355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Анатолий Рыбаков » Кортик » Текст книги (страница 4)
Кортик
  • Текст добавлен: 17 сентября 2016, 20:21

Текст книги "Кортик"


Автор книги: Анатолий Рыбаков



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ 13
БАНДИТИ

І приснилася Мишкові якась плутанина. Жеребчик вороний з коротким хвостом, ніби віялом. Він пустотливо грається, закидаючи задні ноги, мчить по полю біля підніжжя стрімкої скелі. Всі сміються: Полевой, дідусь, Славик, Нікітський… Сміються. над ним, над Мишком. А жеребчик то зупиниться, нагне голову, капризно махає нею, то брикне ногами й знову мчить по полю.

Раптом… це не жеребчик, а кінь, величезний вороний кінь. Він з розгону кидається на скелю, на зовсім стрімку скелю, і видирається по ній…

Він видирається по ній, як величезна чорна муха. А Нікітський стукає по дереву рукояткою нагайки: «Тримай коня, тримай коня!»

Кінь піднімається повільніше й повільніше. «Тримай коня, тримай коня!» кричить Нікітський. Раптом кінь відривається від скелі, з страшенним гуркотом летить у прірву…

Гуркіт обірвався біля Мишкових ніг: відро ще раз дзвякнуло і затихло.

– Тримай коня! – знову крикнув хтось з хати надвір і вилаявся: – А, чорти, поставили відро тут!..

Чиркнув сірник. Тьмяна скалка освітила високого чоловіка в бурці. Надворі іржали коні і заливався несамовитим гавканням пес.

– Це хто? – спитав чоловік у бурці, показуючи нагайкою на хлопців, що лежали в кутку.

– Хлопчаки з станції, за грибами ходили, – похмуро відповів господар. Він стояв напівроздягнений, з скалкою в руках; розкуйовджена його борода тінню скакала по стіні. – Та вони сплять, чого ви турбуєтесь!

– Поговори… – крикнув на нього чоловік у бурці. Він підійшов до хлопців і нагнувся, вдивляючись у них.

І в той момент, коли пригадуючись сплячим, Мишко прикрив очі, над ним мелькнув колючий погляд з-під чорного чуба і папаха… Нікітський!

Нікітський підійшов до обхідника:

– Паровоз на Низківку пройшов?

– Пройшов, – похмуро промовив старий.

– Ти що ж, старий чорт, хитрувать? – Нікітський схопив його за сорочку на грудях, скрутив її в кулаці, притягнув до себе, і голова старого відкинулась назад.

– Гріха, – прохрипів старий, – гріха на душу не прийму…

– Не приймеш? – Нікітський, не випускаючи обхідника, вдарив його по обличчю рукояткою нагайки. – Не приймеш? Через годину повинен поїзд пройти, а ти в монахи записався? – Він ще раз ударив його.

Старий упав. Нікітський вибіг надвір.

Деякий час там чулися голоси, тупіт коней, і все затихло. Тільки пес продовжував гавкати і рватися на цепу.

Через годину повинен пройти поїзд! З Низківки! Паровоз туди вже вийшов… Можливо, їхній ешелон? І раптом страшна догадка промайнула в Мишковій голові: вони хотять напасти на ешелон!.. Мишко схопився. Що ж робити? Як попередити? За годину вони не добіжать до Низківки…

На підлозі стогнав обхідник. Біля нього, охаючи і голосячи, поралася жінка.

Мишко розштовхав Генку:

– Вставай! Чуєш, Генко, вставай!

– Чого, чого тобі? – бурмотів спросоння Генка.

Мишко тягнув його. Генка брикався, намагався знову лягти на кожух.

– Вставай, – шепотів Мишко, – вставай! – Він тряс Генку: – Вставай! Тут Нікітський… Вони хочуть на ешелон напасти…

Хлопці тихенько вибралися з сторожки.

