Текст книги "Кортик"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ 23
ДРАМГУРТОК

Коли наступного дня Мишко прийшов у двір, він помітив двірника, дядька Василя, що виходив з під’їзду чорного ходу з молотком і гвіздками в руках.

Мишко зайшов у під’їзд і побачив, що вхід у підвал забитий товстими дошками. Оце так штука!..

Він вибіг з під’їзду. Дядько Василь поливав двір з товстої брезентової кишки.

– Дядьку Василю, дайте я поллю! – попросив Мишко.

– Нічого, нічого! – Двірник, очевидно, був не в настрої. – Багато вас тут, поливальників! Пустощі одні.

Мишко допитливо подивився на двірника і обережно запитав:

– Що це ви, дядьку Василю, теслярувати задумали?

Дядько Василь спересердя труснув кишкою і облив струменем води вікна другого поверху.

– Філін, – бач, за свій склад турбується, а ти забивай. Пристав, як реп’ях. З підвалу до нього можуть шахраї залізти, а ти забивай. Хоч у складі, крім заліза, нічого й немає, а ти все ж таки забивай. Пустощі одні!

Он воно що! Філін наказав забити хід у підвал. Тут щось є. Недарма Борка не пускав його вчора в підземний хід… Все це недарма!

Біля під’їзду Борка торгував цигарками. Мишко підійшов до нього:

– Ну, підемо в підвал?

Борка посміхнувся:

– Держи кишеню ширше! Адже хід забили!

– Хто наказав?

Борка шморгнув носом:

– Хто? Відомо хто: кербуд наказав.

– Чому він наказав? – допитувався Мишко.

– «Чому»… «Для чого»… – перекривив його Борка. – Щоб мерці не втекли, он для чого… – І, відбігши вбік, крикнув: – І щоб такі, як ти, не вешталися по підвалу!..

Мишко побіг за ним, але Борка шмигнув у склад. Мишко погрозив йому кулаком і подався в клуб…

Записка Журбіна вплинула. Митя Сахаров виділив хлопцям місце, але попередив, що не дасть їм жодної копійки.

– Основний принцип театрального мистецтва, – сказав він, – це самоокупність. Звикайте працювати без дотацій. – І він наговорив ще багато інших незрозумілих слів.

Шурко Великий призначив іспити для вступаючих у драмгурток. Він примушував їх декламувати вірш Пушкіна «Пророк». Всі декламували не так як слід, і Шурко сам показував, як це треба робити. Промовляючи слова: «И вырвал грешный мой язык», він робив звірячу фізіономію і одчайдушним жестом ніби виривав свій язик і викидав його на східці. В нього це здорово виходило! Маленький Вовка Баранов, прозваний Овечкою, потім весь час заглядав йому в рот, приглядаючись, чи є там язик, чи вже немає.

Після іспитів почали вибирати п’єсу.

– «Иванов Павел», – запропонував Славик.

– Набридло, набридло! – відмахнувся Шура. – Заяложена, міщанська п’єса. – І він кривлячись, продекламував:

 
Царь персидский – грозный Кир
В бегстве свой порвал мундир…
 

– Знаємо ми цього Кіра!.. Ні, не піде, – додав він тоном, що не припускав заперечень.

Після довгих суперечок зупинилися на п’єсі у віршах під назвою «Куркуль і наймит»: про хлопчика Ваню – наймита куркуля Пахома.

Шура буде грати куркуля, Генка – хлопчика Ваню, Ванину бабусю – Зіна Круглова, товста сміхотлива дівчинка з першого під’їзду.

Мишко не брав участі в іспитах. Підперши кулаком підборіддя, він сидів за шаховим столиком і весь час думав про підвал.

Борка обдурив його, навмисне обдурив. Він розповів батькові, і Філін наказав забити вхід у підвал. Виходить, є якийсь зв’язок між підвалом і складом, хоч склад розташований у сусідньому дворі.

Що ж загрожує складові, де зберігаються старі, непридатні верстати і деталі до них! Ці деталі валяються в дворі без всякої охорони. Кому вони потрібні? Хто полізе туди, особливо через підвал, де треба лізти рачки?..

