Текст книги "Кортик"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ 8
ВІДВІДУВАЧІ

Мишко швидко видужував. Частину бинтів уже зняли, і лише на голові ще біліла пов’язка. Він ненадовго вставав, сидів на ліжку, і, нарешті, до нього впустили друга-приятеля Генку. Генка ввійшов у кімнату й боязко зупинився в дверях. Мишко не повернув голови, тільки скосив очі й слабким голосом промовив:

– Сідай.

Генка обережно сів на краєчок стільця. Розтуливши, рота, витріщивши очі і марно намагаючись заховати під стілець свої досить-таки брудні ноги, він втупився у Мишка.

Мишко лежав на спині, дивлячись у стелю. На обличчі його було написане страждання. Зрідка він торкався рукою пов’язки на голові – не тому, що голова боліла, а для того, щоб Генка звернув належну увагу на його бинти.

Нарешті Генка набрався хоробрості й спитав:

– Як ти себе почуваєш?

– Добре, – тихо відповів Мишко, але глибоким зітханням показав, що насправді йому дуже недобре, однак він по-геройському зносить ці страшні муки.

Потім Генка спитав:

– Виїжджаєш у Москву?

– Так, – відповів Мишко й знову зітхнув.

– Кажуть, з ешелоном Полевого, – сказав Генка.

– Ну? – Мишко враз піднявся й сів на ліжку. – Звідки ти знаєш?

– Чув.

Вони помовчали, потім Мишко подивився на Генку й спитав:

– Ну, ти як, вирішив?

– Що?

– У Москву поїдеш?

Генка сердито хитнув головою:

– Чого ти питаєш? Адже ж знаєш, що батько не пускає.

– Але ж твоя тітка, Агріппіна Тихонівна, скільки разів тебе кликала. Ось і зараз мамою листа передала. Поїхали, будеш з нами в одному будинку жити.

– Кажу тобі, що батько не пускає. – Генка зітхнув. – І тьотя Нюра також…

– Тьотя Нюра тобі не рідна.

Вона хороша, – хитнув головою Генка.

Агріппіна Тихонівна ще краща.

– Як же я поїду?

– Дуже просто: в ящику під вагоном. Ти туди заховаєшся, а коли од’їдемо від Ревська, вийдеш і поїдеш з нами.

– А якщо батько поведе поїзд?

Вилізеш у Бахмачі, коли паровоз змінять.

А що я в Москві робитиму?

– Що захочеш! Хочеш – учися, хочеш – поступай на завод працювати токарем.

– Як це токарем? Я ж не вмію.

– Токарем не вмієш? Дурниці, навчишся… Ти подумай. Я тобі всерйоз кажу.

– Про розвідників ти теж всерйоз говорив, а мені за м’ясо так влетіло, що я досі пам’ятаю.

– Хіба я винен, що Нікітський напав на Ревськ? Інакше обов’язково пішли б у розвідку. Ми, як приїдемо в Москву, запишемося в добровольці й поїдемо білих бить. Поїдеш?

– Куди? – насторожився Генка.

– Спочатку в Москву, а потім, на фронт – білих бить.

– Якщо білих бить, то, мабуть, можна, – ухиляючись від прямої відповіді, сказав Генка.

Генка пішов. Мишко лежав один і думав про Полевого. Чому він не приходить? Що особливого в цьому кортику? Чомусь на рукоятці бронзова змійки, на клинку значки: вовк, скорпіон і лілія. Що це все означає?

Його роздуми, перервав дядько Семен. Він ввійшов у кімнату, зняв пенсне. Очиці у нього без пенсне маленькі, червоні, ніби злякані. Потім він почепив пенсне на ліс і спитав:

– Як ти себе почуваєш, Михайле?

– Добре. Я вже вставати можу.

– Ні, ні, ти, будь ласка, лежи, – затурбувався дядько Семен, коли Мишко спробував підвестись, – будь ласка; лежи! – Він ніяково постояв, потім пройшовся по кімнаті, знову, зупинився. – Михайле, я хочу. з тобою поговорити, – сказав він.

«Невже про камеру?» подумав Мишко.

– Я сподіваюся, що ти, як досить дорослий чоловік… гм… так би мовити… спроможний мене зрозуміти і зробити з моїх слів корисний висновок.

«Ну, почалось!»