Дощ ущух. Від землі тягло вологою. З стріхи рівномірно падали краплі. Повновидий місяць освічував краєчки рідіючих хмар, залізничне полотно, блискучі рейки. Пес у дворі не гавкав і не гримав цепом, а вив моторошно і тужливо.

Хлопці, пройняті жахом, кинулись бігти. Вони бігли стежкою, що вела вздовж насипу, і зупинилися, побачивши на коліях темні постаті людей. Почувся брязкіт заліза – бандити розбирали колію.

Це було найвище місце насипу перед маленьким містком, перекинутим через глибокий яр. До яру спускався гайок. Хлопці почули в ньому іржання коней, шарудіння, хрускіт гілок, приглушені голоси. Тихенько спустилися вони з насипу, обігнули гайок і знов помчали щодуху.

Холодний світанок все ясніше і ясніше окреслював контури предметів, розсовував далі. Ось уже видно на станції вогні. Хлопці бігли на всю силу, не відчуваючи гострого каміння, не чуючи шуму вітру. Раптом почувся віддалений протяжний гудок паровоза. Вони на мить зупинилися і знову помчали вперед. Вони нічого не бачили, крім зігнутих залізних поручнів паровоза, оповитих клубами білої пари. Поручні ці все збільшувались, стали зовсім величезними і заслонили собою паровоз. Мишко хотів ухопитися за них, як раптом чиясь сильна рука зупинила його… Перед хлопцями стояв Полевой.

– Ну, – суворо спитав Полевой, – де шлялися?

– Сергію Івановичу… – Мишко важко дихав, – там Нікітський…

– Де? – швидко спитав Полевой.

– Та… у будці обхідника… вони в яру зараз…

– В яру? – перепитав Полевой.

– Так.

– Он як… – Полевой на мить задумався. – А ми їх тут чекали… Ну добре, розвідники! А тепер марш у вагон! І дивіться: більше з вагона не вилазить, а то під замок посаджу…

Розділ 14
ПРОЩАННЯ

Бій продовжувався недовго. Бандити втекли, залишивши вбитих. Одинокі коні металися по полю. Червоноармійці ловили їх, знімали сідла і по містках заганяли у вагони. Бійці швидко налагодили колію, і поїзд вирушив далі.

У Бахмачі класний вагон відчепили від ешелону для дальшої відправки в Москву. А ешелон сьогодні повинен був іти на фронт.

Перед відходом ешелону Полевой покликав Мишка. Вони сіли в тіні пакгаузу: Мишко – на землі, Полевой – на порожньому ящику. Вони сиділи мовчки. Кожний думав про своє, а можливо, вони думали про одне і те саме. Потім Полевой підвів голову, посміхнувся до Мишка і промовив:

– Ну, Михайле Григоровичу, що скажеш на прощання?

Мишко нічого не відповідав, тільки ховав очі.

– Так, – сказав Полевой, – прийшла пора розставатися нам, Мишко. Не знаю, побачимось ми чи ні, так ось, дивись…

Він витяг кортик і тримав його на лівій долоні. Кортик був все такий самий, з побурілою рукояткою і бронзовою змійкою.

Продовжуючи тримати кортик у лівій руці, Полевой правою повернув рукоятку в той бік, куди дивилася голова змії. Рукоятка поверталася по спіралі зміїного тіла і викрутилася зовсім.

Полевой відділив від рукоятки змійку і витяг стержень. Він являв собою згорнуту в трубку тоненьку металеву пластинку, поцятковану незрозумілими – значками: крапками, рисочками, кружечками.

– Знаєш, що це таке? – запитав Полевой.

– Шифр, – невпевнено промовив Мишко і запитливо подивився на Полевого.

– Правильно, – підтвердив Полевой, – шифр. Тільки ключ від цього шифра в піхвах, а піхви в Нікітського. Зрозумів тепер, для чого йому потрібний кортик?

