпався наган. Всі ревські хлопчаки заздрили Мишкові – адже ж він жив у одному домі з Полевим.

«Чого йому не спиться? – продовжував думати Мишко. – Так я з комірчини й не виберусь!»

Полевой сів на колоду, що лежала біля будки, і ще раз оглянув двір. Допитливий погляд його ковзнув по щілині, в яку підглядав Мишко, по вікнах будинку.

Потім він засунув руку під будку, – довго нишпорив там, очевидно, обмацуючи щось, далі випростався, встав і пішов знову в хату. Заскрипіли двері його кімнати, затріщало під важким тілом ліжко, і все стихло.

Мишкові не терпілося змайструвати рогатку, але… що шукав Полевой під будкою? Мишко тихенько підійшов до неї і зупинився, щось роздумуючи.

Подивитись, чи що? А що як хтось помітить? Він сів на колоду і оглянувся на вікна будинку. «Ні, недобре! Не можна бути таким цікавим», думав Мишко, з запалові колупаючи землю. Він засунув руку під будку. Нічого тут не може бути. Йому просто здалося, ніби Полевой щось шукав… Рука його, шарила під будкою. Звичайно, нічого! Тільки земля і слизьке дерево… Мишкові пальці попали в щілину. Якщо тут і сховано що-небудь, то він навіть не подивиться, він тільки впевниться, чи є тут що, чи немає. Він намацав у щілині щось м’яке, подібне до ганчірки. Виходить, є. Витягнути? Мишко ще раз оглянувся на будинок, потягнув ганчірку до себе і, розгрібаючи землю, витягнув з-під будки згорток.

Він струсив з нього землю і розгорнув. На сонці блиснув сталевий клинок кинджала. Кортик! Такі кортики носять морські офіцери. Він. був баз піхов, з трьома гострими гранями. Навколо побурілої кістяної рукоятки звивалась бронзовим тілом змійка з відкритою пащею і загнутим догори язичком.

Звичайний морський кортик. Чому ж Полевой його ховає? Дивно. Дуже. дивно. Мишко ще раз оглянув кортик, загорнув його в ганчірку, засунув знову під будку і повернувся на ґанок.

З гупанням падали на землю дерев’яні бруси, що ними підпирали ворота. Корови, помахуючи хвостами, повільно і статечно приєднувались до череди, що проходила вулицею. Череду гнав пастушок у довгому, до босих п’ят, порваному сіряку і смушевій шапці. Він кричав на корів і хвацько ляскав батогом, який волочився за ним у поросі, як гадюка.

Сидячи на ґанку, Мишко майстрував рогатку, але думка про кортик не сходила у нього з голови. Нічого в цьому кортику немає, хіба що бронзова змійка… І чому Полевой ховає його?

Рогатка готова. Ця буде краща, ніж у Генки! Мишко вклав у неї камінчик і вистрілив по горобцях, що скакали на дорозі. Мимо! Горобці знялися і сіли на огорожі сусіднього двору. Мишко хотів ще раз вистрілити, але з-хати почулися кроки, стук пічної заслінки, плюскіт води з цеберки. Мишко сховав рогатку за пазуху і ввійшов у кухню.

Бабуся пересувала на лаві великі корзини з вишнями. Вона у своєму засмальцьованому капоті з випнутими від безлічі ключів кишенями. На її заклопотаному обличчі, злегка косячись, щуляться маленькі, підсліпуваті очиці.

– Куди, куди! – закричала вона, коли Мишко запустив руку в корзину. – І придумає ж… брудними лапами!

– Шкода вже! Я їсти хочу, – пробурмотів Мишко.

– Встигнеш! Умийся спочатку.

Мишко підійшов до умивальника, злегка помочив долоні, доторкнувся ними до кінчика носа, подержався за рушник і попрямував у їдальню.

На своєму звичайному місці, за довгим столом, покритим коричньовою квітчастою клейонкою, вже сидить дідусь. Дідусь – старенький, сивенький, з ріденькою борідкою і рудуватими вусами. Великим пальцем він запихає в ніс тютюн і чхає в жовту носову хустку. Його живі, в проміннях добрих смішливих зморщок очі посміхаються, і від його сюртука чути м’який і приємний запах, властивий тільки одному дідусеві.

На столі ще нічого немає. Чекаючи сніданку, Мишко поставив свою тарілку посеред намальованої на клейонці «троянди» і почав обводити її виделкою, щоб замкнути троянду в коло.

На клейонці з’являється глибока подряпина.