І потім, адже Філін – можливо, це той самий Філін, про якого казав йому Полевой. Мишко пригадав вузьке, ніби сплюснуте з боків, обличчя Філіна і маленькі пронизливі очі. Якось одного разу, взимку, він приходив до них. Він дав мамі крихітний мішечок сірої муки і взяв за нього батьків костюм, темносиній костюм з жилеткою, майже не ношений. Він все придивлявся, що б йому ще виміняти, його маленькі очі нишпорили по кімнаті. Коли мама сказала, що їй жаль віддавати костюм, тому що це остання пам’ять про батька, Філін їй відповів: «Ви що ж, цю пам’ять з маслом збираєтесь їсти? Ну й їжте на здоров’я».

Мама тоді зітхнула і нічого йому не відповіла…

Ні! Треба обов’язково вияснити, в чому тут справа. Нехай Борка не думає, що так легко обдурити його.

Мишко встав, уважним поглядом обвів клуб. А чи не можна потрапити в підвал звідси? Адже клуб також розташований у підвалі, щоправда під другим корпусом, але це байдуже: якось же він мусить з’єднуватися з іншою частиною будинку.

Мишко обійшов клуб, пильно оглянув його стіни. Він відхиляв плакати, діаграми, залазив за шафи, але нічого не знаходив. Він зайшов за лаштунки. Підлога була завалена всяким мотлохом. У напівтемряві виднілися приставлені до стіни декорації: фанерні берізки з чорно-білими стовбурами, хати з різьбленими вікнами, кімнати з годинниками і видом на річку.

Мишко розсував ці декорації, пробираючись до стіни, коли раптом із-за лаштунків з’явився товариш Митя Сахаров:

– Поляков! Що ти тут робиш?

– Гривеник загубився, Дмитре Івановичу, ніяк знайти не можу.

– Що за гривеник?

– Гривеник, розумієте, такий круглий гривеник, – бурмотів Мишко, але очі його невідступно дивилися в одну точку. За щитом з поміщицьким у білих колонах палацом видно було залізні двері. Мишко дивився на них і бурмотів – Розумієте, такий срібний двогривеник…

– М-да… Що за дурниці! То гривеник, то двогривеник… Ти що, з глузду з’їхав?

– Та ні, – Мишко продовжував дивитися на двері, – був у мене гривеник, а загубився двогривеник. Що тут не зрозуміло?

– Дуже не зрозуміло, – знизав плечима Митя Сахаров, – м-да, дуже не зрозуміло. В усякому випадку, шукай швидше свій гривеник-двогривеник і забирайся звідси.

Розчепіреною долонею Митя Сахаров відкинув назад волосся і відійшов.

Розділ 24
ПІДВАЛ

Мишко, Генка і Славик сиділи на березі Москви-ріки, біля недавно збудованої коло Дорогомилівського мосту водної станції.

Славик лежав горілиць і задумливо дивився в небо. Генка кидав по водяній поверхні камінчики і рахував, скільки разів вони підскакують. Мишко переконував друзів піти з ним розшукувати підземний хід.

Вечоріло. Клапті сірого рідкого туману, ніби погано надуті сірі м’ячі, ковзали по річці, майже торкаючись води і тихенько відскакуючи від неї. На мосту гуркотіли трамваї, спішили прохожі, пробігали маленькі автомобілі.

– Ви подумайте, – говорив Мишко, – мерці, труни – це ж байки. Стане Філін турбуватися про мерців! Все це вигадано для того, щоб відстрашити нас від підвалу. Навмисне вигадано. Там або підземний хід, або вони щось ховають.

– Не кажи, Мишко, – зітхнув Генка, – є такі мерці, що ніяк не заспокояться. Залізеш у підвал, а вони на тебе яа-ак наваляться…

– Мерців там, звичайно, немає, – сказав Славик, – але… для чого все це нам потрібно? Ну, ховає там що-небудь Філін, він же відомий спекулянт. А нам яке діло?

– А якщо це й дійсно підземний хід під усією Москвою, тоді що?

– Ми його однаково не знайдемо, – заперечив Славик, – плану ж у нас немає.

– Добре! – Мишко встав. – Ви просто боїтеся. А ще в піонери хочете! Даремно я вам усе розповів. Нічого. Без вас обійдусь.

– Я не відмовляюсь, – закрутив головою Генка. – Хіба я відмовляюся? Я тільки сказав про мерців. Вже й слова сказати не можна… Це Славка відмовляється, а я, будь ласка, в любий час…

– Коли я відмовлявся? – Славик почервонів. – Я тільки сказав, що з планом було б краще. Хіба це не так?