Мишко стверджуюче кивнув головою. Полевой вставив на місце пластинку, закрутив рукоятку і сказав:

– Людину із-за цього кортика вбили, виходить, і таємниця в ньому якась є. Думав я відкрити цю таємницю, та час не той… – він зітхнув. – І тягати його з собою більше не можна. Ніхто своєї долі не знає, тим більше – війна… Так ось, бери… – Він простягнув Мишкові кортик. – Бери, – повторив Полевой. – Повернуся з фронту, займуся цим кортиком, а не повернусь… – Він підвів голову, лукаво підморгнув Мишкові: – Не вернусь – значить, ось пам’ять про мене залишиться.

Мишко взяв кортик.

– Чого ж ти мовчиш? – запитав Полевой. – Може, боїшся?

– Ні, – відповів Мишко, – чого мені боятися?

– Головне, – сказав Полевой, – не ляпай язиком даремно. Особливо, – він подивився на Мишка, – одного чоловіка стережися.

– Нікітського?

– Нікітський на тебе і не подумає. Та й де ти його побачиш! Є ще один чоловік. Не знайшов я його тут. Але він теж ревський. Можливо, який випадок вас і зіткне… так що його і остерігайся.

– Хто ж це?

Полевой знову подивився на Мишка:

– Ось цієї людини стережися і вигляду не подавай. Прізвище його Філін.

– Філін… – задумливо повторив Мишко. – У нас у дворі також Філін живе.

– Як його ім’я, по батькові?

– Не знаю. Я його сина знаю – Борку. Його хлопці «жилою» називають.

Полевой засміявся:

– Жила… А він з Ревська, цей самий Філін?

– Не знаю.

Полевой замислився:

– Ну, та ж Філіних багато. В Ревську їх майже півміста. А цей навряд чи в Москві. Мусить він поглибше заховатися. А все ж стережися. Адже це народ такий: одним махом у могилівську губернію відправлять. Зрозумів?

– Зрозумів, – тихо відповів Мишко.

– Не бійся, Михайле Григоровичу! – Полевой плеснув його по плечу. – Ти вже дорослий, можна сказати. Знявся з якоря. Тільки пам’ятай…

Він встав, і Мишко теж підвівся.

– Тільки пам’ятай, Мишко, – сказав Полевой, – життя, як море. Для себе захочеш жити – будеш як самітній рибак у поганенькому човнику: до мілини тиснутися, на один і той самий берег дивитися та затикати пробоїни рваними штанами. А будеш для народу жити – на великому кораблі попливеш, на широкий простір вийдеш. Ніякі бурі не страшні, весь світ перед тобою! Ти за товаришів, а товариші за тебе. Зрозумів? От і добре! – Він простягнув Мишкові руку, ще раз посміхнувся і пішов по нерівних шпалах, високий, сильний, в накинутій на плечі сірій солдатській шинелі…

Перед відходом поїзда відбувся мітинг. На вокзалі зібралося багато народу. Прийшли мешканці міста і робітники з депо. Дівчата прогулювалися по платформі, лускали насіння і пересміювалися з бійцями.

Мітинг відкрив Полевой. Він стояв на даху штабного вагона, над щитом з емблемою Інтернаціоналу. Полевой сказав, що над Радянською Росією нависла загроза. Буржуазія всього світу ополчилася на молоду Радянську республіку. Але робітничо-селянська влада переможе всіх ворогів, і прапор Свободи підніметься над усім світом. Коли Полевой закінчив говорити, всі кричали «ура».

Потім виступив один боєць. Він сказав, що в армії багато чого не вистачає, але вона, армія, сильна своїм непереможним духом, своєю вірою у справедливу справу, йому також плескали, кричали «ура». І Мишко з Генкою, сидячи на даху штабного вагона, також шалено плескали в долоні і кричали «ура» голосніше за всіх.

Потім ешелон відійшов від станції.