– Михайлові Григоровичу поважання! – почувся за Мишком веселий голос Полевого.

Полевой вийшов з своєї кімнати з обв’язаним навкруг пояса рушником.

– Доброго ранку, Сергію Івановичу, – відповів Мишко і лукаво глянув на Полевого: мабуть, не догадується, що Мишко знає про кортик!

Несучи поперед себе самовар, в їдальню ввійшла бабуся. Мишко прикрив ліктями подряпину на клейонці.

– Де Семен? – спитав дід.

– У комірчину пішов, – відповіла бабуся. – Ще й на світ не благословилося, а він задумав велосипед лагодити!

Мишко стрепенувся і, забувши про подряпину, зняв лікті з столу. Велосипед лагодити? От так штука! Ціле літо дядько Семен не приторкався до велосипеда, а сьогодні, як на зло, взявся за нього. Зараз він побачить камеру – і почнеться халепа.

Нудна людина дядько Семен! Бабуся, та просто вилає, а дядько Семен скривить губи і читає нотацію. В цей час він дивиться вбік, знімає і надіває пенсне, перебирає позолочені ґудзики на своїй студентській куртці. А він зовсім не студент! Його давним-давно виключили з університету за «безпорядки». Цікаво, який безпорядок міг вчинити такий завжди акуратний дядько Семен? Обличчя в нього бліде, серйозне, з маленькими вусиками під носом. За обідом він звичайно читає книгу, косячи очима і навмання, не дивлячись, підносить до рота ложку.

Мишко знову здригнувся: з комірчини почувся грюкіт велосипеда.

І коли в дверях появився дядько Семен з порізаною камерою в руках, Мишко скочив і, перекинувши стілець, прожогом кинувся геть. з дому.

Розділ 2
ОГОРОДНІ ТА ОЛЕКСІЇВСЬКІ

Він промчався подвір’ям, перемахнув через паркан і опинився на сусідній, Огородній вулиці. До найближчого провулка, що вів на свою, Олексіївську, вулицю, не більше ста кроків. Але хлопці з Огородньої, закляті вороги олексіївських, помітили Мишка і збігалися звідусіль, галасуючи і тюкаючи, в захопленні від наступної розправи над олексіївським, та ще над москвичем.

Мишко швидко видерся знову на паркан, сів на ньому верхи й закричав:

– А що, взяли? Ех ви, опудала городні!

Це була найобразливіша кличка для огородніх. На Мишка посипався град каменів. Він скотився з паркана в двір, на його лобі набухала гуля, а каміння продовжувало летіти, падаючи біля самого ганку, з якого раптом вийшла бабуся. Вона короткозоро примружила очі і, обернувшись до будинку, когось покликала. Мабуть, дядька Семена…

Мишко притиснувся до паркана і крикнув:

– Хлопці, стій! Слухайте!

– Чого? – відповів хтось за парканом.

– Цур, не кидатися! – Мишко виліз на паркан, з побоюванням подивився на хлопчачі руки і сказав: – Що ж ви всі на одного? Давай по-чесному – один на один.

– Давай! – закричав Петька Півень, здоровенний хлопець років п’ятнадцяти.

Він скинув з себе порвану кацавейку і войовниче засукав рукава сорочки.

– Умова, – попередив Мишко: – двоє б’ються, третій не мішайсь.

– Добре, добре, злазь!

На ґанку поряд з бабусею вже стояв дядько Семен. Мишко зскочив з паркана. Півень зразу підступив до нього. Він майже вдвоє більший за Мишка.

– Це що? – Мишко ткнув пальцем у залізну пряжку Петькового пояса.

За правилами, під час бійки ніяких металевих, предметів-на одежі не повинно бути. Півень зняв пояс. Його широкі, батькові штани трохи не спали. Він підхопив їх рукою, хтось подав йому мотузка. Мишко в цей час розштовхував хлопців: «Давай більше місця!..» – і раптом, відіпхнувши одного з хлопчаків, кинувся тікати.

Хлопчаки з гиком і свистом кинулися за ним, а позаду всіх, мало не плачучи від образи, біг Півень, притримуючи рукою штани, що весь час спадали.

Мишко летів щодуху. Його босі п’яти блискали на сонці. Він чув позад себе тупіт, сопіння і вигуки переслідувачів. Ось поворот. Короткий провулок… І він влетів на свою вулицю. Йому на виручку збіглися олексіївські, але огородні, не приймаючи бою, повернули до себе.