– Так ось, – продовжував дядько Семен, – останній випадок, що мав для тебе такі сумні наслідки, я розглядаю не як вихватку, а як… передчасний вступ у політичну боротьбу.

– Що, що? – Мишко здивовано втупився в дядька Семена.

– Не розумієш? Роз’ясню. На твоїх очах відбувається акт політичної боротьби, а ти, чоловік молодий, ще не сформований, взяв участь у цьому акті. І даремно.

– Як це так? – здивувався Мишко. – Бандити будуть вбивати Полевого, а я повинен мовчати? Так, по-вашому?

– Як благородна людина, ти повинен, звичайно, захищати всякого потерпілого, але це в тому випадку, якщо, припустімо, Полевой іде і на нього напали грабіжники. Тоді – інша справа! Але ж в даному випадку цього немає. Відбувається боротьба між червоними і білими, і ти ще занадто малий, щоб втручатися в політику. Тебе це не стосується.

– Як це не стосується? – захвилювався Мишко. – Я ж за червоних.

– Я не агітую ні за червоних, ні за білих. Але вважаю своїм обов’язком, як родич, застерегти тебе від участі в політиці.

– Виходить, по-вашому, нехай царствують буржуї? – Мишко ліг на спину і натягнув ковдру аж до підборіддя. – Ні! Як хочете, дядьку Семене, а я не погоджуюсь.

– Твоєї згоди, ніхто не питає, – розсердився дядько Семен, – ти слухай, що говорять старші!

– От я й слухаю. Адже ж Полевой старший. Мій батько теж був старший. І Ленін старший. Вони всі проти буржуїв. І я теж проти.

– Ні, з тобою неможливо розмовляти! – сказав дядько Семен і, махнувши рукою, вийшов з кімнати.

Розділ 9
ЛІНКОР «ИМПЕРАТРИЦА МАРИЯ»

У Ревську ставало щораз неспокійніше, і мама поспішала з від’їздом.

Мишко вже вставав, але надвір його не пускали. Дозволяли тільки сидіти біля вікна і дивитися на хлопців, що гралися.

Всі ставилися до нього з повагою. Навіть з Огородньої вулиці прийшов до нього Петько Півень. Він подарував Мишкові. паличку з вирізаними на ній спіралями, ромбами, квадратами і на прощання сказав:

– Ти, будь ласка, Мишко, ходи по нашій вулиці скільки завгодно. Ти не бійся, ми тебе не зачепимо.

А Полевой все не приходив. Як добре було раніше сидіти з ним на ґанку і слухати дивовижні історії про моря, океани, безмежний рухливий світ… Може, йому самому сходити в лікарню? Попросити лікаря, і його пропустять…

Але Мишкові не довелося йти в лікарню: Полевой прийшов сам. Ще здалеку, з вулиці, почувся його веселий голос. Мишкове серце завмерло. Полевой увійшов, одягнений у військову форму і чоботи. Він приніс з собою сонячну свіжість вулиці, аромати голубого літа, лукаву безшабашність бувалого солдата. Він сів на стілець поряд з Мишковим ліжком. Стілець під ним жалібно заскрипів, хитнувся, але встояв на місці.

І вони обидва, Полевой і Мишко, дивилися один на одного і посміхалися.

Потім Полевой хлопнув рукою по ковдрі, весело примружив очі і сказав:

– Здоров, Михайле Григоровичу! Як вони, пироги, хороші?

Мишко тільки щасливо посміхався.

– Скоро встанеш? – спитав Полевой.

– Завтра вже надвір.

– От і добре. – Полевой помовчав, потім розсміявся. – Ловко ти другого збив! Здорово! Молодець! Сильно ти мені допоміг. У боргу я перед тобою. Ось прийду з фронту – буду розраховуватися.

– З фронту? – Мишків голос затремтів. – Дядю Серьожо… тільки ви на мене не сердьтеся… Візьміть мене з собою. Я вас дуже прошу, візьміть, будь ласка.

– Ну що ж, – Полевой насупив брови, ніби обдумуючи Мишкове прохання, – можна… поїдете з моїм ешелоном до Бахмача, а з Бахмача я вас у Москву відправлю. Зрозумів? – Він розсміявся.

– Ну от, до Бахмача! – розчаровано протягнув Мишко. – Тільки дражнитесь.