На найближчу репетицію друзі з’явилися в клуб раніше за всіх.

Репетиції дитячого гуртка відбувалися від двох до чотирьох годин дня. Потім тітка Єлизавета, прибиральниця, зачиняла клуб до п’ятої, коли вже збиралися дорослі. Саме в цей проміжок часу, від четвертої до п’ятої години, треба було пробратися в підвал.

Мишко і Славик сховалися за лаштунки. Генка став чекати решту акторів. Швидко вони з’явилися і почали репетицію. Сидячи за лаштунками, Мишко і Славик чули їхні голоси. Шура-куркуль умовляв Генку-Ваню: «Ваню, я тебе хрестив», на що Генка-Ваня зарозуміло відповідав: «Я вас не просив хрестити мене» і вони сперечалися про те, як у цей час Генка повинен стояти: обличчям до публіки і спиною до Шури, чи, навпаки, обличчям до Шури, а спиною до публіки. Взагалі вони більше сперечалися, аніж репетирували. Шура кричав на всіх і погрожував кинути «всю цю тяганину». Генка сперечався з ним. Зіна Круглова весь час сміялася – така вже вона сміхотлива дівчинка.

Нарешті репетиція закінчилась. Генка непомітно приєднався до Мишка і Славика, решта хлопців пішли; тітка Єлизавета закрила клуб. Хлопці залишились одні перед масивними залізними дверима, що вели в підвал.

Приготовленими заздалегідь обценьками вони вирвали цвяха і потягнули двері. Заскрипівши на іржавих завісах, вони повільно відчинилися.

З підвалу хлопців обдало сирим, затхлим повітрям. Мишко засвітив маленький електричний ліхтарик, і вони вступили в підземелля.

Ліхтарик світив ледве-ледве. Треба було впритул наблизити його до стіни, щоб побачити її сіру нерівну поверхню,

Підвал являв собою ряд прямокутних приміщень, утворених фундаментом будинку. Приміщення були порожні, тільки в одному з них хлопці побачили два великих котли. Це була закинута котельня. На долівці валялися обрізки труб, шматки затверділого вапна, цегла, кам’яне вугілля, ящики з засохлим цементним розчином.

Ліхтарик швидко слабішав і нарешті погас. Хлопці просувалися в темряві, намацуючи руками повороти. Іноді їм здавалося, що вони кружляють на одному місці, але Мишко вперто йшов уперед, і Генка з Славиком не відставали від нього.

Блиснула смужка світла. Ось і забитий вхід. Світло пробивалося крізь щілини між дошками. За ними видно було вузенькі східці з високими приступками і залізними поручнями.

Хлопці пішли далі, тримаючись, як і раніше, правого боку. Прохід дедалі звужувався. Мишко обмацав стелю. Ось і залізна труба. Він прислухався: над ним тихо дзюркотіла вода.

Мишко присів навпочіпки, засвітив сірника. Внизу тягнувся вузький прохід, той самий, у який він упав, злякавшися раптового шарудіння. Хлопці полізли по цьому проходу. Коли він закінчився, Мишко підвівся і пошарив рукою над собою. Високо! Він засвітив сірника.

Вони побачили велике квадратне приміщення з низькою стелею.

– Хлопці! – прошепотів раптом Генка, – труни…

Вздовж протилежної стіни чорніли контури великих трун.

Хлопці завмерли. Сірник погас. У темноті їм почулися якісь звуки, шарудіння, глухі замогильні голоси. Хлопці стояли, ніби заціпенівши. Раптом над ними щось заскрипіло, блиснула, розширюючись, смуга світла, почулися кроки. Хлопці кинулися в прохід і сховалися там, затамувавши подих.

На стелі відкрився люк. З нього висунулась драбина. По ній у підвал обережно спустилося двоє людей. Зверху їм подавали ящики. Вони становили їх поряд з уже покладеними в підвалі ящиками, які хлопці з переляку прийняли за труни.

Потім у підвал спустився третій чоловік. Злазячи з драбини, він оступився і вилаявся. Мишко здригнувся. Голос цей видався йому знайомим.

Цей чоловік був високий на зріст. Він обійшов приміщення, оглянув ящики, потім втягнув носом повітря й спитає:

– Хто тут сірники палив?

Хлопці завмерли.

– Це вам здалося, Сергію Івановичу, – відповів йому один з чоловіків.