– Ти звідки? – спитав рудий Генка.

Мишко віддихався, оглянув усіх і недбало промовив:

– На Огородній був. Бився з Півнем один на один, а, коли стала моя брать, вони всі на одного.

– Ти з Півнем бився? – недовірливо запитав Генка.

– А хто ж? Ти, чи що? Здоровий він хлопець, дивись якого фонаря мені вчепив? – Мишко помацав гулю на лобі.

Всі з повагою глянули на цей синій знак його доблесті.

– Я йому теж всипав… – вів далі Мишко, – запам’ятає! – І рогатку відібрав. – Він витяг з-за пазухи рогатку з довгими червоними резинками. – Ця куди краща за твою буде.

Потім він заховав рогатку, презирливо глянув на дівчаток, які формочками ліпили з піску фігури, і насмішкувато спитав:

– Ну, а ти що робиш? У хованки граєшся, в квачика? «Раз, два, три, чотири, п’ять, вийшов зайчик погулять…»

– Теж мені! – Генка труснув, рудим чубом, але чомусь почервонів і швидко промовив. – Давай у ножички.

– На п’ять гарячих з припаркою.

– Гаразд.

Вони посідали на дерев’яний тротуар і почали по черзі втикати в землю складаний ножик: просто, з долоні, кидком, через плече, солдатиком…

Мишко перший зробив усі десять фігур. Генка простягнув йому руку. Мишко скорчив страшну фізіономію і підняв уверх два послинених пальці. Для Генки ці секунди видаються годинами, але Мишко не вдарив. Він опустив руку, сказав: «Мастило просохло», і знову почав слинити пальці. Так повторювалося перед кожним ударом, поки Мишко не вліпив Генці всі п’ять гарячих, і Генка, ховаючи сльози, що виступили на очах, дмухав на посинілу і ниючу руку…

Сонце піднімалося все вище й вище. Тіні коротшали і притискувалися до палісадників. Вулиця лежала напівмертва, – ледве дихаючи від непорушної спеки. Душно… Треба скупатися… Хлопці пішли на Десну.

Вузька у затверділих коліях дорога звивалася через поля, що розляглися на всі боки зелено-жовтими квадратами. Квадрати ці спускалися у видолинки, піднімалися на пагорбки, поступово закруглялися, ніби рухаючись вдалині по правильній кривій, несучи на собі гаї, одинокі стодоли, непотрібні тини, задумливі хмаринки.

Пшениця стояла високо і нерухомо. Хлопці зривали колоски і жували зерна, люто спльовуючи лузгу, що прилипала до піднебіння. У пшениці щось шелестіло. Сполохані пташки вилітали з-під хлопчачих ніг.

Ось і річка. Приятелі розляглися на піщаному березі і, кинулись у воду, збиваючи фонтани бризок. Вони плавали, пірнали, боролися, скакали з хиткого дерев’яного містка, потім вилізли на берег і зарилися в гарячий пісок.

– Скажи, Мишко, – спитав Гёнка, – а в Москві є, річка?

– Є. Москва-ріка. Я тобі вже тисячу разів говорив.

– Так по місту і тече?

– Так і тече.

– А як же в ній купаються?

– Дуже просто: в трусиках. Без трусів тебе до Москви-ріки за версту не підпустять. Спеціально кінна міліція за цим дивиться.

Генка недовірливо посміхнувся:

– Чого ти, посміхаєшся? – розсердився Мишко. – Ти, крім свого Ревська, не бачив нічого, а посміхаєшся!

Він помовчав, потім, дивлячись на табун коней, що наближався до річки, запитав:

– Ану скажи: який найменший кінь?

– Лоша, – не задумуючись, відповів Генка.

– От і не знаєш! Найменший кінь – поні. Є англійські поні, вони завбільшки – як собака, а японські поні – зовсім, як кіт.

– Брешеш!

– Я брешу? Якби ти хоч раз був у цирку, то не сперечався б. Адже ж не був? Скажи: не був?.. Ну от, а сперечаєшся!

Генка помовчав, потім сказав:

– Такий кінь ні до чого: його ні в кавалерію, нікуди…

– При чому тут кавалерія? Думаєш, тільки на конях воюють? Якщо хочеш знати, то один матрос трьох кавалеристів покладе.

– Я про матросів нічого не кажу, – промовив Генка, – а без кавалерії ніяк не можна. Ось банда Нікітського – всі на конях.