– Ти не ображайся, – Полевой похлопав по ковдрі, – не ображайся. Навоюєшся ще, встигнеш. Краще скажи, як до тебе потрапив кортик?

Мишко почервонів.

– Не бійся, – засміявся Полевой, – не з’їм я тебе.

– Я випадково його побачив, чесне слово, – ніяково пробурмотів Мишко, – зовсім випадково. Витягнув подивитися, а тут бабуся! Я його заховав у диван, а назад покласти не встиг. Я ж ненавмисне.

– Нікому про кортик не розповідав?

– Нікому, їй-богу!

– Вірю, вірю, – заспокоїв його Полевой.

Мишко посмілішав:

– Дядю Серьожо, скажіть, чому Нікітський шукає цей кортик?

Полевой не відповідав. Він сидить, якось дивно зсутулившись і дивлячись на підлогу. Потім, ніби прокинувшись, глибоко зітхнув і запитав:

– Пригадуєш, я тобі про лінкор «Императрица Мария» розповідав?

– Пригадую.

– Так ось. Нікітський служив там же, на лінкорі, мічманом. Негідник був, звичайно, першої статті, але це справи не стосується. Перед тим, як той вибух мав статися… хвилин так за три, Нікітський застрелив одного офіцера. Я один це бачив. Більше ніхто. Офіцер той щойно приїхав до нас, я й прізвища його не знаю… Я був саме біля його каюти. Чого там був, про це довго розповідати – у мене з Нікітським свої рахунки були. Стою, значить, біля каюти, чую – сперечаються. Нікітський того офіцера Володимиром називає… раптом бац – постріл!.. Я в каюту. Офіцер на підлозі лежить, а Нікітський цей самий кортик з чемодана витягає. Побачив мене – вистрелив… Мимо. Він за кортик. Зчепилися ми. Раптом – трах! – вибух, за ним другий, і пішло… Опам’ятався я на палубі. Кругом дим, гуркіт, все валиться, а в руках тримаю кортик. Піхви, виходить, у Нікітського залишились. І сам він зник.

Полевой помовчав, потім продовжував:

– Провалявся я в госпіталі, а тут революція, громадянська війна. Дивлюсь – об’явився Нікітський ватажком банди. Ну, ось і зустрілись ми. Почув, видно, по Ревську моє прізвище і пронюхав, що це я. І налетів – старі рахунки звести. На такий риск пішов. Видно, кортик йому й зараз для чогось потрібний. Тільки не бачить йому його: що ворогові на користь, те нам на збиток. А закінчиться війна, розберемося, що до чого.

Полевой знову помовчав і задумливо, ніби самому собі, промовив:

– Є чоловік один, тутешній, ревський, у Нікітського денщиком служив. Думав, знайду я його тут… Але ні… зник. – Полевой підвівся. – Заговорився я з тобою! Передай мамі, щоб збиралася. Днів через два виступимо. Ну, прощавай!

Він потримав маленьку Мишкову руку в своїй великій, підморгнув йому і пішов.

Розділ 10
ВІД’ЇЗД

Ешелон уже стояв на станції, і Мишко з Генкою бігали дивитися на нього.

Червоноармійці робили в теплушках нари, у вагонах – стійла для коней, а під єдиним класним вагоном хлопці нагледіли великий залізний ящик.

– Дивись, Генко, як зручно, – говорив Мишко, залізаючи в ящик, – тут і спать можна і що хочеш. Чого ти боїшся? Всього одну ніч тобі в ньому лежати. А там, будь ласка, переходь у вагон, а я поїду в ящику.

– Тобі добре говорити, а як я сестричку залишу? – хникав Генка.

– Подумаєш, сестричку! Їй всього три роки, твоїй сестричці. Вона й не помітить. Зате в Москву потрапиш! – Мишко спокусливо прицмокнув губами. – Я тебе з хлопцями познайомлю. Знаєш які в нас хлопці! Славик на піаніно що хочеш грає, навіть у ноти не дивиться. Шурко Огурєєв – артист, бороду приліпить, його і не впізнаєш. В будинку у нас кіно, арбатський «Арс». Шикарне кіно! Всі картини не менше як в трьох серіях… А не хочеш, залишайся. І цирку не побачиш, і взагалі нічого. Будь ласка, залишайся.