Хлопці пізнали голос Філіна.

– Мені ніколи нічого не здається, запам’ятайте це, Філін. – Високий підійшов до проходу і стояв тепер зовсім поряд з хлопцями. Але він стояв спиною до них, і обличчя його не видно було. – Завалили прохід? – спитав він.

– Так точно, – квапливо відповів Філін, – двері забили, а прохід завалили.

І збрехав: прохід зовсім не був завалений.

Потім всі троє піднялися наверх і витягли за собою драбину. Люк закрився, в приміщенні зробилося темно. Хлопці швидко полізли назад, вибралися з підвалу в клуб. Клуб уже був відкритий. Вони перебігли через нього й вискочили на вулицю.

Розділ 25
ПІДОЗРІЛІ ЛЮДИ

Щойно пройшов короткий літній дощ. Блищало каміння мостової, шибки вітрин, сірі верхи прольоток, чорний шовк парасольок. Вздовж тротуарів, стікаючи в колодязі, текли каламутні струмки. Дівчата з туфлями в руках, голосно сміючись, шльопали по калюжах. Пройшли сезонники з мішками на зразок капюшонів на голові. З відірваної ринви лилася вода. Вона ударялася в стіну і рикошетом падала на прохожих, які з переляку відскакували вбік. І над всім цим веселе сонце, граючи, розганяло волохаті, незграбні хмари.

– Що ж ти, Геннастий, страху напустив? – сказав Мишко. – Всюди йому труни ввижаються!

– А ви не злякались? – виправдувався Генка. – Самі злякались хтозна-як, а на мене звалюють!

Він помовчав, потім сказав:

– А я знаю, що в ящиках.

– Що?

– Нитки. Ось що!

– Звідкіля ти знаєш?

– Знаю. Тепер всі спекулянти нитками торгують. Найвигідніший товар.

А Мишкові все чувся цей різкий, так дивно знайомий голос. Хто це міг бути? Його звуть Сергієм Івановичем… Полевого теж так звали, але ж це не Полевой… Просто збіг імен.

Хлопці стояли біля кіно «Арс». Мишко слідкував за ворітьми складу. Генка і Славик розглядали кадри картини «Голод… голод… голод…», що висіли за сіткою. Це був фільм про голод у Поволжі,

Повз них пройшов Юра Стоцький, син лікаря «Ухо, горло і ніс». Раніше Юра був скаутом. Тепер скаутських загонів не було, Юра форму не носив, але його, як і раніше, прозивали «Юрко-скаут». Він ішов з двома товаришами і тримав у руці скаутську палицю.

Генка почав їх зачіпати:

– Ей ви, скаутенята! – він схопив Юрину палицю. – Віддай палицю!

Генка тягнув палицю до себе, Юра з товаришами – до себе. Генка був один проти трьох. Він оглянувся на друзів: чого це вони його не виручають! Але Славик не втручався, а Мишко коротко сказав йому:

– Кинь, – і весь час продовжував дивитися в бік філінського складу.

Як це «кинь»? Поступитися скаутам? Цим буржуйським прихвостням? Вони стоять за якогось англійського генерала. Зараз він їм покаже англійського генерала! Відпихаючи хлопців ногами, Генка з усієї сили потягнув палицю до себе.

– Кинь, я тобі говорю! – знову сказав Мишко.

Генка відпустив палицю і, важко дихаючи від напруження, сказав:

– Добре, я вам ще покажу.

– Покажи! – гордовито посміхнувся Юра. – Злякалися тебе дуже…

Юра з своїми товаришами пішов. Генка із здивуванням дивився на Мишка, але Мишко не звертав уваги ні на Генку, ні на Юру. З воріт складу вийшов високий, худорлявий чоловік у чоботях і білій кавказькій сорочці, підперезаній чорним пояском з срібним набором. У воротях він зупинився і закурив. Він підніс до цигарки сірника, прикриваючи його від вітру долонями. Долоні закрили його обличчя; крізь них уважний погляд ковзнув по вулиці. Чоловік кинув сірника на тротуар і пішов у напрямку до Арбатської площі. Мишко пішов слідом за ним, але високий, переходячи вулицю, несподівано скочив на ходу в трамвай і поїхав…

Охоплений неясною тривогою, бродив Мишко по вечірніх московських вулицях.