– Подумаєш, банда Нікітського!.. – Мишко презирливо скривив губи. – Скоро Полевой піймає цього Нікітського.

– Не так-то просто, – заперечив Генка, – його вже рік усі ловлять і ніяк не піймають.

– Піймають! – переконано сказав Мишко.

– Тобі добре говорити, – Генка підняв голову, – а він щодня аварії поїздів робить. Батько вже боїться на паровозі їздити.

– Нічого, піймають.

Мишко позіхнув, зарився глибше в пісок і задрімав. Генка теж дрімає. Їм ліньки сперечатися: душно. Сонце обпалює степ, і, ніби рятуючись від сонця, мовчазний степ ліниво втягується за обрій.

Розділ 3
ДІЛА І МРІЇ

Генка пішов додому обідати, а Мишко довго блукав по багатолюдному і гомінливому українському базару.

На возах зеленіли огірки, червоніли помідори, копичились решета з ягодами. Пронизливо верещали рожеві поросята, лопотіли білими крилами гуси. Флегматичні воли жували свою нескінченну жуйку і пускали до землі довгу липку слину. Мишко ходив по базару і згадував кислий московський хліб та водянисте молоко, виміняне за картопляні лушпайки. І Мишко скучав за Москвою, за її трамваями і вечірніми тьмяними вогнями.

Він зупинився перед інвалідом, що качав на стільчику три кульки: червону, білу й чорну. Інвалід накривав одну з них наперстком. Партнер, що відгадував, якого кольору кулька під наперстком, вигравав. Але ніхто не міг відгадати, і інвалід говорив обдуреним:

– Братці! Якщо я всім буду програвати, то останню ногу програю. Це розуміти треба.

Мишко розглядав кульки, коли раптом чиясь рука опустилася на його плече. Він обернувся. Ззаду стояла бабуся.

– Ти де пропадав цілий день? – суворо запитала вона, не випускаючи Мишкового плеча із своїх цупких пальців.

– Купався, – пробурмотів Мишко.

– «Купався»! – повторила бабуся. – Він купався… Добре, ми з тобою вдома поговоримо.

Вона піддала йому на плечі корзину з покупками, і вони пішли з базару.

Бабуся йшла мовчки. Від неї пахло цибулею, часником, чимсь смаженим, вареним, як пахне на кухні.

«Що вони зі мною зроблять?» думав Мишко, крокуючи поряд з бабусею. Звичайно, становище його поганеньке. Проти нього – бабуся і дядько Семен. За нього – дідусь і Полевой. А якщо Полевого немає вдома? Залишається один дідусь. А що, коли дідусь спить? Виходить, нікого не залишається. І тоді бабуся з дядьком Семеном розійдуться хіба ж так. Будуть вичитувати йому по черзі. Вичитує дядько Семен, бабуся відпочиває. Потім вичитує бабуся, а відпочиває дядько Семен.

І чого тільки не наговорять! Він, мовляв, і невихований, і нічого путнього з нього не вийде. Він позорище сім’ї. Він нещастя матері, яку, коли ще не звів, то в найближчі дні зведе в могилу. (А мама взагалі живе в Москві, і він її вже два місяці не бачив). І дивно, як це його земля носить… і все в такому ж дусі…

Прийшовши додому, Мишко залишив корзину на кухні, а сам пішов у їдальню. Дідусь сидів біля вікна. Дядько Семен лежав на дивані і, попихкуючи цигаркою, говорив про політику. Вони навіть не глянули на Мишка, коли він увійшов. Це навмисне! Мовляв, така він нікчемна людина, що на нього і дивитися не варто… Спеціально, щоб помучить. Ну й будь ласка, тим краще. Поки дядько Семен збереться, там, дивись, і Полевой прийде. Мишко сів на стілець і прислухався до їхньої розмови.

Ну, ясно! Дядько Семен наводить паніку. Махно зайняв кілька міст. Антонов підійшов до Тамбова… Подумаєш! Минулого року дядько Семен теж наводив паніку: поляки зайняли Київ, Врангель прорвався в Донбас… Ну й що ж? Всіх їх Червона Армія розколошматила. До них були Денікін, Колчак, Юденіч та інші білі генерали, їх теж Червона Армія розбила. І цих розіб’є.

З Махна і Антонова дядько Семен вже перейшов на Нікітського.