Біля широко відкритих дверей теплушок зібрались червоноармійці. Деякі з них сиділи, звісивши з вагона ноги в стоптаних черевиках і порваних обмотках, інші стояли за ними, і всі вони співали «Інтернаціонал». Звуки його заповнювали станцію, виривалися в широкий степ і неслися по безмежній землі.

Юрба, що стояла на пероні, підхопила гімн. Мишко виводив його своїм дзвінким голосом. Серце його виривалося з піснею, по спині пробігало незрозуміле тремтіння, до горла підкочувався тугий клубок, пісня захлиналася об цей клубок, і в очах появилися недозволені сльози. Поїзд віддалявся і зрештою зник, мелькнувши довгим закругленим хвостом.

Вечір засвітив на небі мерехтливі вогники, юрба розходилася, і перон опустів. Але Мишко не йшов.

Він все дивився вслід зниклому поїзду, туди, де виблискуюча плутанина рейок зливалася в одну вузеньку сталеву смужку, що прорізувала горбастий туманний обрій. І перед його очима стояли ешелон, червоноармійці, Полевой у сірій солдатській шинелі і мускулистий робітник, що розбиває важким молотом ланцюги, які обплутують земну кулю.


ЧАСТИНА ДРУГА
ДВІР НА АРБАТІ

Розділ 15
ЧЕРЕЗ РІК

Шум у коридорі розбудив Мишка. Він розплющив одне око і зразу зажмурив його. Короткий промінь сонця пробрався з-за високих сусідніх будинків і тисячами невгамовних порошинок клубочився між вікном і килимком, що лежав на підлозі. Вишитий на килимку смугастий тигр теж жмурив очі й дрімав, уткнувши голову у витягнуті лапи. Це був дряхлий тигр, потертий і смирний.

Звужуючись, промінь повільно рухався по кімнаті. З килимка він перебрався на край столу, заблищав на нікелі маминого ліжка, освітив швейну машину і раптом зник, як ніби його не було зовсім.

У кімнаті стемніло. Відкрита кватирка, яку колихав прохолодний струмінь повітря, ледь здригалася. Знизу, з Арбату і з двору, чулися застережливі дзвінки трамваїв, гудки автомобілів, веселі дитячі голоси, крики точильників, лахмітників – різноголосі радісні звуки весняної вулиці.

Мишко дрімав. Треба заснути. Не можна ж у перший день канікул вставати в звичайний час. Сьогодні цілий день гуляти. Краса!

У кімнату з утюгом у руках увійшла мама. Вона поклала на стіл. складену вчетверо ковдру, поставила утюг на перевернуту самоварну конфорку. Поряд, на стільці, біліла купа випраної білизни.

– Мишко, вставай, – сказала мама. – Вставай, сину. Мені прасувати треба.

Мишко лежав і не рухався. Чому мама завжди знає, чи спить він, чи ні? Адже ж він лежить з заплющеними очима…

– Вставай, – не прикидайся… – Мама підійшла до ліжка.

Мишко через силу стримував сміх, що його душив. Мама засунула руку під ковдру. Мишко підібгав ноги, але холодна мамина рука вперто переслідувала його п’ятки. Мишко не витримав, розсміявся і скочив з ліжка.

Він швидко одягнувся й пішов умиватися. В сутінках запущеної кухні біліла кахляна підлога, пощерблена від коління дров. На сірих стінах чорніли довгі брудні патьоки – сліди, що лишилися ще з зими, коли лопнула водопровідна труба. Мишко зняв сорочку з рішучим наміром вимитися до пояса. Він давно вирішив: з першого дня канікул розпочати холодні обтирання. Злегка щулячись, він відкрутив кран. Дзвінкий струмінь вдарився об раковину, гострі бризки морозко кольнули Мішкові плечі. Так, холоднувата ще водичка… Звичайно, він твердо вирішив з першого ж дня канікул розпочати холодні обтирання, але… їх же розпустили, на канікули на два тижні раніше. Канікули повинні були розпочатися з першого червня, а зараз тільки п’ятнадцяте травня. Хіба він винен, що школу почали ремонтувати? Вирішено: він буде обтиратися з першого червня. І він знову надів сорочку…