Полум’яніючий захід сонця запалив золоті багаття на купоах церков. Літній вечір пекуче дихав розтопленим асфальтом тротуарів і пилюкою бруківок.

Безтурботні діти гралися на зелених бульварах. Старі жінки сиділи на лавочках.

«Чому голос цієї людини видався йому таким дивно знайомим, – думав Мишко. – Де він його чув? Що ховає Філін у підвалі? А можливо, тут нічого й немає. Просто склад у підвалі. І що цей голос знайомий, тільки так, здалося… А раптом… Ні, не може бути! Невже це Нікітський? Ні! Він не схожий на нього. Де шрам, чуб? Ні, це не Нікітський. І звуть його Сергієм Івановичем… Хіба став би Нікітський так вільно розгулювати по Москві?»

Мишко проминув Воздвиженку і вийшов на Мохову.

Вздовж університетської загорожі розташували свої лотки букіністи. Відкриті книги лежали на кам’яному цоколі. Літери чорніли на пожовтілих аркушах, золотилися на тиснених оправах. Літні чоловіки, худі, сутулуваті, в окулярах і в зім’ятих капелюхах, стояли на тротуарі, уткнувши носи в сторінки. З університетських воріт виходили студенти, робфаківці в косоворотках, шкіряних куртках, з обшарпаними портфелями під пахвою.

На розі Великої Нікітської дорогу Мишкові перегородили колони демонстрантів. Ішли робітники Красної Прєсні.

Над колонами рухалися довгі, на всю ширину вулиці, полотнища: «Смерть найманцям Антанти!», «Смерть агентам міжнародного імперіалізму!» Демонстранти йшли до Будинку спілок, де в Колонному залі відбувався суд над правими есерами.

З Луб’янської і Красної площ ішли нові колони. Ішли робітники Сокольників, Замоскворіччя, робітники «Гужона», «Бромлея», «Міхельсона»… Гомоніли комсомольці. З імпровізованих трибун виступали промовці. Вони говорили, що капіталісти Англії і Америки руками зрадників-есерів хотіли задушити Радянську республіку. Їм не вдалося цього зробити у відкритому бою, інтервенція провалилася, і тепер вони організовують змови, засилають до нас шпигунів і диверсантів…

«А можливо, Нікітський зовсім і не тікав за кордон, – думав Мишко. – Можливо, він ховається де-небудь і організовує змову так само, як і ці, яких судять… Адже він білогвардієць, заклятий ворог радянської влади… А що як Філін – той самий Філін, а високий – Нікітський? Він переховується у Філіна, загримувався, прізвище змінив… Можливо, в цьому складі вони ховають зброю для своєї білогвардійської шайки… Адже все це дуже й дуже підозріло.

Звичайно, Полевой попереджував, щоб він був обережним, – продовжував розмірковувати Мишко. – Але це коли було… Тоді він був маленький… А тепер він уже, в усякому. разі, у всьому розбирається. Хіба він має право чекати, доки приїде Полевой? А якщо там дійсно змова і зброя? Ні, більше чекати не можна…»

Мишко опинився біля самісінького входу в Будинок спілок. Два червоноармійці перевіряли перепустки в тих, що входили. Мишко спробував прошмигнути в двері, але міцна рука вхопила його за плече:

– Куди? Перепустка!

Мишко відійшов убік. Подумаєш, охорона! Стоять тут і не знають, яку страшну змову, можливо, він сам незабаром розкриє.

Розділ 26
ПОВІТРЯНА ДОРОГА

Склад Філіна був у сусідньому дворі. Його низькі цегляні приміщення з широкими ворітьми і забитими віконними прорізами тягнулися вздовж усього двору, де валялися частини машин, шматки заліза.

Часто бродив тепер Мишко біля складу. Одного разу він навіть зайшов туди, але Філін вигнав його. Мишко став спостерігати за ворітьми складу здаля. Цілими днями стояв він у під’їзді кінотеатру, в закусочній з зелено-жовтою вивіскою, перед булочною, але той високий чоловік у білій кавказькій сорочці більше не з’являвся. Одного разу Мишко знову заліз у підвал, але до складу Філіна він уже пробратися не зміг – прохід був завалений.

Між тим репетиції закінчувались, наближався день спектаклю, і Шура настирливо вимагав «реквізиту».