– Гаразд, – зважився Генка, – поїду.

– Оце добре! – зрадів Мишко. – З Бахмача напишеш батькові листа. Так, мовляв, і так. Поїхав у Москву, до тьоті Агріппіни Тихонівни. Прошу не турбуватися. І все гаразд.

Вони пішли вздовж ешелону. На одному вагоні крейдою написано: «Штаб». На стінках вагона прибиті плакати. Мишко почав пояснювати Генці, що на них намальовано.

– Оце цар, – говорив він, – бачиш: корона, мантія і ніс червоний. А цей, у білій сорочці, з нагайкою, – урядник. В окулярах і солом’яному капелюсі – меншовик. А ось ця змія з трьома головами – це Денікін, Колчак і Юденіч.

– А це хто? – Генка ткнув пальцем у плакат.

На ньому був зображений буржуй у чорному циліндрі, з відвислим животом і хижим, крючкуватим носом. Буржуй сидів на мішку з золотом. З його товстих пальців з довгими нігтями стікала кров.

– Це буржуй, – відповів Мишко, – не бачиш, чи що? На грошах сидить. Думає, всіх за гроші можна купити.

– А чого написано «Антанта»?

– Це все одно. Антанта – це союз всіх буржуїв світового капіталу проти радянської влади. Зрозумів?

– Зрозумів, – досить непевно промимрив Генка. – А чого тут «Интернационал» написано? – Він показав на прибитий до вагона фанерний щит.

На щиті була намальована земна куля, обплутана ланцюгами, і мускулистий робітник розбивав ці ланцюги важким молотом,

– Це Інтернаціонал – союз усіх робітників світового пролетаріату, – відповів Мишко. – Робітник, – він показав на малюнок, – це і є Інтернаціонал. А ланцюги – Антанта. І коли ланцюги будуть розбиті, то у всьому світі буде влада робітників і ніяких буржуїв більше не буде.

Нарешті настав день від’їзду.

Речі навантажили на віз. Мама прощалася з дідусем і бабусею. Вони стояли на ґанку, маленькі, старенькі. Дідусь – у своєму потертому сюртуці, бабуся – в засмальцьованому капоті. Вона втирала сльози і плаксиво морщила обличчя. Дідусь нюхав тютюн, посміхався вологими очима і весь час бурмотів:

– Все буде гаразд… Все буде гаразд…

Мишко видерся на чемодан. Віз рушив. Він гуркотів по нерівній мостовій, підскакуючи, нахиляючись то в один, то в другий бік.

Коли віз повернув з Олексіївської вулиці на Привокзальну, Мишко оглянувся й востаннє побачив невеликий сільський будиночок з зеленими віконницями й трьома вербами за дерев’яною огорожею палісадника. З-під його облупленої штукатурки стирчали шматки дранок і клоччя, а посередині, між двома вікнами, висіла кругла іржава жерстянка з написом: «Страховое общество «Феникс». 1872 год».

Розділ 11
В ЕШЕЛОНІ

Притиснувшись обличчям до шибки, Мишко дивився в чорну ніч, усіяну блискучими крапками зірок та привокзальних вогнів.

Протяжні гудки та пахкання паровозів, брязкіт причіплюваних вагонів, поспішливі кроки й галас кондукторів та мастильників, що снували вздовж поїзда з ручними фонарями, хвилювали цю ніч і наповнювали її тривогою, невідомою і тужливою.

Мишко, не відриваючись, дивився у вікно, і чим більше притискувався він до шибки, тим ясніше вимальовувалися предмети в темряві.

Поїзд шарпнувся назад, брязкнув буферами й зупинився. Потім знову шарпнувся, на цей раз вперед і, не зупиняючись, пішов, гуркочучи на стрілках і набираючи швидкості. Ось уже залишилися позаду привокзальні вогні. Місяць вийшов з-за розпушеної вати хмар. Сірою стрічкою проносились нерухомі дерева, будки, порожні платформи… Прощай, Ревськ!

Коли наступного дня, рано-вранці, Мишко прокинувся, поїзд не рухався. Мишко вийшов з вагона і підійшов до ящика.

Ешелон стояв на якійсь станції, на запасній колії, без паровоза. Безлюдно. Тільки в тамбурі дрімав вартовий та постукували копитами коні у вагонах. Мишко пошкрябав по ящику і прошепотів:

– Генка, вилазь!