Зачісуючись перед дзеркалом, він почав розглядати своє обличчя. Не хороше у нього підборіддя! Ось якби нижня щелепа видавалася вперед, то він мав би велику силу волі. Це ще в Джека Лондона написано. А йому вкрай необхідно мати сильну волю. Адже факт, що він сьогодні змалодушничав з обтиранням. І так кожного разу. Почав вести щоденник, зошита завів, розмалював його, – а потім кинув – невистачило терпіння. Вирішив робити ранкову гімнастику, навіть гантелі купив, і теж кинув – то в школу треба якнайшвидше, то ще що-небудь, а просто кажучи, ліньки. І взагалі, задумав що-небудь таке і починає відкладати: до понеділка, до першого числа, до нового учбового року… Ні! Це просто слабовілля і безхарактерність. Пора, зрештою, позбавитися цього. Мишко випнув щелепу. Ось таке підборіддя повинно бути в людини з сильною волею. Треба весь час так тримати зуби, і поступово нижня щелепа випнеться вперед.

На столі парувала картопля. Поряд на тарільці лежали два шматочки чорного хліба – сьогоднішній денний пайок. Мишко розділив свого порцію на три частини – сніданок, обід, вечеря – і взяв один шматочок. Він був такий маленький, що Мишко й не помітив, як з’їв його. А чи не взяти другий? Повечерять можна й без хліба… Ні! Не можна! Якщо він з’їсть хліб зараз, то ввечері мама обов’язково віддасть йому свою порцію і сама залишиться без хліба… Мишко поклав хліб знов і рішуче випнув далеко вперед свою нижню щелепу. Але в цей час продовжував жувати гарячу картоплю і, випнувши щелепу, боляче прикусив собі язика.

Розділ 16
КНИЖКОВА ШАФА

Після сніданку Мошко зібрався йти, але мама зупинила його:

– Ти куди?

– Піду пройдуся.

– У двір?

– Та… й у двір зайду.

– А книги? – Вона послинила палець і торкнула ним утюг. – А хто книги прибере?

– Але я, мамо, зараз зовсім не маю часу.

– Виходить, я повинна за тобою прибирати? – Мама поставила утюг на конфорку і запитливо подивилася на Мишка.

– Гаразд, приберу, – пробурмотів Мишко. – Ти завжди так: пристанеш, коли в мене кожна хвилина розрахована!

У шафі Мишкова полиця друга знизу. Взагалі шафа книжкова, але вона використовується і для білизни, і для посуду. Іншої шафи в них немає.

Мишко виклав книги, щіткою для взуття підмів поличку, застелив її газетою «Экономическая жизнь». Потім умостився на підлозі і, розбираючи книги, почав їх в порядку складати.

Першими він поставив два томи енциклопедії «Брокгауз і Ефрон». Це найцінніші книги. Якщо мати всі вісімдесят два томи, то і в школу ходити не треба: виучив весь словник, от і одержав вищу освіту.

За Брокгаузом ідуть: «Мир приключений» у двох томах, зібрання творів М. В. Гоголя в одному томі, «Дитинство, Отроцтво і Юність» Толстого, «Обломов» Гончарова, «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена.

А це що? Гм! Чарська… «Княжна Джаваха»… Мишко нерішуче потримав її в руці. Казна-що! Слізлива дівчача книжка. Тільки палітурка гарна. Треба проміняти її Славикові на іншу. Славик любить книги в красивих палітурках.