– Раз ти адміністратор, – говорив він Мишкові, – то повинен турбуватися. Декорації ми самі зробимо, а чим наводити грим? Далі: парики, кадило… Все це ти мусиш дістати. Я завантажений творчою роботою і не можу одриватися на господарчі справи.

Митя Сахаров грошей не давав. Тоді Мишко вирішив організувати лотерею. Для виграшу він пожертвував своє «Зібрання творів М. В. Гоголя в одному томі». Жаль було розставатися з Гоголем, але що робити! Не зривати ж спектакль. І, як говорив Шурко Великий, «мистецтво вимагає жертв».

Сто лотерейних квитків, по тридцять копійок кожний, були швидко розпродані. Тільки Борка не купив квитка. Він всякими способами намагався зірвати лотерею. Він кричав, що виграш обов’язково впаде на Мишків квиток і Мишко гроші замахорить.

Йому за декілька разів добре перепадало і від Мишка, і від Генки, але він ніяк не заспокоювався.

Борка дружив тепер з Юрком-скаутом, який також почав з’являтися в дворі. І ось, для того щоб відвернути увагу дітей від драмгуртка, Юрко з Боркою влаштували повітряну дорогу.

Повітряна дорога складалася з металевого троса; він був протягнутий над заднім двором з одного кутка в другий. Один кінець троса був прив’язаний до пожежної драбини на висоті другого поверху, а другий – до дерева на висоті першого. По тросу на ролику рухалась мотузяна петля. «Пасажир» сідав у цю петлю, відштовхувався від драбини і вихором пролітав над заднім двором. Довгою вірьовкою петля відтягувалася назад до драбини. Першим прокатався Борка, за ним Юрко, потім ще деякі хлопчики.

Ця витівка привернула загальну увагу. Прийшли діти з сусідніх будинків. З вікон дивилися зацікавлені мешканці. Двірник Василь довго стояв, спершися на мітлу, і, пробурмотівши: «Пустощі одні!», пішов геть.

Раптом Борка зупинив дорогу і, пошепотівшись з Юрком, оголосив, що безкоштовне катання закінчилося. Тепер за кожний раз треба платити п’ять копійок.

– А в кого немає, – додав він, – здавай Мишкові квитки і одержуй назад гроші. На біса вам ця лотерея? Однаково нічого не виграєте.

Першим до Мишка підійшов Єгорка-голуб’ятник, за ним – Васько-губан. Вони простягнули Мишкові квитки і вимагали назад гроші. Але тут втрутився Генка. Він заступив собою Мишка і, передражнюючи продавця з булочної, солоденьким голосом промовив:

– Громадяне, вибачаюсь. Проданий товар назад не приймається. Гроші перевіряйте, не відходячи від каси.

Зчинився страшенний гамір. Борка кричав, що все це грабіж і здирство. Єгорка і Васько вимагали повернути їм гроші. Юрко стояв збоку і єхидно посміхався.

Мишко відсторонив Генку, спокійно оглянув хлопців, що кричали, і вийняв лотерейні гроші. І коли він їх вийняв, усі замовкли.

Мишко перерахував гроші, рівно тридцять карбованців, поклав на східці чорного ходу, приклав камінцем, щоб вітер не розвіяв, і, повернувшись до хлопців, сказав:

– Мені ці гроші не потрібні. Можете взяти їх назад. Тільки перед цим ви подумайте: чому Юрко і Борка хочуть зірвати наш спектакль! Адже Юрко ходив у скаутський клуб, а скаути стоять за буржуїв, і вони не хочуть, щоб ми мали свій клуб. Про Борку і говорити нічого. О… Тепер же, у кого немає совісті, нехай сам візьме свої гроші і поряд покладе свій квиток.

Мишко змовк, сів на батарею і відвернувся.

Але ніхто не підійшов за грішми. Хлопці сконфужено переступали з ноги на ногу. Кожний робив вигляд, що він і не думав повертати свій квиток.

Тим часом Генка виліз на пожежну драбину і поспішно відв’язав повітряну дорогу.

– Злазь, – закричав Борка, – не смій зачіпать! Але трос разом з петлею вже упав на землю. Генка скочив з драбини і підійшов до Борки:

– Ти чого бешкетуєш? Думаєш, ми нічого не знаємо? Все знаємо: і про підвал, і про ящики!… Ну, забирайся звідси!

Борка спідлоба оглянув усіх, підняв з землі трос, згорнув його і мовчки пішов з двору.