– Його не можна назвати бандитом, – говорив дядько Семен, розстібаючи комір своєї студентської куртки – До того ж, кажуть, він культурна людина, в минулому офіцер флоту. Це своєрідна партизанська війна, однаково законна для обох сторін…

Нікітський – не бандит?.. Мишко ледве не задихнувся від обурення. Він палить села, вбиває комуністів, комсомольців, робітників. І це не бандит? Бридко слухати, що дядько Семен язиком ляпає!..

Нарешті прийшов Полевой. Тепер все! Раніше як завтра з. Мишком розправлятися не будуть.

Полевой скинув куртку, черевики, вмився, і всі сіли вечеряти. Полевой реготав, називав дідуся папашею, а бабусю – мамашею. Він лукаво підморгував Мишкові, називаючи його не інакше, як Михайлом Григоровичем. Потім вони вийшли надвір і посідали на східцях ґанку.

Прохолодний вечір спускався на. землю. Уривки дівочих пісень доносились здалека. Десь на городах невтомно гавкали собаки.

Димлячи махоркою, Полевой розповідав про далекі плавання і матроські заколоти, про крейсери і підводні човни, про Івана Піддубного та інших знаменитих борців у чорних, червоних і зелених масках силачів, що піднімали по троє коней з возами, по десять чоловік на кожному.

Мишко мовчав, вражений. Чорні ряди дерев’яних будиночків полохливо миготіли червонуватими вогниками та боязко тулилися до мовчазної вулиці.

І ще Полевой розповідав про лінкор «Императрица Мария», на якому він плавав під час світової війни.

Це був величезний корабель, найпотужніший броненосець Чорноморського флоту. Спущений на воду в червні п’ятнадцятого року, він у жовтні шістнадцятого вибухнув на севастопольському рейді, за півмилі від берега.

– Темна історія, – говорив Полевой. – Не на міні підірвався і не від торпеди, а сам по собі. Першим вибухнув пороховий погріб першої башти, а там тисячі три пудів пороху було. Ну, і пішло… За годину корабель вже був під водою… З усієї команди менше половини врятувалося, та й ті обгорілі й покалічені.

– Хто ж його підірвав? – спитав Мишко.

Полевой говорив, знизуючи широкими плечима:

– Розбиралися в цій справі багато, та все безглуздо, а тут революція… З царських адміралів спитати, треба.

– Сергію Івановичу, – зненацька запитав Мишко, – а хто головніший: цар чи король?

Полевой сплюнув буру махоркову слину:

– Гм!.. Один другого вартий.

– А в інших країнах ще є царі?

– Є де-не-де.

«Спитати про кортик? – подумав Мишко. – Ні, не треба. Ще подумає, що я навмисне стежив за ним…»

Потім усі лягли спати. Бабуся обходила дім, закривала віконниці. Застережливо дзвеніли залізні штаби. В їдальні гасили висячу керосинову лампу. Метелики і мошкара, що кружляла навколо неї, зникали в темряві. Мишко довго не міг заснути…

Місяць розмотував свої бліді нитки у прорізах віконниць, і ось у кухні за піччю, починав сюрчати цвіркун.

У Москві в них не було цвіркуна. Та й що б став робити цвіркун у великій, гомінливій квартирі, де ночами ходять люди, грюкають дверима і клацають електричними вимикачами! Тим-то Мишко чув цвіркуна тільки в тихому дідусевому домі, коли він лежав один у темній кімнаті і мріяв.

Добре, коли б Полевой подарував йому кортик! Тоді, б він не був беззбройним, як зараз. А часи ж неспокійні – громадянська війна. По українських селах гуляють банди, в містах часто свищуть кулі. Патрулі місцевої самооборони ходять вночі по вулицях. У них рушниці без патронів, старі рушниці з заіржавілими затворами.

Мишко мріяв про майбутнє, коли він стане високим і сильним, носитиме штани кльош або, ще краще, – обмотки, шикарні солдатські обмотки захисного кольору.

На ньому гвинтівка, гранати, кулеметні стрічки і наган на шкіряній риплячій портупеї.

У нього буде вороний, з чудовим запахом кінь, тонконогий, бистроокий, з могутнім крупом, короткою шиєю і слизькою шерстю.

І він, Мишко, піймає Нікітського і розжене всю його банду.

Потім він і Полевой поїдуть на фронт, будуть разом воювати, і, рятуючи Полевого, він здійснить геройський подвиг. І його уб’ють. Полевой залишиться сам, все життя сумуватиме за Мишком, але іншого такого хлопця він уже не зустріне…

Потім хтось чорний і мовчазний тасував його думки, і, як карти, вони плутались і зникали в темряві…

Мишко спав.