З книгою в руці Мишко виліз на підвіконня і відчинив вікно. Гамір і гуркіт з вулиці ввірвалися в кімнату. У всі боки розповзалася громада різноповерхових будинків. Ґратчасті залізні балкони здавалися приліпленими до них, як і тоненькі пожежні драбини. Москва-ріка текла звивистою голубою стрічкою, перетятою чорними кільцями мостів. Золотий купол храму спасителя сяяв тисячами сонць, і за ним Кремль здіймав до неба гострі верхів’я своїх башт.

Мишко висунувся з вікна, повернув голову до другого корпусу й крикнув:

– Славко-о-о!..

У вікні третього поверху з’явився Славик, хворобливий хлопчик з блідим обличчям і тонкими, довгими пальцями, його дражнили «буржуєм». Дражнили за те, що він носив бант, грав на роялі і ніколи не бився, його мати була відомою співачкою, а батько – головним інженером фабрики імені Свердлова, тієї самої фабрики, де працювали Мишкова мама, Генчина тітка й багато інших мешканців цього будинку. Фабрика довго не працювала, а тепер готується до пуску.

– Славко, – гукнув Мишко, – давай мінятися! – Він потряс книжкою. – Шикарна річ! «Княжна Джаваха». Зачитаєшся!

– Ні! – крикнув Славик. – У мене є ця книга.

– Не має значення, дивись, яка обкладинка! Га? Ти мені дай «Овода».

– Ні!

– Ну і не треба! Потім сам попросиш, але вже не получиш…

– Ти коли в двір вийдеш? – запитав Славик.

– Скоро.

– Приходь до Генки, я в нього буду.

– Добре.

Мишко зліз з вікна, поставив книгу на поличку. Нехай постоїть. Восени в школі він її обміняє.

Оце книжечки! «Шкіряний чулок», «Вершник без голови», «Вісімдесят тисяч верст під водою», «В нетрях Африки»… Ковбої, прерії, індійці, скальпи, мустанги…

Так. Тепер підручники: Кисельов, Рибкін, Краєвич, Шапошников і Вальцев, Глезер і Пецольд… У минулому році їх рідко доводилося відкривати. В школі не було дров, у закляклих пальцях не трималася крейда. Діти ходили туди заради пустих, але гарячих дарових щів. Це була сувора і голодна зима тисяча дев’ятсот двадцять першого року.

Мишко склав зошити, альбом з марками, циркуль із зігнутою головкою, трикутник із стертими діленнями, транспортир. Потім, поглянувши скоса на матір, помацав свій таємний згорток, схований за в’язкою старих додатків до журналу «Нива».

Кортик на місці. Мишко відчував крізь ганчірку тверду сталь його клинка. Де тепер Полевой? Він прислав одного листа, і більш нічого від нього не було. Але він приїде, обов’язково приїде. Війна, щоправда, закінчилася, але не зовсім. Тільки весною вигнали білофінів з Карелії. На Далекому Сході наші б’ються з японцями. І взагалі Антанта готує нову війну. По всьому видно.

Ось Нікітський, мабуть, убитий. Або втік за кордон, як і інші білі офіцери. Піхви залишилися в нього, і таємниця кортика ніколи не буде відкритою.

Мишко замислився. Хто все-таки цей Філін, завскладом, Борчин батько? Чи не той Філін, про якого розповідав йому Полевой? Він, здається, з Ревська… здається… Мишко кілька разів питав про це маму, але вона точно не знає, а ось Агріппіна Тихонівна, Генчина тітка, нібито знає. Коли Мишко мов ненароком запитав у неї про Філіна, вона плюнула і сердито загула: «Не знаю і знати не хочу… Паскудна людина… Вся їхня порода така…» Більше нічого Агріппіна Тихонівна не сказала, проте раз вона згадала про «породу» – виходить, вона щось знає… Але хіба в неї щось доб’єшся! Вона найсуворіша жінка в будинку. Така висока, повна. Її всі бояться, навіть кербуд. Він улесливо називає її «наша обширніша Агріппіна Тихонівна». До того ж «делегатка» – найголовніша жінка на фабриці. Один лише Генка не боїться її: тільки що, він починає збиратися до Ревська. Ну, Агріппіна Тихонівна, звичайно, відступається.