Відповіді не було. Мишко знову постукав. Знову мовчання. Мишко заліз під вагон і побачив, що ящик порожній. Де ж Генка? Невже втік учора додому?

Його роздуми перервав сигнал горніста, що програв зорю.

Ешелон прокинувся і оживив станцію. З теплушок вискакували бійці, вмивалися, забігали чергові з котелками й чайниками. Запахло кашею. Хтось когось кликав, хтось когось лаяв. Потім всі вишикувались вздовж ешелону в два ряди, і почалась перекличка.

Бійці були погано і по-різному обмундировані. В рядах виднілись будьонівки, сірі солдатські шапки, кавалерійські кашкети, матроські безкозирки, козацькі кубанки. В одних на ногах були чоботи, в інших – черевики, валянки, калоші, а дехто і зовсім стояв босим. Тут були солдати, матроси, робітники, селяни. Старі і молоді, літні і зовсім хлопчаки.

Мишко заглянув у штабний вагон і побачив Генку. Він стояв у вагоні і втирав рукавом сльози. Перед ним за столом сидів молоденький хлопчина в полатаній гімнастьорці, оперезаній вздовж і впоперек ремнями, в широченних галіфе з червоним кантом і шкіряними леями. Носик у хлопця маленький, а вуха великі. В роті люлька. Він меланхолійно спльовує через стіл мимо Генки, який здригається при кожному плювку, ніби в нього летить куля.

– Так, – суворо говорить хлопчина, – значить, як твоє прізвище?

– Петров, – схлипує Генка.

– Ага, Петров! А не брешеш?

– Ні-і-і…

– Дивись у мене!

– Їй-богу, правда! – хникає Генка.

Знову пауза, посмоктування люльки, плювки, і допит продовжується, причому питання і відповіді повторюються безліч разів.

Генку арештували! Мишко відсахнувся від вагона і побіг шукати Полевого. Він знайшов його біля площадки з гарматами, які Полевой оглядав разом з іншими командирами.

– Сергію Івановичу, – звернувся до нього Мишко, – там Генку арештували. Відпустіть його, будь ласка. Він з нами в Москву їде.

– Хто арештував твого Генку? – здивувався Полевой.

– Там, у штабі, начальник у синьому галіфе, молоденький такий.

Полевой і решта військових переглянулись і розреготалися.

– От так Стьопа! – крикнув один з них.

– Гаразд, – сказав Полевой, – ходімо в штаб, попросимо того начальника. Може, і відпустить.

Коли всі влізли в штабний вагон, хлопчина підхопився, сховав люльку в кишеню, приклав руку до поламаного козирка і, виструнчившись перед Полевим, баском промовив:

– Дозвольте доповісти, товаришу командир. Так що затриманий підозрілий злочинець. – Він показав на хникаючого Генку. – Згідно з моїм допитом, визнав себе винним, що прізвище має Петров, ім’я Геннадій, втік від батьків у Москву до тітки. Батько машиніст. При ньому була зброя: три гільзи від патронів. Спійманий на місці злочину, в ящику під вагоном, у сплячому вигляді.

Він опустив руку і стояв, як і раніше, виструнчившись, маленький, трошечки вищий від Генки, не звертаючи жодної уваги на регіт присутніх.

Стримуючи сміх, Полевой суворо подивився на Генку:

– Чого під вагон заліз?

Генка ще дужче заплакав:

– Дядечку, чесне слово, я в Москву, до тітки, нехай он він скаже. – Генка показав на Мишка.

– Зараз розберемося, – сказав Полевой. – Ти, Стьопо, – звернувся він до хлопчини, – збігай до старшини, нехай іде сюди.

– Єсть збігать до старшини, нехай іде сюди! – по-молодецькому відповів Стьопа, віддав честь, повернувся кругом і вискочив з вагона.

– А ви, – Полевой обернувся до хлопців, – марш звідціля!

Генка виліз з вагона. Мишко затримався і пошепки спитав у Полевого:

– А хто цей парубчак?

– О, брат! – засміявся Полевой. – Це великий чоловік: Степан Іванович Рєзніков, головний посильний штабу.

Розділ 12
БУДКА ОБХІДНИКА

Другий тиждень стояв ешелон на станції Низківка.

– Бахмач не приймає, не вистачає паровозів, – пояснював Генка.

Він, як син машиніста, вважав себе знавцем залізничних справ. Генка їхав тепер в ешелоні на легальному становищі. Батько розшукав його, нам’яв вуха і хотів відвезти назад у Ревськ, але Полевой і Мишкова мама заступилися за Генку.

Полевой відвів Генчиного батька до себе у вагон. Про що вони там розмовляли, невідомо, але, вийшовши звідти, батько похмуро глянув на Генку і сказав, що сьогодні він його не забере, а повернеться в Ревськ і «як вирішить мати».

Другого дня він знову приїхав з Ревська, привіз Генчині речі і листа тьоті Агріппіні Тихонівні. Він довго розмовляв з Генкою, повчав його і, нарешті, поїхав, узявши з Мішкової мами обіцянку передати Генку тітці «з рук у руки».

А ешелон все стояв на станції Низківка. Червоноармійці розпалювали між коліями багаття, варили в казанках юшку. Вечорами в чорній золі тліли жаринки, у вагонах розтягувалась гармошка, деренчала балалайка, виспівувалися частушки. Дорослі сиділи на розкиданих шпалах, на рельсах або просто на землі. Вони розмовляли про політику, про залізничні порядки, про бога, а найбільше про харчі.

Харчів не вистачало, і ось одного разу Мишко з Генкою пішли в ліс за грибами.

Ліс був далеко, верст за п’ять. Хлопці вийшли раненько, розраховуючи до вечора повернутися, але вийшло інакше.

Іти довелося не п’ять верст, а більше. Дорогу їм пояснили неправильно. Вони промандрували цілий день, і коли нарешті назбирали грибів і вирушили назад, уже смеркало. До того ж пішов дощ і хмари геть затемнили небо.

«Чого так нерівномірно розміщені шпали під рельсами? – думав Мишко, крокуючи поряд з Генкою по залізничній колії. – Ніяк не можна рівно йти: один крок виходить великий, другий маленький. По звичайній дорозі й то краще».

Дорога вела по насипу, безмежними полями. Зрідка далеко-далеко крізь пелену дощу виднілося сільце – немовби чулося мукання корів, гавкіт собак, скрипіння журавля на колодязі – ті віддалені звуки, що чуються в шумі дощу, коли далеко у вечірньому тумані подорожній бачить селище.

Уже в темряві вони добралися до будки обхідника. Звідси до Низківки три версти.

– Давай зайдемо, – запропонував Генка.

– Нічого. Тільки час марнувати.

– Чого мокнути під дощем? Переночуємо, а завтра підемо.

– Ні. Мама турбуватиметься, та й ешелон можуть відправити.

– Фью! – свиснув Генка. – Його ще й через тиждень не відправлять. Крім того, ми ж ідемо з боку Бахмача, так що побачимо. Зайдімо! Хоч води нап’ємося.

Вони постукали. В огорожі зайшовся шаленим гавкотом собака, потім за дверима почувся жіночий голос:

– Чого тра?

– Тітонько, – тоненьким голоском пропищав Генка, – водички попить.

Собака за огорожею заметався на цепу і загавкав ще дужче.

Стукнув засув, і двері відчинилися. Через тісні сіни хлопці ввійшли, в низьку простору хату.

Хтось заворушився на печі, і чоловічий старечий, кашляючий голос запитав:

– Мотре, кого впустила?

– Синочків, – відповіла жінка, позіхаючи і чухаючи бік. – Водички просять. По гриби надісь ходили? – спитала вона хлопців.

– Еге ж.

– А куди йдете?

– У Низківку.

– Далекувато, – промовила жінка. – Куди ж ви це проти ночі?

– Та бачите, тітонько, – вхопився за це зауваження Генка, – я ж і кажу. Може, дозволите заночувати?

– А чого ж не дозволити! Місця не шкода. Куди ж ви вночі під дощем підете? Бачите, як періщить, – говорила жінка, стягуючи з печі і стелячи на підлозі кожух, – та й лихі люди теперечки вештаються, а то ще й під поїзд попадете. Ось, лягайте. До ранку задрімаєте, а там і дійти недовго.

Вона накинула клямку, погасила скалку і, крекчучи, полізла на піч. Хлопці вляглися на кожусі і швидко заснули.