… Так, але як дізнатися про Філіна? І як це він тоді не догадався запитати в Полевого його ім’я, по батькові!..

Мишко зітхнув, старанно заховав кортик за журнали, закрив шафу і пішов до Генки.

Розділ 17
ГЕНКА

Генка і Славик грали в шахи. Дошка з фігурами лежала на стільці. Славик стояв. Генка сидів на краю широкого ліжка, покритого стьобаною ковдрою, з високою пірамідою подушок, яка своєю верхівкою доходила до маленької іконки, що висіла під самою стелею.

Агріппіна Тихонівна, Генчина тітка, розкачувала на столі тісто. Вона, мабуть, була чимсь незадоволена і суворо поглядала на Мишка, який ввійшов у кімнату.

– Де це ти пропадав? – крикнув Генка. – Дивись, я зараз дам Славкові мат за три ходи… Зараз його: айн, цвай, драй…

– «Цвай, драй»! – загула раптом Агріппіна Тихонівна. – Злазь з ліжка! Найшов місце!

Генка зробив легкий рух, який показував, що він злазить з ліжка.

– Не совайся, а злазь! Я кому говорю?

Агріппіна Тихонівна почала завзято розкачувати тісто, потім знову загула:

– Стид і сором! Дорослий хлопець, а туди ж – капусту порізав, геть усе листя зіпсував! Відповідай: для чого порізав?

– Відповідаю: качан доставав. Він вам однаково ні до чого.

– То не міг ти, дурна твоя голова, обережно різати? Капусту ж то я на голубці приготувала, а ти всі листи попсував.

– Голубці, тьотю, – ліниво відповів Генка, обдумуючи хід, – голубці, тьотю, це міщанський забобон. Ми не якісь там непмани, щоб голубці їсти. До того ж, що це за голубці з пшоняною кашею? Були б хоча з м’ясом.

– Ти мене ще вчити будеш!

– Чесне слово, тьотю, ви мене дивуєте, – продовжував розглагольствувать Генка, не одриваючи очей від шахів. – Ви, можна сказати, така видна людина – і якимись голубцями захоплюєтесь… Хвилюєтеся із-за якогось там качана, здоров’я своє псуєте.

– Не тобі про моє здоров’я турбуватися, – пробурмотіла Агріппіна Тихонівна, ріжучи тісто на лапшу. – Годі. Мовчи, бо ось цієї качалки покуштуєш.

– Я мовчу. А качалкою не погрожуйте, все одно не вдарите.

– Це чому ж? – Агріппіна Тихонівна загрозливо випрямилася на весь свій могутній зріст.

– Не вдарите.

– Чому ж не вдарю, питаю я тебе?

– Чому? – Генка підняв пішака і задумливо тримав його в руці. – Тому що ви мене любите, тьотю, любите і поважаєте…

– Дурень, ну їй-богу, дурень! – засміялася Агріппіна Тихонівна. – І чого ти такий дурень?

– Мат! – оголосив раптом Славик.

– Де? Де? Де мат? – захвилювався Генка. – Правда… От бачите, тьотю, – додав він плачливим голосом, – через ваші голубці вірну партію програв?

– Невелика біда! – сказала Агріппіна Тихонівна і вийшла в кухню.

– Ти що, Генко, весь час з тіткою сваришся? – сказав Славик. – Як тобі не соромно!

– Я? Сварюсь? Ти що! Хіба це сварка? У неї така манера розмовляти, і все. – Генка знову почав розставляти фігури на дошці: – Давай зіграємо, Мишко.

– Ні, – сказав Мишко, – пішли у двір… Чого дома сидіти!

Генка склав шахи, закрив дошку, і хлопці побігли у двір.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю